355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Михаил, Привалов » Міцний кулак туарегів » Текст книги (страница 4)
Міцний кулак туарегів
  • Текст добавлен: 28 марта 2017, 17:00

Текст книги "Міцний кулак туарегів"


Автор книги: Михаил, Привалов



сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 17 страниц)

5
Корабель у бурю та в штиль

опереду до пристані гордовито простував Гасан. Поруч нього у надвечірньому смерку ясніла пишна постать батька, який урочисто виступав у шовковому смугастому халаті, що свідчив про Абу-ль-Гасанову поважність. Абу-ль-Гасан спирався на «іспанку» – ебенову палицю, оздоблену важким срібним наконечником. І хоч облямоване рудуватою бородою бронзове обличчя купця й здавалося спокійне, але той, хто добре знав його, помітив би, як він хвилюється. Ні малий, ні старий не промовили й слова. Мабуть, тому, що йшли не самі. За ними сунули Гасанові брати, й кожен що-небудь ніс: старші – великі валізи, молодші – чудові мати, покривала, килими й дарунки од своїх дружин: овочі, печиво, сушену рибу й два великі джбани олії та найчистішого меду.

За крок од них ніяково ступав цибатий Карембу, вбраний у нові шати. Хлопець тримав за руку свою чорну матусю, яка йшла трохи згорбившись. Вона запнулася вовняною червоною хусткою – дарунком пана, який оце пускався в мандри. Карі очі жінки блищали з-під нового чудового запинала, й чим ближче процесія підходила до пристані, тим дужче вона зволожувалися. На останньому перехресті приховувана сльоза скотилася по щоці…

Марабут Абу-Захаріаш був вдягнений у халат із тонкої білої вовни з багато гаптованим погруддям, на яке спадала розкішна борода. Благородна голова була увінчана зеленим тюрбаном хаджі, тобто святого прочанина. Зелений тюрбан прикрашало золоте мереживо – відзнака високої духовної гідності. В руках старий тримав велетенські чотки релігійного чернечого ордену. Обік Абу-Захаріаша йшли старий хакім Хаджа-Ісмаїл-Бу-Дерба-ефенді й молоденький помічник мулли Сіді-Алі-бен-Мохаммед. Вони розмовляли голосно й весело, ніби поверталися звичайною дорогою додому.

Бабула ніс на голові свій клунок і клунок Карембу. Йому не лишалося нічого іншого, як удавати з себе зворушеного. Хоча Бабула й мав у Тріполі багато клієнтів, але про свій від'їзд не казав нікому. Тільки сьогодні вранці віддав свою велетенську тацю спритному рознощикові лимонаду й сказав усміхаючись:

– Шімоне, зроби із своїми міхами так, як я роблю з тацею; але спершу ходімо хутенько зі мною до шановного постачальника варених голів, щоб моє підприємство не попало, бува, до рук, які не дорожитимуть заробітком! Все, що ти робитимеш, поки мене не буде, полягає ось у чому: ти повинен кричати так, як кричав я, торгувати у тих місцях, де торгував я. А тим, хто упізнає мій старий бронзовий щит і спитає про мене, скажеш, що Бабула пішов на прощу в Кайруан. Але це ще не все. Оскільки я вже протягом багатьох років щодня сидів біля брами палацу верховного суду, прислухаючись до балачок тих, хто проходив повз мене, й таким чином дізнавався геть про все, що відбувалося в бейлікаті, то ти теж повинен слухати і, коли я повернуся, все мені розповіси. Це буде платня за оренду підприємства…

Обидва ще довго й голосно сміялися, уявляючи собі, як худий рознощик Шімон так розтовстіє, поки Бабула повернеться, що не протиснеться крізь палацову браму.

Хитрун Бабула почував себе краще за всіх. Балансуючи клунками, він, за звичкою, одним вухом прислухався до розмови, аби нічого не проґавити.

– Раїсс[19]19
  Раїсс – капітан.


[Закрыть]
«Латаття» – найдосвідченіший лоцман узбережжя, – заперечував Ісмаїл-Бу-Дерба-ефенді молодому помічникові мулли, – і коли раїсс вирішив вийти в море, то можна почувати себе на воді безпечніше, ніж на суходолі, мулло…

– Відверто кажучи, я розуміюся на морській справі, як той півень, що його тримають у клітці на палубі. На мою думку, корисна тільки прісна вода, а за всю солону, скільки б її не було в оцьому морі, я не дам і ламаного піастра.

– Годі-бо, – дорікнув йому вчитель. – Скільком людям море дає працю й заробіток. Чи ти, сину пустелі, ніколи не їв риби? Ніколи не приймав дарунка від моряка? Ти прийшов учитися з глибини нашого континенту, з племені, яке ніколи не виходило на узбережжя, а тому боїшся моря й вбачаєш у ньому підступну стихію. Ти забуваєш, що над морем так само, як і над твоєю рідною пустелею, є повітря. Коли б не було моря з його невичерпними резервами вологи, то не було б на землі життя.

Старий лікар засміявся:

– Маєш щастя, мулло, що не попливеш разом з іншими! Морський бог жорстоко покарав би тебе за такі слова про. Його могутню державу. Стародавні люди – хай милосердний пробачить їм їхню сліпоту – ставилися до морських богів та духів куди шанобливіше. Їхні. молитви, жертви та заклинання, здається, не пропали марно. Людина, яка віддає себе на ласку моря, повинна вірити в поступ кораблебудування наших часів. Диви! Ти, певно, вгледів старі вітрильники…

Ісмаїл-Бу-Дерба-ефенді і мулла саме пройшли Морською брамою крізь фортечний мур і опинилися перед п'ятьма ярусами вітрил, що громадками надималися на реях трьох велетенських щогл. Здавалося, щогли росли в присмеркове небо просто із стін потемнілого доку, за яким ховався могутній корпус корабля.

Над самісінькими верхівками щогл, по збуреному небу, освітленому яскравою загравою сонця, що зійшло годину тому, летіли брудні масні хмари. Немов зграї наїжачених велетенських хижих птахів у нестримній смертоносній люті, мчали вони під золотим склепінням до моторошної пітьми на сході.

– Тепер я вже й не знаю… – дзвінко й здивовано проказав Бабула до людей, скам'янілих од тієї дивовижі: могутній вітер, здається, стер на порох щонайменшу ознаку людської одваги.

Всі вдячно глянули на Бабулу.

– Аллах! У таку пекельну бурю не вирушить навіть навіжений! – мовив старий лікар.

І всім наче тягар спав з плечей.

– Нам треба знайти раїсса, – поважно мовив завжди розсудливий марабут. – Певно, відплиття корабля відкладається.

Пройшли ще трохи і під портовими кранами та линвами зійшли сходами до тераси на даху складу. На терасі за допомогою блоків моряки піднімали вітрила. Командири вигукували разом з моряками: «Гей-го! Гей-го!»

На прибулих не звернули ніякісінької уваги, аж поки хтось крикнув:

– З дороги, дияволи!

Всі оглянулися й побачили майже поруч капітана, який серед квиління вітру, хльоскання вітрил, оглушливого скреготу ланцюгів, тупоту матросів на палубі, рипіння лебідок та гуркоту колодок, що билися одна об одну, махнув прибулим рукою й знову заходився порядкувати – щось комусь гукав, щось комусь показував… Ну чисто тобі навіжений диригент, що опановує запаморочливий хорал стихії, диригує сотнями бронзових рук, з яких струмить піт; сотнями майже голих тіл, які парують, наче загнані коні на морозі.

Відскочили… У повітрі просвистів ланцюг, який міг би втримати щонайменше скелю, загуркотів, ударився об циклопічну кам'яну брилу й, відбившися, блискавкою швигнув назад, наче велетенський розлютований змій.

Ланцюг пролетів хіба що на лікоть од зблідлого старого проповідника та лікаря.

– Аллах! – пронизливо скрикнув Гасан, злякано затуляючи обличчя.

А старі ще довгенько не могли вимовити й словечка.

Скаженіючи, буря ніби вистрілила востаннє й, соромлячись своєї безтямної люті, раптом ущухла. Навколо запала тиша, яку порушував тільки далекий глухий гуркіт прибою, що бив об дамбу.

Але так, мабуть, тільки здавалося.

Людське муравлисько раптом принишкло, не чути було вигуків, команди, зойків, дзенькоту і деренчання.

А вітер, який іще хвилину тому шалено боровся з людиною та кораблем, зненацька похлинувся власним шумом, покинув вітрила й з реготом зник у темряві.

Усі були так ошелешені, що помітили капітана тільки тоді, коли той підійшов і гучно промовив:

– Хай тисяча мільйонів блискавок живцем стягнуть з мене шкіру, коли я не попрошу в тебе, високошановний, могутнього амулета, який так завзято кидає ланцюги. Адже сім разів клятий диявол напевно ховає в тому амулеті чарівний шварт і котву!

– Амулет? – насупився здивований марабут.

– Коли ти даси мені торочку від твоєї шовкової хустини, – багатозначно сказав капітан добірною старогрецькою мовою, – то цього буде досить, аби мої добрі хлопці повірили в диво!

– Чоловік, який розмовляє великою мовою Платона?..

– Я сам, звичайно, не вірю в амулети, високошановний, хоч знаю чимало твоїх побожних братів, які збагатіли, торгуючи таким магічним товаром, учений пане! Але капітан – це тільки батько, який веде своїх синів у вир битви, а тому прошу торочку, щоб звеселити серця моїх синів…

– Забобоном. Так ти, певно, хочеш сказати? – розсердився старий.

– Та віддай йому всю хустину, – озвавсь усміхаючись лікар. – Адже є забобонні люди… Приміром, моє лікарське мистецтво дехто вважає забобоном, і тільки знання минулого стверджують нашу науку. Сьогоднішнє вчення про природу нащадки колись спалять у вогнищах як блюзнірські забобони мракобісів. Вони висунуть свої здогади, припущення, частина яких згодом одпаде, і залишиться самий досвід…

– Дякую! – подав капітан руку мудрому лікареві.

Марабут поблажливо усміхнувся й зняв з шиї гарну червону хустку.

Капітан обернувся до матросів, що скупчилися на поштивій відстані, змахнув хустиною й, оддаючи її офіцерові, вигукнув:

– На щоглу капітанського містка!

Офіцери та ті, що стояли попереду, вишикувалися і врочисто, немов бойовий стяг, здійняли шовкову хустку на флагшток вітрильника.

Коли офіцери й матроси пішли і на палубі лишився тільки капітан, лікар наважився запитати:

– На скільки днів ти вирішив одкласти відплиття, ель-раїссе?

– Відкласти відплиття? Як це розуміти?

– А так, – встряв у розмову молодий мулла, – буря, яка цього вечора шаленіє у відкритому морі…

– Яка буря? – здивувався капітан.

– Ну, отой скажений шквал, – пояснив поважно старий марабут.

– Той шквал мене не обходить, – байдуже відповів капітан. – Дме сильний вітер, а нам такий і потрібен. Це значить, що ми попливемо, не витрачаючи часу на маневрування…

– То ти, ель-раїссе, не боїшся брати на борт наших друзів? – схвильовано спитав молодий мулла.

Капітан усміхнувся:

– Що ж, я маю плисти в безвітря? Якщо ви боїтеся моря, то мандруйте на віслюках! А я куди більше боюся піску, що забиває вуста й мало не душить мандрівника…

Мічман перервав капітанову промову, нагадавши, що вже десять годин. Він одвів мандрівників до кают і звелів служникові принести на вечерю смажених курчат. Капітан порадив гостям лягти спати, щоб не чути відплиття.

І хлопці, страшенно втомлені, слухняно вмостилися на койках і одразу блаженно поснули.

Коли ж корабельний слуга розбудив їх, був уже день.

– Чого тобі? – спитав Гасан.

– Час обідати.

За столом у їдальні сидів капітан. Він був у доброму гуморі.

– Буря полегшила нам роботу…

– Вітер дме на південь, – зауважив малий Гасан, глянувши в ілюмінатор на сонце, що пробивалося крізь хмару. Море було вкрите хвилями з білими гребенями.

– Чудово, хлопче, північний вітер дме на південь! – похвалив його капітан.

– Але ж ми пливемо до суходолу! – з жахом проказав Карембу.

– Оскільки вже минув полудень, а ми пливемо із швидкістю кількох вузлів ось уже десять годин з дванадцяти, то чи не зможете ви, хлопці, вирахувати мені, коли ми дістанемося до берега? – серйозно запитав перший офіцер.

– Якщо й справді дме північний вітер, – зацікавлено промовив марабут, – то я теж не розумію, що ви робите з усіма вашими вітрилами!

– У тім-то й справа, що ми напнули не всі вітрила, а тільки ті, що з навітряного-боку, та ще й регулюємо їхню дію кермом і тримаємо корабель під певним кутом…

– Значить, ми пливемо, хоч і уповільнено, проте на захід?

– Але вітер потроху змінюється, – озвався капітан.

– Він незабаром поверне на захід, – побажав йому Гасан.

– За годину ми відчуємо східний вітер, – сказав перший офіцер.

– І повернемося до Тріполі! – вигукнув Набула.

– Ні, такого не станеться. Інакше що ж нам скажуть у Тріполі?

– Тут стільки вітрил, що недосвідченому годі й розібратися! Чи то й справді, ель-раїссе, ви можете так повернути їх, щоб корабель плив проти вітру? – зацікавився марабут.

– На жаль, ні…

– А що ж ти робитимеш, коли зміниться вітер?

– Те, що й цієї хвилини.

– Ти опиратимешся вітрилами на вітер, але попливеш дроти нього! – прохопився Набула.

– Невже я не казав, що можу змінювати напрям сили вітру лише на дев'яносто градусів? Але якщо поставити перед вітром перепону…

– То попливемо на північний захід або на південний захід, до Африки або до Італії!

– Я не маю ніяких справ у Італії! Отож, коли я хочу кинути якір у Сусі в північно-східному Тунісі, то спершу повинен обрати на карті пункт десь на північний захід звідти. Діставшись того пункту, я запрошки оберну кермо, напну вітрила з підвітряної сторони й попливу до Суса південно-західним напрямком…

– То ти знову маневруватимеш проти вітру! – вигукнув Гасан.

– Атож, нічого іншого мені не лишається, та й то якщо погода не зіпсується зовсім.

Коли капітан пішов, товариство ще довго сиділо, розмовляючи. Раптом корабель накренився, й співбесідники попадали. Сміх іще не вщух, коли двері до їдальні відчинилися й знову захлопнулися. Речі, які лежали на полицях, покотилися на підлогу. Серед цього сум'яття ніхто не встиг підхопити склянки, і вони розбилися об стіну.

Всі намагалися вхопитися за канапу. Але в цю критичну мить канапа, вдарившись об низенький столик, поїхала по здибленій підлозі, потягнувши за собою килим, пуф і марабута, що досі сидів на пуфі, схрестивши ноги.

Коли б не капітан та двоє офіцерів, що вбігли до каюти, тільки-но корабель накренився, канапа добре б причавила старого до стіни.

Хлопці теж покотилися по підлозі, боляче вдарившись головами об стіну. Море ніби цього тільки й чекало. Воно хлюпнуло на хлопців з ілюмінаторів три-чотири джбани крижаної води. А ті, хапаючись за гулі, знову зареготали.

– Вітер змінився! – весело вигукнув Гасан, тримаючись за голову та з'їжджаючи по підлозі, немов по ковзанці.

– Ти гадаєш, він і справді змінився? – засміявся Карембу, хапаючись за Гасана.

– Та це ж байдуже, треба лише вміти лавірувати! – мудро зауважив Бабула і тільки-но встиг вхопитися за друзів, як корма здибилася і хлопці полетіли шкереберть.

– Вгадайте, куди ми йдемо? – закричав Карембу.

– Капітан ясно сказав, що на північний захід!

– Де там, діти! Ви помиляєтесь! Ми мчимо на південний-південний захід!

– Бісмалах! Скільки тут, власне, стін?

Раптом двері розчинилися й хряснули Бабулу по плечі; Бабула зойкнув, і вмить його геть усього обілляло з ілюмінатора.

– Хоча б зачинили оті вікна, коли надворі йде дощ! – кричав Бабула, стріпуючись, наче мокрий пудель.

Але перш ніж друзі встигли послати Бабулу до всіх чортів, хтось підхопив його, бо новий поштовх збив хлопця з ніг. Бабула заплющив очі: він уже бачив себе з розтрощеною головою десь там унизу, під сходами.

– Отак, хлопче, тримайся за оцю колону! – гукнув Бабулі матрос-служник, ставлячи його на ноги.

– Ще і ще! – засміявся матрос, коли Бабула стукнувся об мідний свічник, прикріплений на колоні. Невдовзі матрос уже тягнув, немов кошенят, Гасана та Карембу. Їхні носи майже торкалися східців. Обережно поклавши хлопців у койки, він залишив їх погойдуватись у такт корабля й почережно зводити вгору то голови, то ноги. А Бабулу матрос не наважився схопити, як кошеня…

Тільки-но Гасан і Карембу вмостились у своїх кубельцях і вирішили, що досі їм у цій великій пригоді велося напрочуд добре, як Карембу почав пустувати:

– Чуєш, Гасане, а цей клятий хлоп'яга походжає собі, наче йому геть усе байдужісінько!

– Та ще й нас тягнув, мов кошенят…

– Знаєш, що я думаю? Він, мабуть, учився ходити у цирку на канаті.

– Чи ба! І я подумав те саме!

Цієї миті двері розчинилися навстіж, і до каюти ввійшов матрос-служник. Він напівніс, напівпідтримував Бабулу, бо сам хлопець нічого не бачив і не чув. Послужливий матрос допоміг йому зручно вмоститися на койці.

– З мене вже стало три Бабули, й голівонька моя так набрякла, що скоро буде, наче кадіб…

– А ти собі нічого не роз'юшив, друже? – співчутливо запитав Карембу.

Бабула якусь мить мурмотів, наче кіт, що облизується на порозі дому, повернувшись з нічних ловів, а тоді проказав з притаманним йому гумором:

– Оце маневрування під час шторму могло позначитися на моєму костурові куди гірше.

Матрос, кінчивши задраювати ілюмінатори в каюті, спитав:

– А ти коли-небудь попадав у шторм на морі?

– Аллахові відомо, що сьогодні вперше в житті буря мало не збила з мене грудку – ні, не масла, звичайно, – адже з моїх кісток цього несила зробити навіть найлютішій бурі…

– Мене звуть Алі, народивсь я в Смірні, – дуже поважно промовив матрос. – Вісім років тому під час шторму в Біскайській затоці рея причавила мені ноги до грот-щогли. Тому, поки я знову зможу їздити верхи на бушприті, раїсс бере мене в плавання як служника, адже я маю восьмеро дітей, а найменшому минуло тільки два роки.

Чоловік, який їздив верхи на бушприті та ще й у п'ятому ярусі вітрил, – справжній мужчина! Ще не одужавши, він працює на кораблі, аби прогодувати вісьмох дітей. Хлопці тільки тепер збагнули, як важко йому було тягнути їх, а вони навіть не подякували.

Та Алі тільки махнув на те рукою:

– Невже я міг покинути вас напризволяще? І хіба за це треба цілувати мене? А що ж тоді я мав робити з Ель-Мудденом з Александра, коли той звільнив мої ноги з-під реї, взяв мене собі на плечі й поніс, ступаючи по зледенілих брусах? І це в той час, коли щогли креслили в повітрі велетенські, по кілька сажнів дуги, мало не торкаючись своїми верхівками збуреної поверхні моря. А щоб спустити мене, непритомного, на палубу, Ель-Мудден з'їхав з п'яти поверхів оброслих бурульками підвісних линв… Він обдер собі м'ясо на долонях аж до кісток… Ох і наплакалися ж ми з ним у лікарні, адже він тепер не зможе ходити в море… Наш ель-раїсс дав йому золотий, а Ель-Мудден на той золотий купив у Александра динь і почав продавати їх. Він повернув той золотий та ще й нагодував родину. Чутка про Ель-Муддена поширилася в порту, і кожен моряк давав йому гроші. Згодом Ель-Мудден купив віслюка, а потім і візок. Тепер цей хлоп'яга живе в Александра, вдаривши лихом об землю, двері в його домі не зачиняються – завжди до нього приходять знайомі і завжди не з порожніми руками, щоб Ель-Мудден, бува, не частував їх задарма. Свій дім Ель-Мудден перетворив на нічліжку, але таку, де нікому не скажуть, скільки платити за нічліг, скільки за сніданок, а скільки за обід, – кожен сам принесе дарунок А якщо хто й не принесе, то й так обходиться. Всі почувають себе в Ель-Муддена як удома, він найкращий друг. Але він не на кораблі, і тому ніхто йому не заздрить.

Адже корабель є корабель, а море – море… На морі треба мати «морські ноги», хлопці. Вам треба якнайшвидше їх натренувати! – закінчив свою розповідь Алі із Смірни. Трохи помовчавши, спитав: – То ти, довганю, здається, хотів щось сказати про шторм, га?

– Але ж це вперше, як мої друзі і я…

Алі засміявся:

– Ну, тобі пощастило. Шторм! Якби тебе почув ель-раїсс, то, мабуть, умер би. Коли пливеш уздовж хвиль назустріч вітру, то завжди трохи колише людину, що звикла їсти юшку з тарілки, як оце ви, городяни. А що буря? З нею сьогоднішній вітрець не має нічого спільного… Буря налітає зненацька, немов наполоханий жеребець, з піною на губах і страхітливим іржанням. Отоді людина узнає, почім фунт лиха. Це вже напевно…

І він пішов. А хлопці лишилися в койках.

Вони прокинулись од страшного удару. В голові загуло, боляче клацнули зуби. Хлопці злякано вдивлялися в пітьму.

Нічого. Не погойдуються койки, не чути рипіння дерев'яних перегородок, балок, дощок, не завиває вітер – ба навіть не чути ритмічного, могутнього, проникливого гомону моря, який панує на кораблі над усім і всіма, заглушуючи інші звуки, – ніби корабель мчить на якомусь звуковому гребені, створеному зітханням міріад хвиль, що здіймаються, опадають, котяться й скипають ламкими баранцями на всьому, аж до обрію, морському просторі.

– Корабель не пливе!.. – вигукнув Гасан.

– Море зникло! – здивувався Карембу.

– Немає вітру! – подав голос Бабула.

І хлопці, не промовивши більше й слова, зіскочили на підлогу.

Аж тут знову неймовірний удар струсонув корабель так, що він задвигтів од кіля до корми. Хлопці, заскочені зненацька, попадали на підлогу.

– Оце вдарило! – проскиглив Карембу.

– В корабель! – заклацав зубами Гасан, коли до нього знову повернувся голос.

– Тікаймо! – вереснув Бабула й рачки поповз до щілини каламутного світла, де, певно, були двері. Він буквально вилетів у коридор і далі – на сходи…

Хай Карембу й Гасан іще не зовсім отямилися з жаху, але й вони не хотіли лишатися тут: хоча ногами й руками їм важко було поворухнути, проте страх гнав їх геть…

Перше, що вони побачили на палубі крізь чотирикутник у кінці коридора, – це безсило опалі вітрила та безвладно повислі линви. Ошелешені хлопці зупинились. Але страхітлива тиша вимерлого коридора примусила їх бігти до трапа. Вони мчали вгору, гарячково хапаючись за поруччя, щось відчуваючи, але що саме – не розуміли…

Ось вони вже помітили реї, освітлені спалахами. Матроси нагорі сновигали в примарному світлі блискавок так поквапливо, ніби знавіснілі! Під супровід рипіння блоків у мерехтінні блискавок поволі падала попущена трисель[20]20
  Трисель – косе чотирикутне вітрило.


[Закрыть]
. Велично ковзали долі друге й третє вітрила, незчисленні фали[21]21
  Фал – вірьовка, за допомогою якої піднімають на суднах вітрила, реї та прапори.


[Закрыть]
, на яких теж були попущені. За кілька секунд хлопці побачили у каламутному світлі щось дивовижне, чорно-фіолетове, з чого подеколи, а потім раз у раз шугали сліпучі жовтаві електричні розряди – снопи блискавок.

Жах, якому досі не було назви, розвіявся. Вдалині, над самим виднокругом, очевидно, шаленіла буря, відгомін якої вже не долинав сюди… коли не рахувати оті два удари, що проти них гарматні постріли видалися б ледь чутним гуркотінням.

А на кораблі спускали вітрила, бо панувало безвітря.

Зрозумівши, що їх налякало, хлопці посміливішали. Вони зіпнулися трапом й вистромили крізь отвір голови. І, на превеликий подив, побачили ніби мертве синє море – зовсім гладесеньку рівнину, немов хто навмисне наставив лати від обрію до обрію, захищаючи море од бурі.

Напівголі матроси тим часом поспіхом зв'язували згорнені вітрила високо над кораблем, що безмовно стримів посеред заснулого водяного безмір'я, над яким палахкотіли блискавки. У цій дивній тиші чулося рипіння найвіддаленішого блока, найтихіший удар, ба навіть шурхіт снастей.

Раптом Гасан уздрів ель-раїсса, що нерухомо стояв на палубі. Схрестивши на грудях руки, ель-раїсс вдивлявся вдалину. Він стежив за бурею на обрії, за чорно-фіолетовою хмарою, яка нерухомо повисла в небі.

Перший помічник, стоячи на командирському містку, керував роботою:

– Старший тесля Ахмед! Відкрити всі водостоки по бортах!

І тої ж миті старший корабельний тесля з помічниками, озброївшись палицями й сокирами, гаряче взялися до роботи. Ще один гурт на чолі зі старшим матросом притяг ланцюги й заходився прив'язувати дві гармати. Інші матроси напинали поруччя з линв од корми до носа корабля.

На палубу вийшов стерновий Гамед-бен-Малек у чорній єгипетській фесці, на ходу застібаючи довгий шкіряний плащ.

Блискавки спалахували рідше, але раптом чорно-фіолетова хмара змахнула велетенським крилом і запнула третину виднокруга, на якому саме почало світліти.

Повітря одразу стало задушне й затхле. Неприродно гладеньке, зелено-синє море, здавалося, вкрила шовкова пелена.

Нараз капітан засурмив у сигнальну сурму.

Цей пронизливий звук наче пробудив матросів, які вже кілька хвилин, виконавши накази і сидячи на реях, у петлях линв та на дротяних драбинках, чекали, коли зможуть спуститися з тридцятиметрової височини на палубу корабля.

Ото було видовище! Мов зграя мавп, вихоплених із сну мисливським пострілом, матроси реями просувалися над морем до линв, ковзали над порожнявою з яруса на ярус. Вони ніби не сходили драбинками, а з'їжджали, стрибали на палубу і вмить ставали на свої місця.

– Корабель за вітром! – раптом вигукнув ель-раїсс, але громовий удар заглушив кінець капітанової команди, а тоді й сам потонув у напнених вітрилах.

Троє біля штурвального колеса з усієї сили налягли на обід, і хлопці зі свого захистку незабаром побачили борозну, яку зорав корабель. Тільки тепер стало зрозуміло, що корабель повернувся проти вітру й тікає!

За хвилину потік босих ніг з тупотом ринув мимо хлопців, що зіщулилися в куточку.

Капітан, щойно ступивши на трап, помітив юних мандрівників і гукнув:

– Прийшли подивитись, як готуємося до сьогоднішніх танців? Авжеж, таке ви не щодня можете побачити. Та, коли хочете щось побачити, доведеться дати вам «підтяжки»!

І перш ніж хто з них устиг розтулити рота, капітан потяг Гасана та Карембу на місток. Матрос приніс їм величезні дощовики, н хлопчиків прив'язали, щоб перша ж хвиля не злизала їх з корабля.

Незабаром ззаду набігли хвилі. Корабель занурився в западину, яка утворилася між двома хвилями, потім здійнялася вгору корма, а тоді високо здибилася черевата носова частина судна. Перед очима у хлопців виросла смарагдова гора, всипана синіми хвилями з білими, немов перла, гребенями, заярілася й одразу ж зникла під носом корабля. А корабель знову почав спинатися вгору, наче тюлень, що, пирскаючи в бурхливу піняву, дереться на занурену під водою крижину.

Страхітливий поштовх у корму… і вода, ціле море води хлюпнуло через борти й розлилося по палубах. «Небагато ж сухого місця лишиться там, унизу!» – подумав Гасан, але враз щось притисло його до стіни містка, де він був прив'язаний, з такою неймовірною силою, що йому аж дух перехопило. Потім хлопця нестримно почало смикати то ліворуч, до східців, то праворуч, немов та сила вирішила чи то відірвати його од стіни, чи то перервати навпіл…

Навколо струміли потоки води. Дощ, який допіру ринув з темряви, що огорнула небо, періщив чимраз дужче.

– Чудово! – вигукував капітан, коли «військовий танець» примушував його пробігати повз хлопців, напівочманілих од ревіння води, яка безупинно здіймалася стіною, а потім з гуркотом падала долі, щоб розтрощити корабель; але корабель щоразу на якусь невловну мить випереджав стихію і встигав утекти від неї. – Чудово, хлопці! – кричав капітан. – Я думав, що вітер пожене нас швидше, та дощ перешкоджає… Проте інколи отаке мокре свинство допомагає… Отакий доволі рясний дощ дещо важить, принаймні тут, унизу, де краплини набувають певної швидкості, – змінюючи їхній напрямок, вітер сам стає не такий сильний.

Страхітливі удари води не припинялися. Це, мабуть, не подобалося капітанові, й він тричі засурмив. У відповідь почувся тупіт. Кілька чоловік кинулися бігти вздовж линв.

– Нам треба плисти швидше! – кричав капітан. – Швидше, ніж оці кляті хвилі, інакше яка-небудь з них може одірвати стерне.

Матроси попустили кріплення двох вітрил на грот-щоглі, й, коли вітрила трохи напнулися, корабель високо здійняв угору ніс і став схожий на коня, що в розгоні долає перешкоди.

Буря шаленіла. Дощ шмагав по палубі, бив у вітрила, наче у велетенські бубни. Водяні гори зіштовхувалися то ліворуч, то праворуч, але корабель, ніби гігантська шкаралупа, щоразу опинявся на їхній верхівці й ні на мить не загаявся на дні прірви, яка розступалася перед кілем, наче запрошувала пройти крізь її водяну стіну – прямісінько на дно.

Несподівано на палубі з'явився марабут Захаріаш у плащі та клейончатому каптурі. Марабута підтримували перший і другий офіцери.

– Унизу по кісточки води, та й повітря таке, що можна задихнутись. А через рипіння та поштовхи й ока склепити не можна, – намагався виправдати старий чи то свою цікавість, чи то неспокій, що охопив його.

– Але ж і хитає!

– Ще б пак не хитало: прудкий західний пасат! – крикнув перший офіцер.

– Чудово, – проказав капітан, радий несподіваному співбесідникові. – Пливемо із швидкістю дванадцять з половиною вузлів і змагаємося з бурею. От і все.

– Ти сказав, що це західний пасат! Але ж…

– Буває, що й легший корабель тікає так само, як оце ми, туди, куди й не сподівалися! – відповів перший офіцер, кусаючи мокрого вуса. – Але тепер мені хотілося б знати, чи довго ще отак буде й чи далеко нас занесе на схід…

– Західний пасат буває, однак, і погідним вітром! – крикнув капітан. – Але я не можу поручитися, що ми проминемо Мис Місурата, перш ніж зміцніє північний…

– Ти завжди, командире, сподіваєшся на найгірше! – заперечив перший офіцер.

– Шкода, що ось уже п'ятнадцятий рік ніяк не можу тобі втокмачити, що я не сподіваюся на найгірше, а завжди тільки думаю про те, що маю робити, як погіршиться ситуація. А це зовсім різні речі.

Капітан і справді побоювався маневрувати в такому розбурханому морі перед скелястим передгір'ям північного виступу Африки між затоками Великий та Малий Сирт, бо це була нелегка ділянка на шляху їхньої втечі перед навальною бурею. На щастя, центр урагану лежав на північ, а вони були на його південному окраї.

Капітан зупинився перед бусоллю[22]22
  Бусоль (італ.) – геодезичний інструмент для вимірювання горизонтальних кутів між магнітним меридіаном та напрямом на об'єкт.


[Закрыть]
й довго стежив за її неспокійною стрілкою.

Матрос на грот-щоглі раптом щось гукнув. Потім юнга показав перед себе на завітряний бік. Капітан подивився у далекоглядну трубу, але крізь сиві дощові потоки, мабуть, нічого не розгледів, бо знизав плечима й подав трубу офіцерові.

– Піду подивлюся! – кинув помічник капітана й квапливо відійшов. За мить він уже спинався по трапу, наче по гігантському маятникові.

Невдовзі помічник уже щось сигналізував капітанові.

– Ото диво, – вигукнув капітан, – ми пливемо із швидкістю п'ятнадцять вузлів! Хто б сподівався на таке від мого старого «Латаття»! – і він усміхнувся.

Там, на південному сході, на прибережному скеллі скипав білосніжною піною прибій. Там – Мис Місурата. За ним узбережжя вигинається на південь у велетенську затоку Великий Сирт.

– Алі! Попливемо туди! – крикнув капітан. Старший стерновий попросив уточнити кут відхилення од напряму вітру.

І тут завирувало.

Через борт корабля впала перша бірюзова гора; корабель піц її вагою страхітливо накренився. Болісно здригнувшись, він знову став рівно, та тієї ж миті на нього впала друга, ще лютіша лавина води.

У цьому ревищі щось з тріском відірвалося, пробило фальшборт і зникло.

– Вода зірвала гармату з завітряного боку! – розгнівано крикнув капітан.

Цілу годину, яка видалася вічністю, боровся корабель з бурею. Буря, мабуть, вирішила не випускати свою іграшку з пазурів: корабель стогнав і тріщав, лавини води шматували йому обшивку, зривали балки й, нарешті, виламали з підвісок один човен.

Та згодом шал вітру й хвиль ущух. Корабель, іще геть у морській піні, з пошматованими вітрилами, плив затокою Великий Сирт все далі й далі…

Наступного вечора загуркотіли якірні ланцюги, і якорі лягли на пісок.

Перший офіцер підійшов до марабута Захаріаша, який дивився на хижки та ідилічне гирло пустельної річки, оточене гайком фінікових пальм.

– Тут колись стояли оті вівтарі, – сказав він старому проповідникові.

Марабут, що, схрестивши ноги, сидів на своєму молитовному килимку, сумно глянув туди, куди показав офіцер.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю