Текст книги "Міцний кулак туарегів"

Автор книги: Михаил, Привалов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 17 страниц)

Троє хлопців сиділи поруч старого, й малий Гасан запитав:

– Які вівтарі, сіді?

– Вівтарі братів Філенів. Ці вівтарі були тут, на сході, кордоном могутньої африканської держави фінікійських карфагенян з грецькою Кіренаїкою та птоле-меївським Єгиптом. Вівтарі Філенів стояли на цьому найглибшому заломі затоки Великий Сирт. Село, що розкинулося в тому гаю, зветься Мухтар, а он та річка – Гаттур. Це – найславетніші місця нашої батьківщини на східному тріполійському узбережжі. Події, які відбулися тут багато віків тому, лишилися в пам'яті людей, дарма що відтоді минули тисячі років і тут панували нові й нові царі, про яких ми вже ніколи не довідаємося, бо навіть їхні імена пішли в непам'ять.

– А хто ж вони були, оті брати?

– То були люди, які любили свою батьківщину понад власне життя… Ось послухайте, що я колись читав про них.

Це сталося тоді, коли над цим морем панували безстрашні сідонські мореплавці. Сідон тепер зветься Сайда, й лежить він на узбережжі неподалік ліванського Бейрута. Але в ті часи на всьому узбережжі Середземного моря були найголовніші два портових міста – Сідон і Тир, теперішні Сайда й Сур. Звідти випливали оті безстрашні моряки, що їх ви, мабуть, знаєте, як фінікійців.

Фінікійці, кажуть, прийшли на Середземне море з південної Аравії. Вони принесли з собою з Персидської затоки разом з іншими знаннями й знання з мореплавства, бо на месопотамських річках – Євфраті та Тігрі – стародавні люди знали значно більше, ніж люди в цілому світі.

На велетенській месопотамській рівнині, яку зрошувала багатюща система каналів, виникли, мабуть, одночасно з давнім Єгиптом найстародавніші держави світу й кілька міст, такі як Ніпевія, Ур, Вавілон. Сусідній з ними Сус свого часу мав населення та багатство, якого тепер не знає жодне місто в Європі[23]23
  Мається на увазі половина минулого століття.


[Закрыть].

Хтозна, що спонукало одне з тих фінікійських племен вирушити з південної Аравії до дикого, відлюдного узбережжя й спорудити поблизу дельти Нілу кілька міст. Найголовніші з них стали Сідон і Тир. Фінікійці потім ще багато віків будували кораблі для царів або фараонів славної та багатої єгипетської держави. Неймовірними плавбами вони здобули собі не тільки велику славу, а й чимале багатство. Фінікійці були не загарбники й не морські розбійники, вони прославилися, як знамениті торговці, фарбарі, ткачі й маклери.

Минали століття. Середземномор'я поступово ставало центром новітніх подій стародавньої історії. Міцніли фінікійці, і, щоб полегшити плавбу вздовж узбережжя та налагодити товарообмін між народами, що живуть побіля берегів, вони уже за тисячу років до нового літочислення почали зводити на зручних місцях порти. З тих портів згодом виросли містечка й міста. Саме тому ми тепер питаємо в кожнім порту, чи не фінікійці його збудували.

На найважливіших місцях фінікійці будували торговельні станції, які набували великого значення завдяки своєму положенню на Середземному морі. Так швидко виріс Карфаген, місто, яке затьмарило навіть такі міста, як Тир і Сідон. Карфаген було засновано там, де тепер стоїть Туніс, Місто вважалося найголовніше на всьому Середземномор'ї – від Гібралтарської протоки аж до Егейського моря. Воно було, так би мовити, центром світу. Так тривало б і далі, коли б не римляни, які наприкінці Третьої Пунічної війни, майже за півтора століття до початку християнського літочислення, подолали Карфаген і вогнем та залізом стерли його з лиця землі.

Але подія, яка спричинилася до виникнення вівтарів братів Філенів, набагато старіша. Тоді ще карфагеняни владарювали над величезними територіями в Африці. Проте мешканці Кіренаїки також були численні й могутні. Між двома містами й державами – як і тепер між Тунісом і портом Бенгазі – лежала піщана земля. Не було на ній ані річки, ані гори, яка позначила б кордон; через те обидві держави встряли у велику й довгу війну. Війська й флот обох сторін зазнавали поразок, обидві держави значно ослабили одна одну. Вони стали побоюватися, щоб хто інший не напав зненацька на переможених або на виснаженого переможця. Тому під час перемир'я вирішили, що певного дня з обох міст вийдуть посли. І місце, де посли зустрінуться, буде кордоном обох народів.

З Карфагена послали двох братів Філенів. Брати дуже квапились. Їхні ж суперники йшли набагато повільніше. Сталося так через забарність чи випадково – невідомо. Адже в наших краях негода може затримати людину в путі так само, як і на морі. Відомо також, що коли навальний вітер зненацька здійме пісок у місцях пласких, без рослинності, то цей пісок, гнаний зі страшною силою, заліплює вуста й очі, заважає дивитись.

Коли посланці з Кіренаїки побачили, що забарились, то, боячись кари за своє недбальство, звинуватили карфагенян, ніби ті вийшли з свого міста передчасно. Вони намагалися заплутати справу й взагалі ладні були на що завгодно, аби не повертатися додому з поразкою. Коли ж Філени зажадали інших умов, зрозуміло, пристойних, греки (бо мешканці Кіренаїки були грецькі колоністи) сказали: або карфагенян закопають живцем на тому місці, де вони вимагають кордону для свого народу, або посланці Кіренаїки просунуться до того місця, яке їм буде до вподоби. Філени погодилися на цю умову й пожертвували своїм життям заради вітчизни. На місці загибелі братів Філенів карфагеняни засвітили вівтарі, віддаючи належну шану їхній пам'яті.

Кінчивши оповідати, марабут лагідно всміхнувся. Він побачив, як хлопчики схвильовано вдивлялися в близький берег.

Звичайно, марабут з тріполійської мечеті Мекилового сина знає багато історій, як і кожен старий, мудрий і поштивий муж.

Але дивно, що цей бідний тріполійський проповідник розповідає своїм малим вихованцям про героїчні вчинки якихось стародавніх поганських патріотів.

У Тріполі взагалі мало що знають про цього скромного проповідника переслідуваної секти. Він відомий тільки своїми полум'яними проповідями, багатими на приклади з історії країни. Його проповідями цікавляться освічені гості, які приїздять до Тріполі-ель-Акса. Приїжджі ніколи не проминають нагоди відвідати марабутів дім. А часто навіть живуть у нього по кілька тижнів.

Мало хто, однак, знає, що ім'я скромного дідка з мечеті Мекилового сина – Абу-Закарія, тобто отець Захарій, і що був він один із найславетніших професорів університету Аль-Азгар – «Мечеті Морської зірки» в єгипетському Каїрі.

Але минуло багато часу відтоді, коли замолоду, вивчаючи таємні папери в державному архіві царградської Академії, він дійшов висновку, що колись страхітливе могуття турецьких султанів з кожним роком наближається до невідворотної загибелі. І що імперія незабаром шматок за шматком стане здобиччю інших держав.

За надзвичайні здібності Захаріашеві ч згодом надали звання професора славнозвісної мусульманської школи в Єгипті. І там він незабаром обстоює такий погляд: відродити на неосяжних просторах магометанської Північної Африки свідомість спорідненості всіх близьких племен, які живуть тут щонайменше тисячу років!

Професор Захаріаш почав викладати своїм учням нечувані речі.

Інші професори дорікали йому за це й зі страху перед гнівом царградських властей виказали його турецькому султанові.

Але саме в цей час імператор Наполеон захопив Єгипет. Для султана це нагода. Він посилає професора до Парижа викладати історію релігійних воєн. Проте наступні фатальні роки Наполеонової слави тільки впевнили молодого вченого в тому, що Європа вже ступила на шлях перемог і що кінець панівного становища Оттоманської імперії на Сході наближається семимильними кроками.

Професор Захаріаш повернувся до університету Аль-Азгар у Каїрі ще войовничіший, ніж пішов звідти, – у Європі він ще більше упевнився, що пробудження національної самосвідомості є рушійною силою сучасного прогресу. А під владою турецької імперії, як відомо, стогнали десятки різних народів.

Проте дальша педагогічна діяльність натхненного апостола Захаріаша була небажана властям. Його викликали в Царград до самого падишаха, щоб Захаріаш висповідався і або зрікся своїх шалених ідей, або виїхав на чужину. Захаріаш волів краще вигнання. Він відмовився від майна, титулів, імені, що зв'язувало його з династією марокканських султанів, і оселився в Тріполі як звичайний мулла.

Отаке минуле сімдесятирічного «живого святого», про яке знають дуже мало втаємничених.

Тим часом в турецькій імперії сталося нещастя. Року 1826 султан Махмуд II наказав розстріляти ядро свого імператорського війська, знамените яничарство, за цілковиту ненадійність.

Тоді було страчено понад п'ятнадцять тисяч чоловік і понад двадцять тисяч вигнано. З цього скористався російський цар, армії якого дійшли аж до Дрінополя. Скористався з цього й Мехмед Алі, який напав на свого володаря. Туреччина втратила Грецію й змушена була відмовитися від панування як над теперішньою Румунією, так і над Єгиптом, де Мехмед Алі став хедивом – віце-королем.

За два роки до початку нашої розповіді (р. 1839) новий володар – сімнадцятирічний султан Абдул Меджід через чотири місяці після вступу на трон визнав політичні права християн на Балканах і, незважаючи на це, розпочав нову війну з царем. У Боснії, Албанії та Курдистані виникали заворушення.

Всі реформи прогнилої Оттоманської імперії приходять запізно.

Тріполійський марабут, у минулому славнозвісний професор, давно знав, що так воно станеться. Але під час плавби оті важкі думки поступаються місцем розповідям про минуле земель, повз які пропливав корабель.

Тож коли наприкінці Третьої і останньої війни, що їх римські історики називали Пунічними, бо глузливо перейменували карфагенян на пунів, Карфаген упав під бронзовою п'ятою римських легіонів, місто зрівняли з землею, спалили – і навіть місце, де воно стояло, кажуть, посипали сіллю. Так, те саме місце, де здіймалися в небо оздоблені золотом і самоцвітами храми, пануючий над морем сенат Мізраг Еле, палац всемогутнього Адміралтейства та інші пишні громадські споруди й схожі на замки будинки найбагатших родин старого світу, оточені по схилах пагорбів райськими садами…

Бачите! Римляни, яким Карфаген заступив шлях до панування над стародавнім світом, ненавиділи його не на життя, а на смерть. Адже Рим, розбагатілий тільки після поразки Карфагена, під час тієї війни кілька разів сам був на волосинку од загибелі. Хоча б, приміром, тоді, коли славнозвісний полководець карфагенян Ганнібал Великий (Барка) пройшов з армією через Іспанію, вперше подолав Альпійські гори й почав трощити римські війська під Римом. Римляни, охоплені жахом, волали: «Ганнібал перед брамою міста!»

Ех, якби не чвари нуміділських або берберських царів у теперішньому Тріполі, Алжірі та Марокко, то перебіг подій після того, як карфагенські війська захопили Рим, розгорнувся б зовсім інакше. Ми, північноафриканські бербери, нащадки стародавніх гарамантів, лівійців та маврів, могли б спільно з фінікійськими карфагенянами підкорити тодішню Європу. Роз'єднаність і зажерливість колишніх наших царів та моральний занепад родин багатих фінікійців, котрі заради власного блага занедбали свої обов'язки перед громадою та країною і безсоромно експлуатували народ, призвели до того, що не Африка Європу, а Європа кінець кінцем підкорила Африку.

Вдруге в історії ті ж самі помилки повторили араби, коли після смерті пророка Мухаммеда почали вогнем та мечем поширювати його віру. Краще було б, якби халіф Омар послав свої війська не на захід, через Єгипет, до Північної Африки й Іспанії, не на схід, тобто до теперішнього Ірану й далі, до недозірних просторів азіатського континенту, а напав би на східну римську державу. Її царі непевно сиділи у Візантії. Візантійське царство було розорене виснажливими війнами з тодішньою Персією, тож обидві держави були слабкі як з господарського, так і з військового боку.

Саме тоді араби могли б легко перемогти немічних візантійців і стати володарями Балканського півострова ще до приходу турків на кордони арабської держави. Тепер Європа була б мусульманська. Християнство (7 ст. н. е.) теж було слабке. Вісімдесят процентів населення Європи саме тоді приймало християнство. Але приймало невдоволено, коли не з огидою, адже тодішня середня й східна Європа (як германські, так і слов'янські племена) ненавиділи релігію, що прийшла до них од римських імператорів, з держави, яку вони колись майже знищили, бо за часів своєї минулої слави вона жорстоко панувала над ними. Отак, діти. Якби араби рушили на Європу не через Північну Африку та Піренейський півострів, а навпаки, спільними силами вдарили б по візантійській імперії, то решта Європи залюбки прийняла б пророкове вчення й дуже легко розбила б із сходу короля Франції – наймогутнішої тоді держави Європи.

Це були два випадки в історії людства, коли Близький Схід міг підкорити собі Північний Захід. Ще трохи – і історія світу потекла, б зовсім іншим річищем. Я розповідаю вам про це не тому, що мрію про світове панування – хай навіть у першому випадку то було б світове панування берберів, бо карфагеняни, зажерливі багатії, з часом вийшли б із тієї гри через свою нечисленність. Адже Карфаген завжди був тільки містом купців, ремісників і мореплавців. А навколишні землі належали народам, які жили там ще до приходу колоністів-фінікійців. Отже, ви бачите, що бербери живуть у нашій країні й досі, а карфагеняни ген-ген коли загинули. Але я не мрію навіть про панування над Європою, ні, де там!

Я тільки намагаюся мислити як людина, навчена гірким досвідом народів, що спостерігає за ходом подій у світі й радо бачила б той світ ліпшим і прогресивнішим, ніж він є тепер, першої половини дев'ятнадцятого століття.

Чи ви зрозуміли, що я хочу цим сказати?.. Подумайте тільки про те, що було б і чого не було б, якби у Європі поширилася наша віра.

По-перше, не було б жорстоких християнських війн, які тривали століття, війн християн проти магометан. Адже ці війни не принесли нічого доброго віруючим ані того, ані іншого віросповідання. Вони тільки призвели світ до злиднів, до такого лихоліття, що сім століть потому він не мав ні часу, ні бажання, ні снаги, ні сил розвивати науку, якою уславилося античне людство, зокрема єгиптяни, стародавні греки та західноазіатські народи.

По-друге, не точилися б безконечні морські бої, що тривали від часу вигнання маврів з Іспанії. Морський розбій по всьому басейнові Середземного моря почався в п'ятнадцятому столітті і аж дотепер відокремлював Європу від Ближнього Сходу.

По-третє, Європа, навернена до мусульманської віри, в союзі з арабами, хай і не дуже стійкими, не зазнала б згодом навали справжніх варварів – турецьких орд. Не була б використана ця релігія для згуртування проти християнства – а це був смертний гріх, бо на той час християнська церква вже опанувала думками європейських народів, і християнство створило тут свою культуру, так само, як іслам створив масну культуру народів Сходу. Щоб убезпечити себе, обидві релігії одна перед одною заступали шлях новим ідеям. Араб не міг поширювати неоціненні знання з математики, лікарського мистецтва та інших наук, які він успадкував од учених греків, що втекли до єгипетської Александрії і до малоазіатських шкіл, тільки тому, що напівварвар турок у тому нічого не тямив. Тож і християнська наука з тих же причин не розвивалася аж до сімнадцятого століття. Римські папи переслідували кожного вченого, який зійшов на новий щабель у науці. Майже до вчорашнього дня Земля «не насмілювалася» ані обертатися навколо своєї осі, ані кружляти навколо Сонця; велетенські небесні тіла, у сто крат більші за Землю й Сонце разом, за церковними уявленнями лишалися на небесному шатрі тільки як нічне освітлення. І все це тому, що так твердили автори біблії кілька тисячоліть тому, а християнські попи вважали ці безглузді думки за недоторканні божественні одкровення.

Проте найгірше було з медициною. Християнська церква вважала кожного лікаря, який наважився б розітнути труп, щоб вивчити будову людського тіла, за злочинного безбожника. Тому лікарі в Європі донедавна знали не набагато більше, ніж стародавні грецькі лікарі.

Так само було і з людським мисленням взагалі. У стародавньому Вавілоні вже тисячу років тому царі закладали музеї, розкопували зруйновані міста і, вивчаючи знайдені цікаві речі, намагалися дізнатися про наукові досягнення минулих часів. Та оскільки в біблії було написано, що бог створив світ року 3988 до нової ери, то вчені ще у «Всесвітній історії», виданій у Лондоні 1799 року, ствердили це як беззаперечну істину!

– Отож, мої дорогі, я міг би вам розповідати про людську глупоту ще багато, – промовив марабут Захаріаш. – Але тому, що ми пливемо до Суса, послухайте краще народну легенду про виникнення цієї назви.

Коли араби під час візантійських християнських воєн разом з народами Північної Африки захопили місто Гадрумет (теперішній Сус), то побачили неймовірну кількість підземних печер та катакомб. Це перші християни, ховаючись від переслідувань, просвердлили хрест-навхрест геть увесь пагорб, на якому стояло місто. Араби вирішили взнати, що сховано під містом. В підземному лабіринті спалахнули запеклі бої. Загарбники назвали те місто містом хробаків – Сусата, Сус. Але люди розповідають дещо інакше.

