Текст книги "Міцний кулак туарегів"

Автор книги: Михаил, Привалов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 17 страниц)

Ярослав Раймунд Вавра
Міцний кулак туарегів
Пригоди трьох хлопців з Тріполі-ель-Акса

Ілюстрації Зденєка Буріана

З чеської переклала Ганна Пашко

Перекладено за виданням: J. R. Vavra. Tvrda pest Fuaregu SNDK. Praha. 1962

Кейфа Гува-Смугу
Як воно зветься!

Послухайте колискову, яку співала Кері-сса малому Карембу.

… насамперед ти мав би побачити його очі! Вони – великі, карі, аж золотаві – кольору махагоні або бджолиного меду, зібраного високо в квітучих кронах кокосових пальм.

А ще вони такі блискучі й вологі, як очі незграбних малят прудконогих газелей та полохливих зебр.

Такі очі добрий бог Аку-Арра дає кожній дитині з племені гауса, щоб вона могла, тільки-но народившись, стежити за звивистою блискавкою, по якій, кажуть, на землю падає громовий камінь. Тоді людина піде туди, де уламок стріли, пущеної богом блискавиць, уп'явся в землю, і викопає той камінь. Він іще пахне вогнем: адже то вогненний камінь! З того громового каменя людина з племені гауса змайструє собі потім сокиру, добру і до бою, і до розбирання звірини. З того каменя зробить вона собі й вістря стріл, і всі інші речі, з допомогою яких гауса перемагатиме ворогів або здобуватиме собі їжу.

Такі очі у кожної гауської дитини: нехай ще з колиски стежить вона за мавпами, якщо на обрії в ту хвилину не літатимуть камінні стріли. Бо коли небо розтинають блискавиці бога Аку-Арра, мавпи завжди ховаються у чорні джунглі. Бо мавпи е мавпи: вони не такі, як люди, не такі, як корови чи птахи, не такі навіть, як жирафи! Мавпа є мавпа, вона лукава, підступна, жадібна й сварлива. Проте іноді, коли добре виспиться, мавпа буває така, як і всі інші тварини, й тоді здається, що боги заховали і в ній крихітку гідності, як, скажімо, у буйволиці. Тоді ти дивом дивуєшся – що тільки мавпи вміють витворяти! Миють чотири руки, а висять на хвості – наче горіх на стеблині – й колисаються на лагідному вітерці. Та полюбляють вони таке тільки зранку, поки ще в доброму гуморі. Якщо ж залізе на дерево кілька отаких волохатих кумась – прощавай тоді і згода, й спокій у лісі!

Заплющ очі, мале чорне хлоп'я, заплющ золотаві очі!

Мавпи стають сварливі, безсоромні, нікчемні й розбещують своїх кошлатих, заплаканих, невихованих дитинчат.

Мама-мавпа колисав своє малятко й співає:

 
У жодної мами на світі
Немає таких мавпеняток…
Чуєш, моє рідненьке?
Чуєш, моє малятко?
 

А коли на дереві збереться десь тридцятеро таких ніжних матусь, то вони спершу голублять своїх малят, потім зачинають передражнювати одна одну, а коли похрипнуть, то чубляться – аж клоччя шерсті та листя летить на землю.

Послухай, що знає чорна людина й про що розповідає вона своєму синові:

– Білого, як хмарка, барана – Арра-Арра схопили одного весняного вечора наші пастухи, що саме зганяли докупи отару. І що ж воно сталося до ранку?

Ой, та чи й ранку? Бо хіба ж то ранок – ота темрява – без зірок, без місяця, що, як звичайно, уже пішли на денний спочинок до загінки під виднокругом?

– Як це темрява? А що ж сонце? Чи, може, сонечко заспало того чорного-чорнющого ранку? – здивовано запитав у батька гауський хлопчик.

– Сонце? У тім-то й річ, синку! Сонце не зійшло! Не зійшло воно ані другого, ані третього, ані четвертого дня! Та й дні ті не можна було назвати днями: чотири темні-темнющі ночі, що тривали довше за звичайний день, але були такі сумні та моторошні, як горобина ніч у пралісі!

Поховалися на небі зірки, зник місяць…

Люди сиділи ці довгі чотири дні, що були чорні, як прірва, на порозі своїх халупок. Смуток затьмарив людям чола, затьмарив обличчя, а потім стиснув лещатами їхні серця, і люди – заплакали, заридали…

– О-о-о-о! У-у-у-у! – волали люди.

