Текст книги "Міцний кулак туарегів"

Автор книги: Михаил, Привалов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 17 страниц)

16
Кривава відплата

абула в супроводі двох мзабських вершників іще вдосвіта покинув караван-сарай перед брамами Гардаї, аби найкоротшою дорогою дістатися до табору туарезького гаркаху та доповісти Улд Бісці про те, що Гасанові пощастило владнати у Мзабі. Гасан тим часом лишився в Мзабі і, щоб якось згаяти довгі дні чекання, оглядав місто. У майстернях, садах, біля колодязів кипіла робота…

Так минув тиждень, а Гасан ще нічого не знав, що діється в країні. Здавалося, Улд Біска геть забув про нього.

Аж восьмого дня прибіг Карембу й сказав, що хтось хоче взяти їх з собою до Ель-Атеуфа. Ель-Атеуф – найстародавніше мзабське місто. Населення його, колись дуже численне, тепер не перевищувало семи тисяч, бо колодязі цієї оази не могли напоїти більше п'ятнадцяти тисяч фінікових пальм, а жвавої торгівлі, з якої жило б населення, в Ель-Атеуфі не було.

Старенький Ель-Атеуф стояв у кінці родючої частини уеду Мзаб, лице в лице з пустельною сирітною хебкою, наче на варті.

Ель-Атеуф єдине з-поміж усіх мзабських міст пишалося двома мечетями. Гасан чув, що поселення мало своєрідний середньовічний колорит, а дивовижні дикі навколишні скелі перетворювали його на справді-таки гідну подиву фортецю.

Тому Гасан прийняв запрошення доброго купця Бен Алі, що мав везти до своєї майстерні в місті Ель-Атеуфі вовну, яку вигідно купив на гардайському базарі. Хлопці вирушили в путь рано-вранці і до заходу сонця доїхали до міста, де їх щедро пригостив люб'язний торговець.

Коли ж наступного ранку хлопці побачили в сонячному сяйві чарівну дику красу гірського масиву Аргуб Ріане, Бен Алі запропонував поїхати до тієї гори на прогулянку й подивитися з її вершини на оазу, яка розкинулася від Ель-Атеуфа, долиною Мзабу до великого міста цієї країни, Бу Нура. Бу Нура – «Батько світла» височів на скелястому мисі, там, де зливалися Уед-Мзаб і Уед-Сіл.

Бу Нура лежав осторонь шляху між Гардаєю, Бену Ісгвеном та Ель-Атеуфом. Ця вбога оаза ледве могла напоїти десять тисяч фінікових пальм, бо багато води вже випили дерева в ущелині оаз гардайської та бену-ісгвенської…

Купець Бен Алі наказав своєму сипові Ісмаїлу супроводити хлопців і, давши їм торби з хлібом та фініками, побажав веселої прогулянки.

Друзі проминули пальмові гаї, що росли на дні уеду так само, як і перед Гардаєю, й почали сходити кривулястою стежиною на гору.

О десятій ранку вони були вже на вершині високого стрімкого ланцюга гір і зачудовано дивилися па неозору, залиту сонцем країну, яка відкрилася перед ними.

Нові й нові ланцюги невисоких скель, подекуди порослих скудною зеленню, наче скам'яніле море, розстилалися на північ і на схід. Щоб якось перебути три години найнестерпнішої спеки, діти відшукали на гірській місцині неглибоку печеру. Сліди вогню свідчили, що в печері знаходили захисток пастухи, чиї стада, мабуть, шукали скудну травичку по схилах гір та в ущелинах, травичку, в якої травневе сонечко ще не висмоктало вологу, що затрималася в розколинах каміння від зимових дощів та снігових віхол.

Над прямовисним гірським укосом, наче на затишному балконі, хлопці, діставши з торб харчі й призволяючись, завели розмову.

Ісмаїла, тихого й мовчазного сімнадцятилітнього юнака, зацікавили хлопці тільки тоді, коли хитрий Карембу почав розповідати, як навчався в Іделес у чинбаря таємного ремесла.

Ісмаїл слухав уважно і незабаром почав сперечатися про послідовність змішування рослинних барвників та про сорти матеріалу. На Сході кожен чинбар готує барвники за власними, успадкованими рецептами.

Найважливіші – це відтінки зеленого барвника, який перетворює вичинені козячі шкурки на коштовний сап'ян. Щоб закріпити барвники, потрібна морилка. Після цього пофарбована шкіра не втрачає свіжість навіть під пекучим сонцем.

От хлопці і сперечалися, яка ж рослина для того найпридатніша.

У розмовах час спливав швидко. Гасанові ті суперечки скоро набридли, й він побрався на край печери над укосом, щоб на самоті роздивитися незвичайну гірську країну.

І раптом він помітив, як у далечині, край глинястого косогору, рухається щось темне.

Зір у Гасана не такий, як у туарезьких пастухів, – ті, кажуть, здатні роздивитися рухливу ціль на відстані шістдесяти кілометрів. Тому він марно намагався відгадати, що ж то все-таки рухається. А темна пляма поволі повзла схилом щораз вище. Кінець кінцем Гасан гукнув хлопців.

Ісмаїл Бен Алі нещодавно навчився чинбарства і тепер чекав лише, коли спорядять караван до Марракеша.

В Марракеші, найважливішому торговому місті королівства Марокко, жили найславетніші північноафриканські чинбарі та фарбарі шкіри. Але дарма що це питання Ісмаїла дуже цікавило, він охоче підвівся, аби догодити гостеві.

Ні, він не знав, що то могло бути.

– Може, це тінь скелі, якої звідси не видно, – сказав Ісмаїл, напружено вдивляючись удалину.

Карембу підвівся теж, але не тому, що сподівався розгледіти на такій величезній відстані ту дивну широку пляму, яка безупинно сунула вгору. Просто Карембу розпалився цілогодинною суперечкою з Ісмаїлом і, мабуть, через це сказав:

– Що це тобі привиділося, Ісмаїле? Яка ж це тінь од скелі, коли вона весь час рухається! Це не що інше, як стадо!

– Не може бути! – вигукнув Ісмаїл, який не знав батькових намірів. – То ж Рас-Могабула. Там ніхто ніколи не випасав стада, бо звідти аж до кінця світу немає колодязів. Я кажу вам: це тінь якоїсь гори, котру звідси не видно!

Гасан у школі був добрий учень. Він швиденько взяв з вигаслого вогнища обгорілу гілку і накреслив путь сонця; спершу вгору, коли опівдні сонце досягає зеніту. Потім накреслив схил гори, яку Ісмаїл називав Рас-Могабула, і поміж кружальцем – сонцем та кривою лінією – схилом накреслив клин.

Так він з'ясував, що до самого полудня тінь могла рухатися тільки вниз, до підніжжя гори, й тільки пополудні вона могла повернути в зворотному напрямку.

Гасан пояснив це і показав креслення.

– Коли тільки там щось є, то воно живе, – вирішив він.

– Я вже щонайменше двадцять разів був біля Рас-Могабула, але ніколи не бачив і не чув, щоб хтось наважився випасати там стада! – вигукнув Ісмаїл уже роздратовано.

– Ти ходив туди вже кілька разів? А що ж ти там шукав?

– Попід Рас-Могабула йде найкоротша дорога до Берріана, а з Берріана вже прямісінько до Лагуата! – пояснив хлопець.

– Невже в Берріані ніхто не має верблюдів, щоб посилати пастися сюди?

– Таке нікому й не спало б на думку! Навкруги Берріана паші скільки завгодно.

– А чужий караван? Той, що йде з Лагуата?

– Це й поготів виключено! Хто хоч раз ввійде з караваном до нашої хебки, той радіє, коли взагалі досягне мети, й нізащо в світі не пожене зморених верблюдичок такою бідною горою, як Рас-Могабула!

Ісмаїлова впертість тільки дужче розпалила цікавість допитливого Гасана.

– А що, коли там ховається грабіжник з украденим стадом? – весело підморгнув він хлопцям.

– Таке може бути, – несподівано погодився Ісмаїл. – Хебка – це недосліджена криївка, й тут іноді грабіжницьке плем'я ховається місяцями, а його шукають по путівцях…

– Викрадачі стад? – крикнув Карембу. – От хоча б раз подивитися на них!

– А я не дуже-то прагну цього, – щиро признався обережний Ісмаїл. – Чи ви, хлопці, гадаєте, що така людина ховатиметься в хебці тільки для того, аби ви могли прийти до неї на гостину? Щоправда, прийти ви можете, а от повертатися доведеться з власною голівонькою під пахвою.

– Хотів би я бачити того, хто б нам отак запрошки зламав маківки. Ми вже мандруємо світом, любий Ісмаїле, майже рік, і Гасан тобі підтвердить, який був убивця Махмуд Алі, але й той нас не здолав! – вихвалявся Карембу. – Коли б Гасан узяв свою рушницю, то ми моґлиб піти туди подивитися; принаймні хоч раз побачили б справжнього розбійника.

Зрозуміло, Карембу патякав собі, аби показати Ісмаїлові, що вони обидва не бояться й самого диявола.

Гасан одразу ж зрозумів, що Карембу хоче вдати з себе справжнього небояка, і, щоб допомогти другові, сказав гордовитому й упертому Ісмаїлові:

– Оте огидне чудовисько Махмуд? Та його ж за вбивство було засуджено на смерть. Скажу тобі, Ісмаїле: то мерзотник, проти якого викрадач верблюдів – справжнісіньке немовля. То він наказав десятьом найманим мародерам цілу годину стріляти по мені, а я ось тут стою собі живий і здоровий!

– Ти тільки не скромничай, Гасане, й розкажи гарненько, як ти покарав на місці грабіжників могил. І як ані тобі, ані мені по тій баталії нічого не сталося.

Обидва були б отак розводилися й далі, коли б сумирний Ісмаїл нарешті не сприйняв усе те як виклик.

– Бачу, ви гадаєте, що в мене шакаляче серце, що я – тільки аль-мзабіт, і все це тільки через те, що я досі не мандрував світом, як ви. Але у нас хлопець не може покинути країну, поки він не одружиться. Я чекаю тільки на те, коли мене, оженять, а тоді вже поїду до Марракеша, – мовив зненацька Ісмаїл.

Це дуже зацікавило хлопців. Про такий звичай вони досі не чули, а тому заходилися розпитувати Ісмаїла, кого той бере собі за дружину і як подорожуватиме з нею аж до Марокко…

Ісмаїл пояснив, що не він, а ель-атеуфський толба вибере для нього наречену. І то не довільно, а з-поміж його далеких родичів. Жоден мзабіт не може взяти собі за дружину чужинку, так само як жодна мзабітка не може вийти заміж за чужинця. Отже, всі мзабіти між собою родичі. А щоб оті безупинні одруження не призвели до занепаду племені, до хвороб та вимирання родів, окремі толби повинні призначати женихам наречених, а нареченим – женихів з-поміж самих далеких родичів, згідно з суворими шлюбними записами, і то аж ніяк незважаючи на їхні статки та на становище в державі.

Що ж до Ісмаїлового від'їзду до Марракеша, то він не зможе взяти свою жінку з собою, бо мзабіткам суворо заборонено виїздити з країни, поки їм не сповниться п'ятдесят років. Хто ж той закон якимсь робом порушить, того навіки відлучають од релігії і виганяють з країни.

Слухаючи цю розповідь, Гасан збагнув, чому всі мзабіти схожі між собою – кругловиді, усі поспіль кароокі й присадкуваті.

Але Ісмаїл, який навіть і під час своєї розповіді не забував про питання честі й не мав ніякісінького бажання, щоб його вважали за боягуза, раптом сказав:

– Тож завтра на світанку хай будуть готові ваші рушниці та міхи з питною водою на два дні подорожування; про решту я подбаю сам.

І вже цілісіньку дорогу, аж до самого дому, він ні словечком не прохопився про завтрашню виправу.

Наступного ранку, за холодка, на подвір'ї стояло троє чорних віслюків. Хлопці притьмом осідлали їх, навантажили харчі і вирушили на північ.

Їхали мовчки.

Дорога круто здіймалася вгору. А за годину місто разом з долиною зникло на дні глибокої улоговини. Хлопцям здалося, ніби вони раптом загубилися в безмір'ї та безладді цих незліченних долин хебки, у яких хіба що Ісмаїл міг орієнтуватися по непомітних позначках, витесаних на камінних брилах через кожні півмилі дороги.

Тільки тепер Гасан усвідомив, як вони обидва залежать од Ісмаїла. А що, коли б з Ісмаїлом щось трапилося в дорозі? Тоді вони ніколи не вибралися б з цього лабіринте.

Тепер Гасан, щоправда, запізно, шкодував, що вони так нерозважливо жартували вчора, й сердився на Карембу. Адже через його дурість та легковажність вони так безглуздо піддали себе небезпеці. Карембу теж картався. Вчора він і не підозрював, що так розпалить поважного й поміркованого Ісмаїла. Може, відступити? Ні, на це не піде ні той, ні другий.

Ісмаїл сьогодні був не в гуморі, адже тільки він знає страшну небезпеку пустелі, на призьбі якої народився.

До того ж Ісмаїл забобонний і в душі боявся пастки лихого духа, мабуть, куди дужче, аніж ворожого війська.

Ранкова блакить неба тим часом поблякла, над скелями, над глибокими урвищами й над темними кратерами прірв скільки сягало око – затремтіло повітря. Сиве громаддя гострого каміння, на якому подекуди ще досі яскріли острівці трави, починало світитися, наче то був не сивий вапняк, а білосяйний мармур, розжарений у печі.

Від того починали боліти очі. Нікому не хотілося розмовляти.

Так вони тюпали до одинадцятої години ранку, а потім навіть слухняні віслюки вперлися і не захотіли йти далі. Довелося пустити їх пастися в затінку навислої скелі. Про їжу не думали. Вкрай змучені спекою хлопці незабаром заснули міцним сном.

О третій годині, трохи відпочивши, рушили далі. А о п'ятій вгледіли кляту гору Рас-Могабула…

Ісмаїл сказав, що їм пощастить, коли вони дістануться до гори ще завидна. Але попри всі зусилля, хлопці не змогли до неї доїхати. Швидко впала ніч. До смерті зморені мандрівники поїли й почали лаштуватися до сну біля прив'язаних віслюків. Аж раптом у глибокій темряві блимнуло червоне сяйво.

Коли б день забарився лише на півгодинки, вони б зіткнулися з тими, хто там, глибше, в ущелині, на когось чигав. Ісмаїл хотів потихеньку відв'язати віслюків і повернути назад, та Гасан стримав його:

– Адже ми їхали сюди, щоб подивитися на цих розбійників! Тепер якраз темно хоч в око стрель, та й місяць сьогодні, напевно, вийде не раніше як опівночі. Ми з Карембу потемки поповземо до вогнів. Може, почуємо щось. Коли вже ми так нерозважливо подалися в розвідку, то принаймні хоч дізнаємося, що то за люди й чого вони тут шукають. Передчуваю, що нас чекає несподіванка…

– Гаразд, – погодився Ісмаїл, аби хлопці не подумали, наче він боїться розбійників, – я поведу віслюків слідом за вами. Нашим сигналом буде крик пугача. Адже Карембу вміє добре наслідувати пугача!

Обидва набили рушниці й, тримаючи їх напоготові, босоніж поповзли по гострому камінню, яке тепер було не таке гаряче, як удень.

Не минуло й чверть години, як вони побачили велике вогнище. У червонястій заграві ясно вирізнялися три великі чорні вовняні намети, поставлені по-арабськи трикутником. Саме тієї хвилини якісь люди принесли гілки, кинули їх у вогонь і з палаючими смолоскипами підійшли до найвищого намету.

– Ні, це неймовірно! – злякано прошепотів Карембу. – У ватага цих підлих мерзотників такий великий намет…

Коли ж спалахнуло нове вогнище, стало краще видно великий чорний вовняний намет із зеленою завісою, які звичайно напинають у степу тільки головні шейхи наймогутніших і найчисленніших пастуших племен.

І майже водночас Гасан розпізнав у спалаху вогню кілька чорних облич з орлиними носами. Шаанби!

Поміж чорнолицими перед наметом сидів велетенський на зріст білий чоловік у білому просторому бурнусі наїзника з марокканським каптуром, опущеним на очі. Можливо, то був гордовитий володар табору. Ліворуч од нього сів білий хлопчик з чорною єгипетською фескою на голеній голові, а позаду вмостилися жінки в синюватому та зеленавому вбранні, з немовлятами на руках.

Юні розвідники почали відповзати назад і мало не наштовхнулися на Ісмаїла та трьох віслюків, що тихо жували жуйку.

– Обійдемо табір і непомітно, підкрадемося згори. Їм і на думку не спаде, що ми дивимося їм у казан!

Швидко домовившись, хлопці знову поповзли. Зненацька Гасан підсковзнувся і мало не полетів у безодню, обідравши до крові руки об гостре каміння. Але він навіть не зойкнув.

Десь за півгодини хлопці були вже біля низенького прискалка – першого з численних східців гори. На височині чотирьох метрів від табору зупинилися.

Від вогнища долинав плач дитини, яку заколисувала мати.

Згодом жінки ввійшли в намет, а чоловіки лишилися біля вогнища.

Гасан і Карембу розуміли, що пастухи на когось чекають.

Раптом тиху ніч розітнуло пронизливе шакаляче виття. Од вогнища відповіли. Ці голоси лунали знову й знову. Потім з чорної ночі виринули чоловіків тридцять з верблюдячими сідлами на головах.

«Мир вам! – привіталися прибулі І вам! – пролунала відповідь.

– Чи тут великий шейх Мухаммед-бен-Манзур? – голосно й шанобливо запитав ватаг вершників.

Карембу стис Гасанові руку так, що хлопчина, па смерть переляканий, мусив був боляче закусити губу, аби не скрикнути.

– Що ви принесли шейхові Мухаммедові? – озвався білий велетень і гордовитим порухом руки відкинув каптур з чола, щоб прибулі впізнали його.

– Слава аллахові, милостивий пане наш, що ми в цій темряві знайшли тебе ще сьогодні! – радісно вигукнув ватаг вершників. – Я Ахмед-бен-Улад-Сіді-Гадж-Ягія-бен-аль-Мадгі!

– Сине Мадгія, внуче кайда з Ель-Голоа! Сердечно вітаю тебе! Вітаю також усіх, хто щойно приїхав!

Велетень у білому тюрбані швидко підвівся і попри природжену пиху та гордовиту статуру воєводи, не приховуючи радості, попрямував назустріч вершникам.

– Ще раз сердечно вітаю вас усіх! – повторив він. Його голос лунав так гучно, що аж відбивався вдалині луною.

Чоловіки зняли з голів верблюдячі сідла і віддали їх напівголим чорним рабам, які виринули з темряви. Раби одразу ж поклали дерев'яні червоні сідла навколо вогнищ, наче поставили зручні крісла. Решта присутніх теж сердечно привітали прибулих із Ель-Голеа.

А грізний володар Шаанби, Манзур, узяв Ахмеда під руку й посадив на почесний килим праворуч од себе.

– Які вісті приніс нам, Ахмеде? – голосно почав шейх, коли всі мовчки викурили люльки.

– Могутній муж, шериф Махмуд Алі, якого прислав до нас святий ігумен ордену Теджаджна, велів переказати великому шейхові Вен Манзурові таке: «Вислухавши твоїх послів, ми прийняли твою пропозицію й спорядили п'ятсот найліпших наїзників. Вони сьогодні вирушили з Ель-Голеа на північ, щоб перетнути шлях до відступу негідникам із Ахаггару. Хай знищить їх аллах, коли він не дозволить це здійснити нашим спільним силам!»

– Вже за саме нахабство, з яким вони вдерлися до центра нашої суверенної території! – роздратовано вигукнув другий ель-голеаський вершник.

– Щиро дякуємо вам, шляхетні брати, за те, що ви знову так великодушно доводите спорідненість нашої Шаанби! Негідні туареги більше ніж відважні. Вони отруйні, як піщані рогаті гадюки! їхній ватаг – мабуть, тричі клятий диявол. Інакше я не можу пояснити собі, як він міг тут, у наших горах, наставити нам таку пастку. Послухайте!

Допіру ви довели мені, що від цієї вікопомної миті Шаанба від Мелікки і аж за Ель-Голеа перетвориться на суцільне ковадло, на якому ми спільними силами розтрощимо всіх, хто тільки наважиться до нього наблизитися!

Зрозуміло, що я можу відплатити вам за вашу вірність тільки щирістю. Слухайте далі!

Спершу вони спробували відірвати нас од Уаргли, вдаючи, ніби їх сила-силенна. Але наші розвідники пройшли усю країну й допомогли нам викрити хитрість ворога.

Туареги підступно обрали саме весну. Адже вони також пастухи й так само добре знають, що на спаді зими наші численні й зголоднілі стада треба принаймні хоч на цей короткий місяць вигнати на пасовиська, аби телята, верблюденята й лошата у виснажливу літню спекоту не загинули. Я підозрюю, що хтось виказав їм, що наші найбагатші пасовиська лежать на передгір'ї Батен. Тому їхні вивідачі й никали там весь час. Ми мусили стерегтися їхнього удару, який важко було б одбити – наші численні стада перешкоджали б нам маневрувати.

Крім того, кожному відомо, що великі стада не можуть напастися на одному місці, їх треба переганяти.

А тим злочинцям саме цього й треба. Отже, я день у день гнав стада вгору проти схилу уеду Нісса, щоб дістатися ближче до південного схилу, де неподалік лежить Лагуат.

Але несподівано приїхав посол султана Бену Лаарба і зажадав, аби ми покинули територію ще до заходу сонця, інакше матимемо справу з цілим Лагуатом!

Нас відігнали на витолочені долини. І все це через те, що негідники туареги підбурили проти мене мого дядька, марабута ет-Туаті, бо я, мовляв, свого часу не звернув уваги на його лист і не став єдинокровним братом найлютішого ворога в ім'я якоїсь політики святенників, про яку домовилися любі мулли на соборі в Тунісі! Я знаю, вони хочуть вільних синів пустелі обернути на догідливих рабів султана гашемів, Абд-аль-Кадіра, якого мулли без нашої згоди спочатку оголосили оборонцем усіх віруючих, а тепер прагнуть, аби ми всі були на побігеньках у того зарозумілого священикового сина.

Тож збагніть: мій віроломний дядько, марабут ет-Туаті, об'єднався з туарегами, замість зрозуміти, що я, шейх Бен Манзур, не слуга нікому! А коли хто і потребує моєї допомоги проти ворогів нашої віри, хай це буде навіть отой молодший Абд-аль-Кадір, син святого мужа, той повинен спершу сам прийти і попросити мене про союз, як і кожного, хто рівня мені за своєю владою та походженням!

Шаанба, поки віку мого, – це я, і ніхто інший! Адже я повинен боронити честь її воїнів, а коли б я забув про це, то до мене завтра ж прийдуть і скажуть: «Ми обрали тебе вождем, але віднині ти вже не керуватимеш нами, ми знайдемо дбайливішого оборонця нашої честі».

Так! Ці вчені мулли не думали про те, що ми, обрані вожді вільних арабських кочівників, не муедзини, котрі будять ледачих жінок на сході сонця, аби ті не забули приготувати чоловікам сніданок! Муллам байдуже, що вони самі сліпі, старі й тупі.

Отже, шановні гості, я пообіцяв старому лагуатському султанові відомстити за надзвичайну «гостинність» – хай тільки прийде час!

Мені довелося заради верблюдичок, яких треба годувати, відступити й розсіятися по негостинній території мерзенних мзабітів, віровідступників і єретиків. Берріанські мзабіти не мають стад і тому не перешкоджають нам, а особливо після того, як я запропонував їм сто дукатів за воду за добу весняного випасання. Якщо ж ми й справді хочемо знищити ворогів, то треба зробити це не пізніше, як за чотирнадцять днів, бо потім у хебці не лишиться жодної свіжої стеблини, й ми не зможемо водночас і випасати стада, розсіявшись по всьому Батен, і бути готовими вдень і вночі давати відсіч грізному ворогові.

Тільки тому попросив я допомоги в Ель-Голеа. Ми вже двічі виїздили назустріч ворогові, але той завжди зникав на півдні. Тож треба оточити його й перешкодити йому втекти до барханів. І ми це зробимо, тільки-но прибуде ваш головний загін…

Уаргельські шаанби домовилися, коли й де розташувати загони, аби заманити гарках туарегів у пастку. Сам Бен Манзур вирішив потроху відступати, подекуди лишаючи невеличкі гурти рабів з верблюдами, щоб якнайдовше затримати переслідувача.

Нарада закінчилася. Місцевість заливало біле сяйво, що провіщало схід місяця, й усе живе почало вкладатися на заслужений спочинок.

Тільки пригаслі вогнища перед наметами ще кидали червонясті відблиски на каміння.

Гасан і Карембу, скориставшись з останньої хвилини нічної сутіні, якнайобережніше та якнайтихіше відповзли до Ісмаїла, а тоді притьмом побралися з долини.

– Ти чув? Негідник Махмуд Алі під'юджує шейха Шаанби проти всіх.

– Ще б пак, чув!

– Шейх, сказав, що стане табором уже за десять днів? – запитав Гасан.

– Здається, за десять. Це означає, що на п'ятий день ми будь-що повинні побачити Улд Біску! – міркував уголос Карембу, й очі в нього палали.

Хлопці не мали часу докладно пояснювати все Ісмаїлові.

Решту ночі й ранок розвідники щодуху гнали віслюків, а о десятій живі та здорові дісталися до Ель-Атеуфа й сказали старому купцеві, що той заробить п'ять дукатів, якщо миттю спорядить двох верхових верблюдиць і покаже найкоротшу дорогу в Мелікку.

За півгодини по тому троє прудконогих верблюдів мчали юних верхівців та провідника рівним битим шляхом до Гардаї. Ще було далеченько до вечора, а хлопці вже розповіли старенькому володареві Мзабу про все, що вони виявили «цілком випадково».

Старий одразу ж наказав кільком найліпшим наїзникам вирушити непомітною гірською стежиною з хебки до тих місць, де, за попередньою домовленістю, туареги мали чекати на послання. Завдяки ще одній «щасливій нагоді» табір Улд Біски в глухих горах був не далі одного дня їзди від таборища шейха Бен Манзура, що ховалося на безлюдному підніжжі Рас-Могабула.

Гасан у супроводі спеціального хабіра та кількох озброєних пахолків негайно повернувся на місце, з якого було зручно спостерігати Манзурове таборище.

На п'ятий день, знову приїхавши до Мелікки, Гасан побачив розвідників і Улд Бісчин авангард загону найзнатніших туарегів. Того ж вечора сам Улд Біска обняв безмірно щасливого й гордого Гасана.

А наступної ночі через Мелікку почали проїздити гінці від окремих племен, родів і родин уаргельських шаанбів, бо з десятитисячними стадами не легко вийти з дикої гірської країни, та ще коли стада випасалися по незліченних малих горах і долинах.

Отже, в ту місячну ніч навколо Бен Манзура аж, кишіло людей та тварин. Після полуночі пустеля знову поринула в сон. Гінці, передавши донесення своїх шейхів і вислухавши накази головного шейха, чвалували до своїх віддалених пастуших таборищ.

Місяць уперто і яскраво світив до четвертої години ранку. Про напад на шаанбів не могло бути й мови.

Присутність головного грізного вождя, а також дружин та дітей цього зарозумілого володаря, напевно, подесятерила б безстрашність загартованих у битвах шаанбів.

За таких обставин бій безумовно тривав би довго, а туареги не знали, де насправді розмістився найближчий ворожий резерв.

Шаанбських воїнів, озброєних до зубів, було щонайменше дві тисячі. У розпорядженні месників були тільки ті півгодини, коли ясний місяць помутиться перед світанком. Оце й усе, що могло вирішити результат боротьби з переважаючими силами ворога на ворожій території, за тисячі кілометрів од Ахаггару…

Тим часом як Фетум, слуги й хлопці сиділи в сусідній невеличкій долині побіля стада осідланих мегерів, воїни наче тіні готувалися до бою, до бою не на життя, а на смерть. Улд Біска разом з десятьма молодими лицарями стояв перед султаншею, очікуючи розвідників, які наче гадюки поплазували прямовисними східцями до сплячого Бен Манзурового дуару.

Від тієї ночі, коли хлопці виявили табір, там сталися великі зміни – під горою стояло уже не три, а двадцять один намет. Замість кількох вільновідпущеників, які піклувалися про родину володаря, тепер, коли сюди приїхали найзнатніші ватаги багатьох племен, по всіх відногах і верхівках скель навколо таборищ стояли на варті добірні воїни.

Про всі ці невтішні зміни було розвідано першої половини ночі, й тому Улд Біска все ще утримувався від простого первісного плану – одним нестримним ударом повалити заскоченого зненацька ворога й розтрощити його.

Розсіявшись по околиці ще надвечір, туареги повинні були, поки світив місяць, вистежити вартових, не пропустивши жодного, який міг би навіть з найвіддаленішого поста зчинити тривогу.

Нарешті близько полуночі Улд Біска одержав точні донесення: майже сотню знатних шаанбів, чоловіків і жінок, які сплять під чорними вовняними наметами навколо свого головного начальника Бен Манзура, сторожуть тридцять сім вартових.

– Передчувають щось лихе, – зауважила султанша, здивована такою кількістю. – Треба подбати, щоб жоден з них не втік, інакше ми не вийдемо звідси живі.

– Нічого не передчувають, дорога моя господине, інакше вони не спали б отак спокійнісінько. Коли б їхні вивідачі викрили нас, то вони покликали б племена із резерву і вдень знищили б наш загін.

Улд Біска на якусь мить задумався, потім мовив:

– Братове! Бен Манзур може покинути взавтра таборище й рушити ще глибше до хебки, а може податися назустріч воїнам Ель-Голеа, бо не виключено, що ввечері він одержав повідомлення про їхній поквапливий похід. Для нас і те й те повинно бути пересторогою й наказом: «Сьогодні або ніколи».

– Ти сказав: сьогодні, Улд Біско! – твердо відповів його вірний товариш Серада. – Ти ж знаєш, що мій брат Шекукад наклав головою за нашого аменохала, коли намагався визволити його з уаргельської фортеці. Я заприсягнувся, що не розпалюватиму вогнища й не їстиму м'яса, поки за голову Шекукада не матиму принаймні дві голови цих брудних свиней!

– Облишмо розмови! Ти підеш, Серадо! Ти здобудеш голови двох вартових, які охороняють вхід до долини з півночі. Хто візьме на себе решту?

Закутані лицарі виступали наперед один по одному й оддавали своїм імргадам щити та списи.

– А чи не було б, Улд Біско, краще на кожного вартового послати сьогодні двох наших хоробрих воїнів? – запитала султанша.

Почувся тихий гомін незадоволення.

– Чи ти не знаєш нашу відвагу та спритність? – відповів за всіх Улд Біска, заступаючись за цвіт своєї країни.

– Я не сумніваюся щодо вас, брати. Але зважте на те, що навіть камінчик, який скотиться із скелі, може занапастити героя. А ти ж сам сказав: сьогодні або ніколи! Ми всі гаряче бажаємо: не ніколи, а сьогодні, сьогодні, сьогодні!!! Один-єдиний вартовий може криком переколошкати весь табір! А вас у мене тільки сотня. В пустелі ви варті тисячі воїнів, але в ущелинах чужої країни ви зможете тільки вмерти, як велетні, в боротьбі з у сто разів численнішим ворогом. Ось що я маю на мислі, прагнучи сьогодні вашої й моєї перемоги!

– Гаразд! Брати, адже султанша – жінка, а значить, обережніша за нас. Та ще й цей бій – її бій, за її безмежне горе!

Сімдесят чотири воїни жеребкуванням визначили, хто матиме честь першим знищити охоронців. А коли б цей воїн загинув, то його має заступити інший, який стежитиме за двобоєм із засідки.

Опівночі воїни вирушили до Бен Манзурового таборища. Вони не брали з собою зброї, крім кинджалів, які кожен туарег прикріпляє залізними браслетами до зап'ястя.

Улд Біска вислав слідом за ними ще двох зв’язкових, котрі здаля стежили за тим, як далеко просунулися окремі групи. Таким робом ватаг дав завдання всім своїм наймолодшим, найхоробрішим і найспритнішим воїнам.

З двох віддалених резервів Улд Біска одібрав п'ятдесят чоловік для атаки в ту вирішальну мить, коли місяць сховається за гори і на дно долини на кілька хвилин впаде непрозірна темрява.

Все мало відбуватися в цілковитій тиші. Зв'язкові один по одному доповіли, що всі воїни зайняли позиції.

Улд Біска вклонився султанші й від тієї хвилини почав уже сам керувати ударними силами, що, розсіявшись, підповзали до ущелини.

Тільки-но місяць зник і густа передсвітанкова темрява впала на сивуваті скелі хебки, здалеку почувся таємничий орлиний клекіт – ніби. хтось порушив сон хижака.

Вартові шаанби, які сиділи, схрестивши ноги й тримаючи рушниці напоготові, притьмом підвелися. Вони напружено вдивлялися в пітьму – адже кожен пастух запрошки відрізнить справжній орлиний крик від наймайстернішого наслідування.

Та саме в цьому й полягала хитрість! Тепер, коли вартові випросталися, туареги, що причаїлися за три чи п'ять кроків од них, метнулись у темряву. І, перш ніж вартові встигли обернутися, туареги блискавично схопили свою жертву ззаду. Удар кинджалом у груди – і ворог мертвий.

Але кілька шаанбів, почувши фальшивий орлиний крик, замість підвестися, скотилися схилом, потім схопилися на рівні ноги й помчали крізь темряву.

Та тут на них чигали туареги, озброєні короткими легкими списами.

Шум цієї сутички не долинув до сплячих, бо зовнішня варта була розставлена од таборища досить далеко.