Текст книги "Дон Кіхот"

Автор книги: Мигель Де Сервантес Сааведра

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 25 страниц)

РОЗДІЛ XXIV

де оповідається про те, що трапилося ще в корчмі і про багато іншого, вартого уваги

Тим часом заходила ніч, і корчмар із наказу дона Фернандо доклав усіх сил, щоб упорядити якнайкращу вечерю. Коли вона була готова, всі сіли до довгого столу й посадили на почесне місце Дон Кіхота, хоч як він од цього відмовлявся. Поруч нього сіла принцеса Мікомікона, бо він був її охоронець; далі Люсінда, навпроти них дон Фернандо й Карденіо, поруч дам – священик і цирульник, і всі з великим задоволенням взялися до вечері.

Вечеря в супроводі цікавих розмов скінчилась, коли ніч минула вже майже на дві третини. Всі погодилися розійтись та відпочити, скільки лишається часу. Дон Кіхот запропонував вартувати коло замку, щоб який велетень чи інший мандрівник-негідник не напав на них, знаючи, який скарб краси переховується тут.

Санчо був у розпачі, що вони так баряться з відпочинком, і влаштувався краще за всіх на збруї свого осла, яка, ми побачимо далі, обійшлася йому так дорого. Дами пішли до своєї кімнати, решта вмостилися де і як могли, а Дон Кіхот вийшов на шлях, охороняючи, як обіцяв, замок.

На цім усі заспокоїлися, і в корчмі запанувала тиша. Не спали тільки корчмарівна та служниця Маріторнес, які, знавши божевілля Дон Кіхота і бачивши, як він озброєний і на коні вартує коло корчми, вирішили попустувати з ним або хоч послухати його дурних вигадок. У цілій корчмі на поле не виходило жодне вікно, крім віконця на сіннику, через яке скидали вниз солому. Дві дівчини примостилися коло того віконця й побачили нашого рицаря верхи на коні; він спирався на спис і час від часу зітхав так, наче з кожним видихом із нього виходила душа. При цьому він промовляв ніжно й закохано:

– О, сеньйоро моя Дульсінеє Тобоська, вінець усієї вроди, завершення розуму, зразок дотепності, скарбниця благородства, всього доброчесного порядного й чарівного в світі! Що робить тепер твоя милість? Чи не згадуєш ти випадково про рицаря, якого ти полонила і який із власної волі наражається на такі страшні небезпеки, щоб тільки слугувати тобі? Подай мені звістку про неї, о, трилике світило! Мабуть, якраз тепер, заворожене її блиском, ти дивишся, як вона походжає галереями свого розкішного палацу, або, спираючись грудьми на ґрати ґанку, думає, як зм’якшити муки, що терпить моє бідне серце, як уславити мої страждання, заспокоїти мої сумніви і винагородити мої послуги. А ти, сонце, що мусиш уже скоро сідлати свої коні, щоб не запізнитися вітати мою господиню, прошу тебе, привітай її і від мене, коли побачиш.

Дон Кіхот дійшов цього найпатетичнішого місця своєї промови, аж тут корчмарівна почала пошепки кликати його:

– Ідіть сюди, мій сеньйоре, благаю вашу милість.

Почувши її голос, Дон Кіхот повернув голову і при місяці побачив, що його кличуть із віконця на сіннику, яке видалося йому справжнім вікном, та ще й із визолоченими ґратами, як і личить у такому розкішному замку. Одразу ж його хвороблива уява підказала йому, що вродлива донька володаря замку закохалася в нього і добивається його прихильності. З такими думками він, щоб не бути нечемним і невдячним, повернув Росінанта, під’їхав до віконця, де стояли дівчата, і сказав:

– Мене жаль бере, прекрасна сеньйоро, що ви повернули своє кохання туди, де воно не може знайти відповіді, гідної ваших великих чеснот і вроди. Але вам не слід винуватити нещасного мандрівного рицаря, серце якого не дозволяє йому підпасти під владу будь-кого іншого, крім тієї, що цілком опанувала його душу з того моменту, як його очі побачили її вперше. Простіть мені, сеньйоро, ідіть до своїх покоїв і не пробуйте більше похитнути моє чуття своїми бажаннями, щоб я не виявив більшої нечемності. А коли ви зі свого кохання до мене зажадаєте чогось іншого, ніж взаємне кохання, то скажіть, і присягаюся моїм відсутнім ніжним ворогом – я зараз же задовольню ваше бажання, хоч би ви просили пасма волосся Медузи, що, як відомо, складається з гадюк, або сонячного проміння в пляшці.

– Такого моїй пані не потрібно, сеньйоре рицарю, – відказала Маріторнес.

– Так що ж потрібно вашій пані, розумна дуеньє? – спитав Дон Кіхот.

– Тільки одну вашу прекрасну руку, щоб задовольнити те чуття, що привело її до цього вікна з небезпекою для честі, бо, коли б її батько довідався про це, він щонайменш одрізав би їй вуха.

– Хотів би я це побачити, – сказав Дон Кіхот. – Але хай батько її бережеться, якщо не хоче вмерти так прикро, як ніхто з тих батьків, що сміли торкнутись ніжного тіла своєї закоханої дочки.

Маріторнес, збагнувши, що Дон Кіхот згодиться подати руку, миттю збігала до стайні, взяла там оброть Пансового осла і вернулась до віконця якраз тоді, коли Дон Кіхот, ставши ногами на сідло, щоб дістати до ґрат і подати руку закоханій дівчині, казав:

– Нате, сеньйоро, цю руку чи, краще сказати, цей бич для лиходіїв усього світу. Нате, кажу, те, чого не торкалась іще жодна жінка і навіть та, що володіє всім моїм тілом. Я даю вам її не для поцілунків, а щоб ви могли глянути на сплетіння нервів на ній, на її м’язи, на широчінь та велике число її жил і зрозуміти, яка могутня мусить бути рука, у якої така п’ясть.

– Зараз ми це побачимо, – сказала Маріторнес і, запетлювавши оброть, кинула її Дон Кіхотові на руку, а потім міцно прив’язала другий кінець оброті до засува на дверях. Дон Кіхот, почувши на своїй руці тверду оброть, сказав:

– Ваша милість, здається, не голубить, а дере мою руку. А рука ж не винна за те зло, що вчинила вам моя воля. Не можна мститися над такою маленькою частиною за горе, якому причина – все тіло, і той, хто вірно кохає, ніколи так люто не мститься.

Але всі ці міркування Дон Кіхота ніхто не слухав, бо Маріторнес, прив’язавши його, утекла разом із корчмарівною, і обидві, регочучи, покинули нашого рицаря в такому становищі, з якого він ніяк не міг сам звільнитися.

Як уже сказано, він стояв на Росінанті, просунувши у віконце руку, прив’язану оброттю до засува, і жахався в душі, що Росінант зрушить із місця. І справді, коли б Росінант рушив хоч на крок, наш рицар повиснув би на руці; тим-то він і боявся ворухнутись, покладаючи всю надію на терпіння і спокій коня, який, гадав він, може простояти так ціле століття. Нарешті, побачивши, що його прив’язано і що дами пішли, Дон Кіхот вирішив, що все це – чарування.

Отже, він почав клясти себе за свою легковажність та необачність, бо вдруге опинився в замку, де йому так не пощастило раніше. Йому ж було відомо з рицарських книжок, що, зазнавши поразки в якій-небудь пригоді, мандрівний рицар повинен мати це за ознаку того, що пригоду призначено не для нього, а для якогось іншого рицаря, і не пробувати щастя знову. Пригадуючи це, він увесь час намагався витягти руку з петлі, але її прив’язали так добре, що всі спроби його були марні. Щоправда, він тяг руку досить обережно, боячись, щоб Росінант не зрушив із місця, і через це, хоч як хотілося йому сісти на сідло, мусив або стояти на нім, або відірвати собі руку. Він то хотів мати Амадісового меча, над яким не мали сили ніякі чари, то кляв свою недолю, то згадував Дульсінею Тобоську, то гукав свого вірного зброєносця, який, простягшись на сідлі, спав міцним сном і не цікавився навіть рідною матір’ю. Він просив допомоги і в мудреців Лірганда та Алкіфа, волав до своєї доброї приятельки Урганди і, кінець кінцем, почав ревти, як віл, гадаючи, що його зачаровано назавжди і що ці муки ніколи не кінчаться. Такі гадки стверджувало ще й те, що Росінант не рушив ні на палець, і Дон Кіхот не мав уже ніякого сумніву, що йому призначено стояти так на коні без їжі, без пиття й без сну, аж поки припиниться ворожа йому діяльність зірок або поки якийсь учений чарівник здійме з нього ці чари. Та він помилявся, бо на світанку до воріт корчми під’їхало четверо вершників, добре вдягнених та озброєних, із рушницями коло сідельних лук, і стали щосили стукати, щоб їм відчинили.

Дон Кіхот, гадаючи, що він іще й досі стоїть на варті, задирливо й голосно гукнув:

– Рицарі, зброєносці, чи хто там такий, перестаньте стукати! Чи вам не ясно, що мешканці цього замку в такий час або сплять, або не мають звичаю відчиняти фортецю, поки не зійде сонце? Станьте осторонь і погуляйте, поки розвидниться, а тоді побачимо – впускати вас чи ні.

– Який же в чорта це замок чи фортеця, щоб робити такі церемонії? – сказав один. – Якщо ви – корчмар, звеліть, щоб нам одчинили. Ми звичайні подорожні, хочемо тільки дати ячменю нашим коням і одразу ж їхати далі, бо дуже поспішаємо.

– Так ви, добродію, гадаєте, що я схожий на корчмаря? – скрикнув Дон Кіхот.

– Я не знаю, на кого ви там схожі, але знаю, що ви верзете дурниці, називаючи цю корчму замком.

– Замок це й є, – відповів Дон Кіхот, – і один із найкращих у цій місцевості, а в ньому живуть особи зі скіпетром у руках і короною на голові.

– Краще було б навпаки – із скіпетром на голові, а з короною на руках. Та так воно, мабуть, і є, коли тут спинилися актори, яким часто трапляється мати при собі ці самі скіпетри та корони, про які ви говорите, бо в такій маленькій корчмі, де так тихо, не можуть спинитися люди, гідні корони і скіпетра.

– Ви мало світ знаєте, – сказав Дон Кіхот, -бо спускаєте з очей те, що часто трапляється з мандрівними рицарями.

Товаришам вершника, що розмовляв із Дон Кіхотом, обридло слухати їхні суперечки, і вони, наче скажені, почали знову стукати в ворота. Всі, хто був у корчмі, прокинулися від цього грюкоту, а корчмар устав спитати, хто стукає.

Тим часом один із в’ючаків, на яких приїхали четверо вершників, підійшов обнюхати Росінанта, що, журний та засмучений, похнюпившись, непорушно стояв, підтримуючи свого виструнченого пана. Та хоч і здавався він зробленим із дерева, але був із м’яса та крові і не міг залишитися байдужим, а повернувся й собі почав обнюхувати того, хто так ласкаво повівся з ним. Із першого ж його поруху ноги у Дон Кіхота розійшлися й вискочили з сідла, а він не впав на землю тільки тому, що повис на оброті й відчув такий біль, неначе йому відрізували п’ясть або відривали руку. Він висів на оброті, кінцями пальців ніг торкаючись землі, і це було дуже погано для нього, бо, почуваючи, як мало треба, щоб стати всією п’ятою, і силкуючись досягти землі, він завдавав собі ще більшого болю. То були тортури людей, яких катують – вони самі збільшують собі муки, силкуючись випростатись, ошукувані надією дістати землі, коли витягнуться ще трохи.

РОЗДІЛ XXV

де нечувані пригоди в корчмі тривають далі

Дон Кіхот зарепетував так, що корчмар, одчинивши ворота, переляканий побіг подивитися, хто там галасує, а за ним побігли й ті, що були за ворітьми. Маріторнес, розбуджена цим лементом, збагнула, в чім річ, полізла на сінник і, не бачена ніким, розв’язала оброть, що тримала Дон Кіхота. Дон Кіхот одразу ж упав на землю перед очима корчмаря й подорожніх, що, оточивши його, питалися, чому він так кричить. А Дон Кіхот, не відповідаючи на їхні запитання, розв’язав петлю на своїй п’ясті, звівся на ноги, скочив на Росінанта, одяг на одну руку щит, у другу взяв спис і, від’їхавши досить далеко в поле, галопом повернувся назад, гукаючи:

– Кожного, хто скаже, ніби мене зачаровано, я, якщо дозволить принцеса Мікомікона, називаю брехуном, вимагаю відповіді й викликаю на поєдинок.

Здивовані цими словами, новоприбулі перестали дивуватися, коли корчмар пояснив їм, хто такий Дон Кіхот, і порадив не звертати на нього уваги, як на божевільного.

Тим часом уже зовсім розвидніло, і всі в корчмі, почасти через це, почасти розбуджені галасом, що його зняв Дон Кіхот, прокинулися і повставали.

Дон Кіхот, побачивши, що ніхто з чотирьох подорожніх не звертає на нього уваги й не відповідає на його запитання, лютував і злостився з досади. Якби в своїх рицарських правилах він міг знайти пункт, що дозволяв мандрівному рицареві втручатися в нову пригоду, давши слово втримуватися від них, поки завершить уже розпочату, він напав би на всіх їх і примусив би відповісти. Та йому здавалося непристойним устрявати в нові пригоди, не повернувши принцесі Мікомікона її королівства, і він мусив мовчати.

Аж тут демон, який не дрімає, влаштував так, що на той час на подвір’я корчми заїхав цирульник, у якого Дон Кіхот одібрав шолом Мамбріна, а Санчо Панса перемінив збрую на ослі. Одводячи осла до стайні, цирульник побачив Санчо, що припасовував в’ючне сідло, відразу визнав його за своє і, відважно кинувшись на Санчо, закричав:

– Впіймав таки я вас, дон злодію, верніть мій таз, сідло і збрую, що ви у мене вкрали!

Санчо, побачивши такий несподіваний на себе напад і почувши лайку на свою адресу, схопив однією рукою сідло, а другою так ударив цирульника по зубах, що в того потекла кров. Але цирульник не хотів випускати сідла і закричав на весь голос так, що всі почули його і прибігли на цей галас і сварку:

– Гей, сюди, в ім’я правосуддя! Оцей злодій хоче вбити мене, бо я забираю те, що мені належить!

– Брешеш, – відповів Санчо, – я не злодій, а цю здобич дістав у бою мій пан Дон Кіхот.

Дон Кіхот, що був при цьому, з великим задоволенням слухав, як захищається і нападає його зброєносець, і, добачивши в ньому здібну до цього людину, вирішив при першій же нагоді висвятити його на рицаря, бо він гадав, що Санчо не зганьбить рицарського звання.

Між іншим, під час суперечок цирульник сказав:

– Це сідло, сеньйори, належить мені так певно, як і те, що я маю померти, і я знаю його так добре, наче сам породив його. Крім того, тут, у стайні, стоїть мій осел, який може бути за свідка. Якщо сідло не приставатиме до нього, нехай я буду найгірший падлюка. Разом із сідлом вони того ж дня вкрали у мене новий таз. Його ще й разу не вживано, і він коштує не менше як цілий ескудо.

Тут уже Дон Кіхот не міг стриматись і, ставши між цирульником та Санчо і відіпхнувши їх обох, поклав сідло на землю, щоб усі могли бачити його, поки з’ясується істина, і сказав:

– Ви можете, ваші милості, яскраво й наочно бачити помилку, в яку впадає зброєносець, що називає тазом те, що було, є і буде шоломом Мамбріна. Його я відібрав у нього після бою, як законну й дозволену здобич. В сідельні справи я не втручаюся і можу сказати тільки, що мій зброєносець Санчо питав мого дозволу, щоб зняти збрую з коня цього переможеного страхополоха й осідлати нею свого осла. Я дозволив, і він узяв її собі. А щодо обернення збруї на в’ючне сідло, то я не можу дати цьому іншого пояснення, крім звичайного – такі перетворення трапляються у рицарських пригодах. А на доказ моїх слів, Санчо, синку, біжи й принеси сюди шолом, що його цей добродій називає тазом.

– Сеньйоре, – сказав Санчо, – якщо у вас немає кращих доказів, то таз такий самий шолом Мамбріна, як збруя цього дядька – в’ючне сідло.

– Роби, що тобі кажуть, – відповів Дон Кіхот. – Не все ж у цьому замкові зачароване.

Санчо приніс таз, і Дон Кіхот, взявши його в руки, сказав:

– Дивіться, ваші милості, з якими очима насмілюється оцей зброєносець казати, що це таз, а не шолом! А я присягаюся, що цей шолом був такий самий, коли я відібрав його, і в ньому з того часу нічого не змінилося.

– Так воно і є, – сказав Санчо, – бо з того часу, як мій пан здобув його, він користувався ним тільки в баталії – в нещасливому для нас звільненні каторжників, і коли б тоді на ньому не було цього, подібного до таза, шолома, він не викрутився б так легко, бо камінців під час бою ми скуштували чимало.

РОЗДІЛ XXVI

де остаточно розвіюється сумнів щодо шолома Мамбріна та в’ючного сідла і оповідається про інші правдиві історії

– Ну, що ви скажете, ваші милості? – скрикнув цирульник. – Ці добродії стверджують, та ще й наполягають, ніби мій таз – якийсь там шолом.

– А хто казатиме протилежне, – відповів Дон Кіхот, – я доведу йому, що він бреше, коли це рицар, а коли він зброєносець, то бреше тисячу разів гірше.

Ніколас, що був при цьому, знавши характер Дон Кіхота, забажав роз’ятрити йому навіженство та повести жарти далі, щоб усі посміялися, і сказав, звертаючись до другого цирульника:

– Сеньйоре цирульнику, чи хто ви такий, знайте, що я теж належу до вашого фаху і більше як двадцять років тому склав екзамен. Я знаю всі до одного цирульницькі прилади, а за молодих років був солдатом і дуже добре розуміюся на тому, що таке шолом, шишак, забрало та інші військові речі. З вашого дозволу я скажу, хоч завжди ладен пристати до загальної думки, що те, що сеньйор держить у руках, не тільки не таз для гоління, а таке ж далеке від нього, як біле від чорного, як правда від брехні. Отже, я кажу, що це – шолом, тільки не цілий шолом.

– Ні, звичайно, – відповів Дон Кіхот, – бо йому бракує забрала.

– Так гадаю і я, – сказав священик, зрозумівши вже наміри свого приятеля, і те ствердили Карденіо, Фернандо і його товариші.

– Що ж це таке? – скрикнув піддурений цирульник. – Хіба ж можливо, щоб стільки поважних людей казало, що це шолом, а не таз! Така комедія може здивувати весь університет, хоч які там сидять розумники. Ну, годі, коли цей таз – шолом, то сідло теж мусить бути збруєю, як каже сеньйор.

– Мені здається, що це сідло, – сказав Дон Кіхот. – Але, повторюю, сюди я не втручаюся.

– Сідло воно чи збруя, – сказав священик, – це належить розв’язати сеньйорові Дон Кіхоту, бо в цих справах ми всі даємо йому перевагу.

– Клянуся, сеньйори мої, – відповів Дон Кіхот, – у цім замку обидва рази, що я в ньому спинявся, зо мною трапились незвичайні речі, і я не зважусь певне відповідати ні на одне запитання про те, що в ньому діється. Щодо шолома, я вже висловив свою думку, а сказати, чи сідло це, чи збруя, не маю сміливості і здаюся на ваше вирішення. Мабуть, через те, що вас не висвячено на рицарів, як мене, тутешні чари не діють на вас і, маючи вільний розум, ви спроможетесь судити про все так, як воно є насправді, а не так, як мені здається.

– Певне, сеньйор Дон Кіхот цілком має рацію, – сказав дон Фернандо, – і нам належить розв’язати це питання, а щоб обґрунтувати наше рішення, я нишком зберу ваші голоси і потім повідомлю вас про наслідки.

Для тих, хто знав Дон Кіхота, все це було тільки причиною до сміху, але тим, хто не був знайомий із ним, ці жарти здавалися найбільшим безглуздям у світі. Такого погляду додержували і троє подорожніх, що на той час зайшли до корчми і, як виявилось потім, були квадрієри [63]63
  Квадрієр– поліцейський, стражник.


[Закрыть]. Але найбільше засмутився цирульник, перед очима якого таз обернуто на шолом, а в’ючне сідло, мабуть, стане розкішною військовою збруєю.

Але й ті, й другі сміялися, бачивши, як дон Фернандо ходить і одбирає у всіх голоси, запитавши нишком кожного, за що вважає він речі, через які знялася суперечка: за в’ючне сідло чи за військову збрую? Зібравши голоси від тих, хто знав Дон Кіхота, Фернандо голосно сказав:

– Річ ось у чім, добродію, я втомився збирати голоси, бо всі вважають за божевілля гадати, наче це осляче сідло, а не кінська збруя, та ще з коня гарної породи. Отже, наперекір вам і вашому ослові, це – збруя, і ви програли справу.

Почувши таке, один із квадрієрів, страшенно розгнівавшись і обурившись, сказав:

– Це таке сідло, як мій отець мені батько, і той, хто казав або каже інакше, напевне п’яний.

– Ти брешеш, як паскудний злодій! – крикнув Дон Кіхот і замахнувся списом, якого весь час не випускав із рук, на квадрієра так сильно, що, коли б той не ухилився, убив би його на місці. Спис, ударившись об землю, розбився на тріски, а решта квадрієрів, бачачи, як погано поводяться з їхнім товаришем, почали кричати, гукаючи на поміч Святе братство.

Корчмар, що теж належав до братства, прибіг із жезлом і мечем і став поруч квадрієрів. Цирульник, бачивши такий безлад, схопив своє сідло, а Санчо вхопив його з другого боку, Дон Кіхот видобув меча і кинувся на квадрієрів, Карденіо й дон Фернандо бігли на поміч Дон Кіхотові.

Священик кричав, корчмариха стогнала, корчмарівна хвилювалася, Маріторнес плакала, Доротея була збентежена, Люсінда остовпіла, цирульник гамселив Санчо, Санчо гатив цирульника, Фернандо, підібгавши під себе одного з квадрієрів, виміряв його тіло, корчмар на весь голос кликав на допомогу Святе братство, і всю корчму сповнили плач, крики, стогони, збентеження, переляк, здивовання, удари мечем, штовхани, ляпаси та кров. Серед цього хаосу, галасу й гармидеру Дон Кіхот, здумавши раптом, що зашився серед чар у таборі Аграманте, голосом, що прогримів по всій корчмі, гукнув:

– Спиніться всі, покиньте зброю, заспокойтеся і послухайте мене, якщо хочете жити.

Почувши цей гучний голос, всі спинилися, а Дон Кіхот сказав:

– Хіба не казав я вам, сеньйори, що замок цей зачарований і що в ньому живе якесь чортяче кодло? На потвердження цього я хочу, щоб ви на власні очі побачили, що чвари в таборі Аграманте перейшли до нас. Дивіться – тут б’ються за меч, там – за коня, там – за осла, далі – за шолом, і всі ми б’ємося, не розуміючи один одного. Ідіть сюди, ваша милосте, сеньйоре священику. Нехай один із вас буде королем Аграманте, а другий – королем Собріном, і замиріться. Бо присягаюся, це великий злочин, що ми, стільки значних людей, б’ємося за такі дурниці.

Квадрієри, не зрозумівши нічого зі слів Дон Кіхота і бачивши, що дон Фернандо, Карденіо та їхні товариші б’ють їх, не хотіли заспокоїтися. Цирульник згоджувався на замирення, бо під час бою йому вирвали півбороди й подерли сідло. Санчо, тільки зачувши голос свого пана, послухався, як добрий слуга. І тільки корчмар настоював на тому, що слід покарати цього божевільного, який щоразу баламутить усю його корчму. Кінець кінцем, гамір ущух, але в уяві Дон Кіхота аж до кінця днів його таз залишився шоломом, а корчма – замком.

Коли всі, завдяки вмовлянням священика, заспокоїлися й стали приятелями, один із квадрієрів, той, кого добре таки натовк дон Фернандо, згадав, що серед інших наказів про арешти в нього був і наказ заарештувати Дон Кіхота за те, що той визволив галерників. Згадавши про це, він захотів перевірити прикмети і, витягши з-за пазухи пергаментовий сувій, почав читати його. Не бувши дуже письменним, він на кожному складі спинявся, позираючи на Дон Кіхота й порівнюючи ознаки, зазначені в наказі, з його постаттю. Кінець кінцем, він визнав, що наказ, безперечно, дано на Дон Кіхота. Переконавшись у цьому, квадрієр згорнув пергамент, узяв його в ліву руку, а правою схопив нашого рицаря за комір, голосно промовляючи:

– Допоможіть Святому братству, а щоб ви знали, що я маю на це право, прочитайте наказ, де сказано заарештувати цього розбійника з великого шляху.

Священик взяв наказ і побачив, що квадрієр каже правду і що прикмети, зазначені в наказі, підходять до Дон Кіхота. А Дон Кіхот, побачивши, як погано поводиться з ним цей підлий негідник, страшенно розлютувався і, хоч у нього самого тріщали всі кістки, навалився на квадрієра всім тілом і схопив його обома руками за горло. Якби товариші не звільнили квадрієра, він наложив би головою перше, ніж Дон Кіхот розняв руки. Корчмар, зобов’язаний допомагати членам братства через свою належність до нього, прибіг підтримати квадрієра. Його жінка знову почала голосити, і їй вторували дочка та Маріторнес, прохаючи помочі в неба й у всіх небожителів. Санчо, почувши цей гармидер і побачивши те, що діялося, сказав:

– Безперечно, мій пан каже правду про чари в цьому замку. В ньому й двох годин не можна перебути спокійно. Фернандо, обом на радість, розборонив квадрієра та Дон Кіхота і розняв їм руки, якими один тримав за горло, а другий – за комір свого супротивника. Квадрієр, проте, не хотів відмовитись від своєї здобичі і вимагав від усіх допомогти йому в його справах. Відданість королю й Святому братству, мовляв, зобов’язує їх докласти сил до арешту цього злодія і розбійника з великих і малих шляхів.

Почувши такі міркування, Дон Кіхот засміявся і з усім своїм спокоєм сказав:

– А йдіть лишень сюди, брудні й низьконароджені люди! Ви називаєте розбоєм на шляхах звільнення каторжників, підняття тих, що впали, допомогу тим, хто потребує допомоги? О, безчесний ви народ, негідний зі своїм убогим та мерзенним розумом! Ви не межете розуміти честь мандрівного рицарства і шанувати навіть тінь його, не те що присутнього тут рицаря. Ідіть-но сюди, розбишаки з квадрильї, злодії з дозволу Святого братства! Скажіть, хто був той неук, що підписав наказ ув’язнити такого рицаря, як я? Який невіглас не знає, що мандрівні рицарі не підлягають загальним законам, що їхній закон – в їхньому мечі, їхня сила – у відвазі, їхні правила – власна воля? Хто, повторюю, той дурень, який не знає, що жодна дворянська грамота не дає стільки пільг та переваг, скільки дістає їх мандрівний рицар того дня, як його висвячують на рицаря і він оддає себе важкому рицарському фахові? Який мандрівний рицар платив податки, данини, збір на черевички королеві, місцеві податки, річне, шляхове? [64]64
  В часи, що їх описує автор, та далеко й пізніше, було надзвичайно багато податків, що за їх допомогою, обираючи трудящих, королі утримували свій колосально великий двір.


[Закрыть]. Який кравець подав йому рахунок на пошиту одіж? Який господар замку, що приймав рицаря в себе, брав із нього гроші за ночівлю? Чи був такий король, що не запрошував би його до столу, або дівчина, що не закохалася б у нього? Нарешті, чи був або чи буде коли-небудь мандрівний рицар, що не спромігся б дати чотириста палиць чотирьомстам квадрієрам, які перепинять йому дорогу?