Текст книги "Міцний кулак туарегів"

Автор книги: Михаил, Привалов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 17 страниц)

13
Вгору, до орлів

емно-сині оксамитові гори височіли на південному виднокрузі. Вони щогодини, ніби з нудьги, змінювали свої шати. Коли вогненні стріли сліпучого тропічного сонця відкривали їх у ранковій далечині, то незліченні гірські шпилі на кілька хвилин забарвлювалися в червоний колір і ставали схожі на частокіл із сокир і кинджалів, вістря яких були щойно заплямовані кров'ю ночі, тисячу разів ними простромленої, ночі, що бездиханним трупом упала на той частокіл. Потім гори запинав серпанок синюватої імли, який без угаву мінився в розквітаючому дні.

Навколишня пустеля в чимраз яскравішому денному освітленні втрачала свої певні форми – аж до тієї миті, коли кожен з мільярдів камінців і каменів на всьому просторі плоскогір'я сяяв у цьому світляному буянні своїм власним розжареним джерелом світла.

То вже сонце висіло над головою. І все, що наважилося прийти до цього мертвого світу, аби дихати тут і рухатися, лежало тепер, розплатане, десь у тіні звислих скель, висолопивши набряклий од спраги язик, марно намагаючись сховати під повіками змучені від болю очі. Сліпуче світло на кілька годин уражало всі клітини мозку…

Кожного дня людина думала, що це вже настав її останній день. Аж сонце починало непомітно хилитися на спадень. І о четвертій усьому живому трохи легшало. Гігантські маси тремтливого повітря помалу зрушали з місця, і людина здивовано ковтала те повітря, немов пила з теплого джерела.

Лежала й дивувалася, як витримала те жорстоке й страшне випробування вогнем, і намагалася збагнути, як взагалі могло статися таке диво.

Але подорожні ніколи не дозволяли собі байдикувати. Похапцем попоївши, кожен повинен був допомогти згортати намети й вантажити на верблюдів, які несамовито кричали й з ненавистю дивилися на тих, хто вихопив їх із блаженної дрімоти.

О п'ятій караван був уже знову на ногах. В устах вершників розквітала пісня, ритм якої надавав ритму ході верблюдів. Так вони прямували під безмір'ям небес, які опівдні були нестерпно білі, а тепер стали лазурово-блакитні…

Гори десь там, на півдні, надвечір синішали і скидалися на скляні бурульки. Вони здіймалися в небо, наче ліс, зачарований якимось могутнім земним духом.

Коли ж звивиста смуга гір спалахувала в останніх променях дня і темрява ось-ось мала упасти на світ, коли диск тропічного сонця занурювався за обрій, – гори там, на півдні, теж за мить, наче фата моргана, розтавали у оздобленій самоцвітами небесній синяві.

Цілісіньку ніч, безконечну, безсонну мерехтливо-синю ніч, ланцюги гір ховалися від каравану, так, як, мабуть, ховалося плем'я степових пастухів, забачивши на виднокрузі ворогів.

Коли ж новий ранок з муками пробився штольнею, що виходила на поверхню десь далеко на сході, серед охололого каміння, й караван ставав табором в тіні якоїсь гори, що химерними формами й сумною самотою нагадувала велетенську брилу на глухій рівнині, всі ті синяві сокири й кинджали вже знову стриміли у височінь ген-ген далеко в ранковій блакиті. Дарма що караван ішов без упину цілісіньку ніч і що довга вервечка верблюдів дванадцять годин збивала в кров копита на гострій щебінці. І що караван пройшов уже двадцятою долиною…

Марнота марнот! Всемогутній лукавий гірський дух щоразу клав ті гори до казкової золотої скрині й на крилах кигучого пустельного вітру відносив їх на південь рівно на стільки, на скільки просувався караван за неймовірно важку ніч.

А земля непомітно й невпинно здіймалася щораз вище. Караван уже давно-давно йшов угору на південь.

«Увесь простір являє собою величезні сходи. Гігантські природні сходи, які утворюють дивовижний ступінчастий п'єдестал гір. Посеред Центральної Сахари, яка простяглася на мільйони квадратних кілометрів, з цього недозірного п'єдесталу здіймаються центральносахарські Альпи – гірський масив Ахаггар, чиї дикі й безладні конуси похмурих чорних скель зненацька виростають із казкових прірв і западин до такої височини, що тут, у центрі спекотливої Сахари, вже за два місяці до настання осені їхні найвищі шпилі вкриваються сніговими шапками».

Але всі ці пояснення мало втішали. Смертельна втома наклала свій відбиток на засмаглі вуста кволого Гасана. Полуничні вуста Карембу скривилися, ніби він скуштував келих гірких ліків… А караван тим часом уже знову вирушив на світанку в похід до долини, яку провідники називали уед Ель-Гассі, Долина колодязів.

Коли Бабула допоміг друзям пройти пішки останні триста кроків поміж камінням, за виступом скелі відкрилися густі білі квітучі чагарники, а за ними – величезна чаша в голій скелястій ущелині із зеленавого порфиру, повна кришталевої води.

– Звідки в безводній пустелі набралася така сила води? – приголомшено спитав Гасан, немов уздрівши якусь примару.

– Та це ж дощова вода! – вигукнув Карембу, змочивши спраглі вуста.

– Дощова вода! Атож! Адже у скелі не видно ніякого джерела! – всміхнувся Бабула – він радів, що може повчити своїх недосвідчених друзів.

– І вода зберігається тут так довго? – здивувався Гасан, який не йняв віри, що в цій пустелі, де каміння потріскалося від спеки, взагалі могли колись іти дощі.

– Якщо вода під захистком тіні, то вона може зберігатися в скелі навіть ціле літо.

– Ціле літо, кажеш? То, може, сюди приходить і зима? Невже в центрі Сахари може бути зима? – обернувся Гасан до чоловіків, які співаючи підійшли до ущелини наповнити усі бурдюки цією чудовою водою.

– Буває. Незабаром настане осінь. Десь за тиждень або днів за чотирнадцять ти сам її привітаєш, – відповів ставний наїзник. Очі його з-під запинала блищали від задоволення – адже ранкова каша, зварена на дощовій воді, – це ж справжні ласощі. В дощовій-бо воді немає присмаку гіркого лугу, соди або солі, які є в переважній більшості пустельних джерел.

– То тут ідуть дощі… – мовив Гасан до Карембу, але той не сушив собі цим голови, а побіг туди, де врочисто запалили вогонь, – шлунок у хлопчини давно вже просив гарячої пшоняної каші з фініками.

Тут долина вкрита зеленавими купками зів'ялої трави. З голої й потрісканої глини, яка хтозна-звідки взялася тут, ростуть чагарі. Солодке листя цих чагарів нагодовує донаситу сотні верблюдів, і тому погоничі на таких місцях зупиняють гафлу на два дні.

І знову дорога в'ється то схилом вгору, то почерез гранітне дзеркало пустелі. Спекотливе літо кінчалося, й тому гафла подорожувала тільки вночі. Гасан, який чув од когось, ніби Місяць – це згасла зірка, сказав Бабулі, що йому на цьому нагір'ї здається, наче вони йдуть не по лагідній землі, а десь по поверхні Місяця.

Потім караван просувався рівниною, на якій подеколи здіймалися самітні Свідкові гори. Хлопці довго гомоніли про химерну форму тих гір:

– От та – наче вежа стародавнього сарацинського замка!

– А коли примружиш трішки очі, то он та скеля праворуч нагадує зведену вгору кінську голову.

– А ось росте справжня печериця!

– Ні, зморшка!

– Кажу тобі – печериця!

– А взагалі це схоже на величезну шахівницю, на якій давні боги зіграли партію, але фігури забули прибрати! – вигукнув Гасан, задоволений з власного дотепу.

– На мою думку, – мовив Карембу, – ми не здіймаємося щораз вище східцями поодиноких рівнин, як ти нам оце пояснював, а навпаки – день у день сходимо вниз до якоїсь величезної ями. Але через те, що весь час ідемо долинами, то не помічаємо цього спуску.

Був прохолодний ранок. Караван виповз із голої долини, яку проминув уже наприкінці ночі, й тепер ладнався швидким тригодинним походом дістатися через плоскогір'я до наступного уеду, де на них чекала вода, паша і прохолода.

Карембу, говорячи так, дивився на гори, які тепер, на світанні, здалися йому значно вищими.

– Ти помиляєшся, Карембу! – всміхнувся Бабула. – Хіба не бачиш, що подекуди вже навіть простим оком можна розгледіти поодинокі вершини?

– Наші наполегливі й уперті нічні походи, мабуть, утомили тих джіннів, які щоночі віддаляли од нас гори! – замріяно проказав Гасан.

– Отакої! Ти ще скажи, що тим джіннам розболілися ноги і тепер вони з горами не біжать, а шкандибають! Тож завтра ти вже доженеш їх! – глузував бешкетливий Карембу.

Того дня спека була така страшенна, що навіть увечері не відчувалося прохолоди. Ранком усі були схожі на сонних мух. Караванні ватажки вирішили отаборитися в долині.

Опівдні задуха стала майже нестерпна. Але невдовзі над ущелиною вперше за весь час подорожування попливли хмари. Небо почорніло.

Нараз посутеніло. Спалахнула блискавиця, потім ще й ще. І раптом ринула неймовірна злива, посилювана ударами навальної бурі. Буря зривала з берегів ущелини каміння й з гуркотом кидала його додолу. Саме тієї миті, коли злива ринула з неба, мов справжній водоспад, пролунав крик. Люди в панічному жаху почали згортати намети й з гарячковою поквапливістю вантажити все на верблюдів, які ревли й виривали вуздечки з рук погоничів.

– Геть звідси! – з жахом кричали мегаристи. – Вгору, негайно вгору!

Вони вказували на стежину, що стрімким схилом спиналася вгору, до відкритого плоскогір'я, де в спалахах блискавиць, у шалу бурі та водянім потопі немов справляли шабаш відьми.

Наляканий Бабула, несамовито галасуючи, підштовхував Карембу та Гасана: хлопці вже подумали, що на караван блискавично напали вороги. Аж тут у безупинному гуркоті грому й гуготінні скаженіючої бурі почувся дивний шум, який заглушив усі інші звуки. Йде вода!

Справді… Неймовірна річ! Потоки спіненої води почали затоплювати спраглу ущелину й за три хвилини перетворилися на справжню бурхливу річку, яка видирала кущі й несла їх на своїх пінявих хвилях через незліченні кам'яні брили.

Якби караван трохи загаявся, то і люди, і тварини загинули б!

Після того буремного дня мандрівники не наважувалися таборитися на дні уедів, бо погода весь час змінювалася. Дощило день через день…

Так на передгір'ї Ахаггару оголосила свій прихід осінь, а за п'ять чи шість днів хлопці вже не йняли віри власним очам.

Скрізь, скільки сягало око, зеленіло. Всі ці випалені й глибоко порепані, встелені щебінкою неозорі плоскогір'я, які, здається, не знали життя від самого створення світу, – після двох злив устелилися зеленавим килимом чудової степової трави.

За п'ять днів сила-силенна білих і жовтавих квітів, синюватих дзвіночків і стокроток несміливо визирнула з-поміж рідкої низенької трави.

– Це друга весна. Тобто осінь на високогірному південносахарському степу, – пояснив хлопцям мовчазний тімассанінський марабут, який досі мав багато клопоту з тим, аби караван щодня долав визначену путь од водопою до водопою.

А скільки розповів їм цей святий муж за одненьку годину! Він розказав, що коріння деяких оцих напрочуд стійких степових рослин, які нині розквітають за дюйм над поверхнею землі, сягають сажнів двадцять або тридцять завглибшки, де й у найпосушливішу пору струмує волога. Ця волога живить рослини навіть тоді, коли дев'ять років над краєм не впаде ні краплини води.

Марабут пояснив також, чому вже треба готуватися до зустрічі з туарегами. Адже днів за чотирнадцять перед настанням цієї благодатної дощової пори вони лишають свої літні таборові селища високо в горах і женуть голодні стада на плоскогір'я Амадгор. Тож тепер їх можна зустріти першої-ліпшої хвилини!

Тімассанінський ігумен Сі-Утман походив із туарезької родини азджерських марабутів, і тому добре знав усі звичаї цього неозорого краю, верховним духовним і політичним головою якого був іще славетний марабутів дід…

Справді! Наступного дня, тільки-но зазоріло на світ, караван зупинився, ніби його раптом пришили списом до землі.

Ані Гасан, ані Карембу не розуміли, що б це мало означати. Та Набула, примруживши очі, дивився на обрій. За десять хвилин напруженого мовчання хлопець скрикнув. Його товариші теж обернулися до самітної скелі. Але спершу нічого не побачили.

Тільки за хвилину помітили, як ген-ген удалині, біля чорно-синьої скелі, щось рухається… То чорніли троє, ні – четверо вершників на неймовірно довгоногих і прудких, мов страуси, верхових верблюдах… Вершники тікали напрямком до смуги чорних і похмурих скель, які в далечині наступали на зелені степи…

– Розвідники. Вони, напевно, стежили за нами вже під час нашого нічного походу! – сказав хтось із мегаристів. – Повідомте їх якнайшвидше, хто ми такі!

Шість таємничих чорних Сі-Утманових вершників миттю схопили рушниці, спритно набили їх порохом та свинцем і вистрілили в певній послідовності: один, потім два, тоді знову один і, нарешті, ще два постріли.

Сухі постріли линули свіжим, осяйним ранковим повітрям і глухою луною поверталися назад.

Останні постріли, очевидно, здивували вершників-розвідників, бо ті, наче по команді, зупинили верблюдів.

А тоді почали сигналити мандрівникам темними та білими хустинками, що їх прив'язували то до довгих стволів рушниць, то до залізних списів.

Отже, розвідники зрозуміли, що караван – це не гурт купців, які наважилися вирушити до Судану крізь високогірні пасовища теджеге-н-у-сідів. Про наїзників теж не може бути й мови, бо понад половина верблюдів каравану мали на собі вантажні сідла з товаром та бурдюки з водою. А наїзник вирушає до чужої країни з такими запасами, які може нести тільки його власний верблюд.

– Якщо це не купці і не наїзники, то хто ж це подорожує на початку осені, великої пори пасовиська? – дивувалися туарезькі розвідники.

Незабаром вони повернули своїх верблюдів, аби якнайшвидше порадитися між собою й не дістатися, бува, до якоїсь пастки.

Потім двоє з них помчали по підмогу напрямком до скель. Там, імовірно, під захистком розкиданих по плоскогір'ї чорних пагорбів, випасало свої стада їхнє плем'я.

Інші дві темні постаті на білих, ніби танцюючих верблюдах поволі під'їздили чимраз ближче до каравану. Мандрівники примусили своїх верблюдів лягти, аби показати, що вони й не думають тікати.

Нарешті можна привітатися і навіть роздивитись маски на обличчях та знаки на велетенських щитах із антилоп'ячої шкіри.

– Теджеге-н-у-сіді! – закричали тімассанінці радіючи. – Мир вам! Ми шукаємо вас! З нами Сі-Утман, марабут із Тімассаніна!

Тільки тепер вершники зрозуміли, що являє собою хоробра гафла, яка наважилася прийти просто «до лігва левів» – на високогірні пасовиська найблагороднішого й найвойовничішого ахаггарського племені. Похиливши страшні списи, вони, мов ластівки, промчали останню відстань. Ось вони вже біля гафли, де серед інших виднілися високі постаті обох марабутів у білосніжних шатах.

Встромивши в землю страшні вістря списів, розвідники вихопили із піхов довгі прямі мечі й, затулившись по горло щитами, привітали марабутів помахом мечів, які спалахували у вранішньому сонці, наче блискавиці.

Потім кинули зброю й у самих темно-синіх масках та червоних блискучих атласних бурнусах поквапливо підійшли поцілувати край халата тімассанінського ігумена.

– Якій зірці повинно дякувати плем'я теджеге-н-у-сіді за таку честь, о шейху!

– На жаль, мій юний герою, зірка, яка привела мене до вас, сяє в сузір'ї Нещастя…

– Навіть коли б ти приніс найсуворіший вирок половині наших мегаристів, то й тоді ми привітали б тебе як найкращого друга, котрого має імошарг серед наших ворогів!

– Іншаллах!

Похмурий тімассанінський марабут усміхнувся й зауважив з батьківською докірливістю:

– Відколи це туарезький лицар перестав покладатися передусім на грізне вістря свого меча та міцність власного щита? Сіді, сіді! Аллах поважає лицаря за його спритність та хоробрість і не вимагає, щоб воїн цілими днями читав молитву. Хто б тоді іменем аллаха боронив стада, немічних старих, жінок та бідолашних дітей?

Надміру чемний лицар зрозумів, що переборщив у своїй нещирій ґречності. Але водночас його здивувала войовничість слів побожного церковного сановника, котрий був відомий усім як провісник миру й завжди віддавав перевагу дипломатії примирення перед військовими діями.

У лицаря заблищали очі, й він спитав погрозливо:

– Ти попереджаєш воша, щоб міцно тримав власного меча, й приносиш звістку про омріяний бій?

– Так, сіді, це вперше мої уста спонукають до нещадної боротьби проти ворога.

– То, певно, ти маєш на це серйозні підстави!

– Ще ніколи я не мав таких серйозних підстав! Лицар у масці мовчки втупив очі в ігуменове обличчя, проте розпитувати далі не наважився.

– Встань, чоловіче, й одведи нас до табору! Обидва туарезькі лицарі низько вклонилися, підняли зброю й хвацьким акробатичним стрибком вихопилися на високі сідла, навіть не давши клякнути благородним мегерам. Потім подали знак неквапливим погоничам, щоб гафла рушала слідом за ними.

За півгодини назустріч гафлі виїхав знаменитий туарезький цеп. Грізні воїни центральносахарських пустель були в цілковитій бойовій готовності. Схиливши вістря списів до голів мегерів, вони за кілька хвилин оточили гафлу.

Від авангарду каравану одділився лицар, який допіру вітав прибулого ігумена.

А за дві хвилини, обмінявшись кількома гортанними вигуками, туарезька кавалькада пустилася в справжній кавалерійський танок. Лунали постріли з рушниць, залізні списи бряжчали об важкі бойові щити. І все це під супровід тисяч дзвіночків, якими були оздоблені сідла, вуздечки й чапраки туарезьких мегерів.

Коли загін знатних молодих вершників у бойовій грі примусив свого уявного суперника панічно відступити, тоді всі, наче зграя яструбів, помчали до голови каравану й надзвичайно спритно осадили своїх прудконогих верблюдів.

– О аллах! – здивувався марабут Захаріаш. – Адже на чолі їх – жінка!

– Вітаємо тебе, Сі-Утмане, любий друже! – почули ті, що були поблизу, чистий, лагідний, але впевнений голос.

– Фетум! Це ти?!

– Мені доповіли, що до нас їде наш любий і добрий Утман… То це тебе обрали за посла, який має повідомити про нещастя, що спіткало мого чоловіка та його хоробрих друзів?

Мудрий мокаддем якусь мить допитливо й сумно дивився на жінку, а тоді мовчки похилив голову.

Тінь перебігла ясно-синіми очима султанші, чиє не-запнене обличчя було біліше за її шовкову хустину й нерухоміше за кам'яну маску. Тієї миті в її очах наче погасло сяйво.

Запала гнітюча мовчанка. За хвилину султанша ніби опанувала себе. Очі в неї були повні сліз, але голос не втратив сили й звучності, коли вона неквапно й рішуче промовила:

– Уперед!

Молоденька султанша обвела поглядом своїх наїзників, які в шанобливому півколі, нерухомі, наче статуї, у індигово-синіх масках, схиливши вістря зброї до землі, чекали її наказу.

На голосний заклик воїни віддали честь. Кілька вершників і гості під'їхали до султанші. Вона подала знак, і всі рушили до гір.

Тихо, приглушено і погрозливо залунала якась урочиста героїчна пісня. Мандрівники не розуміли слів цього старого грізного хоралу, але чули, що в ньому повторюється страхітливе ім'я шейха Мухаммеда-ег-Тінекербаса, ім'я Імангассатена Котіки, орагенів і назви міст, де кілька віків тому точилася кривава боротьба між панівним родом орагенів та імананами, які відтоді втратили своє панівне становище серед туарезького народу, бо шейх ег-Тінекербас переміг колишнє панівне плем'я імананів і помилував його лише тоді, коли іманани присягнули ег-Тінекербасові на вірність і віддали свою країну під владу орагенів.

Не тільки хлопці, а й обвітрені тімассанінські мегаристи прислухалися до приглушеного й незрозумілого хоралу, якого так піднесено співали двісті войовничих наїзників дивовижної країни диких гір і квітучих степів. Підкоряючись сумному співові, верблюди виступали наче похмура вервечка якихось прадавніх войовничих духів. Незліченні разки дрібнесеньких срібних дзвіночків дзвеніли в такт їхніх кроків, наче тисячоголоса музика гірських гномів, які зійшлися на вкритому травою плоскогір'ї, щоб подивитися на досі не бачене видовище.

На фіолетове небо випливали вітрила білосніжних хмаринок, яскравою молодою травицею перебігали хвилі.

Почорнілі, наче обпалені вогнем, скелі стриміли вгору рідкими рядами й з кожним кроком чимраз щільніше стискали досі розлогий простір квітучого степу. Незабаром почало відлунювати те срібне тремтіння тисяч дзвіночків, що його викликала ритмічна хода кількох сот верблюжих ніг…

Набула, Гасан і Карембу клусали плече в плече в першому ряді каравану, де, за туарезьким звичаєм, усі верблюди були прив'язані один до одного довгими вірьовками.

– Мені якось моторошно! – прошепотів Карембу, коли приглушений хорал нарешті замовк. – Людині таке не привидиться навіть у сні!

Набула багатозначно подивився на затихлі шереги вбраних у темне замаскованих вершників. Велетенські шкіряні щити при кожному кроці ритмічно били мегерів і, наче двісті барабанів, похмуро акомпанували неугавному срібному дзенькоту незчисленних дзвіночків.

– Я думаю, що цей ескорт веде до самісінького диявола! А ці почорнілі скелі, напевно, не що інше, як горезвісна брама до сьомого кола пекла, де нас незабаром смажитимуть!

Набула хотів пожартувати, але жарти чомусь не клеїлися.

Від самої думки, що наступної хвилини може зникнути яскраве сонячне світло й вмить посутеніє; що й тоді доведеться їхати кілька годин поміж цими загадковими мовчазними воїнами в масках, які ні сіло ні впало заведуть своїми гортанними голосами ще одну грізну пісню; що й під час нічного походу їх огортатиме цей невимовний дзенькіт тисяч срібних дзвіночків; що в дурманному повітрі й далі дуднітимуть велетенські щити й криця важких бойових мечів та ланцюгів збруї, – навіть Бабулі, тверезому й хороброму хлопцеві, ставало моторошно.

– Чи ти бачив таке?.. – прошепотів Бабула наляканому Карембу, який, кліпаючи очима, сидів на довгоногому мегері й за весь час не наважився навіть поворухнутися.

– Бр-р-р! – стрепенувся Карембу від Бабулиного шепоту.

Він помалу опанував себе й усміхнувся, але так, немов оце допіру з'їв гірких ягід.

– Враження справді приголомшливе! – докинув і свого Гасан, який уже теж трохи оговтався. – Жах вони наганяти вміють! Ви тільки уявіть собі, як би ми почувалися в такому оточенні, коли б не належали до почту нашого дорогого марабута – їхнього жаданого гостя! Що, коли б ми були в звичайнісінькому каравані торговців, який серед цього степу ненароком здибався б з їхніми мегерами?

– Гм! Коли вже ти, Гасане, згадуєш чорта проти ночі, то чому не кажеш, приміром, що найкраще нам було б зустрітися з туарезькою ахаггарською виправою тоді, коли ми подорожували разом із шаанбами до Уаргли!

Всі троє засміялись. Цей сміх вивів хлопчаків із стану заціпеніння, й страхітливе враження від їхнього неквапливого ескорту помалу розвіялося.

Хлопці добре пам'ятали, що вони – жадані гості й що грізні н-у-сіді йдуть не похоронним походом, а виявляють у такий оригінальний спосіб надзвичайну пошану до гостей.

Незабаром жах поступився місцем невситимій хлопчачій цікавості.

– А чи ви бачили в них на руках великі сталеві браслети із шпичаками? Навіщо це? – спитав Карембу.

– Що ті браслети! Погляньте на кинджали, прикріплені до обох зап'ясть!

– А чому всі вони в темно-синьому і тільки деякі вдягнені у вогненно-червоні плащі?

– А чи помітили ви, що у багатьох на скронях під великими шапками грубелезні коси, наче баранячі роги?

– І що обличчя вони закривають запиналом не одного кольору? Дехто – чорним, дехто – індиговим, а хто й зеленим.

– Оті запинала найстрашніші – за кілька кроків годі й побачити очі лицарів!

– Вони схожі на вдягнених у чорне небіжчиків, які щойно вилізли з могил…

Очі хлопчаків так і грали, коли вони позирали на похмурих, мовчазних, зневажливо гордовитих і грізних туарезьких лицарів, що їхали попереду, позаду, праворуч і ліворуч на відстані тридцяти кроків од них, у колоні по чотири, так струнко, як не спромоглася б їхати найдисциплінованіша гвардія.

Зненацька на чолі колони знову залунав спів.

Чоловік у пурпуровому плащі, могутньої постави, з трьома разками різноколірних амулетів на шиї заспівував якусь пісню, а вершники хором відповідали йому:

– Ава-аг-Аманаї!

З цією піснею караван кінець кінцем дістався до вузької, всіяної камінними брилами улоговини між двома стрімкими скелями, від яких слова «Ава-аг-Аманаї!» відбивалися багатоголосою луною.

Коли вершники проминули улоговину, перед ними відкрилася широка, поросла чагарниками й деревами прірва. На її пласкому дні у підковоподібному порядку розкинулися кілька сот наметів. На внутрішньому боці тієї підкови стояли червоні шкіряні намети, помешкання вельможного панства.

Згори неукріплений туарезький табір був такий мальовничий, що Гасан мимохіть вигукнув:

– Яка краса!

Справді, це було красиво! Прямовисні скелі метрів двісті-триста заввишки, які оточували овальне дно прірви, поросле ясною травою та білим квітучим чагарником, були чорні й виблискували сахарською слюдою. Позаду стрімким схилом до прірви стікало кілька перлистих стрічок невеличких водоспадів, які біля підніжжя ступінчастих гір зливалися в бурхливий потік, що звивався посеред ніжної зелені.

Туарезькі наїзники їхали тепер один за одним. Їхні мегери, трохи зіщулившись, мов гірські коти, спритно й сміливо бігли крутою й небезпечною стежиною просто над прірвою. Тімассанінські незграбні верблюди злякано форкали – вони не звикли до таких доріг, бо зросли на неозорих піщаних рівнинах. Тому їх довелося вести, тримаючи гнуздечку біля самісінької морди.

Десь напівдорозі назустріч караванові вибігли босоногі туарезькі імргади[55]55
  Імргад – туарезький підданий, орендатор.


[Закрыть], закутані у запинала й помітно бідніші, хоч теж одягнені в темне.

Вони одразу взяли поводи, і караванні погоничі могли тепер безтурботно спускатися вниз.

У супроводі тімассанінців хлопці підійшли нарешті до входу в табір. Тут їх привітали два старійшини, які на чолі чималого гурту вийшли гостям назустріч.

Старійшини подали хлопцям прісні коржі, спечені в приску, та сіль, а кожен гість побажав шановним господарям усіляких благ.

Позаду старійшин нетерпляче тупцяли цибаті хлопчаки. Вони, мабуть, уже чули про Карембу, Гасана та Бабулу. Бо, коли хлопці, одкусивши та проковтнувши посоленого коржа й так само, як і їхні попередники, згідно зі звичаєм, чемно побажавши господарям усілякого добра, стали осторонь, їх миттю оточили туареги-підлітки. На старших хлопчаках були запинала, колір яких відповідав ієрархії племені.

Один з них задирливо заступив прибулим дорогу, вклонився й сказав:

– Я молодший брат хороброго Акіра Улд Біски – Ташша Біска-бен-Теджеге-н-у-Сіді – імошарг![56]56
  Імошарг – туарезький барон.


[Закрыть] – останнє слово він вимовив з гордим притиском.

Гасан, Карембу і Бабула подумали, що цей п'ятнадцятирічний, високий на зріст підліток має посаду, яка зветься імошарг і якою він страшенно пишається. Обидва друзі весело підморгнули Гасанові, і той мовив:

– Любий імошаргу Ташшо Біско-бен-Теджеге-н-у-Сі-ді! Я Гасан син Абу-ль-Гасана з Тріполі-ель-Акса. А це мої друзі: старший – Ташша, син Кенена й племінник Едеддела, шейха кель-зуїлів! А молодший – Карембу, син Аль-Ассу з країни Гобір.

– Якщо Карембу гауса, то чому він носить нашийник? Чи, може, його батько заборгував твоєму батькові стільки талерів, що каді продав його вам у рабство?

– Ні, імошаргу! Наш любий приятель Карембу народився рабом. Але його «дядечко» – добрий і побожний марабут Абу-Захаріаш – незабаром дасть йому волю.

По тих наївних Гасанових словах бідолашний Карембу перестав існувати для гордовитих молодих туарегів.

Бабула поглянув на Гасана, аби той на початку знайомства рішуче й твердо став на захист товариша. Та Гасан відчував, що нерозважливий вчинок може призвести до непорозумінь, а тому, трохи помовчавши, сказав:

– Не знаю, що означає твій сан – імошарг, любий Ташшо, не знаю також ваших звичаїв. Але знаю, що гість має право просити хазяїна про послугу. І що хазяїн не образиться й не розгнівається, коли прохання гостя видасться йому незвичайним!

– Не говори манівцями! Чи ти, може, хочеш навчитись у нас дипломатії? То чим можу тобі прислужитися?

– Коли ти змушуєш мене говорити відверто, то знай, що Карембу – наш друг. І негоже одривати його від нас…

– Що ти кажеш? – обурився молодий туарег. – Ви обидва прилюдно признаєтеся у дружбі з сином рабині? І ваші батьки дозволяють вам отаке неподобство?

– Карембу – учень Абу-Захаріаша, так само як і ми, імошаргу Ташшо. А коли всечесний Абу-Захаріаш прийняв молодого гауса в свою родину, то хіба ми не можемо наслідувати його приклад?.

– Гм… – видно, посилання на марабута вплинуло на молодого туарега: – А що імаїрген Абу-Захаріаша?

– Який імаїрген? Як я знаю, Абу-Захаріаш не має ніякого імаїргена!

– Я кажу про його дружину!

– Он воно що! То дружина вашою мовою – імаїрген? Абу-Захаріаш удівець.

По цих словах туарег обернувся до свого почту:

– Ти вченіший за мене, Тіссі, бо ти мерабетинець і колись будеш марабутом! У кого ми повинні з'ясувати, чи може цей раб стояти поряд з нами, не зашкодивши нашій честі?

Тіссі, довгань років шістнадцяти, у білосніжному бурнусі, відповів без вагання:

– Навіть беручи до уваги застереження книги гостей, гадаю, що це неможливо. Адже написано: раб є річ!

Бабула спохмурнів і якусь мить стояв мовчки, а тоді проказав виразно й рішуче:

– Якщо релігія каже, що всі люди рівні, бо не існує закону божого спеціально для вельможного панства, не існує закону божого спеціально для простого люду, то, значить, не існує закону божого спеціально для раба. Чому ж ви називаєте декого рабами й зневажаєте цих людей? Коли ж хто і поневолив іншого, аби нажитися з його праці, й гребує поневоленим, аби виправдати свій злочин, то чому йому не спаде на думку гребувати і плодами праці свого поневоленого? Він керується законами, які сам собі вигадав, бо вони йому вигідні!

І, не чекаючи відповіді, високо звівши голову, Бабула попрямував до намету Абу-Захаріаша, де, схрестивши ноги, сидів убитий горем Карембу.

Захаріаш одразу збагнув, що щось скоїлося, й тому Бабулі довелося повторити слова, які він кинув у обличчя молодим туарезьким паничам.

Марабут похитав головою. Потім підвівся і схвильовано мовив:

– Карембу, мій хлопчику, підійди до мене! Прикро, що Бабула так просто указав дорогу мені, старому. Насправді ж ти ніколи не був у мене рабом, і я, мабуть, ніколи не зловживав своїм правом. Тільки те, що турки заборонили мені мати власних учнів і що я з твоєю допомогою обходив цей закон, затримувало тебе в неволі. Відтепер ти вільний! Бабуло, перепиляй мерщій нашийник своєму другові!

Гасан, який саме зажурено зайшов до намету й став свідком цієї розмови, зворушено сказав:

– Гадаю, що я побачив світло на цій похмурій землі…

Незабаром у намет до прибулих прийшла дівчина років п'ятнадцяти у супроводі молодих туарезьких імошаргів. У неї було біле незапнене обличчя, сині, мов криниці, очі та дві довгі біляві коси, перев'язані рожевими стрічками. Проста широка сукня гарно облягала стрункий стан.

Хлопець, який привів цю вродливу білявочку, злегка вклонився: