Текст книги "Міцний кулак туарегів"

Автор книги: Михаил, Привалов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 17 страниц)

– То, значить, шейх Шаанби, Бен Манзур, туарезького аменохала…

– Авжеж. Ти ж знаєш, що Уаргла – маленьке місто! Люди тут швидко про все дізнаються.

– А що, коли про це дізнаються в Ахаггарі?

– То вже не моя і не ваша турбота. Той, хто власноручно пролив святу княжу кров, повинен сам подбати, як урятуватися.

– Я не хочу жити під одним дахом з тими, хто може так учинити! Хоча б скоріше на обрії з'явився гарках ахаггарців!

– Гадаю, що ти непогано сказав, Гасане! Око за око, зуб за зуб!

Отак хлопці довідалися про таке, що навряд чи могло приснитися їм навіть у найхимернішому сні. Шейх Бен Манзур після втручання Махмуда Алі з Тріполі власноручно стратив полоненого аменохала! Даремно вони так поспішали, сподіваючись вихопити полоненого із мстивих рук. Знавіснілий шаанбський шейх продемонстрував, що він не боїться туарегів із Ахаггару…

Але що ж поробляє у шейха Бен Манзура Махмуд Алі?

10
Уаргла вирує

а мить їх було вже не сотня, а кілька тисяч. Лавина білих, чорних сунула вперед, лупали крики, лайка, зойки, вигуки. Кинь тільки камінь – і спалахне бійка.

– А ти хоч знаєш, Бабуло, що з цього буде? – спитав Карембу.

Обидва лежали на рівній покрівлі кайдового будинку на Великому базарі, де заворушення досягло вершини.

– Кладовище, – значуще відповів Бабула, майже не розтуляючи рота. І знову прикипів поглядом до людського виру, який з кожною хвилиною скипав чимраз загрозливіше.

Незліченні бронзові руки підсадили когось на високу призьбу білої споруди посеред базару, хтось змахнув руками – і натовпом прокотилося:

– Слухайте! Слухайте!

Аж тут з іншого боку базару, звідти, де стояли перелякані верблюжата, долинув вигук:

– Ганьба безбожникам! Геть мзабітів та сісінів!

І хвиля верескливих голосів, скаженого свисту й лайок нараз захлеснула базар.

Бабула й Карембу бачили, як кілька чоловік нахилилися до землі. Бачили, як у повітрі над натовпом пролетіли камені.

Жіночий вереск. Потім сухий постріл.

Миттю галасуюча юрба, що заполонила геть увесь простір, розділилася навпіл, і перед мечеттю та кайдовим будинком посеред базару не лишилося нікого.

Люди згуртувалися обабіч базару. Видно було, як на тому й на другому боці високі темні постаті чоловіків у просторих абах шикувалися в дві непорушні ворожі стіни.

– А тепер воно й почнеться! – сказав Бабула із свого спостережного пункту.

– Це вже кінець… – розчаровано кинув якийсь хлопець, що разом із п'ятьма такими ж, як і наші двоє друзів, підлітками видерся на покрівлю сусіднього будинку.

– Що – кінець? – звівся на ліктях Бабула.

– Гвалту не буде, еге ж? – хлопець обернувся до своїх приятелів у вилинялих низеньких фесочках, щоб ті його підтримали.

Хлопці з жалем кивнули. Ватажок цього гурту, який наготував купу каміння, з огидою плюнув через карниз.

– То це ви приїхали вранці?

– Авжеж, – охоче відповів Карембу.

– Он як! – свиснув хлопець.

Але раптом ця багатообіцяюча розмова урвалася. Брама кайдового будинку широко розчинилась. З неї вийшли марабут Захаріаш і мокаддем Хаджа-Ахмед-ет-Туаті. Слідом за ними виступали сам кайд та султанів великий візир Абдул-ага, вдягнений у парадну уніформу полковника турецького нізаму.

Біля стіни вишикувалася рота турецьких піхотинців місцевого гарнізону і за наказом Абдула-аги поставила важкі рушниці на пісок.

Серед раптової тиші почувся голос Хаджі-Ахмед-ет-Туаті:

– Мир усім!

Люди ліворуч і праворуч загомоніли.

– Я поспішав до вас, благочестиві бену-уаргла, разом із моїм давнім другом, котрий стоїть поруч мене і є не хто інший, як марабут Сіді-Захаріаш, настоятель славнозвісної древньої мечеті Мекилового сина з Тріполі-ель-Акса.

– Благослови аллах твій прихід! – пролунало з табору мзабітів і сісінів.

– Але приїхали ми запізно, – вів далі Хаджа.

– Іншаллах! – відповів йому той же прихильний голос.

– Так, брати, ми прийшли запізно, бо шейх Манзур уже довершив те, що не повинно було розпочинатися…

– Ого! – вороже загув натовп ліворуч, який досі очікував.

– ….і тим цілу Шаанбу втягнув у страшну небезпеку.

– Хай тільки прийдуть! – заволали ліворуч.

– Смертельна небезпека, правду кажеш! – погодилися праворуч.

І знову здійнявся неймовірний галас. Але могутній мокаддем змахнув своєю паличкою. І стало тихо.

– Помиляються ті, котрі наївно гадають, наче я, ет-Туаті, колись сумніватимуся щодо хоробрості воїнів Шаанби.

Обидва табори привітали це зауваження радісними вигуками, бо й мзабіти, и сісіни подумки боялися такого одвертого засудження вчинку їхнього покровителя.

– Ні! Тисяча разів – ні! Чуєте ви, вільні чоловіки цього славнозвісного древнього міста й усіх його околиць, чуєте? Це кажу я, ет-Туаті, ваш головний священик!

– То чому ж ти тоді не схвалюєш вчинку твого власного небожа, нашого улюбленого пана Сі-Манзура?

Од натовпу ліворуч відокремилася чудернацька невеличка згорблена постать одягненого в лахміття старого дервіша, що важко спирався на довжелезний прочанський посох. У лівій руці дервіш тримав величезні зелені чотки – найвиразнішу ознаку керівного члена релігійного ордену Уллад-Сіді-Шейх.

Професор Захаріаш здивовано провів рукою по своїй білосніжній бороді й запитально глянув на сенусідського мокаддема ет-Туаті.

– Це особистий посол Сіді-Гамзи; він, кажуть, уже тиждень тому приїхав у супроводі якогось тріполійця з таємним дорученням до шейха Манзура. Ніхто не знає його імені. Але мені казали, ніби це може бути сам Сіді-Аббас, Гамзин дядько! – пошепки пояснив кайд обом сановникам.

– Погана зустріч, – кинув ет-Туаті марабутові Захаріашеві. – Мені зрозуміло все: нас випередили і, скориставшись із надзвичайної нагоди, намовили шейха на злочин. Отже, вони перешкодили будь-якому порозумінню між шаанбами й туарегами!

Але тим часом як натовп, втрачаючи терпіння, чекав відповіді, з другого табору вийшов чоловік, орденська блуза якого свідчила про його належність до могутнього ордену Теджаджн. Хуан теджаджнів, підійшовши до марабутів, схилився, щоб усі бачили, як він цілує облямівку Захаріашевого бурнуса, потім вишукано привітався з ет-Туаті.

– Вітаю вас! – промовив він високим, трошки верескливим, але добре чутним голосом. – Дозвольте вбогому хуанові одповісти за вас:

– Хто є той, що наважується перед обличчям цього стародавнього міста обмовляти єдиного дядька нашого володаря й шейха нашої хороброї уаргельської Шаанби? Хто той, що хоче принизити наш добрий народ і вкласти йому в верце недовіру до того, чия побожна путь до вдосконалення знайшла визнання навіть у такого святого й благочестивого мужа, яким є наш Великий Сенусі, правдивий князь добра й божественного миру?

Це, справді, була надзвичайна хоробрість з боку хуана. І відвертий виклик тому, хто стояв, спершись на посох, на другому боці майдану.

Люди, яких почав розпалювати цей прилюдний бій між чотирма духовними проводирями, знову обернулися до згорбленої постаті, що спиралася на посох.

– Якщо мене так визивно запитує перед усіма сам Ель-Амін, тоді втрачає чинність наказ мого великого небожа, ігумена Сіді-Гамзи, князя нашого святого братства Уллад-Сіді-Шейха, за яким я не повинен був згадувати імені іншого, крім божого. Але тепер слухайте: я – Аббас Хаджа-Уллад-Сіді-Шейх!

Юрба заколивалася від подиву: сам головний князь Уллад-Сіді-Шейх стоїть з ними на одному майдані! Але цікавість була більша за подив, бо кожен відчував, що несподіванкам іще нема кінця.

Аж тут і справді Ель-Амін став навшпиньки й вигукнув:

– Вітаю тебе, князю! І знай, що в цьому гурті праворуч од мене стоїть не тільки славний своєю мудрістю мокаддем Великого Сенусі, шановний Хаджа-Ахмед-ет-Туаті, але насамперед – двоюрідний брат царя! Його святість марабут Абу-Захаріаш, який з притаманної йому скромності останнім часом став настоятелем славнозвісної мечеті Мекилового сина. Але справжнє його ім'я – Сі-Ідрісі-аш-шериф Абу-Абдаллах-Захаріаш, найславетніший професор Аль-Азгарського університету!

Сталося щось неймовірне: натовп, розділений навпіл, іще не ймучи віри почутому, впав навколішки, випростав руки й заволав:

– Невже сам добрий шериф Ідрісі?

– Ох, дай нам, дай нам своє благословення!

Так, легендарне ім'я царів династії Ідрісів, володарів усієї Північної Африки за доби 791–926 років справді мало чародійну силу, якій і досі був підвладний тутешній люд.

Тож гордовитому й підступному старому князеві Аббасу бен-Уллад-Сіді-Шейхові не лишалося нічого іншого, як першому пришкандибати на чолі юрби городян до старого нащадка халіфів Абу-Захаріаша.

А коли старезний князь уже хотів, за традиційним звичаєм, кинутися марабутові в ноги, той підвів його і двічі поцілував.

Як усе змінилося!

Невідомо звідки взялися сотні жінок. Вони простягали до Захаріаша своїх верескливих малят. Приводили і приносили калік і хворих, вели сліпих. І ніхто не бажав нічого іншого, аби тільки до них доторкнулася жилава рука нащадка святих царів і полегшила їхнє страждання…

Коли Карембу згодом глянув на сусідню покрівлю, там уже не було нікого.

– Дивіться, дивіться, – здивувався малий Гасан, який саме вийшов на терасу. – Я гадав, що вони повбивають один одного, а воно все скінчилося поклонінням нашому любому вчителеві!

– Але ж, батечку, непогано бути в почті святого Ідріса! – з гордістю вигукнув Карембу.

– Отак ми могли б підкорити грізну Уарглу! Коли б узавтра наш святий добродій тільки наказав… то я нічого не дам за голову жорстокого шейха Бен Манзура!

– Стривайте, друзі, що ви кажете? Адже ви добре знаєте – його святість ніколи і нізащо в світі не накаже вчинити щось лихе! – дорікнув базікам завжди розважливий Гасан.

– А хіба погано розчавити верблюжу блощицю, яка вкусила тебе? – заперечив Карембу. – Ти ж, мабуть, знаєш, до чого може призвести шейхів учинок?

– Авжеж – до війни!

– Ні, ще гірше. Шаанби битимуться з ахаггарськими туарегами, а християни тим часом зійдуть з Атласу в північну пустелю, захоплять Біскру й Лагуат, а потім підкорять собі Туггурт, цілу Шаанбу й кінець кінцем Ахаггар!

– Ну, це вже, любий, навряд! Це вже навряд! – похитав головою Бабула…

Огрядний чоловік, який сховався в тіні колонади, стежив за несподіваними подіями, що розгорнулися так бурхливо і гак раптово закінчилися… Він щось бурмотів, кидаючи на натовп сповнені зненависті погляди:

– Син Адама, який мирить смертельних ворогів самою тільки згадкою свого імені, не поїде далі в Сахару! – по цих словах чоловік обернувся до двох своїх супутників, владно наказав їм: – За мною! – і зник, загорнувшись у широчезний, розкішно гаптований халат.

11
Під загрозою розбійників пустелі

іля халуп, оточених муром, височіли кілька пальм з обскубаними вітром кронами. Така картина відкрилася зненацька пізнього надвечір'я між двома низенькими попелястими горбами.

– Коли б ми їхали тут десь за годину, то й не помітили б, що в цій околиці живуть люди… – мовив Гасан.

Ватажок гафли[48]48
  Гафла – невеличкий караван, зв'язаний, за берберським звичаєм, ланцюгами.


[Закрыть] посміхнувся:

– Через дві милі побачиш, яке помилкове буває перше враження…

І знову поринув у думки про свою торгівлю, яку полишив на чужі руки десь неймовірно далеко, в місті Агадесі. Байдужий на вигляд ватажок на довгоногому верблюді скидався на кумедного божка, який хитається сюди-туди…

«Ото ще противний», – подумав Гасан і зиркнув на Бабулу, який їхав праворуч од ватажка і теж погойдувався в сідлі.

Ватажка звали Сіді-ель-Малік. Його найняли в Уарглі за великі гроші. Місяць тому він приїхав з Агадеса до Уаргли на чолі невеличкого каравану й привіз різний купецький товар: страусові пера, пофарбовані індиго, бавовняні суданські тканини, слонові ікла й невеличкий вантаж сезаму[49]49
  Сезам, або кунжут – африканська однорічна олійна рослина.


[Закрыть].

Сіді-Абд-ель-Малік із Агадеса був заможний і шановний купець, спритний і відомий своєю обережністю. Зрештою, він був в Уарглі єдиний, хто найкраще знав стародавню й найкоротшу путь, що перетинала в найвужчому місці Великий Східний Ерг. Цю путь вважали найнебезпечнішою, але водночас і найкоротшою між північною Шаанбою та плоскогір'ям, глибоко на півдні якого лежить славетний монастир Тімассанін.

Сіді-Абд-ель-Малік уже ладнався повертатися додому: він чекав тільки на вантаж – зброю, боєприпаси та різ-лий скляний дріб'язок для обміну.

Війна, що точилася в Південному Алжірі проти французів, перешкоджала перевозити цей дорогоцінний європейський товар найкоротшим і найприроднішим шляхом – через алжірські порти на Середземному морі. Тому доводилося чекати, доки цей товар прибуде з атлантичних портів Марокко й Лагуата дорогою, що пролягає південною рівниною попід Атласом. Ціни підскочили так, що заробіток не виправдував утратної і небезпечної дороги.

Неспокусливі перспективи… Але саме того дня, коли Сіді-Абд-ель-Малік уже мав вирушати, уаргельський кайд звелів покликати його й запропонував йому дарунок – п'ятдесят великих срібняків іспанської карбівки, які вже понад сто років не мали конкуренції у африканському обігові.

Купець узяв гроші охоче, бо ні про що, крім грошей, і не думав.

Потому кайд мимохідь запитав, чи не думає Сіді-Абд-ель-Малік про Агадес та про повернення до родини і чи не хотів би він прислужитися добрим людям.

– Я знаю двох вельми святих мужів, які бажали б, щоб ти супроводив їх частину путі, і хотіли б звіритися на твій досвід та на твою хоробрість, – сказав кайд після довгенького блукання нетрями сторонніх розмов, які на Сході є атрибутом ввічливості освічених людей.

– Кожен правовірний Адамів син потребує доброго пророцтва, а надто, коли він, як оце і я, ладнається ступити на небезпечний пісок Великого Ергу, – обережно відповів купець. – Куди прямують ті добрі люди?

– До Тімассаніна. Один з них – мокаддем ет-іуаті!

– Багатий орден, о кайде, дуже багатий орден! Його мокаддем, певне, не носить при собі миску жебрущого дервіша – торби на сідлах його верблюдів повні золота…

– Але другий чоловік дуже бідний, сіді. Це настоятель мечеті Мекилового сина з Тріполі-ель-Акса.

– Проте мокаддем, певне, охоче допоможе йому в біді. Адже кайд знає, яка тепер дорожнеча! За товар я тут платив не сріблом, а щирим золотом!

– Але за той товар у вас, на півдні, в Судані, ти теж матимеш золото.

– Зваж на те, що ти вирішив довірити мені такі дорогоцінні скарби віри. І тільки від турбот про їхню безпеку та благо я з твоєї ласки буду позбавлений сну протягом усього подорожування, поки вони будуть зі мною!

Кайд удав, ніби розсердився. Адже, щоб ушанувати обох високих гостей, платити провідникові доведеться йому та уаргельському султанові з власної кишені.

До дарунка в п'ятдесят талерів довелося додати ще чимало, та купець усе ще знизував плечима.

Після п'яти днів упертого знизування плечима хитрий араб сховав у своєму поясі п'ятсот талерів і, поклавши руку на серце, вигукнув, чарівно усміхаючись:

– Яким щастям, вельмишановний, ви сповнили моє серце! Яка честь для сина, батько якого протягом трьох найблаженніших тижнів зможе перебувати у найяснішій близькості улюбленців нашого пана й пророка Мухаммеда, якому аллах – хай буде він благословен – дає в раю зазнати щастя своєї приємної близькості, так само, як дає в дорогу мені, грішникові, що кається, ці два благословенних колодязі мудрості й справедливості, аби нас під час нашого подорожування боронили самі ангели божі!

Отак з незмінною чемністю влаштовуються на Сході діла.

За наступні два дні в синьому досвітку на уаргель-ському базарі з'явилося стадо верблюдів, випасених у тіні фінікового лісу розлогої оази, а з ними десь із тридцять темних кель-ові. В полинялому старому одязі, проте озброєні до зубів, кель-ові погукували один на одного на азбенському (південноберберському) діалекті своєї далекої гірської батьківщини.

Мокаддем Ахмед-ет-Туаті, глянувши на них мимохідь, насупився.

Кель-ові, хоч і туарезького походження, не славилися хоробрістю, а тому жили під владою негритянської династії. Зате їхня зажерливість і брехливість були добре відомі; вони охоче вдавалися до грабунку, коли знали, що це їм минеться.

– Ще тільки бракувало, щоб вони належали до єретиків анісламінів![50]50
  Анісламіни, або мерабетинці, – мусульманська секта.


[Закрыть] – кинув мокаддем марабутові, стурбована похитуючи головою.

Нікому нічого не сказавши, мокаддем пішов до султана, вклонився і шанобливо попросив, аби володар дав йому в дорогу кількох вершників як особисту охорону.

Султан дав мокаддемові десять солдатів, і ті, за звичкою, одразу заходилися попихати кель-ові. Тоді Сіді-Абд-ель-Малік, який миттю прибіг на майдан, назвав солдатів ненажерливими ледацюгами й смертельно образився, що йому не виявили цілковитої довіри.

Він, мабуть, відмовився б од зобов'язань, якби кайд не пригрозив, що це накличе на купця гнів султана. Караван покинув уаргельські укріплені міста і ліси й під спів погоничів рушив на південь…

Після кількох днів благополучного подорожування пустелею мандрівники побачили нарешті жалюгідні пальми і глиняні хижки. То була оаза.

Абд-ель-Малік казав Гасанові щиру правду. Навіть поночі не можна не помітити цього села. Хто прямував на південь, повинен був перейти глибоке й стрімке річище висихаючої річки Семгарі. Караван не міг подолати гострі й стрімкі береги там, де йому заманулося б. Треба було шукати зручного переходу. А перехід той лежав за брамою на терені села Гассі Бу Руба.

Караван отаборився. До намету марабутів прибіг щонайменше столітній шейх у супроводі старійшин села.

Адже мандрівники мали сплатити за перехід трібут – викуп, і шейх обома руками хапав мідяки. Та, щоб ця процедура хоч трохи скидалася на обряд, а не на здирство, дідуган під дзенькіт мідяків гугнявим голосом промовляв асаму-ллахі – тобто найславніші імена аллахові, яких загалом є дев'яносто дев'ять. Неймовірна жадоба до грошей збила скупиндю з ліку імен божих. Марабут страшенно розгнівався, коли почув, що шейх вимовляє ім'я боже тої миті, коли тремтячі пальці торкаються грошей.

А тому що як священик марабут мав на те право, то одразу ж припинив сплачувати гроші і тим урвав потік блюзнірських шейхових слів.

– Годі! Годі! Святий Тірміді заповів вимовляти слово «Правдивий» не як дванадцяту, а як шістдесят п'яту похвалу господові!

Всі вражено замовкли. Люди з жахом перезиралися, а старий скупиндя так перелякався, що впустив гроші на пісок, аби якнайшвидше торкнутися рукою грудей, уст і чола. Блідий, трусячись усім тілом, він заходився белькотіти на вибачення якусь молитву.

Найстаріші з племені, які, схрестивши ноги, сиділи тут півколом, мали доказ того, що їхній зажерливий ватаг втрачає розум навіть перед гостями племені. А оскільки шейха обирають довічно, то плем'я може скинути його хіба що тільки у тому випадку, коли буде привселюдно доведено, як оце сталося тепер, що шейх уже не може бути першим читцем молитов. «А це за законом – найперший шейхів обов'язок.

Один із старійшин племені Бу Руба звів угору руки і заволав:

– Я тут учитель закону й тому пропоную скликати міаад…

Усі мовчали. Тільки шейх низько похилив голову на груди, а потім, підтримуваний двома синами, ледь підвівся.

Гостей села вчитель закону запросив зайняти почесні місця на раді племені, що розпочнеться, як тільки в сусідніх селах буде врочисто оголошене це надзвичайно важливе повідомлення.

Незабаром троє хлопців почули молодих тутешніх барабанщиків і тих, які пригравали їм на однострунних дарбуках. Побачили, як за тими музиками бігли діти й цікаві, як усі вони зійшлися до річища, як на березі річки з'юрмилися переколошкані матері з малятами, котрі спросоння так верещали, що подеколи заглушували навіть музику.

Дехто чепурився, дехто, хапаючись, розпалював огонь, дівчата метушилися, репетуючи й шукаючи по схованках свої мідяні, а то й залізні каблучки, матері дорікали їм, а батьки та брати лаялися, що жінки завжди такі забарні.

Ну, чистісінький тобі переполох! Юнаки, озброївшись, зійшлися до гурту й почали стріляти, щоб привернути до себе увагу дівчат, до яких вони залицялися та з якими потай зустрічалися ввечері біля колодязя. Дівчата теж не хотіли пасти задніх і заходилися співати. В пісню вливалися все нові й нові голоси, і незабаром усе село співало старовинної пісні, що славила хоробрість чоловіків Бу Руба, котрі колись безстрашно відбили в Шаанбі жахливпй наїзд кровожерних турків, що вдерлися сюди з гарматами, аби підкорити вільну Шаанбу.

Близько опівночі зібралися всі. Навіть пастухи племені, які випасали стада далеко на дні улоговини, примчали в село, пригнавши верблюдів, переполоханих кіз і отари очманілих покірливих овець, на яких раз у раз кидалися хорти…

Посеред майданчика, між двома фініковими пальмами, стояв великий колодязь. Недалеко від того колодязя простелили килими для старих, а посередині розпалили вогнище.

Алі-бен-Ахмед, учитель закону, оголосив, що рада племені зійшлася, аби обговорити дуже сумну подію. Їхнє бідолашне плем'я втратило свого хороброго, усім відомого мудрістю й щедрістю ватага.

Гурт зловтішно загомонів:

– Алі-бен-Ахмед каже правду!

Тоді підвівся брат шейха і сказав, що брат його хоче, аби він оголосив таке: недуги старості примушують шейха просити плем'я, яке він ось уже майже п'ятдесят років з дня смерті свого батька боронив з батьківською дбайливістю, щоб йому дозволили не правити молитов і не головувати в суді. Це означало, що шейх сподівався лишитися й надалі шейхом і хотів виканючити в племені, щоб брат став його заступником, і тоді він, шейх, ділитиме з ним владу й усі численні доходи.

Хтось повинен був підвестися й гаряче оцінити виняткову діяльність шейхової родини, а тоді одвести його кандидатуру й таким чином оголосити жорстокий бій усім багатим та могутнім родичам шейха. Це зробив високий на зріст і, видно, сміливий молодик років тридцяти. Він ввічливо попросив слова, хоч і не був іще членом ради старійшин. Натовп захвилювався.

– Шаанба – не сад багдадських халіфів, куди правовірні – а їх наче тих піщинок – благоговійно приносили б з усіх кінців світу десяту частину свого врожаю. Шаанба – бідна земля. Але її розжарене каміння родить славних сипів і гарних дочок. Тому треба, щоб нами керувала рука єдина, міцна й рішуча, аби ми могли захиститися від зажерливості краще озброєних і численніших сусідів. Я, син Мухаммеда-ель-Ріассі, пропоную законний бій за щойно звільнену посаду ватага й викликаю кожного, хто бажає стати нашим володарем, на двобій чи то в сідлі, чи то пішки, чи то із зброєю, чи то без зброї!

– Сіді-Мухаммед-ель-Ріассі каже правду! – загукали навколо. Молодий Мухаммед подобався всім і давно вже підбурював людей проти шейхового боягузтва та драпіжництва.

– Старійшини! Не дозволяйте, аби цей молодик втручався в справи, на які не мали прав навіть його предки! – волали, охоплені люттю й страхом, родичі старого шейха.

Аж тут при світлі вогнища блиснула зброя, яку досі старанно ховали під рясним убранням. Юрба загомоніла й завирувала.

Проте не сталося нічого.

Сіді-Алі-бен-Ахмед звелів барабанити. Юрба замовкла. Вчитель закону рішуче промовив:

– Сіді-Мухаммед-ель-Ріассі має право викликати на бій тих, хто претендує на посаду ватага. За традицією, перші мають прийняти виклик родичі та найближчі друзі шейхового роду. Оголошую! Чи хоче хто з близьких родичів Сіді-Мірзи боротися проти Сіді-Мухаммеда-ель-Ріассі?

Гнітючу тишу сколихнув приглушений глузливий сміх і зауваження щодо шакалів з Мірзиного барлогу. Юнаки кричали:

– Який Мірза хоче скуштувати олова наших рушниць?

Під неймовірний сміх і стрілянину міаад оголосив ватагом Сіді-Мухаммеда-ель-Ріассі…

До річки Семгарі з Уаргли можна дістатися на найкращих інохідцях за чотири дні. Країна, що простирається тут, виступаючи з неглибокої зеленої западини, рясно всіяна пухирцями, шпичастими та округлими купками. Вони вкривають піщаний килим, наче нариви на хворобливій шкірі цієї землі. Це – гур. Далі на захід, на відтинкові од Уаргли до дайїв[51]51
  Дайя – невеличкі западинки в пустелі, де збирається дощова вода.


[Закрыть] Габесу, країна трохи здіймається й переходить у таємниче потріскане й вивітріле ніздрювате плоскогір'я, яким біжить путівець на південь до Ель-Голеа Там гури, всмоктуючи й затримуючи вологу зимових дощів, зеленіють ціле посушливе й довге літо… Але дорога до Семгарі облямована одноманітним килимом сліпучого попелястого дрібного піску, на якому ростуть хирляві, повзучі гіркі й солоні бур'яни, що їх верблюди, йдучи, поскубують у зажурі та безнадії.

Семгарі утворює глибоку улоговину. Прямовисні береги ховають глибоко на дні спрагле річище, занесене вологим піском і мулом, порослим чагарями, що зеленіють поміж крем'яних стін, кидаючи на них фіалково-блакитні тіні. Стрімкі стіни річища, червоні, зеленаві та білі, оголяють строкаті горизонталі – різнобарвні смуги. Земля тут розітнута уедом і схожа на зріз стовбура дерева. Це наноси ще відтоді, коли води цієї річки розливалися в глиб буйних джунглів і приносили сюди глинястий намул із зелених південних степів нагір'їв.

Семгарі – перша ліва притока Ігаргару, корито якого, кілька кілометрів завширшки й колись дуже глибоке, – перетинало землю трохи на схід звідси в напрямку з півдня на північ. Семгарі – перша ліва притока Ігаргару відтоді, як хребет усіх тутешніх водотоків занурився у недозірний спраглий степ… А недозірний спраглий степ одного посушливого року раптом розсипався… Хмари перетвореної на порох, спаленої трави, корінців та розтертого вітром випаленого грунту зненацька задавили слабкі течії і вимісили їх на грузькі багновища. І тоді піщані наноси тисячолітньої багатокілометрової ріки рушили в похід: піщані хвилі здіймалися щораз вище. Але під піщані бархани просякали рештки води, й тонесенькі струмочки текли між багновищами на північ – у низькодоли, густо порослі хвощовими оазами.

Із цього колись смарагдового степу за часів ділювію утворився «Аллахів сад», шістсот кілометрів завширшки, де тепер квітне пісок. Це – Східний Ерг.

До річки Семгарі з Уаргли можна дістатися на найкращих інохідцях за чотири дні. Дорога, така стара, що ніхто й не пам'ятає, коли її тут проклали. Починається вона з порослої фініковими пальмами долини Уаргли, перетинає уед Семгарі біля колодязя Бу Руба й поспішає на південь, аж до Селасел Тайба, кордону пустелі, невисокого плоскогір'я, яке ще належить до Шаанби, а далі губиться в безодні «Аллахового саду», по горах і долинах квітучого буйного жовтого піску, де крокує сама лише смерть. Ця дорога веде далеко. Повз Тімассанін можна дійти через гори й долини плоскогір'ями й перевалами в скелях аж до гірського пасма Аїр, чи Азбен, і до могутнього суданського міста Агадеса – славнозвісного ринку золотого піску та перевалочної станції солі. Цю сіль щороку приносять велетенські каравани з копалень Більми до великої улоговини, що оточує озеро Чад.

На перехресті цієї старої транссахарської дороги й річки Семгарі стоїть вельми важливий колодязь – Гассі – південношаанбського племені Бу Руба. Найближче невисихаюче «Туарезьке джерело» – Айн-ет-майба – лежить на двісті кілометрів далі на південь, на території Великого Східного Ергу. Від цього джерела залежить життя й смерть тих, хто наважиться ступити до того безводного простору.

Коли прохолодним ранком погоничі почали брати з колодязя воду й напувати нагодованих верблюдів, з намету вискочив щойно обраний шейх і почав просити, аби цього пам'ятного дня марабут і всі інші з почту були його гості… Опівдні пригнали молоду верблюдицю й невеличку отару овець. Надвечір їх урочисто забили, а близько полуночі спалахнули вогнища, на яких смажили жирне запашне м'ясо.

Врочиста учта розпочалася на світанку й тривала за співом і розмовами аж до ночі, оскільки, за звичаєм племені, гості мали призволитися в кожній хижці почережно. Серце нового шейха гості покорили дарунком, який набагато перевищував вартість усіх тварин, офіруваних на врочисту учту, та дорогоцінного ячного борошна й меду. Новий шейх дав гостям охоронців – п'ятьох близьких родичів, і по двох веселих днях гостини мандрівники вибралися, нарешті, на південний берег уеду й попрямували далі.

Але не минуло й години після полуденної зупинки, як один кель-ові наполохав усіх, крикнувши, що близько ворог. Всі схопилися за зброю – рейвах був такий, що старі й ватаг не скоро дізналися, що ж все-таки трапилося. Кінець кінцем з'ясувалося, що вершник уаргельського хана разом з кель-ові, на ім'я Серккі, трохи забарилися на місці зупинки – треба було полагодити на сідлах порвані попруги. Раптом вони помітили трьох чоловіків, що швидко їхали до них верхи на верблюдах. Вершник із Уаргли негайно помчав навздогін караванові, а кель-ові лишився стежити, чи не з'являться ще які вершники. Незабаром кель-ові наздогнав вершника з Уаргли й повідомив, що вгледів удалині ще кілька верблюдів.

Ця звістка схвилювала мандрівників. Ті, у кого була вогнепальна зброя, одержали порох і свинець. Якби чужинці напали на них одразу, вони боролися б, не шкодуючи життя. Та, обміркувавши все спокійно, ватажки каравану вирішили, що переслідувачі можуть напасти тільки вночі.

Тому караван рушив далі й незабаром зустрів невеличку гафлу, що прямувала саме з глибини Ергу. То були купці, які гнали верблюдів, важко наладнованих суданським полотном. Вели верблюдів майже п'ятдесят рабів.

Незабаром на пустелю впав вечір. Караван збочив до неглибокої улоговини, де було трохи паші.

Обидві гафли отаборились якнайближче одна від одної, люди трималися гурту, аби, на випадок наскоку, боронитися спільно. Ніч минула спокійно, але в досвітку з'явилися троє добре озброєних вершників.

Всі зрозуміли, що це розбійники, і не наважилися нападати на непроханих гостей, поки ті зберігали мир.

Найдебеліший із прибулих, з рушницею в руках, спитав здалеку гучним голосом, чи не візьмуть одважні мандрівники їх під свою охорону. Околицями, мовляв, никає розбійницьке плем'я торуду, яке вигнали до Ергу із східних пасовиськ за останній грабіжницький напад на родючу долину Феццану.

Ватаг Сіді-Абд-ель-Малік тільки знизав плечима, коли марабути схвильовано пояснили, що це розбійники з Шаанби й що не треба їм виявляти гостинності.

– Той, хто, бажаючи миру й спокою, просить серед пустелі захисту в дужчого, стає, як ви самі добре знаєте, гостем. Якщо ж ми не дамо такому гостеві поїсти й напитися, то втратимо свою честь перед цією пустелею. Ми пильнуватимемо.

Троє наїлися, напилися й отаборились за п'ятдесят кроків од ватагового намету. Полягали стомлені люди та верблюди. Призначена варта пильнувала табір, і ніч минула вельми спокійно.

Вранці троє вершників ввічливо розлучилися з табором. А опівдні від стад, які паслися в долині за горою, повернулися кель-ові й сказали, що бачили там багато слідів верхових верблюдів. Десь у темряві чигали розбійники, до яких помчали ті вершники.

Ще й вечір не наступив, як перед вартою табору знову з'явилися троє чоловіків. Це були не вчорашні вершники, але й вони належали до загону тих, хто переслідував караван. У цьому не було сумнівів.

– Мир… спокій! Всемилостивий, за законом гостинності, що його милосердний звелів пророкові Мухаммедові оголосити всім правовірним, просить захисту для нас, переслідуваних…