Текст книги "Міцний кулак туарегів"
Автор книги: Михаил, Привалов
Жанр:
Исторические приключения
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 17 страниц)
3
Смаглявий бабула
Не кожен, хто має довгу бороду, – вчений.
Арабське прислів'я
Бабул! Аль-бабул!.. Бабул… Голова! Голова! Голова… – це єдине слово виспівує юнак, такий високий і тонкий, ніби тичка від шатра.
– … бабул! Аль-бабул! – виспівує він на всі лади й на різні голоси. То пустить своє слівце, і воно, наче пір'ячко за вітром, злітає високо над дахами й садами чужих осель. То, немов засмутившись, хлопець марно кличе те загублене пір'ячко назад:
– Ой, ба-а-бул! Аль-ба-а-абула-а!..
Людина, яка не знає, про що йдеться, озирається навкруги: що ж то за голова і де вона?.. І нарешті помічає вісімнадцятилітнього довганя. На його худій шиї гордовито похитується неймовірно велика голова – такі голови бувають у дітей, які хворіють на водянку. Але той хлопець уже не дитина і ніколи не хворів на^ водянку. В нього довгі, як у мавпи, руки, чоло високе й опукувате, наче бік стародавньої грецької вази. А в синіх, як у всіх берберів, маленьких усміхнених очах таїться щось таке, чого ти одразу не збагнеш. Це спочатку збентежить тебе, але за мить ти засоромишся й підеш своєю дорогою, трохи досадуючи, що взагалі думаєш про такого нікчему, від якого чудове місто Тріполі-ель-Акса за останні сім або вісім років не чуло нічого іншого, крім отого єдиного слова «бабул».
Ті, хто бажає потішити хлопця, іноді звертаються до нього – «корчмарю». Але хлопець тільки всміхається. Всміхається всім однаково. Всміхається весь час.
Цей довгань не вуличний корчмар – вуличний корчмар у східних містах має грубку та всіляке начиння, тобто – він підприємець серед безупинного вуличного руху. А у цього тільки велетенська, важка, мов дзвін, бронзова таця, що могла б будь-якому велетневі правити за щит у бою.
Той, хто вперше проходить повз цього високого хлопця, якщо взагалі помітить його серед людей, верблюдів, коней, мулів та віслюків, дивується з надзвичайної величини та ваги того щита – таці торговця. Але ніхто не спитає, навіщо він роками тягає оцей стародавній військовий атрибут, коли лежать на ньому всього-на-всього варені баранячі голови. Так-так, цей довготелесий хлопець ось уже кілька років, відколи люди бачать його в Тріполі, день у день продає один і той же товар – щойно зварені баранячі голови.
Звуть його Бабула: сам він теж зве себе так і каже про себе завжди в третій особі: «Бабула хоче, Бабула не хоче. Дайте Бабулі, не давайте Бабулі нічого!»
На гомінкій вулиці східного міста навряд чи кого зацікавить такий як Бабула з його повсякчасним «голова! голова!» Всі вважають, що Бабула – незамінний для тих, хто любить поласувати баранячою головою. Крім того, хлопець ніколи не встряє у бійку або зваду, і тому його вважають за безневиннішого з усіх вуличних торговців, які щодня б'ються десь по закутках, коли, заробивши трохи грошей, грають в кості або в трік-трак.
Але саме тому, що Бабула ніколи не встряє в оті бешкети, які часто-густо закінчуються в'язницею або бастонадою – покаранням за турецьким звичаєм, коли б'ють бамбуковою палицею по п'ятах; саме тому, що хлопець не встряє в бійки, які спалахують між біднотою та лобуряками із заможних городян, усі в місті вважають Бабулу за йолопа.
Проте людей часто вводить в оману поверхове враження – так було і з Махмудом Алі, котрого вважали за веселого череваня, чудового добрягу. Та омана кінець кінцем зникає. Як не можна каміння скласти аж до неба – воно розпадеться, так і лихі вчинки, які ще хвилину тому були надійною опорою, враз занапастять негідника.
Махмудові Алі дорого обійшлася його зарозумілість. Колись він потай увійшов через міську браму, а тепер був би радий, аби його відвели до тієї брами та й пустили під чотири вітри…
Він давно уже міг би не блазнювати, перед людьми. Міг би цілком задовольнитися величезними прибутками. Але багатство, легкий зиск перетворили його на боягуза. А боягузи завжди жорстокі до тих, хто не може їм опиратися. За блазнюванням ховалися його пиха та самолюбство. Ось уже десять років Махмуд Алі скаженів, а на кому ж цей боягуз міг зігнати лють, яку ховав за усмішкою?
Та полишмо мерзенного Махмуда Алі на тих, хто схопив і спутав його, немов норовистого коня. Жирний Махмуд нарешті опинився в задушливій тюрмі…
Бабула… Бабула вхопив свою долю не за той кінець, що Махмуд Алі. Він також прийшов у місто здалеку. Було йому тоді десять років, а тому що він відчував страшенний голод, то попрямував на пахощі їжі. Бабула прийшов з глибини похмурої пустелі, де по батьковій смерті лишилася двом осиротілим синам верблюдичка та десять срібних турецьких монет. Коли обидва сини з пошаною поховали й щиро оплакали батька, молодший брат (той, якого тепер звуть Бабулою) сказав старшому:
– Тобі вже вісімнадцять. Повертайся до нашого племені кейл-зуїла й розкажи шейхові Едедделові, яке лихо спіткало нашого батечка Кенена. Скажи йому також, що ти прийшов не – з порожніми руками! Попроси його, щоб вибрав тобі наречену. А коли вибере, віддай батькові нареченої верблюдицю, бо за законом ти маєш сплатити батькові борг за дочку, яку забираєш з його шатра. Це справедливо – винагородити батька за багаторічні турботи та виховання дочки. А тоді, любий братику Алакмоте, паси своєму тестеві верблюдичок, і він оддасть тобі й твоїй майбутній дружині все, що має, бо ти йому станеш сином, якого не дав йому аллах, – аллах волів подарувати тому чоловікові тільки дочку. Бувай здоровий! Собі я беру як спадкову пайку десять срібних монет, бо вирушаю до міста Тріполі-едь-Акса, де владарює каймакам[14]14
Каймакам – намісник, представник.
[Закрыть] Оттоманської імперії. А турки нічого не дають без грошей синові бедуїна. Коли ж мені сповниться стільки років, скільки зараз тобі, прийди з пасовиськ нашого племені й розшукай мене в місті, поцікався, чи живий я, як мені ведеться. Хай береже тебе аллах, мій любий!
Отак сказав той, кого в місті звуть Бабулою, бо не знають його справжнього благородного берберського імені – Ташша.
Вже з того, як розумно десятилітній порадив вісімнадцятилітньому, можна судити, що Бабула був не дурний.
Отож, сім років тому прийшовши до Тріполі і зупинившись перед гладким корчмарем, який смажив на рожні двох жирних баранів та варив у горнятках юшку з баранячих голів, Ташша не поцікавився, скільки коштує шматок чудової печені, а спитав у корчмаря:
– Корчмарю, хто продає в місті оті варені баранячі голови?
– А хто б мені став продавати їх? – недбало відповів корчмар цікавому підліткові.
– А що б ти сказав, якби я взявся робити тобі таку послугу?
– Що б я мав казати, коли б ти взявся?
– А скільки потрібно баранячих голів, аби наварити юшки стільки, щоб продавати її цілий день?
– Ого, чимало! Але ж не можу я купити в різника, приміром, тридцять баранячих голів тільки для того, щоб наварити з них юшки, – адже ці голови потім треба викинути!
– Ні, ти, корчмарю, таки скажи: скільки тобі потрібно голів щодня?
– Гадаю, що сорок голів. Але що ж я з ними потім робитиму?
– А хіба я не сказав, що прийшов взятися продавати їх?
– То ти хотів би щодня приходити тільки по ці варені голови? – здивувався нетямущий корчмар.
– А чому б і ні? Я знаю багатьох людей, які залюбки їдять варені баранячі голови, і я один з них…
Тепер у хлопця було власне підприємство. Адже він уродився мудрим, дарма що не має ще бороди і не знає премудрості святого письма. Він матиме тепер не тільки пристойний заробіток і притулок у корчмаря, а ще й досхочу м'яса. Пастух у пустелі лише двічі на рік дозволяє собі такий бенкет, як тепер Бабула має щодня.
Потім Бабула дістав свої десять срібняків. За п'ять купив біле вбрання, а ще за три – дивовижну бронзову тацю. Тацю Бабула наглянув у антиквара.
Проте антиквар правив за тацю п'ять срібняків. Довелося торгуватися аж до вечірньої молитви. Нарешті Бабула поклав на прилавок чотири монети й заприсягся: коли пожадливий купчик не залишить йому з батьківської спадщини на щастя один-єдиний срібняк, то Бабула оддасть жаднюзі й цей останній, але разом з отим останнім срібняком нехай переступить поріг купецького дому сирітський проклін.
Антиквар перелякався і віддав Бабулі ще один срібняк, аби той, ідучи, благословив дім старого.
Городяни ніяковіють перед величною, незрівнянною простотою бедуїнів – вільних синів пустелі, схожих у своєму лахмітті на прадавніх королів. Вони розповідають про бедуїнів та про їхню магічну силу безліч нісенітниць. Всі міські жителі добре відчувають, що бедуїни мудріші, простіші, суворіші та бідніші за них.
Отак Бабула почав продавати баранячі голови першого ж дня, як прийшов до міста. Ні про що інше він і не мріяв.
Коли ж хлопець подружився не на життя, а на смерть з Гасаном та Карембу і ті поцікавилися, чого це він, наче раб, працює на корчмаря, то Бабула відповів:
– Я змалку прагнув пізнати життя міста. А щоб пізнати його, немає ліпшої роботи, як сидіти щодня три години на підмуркові найвищого суду – адже там перуть бруд цілого міста. Та ще й навпроти височить палац князя, замок дея та палац губернатора. Хіба ж не так? А оскільки я ніколи не вигукую нічого іншого ніж «голова!», то завжди чую, про що балакають люди, коли входять до тих чудових будівель і виходять звідти.
Слово честі, коли б у моїй нікчемній шкурі сидів начальник поліції Мірза-ефенді, то за тиждень він довідався б про людей та про їхні лихі заміри більше, ніж знає разом з усіма своїми кавассами[15]15
Кавасс – турецький стражник.
[Закрыть]. Але він сидить далеко, у розкішних палатах, і тому ніколи не дізнається про те, що розповідають люди!
Та Бабула не жертвує своєю молодістю заради цікавості. Він сказав своєму братові, щоб той через вісім років прийшов до Тріполі шукати його. Бабула так міркує про це:
– Цих семи або восьми років цілком досить, щоб пізнати все добре й погане у цьому славнозвісному місті. За вісім років і я, мабуть, назбираю дещицю на верблюдичку, щоб повернутися до своїх у пустелю й вчинити так, як я порадив братові. Коли ж брат не прийде, то я знатиму, що недобре порадив йому і моя порада коштувала йому життя. Коли ж він прийде – розповім йому, що взнав у місті я, і почую од нього, що знає він. А тоді вже ми дамо собі раду.
Але сьогодні Бабула побачив таке, що йому не привиділося б навіть у химерному сні. Хіба ж міг він із свого спостережного пункту біля двору найвищого суду не побачити малого Гасана, коли того проніс до палацу сам Ахмед-ефенді?
Бабула ні в кого нічого не питав. Він знав, хто вбивця: тільки Бабулі Гасан розповів геть усе… І саме Бабула порадив Гасанові лишитись у того негідника. А тепер, глянувши на бездиханне Гасанове тіло, хлопець уперше в житті відчув докори сумління… Охоплений жахом, він дивився на цей звичайний світ очима людини, яка не може нічого збагнути.
Ніхто не знає, що не той мерзотник, а він, Бабула, своєю риб'ячою порадою призвів до вбивства цієї дитини!
(Рибу Бабула вважає за найдурніше створіння).
І тільки тоді, коли палацова брама найвищого суду тихо зачинилася перед скам'янілою юрбою, Бабула стріпнувся, наче мокрий мисливський собака, і помчав геть від палацу.
Він підбіг до головної брами, що вела до просторого базарного кварталу саме тоді, коли військо почало розганяти схвильованих городян, які намагалися вирвати з рук нізаму[16]16
Нізам – турецьке військо.
[Закрыть] ремісників із вулиці гаптарів. Гаптарів було ув'язнено всіх до єдиного як співучасників злочину – мовляв, вони не перешкодили вбивцеві.
Бабула одразу збагнув ситуацію й зрозумів, що через натовп до Хлібного ринку він уже не дістанеться. Тож хлопець кинувся бігти манівцями.
Геть знесилений, проте без будь-якої пригоди, Бабула таки дістався до Хлібного ринку, а там і до широко відчиненої брами великого подвір'я розкішного купецького дому Абу-ль-Гасана. Подвір'я скидалося на заїзд під час ярмарку: на ньому клячіло з тридцять сірих верблюдів, носії розв'язували ланцюги, розплутували сіті, знімали з сідел важкі лантухи збіжжя й, зігнувшись під їхньою вагою, прямували на внутрішній двір.
Нарешті Бабула опинився на внутрішньому дворі, але при вході наштовхнувся на двоколку. Таця впала – і вісім варених баранячих голів покотилися по землі.
Падіння важкої бронзової таці на землю привернуло загальну увагу. Люди на подвір'ї зареготали.
Та Бабула тільки кліпав очима – і ні пари з вуст.
Слуги й візники так сміялися, що Абу-ль-Гасан вийшов подивитися, що сталося. Купець пізнав Бабулу.
– Диви, Бабула! Чи ти не мене шукаєш?
– Вельмишановний пане… Ой… Ой!..
– Ти хочеш переказати мені щось од Гасана? – підбадьорив хлопця Абу-ль-Гасан.
– Од Гасана – нічого… – затнувся Бабула й завмер, роззявивши рота, не знаючи, як повідомити про страшну новину.
Абу-ль-Гасан поважав Бабулу, бо знав, що той хлопець пристойно годується, тому, коли Бабула сказав, що Гасанові нічого не треба, купець зацікавився, чого ж він тоді прийшов. Але саме тієї миті Бабула простогнав:
– Пане! Пане… Твій син – помер…
Червоне обличчя Абу-ль-Гасана зблідло. Він схопив Бабулу за сорочку:
– Гасанко? Що ти кажеш? Помер? Як же це? Адже він звідси побіг здоровий!!!
Старий Гасан – чесна, міцна людина. А такі – найліпші батьки. І тепер в нього підсвідомо майнула думка, що він ніколи не показував своєму наймолодшому, що любить його дужче, ніж отих п'ятьох, котрі ніби й не потребували його батьківської ласки.
– Та невже аллах допустив би це?!!
– Убив… Його убив – Махмуд Алі! Жорстокий убивця! Він бив Гасана щодня! Катував його так три роки. А я? Я ще казав Гасанові: штурханці – то дрібниця, кожному челядникові перепадає на горіхи від майстра. А коли ти навчишся від Махмуда Алі майстерності, батько обладнає тобі майстерню, й усі посунуть до тебе, бо ти – Абу-ль-Гасанів син, а не зайда, як той Махмуд. Я, я співучасник у злочині! Але ж я – тільки дика вівця з пустелі, я гадав, що – то добре…
І Бабула розповів старому про Великого каді та про шану, яку було виявлено вбитому хлопчикові перед цілим Тріполі. І про паніку, яка зчинилася на базарі, й про те, що військо оточило цілий квартал міста…
Купець якусь мить прислухався, потім покірливо промовив підупалим голосом:
– Ходімо, Бабуло! Одведи нещасного батька до вбитого сина. Я ніколи не забуду твоєї доброї послуги…
Вони якийсь час ішли мовчки, а тоді старий Гасан проказав з відчаєм:
– Не ти, любий хлопче, а я винний у всьому. Я винний! Боже! Хай упаде кров на мою дурну голову! Його мати заповідала мені, щоб я підтримував сина, так, як тичка підтримує виноградну лозу. А я що робив? Його плач підбурював мене проти нього. Знаєш, Бабуло? Я не мав клопоту з п'ятьма хлопцями, дужими, здоровими! Їх мені, справді, не важко було виховати. А цього єдиного я не зміг навіть захистити – і аллах жорстоко покарав мене…
Старий картався увесь час, поки вони йшли. І ніхто ніколи не чув щирішої сповіді, як оце тепер бідолаха Бабула.
Хлопця в палац не пустили. Тож він лишився стояти перед зачиненою брамою найвищого суду, наче на варті.
Абу-ль-Гасан, згорбившись, спитав у воротаря, який відчинив йому двері:
– Куди поклали тіло мого синочка?
4
Лікар лікує – і вигоює
уди поклали тіло мого синочка? – спитав Абу-ль-Гасан.
Воротар упізнав купця й низько йому вклонився, потім мовчки й з гідністю дав знак оздобленою палицею, щоб пан ішов за ним. Вони проминули подвір'я, вибрукуване червоно-чорною мозаїкою, й увійшли до внутрішнього двору, де звичайно в певні дні відбувалися судові процеси великого значення й де віддавали найвищу земну справедливість тим, хто зазнав кривди.
Але сьогодні всі справи з наказу Великого каді відкладено, аж поки відбудеться процес проти Махмуда Алі та його «спільників». Ахмед-ефенді вирішив використати цей випадок і навчити увесь тутешній люд, «бо навчити справедливості важливіше, ніж покарати! Люди, побачивши, до чого призводить їхній гріх, відмовляться од гріха й таким чином уникнуть великого нещастя». Так вирішив каді.
Це мав бути застрашливий процес, який прилюдно затаврував би нетерпиме ставлення до учнів.
Серед тих, що юрмилися на палацовому подвір'ї, чимало було таких, які прийшли сюди рано-вранці у власних справах. А тому що розгляд інших справ було відкладено, то всі схвильовано гомоніли про випадок з Махмудом Алі. Кожен знав сина заможного й вельмишановного купця Абу-ль-Гасана. І коли нещасний батько нарешті з'явився на подвір'ї, присутні співчутливо привіталися з ним, розуміючи батьківське горе.
– Хай аллах додасть тобі сили! – мовив якийсь старійшина від імені всіх.
Абу-ль-Гасана схвилювало співчуття, й сльози застелили йому очі, а воротар вів його далі, кудись аж у глиб палацу. Коли вони зупинилися перед дверима на галереї з колонадою, воротар мовив:
– Твого сина поклали тут. Це офіційне помешкання Ісмаїла-Бу-Дерба-ефенді! – й пішов до славнозвісного лікаря доповісти про гостя. Невдовзі він повернувся схвильований та збентежений і, затинаючись, попросив шановного купця ввійти.
І Абу-ль-Гасан побачив те, що так схвилювало воротаря.
– Гасанку, ріднесенький! – вигукнув він і завмер на порозі.
Старий воротар за дверима всміхнувся: адже він сам мав чотири сини і тому знав, що таке батьківська ласка. Тільки батько розуміє, що значить сина, котрого щойно оплакали, побачити серед живих, наче воскреслого з мертвих.
Маленький Гасан напівсидів на просторому хакімовому[18]18
Xакім – лікар.
[Закрыть] дивані й з болісною усмішкою дивився на двері, звідки мав увійти татусь.
Побачивши батька, Гасан заплакав, а старий, гадаючи, що то між чудовими атласними подушками на дивані дух загиблого сина, не міг вимовити й слова.
– Склади подяку аллахові, пане, – почувся голос із глибини просторої кімнати, більша частина якої була добре обладнаною лікарнею, а решта правила старенькому за приймальню. – Склади подяку аллахові, бо він звелів ангелові стримати руку лихого чоловіка, якого люди звали Махмудом Алі і якого від сьогодні зватимуть – убивця дітей. Адже лишалося зовсім мало, пане, щоб твоя дитина назавжди пішла од нас. Поглянь, Абу-ль-Гасане, рана хіба що на палець од скроні. Ще трошечки – і навряд чи пощастило б урятувати хлопця…
Старенький лікар міг би й не пояснювати, що саме урятувало Гасанові життя. Адже про його мистецтво забобонні люди складали легенди.
Та учений понад усе на світі ненавидів брехливу поголоску про надприродність деяких людських знань. Він не став би розмовляти з людиною, котра з якоїсь причини вихваляла б його працю хоча б на волосинку більше, ніж того вона варта. Він би такого чосу дав підлесникам, що ті і в двері не втрапили б.
Старому лікареві уже минуло сімдесят. І важко сказати, хто він був насамперед – лікар чи мудрець.
Абу-ль-Гасан забув геть про все на світі. Схилившись до сина, він лагідно вичитував йому:
– Хлопчику мій дорогий, скажи, чому Ти ніколи ані словом не прохопився про те, який звір був той мерзенний Махмуд Алі?!
Хлопець закусив губу й мляво знизав плечима:
– Гадаю, татусю, ти й так мав зі мною багато клопоту. Зрештою, якби я пішов од цього, то, певно, мені перепадало б од іншого майстра…
– Але ж яка то потвора в людській подобі!..
– Мабуть, він не владен у своїх вчинках, татусю. Коли настає літо й на вулиці гаптарів усі задихаються від спеки, жирний піт заливає Махмудові Алі руки й псує гаптування. Тоді він ненавидить увесь світ. Проте люди вважають, що він весела мавпа, й Махмуд Алі не може навіть вилаятись, як це зробив би хтось інший. Отже він скаженів, а я діставав стусанів…
Абу-ль-Гасан уперше почув, що його наймолодший говорить так до ладу; й далебі йому раптом здалося, що з ним розмовляє не дитина, а мудрий старець. Він взагалі не пам'ятав, щоб досі розмовляв з Гасаном про щось серйозне. Адже Абу-ль-Гасанові вистачало часу хіба що запитати малого про те чи інше. Та й від старших синів він вимагав короткої і конкретної відповіді. Купець вважав, що Гасан нерозумне дитинча, з яким можна хіба що пожартувати.
Тому Абу-ль-Гасан тепер вирячив очі, дивуючись з розважності синочка. А ще більше тому, що в хлопцевім голосі не відчув ненависті до ката.
Це вже занадто. Зачудованими очима дивився він на лікаря, наче благав пояснити, що сталося з його дитиною. Заклопотані справами батьки завжди мало знають своїх дітей.
Але старий лікар тільки мружив очі й далі варив ліки. Потому налив ті ліки до склянки з водою, дав хлопцеві випити і сказав:
– А тепер ляжемо, герою, й усе проспимо!
Хлопець скривився, але послухав. Лікар кивнув батькові, й вони удвох вийшли на легеньку, підперту колонадою у маврітанському стилі, галерею, що утворювала ніби коридор над подвір'ям, – з одного боку відкритий, а з другого сполучений багатьма дверима з велетенським приміщенням. Мовчанку порушив хакім:
– Коли б я був каді Ахмед-ефенді, то засудив би тебе, пане Абу-ль-Гасане, за катування власного сина!
– Мене?! – здивувався старий Гасан.
– Насамперед тебе! Спочатку тебе! Хіба не дав тобі аллах п'ятьох синів, щоб ти нарешті навчився бути батьком? Чи, може, тебе так обсіли злидні, що ти з дітьми вмер би з голоду, якби щотижня тільки на годину забув про своє збіжжя та про горщики, повні срібла? І оту годину приділив своєму майбутньому? Авжеж. Хіба майбутнє людини ховається в коморі, яка може згоріти, або в його скрині, по яку бодай завтра чи післязавтра може прийти вояк, щоб покласти її до ніг князя, бо падишахові аж кортить розпочати війну, а грошей зась? Колись араби вірили, що чоловік безсмертний лише доти, поки на землі живуть його нащадки: сини та онуки… Не мати синів було для араба найвищою карою. Без них не було йому спасіння. Ти тверезий торговець, і тому я кажу тобі про це. Правда, араби були тоді поганці, вони поклонялися ідолам, і в центральній молитовні в Мецці було триста ідолів, бо кожне арабське плем'я мало свого бога, якому приносило жертви. Але нерозумно гордувати людьми, які були неосвічені. Поглянь! Величезна територія, що має назву Аравійський півострів, як ти знаєш, з давніх-давен вкрита пустелями. І саме несприятливі умови спонукали арабів до тривалої боротьби за шматок хліба. Тут суворіше виховували синів, ніж у будь-якій іншій країні. Тут не лінувалися, бо на цій землі мало-хто був справді багатий. Племена воювали між собою, і часто переможені залишали бідну батьківщину, щоб шукати прожитку деінде.
Сірійці, фінікійці та інші славетні народи й держави нашого семітського роду виникли в Західній Азії з отих передарабських давніх племен. І довго ще потому нащадки синів аравійської пустелі дивували світ всіляким мистецтвом, як, наприклад, давні фінікійці – судноплавством.
Ти зрозумів тепер, чому я сказав, що ти занедбав власне майбутнє, яке для кожного з нас – це наші сини? Зрозумів, чому тебе мали б покарати, як суддя карає непутящого банкіра, що, пустившись берега, розтринькав золоті, дані йому на схов?
Абу-ль-Гасана ще ніколи так не лаяли. Він ішов наче мокрий півень. Мовчав, тільки в канцелярії каді Ахмеда-ефенді проказав:
– Хай буде щасливий ваш день!
– І твій… – відповів Великий Каді.
Потім Абу-ль-Гасана запросили дати свідчення. Кінець кінцем з нього зняли обвинувачення в тому, що він нехтував батьківськими обов'язками.
Урядовий лікар, хакім Хаджа-Ісмаїл-Бу-Дерба-ель-Суса-ефенді – таке його повне ім'я – прокинувся о п'ятій годині пополудні й квапливо заходився вбиратись у великий білий бурнус – вовняний рясний плащ з марокканським каптуром біля коміра. З палацу він вийшов у супроводі особистого слуги і попростував широкою вулицею. З моря дув сильний північно-західний вітер, і старий хакім притьмом натяг каптур на свою чорну єгипетську офіційну феску.
Вони дійшли до мечеті Мекилового сина, а там їм показали марабутів будиночок.
Слуга хакіма пішов повідомити про прихід свого пана, але невдовзі повернувся. Святий кудись пішов годину тому, а в будинку була тільки чорна перелякана рабиня, в якої сьогодні пропав син: мовляв, утонув. Марабут саме пішов просити допомоги в кавассів…
– А чи не сказала тобі, Саїде, ця бідолашна жінка, як звуть її бешкетника? – всміхнувся лікар балакучому слузі.
– Гадаю, що…
– Карембу, так?
– О, мій ефенді – всевідаючий!
– За те, що ти, пройдисвіте, надто брехливий, я мав би тебе власноручно втопити в затоці, бо отакий слуга не робить хазяїнові честі. Але за мене це зробить, напевне, добрий аллах, якого ти щойно образив. Та з ним уже ти порозумійся сам.
Ефенді був сьогодні в чудовому настрої.
– Мій милосердний добродію! – злякано заволав Саїд. – Ти кажеш про умертвіння свого бідолашного слуги жартома – а що, коли який-небудь злий дух почує і сприйме твої слова як наказ для себе?
– А чи я не знаю свого Саїда? Хіба хто чув, щоб злий дух, надриваючись, тяг пройдисвіта через усе місто, аби намочити його в морі? Гадаю, що досі в Тріполі нічого такого не сталося з жодним негром…
Раптом хакім замовк. Якась думка сяйнула йому, й він забурмотів:
– О боже! Адже Карембу теж негр. І він справді був би перший (принаймні як я знаю за свої сімдесят років), хто загинув би у цих хвилях без явного насильства…
І хакім мовчки ввійшов у дім.
З другого подвір'я долинало ридання. Старий підійшов до жінки, яка голосила, б'ючись об бруківку головою.
– Мир тобі, – привітався лікар.
Злякавшись чоловічого голосу, рабиня урвала голосіння.
– Адже я йому казала, що пана немає вдома…
– І саме через це ти так лементуєш? Чи, може, тобі щось болить? Я – хакім Ісмаїл.
– Немає ліків од болю матері, в якої утонув син, вельмишановний ефенді. Тринадцять років життя я присвятила тільки своєму Карембу, бо лишилася з ним одненька на цілому світі. Мій найдобріший чоловік помер раніше, ніж у мене народилася дитина…
– А, то Карембу народився після смерті батька? І що ж твій розпещений одиначок тобі наговорив? Чому ти думаєш, що він пішов саме топитися?
– Ні, ефенді, Карембу не казав мені нічого, але Набула… той торговець баранячими головами…
– І найкращий друг малого Гасана та твого Карембу, еге ж?
– Та-ак, – здивувалася мати.
– Ну, то що ж тобі, жінко, сказав той шибайголова, що ти заливаєшся слізьми, наче твого гультіпаки вже й на світі нема?
– Вони домовилися, що Карембу одразу ж по ранковій молитві побіжить дивитися на корабель, аж на Банчину. Адже наш господар хотів узяти Карембу з собою до Туніса. Тож хлопці нетерпеливо чекали на корабель. О ефенді, вони такі нетерплячі! Карембу мав іти туди рано-вранці, а Набула повинен прибігти до нього близько полудня. Та коли Бабула прибіг на берег – Карембу й сліду не лишилося…
– Бабула заробив на горіхи за те, що так тебе налякав…
– Ах, Бабула не сказав ані слова, ефенді. Але якщо сьогодні на вулиці гаптарів убили Гасана… такого нещасного дня… знатний пане… обов'язково станеться ще ціла низка нещасть…
– Ага! Забобон! Авжеж, таке бісеня, як твоє, піде розпитувати віщунку, коли йому найкраще втопитися! Плач, плач, навіжена! А коли виплачеш очі, то приходь! Я скажу тобі, що Гасан лежить – але не мертвий – просто спить собі…
Мудрий хакім не домовив, бо у дверях з'явився Бабула, підтримуючи своїми довгими мавпячими руками Карембу. За ними ввійшли обидва чоловіки з Догани. Вони на віслюкові довезли пораненого до порога, а тут уже свого друга схопив Бабула.
Лікар вислухав розповідь про нещасливий стрибок, оглянув ногу й лишився задоволений. Він винагородив кожного рибалку великим срібняком, якого ані перший, ані другий ще зроду не держали в руках. Потім на подвір'я ввійшов марабут. Привітавшись із ним, учений, значливо всміхнувшись, ввернувся до Бабули:
– Я чув, про тебе кажуть…
– Я гадав, ефенді, що Бабула не вартий уваги; але як судити з того, що ти кажеш, то я помилявся.
– Погляньте-но! Ти вмієш розмовляти? А всі чомусь думають, що мати навчила тебе вимовляти тільки «Голова, ех, голова!» – засміявся лікар.
– Навіщо ж Бабулі нагадувати людям, що вони помиляються? Адже вони на нього розгніваються і не купуватимуть у нього…
– Чудово! Ти – торговець! А скільки тобі потрібно грошей, щоб не продавати баранячі голови для корчмаря?
– Цілий турецький фунт, ефенді.
– Ну, то я тобі допоможу. Тримай!
– Немає щедрішого від тебе лікаря, ефенді. Дякую!
– Навіщо ж дякувати, коли не береш гроші?
– А тому, ефенді, що я допіру дещо збагнув. Не гнівайся, будь ласка, але подумай ось про що: чи може віл ревти, як олень?
– Що це тобі спало на думку?
– А чи може віл ревти, як олень, тільки тому, що знайшов у лісі оленячі роги? І чи можу я бути пристойним корчмарем, якщо сам не зароблю одного фунта? Проте коли б я прагнув стати корчмарем, то може й узяв би твій фунт, навіть якби й не вірив, що з мене вийде добрий корчмар. Бо, коли людина чогось прагне, вона не здатна сама побачити все, як воно є насправді. А я нічого надто не прагну…
– … аби тільки бачити все краще? Тож я висловлю твою думку так: ти прагнеш не прагнути всього; ти прагнеш краще бачити все. Хто б ото сподівався такого від Бабули?!
Ісмаїл засміявся.
Бабула спаленів. Він ще ніколи не зустрічав такого дотепного вченого мужа, який розмовляв би з ним як з рівним. Сьогодні вперше Бабулі пощастило, але він одразу дістав, так, що аж у очах заяскріло. Хлопець поплентався до Карембу, ковтаючи сльози.
– Я, мабуть, дав би відтяти собі правицю, аби щодня розмовляти з такою людиною, як великий хакім! – сказав Бабула щиро.
– Скільки ти, мулло, хочеш за твого неповнолітнього раба? – спитав за хвилину лікар у святого марабута.
– Він не продається, хакім-ефенді.
– То я ж хочу не купити його, а викупити на волю.
– У цьому немає потреби. По моїй смерті – а вона вже недалека – не тільки син, а й мати дістануть волю. Не варто давати вогнепальну зброю дитині. Краще почекати, поки вона стане мужем…
– Маєш рацію, мулло! Та для мого плану потрібен не тільки Карембу, але й Бабула. І, їй-право, раніше, ніж ти підеш до раю. Малому Гасанові приречена дорога, мулло. І, коли я не помиляюся, ця дорога уже визначена, о марабуте! Але Гасанове тільце не витримає цієї дороги, якщо його не загартувати. Він повинен весь час рухатися – я пошлю його в пустелю… Та на самоті він загине! Йому потрібні вірні слуги – друзі. А ти його друзів знаєш…
– Добре, я схвалюю це. І, до речі, у пригоді можуть стати мої мандри на собор до Кайруана. Хлопці не знатимуть, про що йтиметься. Обіцяю тобі, що віддам їх у південноалжірських оазах у надійні руки…
Далі вони розмовляли про Махмуда Алі, якого сьогодні засуджено на смерть, але з огляду на прохання впливових осіб та колишню добру репутацію, вирішено виселити гаптаря з країни й конфіскувати тільки половину майна.
