Текст книги "Міцний кулак туарегів"

Автор книги: Михаил, Привалов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 17 страниц)

Тому туареги послали розвідників аж до уаргельської долини й до гір, що здіймалися на північному заході за плоскогір'ям побіля Лагуата. Розвідники повідомляли далеко в гори про лаштування та постачання окремих сіл Шаанби.

Нарешті було повідомлено, що шаанби з першими сотнями верблюдів вирушили вгору до височин, а за ними незабаром мали податися й інші.

– Завтра рушимо в похід, щоб привезти тобі наш весільний дарунок! – оголосили розпалені вершники.

– У цей нерівний бій ви не підете без мене! Я вирушаю з вами в перших лавах гаркаху! – захоплено вигукнула Фетум.

До самого ранку в таборі панувало пожвавлення. А вранці й справді султанша на чолі трьохсот найзнатніших неодружених молодих ахаггарців у супроводі васалів і слуг племені вирушила проти підступного араба, певного, що ніяка сила в світі не зможе дістати його на його суверенній і багатолюдній території.

Вгодовані стада арабських шаанбів на густо заселеному передгір'ї завжди могли знайти порятунок в численних і добре захищених ксурах, тобто укріплених селах, та борджах – цитаделях, побудованих біля великих і повноводих колодязів на дні ущелин з прямовисними камінними берегами. Численні округлі невеличкі гори були надійним захистком і вигідними позиціями.

Пихаті, відважні й жорстокі шаанби – арабські кочівники, які в сімнадцятому столітті за нашим літочисленням захопили ці родючі сахарські пасовиська в розрізнених берберських племен, були певні, що їхній тил надійно прикривають високі гори Сахарського Атласу. Що з обох боків, на сході й на заході, їх захищають безводні піщані пустелі Великий Східний Ерг і Великий Західний Ерг. Через нестачу колодязів у ці недозірні пустелі не могло вирушити велике військо, бо воно безперечно загинуло б од спраги. А безмежні моря лиховісних барханів не дали б змоги відбитому ворогові повернутися крізь них до далекої домівки й колодязів.

Тож коли тил Шаанби так надійно був захищений високими горами на півночі, а вузькі перевали тих гір захопили ворожі загарбницькі війська французького короля, то середні гори, що належали Шаанбі, утворювали наче трикутник, спрямований вершиною на південь. По трьох кутах ту територію обороняли могутні міста. На півдні – Ель-Голеа. На північному сході – густо заселені долини та оази навколо туггуртської фортеці, де випасалися стада породистих бойових коней, славнозвісних своїм швидким чвалом. А між Ель-Голеа на південному куті і Туггуртом у глибокій улоговині лежала Уаргла – центр східної оборонної смуги Шаанби.

Західну частину цього уявного трикутника становили сім міст республіки Аль-Мзаб, що тулилася десь посеред сотень безладних долинок, вкритих голим гострим камінням. Крізь це каміння пролягала долина Мзаб з трьома тисячами штучних колодязів, видовбаних у твердому вапняку доломіті завглибшки 120, ба навіть і 160 метрів.

Так само, як Туггурт на сході, цей простір на заході замикала скеляста фортеця й місто Лагуат, чи Аль-Аруат, неприступне гірське гніздо арабських султанів Бену Лаарба, що лежало на височині 900 м над рівнем моря, під захистком високих гір Джебель Амур.

В означеному трикутнику, нахиленому від північного заходу до південного сходу, було близько десяти великих ущелин, одна поряд одної, які під час весняних та осінніх дощів ущерть наповнювалися водою. Колись тими ущелинами струмували могутні річки й ліворуч вливалися до повноводого Уед-Міа. Уед-Міа витікав на плоскогір'я Тадемаїт, на південь од Ель-Голеа, ніс свої води улоговиною уаргельського басейну, а біля Туггурта зливався з Ігаргаром – наймогутнішою рікою, що текла з ахаггарського масиву до казкового Трітонова моря. Про існування в сиву давнину цих морів та річок нині свідчить ціла низка південноалжірських і південнотуніських солоних озер, а також ті велетенські долини, до яких тепер лише в дощову пору стікають води з високих гір.

Навесні завжди доволі води для стада, що випасається на зелених берегах та на колишньому дні цих доісторичних річок. Залишки води просякають крізь грунт і, захищені таким робом од висихання, течуть під вапняковими каньйонами. На зелених стежках, що в'ються по дну ущелин, пастух протягом цілого року може знайти питну воду, якщо викопає неглибоку ямку. Тож навесні й восени кочівник випасає стада по схилах уедів і напуває їх з великих калюж дощової води. Коли ж настає гаряче літо, кочівник зганяє свої стада на дно такої ущелини, і худоба там має пашу. Тому середні гори Шаанби – це край багатого скотарства. А табуни баских коней та стада породистих верблюдів становлять силу племен шаанбів, адже в пустелі тільки той сильний, хто має доброго верхового коня, верблюда та великі стада.

Городяни в цій країні тільки частково живуть з фінікових гаїв, малесеньких садів та полів жита. Добра половина населення має зиск з караванної торгівлі. І ті, й інші мешканці міст підтримують дружні стосунки з могутніми степовими пастушими племенами, бо караванна торгівля в пустелі потребує ревних охоронців.

Безсоромна зажерливість войовничих арабських пастуших племен досягла такого ступеня, що життя герратимів, темношкірих хліборобів та садівників, не дуже відрізняється від злиденного життя суданських рабів.

Шаанби могутні й заможні: по-перше, вони мають багатющі стада, а тому володіють пустелею та оазами, заселеними працьовитим людом; по-друге, вони мають прибуток від сільськогосподарських культур – фініки для власного прожитку й досхочу фуражу та добірного зерна для коней; по-третє, їм платять торговці за те, що їхні каравани проходять теренами, доволі забезпеченими водою. Шаанби беруть чималу данину за охорону базарів, де за міцним міським муром можна купити або продати золотий пісок із Судану, збіжжя з родючого середземноморського узбережжя, «а також рабів, яких приводять сюди в ярмі, до смерті змучених страхітливим переходом через безмежну пустелю.

Отакий стислий опис країни, яка зветься Шаанба. Південну частину цієї країни становить куди бідніша, майже гола пустеля з дуже важливою фортецею – замком стародавніх берберських султанів – Ель-Голеа.

До цього могутнього підступного капкана й вирушили триста туарегів, аби в центрі суверенної землі покарати свого одвічного жорстокого ворога.

У безмежну Сахарську пустелю прийшов травень.

І хоч чужинцеві це може здатися дивним, але й на спраглій сахарській землі травень – найчудовіша пора року.

На початку травня від негритянського півдня через Сахару на північ у похід вирушають каравани з наладнованими збіжжям в'юками, бо настає найсприятливіший час для подорожей, – Сахара щедро дає усім людям воду, а тваринам – соковиту пашу.

Кочові пастуші племена по всій Сахарі згортають намети й переганяють зголоднілих тварин у недозірні степи, які з настанням травня вкриваються зеленню.

Туарег також сходить із своїх суворих гір, щоб забезпечити худобу багатою пашею.

Невелика, але грізна була армія ахаггарських туарегів, на чолі якої вирушив двоюрідний брат замордованого султана, Улд Біска, й до якої пристала Фетум.

Як швидко змінюється все на світі!

Ще зовсім недавно найслабкіший з-поміж триполійських хлопців був Гасан, а тепер сама ахаггарська володарка взяла його до цього добірного бойового ударного загону як одного із своїх пахолків, бо Гасан за тиждень до цього походу успішно склав іспит з верхової їзди і із стрільби «з довгої рушниці».

Звичайно, він ще не міг змагатися з деякими юними туарезькими принцами в двобої на мечах або на списах чи на ратищах. Такий бій вимагав багаторічного наполегливого тренування й спартанського способу життя з дитинства. Але вже те, що Гасан добре тримався в сідлі на найпрудкіших мегерах і, стріляючи, добре влучав у ціль – неабиякий поступ, тим більше, що в здоровому гірському повітрі недавно ще тендітний хлопчик швидко зміцнів і став мускулястим, загартованим вершником пустелі.

Тепер «малий» Гасан мав власного «стаєнного» Бабулу й особистого «васала», тобто «зброєносця», спритного негра Карембу, який, зрозуміло, з братерською любов'ю піклувався про свого юного «лицаря».

Вісім днів, які тривала подорож, були важкі для кожного, хто вперше брав участь у такій виправі.

Адже за всі ті вісім днів походу жодного разу не напнено намету, жодного разу не розпалено вогнища. Загін вирушав завжди поночі, при тьмяному сяйві зірок, о третій годині ранку, підкріпившись кучерявою капустою, меленими фініками і запивши все це теплою водою. Опівдні, коли спека ставала нестерпною, туарег тільки змочував спраглі вуста.

І лише тоді, коли опускалася ніч, ватаг коротким посвистом давав наказ отаборитися.

Тут кожен наїзник виймав із шкіряної торби дві чи три жменьки фініків та висохлого капустяного листя й жадібно з'їдав їх. Потому довго й блаженно пив воду, коли, звичайно, табір стояв не дуже далеко від якоїсь калюжі. Згодом слуги починали клопотатися про обох господаревих верблюдів – у поході на одному їде вершник, а другий тим часом відпочиває, маючи на собі тільки трохи харчів і необхідний запас води. Завжди, коли тільки було можливо, гарках таборився на зеленому пасовиську або поблизу чагарника, де верблюди мали їжу: верблюд може довго не пити, але без свіжої паші він довго не витримує.

Розподіливши поміж собою години варти, кожен вершник вигрібав у піску довгасту ямку, з одного боку встромляв щита, клав під нього сідло – й готове затишне ложе. Біля правиці в землю встромлялись списи й ратища. Сідло правило за подушку, а щит захищав сплячого від піску, що його нічний вітрець ніс низько над землею. Потому туарег загортався у великий важкий плащ і спав до години від'їзду.

Під час походу ніхто не розмовляв, хіба що тоді, коли перед гаркахом з'являвся стрімкий горб і доводилося підбадьорювати мегерів співом цілого хору вершників.

Авжеж! Гарках-бо прямував на північ. Спочатку він просувався, не упускаючи з очей струменисті води Ігаргару, але на рівні Ін-Салаха зробив великого гака на захід, щоб обминути Тімассанін. Адже Тімассанін і пасовиська Тінгерту за оазою належали азджрам, з якими ахаггарці сваряться зроду-віку.

Улд Біска прямував далі, до долини Міа, суверенною територією Улад Бу Гамма.

Почерез Тадемаїт, де могутній Уед-Міа завертав на північ, трохи на схід до Ель-Голеа, гарках ступив на територію шаанбів.

Ці останні дні походу були неймовірно важкі.

Проте гарках клусав уперед під надійною охороною – адже всю його путь від таборища до таборища визначали розвідники, які очікували своїх лицарів напівдорозі денного походу. Розвідники повідомляли гарках про пересування всього живого в районі й супроводжували загін до наступного сторожового поста.

Оце й був той дивовижний міст із незбагненно всюдисущих очей та вух, по якому щоночі мчали гінці, наче невидимі духи, котрі знали, що хвилину тому сталося за сотні миль попереду й позаду.

Тільки завдяки цій бездоганній організації похід, який звичайно триває місяці, похід, спрямований у саме серце ворожої країни, пощастило здійснити за вісім днів.

Восьмого дня близько півночі військо месників дісталося до чудового, прихованого від стороннього ока, захищеного закутка в Уед-Міа. Звідси до Уаргли було двадцять хвилин їзди прудким чвалом.

Розвідники оглянули розлогу оазу та її околиці і доповіли, що велика валка бенупіаанбів суне до уеду Несса, який в'ється на північ од уеду Мзаб. Знаменитий уед Мзаб ніби брав свій початок на схід од Берріана, одного з міст республіки Мзаб, що лежало на кордоні мзабської хебки – розлогого лабіринта вапнякових скель. Цей лабіринт простягався на три тисячі квадратних кілометрів і ховав у собі семеро святих міст сахарських пуритан.

Вислухавши донесення, Улд Біска спохмурнів.

Шаанби не сліпі й не глухі. Вони чудово орієнтуються в цій місцевості. А чужинець без провідника заблукає в ній за кілька хвилин.

Мзабська хебка споконвіку мала лиху славу. Тут сила-силенна долин, двісті, а то й триста метрів завглибшки, і схожі вони між собою, як дві краплини води. Скільки сягає око, – сивий, безводний вапняк доломіт і тисячі небезпечних чорних розколин та прірв, які зненацька розверзаються під ногами мандрівника.

Передбачливому Бен Манзурові пощастило виявити перевдягнених туарезьких розвідників, які никали по країні, і тепер він просувався із своїми стадами й тисячним військом щораз вище зеленавою долиною Несса, звідки легко було сховатись од ворога, чи то до уеду Мзаб, чи то у лабіринті хебки. Він міг також вийти і на спекотливий північний захід під оборонні мури Лагуата й віддатися під захист султана Бену Лаарба.

Гарках із трьохсот легких вершників пустелі, які дісталися аж під саму уаргельську оазу, не міг, зрозуміло, вступати в бій, де кожне селище перевищувало його кількістю чоловіків, які здатні були носити зброю. А перед чудовою вогнепальною зброєю місцевих воїнів меркла навіть мужність туарегів.

Тож зрозуміло, чому спохмурнів Улд Біска, почувши про несподіваний похід у десять разів могутнішого ворога.

Навіть якби про туарегів шейх Бен Манзур і не знав, а тільки запідозрив щось, то й тоді він міг попросити у близьких йому шейхів з Метлілі та Ель-Голеа військової підтримки.

А ті на південному заході та південному сході оточили б відчайдушно хоробрих вершників, і потому на півночі Бен Манзур уже сам знищив би чужинців.

Тієї ночі, коли надійшло тривожне повідомлення про похід проникливого шейха Бен Манзура з його численною челяддю й стадами на північний захід травистим уедом Несса, у напрямку до Берріана, на кордоні мзабської хебки, власне, й розпочалася ця жахлива війна.

Вранці ахаггарський гарках вирушив па відкриту рівнину. Своєю раптовою появою він викликав чималий переполох в Уарглі та в усипаній селами долині. Бо, якщо серед білого дня триста туарезьких вершників наважилися з'явитися в серці ворожої країни, то, певно, наступної ночі вирине тисячна армія, щоб розпочати бій за місто й спустошити надзвичайно цінні фінікові гаї. Адже фініки – багатство й гордість уаргельців.

Та Улд Біска тільки виконував свій сміливий маневр. Про людське око, вершники з'явилися під мурами оази і поспіхом підпалили кілька вбогих халуп і хижок.

Дим шугонув над оазою, і це примусило сторожу зачинити брами перед самісіньким носом у людей, що тікали в місто. Улд Біска примчав тоді аж до південної брами й знову тільки про людське око оточив мечеть та кілька невеличких фінікових сушарень на незахищеному передмісті, герратимське населення якого давно покинуло геть усе і втекло до міста.

Потім він, об'їжджаючи міський мур, подеколи наказував стріляти в переляканих людей на баштах муру.

Уаргельці гадали, що Улд Біска із своїм загоном безперечно чекає на могутню армію, авангардом якої він є, й щогодини, на очах у тих, хто стежив за ним із башти, посилає гінців до армії, яка, мабуть, десь в ущелинах чекає слушної миті, щоб почати наступ.

А вершники Улд Біски бачили гінців з міста – славнозвісних шаанбських народних бігунів, так званих регабів, які за двадцять чотири години, ані хвилини не відпочиваючи, могли пробігти відстань, якої не подолав би навіть звичний кінь.

Але Улд Біска та його стрільці вдавали, ніби вони сліпі й глухі. Зате нишком безупинно відсилали до Уед-Міа загони, які об'їжджали навколишню місцевість, хапали поодиноких регабів в ущелинах Шаанби й відбирали в них листи та випитували завчені напам'ять прохання про допомогу.

Гінців роздягали, швидко завчали все, про що мали розвідати перелякані кур'єри. Потім, вбравшись у їхній одяг, один з туарегів вирушив до барлога володаря Шаанби, шейха Бен Манзура.

Цей відважний імргад як військовополонений довгий час мешкав у Ель-Голеа. Мати в нього була біла, батько – чорний, тому навряд чи хто міг відрізнити імргада від тутешнього регаба.

Фетум сама вигадала для імргада історію про те, чому саме його послано з Уаргли з листом, в якому султан благав допомогти оазі, обложеній могутнім ворогом.

Туареги ще раз удали, ніби атакують міську браму на західному кінці оази. Коли ж султанові солдати з великим галасом «відбили» гвардію туарегів, Улд Біска почав відступати, ніби вже з'явився Бен Манзур і поспішає містові на поміч.

Кінець кінцем переслідувачі зупинялися й починали стурбовано озиратися на далеку оазу. Цієї миті туареги віддали б геть усе на світі, аби ватаг дозволив їм порубати тих дурнів на шматки. Та суворий наказ Улд Біски і присутність султанші, яка їхала верхи цілком по-чоловічому із залізним списом, рушницею й щитом, стримували їх.

Розвідники, які стежили за Бен Манзуром, повідомили, що арабський покровитель, очевидно, махнув рукою, вислухавши благання про допомогу Уарглі.

Бен Манзурові років тридцять два, проте він досвідчений ватаг багатого й могутнього племені, володар багатьох міст, містечок і сіл. Що ж до його підступності, то тут він не поступався Улд Бісці.

Бен Манзур запрошки розпізнав хитрість туарегів і теж розіслав по країні шпигунів під виглядом обідраних поодиноких селянських родин, що начебто випасали кіз та овець.

Розпочалося змагання з хитрості й підступності. Але шаанби були піддані Бен Манзурові й боялися його помсти. Крім того, ворожий табір досконально знав місцевість, тоді як Улд Біска просувався незнайомою ворожою територією, покладаючись тільки на неймовірну, уроджену, притаманну кожному туарегові здатність орієнтації.

Отже, туареги не наважувалися вдруге з'явитися під Уарглою, а тим часом на розлозі неподалік Берріана скупчилася така сила шаанбів, що кілька тисяч голів худоби незабаром мали відчути нестачу паші.

Чотирнадцять днів тривало важення сил на відстані, й усі чотирнадцять днів Улд Біска з досадою слухав повідомлення своїх вивідачів про те, що тільки-но він починав просуватися вперед однією з оцих незліченних долин, котрі губляться в недозірній рівнині, як за сто мить звідси шейх згортав намети таборища й вирушав угору до хебки.

Ніхто ще не пам'ятав такої гри!

Війська рухалися то вперед, то назад, начебто двоє богів цієї неозорої пустелі розігрували партію в шахи.

– А чому той пихатий араб не вийде на чолі свого війська назустріч своєму супротивникові? – питав Га-сан, змучений тим марним пересуванням.

– Тому, що бену-шаанба повинні піклуватися про бездонні шлунки своїх верблюдиць під час цієї короткої, але дуже важливої для стад пори року. Якби ми з'явилися тут тижнів за шість, коли стада пастимуться високо, під самим Лагуатом, то дочекалися б Бен Манзура за три дні.

Отак відповів Гасанові Улд Біска.

Цю мить султанша покликала ватага і щось сказала йому. Улд Біска спочатку заперечував, але згодом почав слухати дуже уважно й під кінець розмови вклонився на знак згоди.

Він покликав Гасана проїхатися разом долиною. Сьогодні рівно опівдні гарках отаборився тут, аби верблюди напаслися біля великого річища, повного прохолодної води.

Улд Біска, високий, стрункий, напрочуд широкоплечий – справжній велетень. Постава в нього була царствена, очі, що виблискували сталевою синявою, ніколи не всміхалися, але спалахували жовтавим вогнем, тільки-но відчувши опір.

Його голос сухий і твердий – голос природженого командира. Коли Улд Біска озивався, у таборі всі замовкали. Проте він говорив дуже мало.

За ті півроку, що Гасан перебув з друзями в таборі, Улд Біска звернувся до хлопця лише двічі. Він був присутній при тому, як Гасана вперше привели вклонитися молодій вдові. Коли Фетум представила йому Гасана як вихованця марабута Захаріаша, закутаний велетень злегка нахилив горду голову й промовив:

– Чую, що ти наймолодший Абу-ль-Гасан. Я знаю твого найстаршого брата Мухаммеда; він людина порядна й ніколи не товаришував би з рабом.

По цих словах Улд Біска одвернувся. Перш ніж спаленілий хлопець зміг пробелькотіти щось у відповідь, велетень уже пішов. Потому Гасан бачив мовчазну постать майже щодня. Він і хотів, і побоювався зустрітися з Улд Біскою.

Але одного разу в Іделес, коли Гасан, що уперто спинався на скелю, геть знеможений, шубовснув у крижане гірське озерце й, наче мокра курка, саме видряпувався на берег, як на лихо, в учбовому таборі раптом з'явився Улд Біска на своєму білому, мов кипень, мегері.

– Гасан-бен-Абу-ль-Гасан навчається тут, як бути рибою в багарі[60]60
  Багар – море, озеро, ставок.


[Закрыть]? – спитав він свого наймолодшого брата надто голосно.

А тому що Улд Біска й сам колись пройшов це нелегке навчання, то, напевно, добре знав, чому кволий Гасан упав у воду.

Ташша знайшов собі в Гасанові надійного й освідченого, друга. Але він не наважився сказати старшому братові більше ніж:

– Місяць тому Гасан падав з тієї скелі дванадцять разів за день, а тепер хіба що один раз за два дні.

– А коли ж, дженджику, ми вже втримаємося на тій скелі? – спитав велетень, дивлячись Гасанові у вічі.

Гасан так закусив губу, що бризнула кров.

– Коли я лазитиму на цю скелю стільки років, скільки лазив ти, Біско, то може і я хизуватимуся такою силою, яку маєш ти.

Відповідь, мабуть, сподобалася Улд Бісці. Він зіскочив на землю, закурив коротку люльку й промовив:

– Невже ти так довго гостюватимеш у нас, хлопче?

– Ти добре знаєш, що ми тут з нашим святим мужем, а кому ж відомо, коли він надумає від'їздити?

– Гм… – буркнув велетень.

Можливо, Улд Біска хотів запитати в Гасана про те, що його дуже цікавило… Гасанів батько досить знаменитий торговець збіжжям у багатому Тріполі. А дорослі статечні Абу-ль-Гасанові сини їздили з караванами аж у Судан по негритянське просо. Жоден туарег, хай який він буде багатий і знатний, не від того, щоб мати заможного клієнта в багатому тріполійському порту, де ціни вдвічі нижчі, аніж у злодійкуватому Ін-Салаху.

Що собі думав Улд Біска – невідомо. Але, докуривши люлечку й вибивши з неї попіл на долоню, він підвівся й проказав:

– Цілком можливо, що ти не будеш ані риба, ані скорпіон! У твоїх очах не видно ані луски боягузливої риби, ані сліду підступного скорпіонового жала! Тож викупайся в багарі ще двадцять разів, але зміцній думкою, що на двадцять перший раз ти уже нізащо туди не впадеш! Твої лиси мене переконують у цьому: хлопцем я не мав на своєму шоломі семи лисячих хвостів!

По тих словах, не прощаючись, він поїхав з табору.

Коли минули іспити з верхової їзди, Улд Біска несподівано привів Гасанові в дарунок чудову трирічну верблюдицю, яких виховував у цілому Ахаггарі тільки його рід.

– Ну, – сказав велетень ватаг щуплому підліткові, коли вони проїхали долиною майже кілометр, – їздиш ти вже пристойно, Бен-Абу-ль-Гасане!

– Завдяки твоїй верблюдиці, – вихопилося в Гасана.

– Але, гадаю, ти й досі не заслужив тієї оцінки, яку дали тобі під час іспитів, – загадково вів далі Улд Біска.

– А що мені бракує, аби я їздив досконало? – ображено запитав Гасан, кусаючи губи, бо дуже пишався своїм мистецтвом наїзника.

– Либонь, ти ще ніколи не їздив кудись далеко сам, та ще, скажімо, з якимось важливим посланням…

– Тож куди я повинен поїхати, аби й ти, Улд Біско, визнав, що я вмію триматись у сідлі без няньки?

– На мою думку, тобі треба було б поїхати до Гардаї або в інший бік – до королівської Мелікки. Краще до Мелікки, щоб днів за чотири ти зміг розмовляти з шейхом Ель-Бабою, начальником усіх толбів і таззабенінів Мзабу. Шейх Ель-Баба вже старий, йому не менш як сто двадцять років, але, кажуть, він при здоровому глузді, хоч і проповідує єретичне вчення. Сміливцеві треба підійти до нього непомітно і показати перстень. І якби хто-небудь викликав того сміливця на розмову, то сміливець міг би, приміром, сказати: «Духи тих, хто мене послав, і духи тих, до кого ви звертаєтеся, блукаючи стежкою анафеми, були колись брати, о Ель-Бабо! А ті, що забрали життя в нашого найдорожчого й з року в рік забирають у вас золотий пісок та рабів лише за те, що дають спокій вашій торгівлі, ті – наші й ваші спільні вороги!» А коли Ель-Баба, приміром, кивне, що це, мовляв, так, то чому б тоді не сказати Ель-Бабі, що ми тут гриземо власні вудила, бо не маємо нікого надійного, хто знав би таємну стежку хебкою й провів би пас до поля, де ми могли б наламати достиглих маківок тому лютому ворогові.

А він, Ель-Баба, може, скаже тому спритному хлопцеві, який так обережно висловлюється: «Хай чоловік почекає на тих людей, про яких ти говориш, парубче, там і там, о такій та о такій годині». А ти мені, не гаючись, подаси про це звістку через своїх двох приятелів.

Меткий Гасан запалився. Сталося неймовірне! Гордий і неприступний ватаг пропонує Гасанові роль, на яку не може зважитися жоден туарег: Гасан має стати посередником. Від нього залежатиме наслідок усього походу!

Сяючи очима, Гасан схопив руку гордого воїна й притиснув до грудей.

– Добре, – мовив Улд Біска задоволено, – я знав, що ти кмітливий. А тепер послухай, якою дорогою ти поїдеш і що тобі треба знати про людей, до яких ти вирушаєш…

І він розповів Гасанові про людей, які живуть посеред мзабської хебки, а потім про те, що кожної години неподалік звідси може пройти до Гардаї добре знайомий караван із Судану, в якому Улд Біска має друзів, – аюлеммідів, південних туарегів, – а ті без розпитів візьмуть із собою Гасаиа та його друзів.

Про мзабітів Біска сказав тільки, що вони щирі бербери, так само, як і туареги, але походять із Тіароту. І що за ухил од ісламу, так званий харидж, їх переслідують ревні мусульмани.

Гасан уважно вислухав Улд Біску й сказав, що все, про що він оце взнав, скидається на те, що він бачив у Хоггарі. Адже в обох цих районах шанують духів предків, певно, за старим поганським звичаєм древніх предків народу племені імазигенів.

– Я не судитиму про це. Коли повернешся, розпитай у свого вченого марабута. Я воїн і не належу до генерації марабутів. Ми з мзабітами могли б відновити дружбу, коли б…

Гасан зрозумів. Улд Біска не хоче образити джінна чи якого іншого духа, котрий, як твердить забобон, підслуховує кожну таємну розмову, а тоді, з властивої йому шкідливості, розповідає про все ворогові.

Справді, коли б Шаанба позбулася свого жорстокого володаря, то можна було б подумати про поширення впливу туарегів і сюди, на північ. Адже могутня конфедерація туарезьких азджрів щодалі дужче боїться впливу турків, які з Тріполі хочуть загарбати Рат і Радамес та приєднати Азджру до територій царградського султана…

Але навіщо тепер розводитися про всі ті політичні плани?

Тим більше, що наступного полудня на обрії й справді з'явився караван з кількох тисяч верблюдів, а пополудні до нього приєдналися троє наших хлопців, одягнених у прості білі халати. Друзі їхали на верхових верблюдах, звичайних для цих країв, щоб не викликати ані тіні підозри.

За кілька днів цей караван, що віз сіль із Туадені, доїхав нарешті через Метлілі до Гардаї – могутнього міста, будинки якого пірамідою здіймалися з дна каньйону уеду Мзаб…