Текст книги "Дон Кіхот"

Автор книги: Мигель Де Сервантес Сааведра

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 25 страниц)

РОЗДІЛ XXIX

де розповідається про незвичайний випадок, який можна вважати за пригоду, що трапилася з Дон Кіхотом

Прозорий і чистий струмок у затінку свіжого гайка допоміг Дон Кіхотові й Санчо позбутися пороху і заспокоїти біль, що його завдали їм нечемні бики. Знявши вуздечку й оброть з Росінанта та Сірого, вони пустили їх на пашу, а самі, потолочені биками, сіли на березі. Санчо засунув руки в свої торбинки та витяг звідти їжу, потім виполоскав собі рот, а Дон Кіхот умився, і, отак прохолодившися, вони надали жвавості своєму підупалому духові. Але Дон Кіхот із великого пересердя не їв, а Санчо не насмілювався торкнутися до страв, які стояли перед ними, із ввічливості чекаючи, щоб його пан покуштував їх перший. Кінець кінцем, побачивши, що Дон Кіхот поринув у свої думки і не збирається снідати, Санчо кинув усяку чемність і заходився напихати свій шлунок хлібом та сиром.

Свіжого ранку, що провіщав такий самий свіжий день, Дон Кіхот і Санчо виїхали на шлях, який веде прямо до Барселони. Сталося далі, що протягом більше ніж шести днів з ними не трапилося нічого, гідного запису, і на сьомий день ніч застала їх у густому лісі, серед величезних дубових чи коркових дерев.

Пан і слуга позлазили зі своїх тварин, притулились до стовбурів дерев, і Санчо, який добре поснідав сьогодні, зараз же ввійшов у ворота сну, а Дон Кіхот через різні думки, які дошкуляли йому більше, ніж голод, не міг склепити очей і блукав гадками з місця до місця. То він бачив, як обернута на селянку Дульсінея стрибає та плигає на свою ослицю, то в нього у вухах лунали слова вченого Мерліна, що пояснював, як саме можна зняти з Дульсінеї чари. Його навіть брав розпач на недбайливість свого зброєносця, бо, скільки він знав, Санчо дав собі тільки п’ять батогів – непомірно малу частину проти тієї безлічі, яку він мусив собі дати, і це нагнало на Дон Кіхота такого суму, що він сказав сам собі:

– Александр Македонський розрубав Гордіїв вузол, кажучи: «однаково, чи розрубати, чи розв’язати», і лишився, проте, єдиним господарем на цілу Азію. Те саме буде і з чарами Дульсінеї, якщо я битиму Санчо проти його волі. Коли умовлено, що Санчо має дістати три тисячі батогів і ще скількись, то що мені до того, чи він сам битиме себе, чи його битиме хто інший? Головне, щоб він дістав їх хоч би там що.

З цими думками він зняв з Росінанта поводи, склав їх так, щоб ними можна було бити, підійшов до Санчо і заходився одстібати йому шлейки, хоч, гадають, той мав одну тільки спереду, і на цім трималися його широкі штани. Але тільки він підійшов до Санчо, як той одразу прокинувся і, дивлячись на нього, спитав:

– Хто це? Хто займає мене та одстібає мені шлейки?

– Це я, – відповів Дон Кіхот, – прийшов спокутувати твою провину й заспокоїти свою душу. Я хочу побити тебе, Санчо, і хоч трохи зняти з тебе борг, що ти сам на себе взяв. Дульсінея гине, ти живеш собі без турбот, а я помираю від сподівання. Отже, розстібай штани з доброї волі, бо я маю дати тобі на цьому відлюдді щонайменше дві тисячі ударів.

– Ну, ні, – сказав Санчо, – тихше, ваша милосте, а інакше нас і глухі почують. Батоги повинні бути добровільні, а не примусові, а тепер я не маю ніякої охоти бити себе. Досить того, що я дав обіцянку катувати й мордувати себе, коли мені цього забажається.

– Тут не можна покладатись на саму твою ввічливість, Санчо, бо серце в тебе суворе, а шкіра, хоч ти й простий селянин, ніжна, – відповів Дон Кіхот, увесь час намагаючись відстібнути штани Санчо.

Бачивши це, Санчо підвівся, кинувся на свого пана, обхопив його руками, повалив на землю і, поставивши йому на груди праве коліно, держав руками так, що той не міг ні ворухнутися, ні дихати.

– Зраднику, – сказав Дон Кіхот, – ти повстаєш проти твого природного пана, ти ж їв його хліб.

– Ні проти кого я не повстаю, – відповів Санчо, – але допомагаю сам собі, а це теж є мій пан. Обіцяйте мені, ваша милосте, що будете спокійні й не обридатимете мені зараз вашими батогами, і тоді я відпущу та звільню вас, а ні —

 
Тут помреш ти, зраднику,
Ворог доньї Санчо.
 

Дон Кіхот обіцяв не доторкатися й до волосинки на одежі Санчо й дати на його власну волю бити себе, коли він сам того захоче. Санчо встав, одійшов далеченько і, прихилившися до дерева, відчув, що хтось торкається його голови, а коли підніс руку, намацав чиїсь ноги в черевиках і панчохах. Він затрусився й перейшов до іншого дерева, але й там трапилося те саме. Тоді Санчо зняв галас і покликав на допомогу Дон Кіхота. Той підійшов і спитав, що з ним трапилось. А Санчо сказав, що всі дерева навкруги повні людських ніг та п’ят. Коли Дон Кіхот помацав їх, то відразу зрозумів, у чім справа, і сказав до Санчо:

– Тобі нема чого лякатися, бо ноги та п’яти, яких ти торкаєшся й не бачиш, то, безумовно, ноги якихось злодіїв та розбійників, повішених на цих деревах. Тут є звичай вішати їх, коли їх спіймають, по двадцять і по тридцять, і це свідчить про те, що ми вже недалеко від Барселони.

Так воно й було, як він гадав. Коли розвиднілося, вони побачили, що на деревах, наче грона винограду, висять тіла розбійників.

Наступив день, і коли мертві не завдали їм страху, то перелякало їх більше як сорок живих розбійників, що враз оточили їх і по-каталонському звеліли не рушати з місця, поки приїде їхній отаман.

Дон Кіхот був пішки, його спис стояв під деревом, Росінант був розгнузданий, і тому, бачачи себе цілком безпорадним, він узяв за краще скласти на грудях руки й схилити голову, зберігаючи себе для кращого випадку.

Розбійники кинулися до Сірого і пограбували все, що було в торбинках та в скриньці. Санчо пощастило, бо червінці герцога й ті, що він узяв із собою з дому, були заховані в поясі, який він носив на голому тілі. А проте ці добрі люди обшукували все так добре і оглядали так старанно, що знайшли б і те, що було у нього заховане, якби на цей час не під’їхав їхній отаман.

То була поважна людина років тридцяти чотирьох на вигляд, ростом трохи вища, ніж звичайна, зі смаглявим обличчям. Він приїхав на міцному коні, в панцері, з чотирма крем’яними пістолетами при боках і, побачивши, як четверо з його зброєносців (так звуть тих, що роблять такі діла) збираються обібрати Санчо, звелів їм не турбувати його. Вони послухались, і цим пояс був урятовний. Коли отаман помітив спис під деревом, щит на землі й Дон Кіхота в панцері, задумливого й смутного, як самий сум, він здивувався, а потім під’їхав до нього і сказав:

– Не сумуйте, чоловіче добрий, ви потрапили до рук не якогось жорстокого Бусіріса [99]99
  Бусіріс– легендарний правитель Сицилії, який убивав усіх чужоземців, що потрапляти в його країну.


[Закрыть], але до Роке Гінарта, в душі якого більше лагідності, ніж суворості.

– Не тому я сумую, що потрапив до твоїх рук, хоробрий і на весь світ уславлений Роке Гінарт, – відповів Дон Кіхот. – Я сумую тому, що через мою недбалість твої солдати захопили мене несподівано, а правила мандрівного рицарства зобов’язують мене завжди бути напоготові. Ти повинен знати, о, великий Роке, що я не скорився б так без бою, коли б був на коні, зі щитом та з списом, бо я – Дон Кіхот Ламанчський, той, про славні вчинки якого говорить світ.

Роке Гінарт одразу догадався, що Дон Кіхот більше божевільний, ніж хоробрий. Він кілька разів чув його ім’я, але ніколи не вірив оповіданням про його вчинки і не міг зрозуміти, як такі химери можуть опанувати людський розум. Дуже вдоволений з цієї зустрічі і радий познайомитися зблизька з тим, про кого чував здаля, Роке сказав йому:

– Не досадуйте, доблесний рицарю, і не вважайте за нещастя те, що спіткало вас.

Роке звелів своїм зброєносцям віддати Санчо все, що вони зняли з осла, та повернутися на стоянку, де вони провели ніч, а сам на якийсь час залишив їх. Повернувшися, Роке Гінарт знайшов своїх зброєносців там, де звелів їм чекати, і серед них був Дон Кіхот, який, сидячи на Росінанті, промовляв до них, намагаючись переконати кинути їхнє небезпечне як для душі, так і для тіла життя. Та більшість їх були гасконці, люди брутальні й поганої поведінки, і промова Дон Кіхота не дуже припала їм до серця.

Повернувшись, Роке Гінарт вистроїв своїх людей у ряд і звелів принести всю одіж, усі коштовності, гроші й усе, що вони награбували від часу останньої дільби. Нашвидку оглянувши принесене, він розподілив здобич між товариством так справедливо й розумно, що нічим не порушив і не зламав законів розподілу. Закінчивши це, задовольнивши всіх, Роке сказав Дон Кіхотові:

– Якби я не додержував такої точності, з ними не можна було б жити.

А Санчо відповів на це:

– З того, що я бачив тут, справедливість, виходить, потрібна навіть і серед злодіїв.

Один із зброєносців почув його слова й підніс угору свою аркебузу [100]100
  Аркебуза– велика старовинна ґнотова рушниця, що заряджається з дула.


[Закрыть], якою, безперечно, розтрощив би голову Санчо, якби Роке Гінарт не крикнув і не звелів йому спинитися. Санчо перелякався й вирішив не розтуляти рота, доки житиме серед цього люду.

Одійшовши трохи набік, Роке написав листа одному своєму барселонському приятелеві. Він повідомляв, що зараз у нього славетний Дон Кіхот Ламанчський, той мандрівний рицар, про якого стільки говорять. Він написав також, що цей рицар – найдивніша та найутішніша людина в світі, і обіцяв через чотири дні привезти його на міську набережну, цілком озброєного, на Росінанті і з його зброєносцем Санчо на ослі. Про це треба було сповістити його приятелів Ніарросів, щоб ті могли порозважатися; а Кадельяси мусили бути позбавлені такої приємності. Проте це здавалося неможливим, бо безумства та розум Дон Кіхота й дотепи Санчо Панси мали завдати втіхи цілому світові. Цього листа Роке послав з одним зі своїх зброєносців, який, змінивши костюм розбійника на вбрання селянина, прийшов до Барселони й передав його за призначенням.

РОЗДІЛ XXX

про те, що трапилося з Дон Кіхотом, коли він в’їжджав до Барселони, і про інші речі, в яких правдивого більше, ніж розумного

Дон Кіхот прожив із Роке три дні й три ночі, але й трьохсот років не вистачило б, щоб дивитися й дивом дивувати на Гінартів побут. Тут були вони ранком, там обідали. Іноді тікали, не знаючи від кого; іншим разом чекали, невідомо кого. Спали вони на ногах і переривали сон, переїздячи з місця на місце. Весь час висилали вони розвідувачів, перевіряли вартових, роздмухували ґноти своїх аркебуз, хоча їх було у них небагато, бо всі були озброєні кремінними пістолетами.

Кінець кінцем, непроїзними шляхами, непрохідними й непролазними стежками Роке, Дон Кіхот, Санчо і шестеро зброєносців поїхали до Барселони і незабаром були вже на її набережній. Обнявшися з Дон Кіхотом і Санчо, якому він дав десять обіцяних, але не одержаних ще ним ескудо, і сказавши один одному тисячу приємностей, Роке поїхав назад, а Дон Кіхот, верхи на коні, став чекати світанку.

Незабаром обличчя Аврори [101]101
  Аврора– вранішня зоря.


[Закрыть]почало з’являтися на ґанках сходу, звеселяючи трави та квітки, але не слух; а тієї ж миті звеселили й слух звуки багатьох гобоїв і барабанів, дзеленькання бубонців і вигуки «побережись, побережись!» вершників, що, здавалось, їхали з міста. Аврора поступилася місцем сонцю, вид якого, більший за чималий щит, поволі підводився над обрієм. Дон Кіхот і Санчо, роздивляючись на всі боки, побачили ніколи досі не бачене ними море. Воно здалося їм надзвичайно просторим, куди просторішим, ніж Руїдерські лагуни, які вони бачили в Ламанчі. Видно було й галери біля набережної. Згорнувши паруси, всі вони вкрилися прапорцями та стягами, що тремтіли од вітру і, схиляючись до води, цілували її. На них гули ріжки, сурми та гобої, наповнюючи повітря войовничими й солодкими звуками. Потім галери почали пересуватися, немов стиналися в бою на спокійних водах, і майже ті самі рухи повторювали незліченні вершники, що виїхали з міста на чудових конях і в розкішних убраннях. Солдати на галерах безперестанку стріляли з рушниць; їм відповідали з міських мурів та фортець; важка артилерія з оглушливим гуркотом розтинала повітря, їй одповідали гармати на галерах.

Санчо не міг зрозуміти, як-то могли мати стільки ніг гіганти, що ворушились на морі. Під цей час вершники в розкішних убраннях, гукаючи, підскочили до того місця, де стояв здивований і вражений Дон Кіхот, і один з них, той, що одержав листа від Роке, голосно сказав:

– Будьте нам дорогим гостем, зразок, маяк і провідна зірка всього мандрівного рицарства! Просимо до нашої господи, славетний Дон Кіхот Ламанчський.

Дон Кіхот не відповів їм і слова, але їздці не чекали відповіді й увесь час кружляли навколо нього. Тоді Дон Кіхот, звертаючись до Санчо, сказав:

– Ці люди відразу нас впізнали, і я об заклад піду, що вони читали нашу історію.

– Сеньйоре Дон Кіхот, – мовив далі той, хто вітав його перший, – зробіть ласку, їдьмо з нами, бо ми всі – ваші слуги й великі приятелі Роке Гінарта.

– Якщо чемність походить від чемності, – сказав Дон Кіхот, – то ваша чемність, сеньйоре рицарю, мусить бути дочкою або близькою родичкою чемності великого Роке.

Ведіть мене куди знаєте, я не маю іншої волі, крім вашої, а надто, коли ви захочете скористатися з моїх послуг.

Рицар відповів не менш благородно, і, оточивши Дон Кіхота з усіх боків, вони під звуки гобоїв і барабанів поїхали до міста. Біля самих воріт двоє підбурених нечистим духом хлопців, мов ті чорти, зухвало й нахабно протискались крізь юрбу. Один із них підняв хвіст Росінантові, другий – Сірому, і обидва прив’язали до цих хвостів кілька жмутів терну. Почувши такі незвичайні шпори, бідні тварини притулили свої хвости ближче до тулуба, але це тільки збільшило біль, і після тисячі вибриків вони скинули своїх їздців на землю. Кінець кінцем, розлютованому й ображеному Дон Кіхотові пощастило зняти цю оздобу з хвоста своєї шкапи, а Санчо – з хвоста Сірого. Супутники Дон Кіхота хотіли покарати зухвалих хлопців, але це було неможливо, бо ті заховалися поміж тисячею інших, що бігли за ними слідом. Дон Кіхот і Санчо сіли знову й під ту саму музику та не менш урочисто під’їхали до дому їхнього провідника.

РОЗДІЛ XXXI

що розповідає про пригоди з зачарованою головою і про інші нісенітниці, про які не можна не розповісти

Хазяїн Дон Кіхота звався дон Антоніо Морено. Це був заможний дворянин, який, бачивши в себе Дон Кіхота, почав шукати невинних способів примусити його виявити своє безумство. Насамперед він звелів роззброїти Дон Кіхота, вивести його в його вузькому, жовтуватого кольору, вбранні на ґанок, що виходив на одну з головних вулиць міста, і показати людям та хлопцям, які розглядали нашого рицаря, немов ту мавпу. Перед ним знову проїздили вершники в розкішних костюмах, убрані так неначе спеціально для нього, а не з нагоди свята.

Цього дня у дона Антоніо обідали кілька його друзів, що вшановували Дон Кіхота й поводилися з ним, як з мандрівним рицарем, і він, гордіючи та пишаючись, не пам’ятав себе від задоволення. Дотепи Санчо були такі влучні, що всі слуги і всі слухачі немов прилипли до його рота. За столом дон Антоніо сказав Санчо:

– До нас дійшло, любий Санчо, що ви дуже любите пиріг із курятиною і фрикадельки і, коли їх дають вам забагато, ховаєте лишки за пазуху до завтра.

– Ні, сеньйоре, це не так, – відповів Санчо, – бо я більш охайний, ніж ненажера, і присутній тут сеньйор мій Дон Кіхот знає, що нам не раз доводилося живитися цілий тиждень жменею жолудів чи горіхів. Правда, коли мені, бува, дають телицю, то я біжу з мотузкою, тобто їм те, що мені дають. Але хто скаже, що я – знаменитий жерун і нехлюй, напевне, дасть маху. Я висловився б з приводу цього інакше, якби не бачив за столом шановних бороданів.

– Безперечно, – ствердив Дон Кіхот, – про стриманість та охайність, з якими їсть Санчо, можна було б написати й вирізьбити на бронзових дошках, щоб пам’ять про це навіки залишилася в прийдешніх сторіччях. Правда, голодний він трохи нагадує ненажеру, бо їсть поспішаючи й жує обома щелепами враз. Але він завжди охайний, а губернаторствуючи, навчився їсти так манірно, що брав виделкою виноградини і навіть гранатові зерна.

– Як, – здивувався дон Антоніо, – Санчо був губернатором?

– Так, – одповів Санчо. – На острові, що звався Баратарія. Десять днів керував я ним якнайкраще, утратив спокій і навчився зневажати всі губернаторування в світі. Я втік звідти, впав у печеру, де вже думав, що загину, і врятувався звідти якимось дивом.

Дон Кіхот докладно розповів про всі пригоди губернаторування Санчо, чим дуже потішив слухачів. Коли зняли скатертину, дон Антоніо, взявши Дон Кіхота за руку, провів його до окремої кімнати, де не було іншої окраси, крім стола, здавалося, з яшми, підтримуваного яшмовою ж ніжкою, а на нім стояла голова, певне, з бронзи. Дон Антоніо пройшов із Дон Кіхотом через усю кімнату, кілька разів обійшов круг столу й нарешті сказав:

– Тепер, сеньйоре Дон Кіхот, переконавшись, що нас ніхто не слухає і не чує і що двері зачинені, я хочу розповісти вашій милості про одну з найнезвичайніших пригод, чи, краще сказати, – одну з найдивніших новин. Тільки те, що я скажу вашій милості, ви повинні заховати в найдальших закутках таємниці.

– Я присягаюся в тому, – відповів Дон Кіхот, – і для більшої вірності накрию ще це камінною плитою. Я б хотів, щоб ваша милість, сеньйоре дон Антоніо, знали, що розмовляєте з людиною, яка хоч і має вуха слухати, зате не має язика говорити. Отже, ваша милість упевнено можете перелити зміст ваших грудей у мої й уважати, що вкинули його в безодню мовчання.

– Покладаюсь на вашу обіцянку, – мовив дон Антоніо, – я здивую вашу милість тим, що ви маєте почути й побачити. Разом із тим, я дам деяке полегшення й собі, бо мені важко ні з ким не ділитися моїми секретами, яких не можна довірити кожному.

Дон Кіхот здивовано чекав, до чого приведуть такі підготування. По цих словах дон Антоніо взяв його за руку, кілька разів провів нею по бронзовій голові та яшмовому столу і навіть по його ніжці, а тоді сказав:

– Цю голову, сеньйоре Дон Кіхот, зробив і скомпонував один із найбільших чарівників та чаклунів, що будь-коли існували на світі. Гадаю, він був поляк родом і учень славетного Ескотільйо [102]102
  Ім’я відомого тоді шахрая.


[Закрыть], про якого розповідають стільки дивного. Той чарівник жив тут, у мене, і за тисячу ескудо, які я дав йому, зробив цю голову, що має властивість одповідати на все, про що її питають на вухо. Але по п’ятницях вона мовчить, а сьогодні у нас п’ятниця, і нам доведеться чекати до завтра. Тим часом ваша милість можете підготувати ваші запитання. Бо я з досвіду знаю, що вона, відповідаючи, каже саму правду.

Дон Кіхота вразили властивості та здібності голови, і він не повірив був словам дона Антоніо. Але до спроби лишалося вже мало часу, і тому він тільки подякував дону Антоніо за те, що той поділився з ним такою великою таємницею. Вони залишили кімнату, двері якої дон Антоніо замкнув ключем, і ввійшли до зали, де були інші дворяни, яким Санчо розповів уже про багато подій та пригод, що трапилися з його паном.

Того ж вечора Дон Кіхота повезли на прогулянку, причому на нашім рицарі був не панцер, а хатнє вбрання і довгий плащ із рудого сукна, під яким спітнів би й лід.

Слуги дістали наказ розважати Санчо так, щоб він не виходив із дому. Дон Кіхот їхав не на Росінанті, а на великім, повільнім мулі, оздобленім багатою збруєю. На плащі, ззаду, непомітно для нього, прикріпили пергамент, де великими літерами стояв напис: «Це – Дон Кіхот Ламанчський». Із самого початку прогулянки напис звертав на себе увагу всіх зустрічних, і слухаючи, як вони читають: «Це – Дон Кіхот Ламанчський», наш рицар вельми дивувався, що всі, хто тільки дивиться на нього, знають його ім’я. Повернувшись до дон Антоніо, що їхав поруч, Дон Кіхот сказав:

– Великі привілеї має в собі мандрівне рицарство, бо воно надає слави тим, хто до нього належить, і поширює її по всій землі. Дивіться, чи це не так, сеньйоре? Навіть хлопці з вашого міста знають мене, хоч ніколи не бачили.

– Це правда, сеньйоре Дон Кіхот, – відповів дон Антоніо. – Як вогонь не можна сховати або втаїти, так і чеснота не може бути невідома, а відвага, що виявляється у воєнних вправах, переважає своїм сяйвом та блиском усі інші достойності.

Прогулянка тривала далі; але натовп дорослих і хлопців, що читали напис, примусив дон Антоніо одірвати пергамент, удаючи, ніби він здирає щось інше.

Настала ніч, вони повернулись додому, де їх чекав бал з дамами, на який дружина дон Антоніо, вельможна й весела, вродлива та розумна сеньйора, запросила своїх приятельок, щоб ушанувати Дон Кіхота й самим розважитися його ніколи ще нечуваним божевіллям. Багато їх прийшло, подано розкішну вечерю, і десь о десятій годині почався бал.

Серед дам дві були трохи жартівливої та глузливої вдачі, і вони так часто запрошували Дон Кіхота до танку, що викрутили йому не тільки тіло, а й душу. Варт було б подивитися на постать нашого рицаря, довгого, витягненого, худорлявого, жовтого, у вузькому вбранні, незграбного і, головне, вайлуватого.

Нарешті, стомлений та знеможений такими довгими танцювальними вправами, він сів на підлогу серед зали. Дон Антоніо звелів однести його в постіль, і Санчо, що перший підійшов підводити свого пана, сказав:

– На лиху годину танцювали ви, сеньйоре. Чи не думаєте ви, що всі мандрівні рицарі – танцюристи? Запевняю вас, помиляєтесь ви, коли так думаєте. Дехто краще зважиться вбити якого-небудь велетня, ніж стрибатиме в повітря. Я міг би ще заступити вашу милість, якби треба було танцювати селянські танки (бо я танцюю, як сокіл), але в бальних танках я й кроку зробити не вмію.

Розсмішивши всіх цими та іншими міркуваннями, Санчо відніс і поклав свого пана на ліжко.

Другого дня дон Антоніо визнав за вчасне зробити спробу з зачарованою головою і з Дон Кіхотом, Санчо, двома своїми приятелями та двома сеньйорами, що на балі так утомили Дон Кіхота й ночували у дружини дон Антоніо, зачинився в кімнаті, де була голова. Він розказав їм про її властивості, просив зберігати таємницю і сказав, що сьогодні вперше піддає спробі зачаровану голову. Ніхто, крім двох приятелів дон Антоніо, не знав секрету того зачарування. А якби дон Антоніо не відкрив його наперед, то й вони дивувалися б, як і інші; інакше й не могло бути – так хитро й мудро було влаштовано цю штуку. Перший підійшов до голови сам дон Антоніо і тихим, але чутним голосом попросив:

– Скажи мені, голово, – бо ж ти маєш таку властивість, – про що я тепер думаю?

І голова, не ворушачи губами, голосно й виразно відповіла так, що її почули всі:

– Я не знаю про думки.

Почувши це, всі були вражені, а особливо тому, що ні в кімнаті, ні біля столу не було жодної людини, яка могла б відповісти.

– Скільки нас тут? – знову спитав дон Антоніо.

І той самий голос дав відповідь:

– Ти, твоя дружина, двоє твоїх друзів, дві її приятельки, славетний рицар, що зветься Дон Кіхот Ламанчський, та його зброєносець Санчо Панса.

Всі знову здивувались, і з переляку у всіх наїжилося волосся. А дон Антоніо, відійшовши від голови, промовив:

– Мені досить цього, щоб переконатися, що мене не обдурив той, хто продав мені тебе, о, мудра голово. Нехай тепер підходить хтось інший і питає, про що схоче.

Підійшов Дон Кіхот:

– Скажи, ти, що відповідаєш, – мовив він, – чи дасть певні наслідки бичування Санчо, мого зброєносця? Чи будуть зняті чари з Дульсінеї?

– Бичування Санчо посуватиметься вперед поволі, – відповіла голова. – Чари з Дульсінеї будуть зняті належним способом.

– Більше я й знати не хочу, – заявив Дон Кіхот. – Побачивши, що чари з Дульсінеї знято, я вважатиму, що враз досяг бажаного щастя.

Останній підійшов Санчо й спитав таке:

– Чи не дістану я часом, голово, другої губернії? Чи виб’юся колись із злиденного становища зброєносця? Чи побачу знову свою жінку та дітей?

На це йому відповіли:

– Губернаторуватимеш у своїй хаті, якщо повернешся до неї, побачиш і жінку, і дітей, а кинувши служити, перестанеш бути зброєносцем.

– Добре! – скрикнув Санчо. – Все це міг би сказати я й сам.

– Тварюко, – розсердився Дон Кіхот, – чого ж ти оце хочеш? Чи не досить тобі, що відповіді голови пасують до запитань?

– Так, досить, – мовив Санчо, – тільки я хотів би, щоб вона висловлювалась зрозуміліше й говорила більше.

Тут припинилися запитання та відповіді, але не припинилося здивовання, що охопило всіх, крім двох приятелів дон Антоніо, які знали розгадку.

А розгадка була ось у чому. Дон Антоніо Марено, бачивши в Мадріді таку саму голову, замовив собі, на зразок її, цю, щоб розважати і вражати тих, хто не знав її секрету. Дошка столу була дерев’яна, пофарбована під яшму. Так само зроблено й ніжку. Голова, що нагадувала бюст римського імператора, була побронзована й порожня всередині, як і дошка столу, куди її вроблено так щільно, що не можна було бачити й сліду злуки. Порожня всередині була й ніжка столу, переходячи в груди та горло голови. І все це з’єднувалося з кімнатою під приміщенням, в якому стояла голова. Для цього крізь порожняву ніжки, дошки і грудей та горла статуї проходила бляшана трубка, захована так, що ніхто не міг її бачити. У нижній, що відповідала верхній, кімнаті сидів той, хто мав одповідати, приклавши рот до трубки. Отже, голос, як по рупору, ішов знизу вгору, слова звучали виразно та ясно, і обман ніяким способом угадати було не можна. Один з племінників дон Антоніо, розумний і дотепний студент, відповідав; і через те, що дядько попередив його, з ким увійде до горішньої кімнати, йому легко було точно й зараз же відповісти на перше запитання. На решту він одповідав навгад і як людина розумна – розумно.