355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Михаил, Привалов » Міцний кулак туарегів » Текст книги (страница 13)
Міцний кулак туарегів
  • Текст добавлен: 28 марта 2017, 17:00

Текст книги "Міцний кулак туарегів"


Автор книги: Михаил, Привалов



сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 17 страниц)

14
«Не піддамося лихові!»

еджеге-н-у-сіді! Плем'я султанів усіх благородних лицарів Ахаггару! Знатні панії та шановні панове, цнотливі панянки та воїни, що мають дорадчий голос на цих історичних зборах! Шановні орендатори землі, пасовиськ і стад! Вільновідпущеники та слуги! Послухайте уважно те, про що розповість один, із ваших найдостойніших лицарів. І коли ви не хочете образити червону шкіру його благородного намету, то вірте й довіртеся! До вас промовлятиме відважний Улд Біска, друг і двоюрідний брат вашого володаря!

Могутній і врочисто піднесений мокаддемів голос замовк.

Навколо великого вогнища, яке червоними омахами полум'я освітлювало пласке дно дикої ущелини, перекотився глухий гомін. Вітер доніс шум водоспаду, що линув недалеко з прямовисної скелі й розбивався об граніт.

Триста двосічних кинджалів, металевими браслетами прип'ятих до правиць, блиснули у вогненній заграві. Ці триста гострих кинджалів належали трьомстам молодим знатним воїнам н-у-сіді, які брали участь в нечувано сміливій експедиції до уеду Драа на південь Марокко. На чолі тієї експедиції стояв цар. Та коли цар з особистою охороною непередбачливо відокремивсь од головного гаркаху, його оточили шаанбські пастухи, і вперше в історії Сахари ахаггарський аменохал опинився в руках у свого найлютішого ворога.

Двадцять два тоболи – «почесні барабанщики», юнаки з найзнатніших родин ватагів усіх племен конфедерації, здійняли вгору бойові барабани племен туарегів. Барабани загули, ніби десь у мороці ущелини раптом прокинулися двадцять два грізні берберські чорногриві леви.

Ніщо не можна порівняти з нічним ревінням туарезьких барабанів. Те ревіння – наче саме втілення моці!..

Коли барабани нарешті замовкли, мокаддем поправив спущене запинало й сів на почесне місце високих гостей ахаггарської ради.

Потім підвівся Улд Біска й підняв бойовий щит. За старим звичаєм, сперся на нього, щоб мати змогу захиститися від списа, коли б його кинув ворог, присутній на раді.

– Нашого пана, милостивого аменохала Кхеддеша, нема вже серед живих! – промовив цей найближчий родич аменохала по чоловічій лінії і найвірніший його друг.

Всі прагнули почути сумну звістку безпосередньо з уст друга замордованого володаря. Тож на підковоподібному просторі табору, оповитому майже цілковитою темрявою, ставало тісно. З'їхалися представники багатьох племен. Уже було поночі, а до табору їхали все нові й нові представники племен. Прибули улад-сіді-бен-сід-маліки, таі-токви, кель-реала, ікдадеени, іргешімени, теджеге-мелени, дехто з імананів і орагенів, посли туарезьких азджрів. Декому з них давно минуло сто років. Були тут і такі, яким сповнилося тільки два роки. Матері наділи на них вбрання дорослих воїнів, аби ті, коли змужніють, могли похвалитися, що брали участь у цих загальних зборах туарегів. Повсюди стояли імргади – напіввільні орендатори берберських земель. Чорні раби трималися поблизу своїх господинь.

Всі були вдягнені у найліпші шати. Жінки прикрасили свої смугасті святкові убори всіма родинними коштовностями. Чоловіки, якщо вони були потомственні воїни, вбралися в довгі сорочки-тікаміст з білої шовковистої вовни або з тоненької антилоп'ячої шкіри, пофарбованої в синє. На всіх були рясні шаровари-картеба з синього атласу, витканого в Судані. Довгі блузи з індигово-синього шовку під час спалахів вогню сяяли наче сталеві панцири. Поверх блуз чоловіки накинули пурпурові плащі, оздоблені золотом по краях і навколо шиї, а на грудях здебільша розкішно гаптовані. Коли ж такий плащ був зроблений з верблюдячої шкіри і пофарбований у червоне, то це вважалося справжнім багатством. Він коштував стільки ж, скільки стоголовий табун з найліпших верблюдиць. На червоних поясах-таментіках у розкішних піхвах висіли важкі мечі з хрещатими ефесами.

На голові туареги носили високі шапки з шовковими китицями й стьожками-відзнаками. Ці шапки разом з подвійним чорним запиналом були справжніми масками з забралами, наче в середньовічних лицарів, закутих в обладунок.

Жінки й простий люд наділи звичайні сандалі, але поодинокі ватаги братств мали на собі розкішні чоботи з червоного сап'яну. Лицар у пурпурному плащі, підперезаний червоним широким поясом, у високих, аж до стегон, червоних чоботях, у високій шапці й у чорній масці на обличчі був більше схожий на диявола, ніж на людину.

– Аменохала Кхеддеша нема вже серед живих! – тихо повторив натовп.

– Цю надзвичайно сумну звістку приніс мені Уфенаєр. Я послав його разом з п'ятьма нашими братами назирці за підлотними шаанбами, коли ті за наказом аменохалового вбивці вирушили до ущелини, через яку пролягла дорога до Уаргли, щоб викинути останки нашого замордованого володаря. Шаанби сподівалися, що ми, повертаючись додому, неодмінно знайдемо ті останки.

Запала лиховісна тиша.

Чоловіки стискали важкі двосічні мечі й списи – начебто присягалися смертю помститися лиходіям, які й досі не змили кров'ю свій злочин.

Далі Улд Біска розповів про той підступний бій. Про вбивство й про ганьбу гордої країни. Скінчивши розповідь, він низько вклонився вдові оскверненого царя й вигукнув:

– Хай по всій країні залунають барабани журби! Наша володарка мені сказала: «Накажи моїм іменем замкнути базари всіх міст і сіл на ознаку того, що всю купівлю-продаж, які відбулися від цієї миті, визнано недійсними. Хай люди й тварини покинуть базари! Хай усі товари лежать там без господаря й доглядача три дні й три ночі! А коли хто-небудь захоче щось привласнити, хай навіть попіл, того буде оголошено смертельним ворогом дорогої царевої пам'яті!» Оголошую також недійсними всі заручини та одруження, що відбулися б протягом дванадцяти тижнів з дня аменохалової смерті. Дітям, які народилися або народяться в цей час, милостива султанша під кінець трауру знову дарує життя, приклавши їх до своїх грудей, і вони стануть дітьми померлого володаря!

Найстаріший таіток підвівся й проказав:

– Присягаємося, що кожен муж нашого племені під час трауру від сьогодні їстиме лише ті страви, які приготує сам!

А знатна жінка з могутнього племені ргела проголосила:

– Чую твій заклик, старий Феруане! Жінки й діти! Коли й ви чуєте це, то встаньте, підіть одягніться в усе найліпше і опівночі зберіться гуртом, щоб, покинувши вигаслі родинні вогнища, вирушити із своїм племенем до могил предків!

Жінки, що стояли й сиділи навколо, підвелись і разом з дітьми, дівчатами, рабинями та дружинами імргадів, уклоняючись, покинули збори.

Незабаром вони повернулись у своїх найпишніших шатах, підперезані поясами з овечої шкіри, в найліпших блакитних і червоних фартухах. Коси прикрасили стрічками, на головах мали великі запинала, якими затуляли обличчя. Дзвеніли браслети, виблискували намиста, сережки й персні…

Тим часом окремі представники знатних родів по черзі виголошували найдивовижніші присяги: найпалкіше схвалення дістала пропозиція не голити й не розчісувати бороду. Всі присутні прийняли її одностайно.

На другий день по тому, як жінки повернулися від могил, де вони прокляли тіні вбивць, аменохалів труп було спалено. Разом з останками володаря спалили й силу-силенну дорогоцінних трав та олії, що їх принесли на похорон посли всіх племен і родів. Зірвавши великий червоний намет, воїни з заупокійною молитвою поклали на те місце попіл аменохала.

Потім у долині накидали могилу. Вона весь час зростала, бо всі посли, які приходили до султанші, додавали до тієї могили каміння. В могилу, як і годиться, не впала жодна сльоза.

По всій країні справляли поминки, на яких ніхто не мав права вимовити вголос аменохалове ім'я. Те ім'я пішло в непам'ять – туарег ніколи не згадує померлого, хіба що тільки тоді, коли оспівує його перемоги.

Синам і дочкам героїв, тих, що загинули або з великими почестями повернулися після бою за звільнення аменохала з полону, в день аменохалового похорону за бажанням їхніх матерів змінили імена. Кожному дали прізвисько «вірний, любий». Від них у майбутньому пішло нове плем'я високошановних благородних імітрі-лаленів. Шістьох з них повелителька піднесла в дворянство. Дванадцятьом імргадам надала волю й дозволила разом з нащадками як вільним воювати справжнім мечем і залізним списом. Усім дружинам і матерям героїв подарувала землю, щоб ті могли прогодувати сиріт.

Наступного дня після похорону зібралися всі носії почесних відзнак племен. Вони склали присягу до ніг Фетум:

– Хай прийде хто завгодно й зруйнує наші знеславлені оселі, намети й оселі наших васалів, халупи наймитів і хижки рабів! Хай випалить урожай і знищить геть усе знаряддя в нашому господарстві! Хай переб'є всю нашу робочу й рогату худобу, а також весь наш дріб'язок! Хай переб'є навчених до бою собак і мисливських хортів! Хай стягне з кожного з нас усе, що маємо на собі та в торбах при наших сідлах! Хай хто завгодно проколе нас стрілою, мечем, списом, або застрелить нас, або віднесе на власному щиті на розжарене вугілля, коли ми протягом року не помстимося за аменохала!

Після того, як присягнули носії почесних відзнак племен, прийшли почесні барабанщики-тоболи, після них – лицарі й воїни всіх двадцяти племен. Знову й знову лунали слова грізної присяги. Одні відмовлялися від своїх рабів, інші зрікалися племінних титулів та прибутків. І коли б родичі з жалю та співчуття не годували їх, то багато хто, мабуть, умер би з голоду. Адже надходила зима, і про виправу, так фанатично обіцяну, до весни не могло бути й мови.

Неодружені благали Фетум, аби та власноручно вишила їм на запиналі, що за ним кожен туарег ховає обличчя, якусь доброзичливу приповідку, або від щирого серця написала на бойовому щиті якесь гасло-побажання, й таким робом милостиво прилучила їх до гурту своїх шанувальників. А шанувальники вже почали оточувати молоденьку вдову, щодня влаштовуючи всілякі змагання, аби привернути до себе її увагу.

Осінь була в розпалі. Плем'я згорнуло табір і перекочувало до оази Іделес. Там воно у супроводі безлічі гостей і шанувальників розмістилося в укріплених будівлях села, а також під мурами султанської резиденції, оточеної потрійним старовинним валом.

Ту грандіозну подорож на чудових мегерах довіку не забуде жоден з наших трьох хлопців.

Фетум ласкаво прийняла наших друзів і дала поцілувати руку. Потім вони разом з усією молоддю співали на аменохаловому агелі пісню, в якій народ уславляв свою володарку:

– Тебе питають, чи має якась жінка Ахаггару синіші очі, ясніше волосся? Чи є в країні жінки вродливіші й цнотливіші? Хіба наша пані Фетум не супроводила свого хороброго чоловіка в сідлі бойового верблюда в усіх походах, поки народила йому дитину, яка стане нашим царем? Хіба наша повелителька Фетум не брала участі в усіх наших походах, аж поки не стала матір'ю? А яка героїчна жінка у вирішальну мить підбадьорювала свого сина словами полум'янішими й жестами рішучішими? Хіба вона не ділила з нами, неначе справжній воїн, всі знегоди безконечних мандрів пустелею? Хіба вона вимагала води чи фініків, коли їй дошкуляла спрага або голод?

Фетум, зачувши улесливу пісню, вийшла з свого помешкання й перед натовпом, що гучно благословляв її, поцілувала жилаві руки старих, які співали разом з молоддю. А оскільки вдова не хотіла, щоб її занадто величали, то попросила лицарів, аби ті замовкли, бо вона щиро сумувала за своїм коханим чоловіком і вважала, що негоже вдові слухати славослов'я. Закохані лицарі пішли з агелу по країні, й незабаром скелі навколо Іделес в радіусі десяти годин їзди були геть списані ім'ям найвродливішої та найліпшої жінки Ахаггару.

Князі та посли приїздили з Тімбукту, Туата, Радамеса, Рата, приїздили і з далеких суданських дворів чорних нігерійських володарів. Приїздили туареги кель-ові з гір Аїру, темні тіббули, з гір Тібесті. Приїздив шейх пастухів кель-аюліммідів з Кого біля Нігеру, чорний гарратимський шейх із Туата, а також багаті кайди з Більми й Тауденні – цих двох найважливіших сахарськнх соляних копалень. Ба навіть із Марокко приїхало кілька знаменитих купців, які зроду-віку платили ахаггарцям проїзне мито. Весь у золоті й пурпурі, в супроводі розкішної гафли рабів, прибув посол марокканського султана, бо марокканський султан з давніх-давен був халіф церкви, до якої належали ахаггари. Фетум той посол улесливо назвав «царевою двоюрідною сестрою».

Пишні посольства, яких супроводили й по п'ятсот озброєних воїнів, – а найпишніші серед них – посольства туніського бея та марабута – шейха Ель-Баккайя з Тімбукту – привозили високошановній удові дари: старовинні килими казкової цінності та коштовні шовкові тканини, гаптовані золотом. Фетум приймала посольства милостиво й з гідністю. Її почесна варта, яка зросла до двохсот молодих дворян, дістала чудові святкові шати із суданського шовкового атласу, аби гості бачили, як їх тут шанують. Ахаггарські лицарі не могли справити собі такі чудові шати самі, бо попри свою знатність і спорідненість із султанами вони – бідні. І гостинність царського двору, якою лицарі користувалися цілу зиму, надавала їм можливість принаймні раз на день досхочу нагодувати свої родини…

– Зворотний бік усієї цієї слави, – сказав меткий Карембу Гасанові, – полягає в тому, що всі ці туарезькі вельможі як слід їдять у вдовиному замку…

– Та що ти! – здивувався Гасан, сприймаючи слова Карембу за жарт.

– Коли б ти знав, які жалюгідні прибутки мають оці пихаті туареги!

Бабула кивнув головою, й тому Гасан запитав:

– А звідки ти про це знаєш?

– Пхе, та хіба ж я князь чи сіді? Вони ж мене спочатку вважали за раба! А тому я пішов до їхніх імргадів і програв кілька мідних монет. Ми швидко з ними заприятелювали, і я за годину знав комори тих славних воїнів ліпше, аніж власні діряві кишені! Ну, то що ж, на твою думку, має такий знатний туарег?

– Напевно, поля, стада, будинки, комори, рабів…

– Помиляєшся: нічого, крім голоду. Я ж тобі кажу: зворотний бік слави! Кожен могутній рід має пастухів ї родових орендаторів грунту. Проте туареї не має стільки рабів, аби їх вистачило для всіх орендаторів. А що ж орендатор? Того не можна ані вигнати, ані продати. Орендатора успадковують так само, як грунт і взагалі все господарство. Крім того, орендатор-імргад разом із своїми синами в усіх битвах воює пліч-о-пліч з паном і повинен оддавати панові дві третини воєнної здобичі – то хіба ж можна відмовитися від такого годувальника?

Імргади також бербери, але колись, за давніх часів, переможені в бою. Тепер вони з численними родинами живуть на своїх малих ділянках часто-густо куди ліпше, аніж їхні пани.

Але найцікавіше ось що: земля тут належить жінкам, і успадковують її жінки. Хижки й взагалі більша частина вбогого туарезького маєтку належать також жінкам і переходять від матері до дочки…

Отож через злидні туареги такі забіякуваті та непосидющі. І хоч жінки мають тут дуже мало, але все-таки більше за чоловіків. У чоловіків є тільки те, що вони видеруть у сусідів або зароблять у купців. Родина живе з того, що чоловік заробить, коли несе сторожову службу, – він кілька місяців охороняє караван купців під час подорожування в глиб материка, – або виторгує який лантух борошна на ін-салаському базарі. З жінчиного маєтку родина живе тільки в добу великого голоду.

Податки, які імргад сплачує хазяїнові, невеликі. Він повинен виростити своєму володареві за рік одну верблюдицю, дати горщик верблюжого масла, дещицю меду та трохи проса. Але імргад має годувати рабів, і тому в неврожайний рік імргад разом із дітьми благає свого хазяїна, аби той не дав їм вмерти з голоду й послав куди-небудь у похід. Імргад воліє краще вмерти на полі бою, ніж страждати з голоду. Якщо ж видається врожайний рік, то милостивий пан тиждень живе то у того, то у іншого орендатора «свого маєтку» й разом із своїми рабами геть об'їдає їх. Адже туареги справжнісінькі ненажери.

– І справді, я ще зроду не бачив таких їдців! – засміявся Гасан.

– Недаремно кажуть, що ситий туарег з'їсть стільки, скільки п'ятеро арабів, які п'ять днів голодували. Коли це й перебільшення, то не дуже велике.

– М'ясо туареги їдять раз на рік, коли гостюють у сусідів. А так вони цілісінький рік в сідлі, весь час у мандрах.

– То чого ж вони тоді не працюють?

– Е ні, вони працюють. З кожної більш-менш придатної степової билинки плетуть рогожі. Що завгодно змайструють із шкіри. Вони дуже спритні ковалі й лудильники, природжені ремісники… Але з чого ти майструватимеш, коли твоя країна – суцільний камінь, а там, де є трохи грунту, – немає й краплини води? Оазу Іделес, кажуть, було принесено до тутешніх джерел у кошиках, навантажених на змучених віслюків. Землю несли до води за кілька десятків миль. Та, зрештою, скільки землі можна отак перенести? А тут іще після кількох місяців посухи рине злива, й усю з такою мукою принесену землю за п'ять хвилин змиє бозна-куди!

Отакі розмови Гасан, Бабула і Карембу вели тепер досить часто, бо здебільша бували на самоті, сидячи в наметі, по велетенських масних запонах якого, сплетених із стяжок шкіри та тоненької верблюжої вовни, без угаву періщив холодний зимовий дощ та подеколи люто шмагав навальний гірський вітер.

Хлопці лежали в хутряних спальних мішках та хукали на закляклі руки або ж гріли їх над розжареним деревним вугіллям у глиняній посудині, що стояла між їхніми ліжками, зробленими з рогожі й підвішеними над мокрою паруючою землею.

Долиною, відкритою до гірської сивуватої синяви, дув кигучий плачливий вітер. Він подеколи заглушував монотонну сумну пісню дощу й виганяв з розколин скель велетенські хмари випарів та клуби туману.

А бувало й таке, що на світанку, відхиливши рогожу, хлопці скрикували з подиву: все навкруги біле від снігу! Де це? В тропіках чи в горах Кабілії? Поодинокі фінікові пальми, витягнувши, мов жирафи, шиї з-під снігового запинала, вилискували вічнозеленою перистою кроною.

Проте ці чари розвіювалися за кілька хвилин – коли в глибинах скель спалахувало яскраве ранкове сонце. Тоді земля знову ховалася в тумані, і десь опівдні гори заливала така задушна, нестерпна спека, що руки ставали наче налиті свинцем.

Тільки найвищі шпилі, що стриміли у блакитній далечині, світилися білими сніговими шапками й вигравали чи то криваво-червоним, чи то холодним синьо-зеленим сяйвом.

А одного дня мандрівники справді-таки набралися страху.

Чорна хмара, яку грайливий вітер випадково не розбив об химерно потріскані скельні вежі, просковзнула до розлогої пласкої долини й поповзла понад самісінькою землею. Тільки тепер можна було відчути, що село Іделес лежить на височині двох тисяч метрів. Прозорий, сонячний і гарячий полудень за кілька хвилин перетворився на зловісний присмерк, насичений випарами. А ще за кілька хвилин здійнялася нестримна буря. Блискавиці крижем розтинали не небо над головою, а простір унизу, в незліченних підступних, похмурих прірвах.

Цілісінький вечір і ніч темряву осявали спалахи сліпучого вогню, без угаву гуркотів грім і відбивався стоголосою луною. Тисячі блискавиць за хвилину запалювали каламутну й мокру темряву, до якої з розколин у скелях ринули оглушливі й люті водоспади. Камінні брили, що, може, сто, а то й тисячу років стирчали над стрімкими прірвами, тремтіли в своїх гранітних ложах, і одна чи дві скотилися з таким неймовірним гуркотом, що заглушили навіть гримотіння бурі, яка в своєму шалі не мала, здається, ні кінця ні краю.

Тієї ночі в горах од блискавиці вщент згоріло кілька халуп, загинуло десять чоловік, а багатьох верблюдів, що ховалися в ущелині, згодом знайшли спалених на вугілля.

Цю бурю люди згадуватимуть десятиліття. Синьої гірської ночі, під небесами, увінчаними незліченними сузір'ями, чоловіки складатимуть на агелі довжелезні пісні про двобій тутешніх духів з духами сусідніх азджрів, страхітливий ворожий наїзд яких було рішуче відбито.

Пекельна буря була, так би мовити, заключним акордом зими з її щоденними зливами й холодними ночами.

Ранком по тій бурі порожевілі снігові шапки гір Гікени й Бадану видавалися в росяному сяйві чи не вдвічі менші, ніж досі.

Зима кінець кінцем відступила з високих нагір'їв, а дощ, який кілька днів підряд запинав обрій, був на диво теплий, лагідний і ніс з собою якусь таємничу передвесняну знемогу. Проте дощова пора на нагір'ях центральносахарських гір і в тисячах похмурих та безладних ущелин із чорно-синього, в блискотливу білу смужку кварцових жил сахарського пісковику порушила перебіг врочистих зборів.

Люди, які з далеких країн примчали поклонитися овдовілій володарці, роз'їхалися.

У зимових таборищах родин і родів ахаггарських туарегів о дощовій порі чоловіки завжди починають клопотатися господарством.

Колоди дорогоцінного дерева – справжнього скарбу, що його привозять з неозорих лісових просторів західно-африканського узбережжя, – вправні й терпеливі руки чоловіків перетворюють на чудові миски, тарілки та великі ложки. Жінки ті вироби розмальовують простим, але напрочуд гарним народним орнаментом. Старі плетуть кошики, дівчата, зібравшись у гурт, співаючи плетуть тонкі рогожі з податливої степової трави гафли. Пастухи овець та верблюдів приносять шкури, які протягом літа сушаться на сонці. То шкури антилоп та хутра дрібних ссавців, упольованих в степу. Ті шкури вимочують в настоях чинбарних рослин, вичинюють і обробляють. Перед наметами жінки тчуть на простих ткацьких верстатах грубу вовну, цупкий льон і древесні пальмові волокна, змішані з ликом чагарника, з якого видобувають славнозвісну в цих краях арабську гуму.

Ту арабську гуму збирають скрізь. Заради неї часто споряджають виправи чорних рабів, котрі приносять гуму у велетенських глиняних джбанах з передгір'їв, про які знають тільки вони. Так само велику увагу приділяють тут заготівлі страусового пір'я. Найспритніші жінки роблять з тим пір'ям справжні дива. І внизу, на ін-салаському базарі, за нього можна буде виміняти більше жита, пороху та шроту.

Можна було б довго розповідати про наполегливу працю цього простого люду в зимовому таборищі побіля розлогого й розпорошеного по долині села Іделес.

Гасан, Карембу та Бабула годинами милувалися силою й спритністю тутешнього коваля, якого туареги шанували як особу дуже поважну, – посада майстра-коваля в племені майже завжди належить родичам шейха. Гончарство теж викликало в хлопців великий подив. Гончарський круг од самого світання обертався без упину, а спритні руки майстра чаклували над ним, створюючи прості чудові миски й важкі велетенські каолінові вази, в яких на Сході споконвіку зберігають дорогоцінне зерно.

Скільки ж то побачили й скільки почули діти! З великими труднощами вивчали вони мову своїх предків.

Найкраще велося Бабулі, найгірше – Карембу. Карембу хоч і знав уже чимало слів, проте з вимовою в нього було не гаразд. Бабула заприятелював з пастухами й тижнями ходив з ними вузькими гірськими річищами по траву, яка тепер, у дощову пору, виростала скрізь, де між камінюччям у вузесенькій шпаринці або в западинці на скелі затрималося хоч трішки землі. Гасан у тих виправах участі не брав. Карембу пішов, так би мовити, в науку до славнозвісного чинбаря, який напрочуд гарно фарбував у великих ступах козячі шкури, а Гасан залюбки відвідував тутешню школу, де ретельних учнів та учениць вчили марабути. Тут вивчали арабщину, письмо, історію, математику, астрономію і дуже багато уваги приділяли поезії. В поезії кохалися й дорослі, адже недаремно кажуть, що кожен туарег – природжений поет і музикант.

Зима перешкодила обом марабутам вирушити в зворотну путь. І тому, коли матері (а матері тут самі вчать своїх дітей читати й писати, бо вони освіченіші за чоловіків, яким у безперервних подорожах та пошуках заробітку нема часу поглиблювати свої знання) попросили марабутів повчити дітей, обидва охоче погодилися. До школи приходили літні жінки й з ретельністю навчалися всього, що викладали їхнім дітям.

Гасан допомагав учням виконувати завдання» і таким чином став помічником учителя. Учні та учениці радо запрошували хлопця до себе, і незабаром він уже знав життя простих родин куди краще, ніж обидва його приятелі.

Вдосвіта молоді лицарі після купання в крижаному гірському потоці робили гімнастику. Спершу вони робили вправи з велетенськими й надто важкими для підлітка металевими списами. Потім вели бій з мечем і щитом, під час якого не в одного текла кров. Варто було тільки забаритися на частку секунди, не встигнути затулитися щитом – і гострий, наче бритва, бойовий меч, що ним туарезький воїн володіє як ніхто інший, залишить на тілі юного лицаря кривавий слід.

Опівдні, коли й узимку спека буває нестерпна, а розжарене повітря починає тремтіти, наче в пропасниці, сини суворих лицарів цілісіньку годину тренувалися в киданні списа.

Гасан мусив брати участь у тій небезпечній грі й за весь час перебування в Іделес міг побалакати з своїми друзями лише в ті дні, коли періщив дощ.

Але як змінився хлопець! Його кволі руки після болючих і виснажливих вправ швидко зміцніли й стали такі ж дужі, як і руки інших хлопців. Перші два тижні він лягав спати, нарікаючи, що в нього геть пошматоване тіло, що в нього «лопнув сухожилок», що йому, певно, порвався шлунок… Він не засинав, а швидше непритомнів.

Можливо, марабут Захаріаш першого ж дня натякнув вихователеві юних воїнів, аби той як слід узяв у роботу тендітного хлопчину. Хеліл познайомив Гасана з його однолітками і вимагав од новачка все, що й од хлопців, які тренувалися з семи років.

За кожен поганий кидок, за кожен невлучний удар – покарання. Хлопець, котрому суперник виб'є з рук меча, повинен спинатися по прямовисній скелі, під якою лежала мертва заводь з крижаною водою.

Отак Гасан за п'ять місяців пройшов крізь усі найтяжчі випробування, які за кілька років роблять з молодого туарега людину нечуваної спритності, наполегливості, витривалості й хоробрості.

О четвертій годині ранку – купання в крижаній воді гірського водоспаду, потому – нескінченне ходіння з неймовірно важким списом і щитом, потім – поєдинок, на зразок середньовічних турнірів, зі списами, але без коней. Після поєдинку – стрільба з лука та рушниці по рухливій мішені – за мішень може правити будь-який сполоханий птах, – бо туарег уважає, що кожен птах, так само як і риба, – це погань, і жоден туарег, коли він шанується, не скуштує їхнього м'яса, навіть якби умирав з голоду.

А тоді знову купання й школа…

Але не думайте, що потому настає ситний обід! Замість обіду – знову бій з мечем та щитом або вправи в сідлі – і все те в найнемилосердішу денну спеку.

Водночас із хлопцями муштрують і школених до бою мегерів.

Туарезьке верблюденя-асаха від народження живе з туарегом у халупі, наче домашній пес. Діти граються з ним. Але після другої стрижки на верблюденя чекають важкі випробування. На веселому родинному святі господар загостреною цуркою проколює верблюденяті ніздрю. Рана швидко зарубцьовується, але цурка, яка лишається в ніздрі, не дає верблюденяті ссати материне молоко, й воно змушене шукати пашу.

Навесні наступного року молодого мегера знову стрижуть, а наприкінці року починають вчити підкорятися слову. Він повинен за наказом схопитися на ноги або нараз зупинитися. Це навчання триває доти, доки верблюд зможе без нагляду пролежати, не поворухнувшись, двадцять чотири години.

Кінець кінцем коваль просуне йому крізь ніздрі кільце, в яке потім просмикують ремінці вуздечки. Відтоді молодий верблюд носить на собі сідло й вершника. Тварину треба вчити вклякати й підводитися за наказом, а також бігти вчвал скільки є сили. Цієї пори верблюдів муштрують молоді лицарі, які й самі звикають мчати чвалом у сідлі в полум'яну спеку поміж розпеченими скелями.

Тимчасом як спритний Карембу навчився вичиняти й фарбувати шкіри особливим способом, а також трохи навчився мистецтва карбування по криці в старенької, славнозвісної жінки, яка від ранку до ночі попахкувала люлькою, карбуючи метал чи складаючи неперевершені орнаменти з перламутру; тимчасом як Бабула безупинно мандрував гірськими схилами і теж навчився багато чого корисного, передусім, полювання на гірських цапів, Гасан пройшов чудову науку, зміцнів і виріс.

Через два тижні після лихої бурі прийшла перша передвісниця наступаючої короткої й бурхливої гірської весни.

Лицарі й знатні юнаки, що приїхали з далеких передгір'їв, влаштували перед замком султанші турнір, хизуючись кавалерійською спритністю, силою рук та грізною підступністю ударів.

Хоч про це ніхто не говорив, але кожен знав, що султанша повинна вийти заміж. І хоч потім вона і її чоловік мали володарювати тільки до повноліття султанового сина Іменаса, кожен юнак доброго роду залюбки віддав би геть усе за титул амгара[59]59
  Амгар – володар, князь


[Закрыть]
, за дев'ятнадцятилітню вродливу, знатну, хоробру й благородну жінку, якою була наша повелителька Фетум.

Турніри тривали до самої ночі. Одразу ж після боїв посеред двору збиралися жінки й співали імпровізованих любовних пісень, акомпануючи собі на старовинних лютнях. Молоді лицарі стояли півколом перед вродливими співачками, вбрані на їхню честь у свої найкоштовніші шати.

Після одного такого велелюдного свята нарешті підвелася султанша й мовила:

– Багато хто з вас просив моєї руки, але всі діставали одну й ту ж відповідь. Я пригнічена горем й дбаю тільки про свої удовині обов'язки. Залиште мене в моїй самотині до весни – до тієї пори, коли стада звичайно потребують досвідченої руки мужа й володаря. Але перш ніж хто цієї весни порядкуватиме нашими стадами, нам треба заплатити по рахунку…

– Помста!

– Хоч я й кажу тільки: заплатити по рахунку, але це означає, що той рахунок має бути підписаний кров'ю злочинця! Так, присягаюся життям мого осиротілого сина Іменаса, вашого майбутнього шейха: хто з вас принесе мені голову Бен Манзура, тому я стану дружиною!

Грізні, темні, закутані у запинала, воїни підвелися й під голосні вигуки потрясли важкими мечами, і на тих мечах на мить спалахнули червоні відблиски двох величезних вогнищ, вогняні омахи яких злетіли в нічне небо.

Так було складено лицарську присягу. А після наради, яка тривала цілу ніч, багато найдосвідченіших імргадів вирушили вдосвіта з Іделес, щоб простежити за ворогом і не лишити поза увагою жоден його порух. Адже наближався той день, коли ненависні шаанби мали переганяти свої численні стада верблюдів та коней, що зимували під захистком добре укріплених і озброєних оаз, до височин, вкритих буйною весняною зеленню.

Чваньковитий шейх Бен Манзур, суверенний володар північної Шаанби, теж змушений разом із своєю родиною вирушити слідом за челяддю, бо, за стародавнім непорушним законом, шейх пастушого племені – це передусім суверенний ватаг пастуших кочівель і поодиноких таборищ войовничого арабського племені.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю