Текст книги "Міцний кулак туарегів"

Автор книги: Михаил, Привалов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 17 страниц)

– Ми допіру довідалися, що благородна сестра, яка має титул правительки, може взяти під свою опіку раба.

Бабула тільки тепер зрозумів, яке сум'яття викликав він своїми словами.

– Марабут Захаріаш усе вже розв'язав! – показав Бабула перепиляний нашийник.

Ташша посміхнувся:

– Отже, вільновідпущеникові буде трохи легше.

Бабула насупився й уже хотів гостро відповісти, але в цей час білявочка вклонилася і подала тоненьку, оздоблену тільки одним вузеньким браслетом руку спершу ошелешеному Гасанові, потім Бабулі.

– Я – імаїрген Тін-Дідуан. Вітаю вас. Сподіваюся, ви добре подорожували? – мовила вона лагідно.

Гасан з Бабулою ще зроду не бачили такої сміливої дівчини. Вона не тільки не закривала обличчя запиналом, хоч тисячолітній закон велить це робити всім правовірним мусульманкам, але й сама звернулася до хлопців з невимушеністю та гідністю. Хлопців вразили її біляві коси та сині очі.

Гасан, що опам'ятався перший, відрекомендувався та представив Бабулу, якого тепер звали Ташша, бо це було його справжнє берберське ім'я. А потім, усе ще вкрай збентежений, відповів, що подорож була справді дуже цікава.

– По вечірній молитві запрошую вас, любі гості, на агел[57]57
  Агел – місце, де туарезька молодь розважається навколо вогнища у святкові дні.


[Закрыть], – усміхаючись мовила Тін-Дідуан. І, начебто згадавши щось, додала: – Сподіваюся, ти приведеш своїх друзів, чи не так, сіді?

По тому дівчина пустотливо всміхнулась, швидко вклонилася й одійшла до своїх приятелів.

– Ти розумно вчинила, благородна Тін-Дідуан! – голосно сказав Ташша, наче дякуючи за дотепність і тактовність, з якою дівчина запропонувала вільновідпущеникові своє заступництво.

– Наші вільні гості мають тепер право привести на агел своїх друзів. То хто ж із вас приведе звільненого сина рабині? – поважно запитав Тіссі.

– Я запрошую його! – сказав Набула, ледве стримуючи гнів.

– Зрозуміло, що я також сердечно запрошую його! – вигукнув Гасан.

Карембу протягом усієї цієї розмови стояв позаду своїх приятелів і плакав. Коли обидва товариші обернулися до нього, щоб щирим потиском руки втішити хлопчину, Карембу мовив до Гасана досить голосно:

– Дякую тобі, Гасанку. Я хотів упевнитися, що ви обидва любите мене. Проте Карембу – син Аль-Ассу, який гордо носив залізного списа, так само, як батьки цих сіді! Дякую вам обом, але не вимагайте від мене, щоб я зловживав ласкавою гостинністю друзів мого «дядечка» марабута. Я нікого не забрудню щойно знятим нашийником!

Сказавши так, він, наче природжений король, обернувся і попрямував до тих, хто юрмився навколо міааду.

Молоді туареги страшенно обурились. Ті, що розуміли арабську мову, перекладали своїм товаришам зухвалі слова юного вільновідпущеника, які він наважився кинути у вічі всім присутнім.

Коли б усе це відбувалося не так близько від султаншиного намету, то, напевно, скоїлося б лихо! Набула правильно розміркував, що така зухвала гординя коштувала б Карембу життя. Меткий і спритний, Гасан, обмінявшись із Бабулою красномовним поглядом, над силу проказав:

– Послухайте мене, наймолодшого з п'яти синів шановного купця Абу-ль-Гасана: нам важко зрозуміти ваші суворі звичаї. Кожна людина в чужій країні може легко допуститися сотні помилок, хай вона буде навіть найревніший мусульманин. Лаіллах!

– Гуа! – мусили відповісти туареги, та ще й при тому доторкнутися до чола, вуст і грудей.

– І коли б хто з вас прийшов до Тріполі-ель-Акса, то йому було б так само важко скласти іспит щодо звичаїв наших моряків…

Що тут скоїлося! Ті, що зрозуміли Гасанові слова, гукнули до інших своєю мовою, і всі закидали хлопців запитаннями:

– То ви бачили море? Море… Яке воно?.. Там і справді стільки води, що вона сягає аж над голову тому, хто стоїть на морському дні?.. А звідки там береться стільки води?.. Мабуть, у вас дощ іде й удень і вночі – без упину?.. Кажуть, ніби там води більше, ніж у Нігері під Тімбукту?!

Наївні запитання ринули зливою, аж поки хтось із гурту, що стояв трохи далі, дослухавшись до розмови, гримнув на туарегів.

Тільки тоді хлопці схаменулися. Більше того! Одягнений у білосніжні шати Тіссі поквапливо спитав у Ташші дозволу і, перш ніж гості оком змигнули, притяг із гурту збентеженого Карембу й весело оголосив:

– Наші благородні сестри до самої смерті не простили б нам, коли б хтось розповідав про море, про кораблі та про моряків за їхньої відсутності! Отже, добрий син Аль-Ассу розповість нам про все це сьогодні ввечері на агелі. А щоб ми не лишилися перед нашими гостями в боргу, пропоную вирушити полювати на лисицю, яку вчора пастухи сполошили біля Чорного нагір'я.

– Гуа! – увітали всі слова члена шановної мерабетинської родини. – До вечірньої молитви ми можемо мати чудову здобич!

Непорозумінь як і не було.

Слуги-імргади, що мовчки стояли осторонь, швидко підхопилися й, вислухавши накази своїх господарів, заходилися сідлати мегерів і лаштуватися до ловів.

Десь за чверть години молоді туареги уже дісталися до вузенької стежки й напрочуд спритно почали сходити схилом угору. На плоскогір'ї стояли трирічні мегери з легкими мисливськими сідлами.

Слуги принесли рушниці.

Ташша особисто пояснив гостям, як підкорити гарячого туарезького бігуна.

Туарезький мегер, або мегері, – найблагородніший вид одногорбого сахарського верблюда. Туарезький мегер граціозний, мов страус. Вуха в нього такі маленькі, наче у газелі. Але найбільше вражають його очі. Вони опуклі, чорні та блискучі, мов очі гордовитого і могутнього молодого оленя. Варто тільки, щоб мегер глянув на тебе, і ти вже розумієш, що будеш ставитися до нього, як до людини, що кликатимеш його на ім'я, що ти повинен, так би мовити, «потиснути йому руку» як товаришеві, бо не він тобі, а ти йому довіряєш. Мегер ніколи не вищиряє зуби, як це роблять інші верблюди. Мегер не кричить: почути його голос – справжнісінька дивина. Мегер слухає тільки свого господаря. Ніяка небезпека, ніякі спонукання не примусять тварину виявити вголос страх, хвилювання або невдоволення.

У мегера дуже маленький горб, надзвичайно довгі ноги: від копит і до колін тендітні й стрункі, наче ноги газелі; а від колін – міцні, немов сталеві пружини. Груди мегера – це груди спортсмена. Мегерові копита такі ж, як копита степових антилоп: на ніжних подушечках, що допомагають благородній тварині в швидкому бігу і в легкій, хиткій ході, – тому здається, ніби мегер ледве торкається землі.

– Між мегером і звичайним верховим верблюдом – велетенська різниця, – повчав Тіссі Гасана, Карембу і Набуду.

Хлопці задоволено гладили мегера. Шерсть у тварини була така світла, що в сонячному сяйві здавалося, ніби вона виткана з морської піни.

– Якщо під час швидкого клусу ви раптом утратите рівновагу й вам доведеться падати через голову мегера, то треба згорнутися клубочком і скотитися в пісок. – Тіссі наказав своєму молодому імргадові скочити в сідло й беркицьнути через голову верблюда. – Якщо ж ви падатимете назад, – вів далі Тіссі, – то треба, перекидаючись через спину, упасти на випростані руки і зробити стойку. Інакше скрутите собі в'язи.

І Тіссі сам показав, як робиться такий стрибок.

Набула аж причмокнув язиком від задоволення. Карембу теж був у захваті. Тільки Гасан, який під час безконечного подорожування більш-менш навчився їздити верхи на верблюді, вважав, що цього йому вистачить на всеньке життя. Він і чути не хотів про те, щоб опанувати ще й мистецтвом акробатики туарезьких наїзників.

– Скрутити собі в'язи або поламати хребет! Чи не надто це дорого за якусь там лисицю?

І Гасан посміхнувся так кисло, що туарезькі принци, які оточували його, наче султана, котрий допіру посів трон, раптом щиро й нестримно зареготали, мов бешкетливі хлопчаки.

– Поїдемо повагом, аби ви трохи звикли до нових сідел, – приязно усміхаючись, підбадьорив Гасана Ташша. – Ти сказав: за якусь там лисицю! А чи ти взагалі бачив коли-небудь справжнього дикого арголега?

– Арголега? Що це таке?

– Наша степова лисиця! Пустельна лисичка! Колись давно, перш ніж у пустелі з'явилися рушниці, любий Абу-ль-Гасанів сину, мисливець не так просто міг похвалитися біля таборового вогнища хутром упольованого лиса, – повчав хлопця освічений Тіссі. – Племена в ті часи дуже раділи, коли їхній шейх успадковував два лисячі хвости, які належало носити ватагові імазигенів. Про це розповідають стародавні літописи та пісні наших предків. У одній такій пісні принцеси співають про ватага могутнього племені воїнів гарамантів, який протягом дев'яти років разом з усіма ловцями племені не міг здобути на своїх розлогих пасовиськах жодного хвоста арголега. І тому ті дев'ять років він не міг прийти до свого старшого брата – царя, що з нільської рівнини панував над велетенською єгипетською державою. Адже єгипетський фараон в урочисту хвилину теж надівав шати, неодмінним атрибутом яких була корона, оздоблена двома хвостами цього найпрудкішого звіра нашої Африки!

Вчений поет, який склав цю пісню, розповідає далі, що після смерті гарамантського ватага Тегена, на території гарамантів владарювали понад триста сімдесят п'ять амгарів і що ця легенда зберігається в країні щонайменше двадцять століть. Поет розповідає також і про надзвичайну посуху, бо тільки посуха, що багато років поспіль випалює землю, виганяючи із степу всяке життя, може вигнати і того лукавого лиса, який завжди тримається ближче до куріпок і пустельних жайворонків!

Їдучи поволеньки, Тіссі пояснює гостям, що осінь, яка оце настає, – найслушніша пора в степу для таких рідкісних ловів.

– Після першої-ліпшої зливи розвиваються засохлі трави і земля, яка все літо була мертва і яку посуха поділила на дивовижні правильні восьмикутники – ви їх, певне, бачили, коли їхали степом, – зеленіє буйним килимом трав. Наше гаряче сонце вдихає в незліченні квітки запаморочливий аромат. Від того молоко наших верблюдичок стає запашне. Кожному, хто тільки покуштує його, воно дасть наснагу до пісень, до нового бою проти ворога!

– Так, це найщасливіша пора вільних кочових племен нашої волелюбної країни! – гордовито всміхаючись, впав у розмову Ташша. – Хто не квапиться до бою, до далеких едше[58]58
  Едше – виправи, наїзди.


[Закрыть] чи на службу до свого караванного купецького братства, той вихором мчить на лови в недозірний степ.

Крапчасті табунці гірських куріпок, степові жайворонки, дикі зелені канарки і попелясто-сині гірські голуби з високих відкритих нагір'їв Атакор-н-Ахаггару, де віють крижані вітри, а ранками інколи випадає сніг, перелітають сюди, нижче, де ще два місяці триватиме друга квітуча весна й де можна знайти вдосталь їжі. Тут із нір вилазять лисиці, щоб наловити птахів після довгого літнього посту. Адже влітку вони перебувалися тільки сараною.

– Справжній арголег щодо їжі такий же невибагливий, як і туареги. Цілий тиждень він може жити, з'ївши одного жайворонка. От і уявіть собі – скільком лисицям вистачить зграйки куріпок, що випасались улітку на гірських луках!

Раптом усі замовкли.

Даремно гості запитували поглядами, що сталося. Провідники заніміли й, примруживши очі, пильно вдивлялися у неосяжний зелений простір поміж двома ланцюгами чорних скель, що простягайся аж за сліпучий, перлинно-мінливий обрій.

– Коли я так напружено вдивляюсь у далечінь, – прошепотів Гасан до Карембу, – то мені здається, ніби тисячі, ба навіть мільйони метеликів біланів хмарами вихоплюються з-під обрію. І тільки-но ці казкові хмари торкнуться блакиті небес, як миттю тануть, немов роса на вранішньому сонечку!

Але очі Карембу, звиклі до приголомшливого сяйва тропічного степу, вгледіли десь ген-ген удалині якісь невиразні жовтаві плями.

– Мабуть, я бачу табун страусів, – мовив Карембу.

– Антилопи! І, здається, таке велетенське стадо, якого я зроду-віку ще не бачив!

– Тамелалт, – сухо промовив Ташша.

– Що це – тамелалт?

– Ел-мега – амелал, – так ми її називаємо. «Тамелалт»– це множина від слова «амелал», – напівголосно пояснив Ташша.

– Ел-мега, антилопи ел-мега? А їх багато? Я ж бачу самих тільки метеликів, – пробурмотів невдоволено Гасан. – Які то треба мати очі, щоб помітити отих тварин так далеко?!

– Цьому не навчишся, Гасане. Такі очі треба успадкувати, а потім протягом усього життя привчати їх до безмежних просторів, щоб у хисткій траві за двадцять миль розпізнати слід звіра.

Ташша сказав щось гуртові імргадів, які їхали назирці за двадцятьма принцами. Імргади щось гукнули на мегерів. Тварини витягли вперед шиї, що були схожі на виставлену назустріч вітру рею бушприта.

– Вони спробують нагнати нам стадо з півдня, – пояснив Бабула і облизав губи, уявивши собі шматок антилоп'ячого м'яса, спечений у попелі ретамового чагарника й напахчений смолою.

Імргади неймовірно швидко зникли в ущелині.

Коли вітер ущух, Гасан почув спів жайворонків, які сполохано злетіли до високості й тепер тріпотіли в небесній блакиті, розливаючи свою дзвінку пісню над спокійною землею, немов кроплячи її блискотливим сріблом.

Ніхто з хлопців не озивався.

Бабула вже збагнув, що Ташша хотів дістатися до чорних скель, які виблискували на сонці, наче велетенські брили вугілля. Якщо ловці там сховаються, а нагоничам пощастить загнати частину стада до тієї ущелини, то добрий стрілець зможе застрелити кілька прудконогих тварин.

За годину хлопці уже були в зазначеному місці і заходилися споруджувати ловецькі засідки з галузок колючого чагарника.

Щойно ловці зайняли свої місця й на мить запала напружена тиша, як од скелі на півкруглу галявинку вискочила сила-силенна сивих мишей.

Здавалося, що ці попелясті блискучі кожушки пустилися в несамовитий танок поміж розколисаною вітром травою й ніби танцюристів з неймовірною швидкістю хтось мчить на невидимому візку.

Тіссі стиснув Гасанові руку, щоб той, бува, не скрикнув. Геть переляканий Гасан подумав, що ось-ось почнуть стріляти по цих степових мишках, але раптом побачив, що за гризунами, які лавиною мчали й вистрибували над травою, у глибині зеленого килима сунуло щось схоже на хижу рибину. Змій? Чи, може, який кіт так швидко повзе на животі?

Ось плигаючий клубок уже зовсім близько, ще мить… І Ташша вистрілив… Враження було таке, ніби він цілився в степовий килим, що хвилювався під вітром. Аж тут щось підскочило… Ні, це не лисиця… І не степовий кролик!

Хорт стрілою помчав до місця, де на якусь мить майнув світлий хвіст і великі вуха звіра.

Та всі побачили, що він не знайшов там нічого. Нора! Поранений звір сховався в одній з багатьох десятків невидимих нір, що вели під землю до головної лисячої нори.

Ловці тихо забурмотіли й покликали хорта назад.

Але постріл уже кілька разів відбився луною від блискотливих шпичастих скель і сполошив куріпок, що з криком важко здійнялися в повітря…

Птахи кружляли, не наважуючись одлетіти до відкритого нагір'я, бо десь побіля скель лишилися яєчка. Несподівано зграя куріпок сіла просто посеред галявини і почала спокійнісінько дзьобати траву, гребтися й перегукуватися своїм голосним «тік-ток»…

Жодному ловцеві й на думку не спало одним пострілом покласти в траву половину цієї зграї.

Це дуже збентежило наших хлопців. Од хвилювання вони почали крутитись, і ловці щипками примушували гостей сидіти нерухомо.

На що туареги чекали? На те, що якийсь голодний лис прийде по куріпку? Чи, може, була надія, що імргадам таки поталанить загнати до цієї природної пастки стадо антилоп із степової далини?

Хвилина повзла за хвилиною, жайворонок співав…

Раптом туареги схопилися на ноги й потім наче скам'яніли з подиву. Що ж таке сталося, чого вони не передбачили?

Жоден з хлопців нічого не помітив. Але невдовзі зачули в квилінні вітру якісь дивні звуки… І – леле!

З-поміж скель з неймовірною швидкістю до степу вихопився загін дівчат, що по-чоловічому гарцювали на мегерах, їхні запинала та коси майоріли на вітрі, наче барвисті прапорці, а поряд мегерів, що майже не торкалися землі, валуючи, мчали жовті хорти…

Яке мальовниче видовище!.. А ген-ген у далині, затопленій сонячним світлом і вже оповитій перлистою млою полудневої спеки, шалено чвалував ще один, не менш численний загін дівчат-ловців.

Поміж першим і другим загонами бігло стадо антилоп.

Постріли сполохали антилоп і змусили відхилитися від попереднього напрямку. Стадо блискавично розвернулося і… Кілька найшвидших мегерів заступили їм останню путь до втечі! Чулися постріли; п'ять, десять приглушених відстанню пострілів… Хорти кидалися то на ту, то на іншу тварину, що, поранена, потроху притишувала несамовитий біг.

– Марау-дессін! – голосно вигукнув Ташша й вискочив із своєї криївки.

– Марау-диен! – розчаровано відповів Тіссі, нібито заперечуючи Ташшові: – Не дванадцять! Присягаюся, що вони поклали тільки одинадцять!

Коли б важкі темні запинала не затуляли так щільно обличчя молодих туарегів, то можна було б побачити, як ті обличчя видовжилися від розчарування.

– Вони показали нам, що й до чого! – щиро признався Тіссі.

– Хто ж міг сподіватися, що тут буде стільки тамелалт?

– Та ми, зрештою, виїхали полювати на лиса, – заспокійливо сказав Гасан.

– Гм! А ти думаєш, що лис іще вилізе з нори, коли наші благородні сестри здійняли тут таку несамовиту стрілянину?

– Що ж сталося з тим лисом, у якого ти стріляв? – запитав Гасан.

– Ладен випити джбан блекоти, коли я не поцілив його!

– Поцілив, він ще й хвостом майнув, – підтакнув Тіссі.

– А тепер той лис здохне там, долі, і хіба що нагодує мурах.

– Шкода! – зажурився Гасан.

– Сором, – щиро визнав Ташша. – Дівчата глузуватимуть з нас, коли ми повернемося ні з чим.

– Будуть співати: Ташша гав ловив та витрішки продавав!

– Годі-бо, Аксене! Треба було сподіватися, що наші зловредні дівчата, тільки-но ми подалися в степ, одразу ж виїхали слідом за нами, прихопивши з собою хортів. Хто їх повідомив про таке велике стадо антилоп? А де були наші слуги?

– Але ж ти не міг виїхати з нашими гостями полювати на газель! Хіба не так? Наші любі сестри збагнули все тієї ж миті, коли побачили, як ми підсаджували шановних гостей до сідел на мегерів!

– Не годиться тобі, Алахмоче, говорити про гостей без належної поваги. За це ти сьогодні не будеш присутній на агелі!

Алахмоч знітився. Хлопці зрозуміли, як усім лицарям кортить почути про море та про кораблі.

Раптом Гасан ляснув себе по засмаглому чолі:

– Я радий був би, сіді, відшкодувати вам збитки, але…

– Що таке? Кажи! Проте, зрозуміло, ти не повинен відшкодовувати…

– Я весь час думаю про того пораненого лиса, й жаль мене бере, що він може дістатися мурашві…

– То що ж ти надумав?

– А чи не можна його… викурити? – спитав Гасан (звідки тільки взялася в нього ця ловецька спритність?)

– Викурити! Гай-гай, братця! – захоплено скрикнув Тіссі. – І як тільки нам це не спало на думку? – він докірливо похитав головою.

– Хай повернуться слуги, – сказав Ташша, але цього разу не досить щиро. Йому було прикро, що його, справжнього ватажка, перевершив гість найнедосвідченіший з усієї трійці, перед якою він хотів похвалитися ловами.

– А коли ж вони повернуться? – гаряче допитувався Гасан, бо, зрозуміло, радів своїй влучній думці.

– Мабуть, десь за годину, – відповів Тіссі з помітною зловтіхою.

– А чи лис не здохне до того часу? – не вгамовувався Гасан.

– Візьмемося до роботи самі, – рішуче проказав Ташша й посвистом покликав тих слуг, що разом з мегерами ховалися в затінку.

За п'ять хвилин слуги вже стояли поряд, а ще за мить стрільці всю галявин^ тримали на прицілі. За наказом Ташші запалили сухі галузки, поклали їх на траву та на вогкий дерен, щоб на вітрі все те розгорілося й дим шугонув до середини галявини.

Але буйна трава не давала вогненній смузі посуватися так швидко, як того бажали збуджені мисливці. Аж тут, гнані дивовижним інстинктом дикого звіра, з чотирьох чи з п'яти ніким досі не помічених нір одночасно вискочили лиси… За найбільшою, майже білошерстою лисицею викотилося на галявину четверо переляканих верескливих маленьких лисенят.

1 тут сталося щось неімовірне. Хлопців двадцять кинулися наздогоняти маленьких лисенят. Але зненацька самиця зупинилась і, вишкіривши сліпучо-білі зуби, вчепилася в запинало першого нападника.

Її одразу схопили три пари дужих рук. Хлопці взяли лисицю живцем. Впіймали і чотирьох малят. Ще двох лисиць забили імргади. Однією з упольованих була лисиця, яку підстрелив Ташша.

Стару лисицю зв'язали і засунули до шкіряної торби. В двох інших торбах сховали решту здобичі: в одній – живу, в другій – мертву.

Ото було вереску! Гасана назад до верблюдів несли майже на руках.

Адже успіх ловів звичайно залежить од кмітливості ловця.

– Хай живе Гасан-бен-Абу-ль-Гасан, який перехитрував сімох лисиць! – щиро й захоплено кричав Ташша, коли вершники вже сиділи на мегерах.

– Хай живе Гасан-лис!

– Слава Гасанові-арголегові! – кричали всі, а найголосніше, звичайно, двоє вірних Гасанових друзів.

Отже, з усього видно, що Ташша не пам'ятав лиха. Йому тільки не хотілося, щоб увечері з нього сміялися дівчата.

Тепер Ташша щиро співав хвалу кмітливості кволого чужинця й анітрохи не заздрив його тріумфові.

Коли ловці вже були напівдорозі до осіннього табору племені н-у-сідів, їх наздогнали імргади, в яких дівчата забрали здобич з-під самісінького носа. Імргади розповіли, що вони під'їхали надто пізно й таким робом тільки сприяли надзвичайному успіхові дівчат – бо це ж саме вони в останню мить заступили путь антилопам, коли зацьковані тварини ось-ось уже мали втекти від переслідувачок.

Але що не кажи, а молоді ловці домоглися успіху – вони мали здобич: лисиць. Та коли хлопці дісталися до ущелини, на дні якої в призахідному сонці виднівся табір їхнього племені, всі завмерли.

З дна прірви під скрегіт десятків ребаз долинав моторошний плачливий спів, похоронний спів кількох сот чоловіків, жінок, дочок і синів, які стояли навколо червоного аменохалового намету…

– Що сталося? – здивовано запитав ватажок юних принців, який з першого ж погляду зрозумів, що унизу, в таборі, умер хтось дуже поважний.

Ташшин найстарший брат, Улд Біска, супроводив самого аменохала в далекому фатальному поході – кажуть, аж десь до уеду Драа, на самий південь Марокко, за тисячу кілометрів звідси на північний захід. То кого ж – о боже! – з тих найвідважніших воїнів оплакує тепер у такій урочистій зажурі все плем'я?

– Аменохала вбито, – тихо й схвильовано проказав Гасан. – Ми знали це, але нам суворо заборонили й словом прохопитися, перш ніж наші шановні охоронці, марабути, сповістять про це міаад.

Сумна стоголоса пісня то здіймалася вгору над долиною, то знову перекочувалася й затихала десь унизу. Сонячна заграва уже позолотила обрій на заході, й над похмурим, облямованим у чорне кратером прірви густішали сутінки, аж поки морок оновив усю долину разом із сотнями її мешканців.

А похмура, аж моторошна пісня лунала й досі – їй не було кінця-краю…

Жоден вогник, жодна іскорка не порушували ту безпросвітну темряву, той кратер смутку. Звідти здіймався й там затихав скорботний спів людей, що гірко й безнадійно оплакували свого молодого царя, уславленого героя, справжнього, безстрашного, благородного лицаря, якого на тридцять п'ятому році життя замордувала рука вбивці.