Текст книги "Дон Кіхот"

Автор книги: Мигель Де Сервантес Сааведра

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 25 страниц)

РОЗДІЛ XVI

про відповідь Дон Кіхота своєму ганьбителеві та про інші важливі й цікаві події

Дон Кіхот підвівся і, тремтячи всім тілом, наче був налитий живим сріблом, хапаючись і заїкуючись, заговорив:

– Місце, де я нині, присутні тут особи і пошана, з якою я завжди ставився і ставлюся до вашої милості, зв’язує руки моєму справедливому гнівові. Тому, а також знаючи, як і всі знають, що рясоносці, подібно до жінок, озброєні самим лише язиком, я теж із такою зброєю стаю на бій із вашою милістю, від якого я певніше міг би сподіватись доброї поради, аніж підлої обмови.

Доброзичливі та щирі зауваження треба робити в інших обставинах й іншим способом. Ганьблячи мене привселюдно й так суворо, ви, щонайменше, перебрали міру доброзичливої науки, бо вона краще діє лагідністю, ніж брутальністю, і не личить, заплющивши очі, називати грішника божевільним і дурнем, не довідавшись навіть, у чому його провина. А коли це не так, скажіть мені, через яке саме безглуздя, що ви його в мені побачили, засудили й заплямували, мушу я повернутись додому й заходитись коло господи, жінки та дітей, хоч ви й не знаєте, чи я їх маю? Хіба ж для того, щоб нерозважливо встановлювати рицарські закони та висловлюватись про мандрівних рицарів, досить здобути освіту між чотирьох стін десь у школі, де ви бачите світу на двадцять чи тридцять миль округи? Чи не гадаєте ви, що то даремна праця та змарнований час – блукати по світу, шукаючи не втіх, а тернів життя?

Якби самі рицарі або ті, кого я вважаю за славних і великих, або люди доброго роду вважали мене за божевільного, то така думка становила б для мене невиправну образу. А якщо я божевільний тільки для якихось учнів, що ніколи не ставали на рицарську путь і не йшли нею, то це байдужісінько мені.

Рицар я є, рицарем і помру, якщо на це буде воля Всевишнього. Дехто йде шляхом гордого честолюбства, інші – низького, підлого підлещування; деякі обирають путь обману та лицемірства, а дехто – справжньої справедливості. А я під проводом своєї зірки прямую вузькою стежкою мандрівного рицарства, виконуючи свої обов’язки, і нехтую своїми вигодами, але не сумлінням. Я виправляв помилки, карав зухвалість, перемагав велетнів. Мої наміри завжди звернені на добро – допомагати всьому гарному й не робити ніякого лиха. Скажіть тепер, ваші ясновельможності, герцог і герцогине, чи слід того, хто так думає, робить і каже, називати небагатим на розум?

– Добре, їй-богу, – сказав Санчо, – і не кажіть більше нічого, ваша милосте. Краще вже не сказати, не подумати, не переконати. Тим більше, коли цей добродій заперечує, що в світі були мандрівні рицарі, то не дивно, що він не знає й того, про що говорить.

– А ви, брате, – спитав священик, – певне, той Санчо Панса, що, переказують, вам пан обіцяв острів і на ньому губернаторство?

– Так, це я, – відповів Санчо, – і заслужив цього не менше, як хто інший. Я з тих, про яких кажуть: до добрих людей притулився, та й сам добрим ізробився. Притулився я до доброго сеньйора і, пробувши з ним кілька місяців, зроблюся, як другий він. Хай живе він, хай живу я, і хай ніколи не бракує йому імперій для царювання, а мені – островів для порядкування!

– І напевне не бракуватиме, друже Санчо, – сказав герцог, – бо я ім’ям сеньйора Дон Кіхота доручаю вам керувати одним із моїх островів, яких я маю чимало.

– Схили коліна, Санчо, – порадив Дон Кіхот, – і подякуй його милості за добродійство.

Бачивши, що Санчо так і зробив, священик підвівся дуже люто й сказав:

– Ваша милість нерозважливі так само, як і ці два божевільні. Та й чому не бути їм божевільними, коли ті, хто в здоровому розумі, беруть за приклад їхнє безумство? Доглядайте їх, ваша милосте, а я тим часом піду додому, щоб не гудити того, чого не можу виправити.

І після цих слів він пішов, дарма що його просили герцог і герцогиня, хоч герцог не дуже й наполягав, бо йому заважав сміх, викликаний безрозсудливою люттю священика.

Герцогиня помирала зо сміху, слухаючи Санчо, який здавався їй втішнішим та божевільнішим за свого пана; та й багато кому тоді здалося б так.

Нарешті Дон Кіхот заспокоївся, обід закінчився і в їдальню ввійшло чотири дівчини, одна зі срібним тазом, друга теж зі срібним глеком, третя несла на плечах два розкішні білі рушники, а четверта принесла круглий кусок неаполітанського мила. Дівчина, що несла таз, підійшла до Дон Кіхота і підставила його під бороду нашому рицареві, а той, гадаючи, що в цих місцях був звичай мити замість рук бороду, покірно, і слова не сказавши, витягнув свою шию.

Зараз же з глека полилась вода, і дівчина, що несла мило, почала намилювати йому бороду і миттю вкрила йому білою, як сніг, піною не тільки підборіддя, а й усе обличчя, навіть очі, які він мусив був заплющити.

Герцог та герцогиня, яких не попереджено про цю витівку, самі зацікавлені, чекали, чим кінчиться таке надзвичайне вмивання.

Після того, як усе обличчя нашого рицаря на три пальці вкрилось піною, дівчина, що мила бороду, удала, наче в глеку немає вже води, і звеліла принести свіжої, кажучи, що сеньйор Дон Кіхот почекає. Дон Кіхот скорився і лишився сидіти, являючи собою якнайкумеднішу постать, що мимоволі викликала сміх. Усі присутні, а їх було багато, дивилися на його витягнену, смагляву шию, на заплющені очі та на вкриту милом бороду, і то було диво й доказ їхнього розуму, що вони зуміли не сміятися.

Дівчата, що вигадали цей жарт, спустивши очі, не зважувалися глянути на своїх панів, а ті вагалися між гнівом і сміхом, не знаючи, чи покарати їх за зухвальство, чи нагородити за завдану їм утіху. Кінець кінцем, дівчина, що ходила по воду, вернулась, умивання кінчилось, і Дон Кіхотові витерли бороду й обличчя. Дівчата, віддавши йому низенький реверанс, збиралися вже виходити, коли це герцог покликав їх і, щоб не образити Дон Кіхота, звелів помити бороду й собі, сказавши до дівчат:

– Ідіть помийте й мене, тільки глядіть, щоб вистачило води.

Розумна та дотепна дівчина підставила йому, як зробила це й дон Кіхотові, таз під бороду, швиденько намилила, витерла та обсушила її, і, віддавши реверанс, всі вони пішли. Потім уже довідалися, що герцог поклявся покарати їх за зухвалість, але скасував свою постанову, коли вони і його помили з милом.

Санчо дивився на ці церемонії умивання і казав сам собі:

– Ось коли б у цій країні був звичай зброєносцям теж мити бороду так, як рицарям! Моїй бороді воно було б дуже потрібно, а якби поскребти її ножем – іще краще.

– Що ви там самі собі кажете, Санчо? – спитала герцогиня.

– Я, сеньйоро, завжди чув, що при дворах інших принців після їжі дають воду на руки, а не миють їм бороди, і через те кажу, що добре, коли хто довго живе. Балакають, правда, що, довго живши, доводиться зазнати багато лиха, та я гадаю, що отак умитись багато приємніше, ніж прикро.

– Не турбуйтеся, друже Санчо, – сказала герцогиня. – Я звелю, щоб мої служниці помили вам не тільки бороду, а й усього, якщо це треба буде.

– Досить поки й самої бороди, – відповів Санчо, – а далі – як Бог дасть.

– Чуєте, дворецький, – сказала герцогиня, – чого хоче добрий Санчо? Ідіть і цілком виконайте його бажання.

Дворецький відповів, що він готовий служити сеньйорові Санчо і пішов обідати, взявши і його з собою, а Дон Кіхот, герцог і герцогиня залишилися коло столу, розмовляючи про різні речі, але тільки про такі, що так чи інакше стосувалися до військових справ та мандрівного рицарства.

Герцогиня попросила Дон Кіхота описати й змалювати вроду та риси обличчя сеньйори Дульсінеї Тобоської, яка, згідно з тим, що казали про її красу, мала бути найвродливішим створінням на землі й навіть у цілій Ламанчі.

Почувши про бажання герцогині, Дон Кіхот зітхнув і промовив:

– Я, безперечно, зробив би це, якби образ її не викреслило з моєї пам’яті нещастя, що оце спіткало мене. Воно таке велике, що мені легше оплакувати, ніж описувати його. Ви повинні знати, ваші ясновельможності, що, поїхавши недавно поцілувати їй руки й дістати від неї благословення та дозвіл на цей третій від’їзд, я знайшов її не таку, як шукав. Я знайшов її зачаровану й обернену з принцеси на селянку, з красуні – на потвору, з запашного створіння – на смердюче, зі статечної – на грубіянку, зі світла – на темряву; одне слово, з Дульсінеї Тобоської – на селянку з Саяго [90]90
  Селяни з Саяго були тоді найбільш темні й затуркані в Іспанії.


[Закрыть].

– Боже милий! – скрикнув герцог. – Хто ж був той, що зробив стільки зла світові? Хто відібрав у неї красу, що так визначала її, спритність, що прикрашала її, скромність, що давала їй славу?

– Хто? – перепитав Дон Кіхот. – Та хто ж може це бути, як не який-небудь зловмисний чарівник, один із багатьох, що ненавидять і переслідують мене? Це кляте кодло народилося, щоб затьмарювати та нищити подвиги добрих і надавати блиску та звеличувати вчинки лихих. Чарівники переслідували мене, переслідують і переслідуватимуть, поки не вкинуть мене та мої рицарські подвиги в глибоку безодню забуття. Вони шкодять мені й ранять мене в тім місці, де, знають вони, я найбільше відчуваю біль, бо відібрати у мандрівного рицаря його даму – значить одібрати в нього очі, якими він дивиться, сонце, що світить йому, і підпору, що підтримує його. Я багато разів казав уже й повторюю знову, що мандрівний рицар без дами подібний до дерева без листя, до будівлі без фундаменту, до тіні без тіла, яке її кидає.

– Більше вже нічого не скажеш, – мовила герцогиня, – але якщо вірити історії сеньйора Дон Кіхота, яка нещодавно вийшла в світ з ухвали всього людства, то з неї, коли не помиляюся, виходить, ніби милість ваша ніколи не бачили сеньйори Дульсінеї; і що сеньйора не існує, а є лише фантастичною особою, породженою та витвореною вашою уявою, яку ви прикрашаєте всіма чеснотами та досконалістю собі до смаку.

– З приводу цього можна багато говорити, – відповів Дон Кіхот. – Тільки Бог знає, чи є в світі Дульсінея, фантастична вона чи не фантастична. Це – такі речі, що їх ніяка допитливість не може дослідити до кінця. Я не породив і невитворив моєї сеньйори. Я бачу її таку, якою вона мусить бути, з усіма тими прикметами, що можуть уславити її на цілий світ: вродливу без цяточки, статечну без чванливості, люблячу, але скромну, чемну через своє виховання і високого роду, бо при благородній крові врода вилискує та сяє на вищих щаблях досконалості, ніж у красунь низького походження.

Розмова герцога, герцогині й Дон Кіхота дійшла саме до цього місця, коли вони почули багато голосів та шум у палаці, а незабаром у залу вскочив Санчо, дуже збентежений, із ганчіркою замість серветки на шиї, а слідом за ним багато кухарчат та інших іще менших прислужників. Один із них тримав у руках невеличкий таз із водою, брудний колір якої доводив, що то були помиї.

Він ішов слідом за Санчо, якомога силкуючись підставити цей таз під бороду, а друге кухарча удавало, що хоче помити її.

– Що це таке, хлопці? – скрикнула герцогиня. – Чого вам треба від цього доброго чоловіка? Хіба ж ви не знаєте, що його обрано на губернатора?

– Цей сеньйор, – відповіло друге хлопча, – не хоче вмиватись за нашим звичаєм так, як умивався вже мій пан герцог та його сеньйор рицар.

– Ні, я хочу, – сказав Санчо, виявляючи великий гнів, – але хочу, щоб рушники були чистіші, вода світліша, а ваші руки не такі брудні, бо, кінець кінцем, між мною і моїм паном не така вже різниця, щоб його слід було мити ангельською водою, а мене чортячими помиями. Добра річ звичаї різних країн і палаців, але тоді тільки, коли вони не роблять нам прикрого. Умивання, що тут у вас заведене, гірше за самобичування. Борода в мене чиста, і я зовсім не маю потреби освіжатися, а тому, хто підійде до мене й захоче чи то умивати, чи тільки торкнутися однієї волосинки на моїй бороді, я дам такого стусана, що й кулак вгрузне йому в череп. Всі ці церемонії та намилювання більше нагадують погані жарти, ніж увагу, що виказують гостям.

Герцогиня аж заходилася сміхом, слухаючи лютого Санчо, але Дон Кіхотові не до вподоби було бачити його з такою брудною ганчіркою, оточеного кухарчатами, і він, низько вклонившись герцогам, ніби прохаючи дозволу заговорити, спокійно сказав усій юрбі:

– Слухайте ви, сеньйори рицарі, покиньте цього дядька та йдіть туди, звідки прийшли, або куди хочете. Мій зброєносець такий самий, як і інші, а цей таз – непотрібна для нього посудина. Ідіть собі, як я раджу, і дайте йому спокій, бо ні він, ні я не розуміємося на таких жартах.

Санчо підхопив слова Дон Кіхота й продовжував:

– Спробуйте тільки ще поглузувати з мене, селюка, і я не стерплю цього. Нехай сюди принесуть гребеня або чого хочуть та пошкребуть мені бороду. Якщо там знайдеться щось образливе для чистоти, я дозволю постригти себе навхрест.

Герцогиня, не перестаючи сміятись, відповіла:

– Санчо Панса цілком має рацію й завжди її матиме. Він чистий і, як сам каже, не має потреби вмиватися. А якщо наш звичай йому не до вподоби, – хай він робить, як знає. Тим більше, що ви, слуги чистоти, самі дуже брудні та неохайні і, скажу, надто нахабні. Ви зважились принести такій високошановній особі замість таза та глека з чистого золота та рушників із голландського полотна – дерев’яні корита та кухонне ганчір’я. Отже, ви злі і підлі негідники, що не можете сховати своїх заздрощів до зброєносців мандрівних рицарів.

Кухарчата і навіть дворецький, що прийшов разом із ними, подумали, що герцогиня говорить серйозно, швидко зняли із Санчо ганчірку і, збентежені та засоромлені, подались до кухні. Санчо, побачивши, що визволився з цієї, як він гадав, превеликої небезпеки, підійшов до герцогині і, ставши перед нею навколішки, сказав:

– За те, що ваша милість зробили мені, я можу віддячити тільки бажанням самому зробитися мандрівним рицарем і служити вашій світлості, поки буду живий. А тим часом я простий селянин, Санчо Панса на ймення, маю жінку, маю дітей і коли щось з усього цього може стати в пригоді вашій ясновельможності, я виконаю ваш наказ раніше, ніж ви встигнете його дати.

– Видно, що вас навчено ввічливості в школі справжньої ввічливості, Санчо, тобто що ви виховувались під доглядом сеньйора Дон Кіхота, – сказала герцогиня. – Щасти, Боже, такому панові – проводиреві рицарства і такому слузі – зірці відданості всіх зброєносців. Підведіться, друже Санчо, і я нагороджу вашу чемність, попросивши сеньйора герцога призначити вас якнайшвидше губернатором, що він уже й сам вам обіцяв.

Розмови на цьому припинилися. Дон Кіхот пішов відпочити після обіду, а герцогиня запропонувала Санчо зайти до неї, якщо він не дуже хоче спати, і перебути деякий час із нею та її служницями в прохолодній залі. Санчо відповів, що хоч він і звик спати влітку по обіді чотири-п’ять годин, але силкуватиметься цього дня не спати й однієї години і виконає її розпорядження, щоб віддячити за її ласку.

РОЗДІЛ XVII

де оповідається, як знято чари з незрівнянної Дульсінеї Тобоської, що становить одну з найвизначніших пригод цієї книги

Герцогові й герцогині дуже сподобалися розмови з Санчо Пансою та з Дон Кіхотом, і вони вирішили пожартувати з нього так, щоб це нагадувало рицарські пригоди.

Найбільше дивувала герцогиню простота Санчо, що дозволяла йому вірити, ніби Дульсінея була зачарована, тоді як у цій справі чарівником був він сам.

Давши своїм слугам наказ, як і що робити, вони через шість днів після цього запросили Дон Кіхота й Санчо на полювання і взяли з собою стільки мисливців та доїжджаючих, скільки досить було б і для короля. Дон Кіхотові дали мисливську одіж, але він не захотів одягати її, відмовляючись тим, що незабаром йому доведеться повернутися до тяжких військових вправ і йому незручно возити з собою цілий гардероб убрання; Санчо подарували одіж із найтоншого зеленого сукна, і той охоче її взяв, мавши на думці продати її при першій нагоді.

Призначеного дня Дон Кіхот озброївся, а Санчо одягнувся у свою нову одіж, сів на осла, з яким він не хотів розлучатися, хоч йому й давали коня, і приєднався до загону доїжджаючих. Герцогиня вийшла в розкішному вбранні і Дон Кіхот із ґречності тримав за вуздечку її коня, хоч герцог і не хотів дозволити цього.

Кінець кінцем, вони приїхали в ліс, що ріс між двома високими горами, призначили, де стояти кожному, розташували по місцях мисливців, і почалося полювання з галасом, криками, гавкотінням собак і сурмлінням сурм, через які не можна було чути одне одного.

Герцогиня зійшла з коня і стала з гострою рогатиною там, де, як вона знала, звичайно проходять дикі кабани, Дон Кіхот і герцог теж посходили на землю і стали поруч неї, а Санчо влаштувався на своїм ослі позад усіх, боячись покинути його, щоб не трапилося часом із ним якого лиха. Не встигли вони стати на землю, а багато мисливців і слуг зайняти свої місця, як побачили, що на них мчить вигнаний собаками величезний кабан, вишкіривши ікла, а піна так і ринула з його рота. Помітивши його, Дон Кіхот просунув руку в щит, поклав другу на меч і вийшов назустріч кабанові, так само зробив і герцог зі своєю рогатиною, а герцогиня випередила б їх, якби чоловік не затримав її.

Санчо, побачивши таку велетенську тварину, зіскочив з осла, кинувся щосили навтіки, а потім почав дертися на високого дуба. Та коли він зліз уже до половини і вхопився за віть, щоб лізти вище, лиха пригода спіткала його – віть уломилася, і Санчо, падаючи, повис на гілках зовсім низько над землею. Опинившися в такому становищі, почуваючи, як рветься його зелена одіж, якою він зачепився за віть, і гадаючи, що страшенна тварина дістане його, коли кинеться сюди, Санчо зняв такий галас, що всі, хто не бачив його, подумали, що він уже в кабана в зубах.

Коли кабан звалився під ножами мисливців, Дон Кіхот, пізнавши голос Санчо, повернув голову й побачив, що той висить догори ногами на дубі, а поруч стоїть Сірий, який не покинув його в нещасті.

Дон Кіхот підійшов і відчепив Санчо, а той, почуваючи себе вільним і на землі, глянув на свою подерту одіж і засумував, бо йому здавалося, що це багате вбрання коштувало цілий маєток. Тим часом величезну тушу вбитого кабана навантажили на в’ючного осла і, вкривши його на ознаку перемоги стеблами розмарину та миртовим гіллям, повезли до розставлених у лісі наметів, де мисливців чекали столи і такий розкішний, і з такою силою страв обід, що з нього самого можна було бачити багатство й вельможність тих, хто його давав.

Пообідавши, вони вийшли з намету в ліс і провели день, оглядаючи різні ділянки. Заходила ніч, що саме й сприяла намірам герцога та його дружини. Присмерком, уже зовсім уночі, раптом здалося, що ліс з усіх чотирьох кінців запалав, і там, і тут розляглися звуки незчисленних сурм та інших військових інструментів, наче лісом проходило багато загонів кінноти, а потім залунали нескінченні вигуки «лелілі», як кричать звичайно маври, кидаючись у бій.

Сурми й ріжки сурмили, барабани били тривогу, флейти, свистіли; все це сталося відразу й так бучно, що хіба нечулі люди могли б не перелякатися. Герцог був уражений, герцогиня – стривожена, Дон Кіхот – здивований, Санчо тремтів, і навіть ті, хто знав про цей жарт, оторопіли. Злякавшись, усі замовкли, і в цей час до них під’їхав в убранні диявола поштар, що замість сурми сурмив у величезний кривий ріг, а той видавав гострі й неприємні звуки.

– Гей, брате поштарю, – сказав герцог, – хто ви такий і звідки? І що то за військо, що, здається, йде лісом?

– Я – диявол, шукаю Дон Кіхота Ламанчського, – відповів поштар гучним і страшним голосом. – Люди, що там їдуть, – шість загонів чарівників, які на тріумфальній колісниці везуть незрівнянну Дульсінею Тобоську. Вона їде зачарована в супроводі чемного француза Монтесіноса, що розкаже Дон Кіхотові, як можна зняти з неї чари.

– Якби ви були диявол, як ви кажете і про що свідчить ваша зовнішність, – сказав герцог, – ви одразу пізнали б рицаря Дон Кіхота Ламанчського, бо ось він стоїть перед вами.

– Їй-богу, – сказав диявол, – честю присягаюся, я й не вгадав цього. У мене в голові стільки різних думок, що про головне, заради чого я приїхав сюди, я й забув.

Диявол, не злазячи з коня, втупив очі в Дон Кіхота і сказав:

– До тебе, Рицарю Левів, послав мене нещасний, але хоробрий рицар Монтесінос і доручив переказати, щоб ти чекав його на тому місці, де я тебе знайду, бо він везе з собою так звану Дульсінею Тобоську і хоче розказати, як звільнити її від чар. А тому, що я виконав доручення, то мені нема чого лишатися тут.

Сказавши це, він засурмив у свій незвичайний ріг, повернувся і, не чекаючи відповіді, поїхав. Герцог звернувся до Дон Кіхота:

– Ви гадаєте чекати тут, ваша милосте?

– А чому ні? – спитав той. – Я чекатиму, відважний і певний своєї сили, хоч би мене атакувало все пекло.

– А я, якщо побачу ще такого диявола і з таким рогом, то шукайте мене не тут, а у Фландрії, – мовив Санчо.

Тим часом усе темнішало, і в лісі зайнялось багато вогників, що мигтіли, як мигтять у небі сухі випари землі, перед очима нашими, немов обертаючись на летючі зорі. Одночасно почувся страшенний гуркіт, наче від коліс великих фургонів, що, кажуть, так риплять та скриплять, що від цього тікають вовки та ведмеді. До цієї бурі приєдналася друга, ще дужча – здавалося, немов по всіх чотирьох кінцях лісу одночасно відбуваються бої чи сутички, бо з одного боку гуркотіли гармати, з другого – гримало безліч рушниць, навкруги лунали голоси вояків, а здаля лунали бойові окрики маврів. Сурми, роги, барабани, флейти, гармати, рушниці, а найбільше – страшне рипіння коліс фургона, творили всі разом такий гучний та жахний шум, що Дон Кіхот, щоб терпіти його, мусив зібрати всю свою мужність.

Аж ось до них під’їхала колісниця на рипучих колесах. Цю колісницю тягло дві пари лінивих волів, укритих чорними попонами. До кожного рогу їх був прив’язаний палаючий факел. На колісниці стояв високий ослін і на ньому сидів поважний дід із бородою, білішою від снігу й такою довгою, що вона сягала йому аж до поперека. На ньому була широка, з чорної клейонки мантія; його супроводило двоє страхіть теж у клейончатій одежі і з такими обличчями, що Санчо, тільки глянувши на них, заплющив очі, щоб удруге їх не бачити. Порівнявшися з місцем, де всі стояли, поважний дід підвівся зі свого ослона і вголос сказав:

– Я – вчений Ліргандо, – і колісниця після цього поїхала далі, а дід не сказав більше жодного слова. Слідом за нею під’їхала друга колісниця з другим старим дідом на ослоні, і коли з його наказу візник спинив воли, дідусь не тихше за першого промовив:

– Я – вчений Алькіфе, великий приятель Урганди Невідомої, – і поїхав далі.

Незабаром так само з’явилася ще одна колісниця, але той, хто сидів на ній, був не старий, як попередні, а міцний чолов’яга, неприємний на вигляд. Під’їхавши, він теж устав і хрипко сказав:

– Я – чарівник Аркалаус, запеклий ворог Амадіса Гальського і всієї його родини, – та й собі проїхав далі.

Всі три колісниці незабаром спинилися й стали неподалік, після чого стихло й рипіння їхніх коліс. І відразу ж натомість залунала надзвичайно ніжна мелодійна музика.