Текст книги "По живу і мертву воду"

Автор книги: Николай Далекий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 30 страниц)

16. ЕШЕЛОН ІДЕ ПІД УКІС

Першим побачив озброєних людей на схилі горба по той бік залізниці Василь Гнатишин. Він повинен був, як домовилися, чекати хлопців у лісі на підводі з хмизом, але хотілося на власні очі побачити, як усе відбуватиметься, й він під’їхав до самого узлісся. Начепивши на голови коней торби з вівсом, Василь зліз на воза й, притулившись до стовбура берези, почав спостерігати. Вже добре розвиднілося. З-за кущів Василеві було видно луг, весь у диму ранішнього туману, розкидані на ньому темно-зелені купи верболозу, сіре полотно залізниці, що огинало високі, з рудуватими осипами, горби. От на одному з цих горбів, не близькому, а далекому, Гнатишин побачив людей, що перебігали з рушницями. Сумнівів бути не могло – вони поспішали до залізниці. Німці або поліцаї…

Гнатишина наче вітром здуло з воза. У нього не було часу розмірковувати над тим, яким чином гітлерівці довідались про їх задум і про те, що підірвати ешелон збираються саме на цій ділянці. Він хотів якнайшвидше попередити друзів про небезпеку – Ваня й Михась лежали, причаївшись у кущах майже біля самого полотна й, звичайно, не бачили загону, що наближався до залізниці з другого боку. Треба було вискочити на луг, розвернутись, посадити хлопців на підводу й мчати до лісу. Можна ще встигнути… Василь зірвав торби й почав загнуздувати коней. Тут він почув пихкання паровоза й ритмічний стук коліс поїзда, що вже наближався. Що робити? А якщо він помилився й перешкодить хлопцям виконати те, до чого вони так довго, наче до найбільшого свята, готувалися? Та й поки поїзд не пройде, з лісу виїжджати не можна – побачать, обстріляють.

Василь знову зліз на воза. Поїзд уже був близько. Попереду паровоза рухалося дві платформи, на яких сиділи солдати з кулеметами, позаду кілька вагонів, на даху одного з них ще один кулемет. Мабуть, хлопці встигнуть підірвати. А от чи зможуть відійти… Біда. Німців на горбах не видно, та ось-ось з’являться. Задихаючись від хвилювання, Гнатишин розібрав віжки й почав виїжджати з кущів до дороги. Він чекав вибуху, але паровоз чмихав парою, колеса стукали, стукали, й ось клуби диму почали з’являтися правіше від того місця, де, за розрахунком Василя, лежали в кущах Ваня й Михась. Що сталося? Міна виявилась несправною? Хлопці чогось злякалися? Може, теж помітили небезпеку? Де ж вони?

Поїзд, цілісінький, неушкоджений, наче й не було нічого, віддалявся від лісу. Гнатишин перевів погляд на горби. Вершки їх уже були позолочені сонцем. Раптом там, серед низького чагарника, майнула голова, поруч появилась друга, й тут же зникли обидві. А ось ще один, лівіше, висунувся по пояс і присів. Було схоже, що люди ховаються в кущах або, добігши до них, падають на землю. Василь не міг зрозуміти, що твориться. Де хлопці? Чому німці не спускаються з горба до залізничного полотна? Він виїхав на лісову дорогу, де повинен був чекати друзів, залишив підводу, прив’язавши віжки до дерева, а сам побіг назад до кущів, що росли на узліссі. Ніяких змін. На горбах люди, багато людей – то в одному, то в іншому місці з’явиться голова й зникне. Залягли… Чого вони бояться? Може, влаштовують засідку?

Знову почувся шум поїзда. Шум наростав і наростав. На стиках рейок стукало безліч коліс. Василь витяг шию й побачив другий поїзд, який ішов у тому ж напрямку, що й перший. Цей був довгий. Попереду паровоза також рухалось дві платформи, але позаду на платформах стояли танки, багато танків. За платформами з танками був причеплений пасажирський вагон і ще з десять товарних. На горбах ніякого руху, все завмерло, навіть гілка не ворухнеться. Відійшли, чи що, ті, що були там? Василь уже не міг стояти на місці, кусав губи. Він не знав, що йому робити, і це було найгірше. Пропадуть хлопці, на очах пропадуть, а він, старий дурень, нічим не може допомогти їм. Щоб хоч трохи, заспокоїтись, Василь почав рахувати платформи з танками. Встиг нарахувати вісім.

Паровоз ще не порівнявся з жовтим осипом, як пролунав сильний, але недружний залп рушниць, швидко, люто застукотіли кулемети. Раптом чорний стовп диму підняв першу від паровоза платформу дибки, а слідом за нею почали летіти під укіс інші. Гримнув вибух. Гнатишин побачив, як від кущів, пригинаючись до самої землі, побігли до лісу двоє. Він почекав, поки вони зникнуть серед кущів верболозу, й кинувся до коней. А біля залізниці безперервно тріщали постріли, чулися короткі, й довгі черги. Гнатишину здавалося, що то б’ють по його товаришах, і він спершу не повірив своїм вухам, коли неподалік залунав чийсь голос: «Агов!»

– Агов! Сюди! – закричав він що було сили.

На дорогу вибіг довгоногий хлопець з мокрим від поту, подряпаним до крові обличчям.

– Ваня? А Михась?

Хлопець тільки хитнув головою, підбіг і почав ходити коло воза, широко розводячи руками й хапаючи відкритим ротом повітря.

– Ваню, Михася вбито?

Ваня заперечливо закивав головою, й тут Василь побачив другого. Михась біг, накульгуючи, обличчя його теж було залите потом. Він чи то сміявся, чи то плакав. Ваня допоміг товаришеві злізти на воза, скочив сам. Гнатишин уперіщив батогом коней, і вони помчали дорогою в глиб лісу. Хлопці лежали ниць, учепившись руками за хмиз, щоб не впасти. Вони ніяк не могли відсапатись, стогнали, схлипували. Від’їхали з півкілометра, коли Василь наважився спитати:

– Хлопці, що сталося? Хто стріляв?

– А думаєте, вуйку, ми знаємо? – підвів голову Михась. – Ваню, ти був ближче…

– По-моєму, бандерівці, – озвався другий. Він говорив по-українськи, але акцент зраджував у ньому росіянина. – На кашкетах тризуби блищали.

– Ну, що ти! Ти коли-небудь чув, щоб бандерівці нападали на німецькі ешелони?

– Хто ж тоді? Німці помилково свій ешелон обстріляли?

– Тільки не бандерівці, – стояв на своєму Михась. – Мабуть, це якийсь радянський партизанський загін.

– Що вони, дурні, радянські партизани? – розсердився Ваня. – Вони б у першу чергу підірвати ешелон постаралися. А потім би почали обстрілювати.

– То хто ж вони? – знову запитав Гнатишин, переводячи коней на крок. – Я їх побачив, як перший поїзд появився. Бігом бігли до залізниці. Думав, збожеволію…

– Та що гадати, вуйку. Німці розберуться, вияснять… Тоді й нам стане відомо. Ми своє зробили, хоч набралися страху. Ваня молодець, стримав мене, Я як побачив їх, утікати хотів, а тут поїзд…

Позаду почулися вибухи. Вони були різної сили, то наче вистрілить кілька гармат підряд, то ухне так, що верхівки дерев здригнуться й відгукнуться тривожним шумом. На думку Вані, де рвалися боєприпаси.

Василь звернув на бокову доріжку, погнав коней риссю. Проїхали ще метрів з вісімсот.

– Мабуть, досить, вуйку, – сказав Михась, підводячись навколішках. – Тут ми зліземо. Дякуємо.

– Нема за що. Коли чекати?

– В неділю прийду, вдень, сам. До цього дня щось придумаємо. Правда, Ваню?

– Так. Як удача, то треба ще раз поздоровити Адольфа з іменинами.

– Хіба він іменинник сьогодні?

– Такі іменини я б йому щодня влаштовував.

Хлопці злізли з воза й, попрощавшись з Гнатишиним, зникли поміж дерев. Василь гарненько обітер пучками сіна мокрі кінські боки й рушив ступою до дороги в село. Виїхавши з лісу, він побачив чорний дим, що підіймався з далеких горбів. Пострілів і вибухів уже не було чути.

Ховаючись у вибалку, сотня поспішним маршем відходила від залізниці. Вояки несли бойові трофеї, майже кожен ніс на плечі гвинтівки, а під пахвою – чоботи або скручений у вузол мундир. Кишені було набито всіляким дріб’язком. Корінь той і за пазуху натикав усячини. Тарас ніс трофейний ручний кулемет, він на дурнички не ласився, кишень у вбитих німців не вивертав. Єдиною такою його поживою була плитка шоколаду, та й ту він уже в дорозі просто-таки з рук видер у Кореня. Хлопець жував шоколад, випльовуючи обсмоктані шматочки фольги, й намагався розібратися в тому, що трапилось на залізниці. Картини на диво вдалого бою поставали перед його очима одна за одною.

Що не кажи, а Богдан таки народився в сорочці…

Вночі в поході виявилося, що Богдан веде сотню не на Братин, як спершу думав Тарас, а в інше місце. Чому він передумав, так і лишилося незрозумілим. Може, старшина відрадив його нападати на містечко, де знаходився великий гарнізон німців і поліцаїв, а може, сам спокусився легкою здобиччю, якою йому здався військовий ешелон?

До залізниці намірялися вийти затемна, щоб гарненько підготуватись до зустрічі першого ешелону (німці вночі затримували поїзди на станції й пускали їх зранку), але провідники заблукали, зробили гак, і сотня вийшла до горбів, коли вже розвиднілося. Богдан почув шум першого поїзда й психонув – запізнились, до горба, що нависав над залізницею, залишалося ще метрів зо двісті.

Але вони не запізнились. Пройшов поїзд з баластом, контрольний. До того моменту, як з’явився ешелон, старшина встиг розмістити солдат на гребені горба й проінструктував їх, які цілі потрібно влучати в першу чергу. Все до ладу – приціл два, бити по кулеметниках, що сидять на тендері паровоза й на дахах вагонів, а потім по вагонах.

Богдан сам узявся за кулемет. Тарас лежав поруч і насилу стримував обурення. Хіба так працюють на залізниці! Доручив би Богдан йому цю справу, й він один з невеликою групою прикриття пустив би будь-який ешелон догори колесами. А так легко й напоротись. Пригнали всю сотню, ще постріляють дурнів. Коли з’явився ешелон і Тарас побачив танки на платформах, серце його захололо. Що робиться! Ну, Богданові можна пробачити, а цей бісів «військспец», невже він не розуміє, що зараз трапиться? У відповідь на перші ж постріли танкісти відкриють вогонь, і від сотні залишаться ріжки та ніжки. Старшина, здається, зрозумів, що з танками, навіть коли вони стоять на платформах, жарти погані. Він підповз до Богдана, почав щось йому доводити, але Богдан відштовхнув «військспеца», скомандував «Вогонь!» – і перший дав чергу з кулемета.

Далі все було неймовірним і незбагненним. Зрештою, в той момент Тарас і не пробував знайти якесь пояснення. Він змушений був повірити в те, що відбувалось на його очах: вибух, паровоз відірвався від ешелона, волочачи за собою рештки розбитого вагона, з якого сипалися ящики; платформи, розриваючи зчепи, налітаючи одна на одну, летять під укіс. Пасажирський вагон затріщав, наче порожня сірникова коробка під каблуком, і почав розсипатися на тріски.

Очевидно, багато хто, серед них і Богдан, спершу оторопіли, розгубились від несподіванки, бо постріли зазвучали рідше, а кулемети на правому фланзі зовсім замовкли, але тут Сидоренко скочив на ноги й зарепетував: «Вогонь! Чого злякались? Вогонь! Вогонь по паровозу! По вагонах!»

І почалася стрілянина.

У Богдана щось сталося з кулеметом. Він чортихався. Тарас негайно кинувся до нього. Так і є – поставив нову стрічку косо. Тарас відкинув затискачі, вирівняв стрічку й ледве відхилився – гарячі гільзи з димом сипонули йому в обличчя.

Взагалі Тарас не міг нарікати на себе. В цьому бою він жодного разу не розгубився і, мабуть, врятував життя багатьом, а разом з ними й собі. Коли сотня, вслід за Богданом і Сидоренком, з криками «Слава! Гура! Ура!» скотилася вниз до перевернутих, покороблених платформ і вагонів, Тарас побіг до паровоза, що зупинився, викидаючи на всі боки молочні струмені пари. Він устиг вчасно: з платформи, яка була попереду паровоза, стрибнув на землю закривавлений солдат з кулеметом у руках. Солдат відразу ж розпластався на щебені, розвернув кулемет, але Тарас вистрілив першим.

