Текст книги "По живу і мертву воду"

Автор книги: Николай Далекий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 30 страниц)

– Отже, ви недостатньо релігійна., – стримано всміхнулася Оксана.

Жінка зрозуміла шпильку, заперечила.

– То інші чудеса. Я слухаю вас… Вам, пані, лишається сказати, що мене відпустять під чотири вітри, й коли я знайду сховану в лісі рацію, мене знову схоплять. Тоді зі мною розмовлятиме не пані, а хтось інший, менш ввічливий і ласкавий… Тоді хай пані скаже, як буде… Може, мене відпустять, не стежитимуть за мною?.. – тим же глузливим тоном додала жінка.

– Пані Гелено, я вам не сказала жодного слова неправди й не скажу. Я не хочу обманювати вас навіть у малому. Ви залишитесь у загоні.

Такого відвертого признання Гелена не чекала. Вона рвучко схопила руку дівчини й палко потисла її.

– Я вдячна пані за правду. Ви чесна, благородна людина. Але чому ви кажете, що мені дозволять виконати завдання?

Настав вирішальний момент їх бесіди. Дивлячись у вічі Гелені, Оксана твердо, виділяючи кожне слово, промовила:

– Тому що замість вас у Рівне до радника Хауссера піду я…

Для Гелени ці слова були наче грім з ясного неба. Вона скочила на ноги й застигла з відкритим ротом. Яким чином дівчина довідалася про Хауссера? Уміє читати чужі думки?

– Я піду до цього, радника, на сумлінні якого тисячі вбитих, замучених людей, у тому числі й поляків, – продовжувала Оксана. – Піду, навіть якщо пані Гелена відмовиться мені допомогти. Я покажу йому марку…

– Мати божа… – ледве ворушачи губами, промовила зблідла Гелена. – Звідки вам це відомо?

Оксана ласкаво поклала їй на плече руку.

– Заспокойтеся, пані Гелено. Сядьмо. Нам треба ще багато про що поговорити. Я повинна розповісти пані, хто такий радник Хауссер.

… Вони з’явилися в землянці командира загону години за дві. Оксана тримала збентежену, схвильовану Гелену під руку, наче свою старшу подругу.

Пошукайло при одному погляді на дівчину зрозумів, що вона здобула перемогу.

– Домовилися? – запитав він здивовано.

– Так, Гелена погодилася допомогти нам. Але я прийму її допомогу. лише тоді, коли прийде відповідь на мій запит.

Вона сіла до столу й написала текст шифровки.

Вночі радист загону передав шифровку й одержав відповідь Горяєва: «Дякую Гелені. Підтверджую гарантію повної свободи, допомоги після виконання завдання. Успіху! Сивий».

9. ВТІКАТИ МАЛИ ДВОЄ

Кожного вечора Колесник одержував від Бахмутова кисет з хлібом, що ставав усе більшим і важчим. Кількість шматочків збільшувалася з дня на день, дійшла до двадцяти. Уже двадцять в’язнів вносили свою дорогоцінну частку в справу втечі. Кожен шматочок був німим підтвердженням чиєїсь жертви, за кожним шматочком стояла людина, що не втратила волі до боротьби й надії. Як зумів об’єднати цих людей Башка, які козирі мав він у руках, лишалося невідомим. Він нічого не говорив Колеснику про тих, хто підтримував його ідею. Можливо, навіть багато хто не знав, про його роль у цій справі, а все йшло по ланцюжку людей, які свято довіряли один одному.

П’ятого дня Колесник не витримав: він не міг їсти хліба, не будучи твердо впевненим, що зможе виправдати надію товаришів, йому потрібно було впевнитися, що шанс на втечу реальний. І він сказав про це Бахмутову.

Башка відкрив тільки краєчок своєї таємниці.

– Промах виключається. Ви одержите одяг, карту, харчі на дорогу.

– Звідки візьмете? – засумнівався вражений Колесник.

– Хай це тебе не турбує. Ваша справа – втікати.

– Коли?

– Не гарячкуй. Гадаю, днів за чотири-п’ять. Ще не все готове. Та й підгодувати вас треба.

Наступного після цієї розмови дня сталася подія, яка, здавалося б, ще раз підтвердила і безнадійність, і безглуздість усіх спроб вирватися з табору Квітчани на волю.

Військовополонені працювали на каменоломнях за чотири кілометри від табору. На невеликій ділянці, дорога проходила повз ліс. Ліс цей був наче диявольська мана; Самий його вигляд бентежив, п’янив, вселяв у душу спокусу, зводив з розуму. І, звичайно ж, той, хто першим вискочив з колони, побіг до зеленого міражу, не був людиною з нормальною психікою. Однак, захоплені шаленим прикладом, за ним кинулися ще декілька полонених. Це був необміркований порив, уривок до волі, масове божевілля. Лише небагатьом удалося сховатися в лісі; решту було зрізано автоматними чергами конвою.

Увечері в таборі неподалік від воріт (це місце називалося «дошкою пошани») було виставлено тіла вбитих.

Цього разу Білява Бестія промовив лише одну фразу:

– Ви не встигнете заснути, як решта ваших колег– живі чи мертві – повернуться до вас.

Перекладачі, як луна, повторили його слова по-російськи.

Комендант у супроводі п’ятьох солдатів з вівчарками на повідках пішов, а дві тисячі полонених у смугастій арештантській робі лишилися на аппельплаці.

Так стояли вони, освітлені променями прожекторів, до ранку.

Ранком ворота розчинилися й пропустили оточених конвоєм людей, що несли два трупи. Стриманий гомін, подібний на шелест листя під раптовим легким вітром, пролетів по рядах військовополонених – одного не вистачає, одного не зловили… Тут же було названо кличку, прізвище щасливчика – Орел, Орлов, льотчик. Але Білява Бестія мав у запасі ще два дні, сорок вісім годин… Він установив крайній термін – три доби з моменту втечі.

Увечері стало відомо, що Орел усе ще на волі, й радісне збудження охопило кожного в’язня: втік Орел, полетів…

– Впіймають, – спокійно сказав Бахмутов, вручаючи набитий кисет Колеснику. – 3 Білявою Бестією не так треба…

Колесника здивувала вага кисета. Він запитливо глянув на Бахмутова.

– То це ж за два дні, – сказав той з ноткою роздратування, – Вчора не зміг передати, та й людей побільшало… П’ятдесят сім шматочків.

Помітивши сльози на очах у Колесника, Бахмутов розсердився.

– Тільки без сентиментів, будь ласка. Не в тобі справа. Не розумієш чи що? Нам треба, щоб втеча вдалася.

Передбачення Бахмутова підтвердилося. Орла привезли ввечері третього дня після втечі, коли багато хто сподівався, що вже ніяка сила не поверне цієї людини в табір.

Для військовополонених, що лишалися за колючим дротом, доля льотчика стала в ці дні чимось таким, що було кровно й нерозривно зв’язане з долею кожного з них. Важливо було навіть не те, наскільки щасливим виявиться цей утікач і чи зуміє він дістатися до своїх. Ні, льотчик міг утопитися, вмерти з голоду, його могли роздерти хижі звірі, поглинути трясовина. Навіть такий трагічний кінець був прийнятний. Важливо було те, щоб хоч один із тих, що вчинили безрозсудно сміливу втечу, уникнув переслідування, прослизнув мимо засідок і патрулів і зник безслідно, залишивши в дурнях Біляву Бестію.

Один з двадцяти шести. Тільки один. Хоча б тільки один… Усе ж таки один!

І ось дві тисячі невільників вишикувано на аппельплаці двома групами обличчям до встановленої посередині пересувної шибениці. Рівні ряди, потилиця в потилицю, п’яти вкупі, носки нарізно, шапка в лівій руці. Від смугастої арештантської роби рябіє в очах. Раптом лунає неприродно весела музика, відчиняються заплетені колючим дротом ворота. Дві тисячі в’язнів затамовують подих. На аппельплац виходить невелика процесія.

Попереду автоматник. За ним – людина із зв’язаними за спиною руками. Так, це він, льотчик. Орлов іде, намагаючись не хитатись, облизуючи губи, дивлячись униз перед собою, його конвоюють два солдати з автоматами. Позаду оркестр – дві скрипки й барабан з мідними тарілками. Оркестром диригує, присідаючи, притупуючи, блазнюючи, помічник коменданта, брезклий, постійно п’яний літній офіцер. Він майстер на вигадку– всі знають мелодію й слова цієї пісеньки:

 
Ах, попалася в сильце,
Пташко моя мила!
Не розлучить нас ніхто,
Лиш одна могила.
 

Нестерпно весела музика роздирає серце. «Невже так, як у цій пісеньці? – думає кожен з невільників. – Невже й справді будь-яка втеча, будь-який опір даремний і всі тут перебувають у зачарованому колі й підкоряються лише волі коменданта табору?»

Льотчик зупинився за кілька кроків від шибениці, біля помосту, викладеного з порожніх ящиків. Він продовжує дивитись під ноги, наче не одважується підняти очей на товаришів. Тут на хисткий поміст, наче на трибуну, легко збігає Білява Бестія.

Це схоже на цирковий атракціон. Увага всіх була прикована до льотчика, й поява низенького коменданта на аппельплаці спершу лишалася непоміченою. І ось він у всіх на виду – невисока, гарно збудована постать у сірому, без жодної плямочки мундирі, в чепурних чоботях, із стеком у руці. На очі падає тінь від козирка.

Білява Бестія по-пташиному швидко обертає голову на всі боки, б’є стеком по долоні руки, затягнутої в шкіряну рукавичку.

– Ахтунг!!

У всі кінці аппельплацу летить:

– Ахтунг! Увага, увага!..

У маленького коменданта сильний і різкий голос. Він голосно й чітко вимовляє кожне слово, роблячи паузи після кожної фрази, щоб перекладачі встигали перекласти. Він наче забиває цвяхи з одного удару. Кожне слово – цвях.

– Нагадую! В суботу ввечері в лісі з колони втекло двадцять шість військовополонених. Я дав слово: ваші товариші, що втекли, повернуться до вас. Живі або мертві! Я встановив термін. Мінімальний – дванадцять годин, максимальний – три доби. Нагадую: протягом першого терміну було приведено двадцять п’ять. Ви бачили їх. Залишався один – Орлов. Ось і він! Ще раз нагадую: з мого табору можна втекти лише в могилу. Тут вашою долею розпоряджається не господь бог, а я. Тільки я!

Білява Бестія збіг з помосту. Його помічник плавно змахнув руками перед музикантами.

Що це? Перший же звук б’є в серце. Вишикувані на аппельплаці ув’язнені, відчувши клубок у горлі, затамували подих. Звуки знайомого похоронного маршу пливуть над табором: «Ви жертвою впали в нерівнім бою…»

Орла повільно звели на поміст. Він не опирався, покірно нахилив голову, коли йому одягали на шию зашморг. І вже з зашморгом на шиї, з затуманеними очима скорботно оглянув шеренгу товаришів. Рука помічника коменданта табору з плавного жесту переходить на різкий, і похоронний марш несподівано змінює весела «Бариня». Помічник коменданта крутиться перед музикантами, виробляє колінця, помахує хустинкою над головою.

Раптом музику покрив несамовитий крик льотчика:

– Прощайте, браття!

Помічник коменданта починає диригувати обома руками. Музиканти стараються з усіх сил, прискорюють темп. З-під ніг льотчика вибивають верхній ящик, і тіло його, повиснувши на мотузку, описуючи в повітрі криву лінію, летить у бік поставленої поряд з помостом пересувної шибениці. Так він гойдається з боку в бік наче маятник під звуки хвацької «Барині». Але полонені вже не бачать його й не чують музики. Людська свідомість має свої запобіжники, що ніби перегоряють у момент сильного напруження почуттів. Полонені стоять наче в півсні, прикривши очі тремтячими віями, і тільки то в одного, то в іншого на худій шиї судорожно хитнеться гострий кадик.

«Маятник» зупинився, ноги повішеного майже торкаються землі. Музика урвалася. Все? Ні, виявляється, виставу не закінчено. В момент страти до помосту привели дівчину, Тут також був точний розрахунок на ефект: увагу ув’язнених було відвернуто, й поява дівчини для багатьох виявилася несподіванкою. Дівчині наказують піднятися на поміст. Вона в селянській безрукавці, без хустки, боса. Свіже загоріле обличчя з запалими, повними страху очима, болісно стиснені уста.

Білява Бестія піднявся на дві сходинки помосту й знову по аппельплацу прокотилося хвилями:

– Ахтунг!!

– Увага, увага!..

Запанувала повна тиша.

– Дивіться на цю жінку! Це вона всупереч наказові сховала в себе в домі Орлова. Їй сподобався російський красень. Вона хотіла врятувати його від розплати. За це вона буде. заслужено покарана. Повторюю: ваше життя в моїх руках. Я для вас єдиний пан і бог!

«Пан і бог» – ці слова Білявої Бестії лунали в вухах полонених і після того, як комендант з усією своєю свитою залишив аппельплац. Дівчину повели під конвоєм – очевидно, її повинні були допитувати або передати гестапо.

Коли ув’язнені розходились по бараках, двоє на деякий час опинилися в натовпі поруч. Вони нічим не виділялися серед інших: така ж смугаста роба, такі ж худі обличчя й смутні очі, що, здавалося, назавжди втратили свій блиск.

– Ну? – не обертаючи голови, жорстко запитав Бахмутов.

– На психіку б’є, – з такою ж різкістю відгукнувся Колесник.

Бахмутов з досадою смикнув плечем.

– Я не про це. Може, настрій погіршав? Замінимо. Нам потрібен певняк. З гарантією.

Він кинув короткий допитливий погляд на сусіда. Але той ішов поруч зціпивши зуби й мовчав.

– А то приведуть вас, а ви, як оцей: «Прощайте, браття!» – Башка аж потемнів від гніву. – Дур-рень! Не зумів утекти, то вмри як людина, скажи товаришам слово справжнє. – Він плюнув під ноги. – Шмаркач, хлопчисько…

Колесник злегка штовхнув його в лікоть.

– Ну, щодо цього – гарантія. – Він навіть усміхнувся. – Решта – що в силах людських. Ми обидва в спортивній формі. Не розумію, чого зволікаєте. Призначайте термін.

– Завтра… – після короткої мовчанки кинув Бахмутов.

Лейтенант здригнувся, тіло відразу занило. Бажаний і, здавалося, далекий день втечі раптом наблизився, підійшов впритул. Завтра.

… Зрозуміло, Башка кидає виклик Білявій Бестії: «Ні, ти не пан і не бог. Ти – лише кат».

– Злякався? – запитав Бахмутов з ледь помітною усмішкою в голосі.

– Ні, – признався Колесник. – Не віриться…

– Завтра. Якщо наш друг устигне… Виходь з барака, як подам знак. Передам шматочки.

І вони відділились один від одного, загубилися серед смугастих курток.

Колишній учитель математики, капітан-артилерист Бахмутов, давно здогадався, яка система переслідування втікачів забезпечує успіх Білявій Бестії. Все зводилося до кількох цифрових величин: час, що минув з моменту втечі, можлива швидкість пересування втікачів і та відстань, яку вони зможуть пройти за цей час. Усі ці цифри клалися на карту, на якій давно вже було визначено й накреслено найбільш імовірні маршрути втікачів. Вирішити питання, як можна переплутати ці прості розрахунки Білявої Бестії, для Бахмутова не становило труднощів, але з свого гіркого досвіду він знав, що вдала втеча з табору це лише перший і, мабуть, найлегший крок до волі. По той бік колючого дроту втікачів чекали більш серйозні й часто непереборні перешкоди. Як пройти непоміченими сотні кілометрів голодним, спраглим людям в такому примітному смугастому табірному одязі? Могло притупати чудо, а Бахмутов віри» лише в ті чудеса, які здійснюються за допомогою людини.

І він знайшов таку людину.

До кар'єру для вантаження каменю щодня подавали вузькоколійкою невеликий состав платформ. Поїзд обслуговувало три чоловіка: машиніст, кочегар, кондуктор. На час вантаження всіх трьох відводили далеко за паровоз, і можливість будь-якого контакту поїздиш бригади з полоненими виключалася. Але люди мають обличчя її очі. Мова очей, міміки, жестів інтернаціональна. Очі сивовусого кондуктора в старенькій засмальцьованій конфедератці – форменому кашкеті польських «коледжів» кілька разів зустрічалися з очима Бахмутова. Під час руху поїзда кондуктор знаходився на гальмовій площадці задньої платформи й після зупинки біля кар'єру повинен був пройти мимо всього составу, щоб приєднатися до своїх товаришів. От на цьому шляху й помітив він серед вишикуваних полонених, певне, найбільш виснаженого, з на диво жвавими й виразними очима. Полонений щоразу непомітно щось креслив пальцем на грудях по куртці й легенько тупав ногою об землю.

Одного разу, коли полонений повторив свої знаки, кондуктор раптом спіткнувся об виступ примітної, стягнутої залізною скобою шпали. Наступного дня біля цієї шпали під плоским камінцем Бахмутов знайшов записку з загорненим у неї малесеньким стержнем олівця. «Хцялем помоц які спосуб?» Так було написано на папірці латинськими й російськими літерами впереміш. Отже, кондуктор приходив сюди вночі – вночі кар'єр не охоронявся. На таку людину можна було покластись. Вона хоче допомогти, але не знає, як це зробити. Так почалася підготовка до втечі.

Для лейтенанта Колесника лишилося невідомим, яким чином Бахмутов ухитрився налагодити зв'язок з людьми, що знаходилися на полі. Його дружок Ахмет знав ще менше. А Пантелій Шкворнєв, за табірним прізвиськом Слимак, не знав нічого, і все, що трапилося з ним того дня, прийняв за істинне чудо, сотворене божою рукою.

Кар'єр врізався в крутий схил величезного горба й був з трьох боків обнесений стовпами з колючим дротом. Стовпи ці спускалися з схилу до самої вузькоколійки, що простягалася біля підніжжя горба. Тут біля входу в кар'єр розташовувався конвой, який позмінно висилав вартових, що маячили над високими крутими кам'янистими стінами кар'єру. І тут же починався невеликий, завалений напівзотлілим хмизом, порослий невисоким чагарником і очеретом видолинок, по якому з кар'єру витікав струмок, куди військовополонені ходили пити воду.

Пантелеймон Шкворнєв прийшов сюди сам. Він знайшов у кущах чисте місце, молитовно схилився над струмочком і, не поспішаючи, блаженствуючи, напився водиці і в думках подякував Всевишньому, що дарував йому задоволення спраги в тиші й спокої, серед зеленого мирного листя. В тому ж благоговійному настрої він виліз із кущів і тут побачив перед собою двох полонених, зайнятих дивною роботою. Пригнувшись, вони обережно підіймали верству злежаного, затоптаного в сиру землю хмизу, під яким відкривалась неглибока вимощена сіном яма з якимись пакунками й пляшками на дні.

Колесник і Ахмет помітили Пантелеймона, коли він, розгублено й придуркувато всміхаючись щербатим ротом, підійшов майже аж до них. В першу мить вони наче остовпіли. Поява Слимака була для них рівнозначною катастрофі. Товариші перезирнулися. Темні бистрі очі татарина сказали: «Вбити!» Ні, вони сказали більше: «Павлусю, ти сам знаєш, що це за людина. Він зрадить нас своєю дурістю. Нічого не зробиш – його треба вбити. Зараз, цієї ж хвилини, не роздумуючи. Вагатися не можна. Бо це буде зрадою. Ну, вирішуй!» Колесникові перехопило подих. Можливо, сам того не помічаючи, він заперечливо кивнув головою.

– Іди сюди, Слимак…

Пантелеймон щось зрозумів. Можливо, й не зрозумів, а лише відчув небезпеку. Що задумали ці двоє? Чому вони так дивляться на нього? Наче опинившись на краю високої кручі, він обережно відступив назад. Малесенький крок від небезпеки.

– Шайтан… – злобно прошепотів Ахмет побілілими устами. Він зрозумів, що момент пропущено, й Слимак може закричати, перше ніж їм удасться схопити його й затиснути рот.

Пантелеймон зробив ще один крок назад. Тут Колесник простяг до нього руку, на долоні лежало три сірих сухих шматочки.

– На! Це хліб… Візьми.

Вигляд хліба справив на Пантелеймона магічне враження. Наче загіпнотизований цими сірими шматочками, він спустився слідом за Колесником у яму. Тут Колесник навалився на нього, затиснув рота.

– Лежи. Лежи як мертвий. Житимеш. Писнеш – задушу.

Татарин опинився поруч. Пласт хмизу опустили й притисли до себе. Стало темно. Тепер Пантелеймон зрозумів, що задумали ці двоє.

– Хлоп'ята, кохані, де два, там і три. Третє число щасливе – бог трійцю любить.

– Мовчи, шайтан, – штовхнув його ліктем татарин. – Кому сказав: мовчатимеш – житимеш.

Тривога знялася через дві хвилини. Першим стривожився староста, в чию групу входив Ахмет. Він заявив офіцеру конвою, що в нього не вистачає однієї людини. Не встигли розпочати пошуків, як прибув поїзд, і старий кондуктор, схвильовано плутаючи польські й німецькі слова, почав пояснювати есесівцям, що він тільки-но бачив двох людей у. смугастому одязі, які бігли серед рідкого чагарника по схилу горба.

Полонених негайно вишикували, порахували. Бракувало трьох.

Бахмутов стояв у строю, напівзаплющивши очі. Він був задоволений початком – події починали розгортатися точно за розробленим графіком. Але куди подівся третій? Хто він? Бахмутов напружив слух. Рядами йшло: «Полтавець, Татарин. Слимак». Слимак? Невже він також утік? Цей нещасний, не сповна розуму баптист? Що сталося?

Зникнення Слимака прилило не лише Бахмутова. Те, що втекли Полтавець і Татарин, нікого не здивувало. Але Слимак… Цього ніхто не міг зрозуміти.

Білява Бестія, коли його повідомили про втечу трьох військовополонених, не повірив був, застиг із здивовано зведеною бровою. Як? Учорашнього уроку їм мало? Вони все ще не підкорилися його волі?

Радянські військовополонені, що знаходилися в таборі, здавалися комендантові одноликою масою, чимось подібною до страшного величезного, багатоокого й підступного звіра, охлялого, знесиленого, але все ще готового до стрибка. І коли Еріх Шнейдер, чистенький, рум'яний, напахчений дорогим одеколоном, одягнений у добре припасовану до його фігури есесівську форму, з'являвся за колючим дротом, то він почував себе таким собі бравим цирковим приборкувачем, що безстрашно прогулюється а клітці з левом і навіть не боїться засунути свою біляву голову в страшну, бридку ікласту пащу. Та про ці відчуття гауптштурмфюрер не розповідав нікому, вони були його таємницею так само, як і те, що в юнацькі роки, ще до вступу до військ СС, він мав намір стати приборкувачем диких звірів у цирку й був змушений відмовитися від цієї ефектної кар'єри після одного неприємного випадку. Одним словом, він виявився боягузом, і коли йому потрібно було ввійти самому без наставника в клітку з дикими звірами, він не зміг себе змусити зробити це. Очевидно, цей прикрий випадок на все життя залишив слід у свідомості Еріха Шнейдера, й зараз по дивній асоціації він згадав цю подію, й давно пережитий страх знову кольнув його серце.

– Пане гауптштурмфюрер, – вважав за потрібне додати офіцер, – найдивнішим є те, що серед утікачів знаходиться якийсь жалюгідний напівбожевільний в'язень, кличку якого можна перекласти як «слизняк», «плазун».

– Ну що ж! – отямився від подиву комендант табору. Він клацнув пальцями й весело усміхнувся. – Це навіть краще. Я дам їм ще один урок.

І всесильний Еріх Шнейдер зробив перше з того, що належало йому зробити за графіком, складеним Бахмутовим. Гауптштурмфюрер дістав із шухляди столу циркуль, підійшов до карти, що висіла на стіні, й окреслив кар’єр акуратним колом радіусом шість сантиметрів.

– До настання темряви шукати в цьому колі!

Розрахунки Білявої Бестії були математично точними. Сантиметр на карті відповідав кілометрові. Отже, шість кілометрів… Утікачі виснажені, знесилені, їм доводиться пересуватися потай, надовго причаюватися в кущах, траві, переповзати небезпечні місця. До заходу сонця вони більше не пройдуть.

Охорону табору було піднято на ноги. Навколо кар’єру утворилося живе кільце. Всі шляхи, стежки, виходи з лісу і ярів було перекрито засідками. Кілька груп з прекрасно навченими вівчарками нишпорило в полях, по перелісках, байраках, замасковані на високих місцях спостерігачі проглядали місцевість у біноклі.

Проте пошуки виявилися безуспішними. Собаки-вівчарки чомусь не брали сліду, постаті в смугастих робах жодного разу не з’явилися в окулярах спостерігачів, не майнули в траві серед листя чагарника перед очима тих, хто таївся в засідках.

Білява Бестія не виявив занепокоєння, коли йому доповіли, що перший тур полювання на втікачів не дав очікуваних наслідків. Він наказав залишити на ніч засідки й поїхав додому відпочивати.

Вранці, вислухавши маловтішний рапорт, комендант табору так само спокійно й педантично викреслив на карті нове, ширше коло й пересунув засідки до нього. Він шукав утікачів на тих рубежах, якими вони могли вийти.

І знову невдача. Троє військовополонених наче крізь землю провалилися.

Третього дня в пошуки втікачів включилися поліція всієї округи й дві роти спеціально викликаних есесівців. Ця остання операція звалася «широким неводом». Але й вона ні до чого не привела.

Згідно з інструкцією, активні пошуки могли тривати біля місця втечі лише три доби. Термін цей вийшов.

Стомлений, злий, втративши свій звичайний полиск, гауптштурмфюрер увійшов до свого кабінету, навіть не намагаючись витерти об постілку забруднені сирою глиною чоботи, сів за стіл і примхливо скрививши губи, замислився. Пунктуальний писар поклав перед ним папку із справою, заведеною на трьох радянських військовополонених, що втекли з табору. Справу треба було передати в гестапо. Шнайдер, не читаючи документів, квапливо розписався на кількох аркушах… Досі, ставлячи на офіційних паперах своє ім’я, молодий гауптштурмфюрєр відчував задоволення марнославної людини… Тепер ця найпростіша процедура здавалася йому принизливою, наче він розписався в своєму безсиллі.

Ввечері Білява Бестія, наче нічого не сталося, весело й самовпевнено прокричав перед вишикуваними на аппельплаці полоненими, що всіх утікачів спіймано, що вони заслужено покарані, й ще раз нагадав, що долею ув’язнених розпоряджається не господь бог, а він, гауптштурмфюрер Еріх Шнейдер. Аппельплац відповів йому глухою, мертвою тишею. Шнейдер не тішив себе марно. Він знав, що означає ця тиша – радість, торжество, приплив нових сил, жадобу помсти. Але причепитись було ні до чого: ув’язнені стояли в шеренгах не поворухнувшись.

І комендант табору пішов у супроводі солдат, які поли вівчарок на повідках.

Вночі, коли Шнейдер, проклинаючи задуху, крутився на своєму ліжку під накрохмаленим, напахченим лавандою простирадлом, а Башка лежав нерухомо, не відчуваючи укусів бліх, ледь прикривши очі рідкими віями, цієї темної душної ночі троє вийшли з своєї схованки, в якій просиділи понад три доби. Вони повдягали поверх табірної роби цивільний одяг, понатирали тютюновим порошком взуття й рушили в дорогу. Передній мав карту, компас, ліхтарик; задній ніс невеликий запас хліба. Слимакові довірили лише літрову пляшку з водою, коробочку з сіллю й порожній казанок.

Колесник вів товаришів швидко і впевнено, він знав, що на відстані двадцяти кілометрів від кар’єру, він не натрапить на жодну засідку.

Так воно й було. Бахмутов не помилився – тут уже втікачів не шукали.