Коли за пізніших часів арабського панування городяни почали споруджувати підвалини для фортечних мурів, то, мовляв, натрапили на велику кулю із щирого золота, покарбовану фінікійськими літерами. Ймовірно, що та куля була в поганському храмі важливим атрибутом магічних обрядів колишньої пунічної релігії.

Забобонні люди принесли ту кулю до князя, бо дуже боялися загадкових написів. Князь покликав мудреця, і той прочитав написи.

Ця куля виявилася не що інше, як паладіум – талісман того міста.

Поки цей паладіум перебував у місті, він своєю магічною силою охороняв безпеку міста.

За давніх часів у кожного міста був свій чарівний паладіум. Кажуть, що могутній Карфаген мав паладіум – запинало богині Місяця Таніт-пене-Баал, або принаймні те, що священики видавали за запинало богині. Стара легенда розповідає, як римські воїни, перш ніж розпочати головну атаку на місто, вкрали той магічний паладіум, аби посіяти відчай між забобонними мешканцями.

Легенда розповідає далі, що навіть туніський бей не наважився забрати з міста ту золоту кулю. Навпаки, він наказав повісити її над брамою мечеті. Але одного дня паладіум зник. І городяни почали один в одному підозрювати злодія. Тому староста негайно наказав покликати мудреця. Той звелів приставити до брами драбину й пильно оглянув мотузку, на якій начебто висіла велика золота куля.

Раптом мудрець загукав:

– Сусата, сусата! Хробак, хробак!

Кажуть, що й справді ту кулю знайшли десь у кутку. Коли про цю історію дізналися сусідні міста, вони почали глузувати з гадруметян, називаючи їх: «Суса, суса!» Так те ім'я лишилося й досі.

Старий професор закінчив свою оповідь.

За такими бесідами час минав швидко.

Корабель кинув якір у суській затоці, але далеко від порту.

Пісок із Сахари ось уже століття заносить узбережжя, засипає східнотуніські порти й робить їх непридатними для кораблів з великою осадкою. Отак і стародавній, колись знаменитий порт Гадрумет з року на рік занепадає. Невдовзі від торгового порту лишиться тільки піщаний берег. На м'якому піщаному дні не виростуть водорості, не оселяться морські їжаки, бо й під водою в сахарському піску життя немає.

Легкий вітрильний човен узяв з борту трищогловика чотирьох пасажирів і незабаром висадив їх на портовій дамбі. Коли марабут Захаріаш показав рекомендаційного листа з великою печаткою, що теліпалася на шворці, його з пошаною повели до міста. Сам кайд[24]24
  Кайд – тубільний староста.


[Закрыть] вважав за честь для себе подбати про помешкання для старого професора та його почту.

Згодом хлопці пішли оглядати місто, але страшенно розчарувалися. Сучасність була немилосерда до цього стародавнього міста – бідність перетворила його на брудне кубло.

Од знаменитих вілл фінікійських і римських купців не лишилося й сліду, а доба оновлення, коли під час спорудження нових будівель знайдуть залишки чудової помпейської мозаїчної підлоги, багато віків тому похованої під уламками стін зруйнованих будинків та грубелезними шарами наносної глини, – ще не настала.

Вулиці – вузенькі, будинки – непоказні. Тепер це вже не порт, а місто, місто рибалок: всюди, скільки сягає око, видно, як сушаться неводи. Тільки бридкі, голі мури турецької фортеці та уніформи солдатів нізаму – регулярного піхотного турецького війська – вирізняються на пістрявому тлі рибного базару та яток, де вештаються всякі мандрівники.

– Бачите, хлопці, – мовив професор Захаріаш, – золота куля стародавніх пунійців уже не висить над брамою цього міста. Колись це місто мало важливе, ключове значення в Пунічних війнах, воно було надійною підпорою славнозвісному карфагенському полководцеві Ганнібалу… Мабуть, золоту кулю поцупили з міста бену-гілаль…

– Бену-гілаль? Чи то не ті бедуїни, які вдерлися до нашого Тріполі з Єгипту?

– Саме вони, Гасане. Вони завдали правовірним землям більше лиха, ніж усі хрестоносці за всі хрестові походи.

– А ці єгипетські бедуїни були не мусульмани? – спитав Бабула.

– Мусульмани, Бабуло. Більше того: у цей нищівний похід їх послав сам єгипетський халіф.

– І це тоді халіфат було перенесено з Багдада до Єгипту? – здивувався Карембу, який знав з історії країни ще дуже мало.

Слухаючи запитання хлопців, старий вирішив розповісти їм про всі ті події.