Так, цей воскреслий кулеметник міг би наробити чимало лиха, й Тарас мав право пишатися своєю кмітливістю, якби незабаром не переконався, що хтось здогадався вчинити значно важливіше – чиркнути сірником чи запальничкою біля калюжі пального, що витікало з бака перевернутого танка. Танки підпалив «військспец». Досить було Тарасові глянути на старшину, як він зрозумів це: обличчя Сидоренка було замащене сажею, лівий рукав, пола френча звисали обгорілим лахміттям. Не вберігся згарячу, прихопило вогнем. Могло бути й гірше, з бензином жарти небезпечні.

Богдан вчасно скомандував відбій. Німці могли наскочити з двох боків, і він поспішав відвести сотню якнайдалі від залізниці. Стомлені, захекані вояки мало не падали з ніг, але Довбня, що крокував позаду, не давав нікому зупинятися, підбадьорював штурханами тих, що відставали. Тараса випередили сотенний і старшина. Хлопець наддав ходу, намагаючись не відстати від них. Йому хотілося почути розмову командирів.

– Я тобі кажу, від чого вибух, – сердився захеканий Богдан, – куля влучила в капсуль снаряда. А від одного снаряда вибухнули інші. Може таке бути?.

– Може, на війні все може… Тільки начеб знизу рвонуло.

– Так же піввагона знесла, а в вагоні ящики зі снарядами.

– Е! Як би не хворіла, аби померла… Сперечатися не буду. Дякую тобі, Богдане, відвів я сьогодні душу. Одним гріхом буде менше…

Сотенний наче не почув, що сказав Сидоренко, вирвався вперед.

– А багато гріхів, старшина? – співчутливо спитав Тарас, подумавши, що зараз найзручніше розпочати розмову з «військспецом».

Сидоренко озирнувся, люто зміряв хлопця очима.

– Тобі що до моїх гріхів? Ти хто? Щеня, гнида. Одним пальцем приб’ю!

Невдача. От як буває людині, коли торкнутись до найболючішого місця в її душі. Тарас навіть не образився.

В переліску зупинились на відпочинок. Вояки попадали на землю, де хто стояв. Плечі в Тараса нили від ременів. Він ліг на спину, прикрив очі. Все-таки, що ж сталося з ешелоном? Тепер можна було поміркувати над цим питанням.

Припущення Богдана, що вагон з боєприпасами зірвався від якоїсь кулі, що влучила в капсуль снаряда, хлопець відразу ж відкинув як безглузде. Сотенний нічого не тямив у таких речах, а старшина Сидоренко якщо й зрозумів, що сталося, видно, не вважав за потрібне переконувати Богдана в помилковості його думки. Вагон підірвався на міні, й міна ця була натяжної дії.

Підривники були десь недалеко біля насипу, вони пропустили контрольний паровоз з вагонами, вантаженими баластом, потім дали пройти платформам головного прикриття, паровозу й лише тоді сіпнули за шнур. Усе зроблено грамотно. Значить, діяли люди досвідчені, витримані. Хто вони? Радянські партизани, звичайно.

Тепер друге питання – як їх знайти, яким чином зв’язатися з ними? На це запитання відповіді не було. Лишалася звичайна розрада: поживемо – побачимо… Слаба розрада!

17. ХТО ВИ, КУДИ ЙДЕТЕ?

Картоплі накопали вночі, набрели на неї в полі й вирили кущів з десять. Уже не жалували: картопля, морква в ці дні в них не виводилися. Осінь – золота пора для втікачів. У лісах було повно грибів і ожини. Декілька разів ловили раків у тих струмках і річечках, що траплялися їм по дорозі. Ця справа виявилася всім знайомою з. дитячих років – нишпорити руками в. воді попід корінням прибережних дерев, по глиняних норах, – і полювання було щасливим. Пантелеймонові, навіть пощастило зловити великого миня, насилу витяг його з-під корча.

Значно складніше було приготувати їжу. Вони йшли ночами, обминаючи села й хутори, вдень відсиджувались у лісових заростях, у нескошених хлібах або заривалися в копички сіна. Вогнище розпалювали рідко, в крайній потребі – вогонь був їх другом і ворогом. Він будь-коли міг зрадити їх. Звичайно, розпалюючи вогнище, не сиділи біля нього, а відходили, відповзали вбік.

Цього разу теж вдалися до таких хитрощів. У ліс потрапили над ранок. Невідомо було, великий він чи малий, і все ж вирішили напекти картоплі. Картоплю розіклали на землі рівним шаром, зверху наклали багато хмизу, підпалили, а самі заховались на узліссі в густих кущах ліщини.

Вогонь відразу здійнявся стовпом, навколо вогнища з пітьми виступали червонуваті дерева. І тут виявилося, що десь поряд знаходиться житло або ночують пастухи – зовсім близько почувся собачий гавкіт. Ахмет вилаявся по-своєму, сказав, що треба негайно втікати з цього місця. Колесник усе ж вирішив почекати до світанку: гавкав один пес, отже, якщо це не пастухи, то маленький хутір, можливо, всього одна хата. Одна хата, один господар чи господиня… Невже ж не можна довіритися добрій людині? Ахмет погодився зачекати, поки погасне вогнище, але підходити до хати рішуче не радив. Він не дуже-то вірив у добрих людей.

– Нащо тобі, Павлуш, люди? – сердито зашепотів татарин, наблизившись до Колесника. – Їжа є, компас є. Що тобі треба? За табором скучив, чи що? Хіба можна тутешній людині вірити?

– А ти забув, хто нам допоміг утекти? Люди.

– Зовсім інший справа, як не розумієш… То був вірний людина, а не шалтай-болтай який.

– Хлопці, не сперечайтеся, – втрутився Пантелеймон. – Усе в руках божих…

– Сиди! – огризнувся на нього Ахмет. – Тебе сюди тільки бракувало.

Замовкли. Над полями почало світати, але в лісі ще було темно, вогнище, гаснучи, кидало бліді відблиски. Втікачі терпляче чекали, поки перегорить зовсім, знали – картоплю вибирати рано, хай дійде в гарячому приску й попелі. Раптом під чиєюсь ногою хруснула гілка, почувся кашель. Вогнище затріщало, спалахнуло яскраве полум’я, й вони побачили людину біля вогню. То був високий кремезний дід у смушевій шапці і в свиті, накинутій на плечі. Світло падало на його загоріле бронзове обличчя, золотило розкішні пухнасті вуса. Старий підкинув у вогонь кілька смолистих гілок, розглянувся навкруги, набиваючи тютюном велику чорну люльку й, старанно розкуривши її, вмостився на пеньку. Він сидів собі, пихкав люлькою, покашлював і час від часу підкидав до вогнища гілок, наче сам розпалив його. Не виглядало, щоб він збирався йти звідси.

Ахмет потяг Колесника за рукав, він пропонував відповзти далі. Але тут трапилося несподіване. Старий підвівся, вибив люльку, розгріб палицею вугілля й викотив картоплину. Він довго перекидав чорну гарячу картоплину з долоні на долоню, потім розламав навпіл і покуштував білий м’якуш. Колесник ахнув: от тобі й на! Значить, дідуган відразу здогадався, що у вогнищі печеться картопля. Видно, здогадувався він, що й люди, які поклали її туди, знаходяться десь неподалік. Він хотів з ними зустрітися. Колесник торкнувся до Ахметового плеча, той зрозумів бажання товариша, міцно стис його руку: «Зачекай…»

Старий підкинув ще одну гілку до вогнища, дав їй розгорітися й сказав голосно:

– Агов, хлопці! Готова ваша бульба. Виходьте, не бійтеся.

Ахметові пальці, що стискали руку Колесника, повільно розтулилися.

Колесник вийшов сам. Старий дививсь на нього допитливо, безбоязно.

– Доброго ранку, батьку!

– Здоров, козаче.

– Пробачте, що потурбував вас. Не знав. Вогнище я погашу, не бійтеся, пожежі не нароблю.

– Е, сину, що за турбота. Не буду питати, хто ти, звідки й куди йдеш. На злодія начеб не схожий.

– Ні, батьку, я не злодій. А йду… біда мене жене.

– Здогадуюся… Зараз біди вистачає людям. Звідки родом, можеш сказати? Може, мені в твоїх краях довелося побувати. По мові чую – з великої України.

– Полтавщина.

– Ні, в Полтавщині я не був, нас, австрійських полонених, до Азовського моря направили, чув місто таке – Генічеськ? Біля самого моря стоїть.

– Знаю Генічеськ, там Арабатська стрілка починається.

– О-о! – зрадів старий. – Пам’ятаю стрілку, купався на ній. Славне море. А риби там! Тьма. Рятувала нас риба. На базар підеш, попросиш, бичків тобі завжди дадуть, рідко хто відмовить. Нарід там добрий, а що час військовий, то баби більше. – Він усміхнувся, підкрутив вуса. – А я молодий був, баби поглядали на мене…

Колесник мовчав, чекав, що ще скаже йому цей говіркий старий. Початок був добрий. Просити він нічого не хотів – дід сам. повинен здогадатися. Добре, якби хліба дав…

– То ти розумно робиш, що від вогнища відходиш, ховаєшся, – сказав старий. – Тільки розпалюєш вогонь не в пору.

– Коли треба?

– Перед сходом сонця, коли жодної зірки на небі.

Колесник зрозумів – у темряві вогонь далеко видно, а на світанку він поблідне, не буде впадати в очі. Розумну пораду дав йому дід.

– Це не все!.. – застережливо підніс палець старий. – Ще одне: клади у вогонь тільки сухе, диму менше буде.

– Дякую, батьку.

– То що ж мені з тобою робити?

– Може, хліба трохи дасте…

– Хліба! То не штука, про те й мови не може бути. А що, коли я тебе в сіно на возі сховаю та відвезу кілометрів так на двадцять. Усе ближче… Це ж ніч цілу треба йти.

– Ну й підвезете мене до поліції під самі двері… – невесело посміхнувся Колесник.

– Що ти, синку! Таке сказав. Мені ж, може, недовго лишилося землю ногами топтати. Як я такий гріх при кінці життя на себе візьму? Образив ти мене.

– Простіть, не хотів… Становище таке: хочеш вірити, а не можна.

– Я розумію твоє становище. Тепер час такий, що кожному вірити не можна. Ходім до хати, я тобі знімки своїх синів покажу, може, повіриш. У мене два сини в вашій Червоній Армії. Живі чи ні, не знаю, а карточки заховав, бережу. Один при прапорі стоїть. Десь далеко служив, писав, за Сибіром, біля самої Японії.

Здається, можна довіритись. Пощастило.

– Хто в вас у хаті?

– Баба моя.

– А сусіди?

– Сусідів немає. Одна хата наша. Лісник я. Ходімо.

Хата стояла на узліссі, подвір’я й сад було огороджено тином. Собака загавкав, старий цитькнув, замахнувся на нього хворостиною, й він перестав гавкати, тільки невдоволено гарчав. З хліва вийшла огрядна жінка з емальованим відром у руці й, побачивши поруч з чоловіком незнайомого, стала наче вкопана.

– Чого злякалась, Тетяно Никифорівно? – насмішкувато й радісно сказав господар. – Приймай гостя, земляк твій.

– Ой! – жінка опустила на землю відро, сплеснула руками. – Невже з Генічеська? Рідненький!

– Та ти зачекай, Таню. Нагодуй людину, а потім розпитуй. Не бачиш…

У хаті все вияснилося. Дружина лісника була «руська». Австрійський військовополонений Іван Бузик зумів підкорити серце генічеської рибачки Тані Приходько, хоч і був майже на п’ятнадцять років старшим від неї. Таня всупереч волі батьків обвінчалася з «австріяком», а в двадцятому році – поїхали на його батьківщину.

Лісник, може, в соте слухав розповідь дружини, а все червонів від задоволення, покректував, хвацько підкручував сивіючі вуса. Бравий дідуган, брови ще чорні, чуб густий, хоч і припорошений сивиною.

Запросили до столу. Колесник, стежачи за приготуваннями господині, давно ковтав слину, але сісти за стіл відмовився.

– Не можу. Не сам я…

Господарі сполошилися.

– Боже! Скільки ж вас? Де вони?

Хвилин через п’ять уся голодна компанія сиділа за столом, посилено працюючи щелепами. Тетяна Никифорівна ні про що не розпитувала, кидалась то до припічка, де смажилася курка, то в комірчину по борошно, то подавала на стіл готове, наливала в кухлі молока. Колесник дивувався самому собі: здавалося, за останні дні він забув, що таке голод – печеної картоплі, раків, яблук-дичок, грибів і ягід було доволі, так ні ж, уже встиг з’їсти стільки, що вистачило б на сімох, а не наївся. Зрозумів, що як не стриматися, то можна захворіти. Що могло б бути для них безглуздішим – потерпіти від обжерливості. І коли Тетяна Никифорівна заходилась було коло млинців «на другий захід», Колесник скомандував собі й товаришам:

– Досить! Устати з-за столу!

Сердечно подякували господарям і провели з ними «військову нараду». Було вирішено прийняти пропозицію лісника й проїхати двадцять кілометрів підводою.

Півдня втікачі спали в клуні на сіні, а коли господар побудив їх, на подвір’ї вже стояв парокінний візок з плетеним васагом, запряжений ситим гнідим конем.

– У нас так їздять, – сказав лісник, помітивши здивований погляд Колесника. – Пара коней рідко в кого. Вона потягне, наша коняка, не сумнівайтеся, скільки в вас там тої ваги лишилося… Шкіра та кості.

Він вручив кожному торбу з харчами й пару постолів, пошитих (устиг, видно, за цей час!) із шкіри дикого кабана. Це був неоціненний подарунок, бо їхнє жалюгідне взуття ледве трималося на ногах.

Господар повкладав утікачів на дні васага, прикрив гарненько сіном, а зверху поставив щось важке. Здається, це були кошики з яблуками, бо крізь запах сіна почав проникати аромат улежаних яблук.

– Ну як, хлопці?

– Добре.

– Сідай, Тетяно.

Он як! їх повезе господиня. Ну що ж, може, навіть краще. Навряд чи хто запідозрить, що жінка відважилася везти радянських військовополонених, які втекли з табору.

– Щасливо.

– Дякуємо, господарю. Вік пам'ятатимемо.

Тетяна Никифорівна вмостилася на передку.

– Вйо! – і візок покотився м’якою трав’янистою дорогою.

Шикарно, краще не придумаєш. Тетяна Никифорівна нудьгувати не дає. Як тільки від’їхали від двору, почалися розпитування й розповіді. Крізь сіно все чути добре, наче сидять рядком та й розмовляють. Скаже їх візничка: «Тихо!» – замовкнуть. За хвилину-дві почується глухий стукіт зустрічної підводи. «Слава Йсу!» – «Навіки слава!» – «Куди зібралася, Тетяно?» – «До сина, за внуками скучила». – «Дід Іван здоровий?»– «Здоровий, богу дякувати…»

Проїхала підвода, й знову розповіді Тетяни Никифорівни: яке те море Азовське ласкаве, а в бурю страшне, як восени ловлять під Генічеськом кефаль, що нагуляла жиру в Сиваші, як пригнали до них полонених австрійців, «Я, як побачила його вперше, Ваню свого, аж злякалася – худий, вуса чорні, як у таргана, а очі… очі добрі такі, сумні, в мене відразу серце тьохнуло. Передчуття все-таки було. Повірите – з першого разу».

Південне сонце, солоний вітер моря, молодість, тривожне, повне страхів кохання… Не забуде цього Тетяна Никифорівна ніколи. Розказує вона, й чути, як сякається, сльози втирає або сміється радісно. Перед самою війною збиралася поїхати на батьківщину, знайшла там брата, сестер, листи й фотокарточки від них одержала. Зібралася, а тут війна клята. Мабуть, так уже судилося їй, і не думає побувати в рідних краях, одного в бога благає – аби сини повернулися з війни.

Так і їхали. Минули двоє сіл. Тетяна Никифорівна перекидалася словами із знайомими, досить довго розмовляла з якоюсь жінкою, частувала її хлопчика яблуками. Мимо – чути було – проходили люди. Потім поїхали далі, й знову повільна розмова в дорозі. Серце в Колесника ні-ні та й заниє в тривозі. Надто вже добре й до неправдоподібності щасливо складалося в них усе того дня, а він не любив, коли удачі йдуть одна за одною, знав, – так не може тривати довго.

Тридцять кілометрів провезла їх Тетяна Никифорівна. Висадила в лісі, розказала, якого напрямку треба триматися, щоб перейти найближчу залізницю, й схлипнула прощаючись: «Рідненькі мої…»

Через два дні втікачі знову зустрілися з людьми.

Вийшло так, що після великого нічного переходу світанок застав їх у полі. Попереду, кілометрів за два, як здалося Колесникові, темнів великий ліс. Вирішили проскочити цю відстань, щоб днювати в лісі. Поспішали з усіх сил, пройшли два обіцяних Колесником кілометри, а ліс віддалявся й віддалявся від них, розростався вшир, захоплюючи половину горизонту.

Уже порожевіли вершки дерев, коли вони вскочили в ліс. Виявилося, їх помітили й чекали. Двоє… Вони були в зелених сукняних кашкетах – поширений серед місцевих жителів головний убір, – добротних куртках, чоботях. В одного на грудях висів німецький автомат, другий здійняв з плеча гвинтівку.

– Стій! Що за люди, куди йдете? – недобре мружачи очі, запитав той, що був озброєний автоматом – молодий, білявий, схожий на німця.

Поліцаї, партизани – не розбереш. Для партизанів, мабуть, надто добре одягнені. Вимова в молодого чиста, схоже – українець. Може, пожаліє.

– Брехати не буду, – відповів Колесник. – Полонені, пробираємось додому, до своїх сімей.

– Українець?

– Так.

– Ці теж?

– Ні. Росіянин і татарин…

– Більшовик, комуніст?

– Ні, – з запинкою відповів Колесник.

– Брешеш!

– Комуністів німці відразу розстрілюють. А я ще живий.

– Зброю маєте?

– Ні.

Молодий навів на них автомат, кивнув головою товаришеві. Той поклав на землю гвинтівку й обшукав кожного з затриманих, легенько стукаючи сильною рукою по кишенях і інших місцях, де могла бути схована зброя. Він був суворий на вигляд, худорлявий, з великим синюватим шрамом на щоці. Мав років тридцять п’ять.

Після безрезультатного обшуку молодий наказав затриманим сісти на землю, а сам відкликав убік товариша й почав з ним шептатися. Раптом вони засперечалися, голоси стали гучнішими, й Колесник розрізнив польські слова. Ці двоє – поляки. Поліцаї? Ні, звичайно. Чому б поліцаї опинилися так рано в лісі й тільки вдвох? Напевне, це польські партизани. Колесник напружив слух. Йому, українцеві, що знав дві слов’янські мови, не так уже важко було зрозуміти, що говорилось по-польськи. Молодий поляк сердився, доводив щось старшому, а той не погоджувався, кілька разів сказав: «Не дозволю, пане Казімєж». Як і можна було припустити, йшлося про долю затриманих, молодий поляк наполягав на тому, що їх треба постріляти.

Поліцаї. Тільки поліцаї могли так вчинити. Залишалося одне – спробувати втікати. Треба було скочити й кинутися врозтіч, може, комусь удасться врятуватися. Колесник готовий був подати знак товаришам, але тут почув, що говорить поляк із шрамом на щоці. «Що мені пан тлумачить. Не можу. Якби це були шваби, бандерівці, поліцаї, я б ні хвилини не роздумував». – «Вони руські, совіти, пане Миколаю, наші вороги», – палко заявив Казимир. «Це нещасні люди, полонені. Не дозволю, пане Казимир. Хай ідуть з богом». – «Однаково вони не дійдуть. Їх зловлять бандерівці, візьмуть до себе в банду. Пан може бути певним, що їх куля не відправить на той світ батька, матку чи самого пана?» – «Що б мені не казали, я не можу дозволити вбивати беззбройних нещасних людей». – «Я доповім про все це поручикові, він панові не подякує». – «Не можу, пане Казімєж».

Поляки підійшли до затриманих.

– Вставайте! – незадоволено сказав молодий. – І подякуйте панові Подляському за те, що він така добра людина. Можете йти собі, куди хочете.

– Пане Казимир, – запитав Колесник, – ви польські партизани?

– Тобі цього не треба знати.

– Я запитую тому, що… – Колесник проковтнув слину, він був схвильований ідеєю, яка несподівано прийшла йому в голову. – Може, ми не зуміємо пробитись до своїх і загинемо так, без користі… Візьміть нас до себе, ми будемо допомагати вам бити німців. Ми добрі солдати, не сумнівайтеся.

– Ви хочете захищати Польщу від германа? – Казимир скривив рот у саркастичній посмішці.

– Ми хочемо бити фашистів, помститися за своїх товаришів, за всіх, кого вони погубили.

– Нам таких помічників не треба, – гордо підвів голову Казимир. – Поляки самі зуміють визволити Польщу й відплатити німцям.

Подляський зрозумів, сказав роздратовано по-польськи:

– Це дурниця, цілковита дурниця! Визволення Польщі почалося під Сталінградом.

– Я попрошу пана не влаштовувати тут політичної дискусії, – так само по-польськи сказав Казимир і обернувся до Колесника. – Нам ні про що з вами говорити – росіяни вороги поляків.