Текст книги "По живу і мертву воду"

Автор книги: Николай Далекий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 30 страниц)

33. РУКА ГОСПОДНЯ

Те дивне почуття, яке останнім часом усе частіше й частіше переживав гауптштурмфюрер Шнейдер, було схоже на якусь недугу. Його раптом починало ніби морозити, нудити, паморочилась голова. Відомо, що хвора людина сприймає навколишнє дещо по-іншому. Виникає якась невиразність, ненадійність у тому, що мало звичну форму й зміст, слабне не тільки тіло, а й думка, що працювала раніше так чітко, стає млявою.

Шнейдер був радий, що все де залишається непомітним для оточуючих – він умів тримати себе в руках, але інколи погане самопочуття просто-таки лякало його. Гауптштурмфюрер не міряв температури й не думав звертатися до лікаря, бо знав, що його хвороба особлива й медицина тут ні до чого.

Почалося це з того дня, коли стало ясним, що троє військовополонених здійснили вдалу втечу і вже не можна сподіватися, що він, всесильний комендант, зуміє. повернути їх живими до табору. З того часу було здійснено ще дві втечі, зникло п’ять чоловік. Жодного з них упіймати не вдалося.

Відбувалося щось містичне, що ніяк не вкладалося в ретельно розроблену схему Шнейдера. Щось увесь час вислизало від осоромленого гауптштурмфюрера, чого він не міг усвідомити, збагнути. Справа була не тільки в тому, що втікачі ухитрилися зникнути без сліду, немов одягали на себе шапки-невидимки. Біляву Бестію над усе дивували й лякали нездоланний дух доведених до повного виснаження істот, їх розум, воля. Жалюгідні, обтягнуті шкірою кістяки жили, думали, боролися й здобували перемогу. Незбагненно!

Очевидно, в таборі існувала організація, яка готувала втечі. Намацати її за допомогою агентури не змогли. Багатоокий азіатський звір, загнаний до клітки з колючого дроту, не видав своєї таємниці дресирувальникові, не збирався скоритися йому, накопичував силу.

І раптом зовсім несподіване повідомлення – один з утікачів спійманий, його везуть до табору. Гауптштурмфюрер відчув полегшення. Все знову ставало на місце. Тепер він дізнається, хто й як підготовляв утечі. Він уміє допитувати…

Два дні після одержання телеграми Шнейдер знемагав від нетерпіння. Нарешті, до його кабінету привели запорошеного ротенфюрера з польової жандармерії. Шнейдер розкрив пакет і, прочитавши прізвище втікача, був прикро вражений. Виявилось, що спіймали Шкворнєва, того самого Шкворнєва, якого полонені в таборі вважали пришелепуватим і нагородили презирливою кличкою Слимак.

– Як він поводився в дорозі? – запитав Шнейдер жандарма.

– Ми з ним намучились, пане гауптштурмфюрер, – гидливо скривився жандарм.

– Були спроби втікати?

– Ні, він спокійний. Але жахливий сморід – він робить просто під себе.

– Симуляція божевілля?

Навряд. По-моєму, справжній псих. Безперервно молиться богу.

Шнейдер зробив необхідні помітки в паперах жандарма й відпустив його.

– Принесіть пайку хліба й казанок баланди. Викликати двох кращих перекладачів.

Коли все було готове, привели спійманого втікача. З першого погляду на Шкворнєва комендант табору зрозумів, що він нічого не доб’ється від цієї людини. З одного боку обличчя Пантелеймона було запухле й синє, вкриті струпами губи сочились кров’ю, сірі, затуманені стражданням очі дивилися на гауптштурмфюрера блаженно, всепрощаюче.

Шнейдер показав рукою на столик. Пантелеймон побачив хліб і казанок з баландою, яка ще парувала. На його обличчі відбилося радісне здивування, з трохи відкритого рота потекла слина. Але він не зрушився з місця, тільки сором’язливо посміхнувся й похитав головою. Сморід, що йшов від нього, був дійсно жахливим.

– Поясніть йому, що він одержить харчі, як тільки відповість на три моїх запитання, – сказав Шнейдер, не зводячи очей з полоненого. – Перше питання: хто допомагав йому тікати?

Пантелеймон, розгублено блукаючи поглядом, вислухав перекладачів, розуміюче закивав головою.

– Що він сказав? – нетерпляче запитав комендант табору, помітивши, що губи Шкворнева прошепотіли якесь слово.

– Він промовив: господь, – повідомив один з перекладачів.

– Господь, – похмуро підтвердив другий.

– Запитайте: хто й де їх переховував?

Перекладачі довго й наполегливо тлумачили полоненому, яка відповідь вимагається від нього. Слухаючи їх, Шкворнєв широко розплющував очі, кивав головою, бурмотів щось.

– Що він говорить? Перекладайте кожне його слово.

Перекладачі розгублено переглянулись.

– Він говорить незрозуміле… Бог… рука господня… Бог відвів руку, врятував мене…

– Здається, він сказав ще слово – «яма», пане гауптштурмфюрер.

– Яма? – пожвавився Шнейдер. – Запитайте, де була яма? В якій ямі він сидів?

Як не старалися перекладачі, Пантелеймон, у знемозі заплющуючи очі, твердив своє.

– Рука господня відвернула смерть від мене… Слава всевишньому… Вже скоро господь змилується… Благодать ізійде…

Обрезклий від щоденної пиятики помічник коменданта табору з неприхованою огидою спостерігав за сценою безглуздого, на його думку, допиту.

– Корчить дурня, – сказав він, не стерпівши.

Гауптштурмфюрер відламав половину пайки, простягнув хліб Шкворнєву. Він вирішив зробити ще одну перевірку, хоча вже не сумнівався, що має справу з божевільним Пантелеймон довго, розгублено й злякано дивився на хліб, ніби не міг пригадати, що це таке, потім узяв його обома руками, підніс до рота й почав байдуже жувати, голосно відригуючи, не звертаючи уваги на те, що на підлогу падають дорогоцінні крихти.

– Виведіть, – відвертаючись, тихо сказав Шнейдер. – Завтра вранці він буде повішений.

– Пане гауптштурмфюрер, дозвольте мені взятися за нього, – звернувся до нього помічник.

– Спробуйте. Тільки нічого не вийде. Ця людина божевільна.

– Він заспіває у мене по нотах.

Помічник коменданта домігся свого – в кімнаті, спеціально призначеній для допитів, Шкворнєв заспівав. На Пантелеймона сипались удари, а він, спльовуючи з рота кров, радісно співав слабким, надтріснутим голосом псалми, вихваляючи господа бога, дякуючи йому за послані муки.

І кати врешті-решт відступилися від нього.

Пантелеймон упав на підлогу. В темряві його можна було прийняти за купу смердючого ганчір’я. Побитий, вимучений до краю, він відчував блаженство. Він знав, що господь бог веде його крізь колючі терни мук до світлих воріт раю. Він зрозумів це ще тоді, коли потрапив до рук власовців. Його приголомшив не страшний удар прикладом гвинтівки в обличчя, а зрадництво брата во христі. Богові вгодно було провести його через такі найтяжчі випробування, і Пантелеймон пройшов через них, не похитнувшись, а лише зміцнившись у вірі. Він став нечутливим до болю, тіло здавалося невагомим, не відчував ні спраги, ні голоду. Душа його раділа, торжествувала, вириваючись з тлінної земної оболонки, готова злетіти до сліпучого світла божої мудрості й вічного райського щастя.

Пантелеймон багато дечого вже не пам’ятав, а те, що залишилося в його пам’яті, уявлялось йому викривленим, немов було відбите в кривому дзеркалі. І все ж, коли його повели вранці по табору, колючий дріт, гола, втоптана земля, весела музика, що долинала ззаду, – все це нагадало йому щось солодко-жахливе. Він знав, куди його ведуть, і сором’язливо усміхався, ніби розумів, що не заслужив таких розкішних проводів і шкодував, що не може поділитися своїм щастям з іншими.

В’язні були вишикувані на аппельплаці. Бахмутов стояв у першій шерензі. Він здогадався, що німцям пощастило спіймати когось з утікачів. Це його не здивувало – він не виключав такої можливості. Однак, побачивши приготування до страти, Бахмутов зрозумів, що Білява Бестія не зміг нічого дізнатися від своєї жертви, й тому призначену на сьогодні чергову втечу не варто відкладати. Коли б спійманий кого-небудь зрадив, його б не страчували так швидко. Він був би потрібний для дальших допитів, очних ставок з іншими. Нікого не видав, нічого не розказав… Кого ж з восьми втікачів спіткала така жорстока невдача?

Обплутані дротом ворота відчинилися, й у шеренгах в’язнів зітхнули з полегшенням: «Слимак!» Бахмутов, витягнувши шию, приглянувся. Так, це нещасний баптист, загадковий утікач. Цілком закономірно, що попався саме він. І оця жалюгідна людина виявилася міцною, немов кремінь… Не видав, не сказав. Дивовижно! Бахмутов дивився на процесію крізь примружені вії. Все відбувалося відповідно до знайомої програми – музика, кривляння помічника коменданта, відчайдушно бадьора промова Білявої Бестії.

– Його товариші вбиті. Вбиті! Ми не могли привезти їх смердючі тіла до табору. Але я ще раз заявляю: всі, хто…

Шеренги завмерли. Ніхто не ворухнеться. Всі слухають з напруженою увагою, але Бахмутов відчуває – нема відчаю, приреченості в цій напрузі. І раптом хтось кашлянув: «Кхи!» І прокотилось по шеренгах приглушене, насмішкувато-переможне: «Кхе-кхе!» Ось так, купаний у молоці пане гауптштурмфюрер. І це ще не все – сьогодні втече ще двоє…

Шкворнев не чув, як поруч кричав маленький чоловічок і як слова цього чоловічка, немов луна, повторювали перекладачі в різних кутках аппельплацу. Пантелеймон стояв на ящиках, вище від усіх, зі зв’язаними за спиною руками і зашморгом на шиї. Він бачив тільки шеренги янголів з почорнілими, виснаженими обличчями, в смугастій одежі, і їх урочистий хорал лунав у його вухах.

Був ранок, сонце золотило край хмари на сході, з-за неї проміння пташиним крилом підіймалось у небо. Але ось воно простягнулось до табору, немов золоті струни, ніжно торкнулось до плеча Пантелеймона. Голоси янголів стали гучнішими й святковішими. І здавалось Пантелеймону, що він побачив на сході сяюче лице бога й зрозумів, що бог простягає до нього свої руки. Сталося. Він стояв на вершині вічного раювання.

І коли ящик був вибитий з-під ніг Пантелеймона й мотузок з силою рвонув його за шию, він на мить здивувався, що в бога такі грубі, жорсткі руки. Це було останнє, про що встиг подумати Пантелеймон. В ту ж хвилину полум’я його віри спалахнуло в ньому надзвичайно яскраво, засліпило й спалило його.

34. ТУРБУЮСЬ ПРО ДОЛЮ ПЛЕМІННИЦІ

Історія, яку розповів на допиті затриманий у лісі власовець, здалася Пошукайлові добре завченою легендою. Це не було новиною. Штурмбаннфюрер Герц уже не раз намагався заслати до них у загін, своїх агентів під виглядом радянських полонених, які втекли з табору. Не так-то й легко відрізнити кукіль від пшениці, але партизани вже набули значного досвіду, як розпізнавати ворога чи зрадника під машкарою патріота.

Пошукайла бентежили тільки дві обставини. Найчастіше гітлерівці озброювали своїх агентів досить-таки правдоподібними легендами про їх пригоди й поневіряння. Події, в яких нібито брав участь власовець, слід було б віднести до розряду малоймовірних, просто-таки фантастичних. У той же час його розповідь про те, як він потрапив у полон, виглядала на диво примітивною. Він міг би вигадати багато поважних або хоча б пом’якшуючих його вину обставин – приглушило, контузило, потрапив у полон непритомним. Ні, він усе це заперечував.

Допитувати власовця Пошукайло доручив лейтенантові Шульзі, який недавно прилетів з Великої землі. Лейтенант і власовець були одного віку й чимось невловимим скидалися один на одного. Очевидно, схожість. Їх була у виразі облич. Обидва нагадували Пошукайлові студентів, які силкуються розв’язати важку задачу.

– Ігор, от ти кажеш, що твої пальці самі випустили автомат, – допитувався Шульга.

– Так, у мене було таке відчуття. Вірніше, я не відчував ні п-пальців, ні рук. Вони ніби заклякли.

– Скажи, може, в автоматі не було набоїв?

Питання Шульги виглядало як підказка. Було схоже на те, що. молодого слідчого зворушила версія Ігоря Донця, і він, можливо підсвідомо, співчував власовцю. Пошукайло невдоволено кашлянув і втрутився в допит.

– Донець, які боєприпаси залишались у вас в ту хвилину, коли ви здалися в полон? Напевно, були набої, гранати, якщо не у вас особисто, то у ваших поранених і вбитих товаришів. Ви скористалися з цих боєприпасів?

Власовець проковтнув слину.

– Гранат у б-бліндажі не було. Це я знаю т-точно, заступник політрука кинув останню. Набої, можливо, ще були. Я не певний, що розстріляв усі свої. Здається, в касеті щось з-залишилось…

– Виходить, ви здалися у полон не тому, що у вас закінчились боєприпаси й не було можливості продовжувати опір?

– М-можливо, я м-міг би вбити ще одного німця, а-але я… Я б-був буквально паралізований від страху.

– Дивний у вас був параліч… Руки перед фашистом ви ж змогли підняти?

Ігор подивився в очі Пошукайла й схилив голову.

– Це правда, я п-підняв руки. Н-не приховую… Я зробив це, як нікчемний б-боягуз.

Шульга з похмурим співчуттям дивився на свого ровесника. Він вірив, що Ігор Донець каже правду. Пошукайлові теж хотілося вірити, але він знав, що все це може виявитися тільки спритною грою в щирість. Можливо, штурмбаннфюрер, відмовився від шаблону, вирішив використати новий психологічний трюк.

– Донець, ви хотіли б, щоб ми прийняли вас до свого загону?

Ігор пильно подивився на командира загону й, здається, зрозумів, з якою метою задано це запитання. В його очах появилася туга. Він сидів, кусаючи губи, й мовчав.

– Донець, відповідайте на запитання.

Власовець рвучко підвівся на ноги, притис до грудей руки.

– Т-товариші, я ж не дурень якийсь. Я все ч-чудово розумію. Ви н-не можете д-довіряти мені. Це природно. Ви н-навіть можете вважати мене за ш-шпигуна. П-пере-вірте мене. Гвинтівку я п-приніс. Д-дайте мені набоїв, якнайшвидше. Я п-піду до ш-шосе. Один. Т-там часто ходять н-німецькі машини. Я б-бачив… Ось т-тоді ви м-мені повірите.

Пошукайло не зводив очей із схвильованого власовця, який почав дуже заїкатися. Хлопець розумний… Що ж, були й такі'. Були чудові актори. Плакали, клялися, просили дати їм можливість помститися гітлерівцям. Якщо Герц робить велику ставку на Ігоря Донця, то такому агентові дозволено багато дечого. Заради того, щоб Донець завоював довір’я у партизанському загоні, йому дозволено пополювати на німців, принести до загону документи вбитих. Ні, хлопче, ми тебе будемо перевіряти не раз і не два, з усіх боків протремо, оглянемо, а коли вже станеш чистим, як скельце…

Думки Пошукайла перервав черговий загону. Він відчинив двері землянки й подавав знаки командирові, викликаючи його до себе.

– Продовжуйте, лейтенанте, – сказав Пошукайло, підводячись, – Нехай детальніше розповість, що він бачив і чув, перебуваючи серед бандерівців.

За порогом землянки чекали Пошукайла черговий і боєць, який прийшов з далекого маяка, через який здійснювався зв’язок з містом.

– Товаришу командир, о дев’ятій двадцять почулася автоматна й гвинтівочна стрілянина біля північної околиці села Великани. Стрілянина тривала дві-три хвилини. О десятій тридцять у розташуванні маячка появилася група людей: три хлопці, озброєні двома автоматами й однією гвинтівкою, дві жінки й дитина. Один з хлопців був поранений, його несли. Старший групи повідомив нам пароль. Не звичайний пароль, а той, особливий… Сказав, що в них була сутичка з поліцаями. Мені було наказано привести їх сюди.

За особливим паролем сюди могло прийти тільки троє. Невже це Оксана, яка зникла з міста тиждень тому?

– Покличте Веніаміна Львовича, – вже на ходу наказав черговому Пошукайло. – Скажіть, що є поранений, – додав він.

Через хвилину Пошукайло побачив біля дуба приведену до загону групу людей. Поранений лежав на землі. Біля нього стояли навколішках молоденька дівчина й жінка.

Хлопець у кашкеті кинувся назустріч Пошукайлові.

– Товаришу командир, дайте лікаря. Терміново. Вмирає наш…

Пошукайло взяв його під лікоть, відвів набік.

– Хто ти? Хто тобі повідомив пароль?

Хлопець, не відповідаючи, поспішно розшнурував черевик, відпоров ножиком підкладку й вручив Пошукайлові складений у восьмеро аркуш.

– Товаришу командир, лікаря покличте…

– За лікарем уже послали, – розгортаючи аркуш, сказав Пошукайло. – Зараз прийде.

«Друже! Перебуваю у своїх. Шеф доручив завдання готувати нашу армію для озброєної боротьби в тилу радянських військ. Усе йде за планом: одержуємо зброю, боєприпаси, інструктори наших союзників допомагають готувати командирів у військових школах. Одержуємо рекомендації. СБ знищує всіх, хто на підозрінні в симпатіях до більшовиків. Особлива увага – розпалюванню ворожнечі між українцями й поляками. Виявляється, що його хочуть і ті, хто гостює на островах. Ти запитуєш про Тараса. Це мій давній вірний друг, можеш вірити кожному його слову. Привіт Гелені. До швидкої зустрічі. Твоя Оксана».

– Тарас? – запитав Пошукайло, уважно прочитавши записку.

– Так точно! – хлопець з тривогою поглядав у бік тих, що залишилися біля дуба. Там уже появилася людина в білому халаті й два санітари з ношами.

– Не турбуйтеся, Веніамін Львович добрий лікар. Він усе зробить. Коли Оксана передала тобі цю записку?

– Зараз пригадаю, в мене все в голові переплуталося… – Тарас примружив очі. – Перша ніч – ес-бе, друга – хутір Вишневий, ще одна ніч – «експрес». Три дні тому.

– Де вона залишилась?

– Братинський ліс. На карті можу показати точно.

Пошукайло дістав з польової сумки карту.

– Це хто з тобою прийшов?

– Дружина радянського льотчика, Рум’янцева Наталія Миколаївна. Не встигла евакуюватися, залишилася тут. Степан і Юрко Карабаші. Тут я повинен зразу попередити, товаришу командир. Ви знали такого націоналіста Ясного?

– Припустімо…

– Його німці повісили нещодавно.

– Все могло статися. Чому ти запитуєш про Ясного?

Тарас зам’явся, обачно озираючись на всі боки.

– Степан і Юрко – рідні брати Ясного.

Пошукайло не повірив його важко було чим-небудь здивувати, але… брати Ясного в партизанському загоні? Тут було чому здивуватися.

– Не переплутав? Рідні брати?

– Точно. Я знав, що ви будете… Взагалі, вам це не сподобається. Тільки я ручуся за них головою. Це вірні хлопці.

– Не поспішай ручитися… Де їх підчепив? Оксана про них знає?

– Звичайно.

– Чому вона не згадала про них у записці?

– Вана поставила перед ними умову – розгромити ес-бе. Ми вночі напали й перебили. Тільки один утік. Забрали документи. Можете перевірити – документи в Степана.

Командир загону розгорнув карту.

– Покажи, де залишилась. Оксана.

Карта була стара, польська. Тарас погано орієнтувався по ній. Нарешті, він знайшов Братин, Зарічне, тоненьку голубу жилку річки. Це місце на карті було чомусь позначене синім олівцем.

– Тут. Річка Безодня. Тут, на хуторі, розташована сотня.

– Ти був там?

– Авжеж! Цілий місяць там припухав.

– Що там сталося чотири-п’ять днів тому?

– Звідки ви знаєте? – здивувався Тарас.

– Бандерівці розстрілювали радянських військовополонених?

– Хотіли розстріляти.

– Скільки чоловік утекло?

– Двоє.

– Хто?

– Один військовополонений, а другий – начебто власовець. Так казали. В німецькій формі був.

– Пізнаєш його?

– Повинен пізнати. Він у вас?

Пошукайло не відповів. Тягар звалився з його плечей. Тепер він знав, що Ігор Донець казав н-а допиті правду. Все ж таки було б прикро, коли б оцей розумний хлопець виявився запеклим негідником. Пошукайло заховав карту в сумку, привітно поглянув на Тараса.

– Значить, головою ручаєшся за братів Ясного?

– Як за себе самого.

– Ходімо, подивимося на твоїх братів.

Забутий усіма, малий Славко сидів під дубом, розкинувши подряпані брудні ніжки, тихо плакав і здивовано дивився сонними очима на незнайомих людей. Чоловік десять обступили пораненого Юрка. Лікар, молодий, з тонким білим обличчям і чорною кучерявою чуприною, щойно зробив перев’язку й тепер перевіряв пульс.

Юрко лежав із заплющеними очима, його дихання було рідким, нерівним, повіки й губи посиніли, ніс загострився. Стефа, як і раніше, стояла навколішках біля його узголов’я, відганяючи рукою мошкару, і вже не плакала, а, мов риба, яку витягли з води, хапала відкритим ротом повітря.

Лікар відпустив руку пораненого, нахилився над ним, відтягнув синє повіко. Око Юрка непорушно, безтямно дивилося в небо.

– Так… – лікар підвівся, з прикрістю стиснувши губи.

– Що, Веніаміне Львовичу? – тихо запитав Пошукайло.

Лікар озирнувся, подивився в очі командирові загону.

– І нічого не можна?

– Рана не дуже небезпечна. Вся справа в тому, що він надто багато втратив крові.

Стефа підповзла на колінах до лікаря, обняла руками його ноги.

– Пане лікарю, врятуйте. Благаю! Пане лікарю, прошу. Все життя молитися за вас буду.

– Заспокойте її, – роздратовано промовив лікар. – Відведіть звідси.

Наталія Миколаївна й Степан силоміць відірвали Стефу від ніг лікаря, допомогли їй підвестися.

– Візьми себе в руки, Стефо.

– Наталіє Миколаївно, мила! Це я його занапастила. Я винна в усьому.

Якийсь атлетичного складу партизан штовхнув ліктем Тараса й запитав хрипкуватим, окаючим баском:

– Хто вона йому? Сестра?

– Тут інша справа, братику. Любов…

– Ти бач, – здивувався партизан. – Дуже побивається, одначе.

– Його може врятувати тільки переливання крові, – сказав лікар, звертаючись до командира загону. – Але…

– Лікарю, – кинувся до нього Степан. – Я дам кров.

– Я теж можу дати, – стрепенувся Тарас.

– Ви знаєте, яка у вас група?

– У мене друга, – відповів Тарас.

– Я його брат, у нас одна кров.

Лікар заперечливо похитав кучерявою головою.

– Спорідненість не має значення. Потрібна перша група.

Той партизан, який, окаючи, запитував Тараса, крякнув, подивився на пораненого.

– Веніаміне Львовичу, я дам кров.

– Група?

– Та сама, що всім підходить. Навіть коням можна вливати.

– Уралець, ти точно знаєш? Коли помиляєшся…

– Донором у шпиталі був, одначе. Не сумнівайтеся, кроїв та, що треба.

– Крові треба багато, – попередив лікар.

– Ну, скільки? Піввідра вистачить?

– Літр візьму…

– Порядок, товаришу лікар.

Веніамін Львович запитливо подивився на Пошукайла. Той схвально кивнув головою.

– Так. На ноші його. Обережніше! Несіть до моєї землянки.

Стефа побігла слідом за ношами.

– Куди? – зупинив її лікар. – Якщо хочеш, щоб він вижив, то не заважай.

Наталія Миколаївна схопила дівчину за руку, повела до дуба.

Пошукайло пошепки щось сказав черговому й підійшов до жінок.

– Заспокойтесь, товариші. Веніамін Львович зробить усе можливе. Влаштовуйтесь поки що тут, відпочивайте. Зараз вас нагодують. Ми живемо небагато, але каша з салом знайдеться. Ну, й треба мені познайомитися з вами, порозмовляти з кожною окремо.

В першу чергу командир загону цікавився тим, як розгорталися події в час розстрілу радянських військовополонених і яку роль відіграв у тих подіях Ігор Донець.

Тарас і Степан майже слово в слово повторили розповідь власовця. Коли поблизу них конвоїр правів Ігоря, вони відразу ж упізнали його.

– Він тільки дуже схуд і неголений.

Показали хлопців Ігореві. Він довго розглядав їх, вивчав обличчя й показав на Тараса.

– Цього пам’ятаю, приносив обід нам у льох. А цей мені на очі ніколи не попадався.

Ігор Донець казав правду.

Це був щасливий день для Пошукайла. Знайшлась Оксана, за долю якої він уже почав хвилюватися. Таємницю експерта в східних питаннях було розкрито повністю. До загону прийшли хлопці, яким можна довіряти. Веніамін Львович ще раз довів свою лікарську майстерність. Не встигли прибулі до загону підкріпитися пшоняним кулішем, як прибіг санітар: «Веніамін Львович сказав – буде жити! Вже очі розплющував… Зараз обоє сплять, немов новонароджені. Уралець теж ослаб…»

Вночі в ефір полинула шифрована телеграма з повідомленням Оксани.

Полковник Горяєв відповів:

«Зрозуміли. Робіть усе можливе, щоб зірвати злочинні плани. Передайте подяку Гелені. Тривожусь за долю племінниці. Сивий».