Спершу закричали діти, але що діти! Гірше було, коли заголосили жінки, які за слізьми не бачили вогнищ, і злива їхніх сліз гасила, вогонь.

Вогнища перед халупами згасали одне по одному – а темряві не було кінця-краю…

А як ревіли звірі! Адже вони завжди, коли їм було не під силу зрозуміти таємниці природи, приходили до осель, бо люди мали там вогонь, схожий на прирученого лева або не приборкану буйволицю, прив'язану до кілка позаду халупи.

Та людина вже не мала приборканого небесного вогню перед халупою… І звірі зрозуміли: скоїлося лихо!

– О-о-о-о! У-у-у-у! – заревіли вони в чорних-чорних лісах. Заревіли у чорних саванах, де тепер не було видно навіть високої трави, не те що дощової ями.

І хоробрі чоловіки від того відчайдушного ревіння затремтіли у темній темряві й почали безпорадно гукати один одному:

– Що нам робити, щоб сонечко знову зійшло?!

– Що роби-ити?! – билося об пороги халуп страшне запитання.

Аж тут – слухай тепер, синку, уважно – якийсь звір із тієї темряви промовив до чоловіків:

– А ви випустіть на волю білого, як хмарка, барана. Я старий-старий – старіший навіть від оцих дерев, яких тепер не видно, хоч поміж ними треба продиратися цілий рік, щоб вийти на той бік лісу. І хоч я он який старий, а зроду не бачив такого білого барана, якого ви отоді, надвечір, схопили, о чоловіки!

Ох, синку! Застогнала тут тяжко темрява, і ніхто ніколи не дізнається, що то за звір так щиро радив, хоч і сам до ладу не знав, що ж то за білий-білий баран.

Але наші чоловіки по чотирьох днях, що були темніші за горобину ніч, не дуже-то журилися тим, хто їм те радить, бо ж самі собі не могли дати ради.

Тож пішли гауса до загінки, відчинили ворота, й старий ватаг уклонився:

– Здається, ми помилилися, Арра-Арро, коли схопили тебе й замкнули разом з вівцями. Іди собі, якщо хочеш, куди заманеться. Якщо ж доля колись заведе тебе до розгніваного сонця, перекажи йому, що ані люди, ані звірі, ані дерева, ані трави не хотіли добре сонце розгнівити!

Так сказав ватаг Пивному білому-білому баранові, і справді – баран по тих словах вийшов із загінки й побіг прямісінько на схід…

Тільки-но він туди добіг, зірки пішли спати у свої спочивальні, а за останньою зорею, яка провіщає ранок, уперше за чотири дні почало світати. Коли ж благословилося на світ, то, наче нічого й не сталося, з кущів та квітучих трав усміхнулося сонце.

Потім, як завжди, день став днем, а ніч – ніччю, і люди часто бачили, як той білий баран, коли сонце вже лягало спати, біг на схід у місячному світлі або в мерехтливому сяйві зірок. Та ніхто вже його^не чіпав. А коли б хто й хотів зачепити, то кожен звір, що помітив би це, попередив би криком несвідомого.

Від тих давніх часів люди племені гауса вірять, що сонце по заході обертається на білого, як хмарка, барана. І тому гауса, мовою яких баран зветься Арра-Арра, називають відтоді блискавку – Арра-ді, тобто баранова стріла; камінь, скинений блискавкою, – Арра-дунг, а бога громів – Аку-Арра. Так само їх звуть і в Нупе.

1
Чорний Карембу

а нашим календарем сьогодні 15 березня 1841 року.

Його звуть Карембу. Він гауса. І йому вже чотирнадцятий рік.

Цей милий Карембу, страшенно схвильований, стежить за трищогловим череватим вітрильником – справжнім кораблем. Послухайте, чого це Карембу такий схвильований.

Велетенська «плавна комора» ось уже восьмий день не може підійти до гавані, бо сильний вітер не вщухає ні на мить і не дає незграбному вантажному кораблеві пропливти до затоки.

Незабаром настане весняне рівнодення, й хвилі з кожним днем здіймаються вище й вище. Ані миті спокою, ані хвилини перепочинку. З північного заходу сюди, до африканського порту Тріполі-ель-Акса, ринуть хвилі, закривають вузький прохід до рейду і, здається, от-от хряснуть череватим вітрильником об низькі скелясті береги…

Проте вчора бородатий капітан корабля наважився просигналити з рей тим, хто чекав на березі його ячменю, мов манни з неба:

– Зранку пропливу, хоч би що!..

І таки проплив! Став біля стерна й так провів корабель з приспущеними вітрилами, що малий чорний Карембу тільки очі вирячив. Оббиті міддю борти вітрильника мало не торкалися гранітних брил дамби…

Ото відвага! Важкі хвилі люто штовхали корму – велетенський корабель летів, немов стріла, пущена вапненою тятивою. Коли взяти трошечки ліворуч або праворуч, корабель розіб'ється на сто – ні, не на сто! – на п'ятсот брусів і на тисячу дощок!

Усе це бачив Карембу, він просто не міг не прибігти сюди й не подивитись, хоч бігти довелося кілька миль, аж із самого центру портового міста Тріполі, яке лежить у глибині широкої затоки за смугою світла та прозорим блакитним плесом цього ставка, вихопленого дамбами й хвилерізами із сум'яття, що вирує, може, за двісті сажнів звідси.

Чорний чоловіче, нічого такого тобі вже не пощастить побачити, поки й віку твого. Бо хто ж іще отак сміливо надумає розтрощити свій чудовий плавний палац разом з вантажем дорогоцінного золотого зерна?

А вітер лютує й за скелями. Навальний, мінливий, що про нього моряки згадують, насупивши брови, ніби про утопленого…

Коли надходить оте кляте рівнодення, Середземне море завжди отак бунтує. А здавалося б, чого? Просто сонце знову повернулося з півдня з зимової прогулянки, й люди на землі кажуть: «Іде весна…»

… Малий чорний Карембу стрепенувся.

«Адже все це можна побачити лише звідти, з Банчини, з тієї камінної довжелезної стрілки, що стирчить посеред розбурханого моря!»

Уже восьмий день тріполійці щоранку, прокидаючись, запитують:

– А як корабель? Ще й досі перед рейдом?

І щоранку це запитання лунає тривожніше. Завтра вже «Латаття» не маневруватиме вздовж тутешніх небезпечних берегів, бо шквалистий вітер перейде в бурю, як день переходить у ніч. І та буря закриє пристань хтозна на скільки тижнів… Уже завтра корабель «Латаття» тікатиме від бурі кудись на схід Середземного моря, а може, навіть аж до самого Стамбула, а то й далі… Тоді тріполійці матимуть ячмінь не раніше як за десять тижнів.

Кожен у місті знає, що тогорічні запаси борошна кінчаються. Кожен знає, що для Тріполі це – голод…

Тріполі-ель-Акса – великий і славнозвісний порт. Але чого варта ота латочка родючого грунту позад нього? Що на ній уродить? А коли ти не знаєш – чого та що, я поясню тобі: місто з'їло запаси борошна саме тому, що тепер 1841 рік. Тріполі вщерть переповнений біженцями з Алжіру. А люди, котрі тікають з країни, загарбаної ворогом, ніколи не приносять з собою власного окрайця, хіба що ламаний гріш… А коли вже вони втратили все – навіть своїх найдорожчих, то такі люди дають за глек збіжжя стільки піастрів, скільки за нього правлять. Бо біженців не приваблює перспектива голодної смерті.

Це так. А що ж мешканці міста? Мешканці гостинно зустріли біженців і втішали їх як тільки могли. Сьогодні – я тобі, завтра – ти мені! Аякже! Хіба ж у них не спільне горе? Хіба ж вони не магометани, як і ти сам? І хіба ти не бачиш, як сходять кров'ю їхні серця, коли тільки нагадаєш про те, що ці люди мусили кинути на поталу кривавому ворогові?

Хто ж цього не знає? Ворог – невірний гяур, проклятий християнин. Французи штурмом захопили сонцесяйний Алжір – найпишніше місто мусульманського люду…

Але відтоді минуло вже десять сумних років. А французькі війська й досі топчуть беззахисну, безпорадну землю, загарбану зненацька після підлої зради князя – такого самовдоволеного, жорстокого та зажерливого алжірського дея[4]4
  Дей – володар алжірський.


[Закрыть] тільки тоді, коли його армію розбили вщент, з безмежної пустелі на півдні – крізь гори та доли – примчали загони бедуїнів[5]5
  Бедуїни – араби-кочівники.


[Закрыть]. Але запізно. Їхні роз'єднані дії були для французів наче ті комарині укуси. І так було доти, доки повстання очолив Абд-аль-Кадір – великий син Мухіддіна, доки цей найпалкіший алжірський патріот 1832 року став еміром, шейхом[1]1
  Шейх (араб.) – старійшина арабського племені, села; глава мусульманської релігійної секти.


[Закрыть], султаном рідного племені гашема…

А села й міста переходять і переходять до рук ворога. Того ж року впав Тлемсен – царствене перло в короні землі, стародавня столиця султанів, столиця мистецтва й науки.

Тому біженців на всьому узбережжі більшає, а хліба меншає і меншає. Довгі, неквапливі каравани, що плентаються пустелями поміж барханами та гостроверхими камінними брилами, коли досягають мети подорожі, – не долічують чимраз більше в'ючаків. Та й приносять вони мізерію. Вже годі й сподіватися зерна від Марокко – крайнього заходу Африки. Марокко має нагодувати своєю пшеницею передусім воїнів геройського еміра Абд-аль-Кадіра. А караванам тепер доводиться давати великого гака, щоб обминути окуповані території…

Тільки так можна пояснити, чому цього року вже в березні – місяці сівби – у Тріполі немає й мішка борошна. Саме це й спонукало до геройського вчинку капітана «Латаття» – великого океанського вітрильника.

– Слава аллаху!..

Карембу почув позад себе чиюсь ходу, але ще не мав сили одірвати зачарованого погляду від корабля, що легко віддалявся гладінню затоки.

Люди зупинилися поблизу берега. Двоє. Високі, худі і… мабуть, прийшли з Догани. Догана це тут, поблизу, трохи осторонь міста. У Догані мешкають самі рибалки. Догана зажила собі поганої слави. І тому не кожен наважиться прийти сюди з Тріполі пополудні, щоб не повертатися поночі повз Догану.

Ой, не дуже приємна тобі ця зустріч, Карембу? Адже ти тепер сам на сам з оцими двома довганями… А вони – мускулясті, з суворими очима рибалок, а вдягнені… Ні, краще й не розповідати далі…

Але треба ще сказати ось про що: Карембу – раб, річ. І як раб Карембу має мідний нашийник з вирізьбленим ім'ям свого пана. Такі нашийники тут носять усі раби. Раби й корови. Раб – цінна річ; раба купують і продають. За вбивство раба платять кілька срібняків, але не платять кров'ю, як за вільну людину. І того, хто вб'є раба, не розшукують так пильно, як того, хто вкраде козеня. Це кожен чорний раб добре знає… Тому не дивуйся, що захоплення, радість і щасливий подив Карембу вмить зникли.

Хлопчина швиденько сховавсь за каменем, що його лижуть морські хвилі. І, припавши майже до самісінької води, гарячково думав, як же його гайнути до міста, до Баб-ель-Дарб (Морської брами), що тепер бешкетникові здавалася просто-таки райською брамою, хоч Тріполі взагалі-то анітрохи не схожий на рай…

Треба мати чотирнадцять років, треба народитися з чорною шкірою, кольору найкоштовнішого оксамиту, треба знати, як муляє кований нашийник з ім'ям твого пана, коли хочеш збагнути ті прикрі думки, які обсіли малого Карембу. І все ж, коли ти гадаєш, що той хлопчина – боягуз, ти помиляєшся. Зовсім ні! Карембу – прудконогий, меткий, навіть надто хитрий, як на свої роки. Але Карембу – син тісних вуличок старого міста Тріполі, він живе тут змалечку…

Що ж промовляють за таких обставин золотаво-карі очі малого Карембу?

Вони гарячково бігають по камінню, яке стирчить над морським плесом. На думку Карембу, каміння лежить значно нижче, ніж стоять оті два підозрілі чолов'яги. І щонайголовніше – між отими двома поганцями та камінням, облизаним морськими приливами, є непрохідна смуга великих брил, яка заважатиме дорослій людині переслідувати отакого стрибунця, як Карембу.

Гоп! Карембу підхопився й пострибав з каменя на камінь, наче сарна, за якою женеться лис.

Гоп! Оце стрибок!.. Але боса нога ковзнула по слизу… Камінь виринув з моря хіба що півгодини тому. Чорному хлопцеві од болю посипалися з очей іскри.

Він скрикує. Падає.

