Текст книги "По живу і мертву воду"

Автор книги: Николай Далекий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 30 страниц)

Ахмет, який весь час мовчав, зрозумів дещо з цієї розмови, а останню фразу Кизимира – без сумніву, бо вона була сказана по-українськи. Татарин не зміг стримати себе.

– Слухай, пан, навіщо так говориш? – сердито блискаючи чорними очима, накинувся він на поляка. – Який тобі росіянин ворог?

– Ти погано знаєш історію, ти темний монгол… – вороже й зневажливо зиркнув на нього Казимир.

– Я не темний, ми знаємо. Москва поляк був, росіянин Варшава був. Досить! Навіщо ворушити старий мотлох? Хан Батий руськими воював, руські Казань брали. Досить! Я татар, Павлуш – українець, цей – росіянин. Ми хороший товариші. Ворог – німець, фашист!

– Не треба, Ахмет… – Колесник злякався, що слова татарина можуть розсердити Казимира й зіпсувати всю справу, – Скажи спасибі цим людям.

– Спасибі скажу. Тільки не треба такий зайвий розмова. Шалтай-болтай не треба. Павлуш, нас німець тримав? Так? Навіщо нас чіпати? Щоб німець йому спасибі сказав?

Несподівано для Колесника палка промова його дружка справила зовсім інше враження на поляків, ніж він міг сподіватися. Видно, відіграла роль екзотика – монгол, нащадок Чінгісхана… Подляський з явною симпатією й веселим схваленням дивився на обуреного татарина, а Казимир з усіх сил стискав губи, намагаючись не всміхнутися й зберегти на обличчі суворий вираз. Здається, вони обидва зрозуміли головне в словах Ахмета.

Колесник не знав про існування польської Армії Крайової й Армії Людової, але з Казимиром усе було ясно – пихатий, нерозумний молодик, який, видно, ще не бачив смаленого вовка. Все ж Колесник наважився спробувати одержати деяку інформацію від поляків.

– Можна вас запитати, пане Казимир?

– Що таке?

– Де ми знаходимося?

– На межі Львівського й Волинського воєводств. Тут початок Братинського лісу.

– Фронт далеко?

– Десь біля Києва…

– Павлуш, запитай, – стрепенувся Ахмет, – Київ забрали наші?

Подляський, наче вибиваючи корок з пляшки, вдарив долонею однієї руки об кулак другої, сказав:

– Київ – герман ф’ють!

Навіть Пантелеймон засяяв на обличчі від такої звістки.

– Слава богу, слава богу!

– Скажіть, пане Казимир, – Колесник навмисне звертався до молодого, щоб потішити його самолюбство, – ви не чули, радянських партизанів тут поблизу немає?

– Радянська партизанка на північ – Ковель, Луцьк, – швидко сказав Подляський, – Білорусія. Дужо!

– Тут бандерівці, – похмуро пояснив Казимир. – У цьому лісі їх повно. Це великий ліс.

– Хто вони такі?

– Не знаєш? – здивувався Казимир і засміявся зловтішно. – О, це ж ваші рідні брати-українці, що ви їх визволяли в тридцять дев’ятому. Ви цілувалися з ними, а тепер вони допомагають німцям знищувати радянських партизанів.

– Український націоналіст, фашист, – Подляський переплів пальці рук і міцно стиснув їх. – Бандерівець – герман так. Панові треба боятись бандерівців. Панові на схід-північ треба йти, за Луцьк.

Колесник замислився на мить, озирнувся на товаришів, зітхнув.

– Дякуємо, пане Казимир, дякуємо, пане Подляський. Бажаю, щоб ваша батьківщина швидше звільнилася від фашистів. Можна йти нам?

Похмурий Казимир мовчки кивнув головою.

«Цей може дати чергу в спину…» – подумав Колесник. Він ішов поміж деревами, пропустивши товаришів уперед, знав, що поляки дивляться їм услід, і все чекав пострілу.

І тільки коли відійшли метрів на двісті, зітхнув з полегшенням.

– Слава богу, – сказав Пантелеймон. – Вони люди нічого, поляки. А спершу було… Слава богу, почув мою молитву.

– Павлуш, скажи йому… – обурений Ахмет озирнувся на Колесника. – Не можу я слухати цей дурний башка. На нерви діє своїм аллахом.

– Я й за тебе молився, хоч ти й татарин, – щиро сказав Пантелеймон. – Вони ж нас постріляти хотіли. А господь одвів руку…

Ахмет від обурення затряс головою, кілька разів вилаявся по-своєму. Колесник і не пробував суперечити Пантелеймонові – вже переконався, що це даремна справа. Але його нерви були все ще напружені, й балаканина цього блаженного дратувала, заважала думати. А після зустрічі з поляками йому було над чим замислитись.

– Пантелеймон, – суворо сказав Колесник, – щоб я більше не чув про бога.

– Хлоп’ята, любі, – занив Пантелеймон, – чим моя молитва вам зашкодила?

– Ніхто тобі молитись не забороняє, а тільки роби це– в думках або відійди вбік. Останній раз попереджаю. Будеш набридати з своїм богом – залишимо тебе, підеш сам.

– Тоді побачиш, як тебе твій аллах рятуватиме, – додав Ахмет. – Поки що нам з лейтенантом дякуй.

… За півгодини вони вийшли до молодняка й причаїлися до вечора в непролазних хащах беріз, осик, малинника та ожини.

18. ОСТАННЯ РОЗМОВА

– Пане штурмбаннфюрер, дозвольте повідомити вам останню новину: наш Пуголовок уже має секретарку… Така серйозна дівчина і, повинен вам сказати, досить приваблива.

Помічник начальника гестапо ледве стримав посмішку, бо був певний, що ця новина видасться шефові пікантною і потішить його. І він не помилився. Герц склав губи трубочкою й тихо свиснув.

– Оцього я не чекав!.. Вродлива, кажеш?

– Цілком. Але тримається статечно, на вертихвістку не схожа. Військова виправка, відчувається школа гітлерюгенду.

– Вельми цікаво, вельми… – очі штурмбаннфюрера весело заблищали, стали масними. – Постарайтеся вивідати про їх стосунки. Все з подробицями…

Коли помічник зачинив за собою двері, Герц дістав з шухляди кругле дзеркальце і з видимим задоволенням оглянув свою свіжовиголену фізіономію. На свої сорок років він виглядав просто-таки відмінно. Мужчина в соку. Але бач який Пуголовок! Чоловіче самолюбство Герца було уражене. Сам-то він не мав наміру стати суперником Хауссера, але вирішив, що було б зовсім непогано, якби хто-небудь з його підлеглих відбив це дівчисько у радника або хоча б наставив йому роги.

До кабінету знову зайшов помічник. Від попереднього грайливого виразу на його обличчі не залишилося й сліду.

– Щойно одержано депешу…

Герц прочитав повідомлення. Лише три години тому недалеко від Братина було підірвано військовий ешелон. Із загону, що супроводжував ешелон, залишилося в живих тільки троє. Половину танків спалено, решта потребує капітального ремонту. Слід гадати, що в нападі на ешелон брав участь загін чисельністю понад сто чоловік. Біля залізничної колії знайдено велику кількість стріляних гільз, переважно німецького виробу. Нападники, очевидно, втрат не мали.

Це повідомлення приголомшило начальника гестапо, його побоювання підтвердились. Ось кому вони дають зброю…

– Зараз же розшукайте радника Хауссера, – тихо, не відриваючи очей від депеші, наказав Герц. – Хай він негайно прийде до мене.

Помічник цокнув каблуками.

– Хвилиночку! – зупинив його шеф. – Нехай Карл принесе мені картотеку оунівців.

Години через півтори з’явився Хауссер. Він застав начальника гестапо за роботою. Штурмбаннфюрер з пригніченим виглядом перебирав карточки, що стояли у вузенькій лакованій скриньці, і відкладав деякі з них набік. Він мовчки кивнув головою радникові й подав йому депешу.

Як тільки Хауссер прочитав про велику кількість стріляних гільз німецького виробу, він умить зрозумів, що цього разу на залізниці діяла якась бандерівська сотня. Мала відбутися важка розмова з штурмбаннфюрером.

– Що ви на це скажете, пане раднику? Дуже цікавить мене ваша думка, – могильним голосом запитав Герц, продовжуючи розглядати картки.

– Мені здається, що треба одержати більш детальне повідомлення про те, що сталося.

– Що вам неясно?

– Все досить незвичайне, загадкове…

– Ви вважаєте, що й цей ешелон могли знищити радянські партизани? Біля Братина? Там, де ніколи не траплялося нічого подібного?..

– Наскільки мені відомо, в Братинському лісі радянські партизани бували.

– Коли це було! Рік тому! Партизанів тоді було оточено й розгромлено дощенту. Більше вони й носа свого не показували в цьому лісі.

– Від них усього можна сподіватись…

– Тільки не цього. Партизани діють на залізниці малими групами. У нападі ж на ешелон біля Братина брало участь понад сто чоловік. Загін! І потім, чи ви звернули увагу на те, що, судячи з стріляних гільз, загін був майже цілком озброєний німецькими гвинтівками.

– Хто ж знищив ешелон? – досить невинно запитав Хауссер.

– Ті, кому за вашою, рекомендацією ми видаємо свою зброю та боєприпаси.

Радника Хауссера не так-то й легко було приперти до стіни.

– Я попрошу пана штурмбаннфюрера нагадати мені хоча б один випадок збройного нападу оунівців на наші військові ешелони.

– Досить цього одного випадку. Цілком! Ми втратили одинадцять танків разом з їх екіпажами! І мені відомо, що буквально декілька днів тому оунівці відправили в район Братина велику партію німецьких гвинтівок та боєприпасів для своїх загонів.

Хауссер ще раз прочитав депешу, пожував губами, сказав поблажливим тоном:

– Що ж, можу допустити, що сталося якесь неприємне непорозуміння…

– Непорозуміння! – вибухнув Герц. – Ви називаєте це непорозумінням!.. Так ось – ставлю вас до відома: я заарештую декількох відомих оунівців і повішу їх на площі міста, щоб отакі непорозуміння більше не повторювались. Крім того, розгромлю ту банду, яка брала участь у нападі на ешелон, знищу всіх до одного!

– І звільните Братинський ліс для радянських партизанів, – спокійно додав Хауссер. – До речі, саме бандерівці допомогли вам викурити більшовиків з цього лісу рік тому. Без їхньої допомоги ви б нічого не зробили.

– З цього не виходить, що ми повинні прощати їм таку нечувану підлість.

Судячи з усього, начальник гестапо твердо вирішив кинути сувору кару на голови оунівців. Радник знизав плечима й підвівся.

– Ви несете повну відповідальність за свої дії і можете робити, як вам заманеться. Єдине, на чому я наполягаю, повідомте про акцію, яку ви передбачаєте, своє начальство.

– Дякую за пораду. Це я вже зробив.

– Тоді все гаразд, пане штурмбаннфюрер, – примирливо посміхнувся Хауссер. – Думаю, що з цією справою особливо поспішати не треба. Я переконаний, що те, що сталося, не є наслідком нової політики оунівських керівників. Це, мабуть, сваволя якогось непоінформованого або недисциплінованого їхнього командира. В найкоротшому часі ви одержите незаперечні докази того, що самі оунівці суворо покарали всіх, хто був винен у цій трагічній пригоді.

А що Герц похмуро мовчав, то радник додав жартівливим тоном:

– Сподіваюсь, що такий варіант вас може влаштувати? Хоча б тому, що вам не доведеться витрачатися на спорудження шибениць і взагалі звільнить від деяких неприємних турбот.

– Фінансові міркування мене не зупинять! – буркнув шеф гестапо. – Ми не шкодуємо грошей для шибениць!

– І все ж таки ощадність – національна риса німців…

Герц зрозумів, що Пуголовок відверто кепкує з нього, і відчув себе ображеним. Ні, на цей раз радник не відбудеться жартами. Начальство не подивиться крізь пальці на витівки оунівців. Йому, Герцові, дозволять розквитатися з цими бандитами твердо, по-німецькому. Тільки так можна прибрати їх до рук, а потурання та всіляка дипломатія нічого не дадуть. Та й Пуголовка осадять як слід. Все ж таки – ешелон з танками!.. Знайшов тему для жартів!

Начальник гестапо холодно попрощався з радником. Він навіть не здогадувався, як розлютив зміст депеші зовні спокійного Хауссера. Несподівана акція оунівців на залізниці плутала всі карти експерта. у східних питаннях, і в душі він цілком поділяв гнів гестапівця. Але Хаусєер вважав самовладання найвищою якістю характеру і навіть у розмові з переляканим Тимощуком не дав волі своїм почуттям…

Розмова ця відбулася в кімнаті Хауссера через півгодини після того, як радник залишив кабінет начальника гестапо.

– Пане Тимощук, – Хауссер говорив тихо й спокійно, неначе читав заздалегідь підготований текст заяви, – сьогодні вранці якась бандерівська сотня знищила наш військовий ешелон, який ішов на Східний фронт. Це нечуваний за своєю підступністю, страхітливий злочин. Ту зброю, яку ми даємо вам для боротьби з більшовиками, радянськими партизанами, було повернуто проти нас. Моєму обуренню немає меж… Негайно зв’яжіться з Вепром. Я вимагаю, щоб він покарав смертю винних і вжив рішучих заходів, аби такі випадки не могли більше повторитися. Якщо ще раз станеться щось подібне, ми не будемо рахуватися з попередніми заслугами Вепра, хоча дуже цінуємо його. Вепр буде «викритий» вами і знищений як наш агент. Сподіваюся, це буде вигідно для вашої ж популярності в масах… Нехай Вепр не має сумніву в тому, що ми підемо на такий крок. Обійдемося без нього. На його місце серед оунівців знайдеться чимало охочих.

Під час цієї тиради Хауссер жодного разу не підвищив голосу, але в Тимощука, який стояв перед ним навитяжку, долоні стали вологими й холодними. Він чудово розумів, що загроза на адресу Вепра однаково стосувалася і його.

Сотня повернулася на хутір. Виставили посилені пости вартових і полягали спати.

Наступного дня вранці Тарас побачив Богдана. Сотенний був неголений, очі й щоки запали. Незважаючи на повний успіх операції, Богдан був невеселий, замислений, ні до чого не втручався. Навряд чи його мучило каяття, але напевно він здогадувався, що його самочинство так просто не минеться, і серйозного прочухана від начальства йому не уникнути.

Богдан ішов повільно хутором і, здавалося, не бачив стежки перед собою. Він увесь поринув у болісні роздуми. Очевидно, для нього все ще залишалося неясним, кого ж треба вважати ворогом України, хоча референт пропаганди в своїй «задушевній» бесіді, здавалось би, дав недвозначну відповідь на це питання. Богдан ходив по вулиці, заклавши за спину руки, похмуро поглядав на всі боки, ганяв жовна на вилицях.

Сидоренко, навпаки, підбадьорився, проявляв кипучу діяльність. Вранці було оглянуто, перечищено й змащено всю зброю., взято на облік усі патрони, що залишилися у вояків. Одразу ж після сніданку почали обладнувати стрільбище. Тиху годину після обіду було відмінено – почались заняття з бойової підготовки.

Все йшло швидко, організовано і без звичної для «військового спеца» лайки. Він устигав бути всюди, віддавав розумні накази, інструктував чотових і ройових.

Чому так поспішав старшина, до чого він готувався? Може, побоювався нападу гітлерівського карального загону чи сподівався, що Богдан не зупиниться на розгромі ешелону і завдасть хоча б ще одного удару по окупантах? У будь-якому випадку для Сидоренка потрібні були підготовані бійці. Бити гітлерівців старшина був охочий! Видно, були в Сидоренка якісь складні порахунки із своєю совістю, і він хотів хоч би трішки виправдатися перед собою.

Референта пропаганди ніде не було видно. Очевидно, прикро вражений Могила відбув з хутора туди, звідки приїхав.

Вояки підбадьорились, тримались по-молодецькому, войовничо. Багато з них хизувалося в нових німецьких мундирах, чоботях, ременях з портупеями.

Корінь зважився натягти на себе шкіряну куртку. Куртка була завелика на нього, рукави довелось трохи підкачати, але вигляд у Кореня, незважаючи на дрантиву смушеву шапку, був просто-таки генеральський. Увечері тільки й розмови: хто, як і скільки вбив германів. Показували один одному трофеї.

Чого тільки не побачив Тарас: кинджали, пістолети, бритви, годинники, запальнички, портсигари, гроші, листівки… Можна було тільки дивуватись – коли вони встигли всього нахапати. Врешті, похвальба трофеями припинилася після того, як Довбня, начебто за наказом сотенного, зробив ревізію, відібрав гроші, пістолети, годинники, прихопивши при цьому шкіряну куртку Кореня і ще всілякі дрібнички – пляшечку французького одеколону, сувій хустинок для носа і листівки з голими кралями.

Корінь одержав натомість новенький офіцерський мундир, але не вдовольнився цим, проклинав себе за те, що не встиг заховати куртку й передати її потай дружині. «Вчать, вчать дурну людину, – скаржився він Тарасові, – а дурневі наука не йде в голову. Коней не зберіг, і маринарка пропала…»

Вже пізно ввечері, коли готувалися лягати спати, Тараса викликали до сотенного. Богдан був сам, на столі чадів каганець, стояла розпочата пляшка самогону.

– Сідай, друже Тарасе, – сумно промовив сотенний. – Випий зі мною. Пом’янемо Олю, сестричку…

Довелося випити. Богдан нарізав для Тараса хліба й сала, сам закушувати не хотів, а тільки понюхав скоринку.

– Не бере мене горілка, хоч пропадай! Спати не можу, болить отут, у грудях.

– Я розумію, Богдане…

– Ні, ти не розумієш. Ти не знаєш… Адже як усе сталося, як усе зійшлося. Того ранку я хотів забрати Олю сюди. Залишилась би живою. А тут зброя – шляк би його трафив! Треба було Довбню послати, так ні, поїхав сам, втішився, що зброю дають…

– Богдане, навіщо катувати себе? Вже не повернеш…

– То правда – не повернеш!.. – Богдан похитав головою, хлюпнув у свою філіжанку самогону. – Трьох уже нема… І всі від німецької кулі. Немов прокляття якесь над нашим родом… Скажи, чи може бути таке? Прокляття?

– Ні, звичайно, – похмуро відповів Тарас, – бабські теревені.

Сотенний влив у рот самогону.

– Е, друже, не кажи… Буває…

– Дурниці! – Тарасові стало тоскно. Він співчував горю Богдана, хотів його якось розрадити, і в той же час йому ставало прикро від того, що сотенний шукає причин нещастя, яке звалилося на його родину, зовсім не там, де слід їх шукати.

– Двох братів мого батька ще на тій царській війні вбило, – задумано дивлячись у порожню філіжанку, сказав Богдан. – Теж німці. Я знаю, мене теж уб’ють…

– Ну, Богдане, навіщо таке говорити? Ніхто нічого не знає.

– Уб’ють… Ти віриш у сни?

– Ні. Ні снам, ні ворожбитам.

– А в те, що в біблії написано?

Тарас відчув у голосі Богдана посмішку й промовчав.

– Ти – совіт, у бога теж не віриш. Адже не віриш? Так? Скажи, мене не бійся.

– Ну й чого ти душу з кишками тягнеш з мене? – благально пожартував хлопець.

– О, о! – зрадів сотенний. – Я твою душу взнати хочу. В бога ти не віриш… У що ж ти віриш? – Він потягся рукою до пляшки, але Тарас зупинив його. – Добре, не буду пити. Але ти мені скажи, відкрий душу.

– Я вірю в людей.

– Люди… – Богдан схилив голову набік, скептично стиснув губи. – Добре. А хто воює, вбиває один одного? Адже німці теж люди, й культурні, а шляк би їх трафив! Скажи!

– Німці не всі однакові.

– Байка! Ти бачив хоч одного доброго німця?

– Бачив!

– Брешеш!.. – не повірив Богдан. – Такого німця, щоб був проти свого Гітлера?

– Так. Такого, який зі зброєю в руках воював проти Гітлера.

Богдан довго дивився на Тараса. Запитав тихо, насторожено:

– Де ти бачив такого німця?

В цей час у двері постукали. Зайшов Довбня. Чотовий, побачивши пляшку на столі, посміхнувся, але Богдан його до чарки не запросив, тільки суворо й допитливо глянув на нього. Довбня відрапортував, що наказ виконано, вартових виставлено, а один рій у повній бойовій готовності буде чергувати всю ніч.

Сотенний кивком голови відпустив свого помічника. В цю мить він здавався тверезим.

– Так, – промовив Богдан, коли двері за Довбнею зачинились, – де ти бачив такого німця?

– А чи не все одно? Бачив…

– Ні, друже, – вперто наполягав сотенний, – ти розкажи.

Тарас розповів безневинну версію своєї зустрічі з Куртом Мюллером, його оповідання було просте й правдоподібне: ходив він по селах, міняв шмаття на хліб, і раптом у одному селі на гітлерівців напали партизани. Серед партизанів було два німці. Вони були в німецькому обмундируванні, зі зброєю, погано говорили по-російському. Партизани пояснювали мешканцям села, що ці німецькі солдати добровільно перейшли на їх бік, щоб битися з фашистами.

– То були німецькі комуністи? – запитав Богдан.

– Не скажу, Богдане. Чого не знаю, того не знаю… Тільки на власні вуха чув, як один вигукнув: «Гітлер капут!»

Богдан мовчки походив по кімнатці й зупинився, пильно дивлячись на Тараса.

– Ніяк не можу зрозуміти тебе, друже Карась…

– Чому?

– Холера, а не хлопець, – скривив обличчя сотенний. – Багато ти всього знаєш: чогось не договорюєш, щось ховаєш від мене.

– Запитуйте, я скажу.

– Добре, запитаю. Ти пам’ятаєш, коли в мене в кулеметі стрічку заїло, а ти раз-два – й полагодив?

– Було, Богдане. Що ж тут поганого?

– Нічого. Тільки звідки ти так добре знаєш німецький кулемет?

– А в мене з дитинства цікавість до всяких залізяк, – сказав Тарас і відчув, що ніяковіє – спіймав усе ж таки його Богдан. – Ну, й голова є на плечах, кумекаю.

– У мене теж є голова.

– Ви гарячкували, поспішали, а я… Як кажуть, збоку видніше.

Богдан уперто стиснув губи, налив у філіжанку самогону.

– Випий, друже Тарасе, Тільки всю до дна. У мене до тебе є ще одне питання. Серйозне. Дай чесно відповідь.

– Може, перенесемо на інший час? Не п’яним же розмовляти про серйозне!?

– Я не п’яний, мене горілка не розбирає. Випий, випий…

– Не буду пити, не можу. Я не старшина, у мене що в голові, те й на язиці.

– Тоді скажи, – пильно дивився на нього сотенний. – Ти часом не той… Ти у совітів – у партизанах не служив? Признавайся!

– У совітів? – здивувався Тарас. – Н-ні, такого не пам’ятаю. Я в есесівській дивізії служив, в особистій охороні Гітлера. Кулемет же німецький!

– Знову починаєш свої фокуси? – зблід Богдан. – Скажи правду!

Тараса почала розбирати злість. Бракувало, щоб цей п’яний дурень взявся за пістолет. Хлопець вирішив перейти в наступ. Він підвівся з стільця, витягнувся по стійці «струнко» і відрапортував з викликом:

– Друже Богдане! Я – шеренговий Карась, свідомий українець, волиняк, родом з Рівного. Так мені було наказано відповідати… Хочете вірте, хочете – не вірте. Службу виконую справно, в бою боягузом себе не показував. Які будуть ще запитання?

Ось як треба розмовляти з Богданом. Якого йому біса треба?

Сотенний не чекав такої відповіді. Карась виявився перед ним ще в одній якості – безстрашності й гідності. Богдан ледве витримав погляд хлопця, із співчуттям похитав головою.

– Але ти… дограєшся. Я ж тебе по-дружньому питаю.

– То що я повинен відповідати? – продовжував наступати Тарас. – Сказати, що спеціально посланий до вас радянським командуванням за шкурою чотового Довбні? Будь ласка! Між іншим, наплутав Могила: не на онучі використовують дикі чеченці шкіру, здерту зі свідомих українців, а парашути шиють з неї замість шовку. Міцні парашути виходять…

– Не кричи, – кивнув на двері Богдан, – Я й сам у ті байки не вірю. Пропаганда…

– Добре, що хоч де зрозумів!

Богдан зітхнув, поправив гнотик на каганці, взявся за свою філіжанку.

– Не пий, прошу тебе, – промовив Тарас. – Не треба, Богдане, ти й так уже п’яний.

Богдан не послухав, випив, труснув головою.

– За що я полюбив тебе, Карасю, скажи? Немовби ти брат мені. Слово честі!

– Ми й є брати, українці.

– Розвесели мене, друже… Серце болить… Давай заспіваємо?

– Не треба, Богдане. Почують. Краще я вірші прочитаю.

– Давай! Шевченка?

– Можна. Але для початку…

Тарас на мить заплющив очі, пригадуючи перші рядки, і почав урочисто, сумуючи й радіючи від кожного слова.

 
Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна та пуста і дика площина,
І я, прикований ланцем залізним, стою
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я.
 

Давно Тарас не читав отак уголос цих улюблених віршів. Все лихо відійшло набік, і він відчув щастя. Чудові слова, здавалось, самі виривалися з його грудей, і перед очима поставали немов живі картини – роздягнуті до пояса люди лупають кайлами, б’ють молотами в. гранітну скелю, прокладаючи для себе й для інших шлях у майбутнє.

Богдан слухав захоплено, трохи відкривши рота, і на його обличчі застигла радісно-придуркувата посмішка.

А Тарас дав собі волю! За «Каменярами» Франка пішли «Думи мої, думи» Шевченка, вірші Лесі Українки, Сосюри, Тичини. І коли на закінчення прочитав «Заповіт», то побачив, що по щоках Богдана течуть сльози.

Сотенний підійшов до Тараса, схопив руками його голову, стиснув її у своїх долонях.

– Але й голова в тебе, друже, але й пам’ять, – сказав він і раптом додав – Що мені з тобою робити, не придумаю…

– Давай будемо разом думати.

Богдан труснув головою, опустив руки, в очах його заблищала ворожість.

– Не можна нам разом, – сказав він, зітхнувши. – І ти загинеш, і я загину. Знаєш, що, Карасю, здається, треба відпустити тебе. Йди собі до бісової матері на всі чотири сторони. Так буде краще. Від гріха подалі… Ти сам розумієш.

Тепер усе було ясно. Так, вони були друзями і ворогами. Вони немовби стояли на вістрі леза – між ворожнечею і дружбою, і кожний з них знав, що довго втриматися на цій межі не можна, обов’язково впадеш на якийсь бік.

– Якщо без жартів, – промовив тихо Тарас, – то можу піти. – Потім додав: – Коли накажеш?

– Не поспішай, устигнеш, – спокійно відповів Богдан і заплющив очі. – Мені з тобою поговорити треба. Висловишся на прощання.

– Це я можу, – посміхнувся Тарас. – Відносно головного ворога? Це можна.

Богдан стояв з заплющеними очима, кусав губи. Похитнувся, глянув на Тараса з осудом.

– Дурень ти, Карасю. Дивлюсь на тебе й дивуюся… Ти розумієш, з чим граєшся? Мені досить одне тільки слово сказати, й нема тебе. Був Карась, і нема його.

– Чому, я все розумію… Що ж тут хитрого для такої щуки – зжерти карася!?

П’яна каламуть вийшла з очей Богдана. В них відбився подив, засвітилася сердита цікавість.

– Не боїшся, дрочишся? Відчайдушний!..

– Не в хоробрості справа. Я вірю, що ти – людина, Богдане, хороша, чесна людина. А хорошої людини мені боятись нема чого.

– Хитруєш, козаче. Злякався все ж таки… На добрі почуття розраховуєш.

– Тьху на тебе, Богдане! Та ми ж з тобою відверто…

– Хитруєш, хитруєш…

– Знову! У тебе всі козирі, а в мене один – правда. Це ти боїшся. Не мене – правди.

– Брешеш, – запалився Богдан. – Я правди не боюсь. Я нічого не боюсь. Бачив, як я германа періщив?

– А чим ти вихваляєшся? Що Могила говорив?

– Наплював я на Могилу. Поки живу – бив германа й буду бити!

– Ой, Богдане, не в те ти товариство попав.

– Кажи до кінця, раз відверто говоримо, – підвів голову Богдан. – Яке товариство ти мені порадиш?

– Те, яке знає, хто справжній ворог України.

– Ясніше…

– Думаю, що й так ясно.

– Ясно, – погодився сотенний і посміхнувся одним куточком рота. – Ти мене до совітів – партизанити запрошуєш. Дякую. – Богдан подивився на Карася скаламутнілими очима й повільно підніс до самого носа хлопця складеного в дулю кулака. – Ось! Бачив? Зараз як трахну!..

– Бий… – знизав плечима Тарас. – Мені не звикати. Мене німці не так пригощали – прикладами!

– Холера, а не хлопець! – засміявся Богдан, опускаючи кулак. – Не бійся, волосини з твоєї голови не впаде. Слово честі! Ми – побратими. Побратима я не зраджу. Ти Олю врятував, а я, дурень, занапастив.

– Не ти! – раптом люто вигукнув Тарас. – Як ти не розумієш, Богдане? Фашисти її занапастили, твою сестру. Фашисти! І не її одну – тисячі, сотні тисяч українців занапастили вони. І весь наш народ хотіли б занапастити.

– Це я знаю… – Богдан немов обм’як. – У них така політика. Німці тільки себе люблять. – Подумав і мовив сумно. – А до совітів я не піду. І не натякай, бо буду бити. Слово честі!

Сотенний здригнувся, провів рукою по обличчю, здивовано закліпав очима. Горілка, нарешті, розібрала його. Тарас вирішив, що час іти. Цього разу було сказано досить. Нехай Богдан проспиться, подумає.

Попрощались по-дружньому. Богдан довго тряс руку Тараса, плескав його по плечу, сміявся й повторював: «А пам’ятаєш, як ми того германа-єфрейтора? Га? Як сніп вилетів з вагона! Я люблю тебе, Карасю, ти – веселий. Тільки ти негідник і дурень. Шляк би тебе трафив, холеру таку… Ясно? І щоб нікому жодного слова! Чуєш? То все байка!..» Нарешті, він схопив Тараса за вухо, притяг його голову до себе і цмокнув мокрими губами в щоку.

Це була остання розмова Тараса з молодецьким сотенним. Через два дні сотню прийняв Довбня. Богдан зник, ні з ким не попрощавшись.

За ним прийшли вночі.