Текст книги "Міцний кулак туарегів"

Автор книги: Михаил, Привалов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц)

6
Чвари в пророковій державі після мухаммедової смерті

и, мабуть, чули, що сталося по тому, як пророк Мухаммед раптово помер: на трон халіфа, тобто намісника, правовірні одностайно обрали друга й тестя померлого – Абу-Бекра, мудрого й справедливого мужа, скромного й сумлінного.

Та Абу-Бекр невдовзі загинув, і халіфом став Омар, шурин пророка і його вірний соратник. Християни, нещадним ворогом яких був Омар, так розповідають про нього.

Коли незліченні війська мусульман оточили священне місто Єрусалим, жителі міста, втративши будь-яку надію на порятунок, вирішили здатися, але тільки тоді, коли приїде Омар. А той у цей час у Медіні в Аравії – столиці халіфату – навчав нове добровільне військо. Почувши прохання Єрусалима, цей старий чоловік проїхав кілька тисяч кілометрів у супроводі слуги. Він приїхав у Палестину на верблюді. Мішок ячменю, мішок фініків, козячий міх з теплою водою та дерев'яна миска – ото й усе, що взяв з собою в дорогу Омар.

Під фортечними мурами Єрусалима він зустрів своїх полководців, убраних уже в розкішні шовкові шати, які тоді носило перське та візантійське вельможне панство. Полководці гарцювали на чудових конях, укритих чапраками, оздобленими золотом та самоцвітами.

Старий Омар, побачивши таке, спаленів:

– Ви хочете образити мене? Що означає ця пишнота? Де мої незрівнянні воїни? Де вони тепер?

Омар заборонив супроводити його і поїхав далі тільки з своїм слугою.

Потому старий сам на сам зустрівся з патріархом єрусалимським, що від імені візантійського імператора керував тут, на сході, містом як глава християнської церкви.

Вони вкупі відвідали святі місця, й халіф, найвизначніший у ті часи державний діяч, розповів патріархові про своїх «полководців».

Та незабаром Омара вбили. І третім халіфом обрали Османа, який належав до найблагороднішої родини в Мецці – родини Омейїв. Замолоду Осман кілька років був особистим секретарем пророка Мухаммеда. А тепер він, уже старий і нерішучий, не йняв віри нікому, крім своїх родичів. Тому він призначив їх на всі чільні посади в державі. Користуючись владою, ті так почали порядкувати в провінціях та в судах, що кінець кінцем у країні виникли заворушення. Османа і його дружину вбили, коли вони молилися у своєму домі.

Тільки після його смерті халіфом обрали Алі, родича пророка. В Медіні Алі оженився на Фатімі, Мухаммедовій дочці. Тож він, власне, став єдиний прямий Мухаммедів спадкоємець. Але боротьба за владу над величезною державою зайшла надто далеко. Проти обрання Алі з одного боку постала пророкова дружина Айша, з другого боку – честолюбний Османів родич Муавія, котрого Алі звинуватив як співучасника в вбивстві Османа.

Алі міг би швидко придушити громадянську війну на двох фронтах, коли б не його нерішучість. Вороги зуміли втягти Алі у складну суперечку й кінець кінцем убили його. Невдовзі загинули і його сини Гусейн та Гасан.

Отже, владу в країні захопили Муавія та його знатна родина Омейядів, але натомість єдиний досі іслам розпався на шиїтів, сунітів та на революційну групу хариджитів[2]2
  Хариджити – прихильники мусульманської секти, яка виступала за обмеження влади халіфів.


[Закрыть].

Шиїти присяглися на вірність нащадкам Алі, і та присяга стала частиною їхньої нової віри. Цю релігію прийняла Індія, Іран і частина Іраку. Інші – «правовірні мусульмани» – суніти визнавали Мухаммедів Коран і підтримували як Муавію та його наступників, так згодом і Аббаса та наступних офіційних халіфів. Треті – хариджити – «знедолені» – утворили партію незадоволених, демократично вибирали своїх імамів і боролися за людські права пригноблених народів у окремих провінціях.

Тим часом ідейний розпад в країні посилювався. Родина Омейядів боролася як проти сектантів усередині держави, так і проти християн та поганців за межами країни. Проте династія Омейядів панувала менше ста років, і коли нащадкам пророкового дядька – Аббасідам – пощастило, нарешті, розбити останнього омейядівського халіфа і той утік до Єгипту, трон захопили Аббасіди. Вони вибрали собі прапор чорного кольору на знак скорботи за своїм родичем Алі. Держава халіфів на той час уже підкорила всю Північну Африку й навіть Іспанію. Дамаск, який протягом ста років був столицею омейядівських халіфів, поступився перед новою столицею – месопотамським Багдадом. Звідси держава поширилася аж до далекосхідного Китаю. То була вершина моці арабської держави.

Розпад почався тоді, коли останній з родини Омейядів утік з Багдада аж на «край світу» – в Іспанію й там проголосив себе халіфом. Багато вигнанців і невдоволених оселилися в Марокко та на південному заході Африки. Один із нащадків родини Алі двадцятиоднорічний Ідріс став королем Марокко і на початку восьмого століття заснував династію Ідрісідів. Третій» з уцілілих Омейядів – Аглаб, губернатор провінції Іфрикії[25]25
  Іфринія – східна частина Північної Африки.


[Закрыть] у Тунісі та західному Алжірі, заснував іще одну самостійну аглабідську державу, до якої приєдналися Сіцілія й частина південної Африки.

І хоч аббасідівський халіф у Багдаді досі вважається необмеженим володарем великої мусульманської держави – однак це тільки про людське око. Сельджуцькі турки, раби при багдадському дворі після прийняття ісламу як особиста гвардія «володаря всіх віруючих» стали справжніми володарями всієї арабської імперії, що погрузла у розкошах і розпещеності.

Року 870 вони були вже такі сильні, що турецький начальник багдадського гарнізону оголосив себе халіфом.

До цих двох ісламських держав, східної та західної, якою з Іспанії керують шанувальники науки й мистецтва – маври, що прийшли з Марокко, приєднується року 969 третій халіфат. За ім'ям пророкової дочки Фатіми він дістає назву; халіфату Фатімідів. Цей халіфат згодом панує також у Єгипті та Сірії.

Все це – плід тривалих безупинних громадянських війн, що спалахнули в країні одразу ж після смерті легендарного халіфа-марнотратця Гаруна-ар-Рашіда, в казковому дворі якого була зредагована найпрекрасніша книга Сходу – книга казок «Тисяча та одна ніч»…

Під час боротьби Фатімідів за підкорення всього південноафриканського Заходу ці фанатики використали напівдиких верхньоєгипетських бедуїнів, тих бідних та бездомних пастухів арабського походження, чиї голодні очі щораз зачудованіше й пильніше придивлялися до зростаючих пишнот каїрського двору та всемогутніх фатімідів ських емірів.

Щоб не годувати голодних пастухів, Фатіміди послали їх проти Заходу!

Так, це був отой страхітливий наїзд, що ми звемо гілальським за іменням найчисленнішого племені бену-гілаль, від якого ведуть свій рід бену-сулейм, адбейджі та мокіли. Їх було понад сто тисяч! Проти їхньої пожадливості, жорстокості та варварства похід арабів, що ніс підкореним країнам Коран нещодавно померлого пророка Мухаммеда, був дисциплінованою й керованою освіченими лицарями експедицією. В цьому поході люди, гноблені прогнилим ладом візантійських намісників, вбачали своє визволення й повставали ще до того, як араби приходили до їхньої країни. Але й арабські намісники виявилися підступні й ласі до влади та грошей. І тоді південноафриканські бербери об'єднуються з візантійцями, але втрачену свободу вони вже не могли повернути навіть у жорстоких битвах.

Як я вже, мабуть, казав, північноафриканське узбережжя спочатку захопили фінікійці, потім – римляни, вандали, візантійці й кінець кінцем араби дамасського халіфату. Влада халіфів з маврітанського іспаногренадського двору з резиденцією на Піренейському півострові була, власне, владою, яку підтримував народ, і вершиною славнозвісного розквіту всіх держав, де жили бербери – народ, що самовіддано трудився на своїх дбайливо оброблюваних полях або присвячував своє життя стародавньому ремеслу. Те ремесло знали в усьому цивілізованому світі.

Але жорстока гілальська навала знищила високу цивілізацію мавританської епохи. Варвари відкинули величезну південноафриканську берберську країну назад на тисячі років. Вони вирубали ліси, бо кочівник ненавидить дерева, зруйнували міста й двома могутніми потоками ринули до найбільшої в свігі пустелі.

І запанувала темрява над землями, що лежали під паром, а тепер перетворювалися на непривітний степ. Страх слабких, несвідомих перед лихоліттям дав свої плоди – ожили забобони, які бербер пригадав, видобув з пам'яток поганського минулого, коли він ще звався «ліві», тобто лівієць. Народ, який досяг вершини в науці, почав звертатися до чаклувань та чарів, що існували за староєгипетських часів; із Судану починають приходити негри-чаклуни з «чарівним» корінням, обіцяючи виманити добре пророцтво в ропух, годованих крупним горохом. Той народ, який за посередництвом арабів дав світові великий лицарський закон, згадав тепер давно зникле християнське минуле: країну вкривають незліченні могили святих, до яких приходять просити заступництва в бога, хоч іслам і заборонив підносити одних над іншими й не визнає святих.

А Туніс, який ще за римського панування запрошки годував і одягав дванадцять мільйонів громадян, тепер ледь животів з двома мільйонами людей!

Причина цього занепаду полягала в тому, що досі загарбники, звідки б вони не приходили до Північної Африки, завжди задовольнялися родючою й густозаселеною прибережною смугою, а народ, що кочував пустелею або жив у старовинних оазах, завойовники не чіпали.

Тепер же гілальські номади посунули від морського узбережжя через гори до «пристановища переможених» – Сахарської пустелі. Вони тіснили берберів, які перед навалою втекли у пустелю, далеко на південь, аж до кордону негритянських країн тропічного пояса. Ядро берберів, навколо якого завжди гуртувалися берберські поселенці, було відірване від тих, котрі лишилися в прибережних горах і котрих ми тепер називаємо кабіли, незалежно від того, про кого йдеться, – марокканців, алжірців чи тунісців. Але арабські пастухи отаборилися між горами Атласу та найбіднішою південною Сахарою і назавжди відокремили одна від одної дві гілки берберського племені, які протягом багатьох років зміцнювали й доповнювали одна одну. В цьому й полягає причина страшного занепаду Північної Африки на порозі нашої доби.

– Ось про що я хотів розповісти вам, діти, на самому кордоні цієї славнозвісної, колись родючої землі, – закінчив свою розповідь професор Захаріаш.[26]26
  Треба зауважити, що все було не так, як запевняв Захаріаш. На арабському півострові до приходу пророка Мухаммеда між племенами точилися війни. Тубільні пастуші племена після загарбання південних територій, які були найбільше заселені і які згодом захопили війська іранців, почали кочувати на північ ще до Мухаммеда. В гонитві за пасовиськами вони змушені були воювати з північними племенами. Мухаммед під час своїх торговельних мандрів побачив багаті сірійські провінції і докладно ознайомився як з християнським ученням, так і з ізраїльтянським. Він зрозумів, що становище арабів одчайдушне. Проголосивши віру в єдиного бога – за прикладом ізраїльтян і християн – він спробував зруйнувати одвічні й застарілі звичаї племен. Але під час цих реформ, не доживши й до шістдесяти років, Мухаммед раптово помер, не лишивши по собі синів. Його наступники повинні були тепер підкорити новому вченню й владі халіфів увесь Аравійський півострів і переселити численних голодуючих арабських скотарів на сусідні землі. Сусіди були сірійці, яких пригноблювали візантійські християни, та мешканці Месопотамії, що стогнали під ярмом іранських королів. Обидві найбільші тоді в світі держави не витримали такого удару, бо виснажили одна одну боротьбою не на життя, а на смерть. Араби захопили не тільки Сірію та Єгипет, вони захопили також Ірак і кінець кінцем знищили величезну перську державу.
  Тільки-но була утворена нова держава халіфів, як почалися чвари. Під приводом різного тлумачення Корана поновилася боротьба між родинами, а також боротьба за повернення втраченої свободи могутнім народам, яких уярмили халіфи. Боротьба пригноблених берберів, що тривала сто років, знищила країну, а гілальська навала тільки довершила той процес. Кінець кінцем арабська держава опинилася в руках у турків, які перетворили її на країну важкої, рабської праці.


[Закрыть]

Фатіміди захопили 971 року Фустат – колишню столицю Єгипту і заснували поблизу неї Каїр. Фатімідівські султани загарбали, крім усієї Північної Африки, Єгипту і Сірії, багато інших територій на Близькому Сході.

Проте занепад тривав, і з цього скористалися християни під час хрестових походів. Коли останні Фатіміди уже не могли протистояти хрестоносцям, на чолі мусульманських армій став Саладін Великий – Салах-ад-Дін Юсуф (Людина чистої віри, Йосип), який зумів майже повністю вигнали християн із Передньої Азії. Він і його наступники – Айюбіди, діставши 1171 року спадщину Фатімідів, перемогли 1218 року п'ятий, 1228–29 років шостий і 1248 року сьомий похід хрестоносців. Але останніх з їхнього роду перемогла і побила власна військова гвардія – білі раби, так звані мамлюки. Генерал мамлюків став султаном, а по ньому все нові й нові мамлюки раби ставали султанами. То був дуже неспокійний час. Вдершись на Близький Схід, монголи підкоряли країну за країною: розбили Персію, спустошили Багдад і вбили останнього халіфа-аббасіда. Але якийсь генерал-мамлюк не тільки зупинив цю невтримну навалу, він на єгипетській рівнині Мергар-Соффар знищив стотисячну монгольську кінноту і таким чином врятував Єгипет і решту Африки від страхітливої небезпеки.

Різні еміри-мамлюки потому міцно тримали в своїх руках владу над Близьким Сходом аж до приходу турків, котрі року 1517 розбили їх. Протягом тих століть у Тунісі, Алжірі, Марокко й Тріполі мінялися князі, й тільки після перемоги турків Північна Африка попала в турецьку кабалу…

7
Ніч на славнозвісному кайруанському кладовищі

асан у супроводі Карембу повертався з Айн-Грасесі до Кайруана[27]27
  Кайруан – укріплений табір арабів, який збудував арабський полководець Сіді-Окба 670 року. Тепер – священне місто, куди ходять на прощу африканські магометани.


[Закрыть]. Йшли пішки, путівцем. Вдалині здіймалася курява – то клусали віслюки або, маючи на вітрі плащами, огорнені запиналом жовтавого пороху, мчали вершники.

Від Айн-Грасесі до Кайруана кілометрів дванадцять, дві з половиною – три години ходи. Але малому Гасанові заманулося побачити солоне озеро Сіді-аль-Гані, яке називають так, бо навколо цього озера у квітні розквітають пречудові жасминові кущі, яких в іншому місці не побачиш.

Жасмин вирощують садівники, й росте його тут сила-силенна на дбайливо обробленій землі. Це жасмин особливого сорту. Селянам з Айн-Грасесі він дає великі прибутки. Жасмин вирощують не заради окраси, а заради запашної олії, яку вичавлюють з білосніжних квіток за допомогою прадавніх пресів тут же, в Грасесі, або везуть на великі підприємства, на кайруанські й туніські парфюмерні фабрики, а звідти вже олію розвозять по всьому світу.

Не тільки царградські, але й французькі та італійські парфюмери охоче купують у туніському торговельному кварталі коштовну есенцію як трояндової, так і славнозвісної жасминової олії. Туніську жасминову олію зокрема вважають за найкращу, й тому коштує вона дорого.

Квітень з давніх-давен вважається місяцем збирання цих квітів.

У квітні в Кайруані з року в рік відбуваються ярмарки. До міста прямують іноді й здалека запорошені каравани, аби продати вироби, які цілий рік виготовляли жінки: великі й малі килими ручної роботи, вироби, заради яких, власне, й влаштовують ці справді загальнодержавні ярмарки. Щоправда, тут продають і вовну, важливу сировину, яку поставляє кожне бедуїнське плем'я. Вовна – важливий засіб до існування вбогих пастухів.

Скільки буде вовни наступного року в Кайруані, залежить насамперед од пасовиськ. А судячи з якості та блиску тієї вовни, можна передрікти, якої цінності килими продаватимуться на кайруанському ярмарку наступної весни.

Отже, як бачите, Схід живе не казками, а працею. Чудові пасовиська для стад, зрозуміло, залежать од того, який випаде рік – врожайний чи ні, буде він вологий чи сухий, – так, як і скрізь.

Гасан і Карембу забарилися, давши гака, й тому їм треба було б скористатися з хазяїнового запрошення. Старий Зузура радив хлопцям заночувати в його будинку в Айн-Грасесі, а рано-вранці вирушити назад до Кайруана. Та Гасан не хотів і слухати про це. Адже його в супроводі Карембу послали з важливим дорученням до старого Зузури. Треба було довідатися, чи зможе Зузура за тиждень поставити в крамницю кілька мензурок олії, по яку. марокканський купець приїхав аж із Феса й пропонує пристойну ціну.

Але тому, що останніми днями на ярмарок приїхало дуже багато людей, пан Будда не зміг дістати для цієї подорожі віслюка. От він і попросив хлопців в них-бо, мовляв, ноги молоді, збігати до віддаленого селища. І щонайшвидше, ще до смерку, принести звістку або ще краще – дорогоцінну олію.

Та хлопці забарилися, довгенько оглядаючи чудові жасминові плантації. І додому вирушили надто пізно.

Вранці людині йти путівцем легко. Вона всміхається дорозі, яка чекає на неї попереду. Але коли від самого світанку нема часу присісти і ноги наливаються свинцем, тоді дорозі, здається, нема кінця-краю.

Пласка рівнина оманлива для ока – спробуй-но визначити відстань! В просякнутому сонцем повітрі хлопці побачили Кайруан одразу ж, як тільки вийшли з Айн-Грасесі. Бачили мінарети, бані, що сяяли в передзахідній заграві, і їм увесь час здавалося, ніби за півгодини вони дійдуть до міських мурів. Але то було тільки марево – обман зору, коли на рівному місці речі нібито стають ближчі, хоч насправді відстань до них величезна.

Таке враження особливо посилюється після полудня. А ще, крім того, хлопці тупцяли босоніж по курній дорозі до Кайруана на захід, навздогін сонцю, яке все нижче схилялося над кайруанськими покрівлями та банями й мало ось-ось за ними сховатися.

– Ні, нізащо в світі не встигнемо! – промовив захеканий Гасан. – Адже ти знаєш, Карембу, що брами в місті замикають одразу ж після молитви. А коли ми дійдемо до міста, як уже замкнуть останню браму, то що тоді буде?

– Давай бігти, – запропонував Карембу.

Вони побігли по ріденькій степовій траві вздовж путівця, але незабаром Гасан вигукнув:

– Хай йому всячина! Хто б подумав, що якийсь диявол відсуватиме місто все далі й далі?

Геть засапавшись, хлопці зупинилися, витерли з чола піт, що струменем заливав їм очі.

Назустріч шестеро чоловіків гнали віслюків, навантажених великими й важкими торбами насіння. Чоловіки прямували, мабуть, кудись далеко до рідного дому.

– Салам алейкум, сіді, – привітав засмаглих селян малий Гасан. – Чи далеко іще до міста?

– До міста? – бородатий фелах здивовано поглянув на них з-під велетенського солом'яного бриля, надітого на звичайний тюрбан. – Ви хочете добігти туди ще до молитви? А звідки ж вас ото послали, що ви йдете так пізно? – допитувався він, бо і його змученим ногам перепочинок не шкодив.

Фелах пояснив хлопцям, що вони не пройшли ще й половини дороги. Решту сім кілометрів їм доведеться пробігти за півгодини, бо в квітні сонечко сідає рано.

Хлопці перезирнулися. Попрощавшись з селянином, побігли підтюпцем, напружуючи останні сили й гамуючи в собі страх.

Та коли вони, вкрай виснажені, добігли до найближчої брами, вже минула добра чверть години після заходу сонця. Сутінки швидко густішали.

– Так! – зажурено видихнув Гасан, витріщивши очі на важку замкнену браму.

– Я недавно чув, ніби браму навпроти Брадирової мечеті під час ярмарку замикають пізніше, бо мандрівники правлять вечірню молитву там або по сусідству, – проказав Карембу. – Може, в найгіршому випадку, ми й заночуємо в тій мечеті….

– А чи далеко вона звідси? Адже ти знаєш, що за хвилину впаде ніч… – зітхнув упокорено Гасан і зажурено сів на тумбу білосніжної каплиці, що стояла кроків за десять від міського муру на краю путівця.

Карембу знизав плечима.

– А що ми робитимемо отут уночі? Поблизу брами отаборилися принаймні пастухи… І, як ти знаєш, трохи далі є вода. А я піду по воду навіть опівночі – так мене змучила спрага.

Слабенький Гасан байдуже встав і, не промовивши й слова, пішов крізь густу присмеркову синяву по слідах свого чорного друга. Але синяву за кілька хвилин змінить непроглядна темрява. Оці перші хвилини ночі – найтемніші. Місяць зійде ще нескоро. А перлинно-мерехтливе та ясне сяйво африканської зоряної ночі розіллється над землею лише за кілька годин. Щоб обійти майже половину міського муру такого великого міста, як Кайруан, навіть удень потрібна година. Коли ж доводиться обминати під міським муром червоні вогнища, біля яких отаборилися цілими селами численні пастухи…

Ніч сповнюють їхні гортанні розмови, жіночий сміх, плач немовлят, мукання худоби і гавкіт вівчарок, звиклих до самоти, – чужі запахи викликають у них несамовиту лють.

До всього цього домішується ще й музика. Звук бубнів, цимбалів, ридання двострунних скрипок, жалоби флейт, іноді лунає спів…

Добре повечерявши, пастухи танцюють при світлі вогнищ, грають або просто весело гомонять.

А ти, певне, й гадки не маєш, які вони дивні люди! Хіба що Бабула знає. Той знає цих людей з далеких степів, хоча й не з самих глибин південної пустелі, звідки вони приходять сюди продати ялівочку або якусь паку вовни!

Бабула? Той знайшов би з ними спільну мову. Він повів би обох друзів до родини мандрівних пастухів; дарма що Карембу й Гасан ховають під верхнім одягом підвішені на ремінцях пляшечки з дорогоцінною олією. Бабула сам бедуїн. Він народився в одній із таких ось чорних пласких зітканих з вовни осель. Бабула знає, що треба вчинити, аби шейх отакого дуару[28]28
  Дуар – наметне село.


[Закрыть] сам запросив тебе до вогню. І ці похмурі, грізні на вигляд люди дали б тобі все, наче ти їхній, ба навіть куди більше.

Справді! Ти міг би мати повну торбу золота, й ніхто з них не наважився б навіть заглянути в неї; звичайно, йдеться про справжніх бедуїнів, а не про жалюгідних пустельних злодюжок. Але хто ж розпізнає, чи то чесний бедуїн, а чи грабіжник або вбивця?

Бабула! Бабула розуміється на цьому бідному пастушому люді, він єдиний знає, що зробить, аби тебе навіть у такій пітьмі прийняли як бажаного гостя…

Хлопці йшли вже годину, коли раптом Карембу боляче вдарив пальця об нагробок.

Так, вони були на кладовищі. А незабаром вийшли з пітьми до того сяючого поля, яке вже добру чверть години було їм за дороговказ. Їхнім очам відкрилися тисячі палаючих ґнотиків у незліченних надмогильних лампадках величезного кладовища, що досі ховалося від хлопців за білим міським муром, який на цьому місці круто звертав кудись у мерехтливу темряву.

– Чуєш, – сказав Гасан, – коли ти не знайдеш мені ковтка води, то я ляжу отут і лежатиму, аж поки зупиниться від спраги серце або мене задушить мій власний язик! Він болить і наче розпух…

– Гм, – відповів Карембу, – аглабівське водоймище має бути звідси не далі як за чверть години ходи. Гадаю, що нам краще зачекати, поки зійде місяць. Адже в цьому рої вогників важко щось збагнути. Може, ти хоч знаєш, куди йти до тієї Брадирової мечеті?

– Балакай собі, що хочеш, а я ось ляжу, і ніхто мене вже звідси нікуди не поведе, навіть рачки, – прошепотів Гасан, якому холодний піт зросив чоло, а в голові запаморочилося. – Ось мені вже починає судомити кінчики пальців, – злякано й над силу вимовив він по хвилині, лежачи на вологому надмогильному камені. Його поволі огортав неспокійний сон.

Карембу лежав поруч теж украй стомлений. Але останні слова друга налякали Карембу – це ж він потяг Гасана до цієї мечеті!

– Покажи, – винувато пробурмотів Карембу й помацав пучки Гасанових пальців. – Це, мабуть, од серця, – сумовито мовив він згодом. Але, якусь мить поміркувавши, кинув: – То я йду! – і, не дочекавшись відповіді, додав: – Ти хоч умієш свистіти?

Гасан не вмів свистіти. А коли б і умів, то в такому стані не засвистить.

– Тоді я свистітиму, – вирішив Карембу, – а ти щодуху крикнеш, гаразд?

Гасан хотів крикнути, але в нього нічого не вийшло. Карембу віддав, Гасанові свою пляшечку жасминової олії й сказав:

– Хай мене вб'ють – байдуже, але ти сьорбни з пляшечки, коли почуєш мій свист, щоб здужав відповісти мені. Якщо людей у пустелі спостигає лихо, то вони рятують собі життя маслом або олією. Бабула мені вже кілька разів розповідав, як він колись у дитинстві заблукав серед барханів… І коли його нарешті відшукали, то якби не верблюже масло, не врятували б його. Адже знайшли Бабулу тільки наприкінці другого дня. Ніхто навіть не вірив, що його врятують, – бо, кажуть, день і ніч без питва влітку в пустелі вбиває людину певніше, ніж куля.

Гасан не відповів. Тоді Карембу підвівся й пішов наче сновида.

Коли б хлопці були не міські, то зачули б воду такої великої поверхні, як басейн аглабівського водоймища, – її чує кожен бедуїнський хлопець.

Але Гасан – міський хлопець і за все своє життя вперше опинився поза межами зелених прибережних околиць міста Тріполі-ель-Акса.

Карембу вдвічі дужчий за Гасана. Та й відпочив уже трохи. Але і він не вміє орієнтуватися. Краще, мабуть, коли б отут була кромішня пітьма, ніж оцей безмежний простір, усіяний миготливими вогнями. Ті вогні тільки підкреслюють темряву, а самі освітлюють хіба що найближчі нагробки!

Проте Карембу йшов посвистуючи, щоб бідолашний Гасан принаймні чув, у якому напрямку побрався його самовідданий друг.

Невдовзі усе стихло. Гасан склепив повіки, і його огорнув гарячий сон, крізь який хлопець чув, як стукає у скронях кров.

Як довго він спав? Що сталося?

Гасан почув голос, який пробудив би його навіть у труні.

Чий же це голос? Хлопець швидко розплющив очі.

Ніхто не може мати такий голос, як у Махмуда Алі…

Махмуд Алі?!! Ні, Гасан, певно, спить або марить. Тільки в хворобливому маячінні може почутися посеред ночі на кладовищі в Кайруані голос того мерзотника, колишнього Гасанового майстра.

Та хлопець бачить нагробок, обриси якого він ледь розгледів у жовтавому світлі блимаючого на склепі каганця ще тоді, коли ліг отут, украй знеможений.

Але тепер півмісяць стоїть високо над обрієм! А тисячі сузір'їв надмогильних вогників здаються жовто-червоними цяточками… Трохи далі біліють вапняні стіни Брадирової мечеті…

Недалеко, кроків за п'ятнадцять-двадцять…

За надмогильними каменями кілька віслюків затрусили дзвіночками, що оздоблювали їхню збрую. Лунко вдарили копитами об спраглу тверду землю.

Голоси на мить замовкли. Почулася приглушена лайка. Віслюк астматично закричав, і хтось копнув тварину в черево.

Потім щось заскреготіло, наче відривали дошку.

Гасанові мороз перебіг поза спиною. Що там роблять? Не інакше як відкривають труну, котру витягли з-під одного з оцих незліченних нагробків, що біліють тут скільки сягає око…

Гасан підхопився, ніби його штрикнули ножем.

Так! Ось він чує:

Негідники! І оце все?

Гасан може заприсяггися, шо цей сиплий голос – голос гладкого Махмуда Алі!

Але хіба це можливо? Звідки міг тут узятися Махмуд Алі?

Хлопець навіть забув про втому. Він поповз якомога тихіше мов білий привід мимо білих могил.

Треба будь-що побачити на власні очі, чи насправді це Махмуд Алі.

За хвилину крізь щілину поміж нагробками Гасан побачив жахливу сцену.

Вісім або дев'ять трун. Дві труни уже з відчиненими віками. Біля них – четверо чоловіків, а осторонь – віслюки.

Той, що нишпорить у труні, – Махмуд Алі. Помилки не може бути.

Гасан від цієї страхітливої зустрічі затремтів.

Нестримна сила, яка тягла Гасана сюди, аби пересвідчитися, що слух його не обманув, раптом залишила хлопчину. Він несамовито скрикнув, схопився й побіг.

Геть! Геть од цих тисячу разів проклятих місць, де никають люди-гієни!

Гасан мчав, не тямлячи себе від жаху.

Кілька мародерів кинулися його наздоганяти… Та Гасан залишив їх далеко позаду. Раптом поряд просвистіла куля, пролунав постріл. І перш ніж замовкла луна, гримнуло вдруге, втретє, вчетверте… Куля вдарила в ріг каплички. Кільки вапнякових шматків зачепили втікача. Байдуже! Тільки подряпали шкіру. Хлопець мчав наче вітер. Ще сто ліктів, і він буде біля муру, що оточує Брадирову мечеть. Слава аллахові! Гасан налетів на захисний мур – він у безпеці!

Кілька хвилин хлопець хапав ротом прохолодне нічне повітря й увесь тремтів од шаленого калатання серця.

Він ліг на мур, тобто повис на ньому.

Згодом, коли Гасан трохи заспокоївся, він одповз, тримаючись за шкарубку стіну, щоб пересвідчитись, чи немає переслідувачів…

Ні, нема. Рівнина, що лежить перед ним у яскравому місячному сяйві, – безлюдна. І тільки десь там, де кінчається це прокляте неозоре поле розмаїтих білосніжних каплиць і нагробків, Гасан побачив кілька постатей у полотняних бурнусах. Але вони далеко. До хлопця помалу повернулася впевненість.

Він сів, озирнувся. Яка захоплююча картина! Срібна блідість місячного сяйва сплющила форми речей, і тим. дужче, чим далі ті речі одне від одного. Білі та білясті плями, блискучі чорні або сиві… Безліч кладовищенських капличок на обрії, невеличких колон, купок каміння, вапнякових плит, що ховають під собою багатства родин і цілих родів… Ця панорама при місячному сяйві – наче кимось заклятий скам'янілий спінений прибій або шуга… І на цьому невблаганно застиглому полі добре видно рухливі постаті переслідувачів, які поверталися до своєї криївки.

Тепер Гасан бачив, що їх удвічі більше, ніж тих, які допомагали Махмудові Алі біля трун. Він напружив зір, аби роздивитися, куди вони збочать, перш ніж дійдуть до тієї тіні, яку кидав зубчатий міський мур… Раптом постаті наче крізь землю провалилися.

Гасан збагнув, що ті люди пильно охороняють усі околиці. Йому пощастило, ідо ніхто з них не вартував там, куди він утікав. Злодії не сподівалися, що хтось вдереться до них з безлюдної рівнини, де самотньо височіла Брадирова мечеть. Ця мечеть – власне, фортеця, що захищала аглабівське водоймище від степових нападників… Поночі хлопці проминули мечеть, мабуть, на відстані якихось десяти ліктів… Вони перетнули путівець, що веде з фортеці на північ рівниною, яка простирається аж до Туніса!

Гасан розмірковував: вартові стерегли, щоб ніхто не застукав зненацька злочинців, ховаючись між нагробками тільки поблизу путівця, що простягнувся біля самісінького міського муру й відокремив його від невпорядкованого кладовища… Почувши крик хлопця, вони спочатку кинулися до Махмуда Алі та його помічників. І лише після цього почали переслідувати втікача.

Оце, власне, і врятувало Гасана.

Якби хтось із розбійників здогадався кинутися за втікачем одразу, то напевно наздогнав би його кроків за двадцять-тридцять.

Коли згодом Гасан розповів Карембу про свою пригоду, той зауважив:

– Але ж тобі страшенно пощастило!.. Якби вони поставили когось далі від путівця, у глиб кладовища, то ти попав би просто до нього в обійми.

Карембу радів, що все так добре обійшлося:

– Твоє щастя, що жоден негідник не мав «довгої рушниці». Влучити з якоїсь заржавілої пукавки по тому, хто випередив його щонайменше на двісті кроків та ще й мчав, мов заєць, зміг би хіба що чарівний стрілець! А якщо вони після п'яти пострілів не захотіли тебе переслідувати, то, очевидно, в них були тільки стародавні пукавки на один набій, і то такі, котрі треба набивати заздалегідь.

– Значить, злодії мешкають у Кайруані або принаймні там гостюють.

– Це тому, що вони без рушниць?

– Хто пройде до Кайруана будь-якою брамою, той повинен залишити вогнепальну зброю у вартівні.

– Справді! Негідники не забрали свою зброю через скупість або непередбачливість. Бо у вартівні забирають зброю тільки тоді, коли зовсім ідуть з міста. А значить, пропадає грошовий збір, що його кожен чужинець, який проходить до Кайруана, повинен сплатити міському збирачеві біля брами як данину для кайда. А ці негідники не хотіли сьогодні зранку видобувати гроші з гамана…

– Карембу, стривай! Може, вони не хотіли привернути до себе увагу вартових! Вони, мабуть, збираються вдатися до жахливого злочину… Якби вони щодня записували свої імена як нові подорожні та щодня показували свої документи, то невже вартові не звернули б на них уваги? І тоді, можливо, вартові пильніше придивилися б до них – хіба не так?

– Авжеж! Маєш рацію, Гасане. Мені таке і не спало б на думку! Але я вже знаю, як застукати їх.

– Чи не збираєшся стежити за ними? То ж головорізи, – здригнувся Гасан від жаху та огиди.

– Коли ти боїшся, то ми з Бабулою самі розправимося з ними. Не можна допустити, аби твій мучитель отак злочинно порушував спокій беззахисних тутешніх небіжчиків! Ось побачиш, що ми вдвох із Бабулою зробимо. – І раптом, ляснувши себе по чолу, скрикнув: – Гасане, а де ти подів пляшечки з есенцією?

Про ті пляшечки хлопці забули.

– Вони лежать там, де ти мене увечері покинув… – перелякано відповів Гасан. – Я поклав їх під нагробок.

– Ще тільки бракувало, щоб ми загубили олію, – вжахнувся Карембу. Але Карембу не вмів журитися довго. Сповнений бурхливої одваги, він знову мовив: