Текст книги "Міцний кулак туарегів"

Автор книги: Михаил, Привалов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 17 страниц)

– О-ох! – зітхає рибалчиха Тессадіт. – І невже вся ота вода прісна й не треба по неї ходити з глечиками до криниці? Ні, це неймовірно…

І поглядає на свою латочку поля. Крізь віконну діру його видно всеньке. Те поле має хіба що двадцять сажнів, але ціле літо на нього доводиться тягати з криниці цебрами воду. А як у переджнив'я повіє суховій, то все вмить посохне, мов зірвана троянда. І це ж на самому морському узбережжі, де взимку регулярно йдуть дощі!

Карембу, який знає лише прибережний Сахель[11]11
  Сахель – родюче узбережжя Північної Африки.


[Закрыть], теж не може уявити собі річки, в якій завжди прісної води вдосталь, а іноді й більше ніж треба…

Коли б Карембу був син бамбара та бамбарки, то на цьому можна було б і скінчити розповідь про рідний край. Та батько Карембу походив з племені, знаменитішого за бамбара. Він був з племені гауса. Гауса – це чорні люди, але споріднені з білими берберами – непереможними туарегами. Гауса живуть у сусідстві з туарегами на землях Гобір, поблизу Мараді та Каціна, край безмежного степу. Мають великі міста: Сокото – їхня нинішня столиця, Кано та ще Гванду й Кеббі, поблизу Нігера. На південь од них живуть пастухи й воїни фульбе, або фелта, які захопили владу в усіх семи гауських державах. Гауса не тільки добрі хлібороби, вони – неперевершені ремісники, ливарники, ювеліри, ковалі, ткачі, фарбарі, чинбарі. Їхня мова – найближча до берберської – лунає від Гвінейської затоки до озера Чад та до Феццану в південному Тріполі – скрізь, де тільки існує торгівля.

Тімбукту, Агадес, Гао… Дід хлопчика розповідав синові – батькові Карембу, що гауса прийшли з країни фараонів, з Єгипту, й колись вони були білі. Але, підкоривши собі в Гобірі негрів племені мазумі, перемішалися з ними й почорніли. Древні написи розповідають про це, як про події сивої давнини, бо в тих написах збереглися імена трьохсот п'ятдесяти царів, які один за одним владарювали тут. Марабут пояснює, що то сталося кілька тисячоліть тому. Тож гауса ніхто не вважає за негрів; дуже вже вони здібні до торгівлі і мову свою мають… Гауса навіть удома ходить у білому одязі та в білому тюрбані, хоч він лише звичайнісінький селюк…

Карембу народився далі як за тисячу миль від батьківщини своїх рідних. Батько його – Аль-Ассу – знесилів і помер, коли караван рабів проминув уже половину безмежної Сахари й дістався до відомої оази Ін-Салах[12]12
  Ін-Салах – оаза на півдні Алжіру.


[Закрыть]. Ін-Салах не тільки оаза, а й знаменитий ринок, на якому арабські рабовласники з Судану продають північноафриканським торгівцям свій товар – людей.

Карембу знайшовся в матусі на п'ятнадцятий день по тому, як вона оплакала чоловіка – батька свого синочка.

Малий не знав ні батька, ні батькової країни. І матуся не знала тієї батькової країни – вона ж там ніколи й не була.

Іноді гарячої й задушливої мерехтлнво-зоряної триполійської ночі хлопець просив матусю заспівати йому.

Матуся співала не так, як співають тутешні білі жінки. Вона заводила про те, який мужній був той Аль-Ассу, як одного разу під час походу до порту Сен-Луї на річці Сенегал він зупинився на узбережжі Атлантичного океану. Саме тоді в лісі, де жили бамбари, дощі розпочалися на кілька тижнів раніше ніж звичайно.

Аль-Ассу був молодий, високий і стрункий, як лісовий бог. Та, мабуть, сам бог у дощів'я не подолає повені, коли якийсь орел не перенесе його через отой потоп. А оскільки гауса не звичні жити серед лісових мочарів, то Аль-Ассу заслаб.

Кері-ссі (тобто прудконогій), нині матері чотирнадцятирічного Карембу, тоді ще самій не було чотирнадцяти. Але дівчинка була по-жіночому розумна. Вона виканючила в матусі козеня й дощової ночі сама його зарізала, хоч і дуже плакала при тім. А тоді напоїла знесиленого чужинця ще теплою козиною кров'ю. Багато тижнів ще потім мати з дочкою годували слабого ніжним м'ясом свійської птиці.

Та одного разу про це дізналися, і в родині зчинилася сварка. Розгніваний батько мало не продав доньку сусідові, щоб хоч якось відшкодувати ті жахливі збитки. Дівчинку було покарано: вона день у день мусила товкти у великій камінній ступі зерно та коріння, хоч мала це робити хіба що тільки через два-три роки.

Бамбари не мають млинів, але це їм байдуже. Вони кажуть: «Навіщо ж тоді жінки, якщо вони не товктимуть у ступі зерно? І натовчуть вони його дрібніше ніж туарезькі млини!»

Це була тяжка кара, але справедлива, бо однієї ночі Аль-Ассу зник з родини – утік з караваном торгівців, який саме тут проходив.

– О-о-о! О-о-о-о! О-о-о-о-о-о!

Але не минуло й року, як той Аль-Ассу повернувся. А за ним виступав караван віслюків, навантажених мотками дорогоцінного мідного дроту, сувоями квітчастого міткалю і багатьма-багатьма кошиками скляних перлів…

Ні, це не сон! Аль-Ассу відведе цей караван і поведе інший, – з паками страусового пір'я й такими речами, що за них на морському узбережжі платять більше ніж на ринку в Тімбукту. Християнин у Сен-Луї заплатить за страусове пір'я у сто разів дорожче, ніж мавр у Тімбукту або в Агадесі.

Однією рукою Аль-Ассу сплатив свій борг Кері-ссиному батькові, а другою подав дівчинці червону шовкову хустину, за яку кожен бамбар продасть женихові свою дочку, бо така хустина тут ціле багатство.

Десять метрів мідного дроту зробили Кері-ссиного батька найбагатшим на всю околицю. А червона хустина звільнила малу Кері-ссу від клятої камінної ступи. Бо ж навіть у царської доньки ніколи не було такої червоної хустки!

Та, щоб назавжди визволити гарненьку Кері-ссу від рабської праці, щедрий чорний бог з племені гауса поклав на долоню батька дівчинки ще й гроші: низку каурі завдовжки один лікоть. Чи знаєш ти, що таке каурі? То малі білі мушельки, що правили за гроші майже на половий! території Африки до того, як європейці почали бряжчати своїми монетами. Каурі – це африканський крейцар.

Але наступного року було зле. Дівчина Кері-сса стала мов сіль в оці всім чоловікам та жінкам, а їхні доньки через неї щодня діставали лупня. І все тому, що вона ходила в тій хустині й удавала з себе царівну. А це нікому не подобалося, бо цінність бамбарської нареченої саме в тім, що вона довіку буде живий млин для свого чоловіка.

Бамбарські чарівники тим часом скористалися з цієї нагоди, щоб іще більше підкорити собі людей. Вони пустили в загінку до худоби кліщів і проголосили, що то помстилися племінні боги, розгнівані на мусульманина гауса.

Ані цієї, ані подальших подій з матусиної пісні малий Карембу не розумів.

Попоходивши два роки з караванами, купці вже самі знали дорогу й тому прогнали Аль-Ассу. Дуже скривдили купці Аль-Ассу, але що він міг зробити? Довелося йому шукати притулку у Кері-ссиних батьків.

Тим часом батько дівчини завдяки отому мідному дроту став ватагом племені. І його зять – адже Аль-Ассу одружився з гарненькою Кері-ссою – намовив мешканців села піти з тих проклятих місць, бо околиці за останні роки перетворилися на малярійні болота та на величезні озера.

Ця порада не була мудра, але люди завжди охочіше слухають людей молодих, ніж мудрих.

Тож рід Кері-ссиного батька переселився до Фута-Джалону, на плоскогір'я.

Трохи вище в горах жили сонінке – шахраї та здирники. І отакі люди стали найближчими сусідами мирних і щирих лісових бамбарів. Сонінке спочатку хотіли були всіх тих працьовитих хліборобів і пастухів перетворити собі на слуг. Та меткий Аль-Ассу відразу розгадав їхні підлі заміри.

Хтозна, яка б величезна держава утворилася згодом під проводом Аль-Ассу, коли б до нього приєдналися й інші бамбари та гауса, – добрі ремісники, торговці та воїни.

Проте Аль-Ассу відклав прихід споріднених бамбарів на дальші часи. З цього скористалися сонінке – мусульмани тільки заради вигоди. Вони пропустили через свою територію войовничих туарегів-юлеміденів, просто з пустелі на південь од Нігера. Лихо скоїлося за одну ніч. То була ніч крові, вогню і смерті. Молодих бамбарів полонили й продали як рабів на невільничому ринку разом з їхньою худобою.

Аль-Ассу теж схопили, коли він утікав разом з жінкою й дітьми. Дітей побили. Аль-Ассу клявся, що він мусульманин, але йому не повірили і разом з жінкою погнали до пустелі, і далі, далі на північ… Аль-Ассу дійшов тим страшним шляхом тільки до Ін-Салаха.

А за кілька днів вдова Кері-сса стала матір'ю Карембу.

На материних руках промандрувало немовля половину неозорої пустелі, яку люди назвали «Ес-сохра» – пустелі, яку ми звемо Сахарою.

Нарешті вони дісталися до Тріполі, а там молоду матір з дитиною прихистив святий муж – настоятель мечеті Мекилового сина, в якого вони живуть і досі.

Ось про що співала чорна матуся Кері-ссу чорному синочкові Карембу.

Але нам треба поспішати: пора шукати двох вірних товаришів Карембу: Гасана – сина торговця збіжжям Абу-ль-Гасана та Бабулу – хлопчика, що не мав ні батька, ні матері. Малий Гасан-бен-Абу-ль-Гасан і довгий Бабула, вуличний торговець, – справді щирі друзі чорного Карембу!

2
Білий гасан

алий Гасан – син батька Гасана, торговця збіжжям на Хлібному ринку – як на свої тринадцять літ, дуже тендітний, блідий хлопчик. Його великі мигдалеві очі, благальні очі, нікого не викликають до змагання або до буйних дикунських ігор. Хлопчик їх завжди приплющує, коли до його вух долинає крик, і, здається, ось-ось гірко заплаче.

Гасанове народження коштувало матері життя. І манюній Гасан одразу ж опинився в руках занадто грубих для його ніжного тільця. Хлопчик знайшовся саме тоді, коли в родині всі сини були вже майже дорослі і його ніхто не чекав. П'ятеро хлопців мав батько, п'ятеро цибатих забіяк та горланів, які тинялися по клунях чи так гасали, що мало собі в'язів не скручували. Відлупцювавши один одного, вони недовго сердилися й знову були дружні, знову веселилися, бо ж родом були з доброго племені, харчі мали теж добрі, а татусів нагай завжди підтримував у них шану до батьків. Адже їхній татусь Гасан – то ж велетень Абу-ль-Гасан, вищий від свого найвищого чорного раба з Борну, а ті усі не з дрібненьких. І голос з Абу-ль-Гасанових могутніх грудей лункіший за гарматний постріл. І розум у рудого велетня Абу-ль-Гасана бистрий… За тридцять років, тільки за тридцять років його торгівля збіжжям так розрослася, що нема вже куди складати лантухи на двох подвір'ях, і коли б не скрутні часи, увесь великий Гасанів будинок давно перетворився б на величезну клуню. А численній Гасановій родині довелося б переселитися десь по сусідству, якщо б вона не хотіла ночувати разом з ластівками аж під стріхою.

Малий Гасан народився в день весілля свого найстаршого брата. Ти ж знаєш, що Гасанова мати одразу померла, і її смерть зіпсувала весілля…

Мати – це мати, і хлопці щиро оплакували її, а потім заприсяглися, що цього несподіваного приходня, який коштував матусі життя, виховуватимуть гуртом, не шкодуючи тумаків, і він навіть і в думках не посміє поскаржитися небіжці, що хлопці не вважають його за рідного брага.

Батько теж цілком серйозно обіцяв небіжці:

– Я виховаю твого сина ременем, дорога небіжко, щоб там, на небесах, тобі не доводилося червоніти за нього.

Але що ж сталося? Малий і разу не заробив розкішного шкіряного батькового ременя.

Навпаки, батько частенько шукав малого Гасана, коли той ховався десь по закутках. Чимало було з ним клопоту та сорому. Абу-ль-Гасан уперше в житті мусив був просити за власного сина сусідів, аби ті відлупцювали своїх шибеників, котрі мучили слабенького та блідого хлопчину. А малий за той недовгий час, що жив удома під доглядом рабинь, навчився ковтати крик болю і сльози. Він уже не плакав, а тільки схлипував.

І – о, громи! – малий Гасан не був слабенький.

Учні лупцювали Гасана за те, що він завжди все знав, а старий вчитель вимагав од шибеників, аби й вони знали так, як Гасан.

Усе це не дуже заохочувало малого Гасана до дальшого навчання в школі.

Абу-ль-Гасан пішов із сином до мулли, щоб той за чималі гроші підготував малого до вищої школи в столиці Єгипту – Каїрі або в туніській столиці – Тунісі.

Але мулла, а це був саме Абу-Захаріаш – марабут і пан Карембу, – не міг уже навчати істинної віри, бо турки заборонили йому це. І марабут послав Абу-ль-Гасана з сином до великого місіонера секти войовничих Ес-Сенусі – мужа натхненного й охопленого божественним запалом.

А місіонер, глянувши на тендітного хлопчину, на його розумні оченята, поміркував і щиро сказав: «Ні!»

Вища школа, де вчаться на ісламського муллу, цілих дев'ять років тримає учня майже як у в'язниці. Єдина їжа, яку дають учням, – це корж, цибуля, вода. Приректи цього малого на дев'ять років такої муки – все одно що вбити бідолаху!

Абу-ль-Гасан довго міркував, що його робити з малим.

Дозволити, щоб він вивчився на жалюгідного учителя? І цим приректи сина до злиднів на всеньке життя? Що ж, коли Гасан не зможе бути проповідником, можна вивчити його на ювеліра. У батька вистачить грошей, щоб згодом обладнати наймолодшому синові пристойну майстерню, хоч це коштуватиме чимало турецьких фунтів.

Люди авторитетні завжди мають велику прихильність до людей авторитетних. Отак і Абу-ль-Гасан. На ювелірному ринку міста Тріполі-ель-Акса живуть і животіють близько сорока ювелірів, але тільки двом чи трьом із них пощастило здивувати людей своїми мистецькими виробами.

Абу-ль-Гасан дуже шанував одного з цих трьох. Вони навіть вважалися добрими приятелями. Ювеліра звали Афар, і, щиро кажучи, він був не дуже білий. Чорний пан Афар мав тонкі губи, ніс, наче дзьоб хижого птаха, й напрочуд глибокі, натхненні очі. Його дід був амгара з панівної верстви абіссінської імперії, а кожен амгара – шляхтич або вчений, воїн або митець. І пан Афар був теж неперевершений мастак у своїм ділі. Ти подивився б, яка ніжність спалахувала в його стомлених очах, коли він розглядав самоцвіт або оцінював рідкісну перлину! Ні, майстер Афар схиляє голову перед самоцвітом не заради грошей, а заради безсмертя мистецтва. Бо в тому камінні він утілить частку своєї мрії, і воно довгі віки славитиме Афара-митця.

Ось який був пан Афар, що до нього Абу-ль-Гасан привів у науку свого найменшого сина.

Якби то був не Гасанів син, пан Афар взагалі не звернув би на них уваги, а так він сказав:

– Поглянь, любий друже: мені дуже дорогий мій час, бо це кляте ремесло ось уже сорок років псує мої очі, і навряд чи багато лишилося в мене часу. А тоді вже в усьому Тріполі не буде нікого, хто міг би отак творити!

1 він показав здивованому купцеві чудовий рубін, а на тому рубіні – так майстерно вирізьблений вірш з Корана, що здавалося, ніби на камені розцвіла квітка жасмину.

– Ювелірного ремесла може навчити хлопця кожен, а ось такій штуці – тільки я. Гаразд! Коли побачу, що твоє дитя має хист, який варто розвивати, то на твою і на мою втіху зроблю з хлопця щось надзвичайне. Але хочу тебе попередити: і в нас, як і в твоїй торгівлі, – один тягає лантухи, другий рахує та записує їх, третій лічить гроші, а купити й продати тільки ти вмієш. Ось ти й багатий, і всі вважають тебе за хазяїна. Коли ж я за місяць прийду й скажу тобі, що не зможу навчити хлопця усього того, чого сам умію, то нехай іде вчитися на ювеліра деінде, й з нього вийде добрий майстер. Ти зрозумів?

Так воно й сталося. Малий Гасан не мав мистецького хисту, хоч був куди розумніший за однолітків.

Але кожна багата людина – дуже честолюбна. А коли та людина ще й батько, тоді його слава й честь – це його сини та їхнє майбутнє. Тож Абу-ль-Гасан віддав свого малого вчитися ремесла, яке в Тріполі дуже шанують, бо воно з давніх-давен годує десяток інших ремесел.

Йдеться про мистецтво гаптаря, позументника, про гаптування золотом, сріблом і шовковою заполоччю.

Одяг тріполійця має бути гаптований, черевички тріполійки мають бути гаптовані, гаптовані також чапраки й сідла, шкіряні подушки, пуфи та гаманці, жилети вилискують золотом і сріблом, а тюрбани поважних панів прикрашені мереживом з дорогоцінної золотої парчі ручної роботи.

Та всього тут і не перелічиш. Але ясно одне: жилет, гаптований золотом і сріблом, – річ чудова й страшенно дорога. Ось чому добрий гаптар – завжди поважаний, ніби він уже не який-такий ремісник, а найзнатніший пан. Бо ж самі пани відвідують його майстерню й просять, щоб він вигаптував їм на свій смак незвичайної краси жилет.

Славою найпершого гаптаря тішився саме Махмуд Алі. Хоч у кого спитай: «Де ти мрієш замовити собі весільний жилет?» Кожен скаже: «У Махмуда Алі». А чого? Адже на вуличці гаптарів у базарному кварталі, де це давне ремесло обжилося вже понад сто років, на тій склепистій вуличці, серед двохсот ремісників є принаймні з п'ятдесят, які теж гаптують чудові жилети та бурнуси для дженджиків і вельможного панства усієї країни.

Та головну роль тут відіграло не саме мистецтво, як у пана Афара, а дещо інше: пан Махмуд Алі огрядніший, мабуть, удвічі чи й утричі за всіх інших смертних у Тріполі, і, на диво, – попри свою огрядність, він в'юнкий, мов гадюка.

Його історія незвичайна, але саме вона й пояснює все. Махмуд Алі навчився шити не на вуличці гаптарів, а, мабуть, десь у приміському рові, коли зашивав собі штани, бо в подертих його просто не пустили б до брами порядного міста.

Отже, Махмуд Алі знав почім ківш лиха. А навчився він добре шити у підземеллі якогось кравчика, що лагодив лахміття бідняків.

Про цей розділ з життя Махмуда Алі ніхто нічого не знає. Може, Махмуд Алі прийшов до міста як син розбійника пустелі, котрого схопили стражники… Може, він сам багатів з великого шляху… В усякому разі, йому, мабуть, нічим було похвалитися. Подальше життя Махмуда Алі теж не зовсім ясне…

Люди пам'ятають, що до Тріполі Махмуд Алі прийшов з іншого міста й що тоді він був не такий гладкий, як тепер. Одне слово – ще в Тріполі він їв хліб з того, що демонстрував свою силу. Мірявся силою з рабами на перехрестях вулиць, грав на всяких інструментах, а коли це вже не цікавило глядачів, Махмуд Алі брався до чогось іншого.

Нарешті взявся й до гаптарства. На вуличці гаптарів жив ремісник Марак, дужий, як бик. Коли Махмуд Алі поборов його, то Марак узяв Махмуда до себе, щоб навчитися від нього якихось там трюків. Проте Махмуд Алі, що все своє мандрівне життя працював гірше за раба, зрозумів, що прийшов його час, і поки хазяїн-атлет навчився від нього підступних прийомів боротьби, Махмуд Алі встиг стати найкращим гаптарем.

Виявилося, що бути лише блазнем дуже сумно. Але бути блазнем і ремісником – це один з найкращих прийомів у боротьбі з долею. За кілька років усі вже знали, що гаптар Махмуд Алі – спритний, наче мавпа. І Махмудові Алі поталанило так, що люди ходили заради його штукарств аж на вуличку гаптарів.

Страхітлива Махмудова огрядність, що зростала з кожним роком його самостійного життя, не могла зашкодити Махмудовій популярності, але яка це мука, яка мука! Та Махмуд Алі добре знав, що таке злидні, і не піддавався. Адже кожен чекав від нього тільки жартів та кривляння. І Махмуд Алі жартував, ні разу не застогнавши в присутності гультяїв.

І всі звикли, що огрядний Махмуд Алі – веселий чолов'яга й найкращий товстун на землі. І не було людини, яка б повірила, що його страшенно мучить африканська спека. Такий огрядний, сидів він у майстерні, яка мала два метри завширшки та три завдовжки й виходила на вуличку, хоч і склеписту, але надто широку для того, щоб страшне сахарське сонце з його спекотою могло зазирнути до неї і подарувати до вишивання доволі світла.

Махмуд Алі нині вже в літах і, коли щиро казати, ненавидить тих, хто сміється з нього. Достаток, огрядність та успіх зробили його боязким: він боїться, щоб сусіди-гаптарі не відняли від нього його першості, й тому спекулює своєю популярністю та сміхом, хоч як ненавидить він свій власний сміх, хоч як смертельно обрид йому той сміх за всі ці довгі роки.

Коли б хто вслухався в його жарти, то з жахом помітив би, що це давно вже не ті веселі легкі каламбури, які були замолоду, а дошкульна кривава правда та глум, котрі Махмуд Алі вивергає на людей, і що блазнівська усмішка та кривляння тільки приховують справжню суть насмішок Махмуда Алі.

А так кожен, хто в спекоту проходить повз Махмудову майстерню, гадає, ніби веселий Махмуд Алі вдає з себе сонну рибину, яка лежить на осонні й кволо ковтає повітря. І перехожі сміються з потворної людини, що може й насправді в смертельному відчаї бореться з паралічем…

Само до цього найпопулярнішого чолов'яги з вулички гаптарів торговець збіжжям Абу-ль-Гасан віддав у науку свого маленького Гасана, бо думав, що те кий гладкий чоловік буде тендітному хлопчикові найласкавішим учителем.

Але чому в такого видатного майстра, як Махмуд Алі, учні ніколи довго не затримуються? Чому тікають один по одному і потім далеко обминають майстерню Махмуда Алі?

Коли б щось таке діялося в іншій майстерні, люди швидко дізналися б про причину. Але на Махмуда Алі ніхто навіть подумати не міг чогось лихого, і тому ніхто не вірив учням, коли ті скаржилися на знущання.

Проте правди не сховаєш. Ось уже третій рік гладкий тріполійський блазень Махмуд Алі б'є свого учня, але при цьому так блазнює, що кожен, хто йде вуличкою і бачить це, сміється від щирого серця.

Малий Гасан не втік, як його попередники. А тому що малий Гасан – це малий Гасан, то він і словом нікому не прохопився про ті збиткування.

Стусани сипалися на малого з ранку до вечора, бо Махмуд Алі бив Гасана ще й з цікавості: чи довго витримає це хирляве хлопчисько? Гасан дратував Махмуда своєю витривалістю, хоч саме через отаке завзяття Махмуд Алі зробив собі колись кар'єру. А щоб лупцювати хлопця, день у день була одна й та ж сама причина: страшенно пекло сонце і ніби плавило жирнючі Махмудові пальці, а масними та мокрими пальцями легко зіпсувати і візерунки, і матеріал татарський – щире золото.

На кому ж серце зігнати, як не на тому нікчемі Гасанові!

Але сьогодні надзвичайний день.

Малий Гасан має завдання – відрізати на зворотному боці Махмудового гаптування зайві золоті ниточки. Ти навіть не повіриш, скільки таким робом можна заощадити золота за рік! А жилет повинен бути готовий до одинадцятої години, і до полудня його треба однести до весільного будинку женихові – синочкові відомого на все місто єгипетського купця.

Малий Гасан, схилившись над гаптуванням, раптом зачув, як двоє перехожих на вулиці розповідають, що великий корабель з хлібом пройшов у затоку. Гасан стриже ниточки та й думає собі: «Ото Карембу розповідатиме ввечері, як воно там було!»

Гасан знає, що Карембу за кілька днів або тижнів попливе на тому величезному-величезному кораблі супроводжувати марабута, і мрії мало-помалу опановують його. Бо Гасан дуже любить мріяти про героїчні вчинки людей, хоч сам він ніколи не спроможеться бути героєм…

Аж раптом – гострі ножиці ненароком відстригли на звороті гаптування цілу основу візерунка…

Власне, це вперше Гасан зіпсував гаптування… Але цю жахливу дірку навіть найкращий майстер не встигне полагодити за ті дві години, що лишилися до приходу кравчика, який має в останню мить пришити гаптовані золотом пілочки до розкішного весільного жилета.

Малий Гасан скам'янів. Саме оцей жах і помічає Махмуд Алі.

– Ось тобі! Ось! – репетує він, кидаючи в дитину всім, що має напохваті.

Кінець кінцем, оскаженівши, він хапає мідного свічника й люто шпурляє ним у голову хлопчикові.

Хлопчик падає і зомліває…

Проте несамовитий Махмуд Алі певен, що хлопчисько прикидається, аби уникнути кари. Він люто б'є безвладне тільце ногою, аж воно викочується за поріг і, – немов сувій краму, падає з метрової височини. Бо на цій склепистій вузенькій вуличці гаптарів в усіх крамниць-майстерень, які не мають ані вітрин, ані бар'єрів, підлоги отак високо…

Але чи знаєш ти, яку пастку тоді наставив на Махмуда сам диявол?

Уже понад вісім років не ступала на вулички базарного кварталу цього великого міста нога Великого каді[13]13
  Каді – суддя.


[Закрыть] турка Ахмеда-ефенді. Вчора на головному судовому дворі під час судового розгляду спалахнула запекла суперечка між двома експертами – оглядачами трупів. На вулиці ель-Тюрк умер хтось вельми багатий, і вмер дуже дивно. Найдивніше було те, що слідчі органи не знайшли в нього й копійки грошей. Отже, йшлося про те, на кого впаде підозра у грабунку, кого треба звинуватити й покарати, коли, хоч обіцяно винагороду, не знайдеться жодного свідка.

Це нарешті розворушило самого голову падишахового судового двору. І от сьогодні – вперше за час свого наймилостивішого підвищення – Ахмед-ефенді вийшов між люди. А за ним, звісно, – всі засідателі, писарі, оборонці, офіцери, судова варта, державні обвинувачі та родичі, котрі ніяк не могли дочекатися спадщини по багатому купцеві. А тому що найкоротша путь до вулиці ель-Тюрк пролягала повз вуличку гаптарів, то аллах волів так, щоб закатований хлопчик Гасан скотився до самісіньких ніг грізного падишахового судді.

«Бочка з салом», не тямлячи себе від люті, тримає в пазурах смертоносний свічник, а величезна нога, яка копнула дитину, ще стирчить з дверей крамниці…

З-під буйних, зрослих брів суворого представника падишахового правосуддя шугнули смертоносні блискавки.

– Убивця! – процідив крізь зуби Великий каді. – Схопіть його!

А сам хутко нахилився, щоб його не випередив хто з почту, й підняв забиту дитину. Наче бажаючи показати всім це бездиханне тільце, підніс його до свого обличчя й по хвилі моторошної тиші проказав:

– Перекажіть нещасному батькові, що тріполійський каді Ахмед-ефенді за цю невинну кров покарає, як того вимагатиме найвища справедливість!

Всі затамували віддих, немов цієї миті було оголошено смертний вирок. А тоді мовчазною стіною стали обабіч вулиці.

Великий каді Ахмед-ефенді тримає безвладне тіло на руках і йде серед тих, хто схиляє голову перед мертвою дитиною, потім простує багатолюдною вулицею, обабіч якої, мов колонада, застигли згорьовані люди…

В кінці вулиці здіймається величезна брама головного падишахового судового двору, яка згодом тихенько зачиняється за похмурою процесією судової сторожі.

І тієї ж миті у сотень людей, які скам'яніли, побачивши бездиханного хлопчика в руках величного, страшного й справедливого, прокидається цікавість… Усі навперебій розпитують одне одного, що ж таке жахливе сталося, що сам ефенді на чолі всього. судового двору, перервавши судовий розгляд, пішов по забиту дитину?

Чия то дитина? Хто її вбив? Чому вбив? Звідки там узявся страхітливий Ахмед-ефенді?

Незабаром по місту вже поповзли чутки про заколот проти дея – великого князя, спадкоємця правовірної землі тріполійської, який перебуває під охороною царградського падишаха та його намісника – султанського генерального резидента, турецького генерала й високого паші…

Неподалік, у сусідньому Алжірі, точиться війна проти французів, і тому люди так піддаються паніці…