Текст книги "Міцний кулак туарегів"

Автор книги: Михаил, Привалов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц)

– Коли ми не знайдемо їх на світанку, то, вір мені, Гасане, я схоплю негідника Махмуда Алі, хай він навіть, як кріт, зариється у найглибшому міському склепі! Побачиш, або він, або хтось із його спільників приведе мене до могил, які вони спустошили цієї ночі, а там ми вже знайдемо свою олію!

Але слова друга не повернули спокою розважному Гасанові:

– Зваж, Карембу, що кожна пляшечка коштувала щонайменше п'ятдесят турецьких фунтів. А знаєш, що ти міг би купити за сто золотих фунтів?

– За сотню купив би будинок, – приголомшено відповів Карембу. – Та звідки мені знати, що можна купити за сто золотих турецьких фунтів? Я ще зроду не бачив такої великої золотої монети!

Збагнувши запаморочливу цінність утраченого скарбу, Карембу вже не міг думати про щось інше.

– Знаєш що? – бадьоро сказав він. – Пляшки ми повинні знайти будь-що. Адже ми винні. Хазяїн не простить нам нашого боягузтва.

– Що ти хочеш сказати? – спитав, знітившись, Гасан, бо передчував, до чого хилить Карембу.

– Коли ми не відшукаємо ту могилу у місячному сяйві, то вранці серед отого сум'яття ми її нізащо не знайдемо! Тут тисячі таких могил! Після того, як зійшов місяць, я ще три години продирався поночі поміж могил не до водоймища, а в зовсім іншому напрямку.

– Добре хоч, що тобі не спало на думку повернутися з водою до мене.

– Не спало на думку? Ти кажеш – не спало на думку? Лишенько, та я ж цілі три години свистів і кричав, але, на щастя, так далеко від місця, де ти лежав, що бандити не почули мого посвисту й крику. Я біг звідти добрі дві милі на схід. І, повір мені, я був певен, що бігаю не далі ніж за двісті сажнів од тебе. Отак плутаєшся вночі, бо всі могили страшенно схожі одна на одну…

– А як же ти все-таки дістався сюди?

– Я вже втратив будь-яку надію. А тоді зметикував: адже ми хотіли заночувати в оцій мечеті. І вирішив так: цієї ночі я тебе вже не знайду. Ти або зомлів, або тебе здолав сон. Прокинувшись од ранкової роси й не побачивши поруч Карембу, ти підеш подивитися, чи немає мене в Брадировій мечеті. Я був од неї не далі як за чотириста кроків, коли почув тебе… І одразу ж побачив, як ти вибіг десь за милю на південь од мечеті… Я закричав – ура-а-а! І вже хотів бігти назустріч, коли бачу… Що це? Ти мчиш, мов наполоханий хорт! Тож я плигнув у канаву й звідти почав стежити.

– Що ж ти робитимеш тепер?..

– А ось що! – Карембу скинув довгу вицвілу сорочку – абу[29]29
  Аба – халат без рукавів з грубої вовни або просто сорочка без рукавів.


[Закрыть] й уже хотів скинути шаровари. – На щастя, в мене чорна шкіра. І я запам'ятав, звідки ти вибіг!

– Ні, я не дозволю, аби ти сам важив своїм життям! Це я забув пляшки! І справедливо буде, коли я піду з тобою… Слухай, що я надумав. Твоя чорна шкіра приховає тебе од очей злодіїв, а я вдягну твоє синє вбрання. Вирішено!

Гасанові не довелося довго переконувати Карембу. За хвилину дві тіні відокремилися від стіни молитовні.

Тим часом місяць на своєму прузі почав хилитися на обрій. Тіні видовжились, а обрій на сході огорнула імла.

Коли Гасан з Карембу востаннє прислухалися, навколо панувала така тиша, що обидва хлопці чули калатання власних сердець.

Карембу прошепотів:

– Слово честі, я зроблю так само, як зробив ти: скрикну й побіжу. Вони поженуться за мною, а ти побачиш, де ховаються грабіжники. Тільки, Гасане, не бійся за мене! Ти ж знаєш, як я бігаю.

Поки хлопці повзли в цьому кладовищенському лабіринті, місяць уже зовсім схилився на спадень.

Ще півгодини – і хтозна, чи матимуть вони іще коли-небудь таку нагоду.

Гасан не стримав сльози, коли Карембу обійняв його й рвучко поцілував.

Потому Карембу випростався й щосили крикнув… Серце йому завмерло… Карембу скрикнув удруге… марно!

Його вигуки глухо відлунилися від муру, а тоді тихою луною покотилися далі, далі від однієї каплиці до іншої, аж поки затихли зовсім.

Глуха, порожня тиша…

Карембу заплакав.

Ані один, ані другий не промовили й слова. Сіли поруч і мовчки дивилися на місяць. За пів, за чверть години він сховається. А з ним зникне, мабуть, і надія, що вони знайдуть свій запашний скарб, який коштує сто золотих турецьких фунтів…

І саме тієї миті, коли вже навколишні нагробки починав оповивати серпанок імли, Гасан підхопився:

– Але ж і дурні ми! Біжімо! На путівці, де вночі стояли віслюки, має залишитися слід!

– Хай йому всячина! – і Карембу отак, як є, голяка, почав витанцьовувати мов навіжений.

За хвилю обидва вже бігли навпростець через могили.

Ще п'ять хвилин – і великий місячний серп зануриться на обрії в тінь землі. Але хлопці вже на курному путівці. І тому що місяць висить так низько, в його жовтавому світлі видно буді-яку нерівність. Хлопці побігли далі.

Хвилина. Друга. Третя…

Гасанові перехопило дух. Він зупинився.

– Залишайся тут! – гукнув невтомний Карембу, повертаючи голову до товариша, і раптом побачив линву… яка висіла на міському мурі… Гей! Навряд чи цю линву залишили мулярі, що будували мур тисячу років тому!

Карембу показав на линву Гасанові. Той засміявся:

– Диви!

Але наступної миті Гасан схаменувся. Підбіг до Карембу. Йому сяйнула думка. Він рішуче наказав:

– Пильнуй отут на всяк випадок! – а сам побіг уперед.

Так, він не помилився. Менш ніж за сто кроків помітив віслючий послід.

Гасан квапливо озирнувся навкруги. Потім переліз через кілька могил у глиб кладовища, і саме тієї миті, коли місяць остаточно сховався, Гасан упізнав місце, де вони лишили олію…

Руки у нього затремтіли, коли він потемки намацав пляшечки. Щасливий, він повісив їх собі на шию поверх синьої аби Карембу. Коли Гасан при миготливому світлі лампадок повертався назад, то побачив чорну струнку тінь Карембу, яка метушилася біля самісінького муру.

Карембу приволік десять чималих каменів, поклав їх один на один і заходився зв'язувати петлею свою стару тюрбанову хустку.

– Зараз побачимо, чи про нас забули, а чи наготували нам пастку. Відійди, Гасане, он до тієї каплички й дивись уважно, що діятиметься там, угорі, на мурі, коли я скину оцю каменюку. Тільки спершу дай мені швиденько… ну хоча б твій тюрбан… Так, гаразд… А тепер зникни! – підштовхнув Карембу Гасана, який нічого не розумів.

Гасан неохоче послухався. Здалеку він бачив, як Карембу обплутав кінцем линви, що звисала з муру, верхній найважчий камінь, потім вірьовкою, яка була зв'язана з двох тюрбанів, смикнув купу камінюччя так, що вона повалилася. Верхній камінь лишився висіти в зашморзі линви.

Карембу боявся, що на кінці тої линви мерзотники прилаштували рушницю.

Проте нічого не сталося. Линва була прив'язана. І витримала камінь.

Раптом хлопці принишкли. В глибокій передсвітанковій тиші пролунали кроки вартового солдата, який проходив тут щогодини.

Коли кроки затихли, перш ніж Гасан отямився, Карембу, наче мавпа, вихопився на міський мур.

Минула чверть години… півгодини…. Карембу не повертався.

– Ходімо додому, – пролунав нарешті його голос. На сході саме починало благословлятися на світ.

– Де ти так довго був?

– Всього лише зробив візит ввічливості до схованки Махмуда Алі, – позіхнув на весь рот Карембу.

Потому хлопці, мало не засинаючи навстоячки від утоми, знову наділи своє вбрання.

– Я все розповім дорогою – адже нам іще йти до брами не менш як годину. За півгодини зійде сонце, а я не маю найменшого бажання, щоб біля брами мене допитували. Тому нам треба обійти майже все місто аж до кварталу Гуеблія.

Гасанові до всього вже байдуже. Але, мабуть, таки треба бігти до брами Гуеблія, бо туди веде путівець од Айн-Грасесі, звідки вони прийшли вчора ввечері.

Пояснення, що вони вийшли ще вдосвіта, аби якраніше дістатися до Кайруана, було б найімовірніше.

– Махмуд Алі вдався до пачкарства. Ти, певно, гадаєш, що вони грабують могили? Вони перевозять у трунах контрабанду.

Гасан здивувався:

– Невже? Перевозять у трунах контрабанду? А що ж вони перевозять?

– Хіба ти не знаєш? – тепер здивувався Карембу з Гасанової необізнаності. – Дехто заробляє гроші тим, що перевозить сюди побожних небіжчиків караванами або й морем. Всі дороги ведуть сюди, під міські мури. Старі люди з усієї Північної Африки мріють, щоб їх поховали під кайруанськими мурами. Дядечко Захаріаш колись розповідав про це. Він казав, що це один з тих дурних єретичних забобонів. І що дуже багато людей навмисно поширюють цей забобон не через побожність, а заради зиску! Це для того, щоб багаті думали, наче бог дасть їм привілеї, коли після смерті їх привезуть сюди, де сплять вічним сном кілька тисяч воїнів, які прийшли з Аравії на чолі з шерифом[30]30
  Шериф – у мусульманських країнах – особа знатного походження, яка належить до числа нащадків пророка Мухаммеда.


[Закрыть] Сіді-Окбою, аби підкорити Африку пророковій вірі.

– Атож, Карембу! Ті, що за життя нагарбали собі майно хтозна-якими нечесними, брудними способами, починають боятися, коли відчувають, що надходить їхня остання година… А спритні погоничі верблюдів вигадали казочку, ніби ті, чиї могили будуть найближче до поховань стародавніх проповідників, матимуть змогу вблагати святих, аби не судили їх суворо за їхні гріхи. Кайруан – третє найсвятіше місто мусульман.

Кайруан був колись столицею імперського губернатора усієї мусульманської Африки й протягом трьох століть стояв у релігійно-політичному розумінні вище навіть за таке могутнє місто, як єгипетський Каїр. Але могутність Кайруана давно минула. Лишилися кілька десятків кайруанських святих мечетей, серед яких є й найдавніші в мусульманській Африці, та ще могили великих завойовників. Кайруан нині третє місто, куди ходять на прощу. Хто відвідає його двічі в житті як прочанин, той дістає титул хаджі, так само, як той, хто піде на прощу до святих місць Мекки й Медіни. Але, незважаючи на це, Кайруан занепадає, й люди тут живуть все гірше й гірше. Туніський бей має великий пишний двір і ще пишніший гарем. А це потребує силу-силенну грошей – дістань де хочеш. Бей збирає криваву данину. Туніське мито надзвичайно високе. А тому тут розвинене пачкарство. Безупинним потоком до білосніжних мурів Кайруана везуть труни. Це зваблює сховати до окремих трун найрізноманітніший товар. А що це блюзнірство, що від цього спалахують страшні епідемії – то пачкарям байдуже.

Про все це розповів наступного дня пополудні кайд Абд-ер-Рагман старому професорові Захаріашеві, який прийшов повідомити про те, що випадково виявили його юні вихованці.

Але стражники прийшли запізно. Махмуд Алі зрозумів, що йому загрожує небезпека, обікрав спільників і, тільки-но відімкнули брами, зник.

8
Сахара! сахара!

синювате передсвітання од села, що притулилося край невеличкого лісочка старих коркових дубів, лине пісня пастуха-бербера:

 
А маїс умеддакул анегбі н-реббі ава,
мш-і-трід, ур і-трід ад-аувіг ід ава!
 

Дивна й незрозуміла пісня підносилася чимраз вище – чоловік, який співав, помалу йшов схилом угору. Дзвіночки на шиї у овець, попереду яких він простував, у росяному повітрі гірського досвітку лунали ніби дзвони, приглушуючи слова пісні. Можна було розібрати тільки слова, які весь час повторювалися: «Ава, ава! Уме смар ава… лмліг ава!»

Коли отара зникла в досвітній імлі, Гасан глибоко зітхнув і немов прокинувся од сну:

– Що він співав?

Марабут Захаріаш теж начебто тільки тепер повернувся з темно-синьої далини, куди полинув думками слідом за незрозумілою піснею.

– Агріб ад-ас-есуг адмер д-угедджам ава… – проспівав він тремтливим старечим голосом і лагідно всміхнувся, але одразу збагнув, що Гасан про щось запитав: – Ти щось казав?

І, ніби почувши щось неймовірне, дуже лихе й жорстоке, мовив з відчаєм:

– Діти не розуміють рідної мови!

Йому несила повірити в це. І старий запитав, хоча добре знав відповідь:

– Невже жоден з вас не розуміє мови ваших матерів?

– Якось батько розмовляв такою мовою в Сіва[31]31
  Сіва – група невеличких оаз на півночі Лівійської пустелі. Тут збереглися пам'ятки еллінської та римської культури.


[Закрыть], коли ми кілька років тому їздили туди на ярмарок. Там усі розмовляють так. Гадаю, що й мій старший брат навчився тієї мови від батька. Але я тоді ще був малий…

– А! – марабутове обличчя трохи проясніло. Старий глянув на північ, де здіймався в небо величний гірський хребет Аурес[32]32
  Аурес (Орес) – гірський масив на північному сході Алжіру. Межує з Сахарським Атласом.


[Закрыть].

– Ти чула, Табетина дочко? В Сіва, поблизу Єгипту, в стародавній оазі Амоновій, на ярмарку ще розмовляють мовою цієї землі, а тут кабіли ще досі співають цією мовою… Так само й у Фесі тебе зрозуміли б, о пані!

І, ніби зачарований, обернувся до хлопців, які приголомшено стояли за крок од старого.

– Так, діти! Ось тут, у долині, під отими високими скелями, у благословенну хвилину народилася найвеличніша жінка, яку тільки міг дати землі берберський люд…

– То це тут народилася славнозвісна кагіна? – здивовано запитав Гасан.

– Ти кажеш – «кагіна»? А що означає «ель-кагіна», хлопче? Кагін, або сагір, тобто віщунок, у наших забобонних країнах завжди народжувалася сила-силенна. Але цариця Дамійя-кагіна була одна! – і, побачивши зачудовані очі дітей, старий почав розповідь:

– Поки тут, у Північній Африці, все йшло по-нашому, по-берберському, то жінки, матері наших синів, не були такі затуркані, як це ведеться відтоді, коли країною заволоділи римляни, візантійці, араби й турки. Навпаки!

Берберська жінка з давніх-давен мала такі ж права, як і чоловік. А коли вона відзначалася з-поміж інших силою або кмітливістю, то чоловіки, за стародавнім звичаєм, пропонували їй місце в раді племені, міааді.

Так воно було колись у всіх північноафриканських імазигенів, як називають себе бербери. Так воно лишилося й досі в туарегів, волелюбних берберів Центральної Сахари, а також у гірських берберів – набілів, що живуть у північноафриканських горах Атласу, – в усіх, хто не зрікся старих звичаїв і законів…

– Стародавній закон, – вів далі марабут, – старіший за Єгипет днедавніх фараонів, велів лівійському племені, люди якого нині звуться бербери, щоб шейх берберського племені передавав у спадок владу не своєму старшому синові, а старшому синові своєї старшої сестри. Тож владу тут успадковували не по чоловічій, а по жіночій лінії. Цей закон досі діє в берберів-туарегів, які називають його Бені Уммія.

Я хочу розповісти вам про останні роки свободи й самостійності нашої батьківщини.

Під кінець візантійсько-християнського панування, тобто у восьмому столітті нашого літочислення, в Північній Африці, в одній із найстаріших берберських родин народилася Дамійя, Табетина дочка. А тому, що Табета була царицею могутнього племені цих гір, племені джерауа з Ауресу, то Дамійя після смерті матері посіла царський трон. Дамійя вийшла заміж за принца Кусейлу. Вони мали трьох синів, які стали під материним скіпетром князями племені.

Але синів затьмарювала слава матері-цариці. До неї звідусюди йшли люди – вона була велика чарівниця, найзнаменитіша віщунка й порадниця. Її поради люди приймали як веління таємничих сил, з якими нібито цариця підтримувала стосунки.

Дамійя з кожним роком мала на людей все більший вплив. Знову, як за сивої давнини, жінка стала володаркою, що об'єднала все берберське населення античних країн: Лівії, Нумідії, Маврітанії і Тінгітанії, тобто сучасного Тріполі, Алжіру, Тунісу й Марокко.

Коли починалися чвари, Дамійя мудро їх усувала. Ця енергійна жінка поступово створила державу, федеративну самостійність якої визнала навіть занепадаюча християнська Візантія на Босфорі, бо саме тоді розпочався історичний наступ арабів на північноафриканську західноримську провінцію, про який я вже розповідав вам раніше.

Потім настав фатальний рік 696. До нашої країни під орудою Гасан-бен-Нумана вдерлися гасанівці – араби, навернені до мусульманської віри. Місто Тріполі-ель-Акса, яке тоді ще по-римському називали Оеа, й Туніс – близький сусід Карфагена, який тільки-но відбудували римляни, здалися сорокатисячній арабській армії і флоту.

В охопленій панікою країні цілковите самовладання зберігала тільки Дамійя-ель-кагіна. Вона передрікла поразку чужинців на порозі держави Ауресу.

Цариця скликала всі підвладні їй берберські племена. Вони оточили арабів-гасанівців, що вдерлися до гір, і в кривавій боротьбі вщент розбили непереможних доти загарбників!

Сам Гасан-бен-Нуман, верховний командувач арабів, з жалюгідними рештками своїх загонів дивом пробив собі дорогу назад до Тріполі й Каїра[33]33
  Ця легенда дуже далека від правди. Дамійя, дочка Табети, цариці племені джерауа з Ауресу, воювала проти арабських шерифів, завойовників Африки. Року 688 кагіна справді розбила єгипетського намісника Гасана ібн-ен-Нумана-ель-Хассана, відбила три арабські навали. Вона владарювала майже двадцять років. Загинула Дамійя в бою чи то 698, чи то 710 року за нашим літочисленням. Кусейла був цар могутнього племені ауребів, що так само, як і джерауа, жили в горах Ауресу. Проте Кусейла жив і владарював раніше, ніж кагіна Дамійя. В бою з могутніми військами арабів його захопили в полон і навернули до ісламу. Коли Сіді-Окба-бен-Нафі став губернатором, то взяв Кусейлу в свою експедицію до Марокко. Проте під час цієї експедиції Кусейла біля оази Тегуди на чолі своїх ауребів знищив арабів і вбив Сіді-Окбу. Після цього Кусейла захопив трон у Кайруані.
  Він загинув під час битви із Зубейїдом-ібн-Кайсом року 690.


[Закрыть]. Кагіна тріумфувала.

Вона показала блискучий» приклад людяності, притаманної нашому племені. Численним бранцям-арабам Дамійя дарувала життя й навіть великодушно повернула волю вісімдесятьом знатним арабам.

Щоб притупити вістря ненависті між берберами та арабами, Дамійя, за лівійським звичаєм, усиновила наймолодшого і найсильнішого араба, знатного Халіда, сина Єзіда, який походив із славнозвісного племені кайсів. Але навіть ця передбачливість, державна мудрість і v великодушність не знайшли відгуку в арабів, які не могли примиритися з поразкою.

Полонені намагалися потайки посварити берберів між собою. Вони вишукували дошкульні місця в союзі окремих племен, які знову згуртувалися уперше за багато століть.

Коли цариця дізналася, що шериф Гасан-бен-Нуман готується до нового походу проти неї, передчуття підказало їй, що цього разу їй захиститися не пощастить.

Тому Дамійя скликала князів племен і кинула гасло – спустошити країну, нічого не залишивши ворогові.

«Араби зазіхають на наші багаті міста, на наше золото, на наше срібло, але ми понад усе цінуємо свої поля, свої сади й пасовиська, бо з них ми знову зможемо все те відбудувати».

За тим наказом населення, плачучи, перетворило на пустелю усю неозору країну, що лежить між Тунісом і Танжером…

Але фатальну роль у цій битві відіграв Халід, який тайкома підтримував постійний зв'язок з арабами й виказував їм кожен порух берберських загонів.

Становище було жахливе. На перемогу не лишалося ніякої надії.

Дамійя знала заздалегідь, що має статися. Її застерігали, хотіли допомогти їй втекти, але вона відповіла:

– Я володарювала над християнами, арабами та берберами, тож я повинна вмерти як справжня цариця!

Тепер Дамійя вже дбала тільки про своїх синів. Вона умовила їх здатися арабам.

– Мій кінець уже близький – коли я дивлюся на схід, ю відчуваю помах крил смерті над своєю головою…

У вирішальній битві Халід, який знав ситуацію в головній ставці берберів, знав розташування військ своєї названої матері, взяв на себе командування над арабами.

То була страхітлива битва, битва, в якій бербери виявили чудеса мужності, хоча знали, що програють її. Дамійя загинула на полі бою року 703.

Її голову надіслали халіфові.

– Так загинула самостійність нашого берберства на узбережжі Середземного моря, – закінчив свою розповідь марабут Захаріаш, – за часів римлян, величі яких ми сприяли і які уярмили нас…

І якщо ми тепер не зуміємо перешкодити цьому, то те саме повториться, діти! Але тепер разом із берберами зазнають поразки і араби! – Ці слова проказав міцний чоловік, що вийшов на поріг кам'яного будинку місцевого кабільського кайда. На ньому було полотняне вбрання брата ордену Сенусідів[34]34
  Ще 1826 року, по десяти роках свого вигнання, останній Великий Сенусі сказав: «Європа все ще не знає, що орден Сенусі – носій цивілізації в пустелі. Куди ми пошлемо місіонера, там закладемо монастир, який є водночас і мечеть, і шинок, і школа. Ватажок монастиря – мокаддем – священик, суддя й учитель читання, писання, лічби, Корана; його помічник – векіл – управитель і організатор. Ці монастирі є культурні осередки Африки від Марокко і до Сомалі. Але всі вони підпорядковані єдиному центрові, тобто – мені». Сенусіди були колись члени військового ордену, який протягом сорока років здобував перемогу за перемогою, тридцять років боронився, але згодом все-таки розпався.


[Закрыть]. На голові крислатий солом'яний бриль, якого носять улітку сахарські селяни.

– Мир вам, – привітав його марабут Захаріаш.

– І вам усім, – одповів велетень. – Ти розповідав їм про славетне минуле цих гір, професоре Захаріаш? Добре!

Ця дивна розмова відбулася через три місяці після пригоди, що сталася з Гасаном і Карембу на кайруанському кладовищі. Тепер вони з обома марабутами та озброєним марабутовим почтом мандрували лабіринтом гір Східного Атласу з центральнотуніського кайруанського степу на південний захід.

Хаджа-Ахмед-ет-Туаті, мокаддем ордену Ес-Сенусі, саме повертався з релігійного конгресу, який відбувся в Кайруані. А марабут Захаріаш вирішив їхати далі разом з мокаддемом. Проте через війну та місцеві заворушення не можна було дістатися до Сахари ані звичайним шляхом повз Константіну, де французьке військо захопило важливий Константінський перевал, ані так званою джерідською дорогою навколо південнотуніських та південноалжірських солоних озер, бо там на небезпечного нового сенусідського мокаддема чатувало дике плем'я, віддане Сіді-Гамзові. Долаючи важкі переходи, мандрівники дісталися до розлогих пасовиськ у долинах, якими володіло могутнє плем'я бену-сліманів. До цього племені належав один мулла з почту мандрівників – син ватажка гірських чабанів, чиї вівці славилися довгим тонким руном і давали племені неабиякий прибуток. Бену-слімани не справжні кабіли, вони не бербери. Так само, як шаанби – не араби. В ці гори бену-слімани прийшли в одинадцятому столітті разом з жорстокими бену-гі-лаль – нижньоєгипетськими варварами-бедуїнами. Тимчасом як шаанби в сімнадцятому столітті покинули свої пасовиська в горах, пробилися з околиць Константіни до Сахари й захопили пасовиська між Мзамбією, Уарглою та Ін-Салахом, нечисленне плем'я західних сліманів лишилося в цих диких та неродючих горах Сахарського Атласу й випасає тут овець ось уже вісім століть.

Досвідчені провідники узялися провести караван з напрочуд гарної гірської долини бену-сліманів найкоротшою дорогою до пустельної рівнини, яку в цих місцях називають Заб-Шергуя.

Проминувши гірський кряж Агмар-Крадду, караван рушив стрімкою дорогою до рівнини і ось уже два дні прямував долиною троянд Айн-Наги. Ще день подорожування – і мандрівники опиняться в чудовій оазі, білосніжній Біскрі. А в Біскрі ось уже місяць на мокаддема чекають знаменитої породи верблюдиці та славнозвісні шаанбські жеребці. Але, щоб скласти караван у сто в'ючаків, потрібно три дні напруженої праці. І мокаддем зібрав тим часом раду старійшин у сусідній оазі Сіді-Окба, названій так на згадку про поразку арабів під її мурами.

В оазі Сіді-Окба не більше шести тисяч мешканців, які живуть з того, що вирощують фінікові пальми. В Сіді-Окба є школа, заснована ще на початку ісламської доби, – одна з найславетніших в усьому світі коранських шкіл. За мавританської доби в Іспанії сіді-окбівська школа вважалася першою після Кордовського університету й стояла далеко попереду університету Аль-Азгар, уже тоді знаменитому в єгипетському Каїрі.

Ця старовинна школа – духовний дороговказ цілої Сахари, натхненник оборонної війни проти французьких загарбників. Тож прихід сюди славнозвісного представника сенусідського ордену Хаджі-Ахмеда-ет-Туаті був подією першорядного політичного значення.

Але вночі могутній мокаддем повернувся до свого багатого родича Селіма-аги, турецького духовного представника в тридцяти двох навколишніх оазах. Мокаддема супроводив вершник.

На честь мокаддема в домі негайно запалили смолоскипи.

Велетень мокаддем, Селім-ага і вершник, іще вкриті порохом сахарських доріг, ввійшли до приміщення чоловіків – саламліку, де відпочивав Захаріаш та його юні вихованці.

Господар дому заплескав у долоні, й раби одразу принесли кальяни, розжарене вугілля та гарячу міцну каву.

Мокаддем наказав гінцеві пустелі почати розповідь.

Змучений гонець, побачивши чужинців, завагався. Хлопці підхопилися й хотіли вийти, але мокаддем спинив їх.

– Це мої підопічні, сіді!

Тоді гонець, напружуючи надсаджений голос, почав говорити:

– Хай чують усі, що минуло лише дванадцять з половиною днів відтоді, як Вен Манзур, гордовитий шейх шаанбський з оази Уаргли, твій племінник, мокаддеме, поблизу гірського кряжа Батен захопив у полон царя Кхеддеша.

– Знаменитого султана Кхеддеша з Ахаггару? Неймовірно…

– Аменохала[35]35
  Аменохал – туарезький цар, або великий шейх.


[Закрыть] захопили в Джебель-Батен випадково, коли він у супроводі своїх друзів, синів найперших мужів країни, їхав до родича в оазу Суф і відокремився від вершників. Вершники хотіли напоїти верблюдиць у колодязі біля в'їзду в долину. Але тамтешні пастухи, покликавши собі на допомогу людей з шаанбського племені, що кочувало неподалік, оточили туарезьких лицарів. Адже ахаггарські туареги й шаанби, як ви знаєте, – смертельні вороги з давніх-давен. Шаанби гадали, що двадцять вершників – це авангард могутнього корпусу наїзників, і тому напали на них.

У нерівній боротьбі – між двома сотнями до зубів озброєних пастухів, очолених якимось тріполійцем Махмудом Алі та двадцятьма вершниками, що від утоми ледве трималися в сідлі, – половина друзів аменохала загинула. Решта почали пробиватися, але під аменохалом упала верблюдиця, і він опинився в неволі.

Пощастило втекти тільки дев'ятьом.

Священик з уаргельської мечеті у відчаї просив, щоб я знайшов тебе, мокаддеме. Він закликав, щоб ти перешкодив злочинові, який може повергнути в лихо Сахару!

– А французьке військо тільки й чекає такої нагоди!

– Треба будь-що перешкодити Бен Манзурові вчинити злочин! Уперед! До Уаргли!

Хлопці перезирнулися. Чи вони й справді почули ім'я Махмуда Алі? Але на розпити часу не було, і вони підхопили:

– Уперед! До Уаргли!

Від Уаргли до Біскри майже чотириста п'ятдесят кілометрів. Липень. Щодня за Туггуртом може здійнятися піщана буря, яка лютує іноді й по два тижні. Під час бурі навіть найкращий верховий верблюд за день нестерпно тяжкого подорожування долає не більше дванадцяти кілометрів. На коні у липні наважиться поїхати так глибоко до пустелі хіба що самогубець.

Тому мокаддем написав листа, в якому заклинав шейха, аби той не вчинив нерозважливо із своїм дорогоцінним бранцем.

Ще ніколи не випадала така надзвичайна нагода припинити трьохсотлітню війну між шаанбами й туарегами, як на цьогорічному оборонному церковному соборі, що відбувся в Кайруані. Собор прийняв постанову, обов'язкову для всієї Шаанби:

«Шейх Манзур протягом найближчих трьох місяців певного дня здобуде місто Константіну і при підтримці місцевого населення вирве з рук французів цілу провінцію. Цією постановою наказуємо всім князям до дня повстання підготувати населення по цілій окупованій ворогом провінції. Хай шейх, одержавши цей наказ, негайно вирушає до Лагуата, де султан Абд-аль-Кадір дасть йому докладні вказівки».

Але це означає, що велика територія Шаанби довгий час лишатиметься без воїнів. Тому мокаддем повинен негайно домовитися йменням найвищого церковного синоду з марабутом тімассанінською монастиря – дипломатичним повіреним туарегів під час укладання миру між сусідніми народами, підпорядкованими в питаннях віровчення безпосередньо імператорові й халіфові марокканському.

А тепер, любий читачу, коли ми з тобою сяк-так подолали цей нескінченний вступ, що без нього ти, мабуть, не зрозумів би подій, про які розповідається далі й які відбувалися насправді, вирушай із трьома друзями до Сахари – території такої завбільшки, як Європа…