По напівголому тілі його забігали мурахи. Біль сковує навіть жах перед отими обідранцями з Догани. Карембу виє, наче пес, якому віз щойно переїхав лапу…

Зламана нога! Це таки щось важить для хлопця, який тільки й має що оті дві чудові ноги. Що ж тепер робитиме бідолашний Карембу?

Ті двоє, від яких він хотів утекти, помітили чорного бешкетника лише тоді, коли той відчайдушно скрикнув. А тому що ті двоє справді виросли в Догані, тобто на морі, то одразу збагнули, що той крик означає.

Оскільки чорний хлопчик не підводився, один з них підійшов до нього:

– Який це сім разів клятий диявол напоумив тебе, шибенику, стрибати по цьому камінню? Воно ж слизьке! Чи ти не бачиш, що відлив допіру почався? Дурню! Всипать би тобі за це добрячої різки! А що, власне, ти тут шукаєш?

Нога боліла, і Карембу, ще хвилину тому гордовитий хлопець, зараз став зарюмсаною дитиною. Сльози горохом котяться з його великих очей. Страшний, відчайдушний плач тіпає його худеньке тільце.

– О-о-о! У-у-у!

Оце й усе. Отака відповідь. Слова тут зайві. Високий дядько із Догани теж мовчки, обережно продирається крізь пухирчасті слизькі водорості аж до того злощасного каменя. Він піднімає велетенськими руками тремтяче чорне тільце й дереться назад, на путівець. Там лагідно кладе Карембу на гірку дрібненького піску й хоче оглянути худеньку ногу хлопчика.

Проте хлопчина кричить, немов його ріжуть. Другий з Догани поспішає на поміч, тримає за руки й ноги до смерті налякану дитину й добродушно бурчить:

– Чи ти бачив отаке страховисько, Алі? Ах ти, цуценя! То ти ще й кусаєшся за нашу добрість?

А перший тим часом уже з'ясував, що сталося: дурне хлопчисько вивихнуло собі кісточку! І тоді єдиним рухом досвідченого моряка Алі вправляє суглоб, щоправда, під новий вибух відчайдушного вереску.

– Бачиш, поганцю! Наймилосердіший не дав тобі зламати ногу, а ти репетуєш, немов тебе тут живцем їдять. Точнісінько, як твій брудний татусь!

Проте, коли суглоб управили, біль відразу вщух. Чорний хлопчик, розмазуючи солоні сльози, хапає ротом повітря й белькоче у відповідь на таку смертельну образу:

– Карембу – не цуценя! Карембу читає й пише: «Бісміл лагі рагмані рагімі». Я знаю святе письмо!

А ті двоє з Догани, що вже знову випросталися, зачудовано дивляться на чорного бешкетника, який за їхню поміч так безсоромно їм бреше.

Затуркані злиднями та виснажливою працею, вони зроду-віку гадають, що читати й писати можуть люди тільки незвичайні. А щодо святого письма – то це, на їхню думку, справжня вченість. Бо письмо знають ті, хто навчається кілька років. А навчатися можуть тільки хлопці, яких батько-мати не примушують змалечку заробляти на шматок хліба.

Цих двох із Догани звуть Алі та Гайф; вони – брати. Народилася в таких злиднях, що ось вже тридцять років не можуть з них вибитися. Про їхню вбогість кричить і їхнє шмаття та ганчірки, які вони носять замість тюрбанів…

Та що тут говорити про їхні злидні – я ж казав, що Алі й Гайф – рибалки. От коли б вони були хоч самостійні прибережні рибалки. О! Тоді вони вдарили б лихом об землю! Але ні Гайф, ні Алі ще не спромоглися навіть на рибальський баркасик, а що вже про невід, то годі й казати: невід коштує сто срібняків! У Догані тільки троє мають таке багатство. Решта наймитують у тих багатіїв. І за це їм належить законна, чи, правильніше, незаконна пайка вилову, – але то така мізерія!..

Я кажу це не для того, щоб ганьбити їх, а щоб ти знав: такий бідолаха вже змалечку мусить працювати, аби додати й свою працю до сухого окрайця, бо інакше злидні та голод заженуть у могилу…

Тому-то біднота небагато чого навчиться в школі. А каторжна поденщина виб'є їй з голови й те, чого вона сяк-так навчиться. Тож Алі й Гайф заледве можуть поставити свій підпис, коли це вже конче потрібно. А вся та велика вченість – то для щасливих, так само, як і гарні білі вовняні шати, затишне помешкання з безліччю подушок та інших казкових речей, які тобі й не насняться, бо ти їх не бачив…

І ось Алі й Гайф чують, що чорний хлопчик з мідним нашийником раба знає те, що й школярі. Ні, так їм ще зроду ніхто не брехав!

– Ти чий? – питає розгніваний Гайф.

– Мій дядечко… Мій пан – вельмишановний марабут[6]6
  Марабут – член мусульманського релігійного братства; пустельник.


[Закрыть] Сіді Захаріаш…

– Ти хочеш сказати, що твій пан – живий святий з мечеті Мекилового сина?!

З Гайфового голосу Карембу раптом збагнув, яке знамените ім'я вирізьблене на його мідному нашийнику.

– Авжеж! – задер носа Карембу й спробував усміхнутися. – Ти вгадав!

– Йой! – здивувалися обидва доганці й перезирнулись.

Аби ти зрозумів, про що вони подумали, розповім тобі таке.

Пан оцього негреняти Карембу – як ти вже довідався – є мулла[7]7
  Мулла – служитель культу в мусульман.


[Закрыть] мечеті – тобто молитовні Мекилів син. І хоч ця мечеть не дуже велика й не вражає розкішшю, проте в усій славній столиці тріполійського бейлікату[8]8
  Бейлікат – мусульманське князівство.


[Закрыть] її дуже поважають і люблять. Бо вона – одна з найстаріших мечетей на землі. Але справа не в цьому. Ця мечеть – центр школи малікітів…

На велетенській території Північної Африки є два табори – два відгалуження мусульманського віросповідання. Одне з них – малікіти, друге – ганіфіти.

Понад тисячу років триває розкол в ісламському світі. Як між християнами протягом середньовіччя лилася кров і точилися війни під двома схожими прапорами, коли так званими релігійними інтересами прикривалася жорстока боротьба за владу, славу, гроші та привілеї, за панування над великими землями та народами, – так і в мусульманському світі досі панує розбрат.

Коли б я розповів тобі про все це, ти сказав би: «Та це ж одне й те саме! Ті, кому дісталася вся влада від батьків, не хотіли випускати її з рук і тому тлумачили Магометове вчення так, як їм це було вигідно». Але мусульманська віра від самого початку вкоренилася в багатьох країнах, мешканці яких були не араби. Й ті люди швидко зрозуміли, що араби хочуть насамперед здобути собі владу. Ось чому Панісламська імперія, якою керували з Багдада намісники пророка (тобто халіфи), незабаром розпалася на східний і західний халіфати. І західна держава, яка обрала собі за імператора володаря маврського, й досі тримається, а справжня батьківщина й колиска мусульманської віри підпала під владу турецьку.

Тож тепер так: немає вже ні східної, ні західної держави арабів (я маю на гадці 1841 рік), а над численними народами панує турецький султан із Царграда. І як халіф він не тільки імператор, а й намісник пророка на землі.

Але турок є турок. Для багатьох східних народів він лишився варваром, який тільки прийняв їхню віру, як іноді загарбник-варвар приймає мову підкореного розвиненішого й культурнішого народу.

Скажемо ще й таке.

Корінне північноафриканське населення – бербери та маври – за сотні років рабства вкладає у свою релігію весь свій протест проти централізації – проти турків. От і виходить, що бути малікітом – це те ж саме, що належати до опозиції, до партії поневолених, а часто-густо й переслідуваних.

Коли ти вже знаєш про все це, то й не здивуєшся, хто є для бідного тріполійського бербера головний мулла малікітського віросповідання в Тріполі: цей мулла сам бідняк, але бідність – його захист і опора. І те, що йому бракує маєтку, у сто крат винагородиться народною любов'ю та шаною.

І хоч він ще живий, люди вважають його за святого й називають своїм марабутом. Для духовного служителя це найвищий сан, якого тільки може досягти звичайний настоятель мечеті.

Тепер ти вже й сам зрозумієш, чому малий Карембу – з марабутового дому – в очах цих двох простих рибалок з Догани вмить перетворився з шибайголови на дорогого гостя. Хатина їхня буде тепер благословенна – бо ці бідолахи ніколи навіть і не мріяли про те, що до їхньої вбогої родини завітає хтось з почту улюбленого пастиря!

Отже, Карембу – дарма що він раб, – наче син для них…

Не можна сказати, щоб отакий настрій був не до вподоби Карембу. Наступної хвилини рибалка Алі взяв малого собі на спину й поніс додому. Оселя Алі – крихітна конурка з вогнищем посередині. А коло вогнища, в якому тліє кілька верблюжих котяшків – палива мешканців пустелі, – порається дружина Алі.

Дружина Алі – теж берберка. А берберки неохоче ховають обличчя під чачваном[9]9
  Чачван – частина запинала, під яким арабські жінки ховають своє обличчя.


[Закрыть]. У синьому сільському одязі, без чачвана, Тессадіт має вигляд ще зовсім молодої й привабливої жінки. Коли чоловік і дівер розповіли їй усе, вона усміхаючись лагідно оглянула хлопчикову ногу, яка вже набрякла. Потім без балачок зняла з жердини під стелею міхурець, відсипала з нього трохи корінців і заходилася варити їх, щоб покласти на поранену ногу гарячий компрес.

Чоловіки тим часом пішли на берег рибалити.

– Як тебе звуть? – запитала Тессадіт і всміхнулася до хлопчика так, що на її смаглявому обличчі сяйнули гарні білі зуби. – І де твоя мама, хлопчику?

Тессадіт усміхається. Вона ще каже, що коли її чоловік Алі матиме час, то позиче у сусіда віслюка й одвезе Карембу додому.

А тут заклекотав-заспівав горщик над вогнищем, і полинули пахощі золотавої каші, яка мліє над парою. Отже, на обід буде кус-кус – каша з пшеничної крупи, розтерта з маслиновою олією й зварена над парою. Це, так би мовити, основа. До неї додавай і м'ясо, варене чи смажене, і круто зварені яєчка. Але кус-кус не тільки до м'яса добра. Вона смачна й з солодким – з родзинками та мигдалем, залита медом, сиропом або топленим маслом.

От бачиш, яка може бути кус-кус! Але в бідних людей кус-кус така ж бідна, як і їхній гаманець…

Тессадіт проста жінка, вона нікуди не ходить і тому дуже радіє будь-яким відвідинам. Вона розпитує. А Карембу – також простий хлопчик, як і всі, – любить побалакати… не про себе, ні – ото б Тессадіт наслухалася про всякі витівки бешкетників!

Карембу розповідає про свого найдобрішого святого пана.

Благодійник! Якийсь купець подарував святому панові жінку з немовлям. То був Карембу і його мама. Вона була така виснажена, що її на невільничому ринку ніхто не брав навіть за няньку до дитини, а його ж мама – ще й досі не стара!

Малий син рабині, зростав за тисячу миль від рідної землі батьків – у шанованому марабутовому домі. Настоятель мечеті Мекилового сина почав навчати негренятко: володарі Тріполі заборонили марабутові влаштувати в мечеті школу, то він це робив для душі. Отже, Карембу, якого принесла в пелені його чорна мама – марабутова куховарка та економка, – живе не як чорний раб, а краще, навіть набагато краще, ніж будь-який улемів[10]10
  Улем – вчений, мудрець, людина, яка викладає Коран.


[Закрыть] бідний родич.

Тепер, маючи тринадцять з половиною років, Карембу ще й прислуговує своєму панові… Як же він йому прислуговує? Щодня рано-вранці носить за настоятелем до мечеті велику молитовну книгу.

Дуже велику й дуже важку книгу.

– Але, чуєте, пані Тессадіт: мій добрий дядечко пан такий вчений, такий вчений, що знає з тієї книжки кожну літерку. І можливо, то лише часточка його справжніх знань!

Та Карембу все-таки ніяк не може збагнути: навіщо цей учений і святий старенький щодня велить йому тягати таку велетенську, древню й святу молитовну книгу до мечеті, а звідти – додому? Адже марабутові зовсім не доводиться читати з неї молитви!

Ні, цього хлопець ніяк не може збагнути! Але він нізащо в світі не спитав би про це в дядечка пана.

А пояснюється все дуже просто.

Кілька років тому губернатор заборонив марабутові мати школу та учнів. А, за мусульманським звичаєм, такого настоятеля, як марабут, скрізь у місті повинні супроводжувати учні. Що чисельніший почет, то більша марабутова слава.

Ось чому «дядечкові» доводиться водити за собою свого чорного хлопчика, котрого він знічев'я трохи просвіщає та вчить, немов це негреня не раб, а учень школи, за якою старий так журиться, що не їсть і не спить, тільки-но згадає про ту кривду.

А оскільки Карембу – раб, то урядова заборона на нього не поширюється. Бо ж записано: раб – це річ. І з власною річчю можна робити що тобі заманеться. А коли та річ – людська істота, то своїм милосердям ти можеш здобути ласку божу. Може, саме тому марабут ще й досі не відпустив хлопчика на волю.

Молитви в мечеті закінчуються рано. Після молитов Карембу іде з марабутом на ринок, щоб однести дарунки, які той, можливо, дістане від купця або ремісника. Одні дають мало, інші нічого не дають, а дехто підносить багаті дарунки. Це залежить від того, як кому ведеться або наскільки потребує купець ласки божої…

Іноді марабут іде в гості й бере з собою Карембу. Перед будинком своїх знайомих він завжди каже хлопцеві:

– Іди, малий, побався трохи! Але не бешкетуй, бо, як мама дізнається, то ввечері нам обом перепаде. Ох-ох, жодна жінка, мабуть, не розуміє, що чоловік – це основа духу та пошани, і – як на жінці тримається стріха оселі кожної родини, так на чоловікові тримається держава, віра, честь. Тож від чоловіка залежить, чи голодуватиме жінка з дітьми, чи житиме в достатку і чи не полонить його синів ворог…

Але всього того, за що відповідає чоловік, жінка ніколи не зрозуміє. Бо її держава, церква й честь – це її чоловік та її сини. Їхні вороги – це її вороги.

І ще: жодна жінка не вважає, що її влада над горшками – менш важлива, ніж керування державою, військами, переганяння стад чи розгляд чвар. І тому кожна мати завжди перевіряє на синові, чи не настав уже час взяти жінкам на себе чоловічі обов'язки, а чоловікам доручити доїти корів та збивати масло…

Це були давні феодальні уявлення про місце жінки в племені. Карембу розповідає про них, Тессадіт сміється.

– А як же це сьогодні твій пан відпустив тебе аж до Догани? – цікавиться вона.

– Я завжди ходжу, пані, куди схочу. А сьогодні в місті люди подейкували, що капітан наважився підійти до рейду, то я хотів це побачити. Ви ж не знаєте, моя пані, що я незабаром разом з дядечком відпливу на «Лататті» до Тунісу!

То он чому Карембу лежить тепер з набряклим суглобом на рогіжці в халупі Алі.

Карембу вперше в житті має плисти на океанському кораблі, більшому, ніж найбільша молитовня в Тріполі, завбільшки майже з міську фортецю!

І хоч хлопчина не пояснює пані Тессадіт причину наглого їхнього від'їзду з міста, вона все ж не розпитує його: мандрівки чоловіків часто бувають для східних жінок таємницею, а жінка Сходу вихована так, що їй не кортить збагнути ту таємницю.

Тож Тессадіт делікатно зводить мову на інше:

– І ти, хлопче, навіть не бачив землі, де народилися твої тато й мама?

Як би це малий Карембу міг бачити ту землю? Адже вона далеко-далеко…

Мати часто розповідає хлопцеві про зелені ліси, безмежні, наче смарагдова морська гладінь. І про луки, на яких росте трава, вища за вершника на коні. Коли ж людина йде пішки, то вона й поготів губиться на дні того трав'яного моря, а велетенські стокротки погойдуються над нею вгорі, наче дивовижні зірки.

Взагалі мати це все вміє пояснити синові. От хоч би, що то за дивний ліс на її батьківщині? Мати походить з племені бамбара. А бамбарів, кажуть, начебто більше, ніж бедуїнів, розкиданих по всій Сахарі. Бамбара – велике плем'я. Його мова краща від мов усіх інших негрів. І вчений марабут теж такої думки. На всьому межиріччі Сенегала та Гамбії – двох великих західноафриканських рік, немає жодного негритянського племені з такою розвиненою мовою.

Але навіть найвиразнішою мовою не можна пояснити до ладу, що то воно таке, оте ебенове чи махагонове велетенське дерево в Західній Африці.

Мати розповідає, приміром, отак:

– Коли почати великий зимовий дощ, на сто днів ходи затопити землю й усе коріння по коліна у воді: корови вигнати на вершини гір. Усі тікати з села. Вгору! Нести горщики й геть усе на голові, наче біла корова – роги.

Матуся вже ніколи не навчиться як слід тріполійської арабщини.

– А чому ваші повинні тікати з худобою до гір?

Мати дивується з такого запитання:

– Таж ріка потече до лісу. Багато води падає, падає, падає!