Текст книги "Дон Кіхот"

Автор книги: Мигель Де Сервантес Сааведра

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 25 страниц)

РОЗДІЛ VII

про великий успіх, що мав Дон Кіхот під час жахливої, ніколи не чуваної пригоди з вітряками і про інші, гідні спомину пригоди

У цю хвилину вони побачили тридцять чи сорок вітряків, що стояли недалеко в полі. Тільки Дон Кіхот побачив їх, він зараз же сказав своєму зброєносцеві:

– Доля посилає нам більше, ніж ми могли сподіватися; бо дивись, друже Санчо, там стоять тридцять, а то й більше превеликих велетнів. Я битимусь із ними й усіх повбиваю, а те, що ми від них здобудемо, стане основою нашого багатства.

– Яких велетнів? – спитав Санчо.

– Тих, що ти бачиш там, із величезними руками; вони у декого з них сягають двох миль.

– Придивіться краще, ваша милосте, – сказав Санчо, – те, що вам здається велетнями, це звичайнісінькі вітряки, а їхні руки, як ви кажете, – то крила: їх крутить вітер, а вони крутять жорна.

– Зразу видно, що ти не маєш рицарського досвіду, – відповів Дон Кіхот. – А втім, це – велетні, і якщо ти боїшся, стань осторонь та дивись, поки я битимуся з ними в лютому й нерівному бою.

Із цими словами він стиснув шпорами боки Росінанта, аж ніяк не зважаючи на репетування свого зброєносця, який увесь час кричав йому навздогін, що то вітряки, а не велетні. Та Дон Кіхот, певний, що то величезні гіганти, не чув криків Санчо, не бачив, що то таке, хоч був коло самих млинів, і, кидаючись на вітряки, гукав на повний голос:

– Не тікайте, підлі й гидкі створіння, бо на вас нападає тільки один рицар.

На той час знявся вітрець, і крила вітряків почали рухатися. Побачивши це, Дон Кіхот гукнув:

– Ви мене знатимете, хоч би у вас було стільки рук, як у велетня Бріарея [35]35
  Міфічний велетень із рицарських романів, що мав кілька рук.


[Закрыть].

Кажучи таке і від щирого серця доручаючи себе своїй сеньйорі Дульсінеї та просячи її допомогти йому в такій важкій пригоді, він метнувся до вітряків і встромив списа в крило найближчого з них. Вітер зміцнів, дужче повернув крило і потрощив списа, а їздця разом із конем шпурнув геть у поле. Санчо Панса, під’їхавши на ослі, щоб допомогти нашому рицареві, побачив, що той не має сили ворухнутись через великий удар, якого дістав, покотившись із Росінантом.

– Боже мій, – сказав Санчо, – чи ж не попереджав я вашу милість? Хіба ж не видно було, що то вітряки, кожному, у кого в голові немає таких самих вітряків?

– Мовчи, друже! – відповів Дон Кіхот. – На війні, як ніде інде, речі потерпають від постійної мінливості долі. Я гадаю, та воно так і є, що чарівник Фрестон, який украв у мене бібліотеку та книжки і важким духом дихає на мене, обернув цих велетнів на вітряки, щоб я не міг уславитись, перемігши його. Та його чари нічого не варті проти мого меча.

Санчо Панса допоміг йому підвестися, посадив на Росінанта, якому вітряки мало не потрощили ребра, і після цього вони рушили далі, прямуючи до Пуерта Лапіс, де, як запевняв Дон Кіхот, їм не бракуватиме різних пригод, бо через це місце проходила сила народу. Та нашого рицаря дуже турбувала втрата списа, і, розмовляючи про це зі своїм зброєносцем, він сказав:

– Я, пригадую, читав, що один іспанський рицар на ймення Дієго Перес де Варгас, у якого під час бою зламався меч, вивернув величезний дуб, чи то відламав здоровенну дубову гілляку, і з нею того самого дня вчинив стільки подвигів і повбивав стільки маврів, що його прозвали «Громилою» [36]36
  Маври– колишні мешканці Іспанії, магометани. Їх увесь час переслідували іспанські феодали та буржуазія нібито як людей іншої віри, а насправді, щоб пограбувати. В часи панування інквізиції попи вирізали й спалили кілька десятків тисяч маврів. Майно їхнє перейшло до церкви й короля.


[Закрыть]. Я сказав це тобі тому, що й сам збираюся відламати отаку дубову гілляку і вчинити з нею такі подвиги, що ти вважатимеш себе найщасливішою в світі людиною, побачивши й побувши свідком речей, яким ледве чи можна пойняти віри.

– Я вірю всьому, що каже ваша милість, – відповів Санчо, – але сядьте трохи рівніше, ви зовсім зсунулися на один бік, бо, мабуть, забилися, падаючи.

– Правда твоя, – сказав Дон Кіхот, – і я не скаржуся на біль тільки тому, що мандрівні рицарі не сміють скаржитись на свої рани, хоч би навіть у них повилазили кишки.

– Якщо воно так, то нема чого й казати, – відповів Санчо, – та я хотів би, щоб ваша милість скаржилася, коли їй щось болить. За себе можу сказати, що я скаржитимусь на найменший біль, якщо це не заборонено зброєносцям так, як рицарям.

Дон Кіхот не міг утримати сміху з приводу щирості Санчо і пояснив йому, що зброєносець має право стогнати скільки й коли схоче, з причини й без неї, бо ніде в книжках не написано, щоб рицарські правила це забороняли.

Ніч вони перебули під деревами; з одного з них Дон Кіхот зробив собі списа, виламавши суху гілку та настромивши на неї залізний наконечник, що залишився в нього від старого списа. Він не спав цілу ніч, думаючи про сеньйору Дульсінею, за прикладом тих рицарів, що, як він читав, багато ночей проводили без сну по лісах та пустинях, підтримуючи себе тільки спогадами про своїх дам.

Санчо Панса зробив інакше. Добре напхавши шлунок, він міцно заснув, і, якби не гукнув до нього Дон Кіхот, його не розбудило б ані сонячне проміння, що падало йому просто в обличчя, ані співи птахів, що різноголосо й радісно вітали світанок нового дня.

Дон Кіхот не хотів і снідати, бо, як сказано, підтримував себе солодкими мріями.

Вони прямували далі до Пуерта Лапіс і близько третьої години дня побачили його.

– Тут, – сказав Дон Кіхот, – ми зможемо, брате Санчо Панса, встромити руки по лікті в те, що зветься пригодами. Тільки попереджаю тебе: не берися за меч, щоб захищати мене, навіть у найнебезпечніших для мене випадках. Допомагати мені ти можеш тільки тоді, коли побачиш, що я б’юся з простими й незначними людьми. Але якщо це будуть рицарі, тобі, згідно з рицарськими звичаями, аж ніяк не дозволяється ставати на бій, поки тебе самого не висвячено на рицаря.

– Ви можете бути певні, сеньйоре, – відповів Санчо, – що я не зламаю ваших наказів. Вдача у мене лагідна, і я ворог будь-яких втручань у будь-які суперечки або змагання. Правда, коли б мені довелося захищати себе самого, я не подивився б на ваші закони, бо й по-людському і по-божому кожен може захищатися від нападу.

– Я й не сперечаюся з тобою про це, – відповів Дон Кіхот, – але щодо помочі мені проти рицарів, то тут ти маєш стримувати свій природний порив.

– Обіцяю так і робити, – відповів Санчо, – і додержу слова, як додержую неділі.

Поки вони розмовляли, на шляху з’явилося два монахи-бенедиктинці [37]37
  Назва монашеського об’єднання у католиків.


[Закрыть]верхи на мулах, мало не з верблюдів завбільшки, з масками від пилюги на обличчях і з парасольками в руках. Трохи позаду їхала карета, оточена чотирма чи п’ятьма вершниками, а ще позаду йшли пішки два погоничі, ведучи мулів, на яких сиділи монахи. Як потім виявилося, в тій кареті їхала одна жінка з Біскайї. Вона прямувала до Севільї, до свого чоловіка, призначеного на високу посаду в Індії. Монахи подорожували окремо і цілком випадково зустрілися з нею в дорозі.

Побачивши їх, Дон Кіхот зразу ж сказав своєму зброєносцеві:

– Або я помиляюся, або ми натрапили на таку пригоду, якої ніколи ще не бачили. Ці темні постаті, безперечно, якісь чарівники, що везуть у кареті вкрадену десь принцесу, і я мушу докласти всіх зусиль, щоб звільнити її.

– Це буде гірше за вітряки, – сказав Санчо. – Ви ж дивіться, сеньйоре, то брати ордену святого Бенедикта, а карета, певно, належить якомусь подорожньому. Прошу вас, придивіться раніше, щоб не наробити лиха.

– Я вже казав тобі, Санчо, – відповів Дон Кіхот, – що ти мало розумієшся на рицарських справах, і зараз ти побачиш сам, що це правда.

Кажучи це, він поїхав уперед, зупинився посеред дороги, якою мали проїхати монахи, і, коли вони наблизились так, що могли його чути, голосно сказав:

– Звільніть зараз же вкрадену принцесу, яку везете в кареті, чортячі потвори, або готуйтеся вмерти на цьому ж таки місці за ваші брудні вчинки.

Монахи спинили мулів і, дивуючися з постаті Дон Кіхота і його слів, відповіли:

– Сеньйоре рицарю, ми зовсім не чортячі потвори, а брати з ордену святого Бенедикта, їдемо в своїх справах і не знаємо, чи є в кареті якась полонена принцеса.

– Мене не підманите чемними словами, бо я знаю вас, зрадливі пройдисвіти, – відповів Дон Кіхот і, не чекаючи далі, наставив на найближчого монаха свій спис так шалено й люто, що коли б бенедиктинець не впав із мула з власної волі, то Дон Кіхот не тільки скинув би його, а тяжко поранив чи, може, й убив би. Другий бенедиктинець, побачивши, як поводяться з його товаришем, стиснув п’ятами свого мула і погнав у поле швидше вітру.

Санчо Панса, побачивши, що монах лежить на землі, легко зіскочив з осла, кинувся до монаха й заходився знімати з нього одежу. На цей час до бойовища підійшли погоничі мулів і спитали в Санчо, навіщо він роздягає бенедиктинця. Санчо відповів, що забирає одежу, як законну здобич після перемоги свого пана Дон Кіхота. Погоничі, що не звикли до жартів і не розумілися ні на рицарській здобичі, ні на битвах, побачивши, що Дон Кіхот підступив до карети і розмовляв із тими, хто в ній сидить, звалили Санчо на землю, добре поскубли йому бороду та нам’яли ребра і покинули майже непритомного.

Тим часом переляканий бенедиктинець, не гаючи й хвилини, здерся на свого мула й помчав до товариша, що здалека спостерігав ці страшні події; не чекаючи їх кінця, вони поїхали далі, раз у раз хрестячись, так, ніби за ними гнався сатана.

Дон Кіхот, як це вже згадано, розмовляв із панею, що була в кареті, і сказав таке:

– Вродлива сеньйоро, ви можете робити все, що бажає ваша милість, бо зухвалі злодії, які вкрали вас, лежать скинуті на землю цією міцною рукою. А щоб вам не дізнаватись, хто вас звільнив, хай буде вам відомо, що я Дон Кіхот Ламанчський, мандрівний рицар, полоненик незрівнянної доньї Дульсінеї Тобоської. На подяку за те, що я для вас зробив, я жадаю тільки, щоб ви повернулися до Тобоса, від мого імені з’явилися до тієї дами та розповіли про те, як вас звільнено.

Один із біскайців, що супроводив даму, прислухавшись до слів Дон Кіхота і спостерігши його намір повернути карету назад, під’їхав до нашого рицаря, вхопив його за спис і закричав поганою кастильською і ще гіршою біскайською [38]38
  Біская, Кастилія– провінції в Іспанії.


[Закрыть]мовою:

– Геть, рицарю, геть; бо я вб’ю тебе, якщо ти не даси нам їхати далі, не будь я біскаєць!

Дон Кіхот зрозумів його і спокійно відповів:

– Мерзенне створіння! Якби ти був рицарем, я покарав би тебе як слід за твій дурний розум та зухвальство.

– Я не рицар? – скрикнув біскаєць. – Їй-богу, ти брешеш! Якщо ти кинеш списа і видобудеш меча, зараз побачиш, як вода несе кішку [39]39
  Себто побачимо, чи ти мене подолаєш!


[Закрыть].

– Зараз ви це побачите, як казав Аграхес [40]40
  Фраза з роману «Амадіс».


[Закрыть], – відповів Дон Кіхот, кинув спис, узяв у руки меч, притиснув до себе щит і атакував біскайця, маючи намір убити його.

Бачачи, що він наближається, біскаєць хотів злізти зі свого мула, бо він був найманий і на нього не можна було звірятись, але встиг лише вихопити меч. На щастя, він згадав, що недалеко стоїть карета, і звідти взяв подушку замість щита, і незабаром вони стояли один проти одного, як два смертельні вороги.

Решта вершників намагалися заспокоїти їх, та не могли нічого вдіяти, бо розлютований біскаєць своєю малозрозумілою говіркою кричав, що коли хто заважатиме йому закінчити цей бій, то він уб’є і даму і всіх.

Дама в кареті, налякана і здивована тим, що їй довелося побачити, наказала кучерові триматись осторонь і дивилась на битву здаля. Тим часом біскаєць так урізав Дон Кіхота мечем по плечу, що, якби той не затулився щитом, розрубав би його до попереку. Відчувши силу цього могутнього удару, Дон Кіхот голосно сказав:

– О, квітко вроди, владарко душі моєї, Дульсінеє, допоможіть рицареві, який, щоб задовольнити вашу добрість, перебуває в такій страшній баталії!

Сказавши це, він наготовив меч, прикрився щитом і кинувся на біскайця. Все це сталося в одну мить, бо Дон Кіхот вирішив докінчити справу одним нападом.

Побачивши, як він наступає на нього, і догадавшись із завзятості рицаря про його відважність, біскаєць вирішив і собі робити, як Дон Кіхот, і чекав, захищаючись подушкою і не маючи змоги зрушити з місця свого мула, втомленого і незвиклого до таких дитячих забавок. Дон Кіхот, як уже сказано, наступав на лукавого біскайця, піднісши вгору меч і маючи намір розрубати його пополам. Біскаєць чекав його, теж піднісши меч і виставивши наперед подушку.

Глядачі злякано дожидали, що станеться після двох жахливих ударів, які загрожували впасти на супротивників. А дама в кареті та решта слуг без упину молилися та давали тисячі обіцянок перед усіма святощами Іспанії, щоб Бог урятував їх і конюха від величезної небезпеки.

Лютий біскаєць ударив перший і так сильно оперезав Дон Кіхота мечем, що, якби він у нього випадково не повернувся, одного такого удару було б досить, щоб кінчити не тільки цю жорстоку баталію, а й усі пригоди нашого рицаря. Проте доля, що берегла його для кращих подій, одвернула руку біскайця, і меч хоч і сильно вдарив Дон Кіхота в ліве плече, але не дуже зашкодив йому, зірвавши тільки з лівого боку панцер, а по дорозі й частину шолома та половину вуха.

Всі ці прилади з великим брязкотом упали на землю, і Дон Кіхот опинився в дуже скрутному становищі. Але, ставши на стременах і націливши меча, він обома руками опустив його на голову біскайця з такою силою, що в того, не зважаючи на подушку, на яку саме впав меч, потекла кров із носа, з рота і з вух, неначе на нього впала гора.

Він не скотився з мула тільки тому, що вхопився за його шию, але вибився зі стремен і хутко випустив поводи з рук, після чого наляканий ударом мул дременув у поле і за кілька скоків скинув свого хазяїна на землю.

Дон Кіхот дивився на це цілком спокійно і, коли біскаєць упав, зійшов із коня, швидко підійшов до свого супротивника і, наставивши йому проти очей вістря меча, запропонував здатися, а інакше грозився відтяти йому голову.

Біскаєць був такий приголомшений ударом, що не міг вимовити й слова, і справді зазнав би лиха, коли б жінки, що досі перелякано дивились на змагання з карети, не підійшли до засліпленого люттю Дон Кіхота та не почали благати помилувати біскайця і дарувати йому життя. На їхні благання Дон Кіхот урочисто відповів:

– Безперечно, прекрасні сеньйори, я з дорогою душею зроблю те, про що ви мене просите, але з однією умовою, а саме – цей рицар повинен обіцяти мені поїхати до Тобоса, з’явитися від мого імені до незрівнянної сеньйори Дульсінеї і здатися на її волю.

Наполохані та засмучені жінки не говорили більше нічого, не питали навіть, хто така Дульсінея, і обіцяли, що біскаєць виконає всі його розпорядження.

– Довіряючи вашим словам, я не заподію йому ніякого лиха, – сказав Дон Кіхот, – хоч він це лихо й заробив.

РОЗДІЛ VIII

про цікаві розмови між Дон Кіхотом і його зброєносцем Санчо Пансою

Тим часом Санчо Панса, добре пом’ятий слугами монахів, підвівся й пильно стежив за битвою. Побачивши, що баталія скінчилася і його пан моститься сісти на Росінанта, він підбіг до нього підтримати стремено і раніше, ніж той сів на коня, впав навколішки і сказав, цілуючи йому руку:

– Хай ваша милість подарує мені острів, що ви здобули в цім страшнім бою, і, хоч який він великий, я спроможуся управляти ним не гірше за всіх, хто управляв будь-якими островами в світі.

Дон Кіхот відповів йому:

– Вважайте на те, брате Санчо, що ця пригода й подібні до неї дорожні сутички мають наслідком не острови, а тільки розбиту голову чи відрубане вухо. Але потерпіть, і нам трапляться такі пригоди, коли я матиму змогу призначити вас не тільки губернатором, а й на куди вищу посаду.

Санчо дуже зрадів і, поцілувавши вдруге Дон Кіхота в руку та в край його панцера, допоміг йому здертись на Росінанта, а сам сів на осла й поїхав за своїм паном, який, не сказавши й слова дамам з карети і навіть не попрощавшися з ними, одразу ж рушив у путь і незабаром в’їхав у лісок, що був поблизу. Санчо поспішав услід на всю ходу свого осла, але Росінант біг так швидко, що Санчо, щоб не залишитись зовсім позаду, мусив попросити, щоб Дон Кіхот підождав його. Наш рицар спинив Росінанта, чекаючи свого втомленого зброєносця, а той, під’їхавши, сказав:

– Мені здається, сеньйоре, що нам було б безпечніше заховатись десь у церкву, бо не буде нічого дивного, коли той, кого ви так добре впорядили під час бою, сповістить про це Святе братство [41]41
  Святе братство– інститут «Санта Ермандад» (Святе братство), що виник в Іспанії у середні віки, в епоху боротьби королівської влади з феодалами, і був бойовим союзом міст для захисту міських вольностей. Згодом цим ім’ям називалася також поліція інквізиції.


[Закрыть]. Нас заберуть, і ми чимало попріємо, доки визволимось із в’язниці.

– Мовчи, – відповів Дон Кіхот. – Де це ти бачив або читав, щоб мандрівного рицаря судили, хоч скільки б він вчинив убивств?

– Я не знаю нічого про вбивства, і сам я нікого не вбив за все своє життя, – сказав Санчо, – але добре знаю, як поводиться Святе братство з тими, хто б’ється на шляхах.

– Не бійся, друже, – відповів Дон Кіхот, – я зможу вирвати тебе навіть із рук братства. А втім, скажи відверто, чи бачив ти коли-небудь кращого за мене рицаря на всьому земному просторі? Чи ти читав у якій-небудь історії про когось, що завзятіше нападав, витриманіше бився, краще влучав та спритніше скидав із сідла?

– Правду казати, я зроду не читав ні однієї історії, – відповів Санчо, – бо не вмію ні читати ні писати. Але можу закладатися, що ніколи досі не служив я у такого відважного пана, як ваша милість. Тим часом я благаю вашу милість звернути увагу на те, що з вашого вуха точиться багато крові, а в мене в торбинках є корпія і трохи білої мазі.

– Я міг би обійтися без цього, – відповів Дон Кіхот, – коли б раніше здумав приготувати пляшку ф’єрабраського бальзаму, одна крапля якого зберегла б нам час і ліки.

– Що ж це за пляшка і який бальзам? – запитав Санчо у пана.

– Рецепт цього бальзаму я знаю на пам’ять, – відповів Дон Кіхот, – і з ним нічого боятись ні смерті, ні ран. Коли я його виготую і дам тобі, а ти десь у бійці побачиш, що мене розрубано пополам, як то часто трапляється, то тобі доведеться тільки підняти половину мого тіла, що впаде на землю, і прикласти до тієї, що залишиться у сідлі. Треба тільки робити це якнайшвидше, щоб не застигла кров, і прикладати половину до половини так, щоб вони якраз припадали одна до одної, а потім мерщій дати мені проковтнути дві краплі цього бальзаму, і ти побачиш, що я стану здоровіший за яблуко.

– Якщо це так, – сказав Санчо, – я зразу зрікаюсь губернаторства на острові, що ви мені обіцяли, і хочу тільки, щоб ваша милість у нагороду за мої численні й великі послуги дали мені рецепт цієї незвичайної рідини. На мою думку, перший-ліпший дасть за неї не менш як два реали за унцію, а мені цього й досить, щоб чесно та спокійно дожити свій вік. Слід тільки знати, чи дорого коштуватиме готувати її.

– Менш як за три реали можна зробити три асумбри [42]42
  Асумбра– приблизно два літри.


[Закрыть], – відповів Дон Кіхот.

– Лишенько моє! – сказав Санчо. – Так чого ж ваша милість не робить цього бальзаму й мене не навчить?

– Пожди, друже, – відповів Дон Кіхот, – я маю відкрити тобі ще важливіші секрети та вчинити ще більшу ласку, а тим часом лікуймося, бо вухо болить мені дужче, ніж я хотів би.

Санчо витяг із торбинок корпію та мазь, а Дон Кіхот, знявши з голови й побачивши свій розбитий шолом, мало не втратив розуму і, поклавши руку на меч, підвів очі до неба й сказав:

– Присягаюся жити за прикладом великого маркіза Мантуанського, що заприсягся помститись за смерть свого небожа Балдуїна, відмовився їсти на скатерці, поцілувати свою дружину й від дечого іншого. Я хоч і не пригадую цього всього, але додержуватиму, аж поки цілком помщуся за вчинену мені образу.

Почувши це, Санчо сказав:

– Ваша милість повинні звернути увагу на те, що коли рицар виконає ваш наказ і з’явиться до вашої господині, сеньйори Дульсінеї Тобоської, він відбуде свою повинність і не заслуговує вже іншої кари, якщо не зробить нового злочину.

– Ти сказав і зауважив дуже добре, – відповів Дон Кіхот, – і я скасовую свою присягу про нову помсту, але знову стверджую, що житиму так, як я сказав, аж доки здобуду такий самий шолом від якого-небудь рицаря.

– Киньте під усі чорти свої присягання, сеньйоре, – відповів Санчо, – бо вони тільки шкодять здоров’ю і занапащають сумління. А коли не кинете, то скажіть мені, що маємо робити, якщо довгий час не зустрінемо жодної людини в шоломі. Невже ж ви здійснюватимете свою обітницю, незважаючи на такі незручності та невигоди, як спати в одежі, не ночувати в залюднених місцевостях і завдавати собі тисячі інших прикростей, вигаданих божевільним старим герцогом Мантуанським, які ваша милість хоче тепер відживити? Подивіться ж, ваша милосте, – цими шляхами їздять не озброєні люди, а самі погоничі мулів та візники, які не тільки не мають шолома, а й ніколи не чули про нього.

– Тут ти помиляєшся, – заперечив Дон Кіхот. – Не перебудемо ми й двох годин на цих перехрестях, як побачимо більше озброєних людей, ніж було їх в армії, що йшла на Альбраку здобувати прекрасну Анхеліку [43]43
  Анхеліка– дійова особа з пізньої рицарської поеми «Божевільний Роланд» італійського поета Аріосто (XV ст.).


[Закрыть].

– Щасти нам, – сказав Санчо, – і хай наблизиться час, коли ви добудете острів, що так дорого мені коштує; а після цього я можу й умерти.

– Я сказав тобі, Санчо, – промовив Дон Кіхот, – що тобі не варто турбуватися. Коли бракуватиме острова, у нас є ще королівства Данія і Собрадіс. Вони прийдуться тобі, як перстень на палець, і для тебе то буде навіть краще, бо королівства ці стоять на твердому ґрунті. Але облишмо їх до часу, а тепер подивись, чи немає в твоїх торбинках чого під’їсти, бо нам треба швидше їхати й шукати якогось замку, де можна було б переночувати та приготувати бальзам, про який я тобі казав, а то, клянуся Богом, вухо мені здорово поболює.

– У мене є цибуля, трохи сиру й кілька скибок хліба, – сказав Санчо, – але це ж не їжа для такого славетного рицаря, як ваша милість.

– Як погано ти на цьому розумієшся, – відповів Дон Кіхот. – Тобі треба знати, що для мандрівних рицарів велика честь не їсти нічого цілий місяць, а якщо вони й їдять, то перше, що трапиться під руку. І ти знав би це все, якби прочитав стільки романів, скільки я. Але в жодному я не знайшов згадок про те, чи їли мандрівні рицарі, коли не зважати на незвичайні випадки, як-от урочисті бенкети на їхню честь; решту ж днів вони живилися квітами. Ясна річ, вони не могли жити, не ївши й не задовольняючи всіх інших людських потреб, бо були такі самі люди, як і ми з тобою, але вони перебували здебільшого в лісах та пустинях і, не маючи кухаря, вживали звичайних сільських страв, таких-от, як ти мені зараз пропонуєш. Отже, друже Санчо, не турбуйся про те, що мені більше до вподоби, не силкуйся знайти новий світ і не намагайся збити мандрівне рицарство з його путі.

– Пробачте, ваша милосте, – сказав Санчо, – що, не вміючи ні читати, ні писати, я не знаю правил рицарського фаху. Надалі я наповнюватиму свої торбинки різними сухими плодами для вашої милості, як для рицаря, а для себе, бо я не рицар, братиму щось із птиці та істотніше.

– Я не кажу, Санчо, – відповів Дон Кіхот, – що мандрівні рицарі мусять їсти самі, як ти кажеш, сухі плоди, а відзначаю тільки, що звичайно вони живляться плодами й різними травами, які ростуть по степах. Вони ці трави знають, знаю їх також і я.

– Добре було б знати ці трави, – сказав Санчо, – бо, я гадаю, нам доведеться колись використати ваші знання.

І на цім слові Санчо витяг із торбинки те, про що казав, і вони дружньо та мирно заходилися їсти, але, бажаючи швидше знайти пристановище на ніч, хапливо скінчили суху та мізерну вечерю, сіли верхи й поїхали шукати якого-небудь селища.

Незабаром сонце зникло, а разом із ним і надії знайти те, чого їм хотілося, і, натрапивши на халупу козопасів, вони вирішили заночувати там. Наскільки незадоволений цим був Санчо, настільки його панові було приємно перебути ніч на вільному повітрі, бо він гадав, що такі випадки доводять його права на рицарське звання.