355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Николай Далекий » По живу і мертву воду » Текст книги (страница 3)
По живу і мертву воду
  • Текст добавлен: 9 октября 2016, 04:57

Текст книги "По живу і мертву воду"


Автор книги: Николай Далекий



сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 30 страниц)

3. БРАТ ЯСНОГО

Стефа лежала, вткнувшись обличчям у колючу стерню, тіло її здригалося від беззвучних ридань. Світлі кіски розв'язалися, впали на шию. Юрко тримав за руку кохану й, підвівши голову, похмуро, розгублено дивився вниз, на вогні.

Яскраві вогнища палаючих хат освітлювали село й ніби хотіли відігнати якнайдалі в поля пічну пітьму. Цегляний костьол, що підносився в центрі, здавався рожевим, відблиски полум'я билися в його темних стрілчастих вікнах. Було добре видно білі стіни хат, подвір'я, колодязні журавлі, горщики на кілках тинів, озброєних рушницями людей, що групами, й поодинці пробігали вулицями. Стрілянина, відчайдушні крики лунали все рідше й рідше; навіть собачий гавкіт почав змовкати – перелякані захриплі пси поховалися по закутках. Ревли корови в хлівах, тривожно іржали коні.

Обурення, гнів підіймалися в Юрковій душі. Правду кажучи, він не дуже любив поляків і навіть не раз мріяв про те, як метатиметься їм за кривди, заподіяні українцям, але те, що він побачив зараз, жахало його. Отак напасти на сплячих, потомлених працею хліборобів, палити їх хати, вбивати всіх підряд… А поляки? Адже вони теж спалили хутір Дубки, вирізавши всіх українців від малого до великого. Але ще до цього українці спалили польський хутір… Так можна без кінця вияснювати, хто перший почав. Юрко не зрозумів, а швидше відчув, що важливе не коріння ворожнечі, яке веде в глибину віків, а сьогоднішній і завтрашній день. Невже ворожнеча, нечувані мордування триватимуть без кінця-краю? Але при чому тут він, Стефа, їх кохання й щастя, на яке від народження має право кожна людина?

Знову залунали постріли, несамовиті крики. Стефа рвучко підняла голову й, застогнавши, безсило опустила її. Юрко знав, що Стефа в ці хвилини ненавидить його, що він їй гидкий, відворотний, і вона б вирвалася, втекла, якби в неї були сили. Найжахливішим було те, що він, сильний і сміливий, не міг їй допомогти. В нього не знаходилося навіть слів для втіхи, виправдання, він був кругом винен перед нею. Можливо, Петро, його улюблений брат, там… І Стефа здогадується про це.

Юрко почув тупіт ніг, голоси неподалік від себе. Поміж копами майнули освітлені вогнями постаті. Молоді хлопці. Поляки… Всі простоволосі, босі, один у білизні, але з карабіном.

– О, моя матка, моя матка…

– Франек, слово гонору, вони мені заплатять. За все заплатять кров'ю своєю свинячою, смердючою. Святою матір'ю божою присягаюся.

– Набої… Коли б я встиг дістати набої із схованки. Я б їм всипав..

– Моя бідна матка… Що вона їм зробила? Вони її ножами…

– Слово гонору, Франек…

– Панове, якби я мав набої…

Пробігли близько, захекані, з божевільно витріщеними очима на червоних спітнілих обличчях.

Хвалити бога, не помітили… А то б убили, роздерли обох. Треба швидше залишити це страшне місце, піти в рятівну темряву, в ніч.

– Стефо, – Юрко розтулив пальці, торкнувся до плеча дівчини. – Ходімо звідси, Стефо! Нам тут не можна… Чуєш?

Вона не відповідала, а тільки сіпала плечем, намагаючись скинути його руку.

– Я з тобою. Я тебе не кину, сховаю. Ходімо.

Ще постріли, і раптом хапаючий за серце тонкий пронизливий дитячий крик. Стефа зірвалася, але Юрко встиг схопити її за руку, зловив і другу, якою вона почала бити, дряпати його обличчя.

– Геть! Ненавиджу! Іди, пусти мене. Там мій братик… Пусти!

Дівчина звивалася, намагаючись вирватися, била його ногами, спробувала вкусити за руку, плече. Вона наче збожеволіла. Юрко зрозумів, що врешті-решт вона вирветься, втече. І загине. Тільки він один може врятувати її. Якщо можна притупати…

– Стефо, послухай, голубко… Ну, послухай же! Я піду з тобою. Тільки заспокойся. Чуєш?

– Не треба. Не хочу! Вони вб'ють тебе. Твій брат уб'є…

Стефа кидалася на всі боки, падала навколішки, намагаючись вирвати свої руки з хлопцевих.

– Я з тобою. Самої не пущу.

– Не треба. Не треба! Пусти!

– Підеш за мною… Чуєш? І тихо, Стефо. Благаю тебе.

– Пусти…

Юрко злегка відштовхнув її й першим побіг униз, на вогні. Він знав, на що зважився. Тільки чудо могло врятувати їх. Але хіба смерть Стефи не буде його смертю? В них одне серце… Якщо воно перестане битися, то для обох. Люди, весь світ був проти них, вони повинні були принести себе в жертву своїй любові й чужій спільній ненависті, ворожнечі.

Стефа бігла слідом. Юрко чув позаду шелестіння стерні під її ногами, поривчасте дихання, тихі схлипування. Він сповільнив біг і, коли дівчина порівнялася з ним, схопив її за руку. Стефа не пручалася. Вони бігли поруч, мовчки, освітлені зловісним полум'ям палаючих хат.

Ось і знайома дуплиста верба на леваді. Вони припали до її шорсткого стовбура, перевели подих. Не випускаючи руки дівчини, Юрко розглянувся навколо.

За вербою починався город – картоплиння припало до землі, а по ньому рядами тички, густо обвиті стеблами бобу, подібні на тонконогих жінок, що йдуть одна за одною, з головою закутавшись у подерті зелені покривала. Ряди тичок тягнуться майже до самої хати Стефиної бабусі; Маленька, тиха хатка наче присіла зі страху під своїм солом'яним дахом, освітлена вогнями недалекої пожежі.

Праворуч, де палали будівлі на кількох подвір'ях підряд, пролунало два постріли, а потім вигуки: «Ось він! Переймай! Бий, Іване!» Туди вулицею пробігло душ п'ять, за плотом майнули їх голови й плечі, дула карабінів. Юрко відчув, як тремтить Стефина рука.

– Я сам піду. Ти чекай тут.

– Ні, ні, – заплакала дівчина. – Бабуся тебе злякається… Ні, разом.

Тепер вона схопила Юрка за руку, стримувала його, тягла до себе.

– Тільки не плач. Тихо! Богом тебе благаю, Стефо.

Дівчина ковтнула сльози, слухняно кивнула головою. Юрко обхопив її голову долонями, поцілував у скроню.

– Ходімо… Не. відставай, пригинайся.

Тримаючись за руки, вони побігли до найближчої тички, причаїлись біля неї, наче бавились у піжмурки. Так перебігали від тички до тички. І ось вони біля хліва. Юрко визирнув з-за рогу й побачив, що двері в хаті відчинені. Треба було чекати найжахливішого. Але, може, бабуся з онуком устигли втекти, сховатися? Стефа штовхала його в спину, квапила. Хай буде що буде… Вперед!

Юрко перший ускочив у сінці й зупинився, охоплений жахом. Другі двері теж були відчинені, й за порогом на підлозі щось лежало…

– А-а-а! – дико закричала Стефа, раніше від Юрка здогадавшись, що лежить перед ними.

Хлопець затиснув їй рота долонею, втягнув у хату. Маленькі віконця пропускали рожевувате тремтяче світло. Юрко озирався на всі боки, готуючись побачити найстрашніше. Ліжко із зім'ятою постіллю, порожня широка лава біля стіни, на столі миска з печеною картоплею, окраєць хліба. Маленька, сухенька жінка з сивими кісками з-під білої хустки, що зсунулась на потилицю, лежала долілиць біля порога в темній, з відблисками, калюжі. Сама! В її правій руці був затиснутий ніж, звичайний селянський саморобний ніж, яким ріжуть хліб і чистять картоплю. З ним Стефина бабуся безстрашно кинулась назустріч ворогам і була вбита кулею. Де ж хлопчик?

– Славку! Славку!

Брудна завіска, що звисала з припічка, ворухнулась, наче від вітру. Юрко пригнувся й побачив босі дитячі ніжки.

– Він живий, Стефо… Живий. Ось він!

Юрко відкинув завіску. Хлопчик стояв у ніші підпіччя, закам'янівши від страху. Стефа кинулась до нього, впала на коліна, почала цілувати, гладити його голову, обличчя, плечі, руки.

– Славчику, рідний, любий… – говорила вона, захлинаючись від сліз. – Дорогий мій братику. Нещасливі ми з тобою сирітки. Бабуня наша…

Юрко відчув, що в нього з очей котяться сльози. Але він знав, що кожна секунда перебування в цій хаті може стати фатальною для них. Хлопець доторкнувся плеча дівчини.

– Ходімо, Стефо. Зараз же!

Різким, ворожим рухом вона відкинула його руку, заголосила ще дужче. Тоді він підняв її на ноги, струснув, ударив долонею по щоці.

– Тихо… Кому кажу? Цить!

Його охопила лють – дурне, безглузде дівчисько, дай їй волю, загубить усіх, усіх. Баби! Тільки піддайся їм, голову втратиш…

Ляпас і гнійний вигук подіяли на Стефу. Дівчина замовкла, й щось розумне, неспокійне майнуло в її очах. Вона випустила з рук хлопчика, кинулись до скрині, почала квапливо виймати речі, кидаючи їх на велику хустку, розстелену на підлозі. Купа росла – сукні, чоботи, пальта, сувій домашнього полотна, чоловічий костюм…

– Стефо, Стефо, досить. – зашипів Юрко. Стефина жадібність неприємно вразила його, здалася блюзнірською в цю мить. Однак дівчина продовжувала звільняти скриню. Юрко відштовхнув її, вхопив кінці хустки, почав зав'язувати вузол, а Стефа сунула й сунула якісь лахи йому під руки.

Нарешті величезний вузол був готовий. Юрко кинув його на плече, ступнув крок до дверей і обмер. Зовсім близько, видно, на вулиці, пролунав постріл, вигуки: «Ось він! Сюди, друже! Переймай!» Ще два постріли, тупіт ніг на подвір'ї. Здавалося, пальці самі розтиснулися, вузол м'яко впав на підлогу. Юрко озирнувся на Стефу. Дівчина стояла біля скрині з братом на руках, бліда, беззахисна, готова до смерті. От їх кінець…

Ні, не кінець! Юрко був не з тих, хто покірно підставляє голову під обух. Кров збунтувалася в його жилах. Ні, не кінець! Він штовхнув дівчину до стіни, за двері, вийняв з мертвої, задубілої руки бабусі слизький ніж і ступив у сінці, назустріч тим, що вже йшли до хати.

Їх було двоє. Перший з кучерями, випущеними по обидва боки козирка мазепинки, швидко підвів карабін для пострілу, але другий, визирнувши з-за його спини, вигукнув здивовано:

– Юрко? Ти, Юрку? Друже Сич, не стріляй, це Юрко, брат Ясного.

Юрко по голосу впізнав свого односельця Василя Тимкова.

Вояка в мазепинці, недовірливо поглядаючи на Юрка, опустив карабін. Тимків вийшов уперед, побачив закривавлений ніж у Юрковій руці, вбиту стару за порогом, зрадів, засміявся.

– О, тут наш козак молодий уже погуляв… Чого ж ти, Юрку, з самим ножем, без карабіна? Візьми хоч рушницю. – Перехопивши в ліву руку свою гвинтівку, він здійняв з плеча двостволку й простягнув її хлопцеві. – Ходімо з нами! Тут десь цей клятий лях, кривого Заремби син, ховається.

З вулиці долетіли вигуки: «Сюди, хлопці! Ось він!»

Обидва вояки вискочили з сінець, побігли до воріт.

Чудо сталося. Брат Ясного… Так, він брат Ясного, того самого Ясного, з чиєї, видно, волі й наказу проводиться ця акція. Брат, улюблений брат урятував його. Самим лише своїм грізним ім'ям. Тепер у нього в руках – рушниця. Заряджена? Так, набої в обох стволах. Спасибі, брате…

Юрко провів долонею по обличчю, стираючи піт, і повернувся до хати. Стефа стояла за дверима з заплющеними очима, притиснувши до себе хлопчика, що онімів від страху, губи її шепотіли слова молитви, Юрко опустив очі. Він не вірив у бога й знав, що ніякі нещастя не-змусять його визнати, повірити в те, чого немає, що вигадали безсилі, зневірені, зламані лихом люди. Але в цю хвилину йому захотілося, щоб бог існував. Байдуже, чий бог – християнський, мусульманський, язичницький, аби лише він був справді всевидющий, всесильний, справедливий. І Юрко не насмілився перервати молитву коханої. Він навіть почував себе винним, що не може приєднатися до її палких благань.

Їм пощастило вийти з хати непоміченими, й за кілька хвилин вони вже були в полі біля кіп. Стефа з братом на руках ішла слідом за Юрком, що ніс на плечах вузол, усе її багатство. Дівчина ні про що не запитувала хлопця. Вона віддалась на його волю й розсуд, визнала в ньому свого захисника, довірилась і підкорилася йому.

Юрко вів її у свої село Підгайці, там жила Стефина тітка, рідна батькова сестра. В її хаті Юрко сподівався знайти хоча б тимчасовий притулок для коханої та її маленького брата.

… Давно, давно клав піч у новій хаті сусіднього польського Бялопілля Семен Олящук. Був молодим Семен, вважався безтурботним диваком, але руки мав золоті. Не диміли його печі й при сирих дровах у сльоту, швидко нагрівалися, довго тримали тепло. Любив молодий пічник, мовби на жарт, прикрашати творіння своїх шорстких, порепаних рук якимось візерунком, а то й малюнком, зробленим із шматочків кольорового скла, черепків розбитого посуду, іскристих камінчиків: то коник по комину скаче, косячи на господаря голубим скляним оком, то білка камінчик-горішок у лапках тримає, а то місяць повновидий сяє, точнісінько лисий добродушний кум після третьої чарки… Піч як ніч, а глянеш, і всміхнутися хочеться.

Прийшла подивитись на піч сусідська Ядзя та й охнула. Наче в святу неділю на себе в дзеркало глянула. На сирому, ще не біленому комині стоїть вона в святковому одязі, червоних чобітках, із стрічками в світлих косах, держить на вишиваному рушнику високий коровай. А пічник-жартун свій немудрий інструмент у торбу складає, голову нахилив, сміється.

Не минуло й року, втекла з рідного дому Ядзя, єдина дочка в батьків, що й у бідності чванилися своїм шляхетським походженням. Зник і дивакуватий пічник. Чутка пішла, що десь у. сусідньому воєводстві кладе за невелику плату на добро та радість людям свої міцні, веселі печі, й допомагає йому в роботі чи то дружина, чи то любка. Повернулися вони повінчані, з дитинкою в пелюшках. Українець і полька родом, греко-католик і римо-католичка по церкві.

Хоч такі шлюби не були дивиною, та все ж родичі зустріли молоду пару холодно, з прихованою ворожнечею. Свати один з одним не зналися, шляхтичі зятя в гості не запрошували. Семен Олящук усього цього не брав до серця, побудував на зароблені гроші маленьку хатку, виклав пічку з розкішним півнем на комині й зажив з Ядвігою й маленькою дочкою під своїм дахом, сам собі господар і суддя. Дивно було тільки дивитися збоку, як у неділю вони виходили з хати разом і тут же розходилися в різні боки: Семен ішов до сріблясто-сірої дерев'яної церкви, Ядвіга вела дівчинку в гостроверхий цегляний костьол, вибудуваний в українському селі багатими польськими осадниками. Він до свого бога, вона до свого.

Коли радянські війська звільнили Західну Україну, осадники виїхали до Польщі. Ксьондз теж залишив свою плебаиію, і в її просторих кімнатах розмістилися початкові класи відкритої в Підгайчиках неповної середньої школи. Тепер у неділю Ядвіга вирушала зі Стефою слухати службу божу в рідне Бялопілля. «До костьола йде пані з своєю цуркою, – насмішкувато цідила крізь зуби Юркова тітка, побачивши, як сусідка виходить з дочкою на вулицю. – Як пані ест файно, елегантсько вбрана. Не єстем мужичка, єстем правдива гонорова полька».

Почалася війна, вуйка Семена забрали в Червону Армію. Відтоді ні від нього, ні від тих, кого мобілізували разом з ним, ні слуху ні духу. Лишилася Ядвіга з двома дітьми – малим Славком і дівчинкою-підлітком Стефою. Невесело жилося їй без чоловіка в чужому селі, а як пішли чутки про нічні підпали та різанину, зовсім занепала духом. Тому не опиралася, коли батьки приїхали двома найнятими підводами забирати її і внуків до себе в Бялопілля. Тут уперше Юрко побачив Стефину бабусю – суху стареньку з гордовито піднесеною головою й ображено стуленими устами, що так і не удостоїла поглядом нікого з жителів Підгайчиків.

До цього дня тоненької сусідської дівчинки із світло-рудуватими, кокетливо хрест-навхрест зав'язаними тугими кісками не існувало для Юрка. В той час він і не думав про кохання, й само це слово викликало в нього бридливо-глузливу посмішку. Проте він, здається, дурив себе, бо не раз крадькома стежив, як ступають її біленькі босі ноги по росяній траві, чи затамувавши подих чекав, коли з'явиться на сусідському подвір'ї її золотава голівка. А якось він зустрів її на вулиці після дощу, змоклу до нитки. Мокре плаття, збившись у складки, прилипло до тіла, й на грудях чітко окреслилися два маленьких гострих горбочки. І хоч він відразу ж одвів погляд, Стефа засоромилася, почервоніла, наче він побачив її голу, й, сердито прикусивши губу, прошмигнула мимо.

Коли Юрко, похмуро спостерігаючи збори сусідів, побачив, як Стефа злізла на воза й умостилась позаду обличчям до нього з двома вазонами й дзеркалом на колінах, він зрозумів раптом, що кохає цю біляву, схожу на соняшник, дівчину й що, коли вона поїде, рідне село стане чужим і порожнім для нього.

Юрко нічого не сказав їй, не побажав щасливої дороги, він тільки глянув на неї, коли навантажена домашнім добром підвода виїжджала з воріт на вулицю. Стефа подивилась йому в вічі тоскно, розуміюче. «Ти прийдеш?» – запитав він беззвучно, самими лише губами. Дівчина спалахнула, відповіла легким квапливим кивком і, закусивши губу, нахилила голову.

Через три дні Стефа прийшла до тітки в Підгайчики. Тут не було нічого дивного. Як-не-як, тітка Марта була рідною сестрою її батька. Але Юрко знав – Стефа прийшла, щоб побачити його. Він пішов у поле, заліг у ячмені й чекав, поки вона не з'явилася на стежці, що вела в Бялопілля.

Так почалось їх раннє, чисте, тривожне кохання. Аби лише побачити, постояти хвилину поруч, усміхнутись одне одному, спитати: «Ти прийдеш? Коли? Я чекатиму, я зустріну…» І подивитись услід, провести поглядом, помахати рукою.

Зима перервала зустрічі. Лише раз прийшла Стефа до тітки, принесла сумну звістку – померла мама. Юрко довідався про це, коли дівчина, так і не побачивши його, вже пішла з села. Він наздогнав її біля хреста. Стояли, а сніг замітав дорогу, і Стефа плакала, він утішав її, як міг, грів у своїх долонях її змерзлі пальці.

Під весну помер дід. Лишилася Стефа з бабусею й братиком.

Тепер у Стефи всієї родини – Славко. Вона поклялась перед смертю матері, що не залишить його, виростить, виведе в люди…

… Юрко обережно постукав у темне вікно.

– Хто там? – майже відразу ж почувся зляканий неприязний голос за шибками.

– Відчиніть, вуйку…

Господар прочинив двері, загороджуючи собою прохід. Приглянувся, мовчки пропустив.

Увійшли в темну хату. Тітка Марта впізнала Стефу, хлопчика, кинулась до них від ліжка, заголосила.

– Ой, лишенько моє, сирітки, бідні ваші голівоньки…

– Тихо мені! – півголосом, сердито цитьнув на неї чоловік. – Хочеш, щоб усе село чуло?

У Юрка від цього недоброго голосу защеміло серце. Він знав, що Василь Гнатишин людина сувора, тверда і не любить їх, братів Карабашів. З Петром у нього давня прихована ворожнеча. Але ж він не за себе просити прийшов.

– Вуйку, я привів… – Він опустив на підлогу вузол. – Хоч на деякий час візьміть…

Недобра мовчанка у відповідь. Марта принишкла, чекаючи, що скаже чоловік. Його слово для неї закон. Так у них заведено.

– Невже відмовите? Ви ж знаєте, що сталося. Їм нікуди дітись.

– А ти подумав, хлопче, що в мене в самого діти?

– Ніхто, жодна жива душа не знатиме. Вони ж вам не чужі.

– Тепер такий час, що нема своїх і чужих. Є українці й поляки.

– Є люди, вуйку, совість людська.

– Совість! – сердито огризнувся Гнатишин. – Яка тепер совість? Ти панові бухгалтеру скажи… Він чию дочку вбив? Свою чи чужу? І то людина не такий простий хлоп, як я, а вчений у гімназіях, на курсах, обчитаний.

– Йой, що ти кажеш, Василю, – заголосила тітка Марта.

– Тихо! – обернувся до неї чоловік. – А то заткну горлянку, навік замовкнеш, дурна бабо, безголова. А ти, Юрку, не туди прийшов. Я з поляками дружби не мав, не маю і жодною політикою не займаюся. Як усі, так і я.

– До чого тут політика… – докірливо сказав Юрко.

– Тобі краще знати, до чого. Ти в школах учився, тебе до Києва совіти посилали.

– На одну ніч візьміть. Вони ж рідня вам.

– У мене рідні між поляками нема! – відтяв Гнатишин.

– Йой, сирітки мої бідні, – заплакала Марта, ламаючи руки.

– Замовкни, дурна!

– Серця ви не маєте, вуйку… – сказав Юрко, розлючуючись.

– Слухай, ти, Юрку, тремтячи від злості, відповів Гнатишин. – Не в мене серця шукай… Забирай їх і йди з моєї хати. А то я… Мовчати не буду.

Юрко стояв зціпивши зуби. Чого він прийшов у цю хату? Гнатишин падлюка й боягуз. Він може зрадити. Через свою злість, боягузливість.

– Ви будете мовчати, вуйку, – сказав він з погрозою. – Так вам буде ліпше…

– Ти мене лякаєш? – скипів Гнатишин. – Щеня! Та я першому Петрові вашому скажу, якого він братика має.

Юрко був готовий зірвати з плеча рушницю й випустити обидва заряди в цю ненависну йому людину.

– Вуйку, ви ще не знаєте мене, – хлопець задихався від гніву. – Ми підемо… Чуєте? Тільки святим богом присягаю, ви будете мовчати, як той камінь, що стоїть у вас на воротях. Коли язиком ляпнете – спалю хату і весь двір спалю. Повірте мені… З могили встану, а віддячу як слід, повною мірою. Так, щоб ви знали й навіть уві сні пам'ятали… На цьому прощавайте.

– Іди. по-доброму, – глухо відгукнувся Гнатишин.

– Хоч Славка залиш, Василю, – почала благати Марта. – Він же українець, ні в чому не винен…

Вона потягла хлопчика до себе, але той злякався, заплакав голосно, обхопив руками сестрину шию.

– Тіточко, не віддам я Славка, – заплакала й Стефа. – Нікому я братика не віддам…

– Ну, ходімо… – суворо мовив Юрко.

Хлопець поправив ремінь рушниці, скинув на плече вузол. Не прощаючись, вийшов з хати. Стефа рушила за ним, наче прив'язана.

Гнатишин довго вовтузився в сінях, замикаючи двері. Видно, йому було ніяково, й він намагався відтягти початок неминучої важкої розмови з дружиною. Коли повернувся до хати, Марта лежала на постелі, уткнувши голову в подушку, плакала. Чоловік сів поряд.

– Ти не людина, ти звір лютий. Гірше звіра… – сказала крізь сльози Марта.

Гнатишин мовчав.

– Не маєш ні бога в душі, ані серця в грудях.

– Послухай, Марто, – не витримав чоловік. – Ти серце маєш, а голову? Тобі життя набридло? Страшної смерті собі й мені хочеш? Чи ти не знаєш, що ці вар'яти по селах виробляють, скільки крові ллють, не задумуючись? Їм, бач, самостійної схотілося… Йому що, цьому циганчуку. Його брати врятують, а нам за його вину ті самі Карабаші голови знесуть. Петро, гадаєш, забув мені сільроб? Пам'ятає. То хай я один загину, а не ти й не діти паші.

– Хоча б один день у нас побули, хоч би я нагодувала їх, сльози їм утерла.

Гнатишин скочив на ноги, сказав з болем:

– Ти мені зашморг на шию. одягаєш? Так? Затягуй! Гадаєш, я камінь? Якби Стефа сама з хлопчиком прийшла, хіба б я слово сказав? Шкода дівчини, пропаде разом з малим. Цей дурисвіт, видно, їй голову добре закрутив. Хату спалю… Який швидкий до чужих хат! Чекайте, Карабаші, ще з вас спитають і за хати, й за кров пролиту…

Він замовк, походив по хаті, зашарудів руками по лаві, шукаючи свій одяг.

– Ти куди? – стривожилася Марта, переставши схлипувати. – Василю, ти що надумав, голубчику?

– Дай спокій! – з досадою озвався Гнатишин, зрозумівши, що запідозрила дружина. – Не бійся, рук на себе не накладу. Не можу я в хаті… Посиджу на порозі, дихну хоч повітрям.

Він вийшов на подвір'я, сів на корито біля колодязя, схилив на груди важку, гарячу голову.

Проклята, страшна ніч… Скільки житиме Василь Гнатишин – ніколи не зможе забути того, що трапилось у його хаті, мучитиметься, каратиметься. Він вигнав нещасних дітей Семена, дітей свого друга, брата дружини! Мусив вигнати… Все склалося одне до одного, безглуздо й жахливо.

Гнатишин не обманув дружини, сказавши, що коли б Стефа з'явилася тільки з малим без Юрка Карабаша, він би не відмовив їй притулку. Вся справа була в Юркові. Братів Карабашів Гнатишин ненавидів і боявся. Це був страх не лише за себе й за долю своєї сім'ї. Не все довіряв своїй дружині Василь. Усе-таки баба, почнуться сльози… Та й навіщо їй зайвої, тривоги на серце. Багато чого не знала Марта про свого похмурого, неговіркого чоловіка. Не знала вона й про те, як хвилювався він ще до того, як піднялася заграва над Бялопіллям.

Василь Гнатишин цієї ночі чекав гостей. Вони повинні були принести давно обіцяний «подарунок», який треба було сховані гак надійно, щоб навіть Марта не могла здогадатися про його існування. Ось чому Василь так остерігався братів Карабашів. Він розумів, що найменша помилка може загубити не лише його, а й його товаришів. Він умів берегти таємницю.

Десь неподалік защебетала, прокинувшись, пташка. Гнатишин підвів голову, прислухавшись, тихо кашлянув. У відповіді, знову почулося щебетання. Серце радісно тьохнуло: попи, нарешті… Василь нечутно переліз через загорожу в садок. Під грушею темніли дві постаті з рюкзаками за плечима.

– Слава Йсу… почувся тихий веселий голос.

– Навіки слава, – так само весело озвався Василь. – Гадав, не прийдете…

– Тяжко з вантажем. Де горить?

– Бялопілля.

– Німці?

– Точно не скажу. Швидше бандерівці.

– Одного сатани діти… Ну. забирай товар. Ховай гарненько. Та обережніше вибухівка, гранати.

– Зроблю як слід. Коли чекати?

– На тамтому тижні, в середу або в четвер. Треба добре підготуватися, розвідати залізницю.

– Чекаю.

– Бувай…

– Щасливо!

Міцно потиснули руки, і двоє пішли, легко, нечутно ступаючи в темряві. Гнатишин перечекав хвилин зо дві, підняв важкі мішки. Він відніс їх у дровітню й довго порався там, шелестячи сіном, відсовуючи й ставлячи на місце колоди.

Коли повернувся до хати, дружина стурбовано запитала:

– Ти ходив куди?

– Спи, Марто! – відповів Василь суворо. – Господарство оглянув. Тепер треба частіше виходити вночі. Від цього клятого циганчука всього можна сподіватися…


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю