Текст книги "По живу і мертву воду"

Автор книги: Николай Далекий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 30 страниц)

21. ЩО ВИ СКАЖЕТЕ, ПАНЕ РАДНИКУ?

Герц холодно й, здавалось би, байдуже дивився на Хауссера, який заходив до його кабінету. Сухо обмінялися нацистськими привітаннями. Начальник гестапо стримано ввічливим жестом запросив Хауссера сісти.

– Ну, а тепер що ви скажете, пане раднику? – Герц стиснув губи, напустив на себе сумний, траурний вигляд, ніби стояв у почесній варті біля домовини покійного.

– Хауссер тяжко, без удаваності, зітхнув.

– Велике нещастя трапилося, пане штурмбаннфюрер. Ми втратили товариша, дуже цінного працівника.

– З чиєї вини?

Такого запитання радник не чекав. Він навіть зніяковів у першу мить і тільки потім зрозумів, що Герц, очевидно, придумав якусь нову витівку. Не вийде, пане штурмбаннфюрер…

– Я думаю, що тут двох здогадок не може бути – з вини тих, хто повинен подбати про безпеку німців у цьому місті.

– А може, все ж таки – з вини тих, хто своїм потуранням і заступництвом вселив цим негідникам впевненість у тому, що всі їх злочини залишаться безкарними? Догралися! Політики, філософи…

Мовою нацистів слово «філософ» було рівнозначним, мабуть, найбільш образливій лайці. Хауссер застиг, він був не з тих, хто прощає образи.

– Якщо можна, пане штурмбаннфюрер, я попросив би висловити свою думку менш туманно. Кого ви маєте на увазі? Оунівців?

– Саме їх! Радника юстиції застрілив бандерівець…

«І все ж штурмбаннфюрер безпросвітний дурень, – вирішив Хауссер. – Невже він думає, що хтось повірить у його безглузду вигадку й вона зможе служити виправданням йому?»

– Які у вас є підстави робити такий… – радник хотів сказати «дурний висновок», але стримався, – стверджувати це?

Герц дістав з великого конверта, що лежав на столі, потерту записну книжечку у голубуватій обкладинці.

– Ось, подивіться! Це знайшли на сходах. Негідник загубив її. Тут значаться адреси добре відомих нам українських націоналістів. Троє з них мешкають тут, четвертий – у Здолбунові. По почерку, яким зроблені записи, встановлено, що книжечка належить одному з ватажків оунівців за кличкою Ясний. Насправді це Петро Карабаш. Ось тут, на першій сторінці, він написав свої ініціали «П. К.» Вам відома, з дозволу сказати, така особа?

Хауссер насилу розстебнув неподатливого гаплика на комірі мундира, який увесь час вислизав з-під пальців, відкопилив губи й почав перегортати сторінки книжечки, розглядаючи записи. Ясного він знав з розповідей Вепра. Це був один з тих фанатичних оунівських ватажків, яких навіть їх спільники називали «несамовитими» і які, на відміну від багатьох інших, ніколи не були зв’язані з німецькою розвідкою. Більше того, Ясний був винен у викритті одного цінного німецького агента й домігся, щоб того розстріляли як зрадника. Хауссер не жалів Ясного, і якби йшлося тільки про нього, то він, мабуть, не вдавався б до жодних спроб доводити штурмбаннфюреру його помилку. Він би навіть уважав, що трапилася чудова нагода розквитатися з «несамовитим», який вороже ставився до німців. Однак Ясний, напевно, перебуває на нелегальному становищі, його так швидко не знайдуть, розлютований, швидкий на руку Герц почне хапати оунівців підряд, і становище відразу ускладниться. Оунівці можуть відповісти на страту своїх спільників ворожими акціями, почнеться безладдя, розгардіяш, і це може негативно позначитися на всій справі, яку так старанно готує він, радник. Але який же йолоп оцей Герц. Невже він неспроможний розібратися, чия рука вчинила злочин?

Радник простягнув книжечку штурмбаннфюреру.

– Це провокація і досить груба. Книжечку не загубили, а підкинули. Радника юстиції вбили партизани.

– Радянські?

– Без сумніву, А втім, може, хто-небудь з поляків-терористів. Не виключено.

– Це дуже зручна для вас тактика, пане раднику. Націоналісти будуть викрадати німців, стріляти в них, відбивати продовольчі обози, підривати військові ешелони, а ви будете звалювати їх злочини на голови більшовиків і поляків. Дуже оригінально. Не вистачало тільки, щоб ви заявили, нібито радника юстиції застрілив єврей.

Хауссер пропустив шпильку повз вуха. Герцу не вдасться розізлити його, вивести з рівноваги. Ні, такого задоволення він не збирається робити начальнику гестапо.

– Скажіть, пане штурмбаннфюрер, яка причина спонукала Ясного або когось іншого з його товаришів здійснити цей терористичний акт?

– Це психологічні нюанси, – відмахнувся Герц. – Мене вони не цікавлять.

– Даремно! – удавано здивувався Хауссер. – Серед ваших підлеглих, без сумніву, є люди з юридичною освітою. Запитайте їх, наскільки важливо визначити можливі причини злочину для того, щоб установити, хто його міг вчинити. – Це було сказано непогано. Герц колись ледве закінчив гімназію й дуже болісно реагував на будь-яке нагадування про вищу освіту.

– Причин скільки завгодно, – накинувся штурмбаннфюрер на радника. – Покійний виніс сотні смертних вироків. Серед засуджених на смерть могли бути націоналісти або їх родичі. Акт помсти. Це вас влаштовує в розумінні психології?

– Які є ще докази проти Ясного, крім цієї книжечки? – запитав Хауссер. – Ви можете ствердити, що в час убивства він перебував у місті?

– Так! Він, правда, не був у мене на прийомі, але залишив свою візитну карточку. – Герц помахав записною книжечкою і знову поклав її в конверт.

Хауссер розгадав, який хід збирається зробити Герц. Шеф гестапо відстоював свою версію вбивства радника юстиції не тому, що вважав її найбільш вірогідною, а тому, що вона була просто найбільш вигідною для нього. Коли б було припущено, що терористичний акт здійснили радянські партизани, то вся відповідальність за таку неприємну подію лягла б на нього. Але варто лиш на місце вбивці поставити націоналіста – й картина мінялася: він говорив, повідомляв, попереджав, але послухали не його, а іншого… В хитрості штурмбаннфюрерові не можна було відмовити.

«Ну, гаразд, Герц… З цим дурнем я справлюсь, – думав Хауссер, – але що криється за таємничою історією з підкинутою записною книжкою? Це випадковість чи частина якогось добре задуманого плану, спрямованого на те, щоб зірвати або хоча б загальмувати співробітництво оунівців з німцями? Якщо так, то яким чином ті, хто керує радянським партизанським рухом, довідалися про мої плани? Врешті, не обов’язково їм знати що-небудь про мене. Не можна недооцінювати розумових здібностей противника. Це було б не тільки безглуздо, а й небезпечно. У них міг знайтися свій Хауссер… Він проаналізував обстановку, прийшов до правильного висновку, накреслив ряд ефективних контрзаходів. Тепер це буде схоже на гру в шахи поштою, коли гравці не знають один одного, з тією тільки різницею, що пересувати фігури можна не чекаючи ходу у відповідь. Один хід супротивник уже зробив, слід чекати другого, третього… Партизани візьмуть та й відіб’ють під виглядом оунівців декілька продовольчих обозів. Можливо, вони це робили вже не раз. У всякому випадку, Вепр декілька разів заперечував причетність оунівців до таких нападів. Почнуться непорозуміння, замість того, щоб допомагати німцям, бандерівці почнуть шкодити. Адже ж не можна перед усіма їх ватажками, великими й малими, розкрити таємну політику – багато хто з них цієї політики не зрозуміє і може навіть відкинути. Маси не треба переконувати, а обдурювати. Це легше. А врешті, можливо, я й перебільшую небезпеку і ніякого «радянського Хауссера» нема…

Мовчанка радника затягнулася, й Герц не без злорадства поглядав на нього. Але виявилось, що Пуголовок і не думає здаватися або відступати.

Пане штурмбаннфюрер, ви змогли б познайомити мене із. зведенням про кількість втрат оунівців, коли їх загони разом з нашими солдатами брали участь у каральних акціях проти радянських партизанів?

– Ми не ведемо такого обліку, ми не встигаємо підраховувати своїх власних втрат… Навіщо вам це здалося?

– Щоб довідатись, скільком нашим солдатам було врятовано життя в таких операціях, – відповів Хауссер. – Очевидно, йдеться не про одну сотню, а можливо, й про тисячі…

У Герца було таке відчуття, ніби його м’яким, але сильним штовханом збивають з ніг. У словах радника була логіка, й штурмбаннфюрер не міг її не визнати. Однак він мав про запас інший козир. Коли діють алогічно, то логіка безсила.

– Я гадаю, що гауляйтер не візьме до уваги ваших тонких міркувань, – сказав Герц із сердитою посмішкою.

– Наскільки я розумію, ви повинні були в першу чергу повідомити про те, що сталося, не Коха, а свого безпосереднього начальника! – Хауссер був уже справді збентежений.

– Гауляйтера повідомили без мене. Уявляю, до якої люті доведе його це повідомлення. Про те, що вбивство здійснив український націоналіст, знають усі німці в місті й обурюються. Якщо я зараз же не повішу декількох бандерівців – мене з’їдять живцем. Свої з’їдять! Ніхто не простить мені м’якотілості.

Хауссер добре знав лютий норов рейхсміністра гауляйтера Східної Пруссії і всієї України Еріха Коха. Кох був другим, погіршеним виданням Герінга – така ж славнозвісна німецька тупість, така ж страхітлива самовпевненість. Втручання гауляйтера було б подібним до появи слона в посудному магазині. Треба було діяти, поки не пізно.

Радник попросив у Герца аркуш паперу й, сівши за маленький столик, накидав текст телеграми.

– Пане штурмбаннфюрер, дайте мені слово, що телеграма буде зашифрована й послана негайно.

– Якщо телеграма адресована оберштурмбаннфюреру Грефрату, то нема потреби посилати її – оберштурмбаннфюрер повинен вилетіти до нас сьогодні літаком.

Хауссер завагався – від Герца всього можна було чекати, першої-ліпшої підлості і капості.

– Я все ж таки наполягаю, – твердо заявив радник, – щоб телеграму було відправлено. Я вказав час. Зараз рівно чотирнадцята.

Герц знизав плечима, простягнув руку до дзвінка, але, випереджуючи його, до кабінету зайшов черговий офіцер. Він вручив начальнику гестапо, очевидно, щойно одержану депешу.

– Шифрувальника! – наказав Герц і почав читати депешу. Він читав її довго, потираючи пальцями перенісся, потім мовчки передав її радникові.

Текст депеші мав тільки п’ять рядків. Із Здолбунова повідомляли, що, за одержаними агентурними даними, командир сотні, який здійснив напад на ешелон, заарештований службою безпеки оунівців, відданий до суду як більшовицький агент і розстріляний.

– Це все може бути вигадкою, – сказав Герц із зневажливою посмішкою. – Хто може перевірити, що в них там твориться в лісі? Могли оголосити, що розстріляли, а самі перекинули його в інше місце.

– Ви маєте таку агентуру, інформації якої не можна вірити? – в’їдливо запитав Хауссер.

Герц розсердився, промимрив якусь лайку. Тут знову з’явився черговий офіцер у супроводі низькорослого, хворобливого єфрейтора в окулярах. Єфрейтор зупинився біля порога, офіцер наблизився до шефа й щось зашепотів йому на вухо.

– Чудово! – зрадів Герц. – Негайно ж заарештувати. – Він обернувся до єфрейтора. – Моріц, візьміть у пана радника телеграму, негайно зашифруйте її і передайте радистам. Нехай не забудуть зазначити час…

Черговий офіцер і єфрейтор вийшли. Начальник гестапо весело, переможно подивився на Хауссера.

– До речі, про мою агентуру, пане раднику, якщо ви вже зачепили це питання… Поки що не можу нарікати на свою агентуру. Ось, наприклад, мене щойно повідомили, що Ясного бачили вчора в місті…

– Я завжди радію з ваших успіхів, – радник взявся за кашкета, – але цього разу поздоровити вас не можу. Ви збираєтеся зробити дурницю. Ви знаєте це не гірше, ніж я. Хайль Гітлер!

Залишаючи кабінет начальника гестапо, Хауссер відчував не обурення, а тільки легку гіркоту! «Ну що ж, – роздумував він, – нехай роблять усе, що хочуть. Можливо, це навіть на краще. Поразка Німеччини неминуча, чи варто відтягувати фінал? Ні, здається, я не маю рації. Не можна допускати більшовиків до Західної Європи. Німеччина повинна бути окупована американцями й англійцями. Інакше станеться цілковита катастрофа, й уся Європа може стати комуністичною. Чи не ця думка змусила Прістлі й тих, хто стоїть за ним, згадати про існування Хауссера, прислати до нього дівчину з «рятівною» маркою? На що вони розраховують, чим я можу бути для них корисним?»

З цими думками експерт у східних питаннях зайшов до невеличкого ресторанчика на Гітлерштрасе, з табличкою на дверях: «Тільки для німців».

Оксана стояла біля вікна й дивилась на вулицю. Вона чекала повернення Хауссера. Вже минуло п’ять годин, як його викликали до гестапо, й, очевидно, він усе ще був там. Навряд чи він там був потрібний як свідок. Більш вірогідно, що їм потрібний консультант і не криміналіст, звичайно, а політичний консультант.

Якщо знайдена на східцях книжечка належала нареченому Марії, то можна уявити собі, який переполох викликала ця обставина серед гітлерівців. Петро, можна гадати, якийсь видатний оунівець і, звичайно, ніякого відношення до вбивства радника юстиції не має. Стріляв у німця радянський партизан, можливо, навіть той самий урівноважений гауптман, якого вона бачила двічі.

Коли вона залишала загін, Пошукайло попередив: «Можливі всілякі пригоди… Хай це вас не дивує – в місті є наші люди». Командир загону стримано посміхався, кажучи це. Ось така пригода сталася майже на її очах.

Раптом Оксана побачила Марію. Журналістка йшла додому швидко, майже бігла. Голова в неї була опущена, вона не звертала уваги на перехожих, і в її постаті, поспішних рухах була помітна розгубленість, навіть відчай, ніби вона рятувалась від переслідування або ж поспішала на допомогу тому, хто гине.

Оксана зрозуміла, що сталося, заплющила очі. Чуже горе зачепило її, хоча вона й знала, що Марію жаліти не слід. Дівчина чекала стуку в двері й не помилилась: невдовзі почулися поспішні кроки, стук і змучена, захекана Марія увійшла до кімнати.

– Євочко, де радник? Скажіть, ради бога!

– А хіба ж його немає дома?

– Ні! – журналістка стиснула руки й відразу ж безсило опустила їх.

– Маріє, сядьте, – поспішно промовила Оксана. – Що з вами?

– Євочко, мила, Петра заарештували… Йой, що, буде? Я цього не витримаю.

Марія сіла, схилила голову на спинку крісла й заридала.

– Ну, що ви, Маріє! – почала заспокоювати її Оксана. – Адже ви мужня, вольова людина… Дати вам сигарету?

– Води… – ледь чутно попросила журналістка й, надпивши з філіжанки декілька ковтків, звела почервонілі очі на дівчину. – Євочко, скажіть радникові, попросіть його, благаю вас, нехай він звільнить Петра. Петро ні в чому не винуватий. Це все ота книжечка. Петро загубив її. Ви Ж знаєте… Тільки радник може його врятувати…

– Ви впевнені? – з сумнівом хитнула головою Оксана. – Радник Хауссер – маленька людина.

– Неправда, Єво! – гаряче заперечила журналістка. – Ви добра, чуйна… Невже ви не захочете допомогти мені в такому горі? Радник дуже впливова людина, я це знаю. До його слова прислухаються. Він уже декілька разів рятував наших. Він усе може, Євочко…

– Боюсь, що ви перебільшуєте можливості мого шефа.

– Та ні ж! Попросіть його, і він врятує Петра. Йому досить сказати одне слово. Одне слово!

– Добре, – погодилася Оксана. – Я поговорю з паном радником. Але якщо вашого нареченого звинуватять у чомусь надто серйозному…

– Він не винен, Євочко, – клянучись, притисла руки до грудей Марія. – Як тільки можна подумати, що радника юстиції вбили наші, українські націоналісти! Це ж безглуздя! Ми ж стільки допомагали й навіть зараз допомагаємо німцям. Ми вважаємо вас нашими спільниками, друзями.

– Я охоче вірю, Маріє, що ваш наречений не причетний до цього злочину, але не розумію, чому ви цілком виключаєте можливість терористичних актів з боку ваших націоналістів.

– Ви наївна дівчина, Єво, – Марія взяла сигарету й закурила. – Скажіть, який сенс українцям знищувати своїх друзів, спільників?

– Я знаю, що деякі партизанські загони майже цілком складаються з українців, і це не перешкоджає їм…

– Та то ж комуністи, більшовики, а я кажу про українських націоналістів.

– Але ж націоналіст повинен любити свій народ?

– Єво! – Марія заплющила очі, й з-під її повік потекли сльози. – Коли б ви тільки знали, як я люблю свій народ. Україну… Коли б ви знали, як любить Україну Петро…

Цього Оксана вже не могла витерпіти: оголошувати себе друзями й спільниками тих, хто завойовуючи «життєвий простір», хоче винищити, стерти з лиця землі український народ, і водночас клястися в любові до цього народу – що може бути підлішого від такого лицемірства!

– Я багато дечого довідалася за ці два дні, Маріє, – тяжко зітхнувши, сказала дівчина. – Виявляється, наші солдати поводили себе на Україні зовсім не так, як я уявляла. Грабунки, масові розстріли мирних жителів, цілі села, інколи декілька сіл підряд були спалені, а населення знищене. Я вже не кажу про тих бідолах, кого ми вивезли на роботу до Німеччини. Адже це все виглядає трагічно. Чи не правда? І ось я ставлю себе на наше місце. Маріє… Я – українка, націоналістка. Люблю свій народ, готова віддати за нього життя… Ви знаєте, що б я робила на вашому місці? Я б не розписувала в газеті, який рай чекає моїх співвітчизників у Німеччині, не лестила німцям, і, слово честі, я могла б застрілити цього радника.

– Що ви говорите, Єво!.. – журналістка з жахом дивилась на німкеню.

– Але ж така логіка. Так на вашому місці повинна б поводитись смілива, чесна людина, яка всією душею віддана своєму народові. Все інше – зрадництво. Ось чому я допускаю думку, що в радника юстиції міг стріляти українець. Ви вловили хід моєї думки?

Марія запалила ще одну сигарету.

– Єво, мила, – сказала вона жалібно. – Ви не розумієте нашого становища. Є політика, є вища мета. Історія пробачить нам усе, якщо ми переможемо.

– Навіть зраду? – спалахнула Оксана. – Маріє, пробачте мені, я – німкеня, але я більше поважала б вас, коли б ви були не другом мені, а моїм ворогом.

Нарешті, журналістку допекло, вона рвучко підвелася на ноги, з ненавистю поглянула на Оксану.

– Ви, німці, робите все, щоб ми стали вашими ворогами. Ви без кінця плюєте нам у лице, в душу. Так ось, Єво, знайте, якщо з Петром щось трапиться, ми будемо мстити вам. Я буду мстити!

– А знаєте, Маріє, вам до лиця такий войовничий настрій, – посміхнулась Оксана. – Ви стаєте гарною.

В очах журналістки майнула гонориста радість, але її обличчя зразу ж скривилося, і вона, припавши до Оксани, заплакала.

– Євочко, клянусь, Петро не винний! Попросіть радника. Тільки пан Хауссер може його врятувати, Євочко…

Нічого не зрозуміла Марія, її сльози викликали в Оксани огиду. Що означає її власне горе в порівнянні з тим горем, яке принесли німці і їх поплічники українському народові!

Оксана зраділа, коли побачила крізь вікно радника, який переходив вулицю. Вона відштовхнула від себе журналістку.

– Заспокойтеся, Маріє. Он іде радник. Я попрошу його. Може, ми зайдемо до нього разом?

– Ні, Євочко, – завагалась журналістка, – вдвох незручно. Спершу ви попросіть… Благаю!

Хауссер зустрів «помічницю» запитливим поглядом, промовив тихо:

– У вас є що-небудь для мене? Одержали?

– Не хвилюйтесь, пане раднику! Пам’ятаєте, що я сказала: декілька днів. Тут технічні причини… Я думаю, буде завтра.

Радник хитнув головою, замислився.

– А тепер я повинна признатися, – засміялася Оксана, – що я просто вмираю з цікавості. Терориста вдалося схопити? По місту ходять чутки, що когось заарештували. Вважають, що радника юстиції убив… як його?

– Оунівець? – похмуро запитав Хауссер.

– Так. Це те саме, що бандерівець? Але скажіть, справді оунівець?

– Так вважає начальник гестапо…

– А ви, пане раднику?

– Залишаюсь при своєму переконанні.

– Ви вважаєте, що це був партизан? Яке нахабство! І взагалі я не уявляла, що тут може творитися щось подібне. Партизани, бандерівці, просто – в місті, вдень… Жах! Небезпечно буде й по вулиці ходити.

Своїм базіканням Оксана сподівалася хоч трохи розворушити радника. Вона грала в жіночу зацікавленість досить натурально, але наприкінці передала куті меду. Радник недовірливо покосився на неї.

– Відколи ви стали такою полохливою?

– Ви мене не зрозуміли, – з відтінком образи заперечила дівчина. – Скажіть самі, хіба ж це не безглуздя – випадково потрапити під кулю в час раптової перестрілки на вулиці? Мене така перспектива не приваблює.

Хауссер мовчав. Оксана здогадалась – розстроєний, очевидно, сперечався з гестапівцями, доводив, що убивця – партизан, але з ним не погодились.

– Як ви себе почуваєте?

– Дякую, цілком здоровий.

– Я все ж таки радила б звернутися до лікаря. Вам треба берегти себе. Менше хвилюватися.

Радник неприязно скривився. Як і більшість черствих, егоїстичних людей, він був надто чутливим до всього, що стосувалося його здоров’я, і панічно боявся всіляких хвороб.

– Єво, ви, здається, вирішили помучити мене?

– Аніскільки! Я цілком серйозно. Ви можете мені повірити хоча б тому, що ваша хвороба перешкодить мені виконати завдання. Вранці ви мене просто налякали. А тепер… У вас, знаєте, нездоровий вигляд.

– Що ви хочете? – пригнічено сказав Хауссер. – Один оцей телепень…

Він замовк, не закінчивши, подивився на «помічницю», даючи зрозуміти, що він не бажає продовжувати розмову на цю тему і чекає пояснень, що саме спонукало її з’явитися до нього. Але Оксана розуміла, що, дякуючи незвичайній події, її цікавість не може видатися підозрілою, й вирішила продовжувати атаку.

– Пане раднику, просвітіть мене щодо ОУН. Що це таке?

– Партія, якщо хочете. Організація українських націоналістів.

– Я це знаю. Їх мета?

– О, мета в них колосальна! – посміхнувся радник, – Встановлення українського рейху з своїм фюрером на чолі.

– Наскільки я розумію, в намірах Гітлера не було й немає чогось подібного? – промовила дівчина, трохи подумавши. – Адже Гітлер не приховував свого ставлення до слов’янських народів. Вам потрібна Україна як життєвий простір для німців. Як же вони могли надіятись?

Хауссер поплямкав губами, подумав і сказав:

– На мою думку, ми маємо справу з комплексом расової слов’янської неповноцінності. Це молоді, малоосвічені люди. Хлопчаки, можна сказати, озлоблені, запаморочені ідеєю влади. Я кажу про керівництво ОУН. Серед них є різні: борці за національну ідею і кар’єристи, гарячі голови й справжні негідники, просто дурні, тупиці і поетичні натури. Але при цьому уявіть собі – жодного тверезого політика, який би міг реально мислити. Всі відчайдушні фантазери.

– Яке ставлення до них німців? – запитала Оксана, ніби здивована тим, що вона почула.

– Це все дуже складно, Єво, – втомлено зітхнув Хауссер. – Дуже складно…

Оксана чекала дальших пояснень, і радник, заохочений її мовчанкою, хотів було щось додати, але стримався й перевів усе на жарт.

– Нехай це не хвилює вас, – засміявся він. – Вам оунівці нічим не загрожують.

Лекцію закінчено. Хауссер задовольнив цікавість своєї «помічниці», але не сказав нічого зайвого. «Все складно…»

– Пане раднику, – Оксана вдала, що раптом згадала це неприємне доручення, яке змусило її прийти сюди. – Я повинна звернутися до вас з проханням. Брат Марії Чайки, цієї журналістки, заарештований. Вона прийшла до мене в сльозах і майже на колінах благала, щоб я попросила вас звільнити її брата.

– Як звати брата? – насторожився Хауссер.

– Петро.

– Петро Карабаш?

– Прізвища я не знаю.

– Він не брат їй, а… коханець.

– Нехай і так. Хіба це міняє становище?

– Чому вона вирішила, що я можу звільнити кого-небудь? – стривожено запитав Хауссер. Він був зараз схожий на їжака, який згорнувся клубком і виставив на всі боки голки обережності і недовір’я.

– Вона вважає вас впливовою людиною. Вона наміть сказала: «Він усе може…»

– Дурниці, – Хауссер, здається, розсердився. – Ці люди кожного німця вважають за впливового. Я маленький чиновник, тільки й усього.

– Ви скромничаєте, – засміялась Оксана. – Вже одне те…

– Що вона ще сказала вам? – голос Хауссера звучав різко.

– Вона не приховувала, що її брат український націоналіст, і казала, що ви… За її словами виходило так, що ви вже декілька разів добивалися звільнення деяких націоналістів, заарештованих гестапо.

– Фантазія! – майже викрикнув Хауссер. – Фантазія сексуальної істерички й нічого більше. Вам треба було виставити її за двері.

– Я жінка, пане раднику, – лагідно сказала Оксана. – Мені зрозуміле її горе. Вона каже, що її брата арештували у зв’язку з цим убивством. Одначе ви ж переконані в тому, що вбивця – партизан, а не націоналіст. Тому я вирішила вас попросити зробити все можливе…

– Клопотати за націоналістів теж входить у ваші обов’язки? – зло посміхнувся Хауссер.

– Ні, звичайно, це моє особисте прохання. Сподіваюсь…

– Її тривога передчасна, – радник закрутив головою, немов комір був тісним і душив його. – Передчасна. І запам’ятайте, Єво, я маленький чиновник. Мій вплив мізерний. В українців є приказка – п’яте колесо до воза. Я – оте п’яте колесо.

– Все можливе… – з хитрим виглядом сказала Оксана. – Але вже одне те, що мене послали до вас…

Честолюбна посмішка затремтіла на пухлих губах Хауссера. Він раптом задумався, промовив потираючи щоку.

– Скажіть, Єво, там, у вас… Може, ви що-небудь чули. Як американці і англійці сприймають швидкий наступ радянських військ? їх це тішить?

Ось що цікавить експерта у східних питаннях. Але що він сам думає з цього приводу? Оксана ухилилася від прямої відповіді.

– Всім хотілося б, щоб війна швидше закінчилася.

– Здається, ви не хочете бути відвертою. – Хауссер був розчарований. – Я не думаю, щоб американці й англійці були в захопленні від воєнних успіхів росіян. Це не в їх інтересах.

– Так, я чула…

– Ага! – зрадів радник. – Я думаю, що ваші були б не від того, аби ми, німці, чим довше затримали росіян тут, на підступах до Західної Європи?

– Але ж є зобов’язання, обов’язок, – сказала Оксана так, ніби намагалася відхилити від союзників звинувачення у віроломстві.

– Зобов’язання, союзницький обов’язок… Все це слова! – зневажливо махнув рукою радник.

– Як сказати…

– Тоді ж чому не виконується зобов’язання відкрити другий фронт?

– А вам не терпиться? – лукаво примружила очі Оксана.

– Ні, я просто в захопленні. Ваші політики хотіли б здерти шкуру із звіра, вбитого іншими.

– Гадаєте, що нам у цьому пощастить?

– У минулому такі випадки…

Пролунав стук у двері, й Хауссер не закінчив фразу. Зайшов уже знайомий Оксані лейтенант гестапо. Жадібно, одним рухом очей він охопив і, мабуть, зафіксував у своїй зоровій пам’яті обличчя Хауссера й Оксани, їх постаті, ліжко біля стіни, наче сфотографував усе це, й усміхнувся дівчині сліпучою, схожою на спалах магнію, усмішкою. Злегка клацнув закаблуками.

– Пане раднику…

Хауссер навіть не глянув на нього.

– Скажіть вашому шефу, що я хворий і не можу прийти. Скажіть, що моя хвороба є наслідком того, потрясіння, яке я пережив у зв’язку з убивством, учиненим серед білого дня, всього за кілька сот метрів від кабінету шефа.

Лейтенант помітно зніяковів, розгублено глянув на гарненьку помічницю радника й повідомив майже пошепки:

– У шефа перебуває оберштурмбаннфюрер… Він щойно прибув…

Хауссер видушив з себе скрипучий горловий звук, мовчки зняв з вішалки кашкета.

В коридорі лейтенант пропустив уперед радника й опинився поруч з Оксаною.

– Ми не знайомі… Генріх Гайлер.

– Єва.

– Дуже приємно. – Гестапівець притримав Оксану за лікоть, уповільнив кроки. – Ви не нудьгуєте? Вас ніде не видно.

– А що ви можете запропонувати? – без особливої зацікавленості запитала Оксана.

– Казино, товариську вечірку…

– І ви, звичайно, відразу ж нап’єтеся там, будете приставати з освідченням у коханні.

– Що ви! Як можна? Даю слово, що буду пити стільки, скільки ви дозволите. Можу навіть зовсім не пити, жодної чарки.

– Ну, такі жертви мені не потрібні. Це було б навіть нудно. О котрій годині ви зайдете за мною? Я маю на увазі відвідання казино.

– Сьогодні? Сьогодні я не можу. Давайте завтра, о восьмій годині вечора.

– Не можу обіцяти… Я не впевнена, що завтра в мене буде бажання розважатися.

– Але сьогодні неможливо, – винувато сказав лейтенант. – Ви ж знаєте, що сталося… у нас дуже багато роботи.

Вони затримались на площадці сходів.

– Це, звичайно, відмовки чоловіків. Ви позбавляєте мене навіть товариства радника. Не розумію… Може, ви його теж запідозрюєте в причетності до вбивства? Ви мене лякаєте!

Лейтенант розсміявся.

– Ми дуже цінуємо й любимо пана радника, повірте. Для мого шефа він завжди бажаний гість. До завтра!

Гестапівець клацнув закаблуками й побіг униз по східцях, здоганяючи радника, який пішов попереду.

Журналістка чекала Оксану на сходах третього поверху.

– Я зробила все можливе, Маріє.

– Що він сказав, Євочко? – стрепенулась журналістка, не зводячи очей з Оксани. – Він пообіцяв вам?

– Ні, він нічого не обіцяв, він сказав: «її тривога передчасна». Пан радник двічі вжив це слово – «передчасна».

– Він врятує Петра, – переконано промовила Марія. – Коли так сказав…

– Між іншим, пан радник розсердився, довідавшись, що ви вважаєте його за впливову людину, яка допомагає націоналістам.

– Цього не треба було казати, Євочко. Він дуже обережна, скритна людина й усе тримає в таємниці. Але я запевняю вас – він усе може, від нього багато дечого залежить. Якщо він так сказав… Я можу сподіватися… Дякую, Євочко.

Зайшовши до кабінету начальника гестапо, Хауссер зрозумів, що Герц і оберштурмбаннфюрер Грефрат давно чекають його. Судячи з виразу їх облич, між ними вже відбулась розмова, однаково неприємна для обох.

Герц, як тільки побачив Хауссера, відразу ж підвівся з-за столу, збираючись вийти, але Грефрат зупинив його.

– Не треба, ви не перешкодите. – Оберштурмбаннфюрер привітався за руку з радником, почекав, коли той сяде, й приступив до справи.

– Пане Хауссер, я в загальних рисах уже знаю ті обставини, за яких відбувся цей жахливий випадок. Пан штурмбаннфюрер виклав мені свою точку зору й ознайомив з вашою. Не буду приховувати – тут розмова відверта, й було б помилкою рахуватися з будь-чиїм самолюбством, – я більше схиляюсь до вашої думки. Звичайно, у нас є підстави вважати, що вбивство організовано партизанами. Але справа не в цьому, й зараз мова буде йти про інше. – Оберштурмбаннфюрер тяжко зітхнув. – Є дві обставини, з якими ми не можемо не рахуватися. Версія, за якою убивство приписується українським націоналістам, набула, на жаль, широкого розголосу серед німців. У цьому, – знову-таки не буду приховувати, – є певна вина штурмбаннфюрера, який проявив зайву поспішність у своїх висновках і діях. Але це ще півлиха, все можна було б виправити. На жаль, рейхсміністр Кох поінформований про те, що сталося, саме в такому дусі. Він вимагає страти заложників. Ка-те-го-рично! – Грефрат кисло посміхнувся, розвів руками. – Сподіваюсь, тут не потрібні особливі коментарі. Всі ми знаємо характер рейхсміністра й його впливовість!

– Це вам не Розенберг… – не без зловтіхи додав Герц.