Текст книги "Міцний кулак туарегів"

Автор книги: Михаил, Привалов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 17 страниц)

Але хтось у таборі, очевидно, ще не спав, бо звідти почувся тривожний голос. Потім на хвилину знову запала тиша.

А тоді високо над долиною завив шакал.

Атака! В долину безшумно вдерлися півколом п'ятдесят найгрізніших воїнів Сахари. Пролунав бойовий поклик, яким туареги завжди розпочинали атаку.

Шаанби, не встигнувши прокинутись, падали під градом ударів страшних залізних списів.

Тільки один чоловік, той, кого страшне передчуття вихопило із сну раніше, спробував утекти.

Напівроздягнений, він кинувся назустріч нападникам. Першого туарега розітнув мечем, другого вбив кулею. Прокладаючи собі дорогу, він ось-ось зникне в кущах… Та Улд Віска, який стояв позаду своїх воїнів, помітив, що сталося. Двома стрибками він наздогнав утікача і, кинувши списа, пришпилив його до землі.

А за якихось чверть години розвиднілося.

Гінець приніс султанші звістку про цілковиту перемогу.

Фетум у супроводі трьох хлопчиків та охоронців під'їхала до місця страхітливого бойовища.

Вона дивилася на людське лихо, тамуючи жах. І довго, довго, бліда, з тремтячими вустами, подумки прикликала собі на допомогу мстивість.

Потому наказала спокійним голосом:

– Огляньте те, що хвилину тому було помешканням цих мерзенних вовків.

Чоловіки, що з'юрмилися коло неї, почали мовчки зривати шмаття повстини. Під уламками ватагового намету поміж двома міхами з водою лежав хлопчик років десяти.

Туарег підняв хлопчика. На дитині не було навіть подряпини.

Наказ, за яким увесь табір ворога мав бути знищений, змушував воїна звести вгору свого меча…

– Стривай! – гукнув Улд Біска, поспішаючи сюди з іншого кінця табору. – Ти знаєш Бен Манзура? – спитав він хлопця.

Хлопець втупив гордовиті чорні очі в замаскованого чоловіка, а тоді твердо відповів:

– Ти питаєш про мого батька!

– Де він? – грізно запитав ватаг.

Дитина озирнулася. Аж побіля кущів побачила того, хто лежав, пронизаний списом.

– Там! Він повернувся по мене. Хотів забрати мене звідси. Але не встиг. Удар, який влучив його в руку, повалив нас обох. Тоді він вискочив з намету раніше, ніж я… Ось його кров…

І хлопець, у якого сльози застелили очі, затулив обличчя рукою. Всі побачили на рукаві кров його батька.

– Хто кинув цього списа? – запитала серед мертвої тиші Фетум.

– Я! – відповів Улд Біска, і в голосі його почувся подив.

Фетум од хвилювання пополотніла. Трохи перегодя, коли запаморочення минуло й султанша знову опанувала себе, вона промовила гордовитим, проте глибоко схвильованим голосом:

– Брати! Цієї знаменної ночі у нас з'явилися незліченні смертельні, страшні вороги. Адже ви знаєте, що багато хто з оцих шістдесяти шести чоловіків, яких ви спровадили до пекла, належали до найзнатніших шаанбських родів. Тому я як ваша володарка наказую пощадити дитину. Записано, що шляхетний вчинок веде за собою інші шляхетні вчинки. Збирати врожай може тільки той, хто посіє зерно!

Воїни похилили голови. Вони мовчки принесли тіло грізного Бен Манзура, щоб урочисто покласти його до ніг жінки, беззбройного чоловіка якої він недавно наказав підступно вбити.

Фетум зійшла з сідла й, стиснувши посинілі вуста, довго нерухомо дивилася на того, хто був причиною її безмежного горя, а тепер лежав мертвий на голому, гострому камінні.

– Я твоя, Улд Біско, – промовила вона згодом. – Я, Фетум, дружина аменохала, якого підступно занапастив оцей негідник, триматиму знаки влади наших гір доти, доки посаджу у ватаговому наметі володаря, якого народила!

Проте туареги не могли гаяти ані секунди – за кілька хвилин мало зійти сонце і могли з'явитися гінці та вивідачі з навколишніх шаанбських таборів.

– Уперед! – твердо наказав новий султан Улд Біска.

Воїни підбігли до верблюдів.

– Уперед! – вигукнув новий володар Ахаггару.

Незабаром гарках уже ввійшов у горловину ущелини.

Перед Гасаном у сідлі сидів син Бен Манзура.

Воїни поквапливо рушили до вузької й стрімкої улоговини, пробитої у хебці зимовими потоками. Улоговина сполучала дві просторі долини й значно скорочувала путь.

Верблюди могли просуватися тут лише рано-вранці, коли сонце тільки-но сходило і потому ще годину освітлювало дуже нерівне дно улоговини. Та й тоді тварини мусили іти одна за одною, бо улоговина в багатьох місцях була така вузька, що два верблюди не могли розминутися.

Повернення скидалося на втечу. Попереду їхав дозор на чолі з Улд Біскою. А тому що султан боявся, аби під час поквапливого відступу на гарках не наскочив зненацька ворог, то наказав триматися так, щоб усіх було йому видно.

Вершники нетерпляче ждали, поки сонце, що саме сходило, освітить дно улоговини. Нарешті каміння спалахнуло в жовтогарячому сяйві, й Улд Біска мовчки кивнув. Наступної миті він перший поїхав проти сонця, решта мовчки рушили за ним.

Гарках поволі рухався назирці за ним. Тварини, відчуваючи небезпеку, занепокоєно щулили вуха й ступали тихо, аби не викликати ані найменшого шуму, який стократною луною відбивався у цьому скелястому хідникові…

Раптом верблюдиця Улд Біски зупинилась, і ватаг відчув, як вона затремтіла. Сонця при вході до улоговини не було.

Хтось, кого не можна було розпізнати, ввійшов крізь той вхід і власною тінню закрив доступ світлу.

– Що робити? – насупився ватаг.

Довга низка верблюдів зупинилася. Розумні тварини не здійняли крику.

Раптом Улд Біска став на горб верблюдиці і, розгледівши в себе над головою розколину в горі, щосили загнав туди залізного списа. Ага! Десять вершників усе зрозуміли й миттю зробили те саме. Застромлені одне біля одного списи утворили своєрідну драбинку. У скруті туарег на диво спритний і винахідливий. Двоє вершників, стоячи в сідлах, підсадили третього. Нові списи впиналися в ледь помітні розколини у вапняку, і ось уже воїни, як природжені верхолази, видряпалися на перший карниз. Знизу їм подавали все нові й нові списи. За кілька хвилин юнаки вже мчали над карколомним урвищем назустріч небезпеці.

На самому кінці вузесенької тераси, сховавшись за зеленим кущем і зіщулившись, наче гірські барси, вони нерухомо чекали на ворога.

Нарешті ворог виринув із сутіні. Це був вершник.

Кінь під ним ставав дибки й пручався, тож вершникові ніколи було глянути вгору.

Туареги з першого погляду визначили, що чудовий білий арабський жеребець уже давно зачув верблюдів – верховий кінь у пустелі ненавидить мегерів, – зачув, звичайно, він і людей. Відвертий опір тварини проти свого господаря свідчив про те, що вершник не тільки не власник цієї благородної тварини, але більше того – він взагалі вельми недосвідчений наїзник і, мабуть, думав, що кінь боїться тісних гірських ущелин.

Туареги, котрі висіли над прірвою, одразу ж зміркували, що той чоловік може бути лише з наїзників, які прибували з глибини пустелі від Ель-Голеа на допомогу шейхові Шаанби. Він, певно, сподівався уздріти незабаром пишний шейхів табір і почував себе в цілковитій безпеці, дбаючи тільки про свого полохливого й неслухняного коня.

Молодий Тазз красномовно змахнув грізним залізним списом. Решта наслідували його приклад.

– Уллаг! – вигукнув Тазз, і сім списів просвистіли в повітрі.

Наче семираменний камертон упав на камінь – задзвеніла криця. Довгі металеві тростини вп'ялися в землю попереду й позаду коня, так близько одна від одної, наче з чистого неба впала залізна кліть. Чоловік і кінь під ним завмерли.

Тоді молодий Тазз схилився над прірвою й приглушено гукнув:

– Тільки-но спробуй відкрити рота, зробимо з тебе решето.

Ось тепер посинілий бранець з болісним зусиллям звів угору налиті кров'ю очі й побачив темно-сині силуети, наче вбрані в блискуче синювато-зелене пір'я. Ці безликі силуети незрозуміло як висіли на кущі високо на прямовисній горі.

– Гууа ллагу елладзі ла ілага ілла гууа! – злякано забелькотів бранець. – Бачу тричі клятих дияволів, які приходять з пекла…

Він уже чекав, що наступної миті вони розплатають свої перетинкові крила й злетять на нього, як стерв'ятники на мертвечину, щоб видзьобати йому очі, вирвати печінку й серце. Він схопився за голову й сховав її в гриві коня. Але дияволи, певне, втішалися з його смертельних мук. Коли ж він знову глянув угору, то побачив, як один диявол саме спускався, наче мавпа… Він розгледів, що той спускається по вірьовці, якою зв'язують верблюдів. Легко, мов кіт, джінн скочив з височини п'яти сажнів позаду бранця на коня.

Нажаханий арабський кінь одним стрибком перескочив три списи, а вершники гепнули об землю, аж загуло.

Перш ніж вершник оговтався, його вже зв'язали. Кінь стояв покірливий і сумирний – досвідчена рука зупинила його, схопивши вмить за вуздечку, і єдиним порухом примусила тварину підкоритися.

Улд Біска легенько копнув бранця, щоб той швидше опритомнів. Раптом серед напруженої тиші пролунав голос Гасана:

– Уллаг! Та це ж Махмуд Алі!

Цікавість так розпалила хлопця, що він, аби дістатися сюди, проліз попід черевами верблюдів. А тепер з радощів мало не збожеволів.

Махмуд Алі побачив Гасана, якого давно вважав мертвим. Череваня охопив жах. Він, дико рикнувши, покотився до скелі й був би геть розтрощив собі голову, коли б султан не наставив ногу і не зупинив його.

Улд Біска здивовано спитав:

– Ти знаєш цього пса?

– Бачив…

Гасан якомога стисліше розповів, як Махмуд Алі у Тріполі мало не вбив його і як за те був вигнаний із бейлікату. Як хлопці здибалися з ним на святому полі в Кайруані, коли він з бандитами грабував небіжчиків. І як він потім надовго зник.

– Цього досить, щоб його смердючий труп кинути гайворонню, – урвав Гасана султан.

– Вислухай усе, прошу тебе, сіді! На мою думку, цей негідник винний у ганебній смерті вашого Кхеддеша.

Улд Бісчині очі дико спалахнули. Гасан затремтів і промовив:

– Я буду радий, якщо помилився…

Улд Біска, більше нічого не розпитуючи, відпустив Гасана й порухом руки покликав воїна.

– Коня візьмемо з собою, – кинув він.

Воїн швидко відійшов, аби виконати наказ.

Караван мовчки квапливо рушив, і, коли нарешті покинув небезпечну улоговину, вперед вислали розвідників. Незабаром стало відомо, що прохід вільний. Син Мадгі, внук кайда Ель-Голеа, стояв табором кілометрів за п'ять на схід, в уеді Оливок, де було велике джерело, але нічого не підозрював.

Аж наприкінці ночі туареги розташувалися в круглій, оточеній стрімкими скелями ущелині, далеко навкруги розставивши пильну сторожу. Проте розпалити багаття не наважилися.

Вони вирішили по двогодинному спочинку відступати з хебки далі.

Коли під час відпочинку до Махмуда Алі підійшов Улд Біска, черевань припав чолом до пурпурових носків султанових марокканських чобіт, як вивчений мисливський пес кладе ніс на ногу свого господаря, коли чокає на його накази.

– Чому ти сьогодні вранці їхав Мишачою дірою? – суворо запитав султан.

– Я хотів домовитися з шейхом Бен Манзуром, – без вагання відповів Махмуд Алі, втупивши рисячі очиці в запнене обличчя цього високого на зріст, величного й, видно, знатного туарега.

– Ти й досі цього бажаєш? – ущипливо запитав султан.

А що Махмуд Алі, який лежав перед ним, на це, очевидно, не відповів би, то Улд Біска змахнув рукою. Воїн приніс хустину й мовчки розгорнув її.

Серед напруженої тиші бранець звів угору вологе брезкле обличчя, яке помалу й страхітливо наливалося кров'ю і стало майже фіолетове.

Всі чули, як Махмуд Алі хрипів, як задихався.

Султан знову змахнув рукою. Бойовий трофей – голову шейха, чия кров була пролита за кров замордованого, – знову загорнули в хустину, і воїн відійшов.

Хвилину тривало грізне мовчання. Потому султан сказав:

– Хоч я й не зміг виконати твоє бажання, аби ти побачив пса Бен Манзура й віч-на-віч переговорив з ним про ваші лиходійства, проте мені здається, що це не принесло б тобі великого зиску. Володар Шаанби вже нікому, і тобі теж – ніколи нічого не заплатить!

– Я не мав на гадці ані рабів, ані золотий пісок, о сіді!

– Знаю, що в монастирях Теджаджна тьма-тьмуща золота й рабів… Ти, певно, їхав заради чогось важливішого! То коли ж клята Шаанба мала зрадницьки напасти на еміра-ель-мумма, геройського султана Абд-аль-Кадіра, щоб християнські вовкодави захопили його і за ту мерзенну службу посилили на наших хребтах тягар влади тих, хто зраджує нашу країну?

Махмуд Алі вельми збуджено й квапливо промовив:

– Той, хто, як я замолоду, бачив на власні очі міць франків і Франкістану, бачив там на півночі ливарні гарматні заводи, що вивергають у ніч полум'я, наче ланцюги розбурханих вулканів, той розумів, що то не боягузтво, коли дитина сховається від настирливого наїзника в милосердних складках материного халата…

– А яку винагороду дістав ти від франків за свій шакалячий страх перед їхніми гарматами, що були б безпорадні проти непохитної волі всього нашого народу, коли б він мав непідкупних вождів, – ти, вбивця дітей, ти мародер, ти, хто раптом виявив у собі глибокі знання світової політики саме тієї миті, коли заклятий ворог нашої землі вирішив купувати між недолюдками зрадників?

Махмуд Алі спопелів од жаху. Він зрозумів, що його впізнали.

– Ти зрадник, – сказав султан, – Ти призвідця смерті нашого доброго володаря, ти джерело такої мерзоти, що тисячі смертей було б замало, аби ти спокутував ними свої злочини!

Улд Біска змахнув рукою.

Махмуда Алі повісили.