355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Михаил, Привалов » Міцний кулак туарегів » Текст книги (страница 10)
Міцний кулак туарегів
  • Текст добавлен: 28 марта 2017, 17:00

Текст книги "Міцний кулак туарегів"


Автор книги: Михаил, Привалов



сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 17 страниц)

– Мир і вам! Будьте як дорогі гості! – відповів ватаг, який тільки-но квапливо прийшов із табору.

Ці троє були чудово озброєні. Крім рушниць, кожен мав пістолі, ятаган і гострі, як бритва, ножі.

І цих гостей запросили до вечері, запропонувавши варене м'ясо й солодкий чай з перцевої м'яти.

Біля вогнища, за непорушним звичаєм, почалися розмови. Гості також повинні були розповідати пригоди.

Перший розповів, як могутній мокаддем Ес-Сенусі вирішив очистити Сахару від усіх мерабетинців, тобто «анісламінів», – бридких єретиків, яким незабаром взагалі заборонять ходити пустелею в торговельних справах.

Другий загадково розводився про те, як могутній мокаддем Ес-Сенусі нещодавно через своїх гінців наказав туарегам розпочати нищівний похід проти всіх, хто не заприсягнеться найбільшою присягою мусульман, що ніколи не допускався єретичних помилок.

Третій докінчив ті оповідки повідомленням, що на власні очі бачив у цім краї великого посла страхітливого Ес-Сенусі, який їде в Іделес до туарегів…

На запитання, яке поставив руба кель-ові, чи не знає гість імені відомого посла, той лише знизав плечима. Вночі в таборі майже ніхто не спав, але спочинок не було порушено. Проте все-таки щось сталося, бо зранку, перш ніж караван знову вирушив у дорогу, всіх прихильників мерабетинського віросповідання покликали на врочисту молитву, а оскільки обидва марабути та їхній почет, зрозуміло, не брали участі в тій молитві, то таким чином були відокремлені від більшої частини каравану.

Через кілька хвилин караван рушив далі.

Невдовзі ті, що їхали попереду, помітили на невеличкому пагорбі чотирьох чоловік. Од каравану відокремився гурт легко озброєних вершників, серед яких були троє лучників. Караван не зупиняючись прямував до пагорба. Бабула, який їхав у першій шерезі, щоб почувати себе певніше, скочив із сідла й повів верблюда за вуздечку. Він здивувався, коли уздрів, як двоє незнайомих разом із кель-ові почали танцювати дикий танок війни. Потім незнайомі блискавично підбігли до Бабули, схопили за вуздечку його верблюда й почали вимагати трібут – данину. Хлопець уже ладен був вихопити пістоля, щоб захиститися від нападників, аж ті сміючись пояснили йому причину й значення цієї сцени. Тут є місце, де, за легендою, раби допомогли якомусь караванові перемогти жорстоких нападників. Тим рабам повернули волю, й тепер раби, які супроводять каравани, на цьому місці можуть вимагати од господарів невеличку данину. Негр, що підбіг до Бабули, був Серккін-бай, ватажок рабів.

За інших умов цей звичай зацікавив би мандрівників, але не тепер, коли переслідувачі йшли за ними по сліду і люди в напруженні чекали нападу.

Подолавши, нарешті, хмари піску, що вже три години засипали очі, караван отаборився на каменистому грунті посеред скель. Троє непроханих гостей, які весь час трималися поблизу старих марабутів, одверто заявили кель-ові, коли ті зійшлися для молитви, що вони – посли благословенного ігумена ордену Теджаджна. Ігумен вирішив будь-що привернути до «свого ордену всіх мерабетинців і перешкодити властолюбним намірам Ес-Сенусі. Коли мокаддем ет-Туаті та його спільники не відмовляться від цієї подорожі добровільно, то доведеться вдатися до примусу…

Наступного дня в похід вирушили рано-вранці й чвалали невисоким плоскогір'ям, на якому росла остання скудна травичка… Далі караван мав вийти до безмежного безводного Ергу.

Другого дня погоничі не знайшли своїх верблюдів, що випасалися в улоговинах.

Того ж дня понад п'ятдесят вершників на верблюдах швидко наблизилися до каравану. Всі страшенно розгубилися. Зброю з Абд-ель-Малікових запасів вмить розподілили між марабутовими супутниками. Кель-ові видали зброю і непроханим гостям. А ті негайно ж повідомили своє плем'я про все, що сталося в таборі мандрівників. Отже, в каравані були тепер вороги, озброєні найновішими англійськими рушницями. Кель-ові та їхній ватажок з Агадеса хотіли забезпечити своє майбутнє й вирішили пожертвувати інтересами старих проповідників та їхнього невеличкого почту заради власних інтересів.

Надвечір табір зайняв бойові позиції. На лівому крилі залягли султанові солдати й частина кель-ові, які покинули власне таборище, щоб зайняти позицію перед наметом обох старих. Посередині були шейхові люди з Гассі Бу Руба; праве крило, біля скелі, утримували решта кель-ові, Абд-ель-Малік, Бабула, Гасан і Карембу.

О десятій на обрії з'явився загін озброєних до зубів вершників. Їх зустріли рушничним вогнем. Кулі не заподіяли їм ніякісінької шкоди, але нападники все-таки відступили, не маючи, мабуть, рівноцінної зброї. Стрілянина й галас не вщухали усю ніч.

Наступного дня ситуація не змінилася. Розбійники ще раз спробували піти в наступ, але знову повернулися ні з чим. Тоді наперед вийшли їхні ватажки й зажадали, щоб їм видали обох проповідників. Вони запевняли, що караван більше не чіпатимуть і що проповідників не буде скривджено – їх тільки повернуть назад до Уаргли, ввічливо попередивши, аби мерабетинцям лишили свободу їхнього віросповідання.

Коли марабут Захаріаш, який ні про що не мав і гадки, запитав, що це має означати, найзухваліший розбійник вигукнув:

– А правда, що твій друг – посол проклятого Ес-Сенусі?

– Ес-Сенусі – вчений і пристрасний оборонець нашої віри, – гордо відказав марабут Захаріаш. – А от хто ти, що наважуєшся ганьбити його?

– Ви чули ці зухвалі слова! – вигукнув представник розбійників, звертаючись до розгублених кель-ові, які стояли, похиливши голови. – Якщо не загинуть ті двоє, то загинете всі ви!

Але цього вже було забагато. Старший з Бу Руба, який від початку приглядався до представника розбійників, сказав:

– А відколи це ти і твої люди стали такі пристрасні прихильники мерабетинців?

– А тобі яке до цього діло? – крикнув розбійник.

– Я гадав, дядьку Слімане, що ти воюєш у північних горах проти невірних гяурів – хай їх диявол забере до найглибшого пекла, – а ти, значить, нападаєш на високоповажних і благочестивих учених, старість яких віддана під охорону цих хоробрих людей! Тож відколи твої злодійкуваті родичі стали найманцями в мерабетинців?

Зухвалий розбійник від люті не міг навіть глянути на молодого Бу Руба й лише ущипливо сказав:

– Гей, гей! Загарбник ватагової посади в Гассі Бу Руба, пес Мухаммед-ель-Ріассі, купив у цих хитрющих мулл підтримку проти нашого старенького шановного родича, шейха Мірзи, й тепер хоче сплатити свій борг вашою нерозважливою кров'ю? Гарний племінничок, який перед смертельним ворогом називає свого дядька ватагом розбійників і відлучає його від віри!

Але на обличчях кель-ові, які чули цю розмову, розбійник помітив розчарування. Кель-ові зрозуміли, що йдеться не про небезпеку, яка начебто загрожує мерабе-тинцям, а про те, щоб захопити обох стареньких як спільників нового шейха й примусити їх знову оголосити Мірзу ватагом та допомогти Сліманові погріти на цьому руки.

– Я зараз поїду по посла мокаддема ордену Теджаджна, і той особисто розповість вам, на яку небезпеку ви наражаєтесь, ви, що визнаєте анісламізм! Побачите, я так і зроблю! – розбійник метнувся до свого верблюда, скочив у сідло, продемонструвавши неабияку спритність.

Минула година гнітючого напруження, минула й друга, сповнена ще гнітючішого мовчання. Нарешті вдалині з'явилося, мабуть, вершників сто. Коли вони зупинилися на скелястому пагорбі, від них відокремилося двоє дуже дивних верхівців.

Гасан протер очі, а Карембу стиха скрикнув. Бабула збентежено ущипнув себе, аби впевнитися, що він не спить. Майстер з вулиці гаптарів у Тріполі-ель-Акса, Махмуд Алі, поважно клусав до табору обіч розбійника Слімана. Так, це був Махмуд Алі!

Гасан схопив Карембу та Бабулу й потяг їх за намет.

Верхівці зупинилися. Гаптар із Тріполі, у розкішному пурпурному халаті й у велетенському зеленому тюрбані хаджі, милостиво дозволив Сліманові, щоб той допоміг йому злізти з верблюда, і, взявши коштовну паличку, погордливо запитав:

– Де ті нещасні, яким треба почути спасенні слова нашого милостивого Хаджі-Алі-бен-ель-Хаджа-Айсса?

– Спасенні слова, сіді, це ті слова, які були записані в священну книгу Коран, – гнівно проказав Захаріаш.

– Я шериф Махмуд Алі-ефенді, – докірливо відповів розгніваному старому колишній вуличний борець. – Тобі відомо, мулло, що я прийшов як посол великого мокаддема святого ордену Теджаджна, чи, може, тебе досі про це не повідомили?..

– Махмуд Алі-ефенді, – сказав старий професор найдавнішого університету ісламу, – такого імені немає в славнозвісному кодексі нащадків пророка Мухаммеда. А яке ім'я в твоєї побожної родини, сіді?

Надимаючись од злості, Махмуд Алі якусь мить пильно дивився на свого величного супротивника й міркував. Потім ввічливо промовив:

– Ви, вчені професори, дуже цікаві, й тому я тебе зараз заспокою. Ім'я це я взяв собі,' бо я насправді – Мухаммед-ель-Баккай[52]52
  Ель-Баккай – нащадки роду Окби, члени тімбуктського релігійного ордену, шерифи.


[Закрыть]
.

– Я знаю двоє з тих найславетніших імен нащадків святого шерифа Сіді-Окби-бен-Нафі бен абд Кайс Нафа ель Фігрі. Котре з них належить тобі, шановний шерифе тімбуктський? Ти син чи племінник великого марабута з Тімбукту?

– Племінник, – відповів шахрай з ледь помітною полегкістю.

– То відколи ж ти вже не живеш у Аїрі, шерифе? Тільки вчора мені про тебе довго розповідав Сіді-Абд-ель-Малік, ватаг гафли. Може, ти повертаєшся в Агадес до султанового двору? Тоді ти міг би скористатися з нагоди й з послуг цих побожних кель-ові, пристрасних прихильників учення мерабетинців, до якого останнім часом, мабуть, прихилилася висока школа твого великого дядька…

То була несподівана спритність, з якою старий учений викрив шахрая.

– Згідно з наказом згори я мушу вводити в оману звичайну людську цікавість. Твій ватаг із Агадеса, певно, засвідчить, що я не племінник, а…

– Син великого марабута! То ще раз вітаю тебе, шерифе! Я також поспішаю через Тімассанін до Іделес. То, може, ти як верховний третейський суддя збираєшся відвідати імананів? Тоді ми бодай частину путі могли б проїхати вкупі, і я заздалегідь тішуся з цього.

На це негідник глухо відказав:

– Про все це ми ще поговоримо з тобою… Але хто ти?

– Я Сіді-Ідрісі-аш-шериф Абу-Абдаллах-Мухаммед-Захаріаш, – просто відповів марабут Захаріаш, – професор найстарішої вищої школи ісламу.

– Як? Шериф? Ідрісі?! Онук халіфів «золотого віку» тепер занепалої західної держави?! – скрикнув зблідлий ватаг шаанбів і впав перед старим на землю, цілуючи порох, у якому лишилися сліди марабутових ніг.

– Ідрісі! Хіба це можливо! – закричали зачудовані родичі молодого шейха з Гассі Бу Руба й попадали долілиць.

Слідом за ними впали геть усі, навіть ті, хто вже стільки днів переслідували гафлу.

Хлопці вийшли з-за намету, щоб схопити злочинця, але по Махмудові Алі тільки смуга пролягла. Поки хлопці серед сум'яття довели пошитому в дурні шаанбському шейхові Сліманові, що того негідника треба будь-що схопити, Махмуд Алі зник.

Ватаг Сліман гримнув на своїх охоплених жахом людей і помчав, здіймаючи хмари куряви.

Вночі він повернувся. Сліди верблюдиці Махмуда Алі загубилися на Гранітній рівнині.

А гафла, зазнавши таких знегод, після дводенного перепочинку рушила далі. Тепер починався похід справжньою пустелею, страхітливим і небезпечним садом пісків, грізним своїм мовчанням.

Мандрівники вступили до проклятих гірських хребтів Великого Східного Ергу.

12
У монастирі Тімассанін

імассанін лежить на південному схилі плоскогір’я Тінгерт, і, щоб дістатися до нього, треба проїхати двісті кілометрів страхітливим Східним Ергом, справжнім океаном піщаних барханів. За десять ночей подорожування мандрівник матиме лише кілька ковтків теплої лужної води з двох скудних колодязів. На площі дванадцять мільйонів гектарів джерел більше немає.

Тімассанін – це оаза із славнозвісним монастирем, єдиним на пустельних розлогах, що розкинулися на три мільйони квадратних кілометрів. На тих розлогах, де живуть і випасають свої стада туареги.

Хто хоч раз подолає у верблюжому сідлі відстань, що відокремлює сахарську північ од сахарського півдня, той має бути не тільки чудовий верхівець, але й людина залізної волі.

Марабут Захаріаш подолав знегоди цієї виснажливої подорожі тільки завдяки дивовижній силі волі. Його троє юних супутників, хоч і смертельно втомлені, проте живі й здорові, теж опинився в тінявих альтанках тімассанінської завії[53]53
  Завія – монастир разом із школою.


[Закрыть]
, радіючи, що цією неймовірно важкою подорожжю успішно склали іспит на зрілість.

Марабут зважився на цю далеку путь, щоб відвідати ігумена другого монастиря могутнього ордену Теджаджна, молодого й мудрого марабута Сі-Утмана, і за його допомогою вплинути на темассінського великого ігумена ордену Теджаджна, Сіді-ель-Хадж-Алі-бен-ель-Хадж-Айсса.

Тімассанінський марабут Сі-Утман оддав належну шану колись уславленому професорові азгарського університету, але під час конфіденційної розмови натякнув, щоб марабут Захаріаш не витрачав марно сили:

– Коли сказати тобі святу правду, то я сиджу тут тільки як місцевий чауш![54]54
  Чауш– стражник.


[Закрыть]
– щиро й зажурено признався Сі-Утман. – І маю завдання пильнувати туарегів. Я виховую хлопців і дівчат із знатних родин і улагоджую відносини між азджрами й ахаггарцяМи. Великі пани в Темассіні зовсім не зважають на мої поради й роблять політику у власних інтересах. Події, які розгорнулися останні десять років на півночі Алжіру, не радісні, коли глянути на них твоїми очима, великий пане. Ти дивишся на все з точки зору історика, і я цілком розумію, як ти маєш страждати, бачачи, що діється навколо; та все ж внутрішні чвари між братствами перейшли межу можливого порозуміння. Тому заспокойся й упокорися, як і я упокорився з перебігом подій, котрі не можна зупинити, як не можна зупинити камінь, що зірвався з кручі й летить униз до безодні.

Потім марабут Сі-Утман сказав своєму вченому гостеві:

– Як ти добре, мабуть, знаєш, наше братство заснував Сіді-Ахмед-ет-Тіджані, який походить з марабутської родини Айн-Мадгіїв. Королі й візири Близького Сходу віддавали йому шану. Його поважали навіть у царському дворі в Фесі й у дворі бея в Тунісі. І тільки турецькі яничари, олігархія яких самочинно захопила владу в Ал-жірі, переслідували Ахмеда-ет-Тіджані, бо його вчення спрямоване проти їхнього піратства й проти експлуатації всього поневоленого й жорстоко гнобленого люду. Але цей засновник нашого братства незабаром помер. Він лишив нам двох синів, обох на ім'я Мухаммед. Тому старшого назвали Мухаммед-ель-Кебір-великий, а молодшого – Мухаммед-ес-Сегхір-малий. Обидва були ще надто молоді, щоб після смерті батька боронити інтереси могутнього й усіма шанованого ордену. За заповітом засновника місце ігумена посів марабут з Темассіна Сіді-ель-Хадж-Алі-бен-ель-Хадж-Айсса. Можливо, засновник нашого братства перед смертю передчував майбутнє. І оскільки він знав фанатизм турків, які необмежено панували в країні, то сподівався, що таким чином одверне удар від своїх синів.

Старший син засновника Мухаммед-ель-Кебір 1822 року захищав від турків Айн-Мадгі. 1827 року він загинув на Еггрейському плоскогір'ї, під Мааскарою. Кажуть, що його вбили люди могутнього племені гашемів.

Кров старшого сина засновника ордену Теджаджна назавжди роз'єднала наш орден з турками та гашемами. Коли 1832 року в Алжірі розбили турків, гашеми обрали султаном свою людину – Абд-аль-Кадіра, Мухіддінового сина. Перше, що зробив молодий султан, коли взяв у свої руки військове керівництво й прийняв титул еміра ель-мумма, це закликав до боротьби проти французів, які саме висадилися в Орані, другому за значенням порті Алжіру.

Абд-аль-Кадірові, головнокомандувачеві військ правовірних в Північній Африці, треба було в цей фатальний момент звернутися до молодшого сина засновника нашого могутнього ордену, щоб той допоміг йому в боротьбі проти окупантів. Але чомусь Абд-аль-Кадір не вчинив так! Навпаки, щойно уклавши мир з християнами, він рушив на Айн-Мадгі, оточив місто і дев'ять місяців тримав у облозі останнього Сі-Тіджані.

Коли відбувалися ці сумні події, на темассінського марабута Ель-Хадж-Алі, власне, суверенного володаря ордену, напали члени іншого братства, Мулай-Тайеб, – наші найзапекліші вороги. Їх вів у бій сам туггуртський султан, Бен Джеллаб, непримиренний ворог французів, які в той час просунулися аж до передгір'я на північ і загрожували безпосередньо Біскрі.

Ці події спричинилися до того, що теджаджни попали в обійми до французів. Інакше вони не могли захиститися від переслідувань свого ж народу.

Сі-Утман докінчив розповідь трохи невпевнено. Він сподівався згоди гостя. Проте марабут мовчав, похиливши білу голову на старечі груди.

Тільки після тривалого мовчання спитав:

– Хто тобі казав, що гашеми зрадили старшого сина засновника вашого ордену?

– Ель-Хадж-Алі!

– Ель-Хадж-Алі в усьому цьому фатальному розколі відіграв лиху роль…

– Що ти маєш на увазі, вельмишановний?

– А те, що Ель-Хадж-Алі неждано-негадано завдяки простодушності Ахмеда-ет-Тіджані дістався до надто спокусливої влади й до сили-силенної орденських грошей. Він хоче втримати здобуту владу навіть ціною громадянської війни. Так-так, щоб за допомогою багнетів ворога підкорити собі геть усю країну. А це зрада, зрада віри й рідної землі, яку Ель-Хадж-Алі на очах у всіх продає нашому спільному головному ворогові!

Запала багатозначна тиша.

Сі-Утман, марабут двох найбільших туарезьких конфедерацій, сидів, як вимагали туарезькі звичаї, закривши обличчя запиналом. Можна було бачити тільки його очі, що з жахом уп'ялися в старого.

Тепер неважко було відгадати мету приїзду марабута Абу-Захаріаша аж до Тімассаніна. Відверте звинувачення верховного ігумена в зраді було цілком ясним закликом, щоб Сі-Утман теж повстав проти підлотного керівника ордену і в інтересах суспільства розпочав проти нього боротьбу. Орден Теджаджна повинен стати нарешті під прапор героїчного ватажка народного визвольного руху – Абд-аль-Кадіра.

То було, по суті, все, про що цієї миті думали співрозмовники.

Нарешті Сі-Утман запитав:

– Хто тебе послав до мене в такій важливій справі?

Сіді-Утман хотів знати силу, на яку він міг спиратися в своєму небезпечному заході.

– Хаджа-Ахмед-ет-Туаті.

– Невже?!

– Великий Сенусі призначив ет-Туаті мокаддемом західної області, і ет-Туаті має завдання мобілізувати всі сили країни для спільної боротьби проти спільного ворога, – сказав Абу-Захаріаш.

– Ет-Туаті особисто виступає як вербувальник для Абд-аль-Кадіра? Це для мене новина. Але безглуздо було б подавати тобі надію. Між мною, тобто між нами – обома конфедераціями туарегів та між ет-Туаті і його прагненнями тече ріка шаанбської крові. Адже ти знаєш, що немає на цій землі запекліших ворогів, ніж туареги та шаанби!

– Знаю!

– Але ти, мабуть, не знаєш, що шейх уаргельської Шаанби, Бен Манзур, – племінник ет-Туаті, а тому зневажає все, що на землі туарегів шанують із покоління в покоління. Яке нещастя, що старі чвари між племенами нас роз'єднують, – навіть тих, хто бачить правильний шлях! Однак пута цієї ворожнечі сковують нас міцніше, ніж військових полонених!

– Я знаю і про це. Проте сталося так, що дядько і племінник назавжди розійшлися. Послухай те, чого ти не знаєш… – і Абу-Захаріаш розповів Сі-Утману про жахливий злочин – убивство аменохала, якого допустився пихатий і знавіснілий шейх Бен Манзур.

Приголомшений такою страхітливою звісткою, Сі-Утман зблід, підвівся й схвильовано вигукнув:

– Зрозумій, шановний марабуте, що це лихо, яке наче грім з ясного неба впало на Ахаггар і на всіх туарегів, вимагатиме від мене всіх моїх сил. За годину я поїду звідси. Будь ласка, користуйтеся гостинністю мого монастиря скільки завгодно. Я накажу, щоб люди монастиря були до твоїх послуг, кожен брат виконуватиме твої бажання. Бувай здоровий!

Абу-Захаріаш сподівався саме на таку відповідь і тому запитав усміхаючись:

– Ти хочеш негайно вирушити до Іделес?

– Так.

– Мені треба було почути це, бо я хочу просити тебе зробити ласку й узяти мене з собою.

– І ти, шановний отче, бажаєш вирушити до диких ахаггарських гір?

– Я, стара людина, бажаю хоч раз на віку, власне, на схилі мого віку, відвідати наш дикий Хоггар і побачити його лицарів-воїнів. І це тому, що зі мною приїхав хлопець, котрого я взявся виховувати напередодні мого від'їзду. Ні, не бійся, я не віддам його в науку ахаггар-ським наїзникам. Це слабка фізично, але дуже метка дитина. А оскільки незабаром я сам повезу його вчитись у Марокко або в Єгипет, то хочу показати йому, що бути бербером анітрохи не гірше, ніж бути арабом!

– Гаразд, їдьмо. Аби тільки подорожування нашими дикими й суворими горами не зашкодило тобі!


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю