Текст книги "Дон Кіхот"

Автор книги: Мигель Де Сервантес Сааведра

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 25 страниц)

РОЗДІЛ IX

де оповідається про нещасливу пригоду, яка спіткала Дон Кіхота, коли він зустрівся з немилосердними янгуесцями [44]44
  Мешканці села Янгуес у провінції Сеговія.


[Закрыть]

Переночувавши в хатині козопасів, Дон Кіхот та його зброєносець заглибились у ліс. Проблукавши там понад дві години, вони опинилися на лузі, порослому свіжою травою. Попід лугом біг мирний свіжий струмочок, принаджуючи й запрошуючи перебути тут час полуденного відпочинку, гарячі години якого саме починалися. Дон Кіхот і Санчо злізли на землю, пустили Росінанта й осла пастися на розкішну пашу, а самі повиймали з торбинок те, що там було, та й посідали снідати в доброму мирі та злагоді.

Санчо не подбав про те, щоб стриножити Росінанта, певний, що він, такий смирний, нічого не наробить. Але випадок привіз пастись у цю долину табун галісійських коней. Доглядали його погоничі з Янгуеса, які мають звичку для полуденного відпочинку спинятися зі своєю худобою по місцях, багатих на траву та воду, і луг, де на цей час трапилося бути Дон Кіхотові, дуже сподобався янгуесцям.

Трапилося також, що Росінантові заманулося порозважатися з цими кіньми. Коні, проте, здавалося, більш хотіли пастися, ніж робити щось інше, і відповіли йому зубами та копитами так, що в недовгім часі розірвали на ньому попругу, і він залишився без сідла. Але Росінант зазнав іще більшого лиха, бо погоничі, побачивши його, кинулися з палицями й вибили так, що звалили ледве живого на землю. Дон Кіхот із Санчо, побачивши, як б’ють Росінанта, підбігли, засапавшись, і Дон Кіхот звернувся до Санчо з такими словами:

– Наскільки я бачу, друже Санчо, це не рицарі, а прості й мізерні люди. А це значить, ти можеш допомогти мені помститися їм за те, що вони так скривдили Росінанта, ще й перед нашими очима.

– Де в біса можемо ми помститися, – відповів Санчо, – коли їх більше, як двадцятеро, а нас хіба що двоє, а то й тільки півтора.

– Я один стану за сотню, – сказав Дон Кіхот і без подальших балачок поклав руку на меч і кинувся на янгуесців.

Так зробив і Санчо, зрушений прикладом свого пана. Дон Кіхот ударив мечем першого, що нагодився під руку, розрубав йому шкуратяний одяг і добру частину плеча.

Янгуесці, бачивши, що тих тільки двоє, а їх багато, побрали свої палиці, оточили Дон Кіхота й Санчо і заходилися гамселити їх так ревно й ловко, що Санчо впав на землю після другого удару. Те саме сталось і з Дон Кіхотом, не зважаючи на його спритність та запал; і доля захотіла, щоб він упав якраз коло ніг Росінанта, який усе ще не міг підвестися. Янгуесці, зрозумівши, що наробили лиха, дуже хапливо навантажили своїх коней і рушили далі, залишивши обох шукачів пригод у поганому становищі та ще в гіршому настрої.

Перший очуняв Санчо Панса і, побачивши, що лежить поруч зі своїм паном, промовив стиха і зі сльозами в голосі:

– Сеньйоре Дон Кіхоте, гей, сеньйоре Дон Кіхоте!

– Чого тобі, брате Санчо? – сказав Дон Кіхот так само кволо й жалісно.

– Я хотів би, коли це можна, – сказав Санчо, – щоб ваша милість дали мені два ковтки бальзаму Фео Бласа [45]45
  Гра слів: Фео Бласо іспанською мовою значить: огидний Улас. Санчо згадує про той чудодійний бальзам (ф’єрабраса), що його обіцяв приготувати Дон Кіхот.


[Закрыть]якщо він у вас напохваті. Мабуть, він так само придасться на перелом кістки, як і на рани.

– Був би цей бальзам у мене, чого б нам іще бракувало? – відповів Дон Кіхот. – Але присягаюся тобі, Санчо, честю мандрівного рицаря, що за два дні, якщо доля не накаже чого іншого, я матиму його, або хай мені повсихають руки.

– А як гадає ваша милість, – запитав Санчо, – через скільки днів почнемо ми ворушити ногами?

– За себе можу сказати, – відповів побитий рицар, – що не можу встановити цього строку. Але я беру вину за все на себе, бо я не повинен був витягати меча проти людей, які не мають рицарського звання, і бог битв, думаю, покарав мене за порушення рицарських звичаїв. Тому до речі, брате Санчо, зробити зауваження, дуже потрібне для нашого спільного добра, а саме, коли ти побачиш, що нас ображає така наволоч, не давай мені витягнути меча (та я й сам його вже не витягну), а берись за свій та розправляйся з ними, як собі забажаєш. А якщо на поміч їм стане який-небудь рицар, я захищу тебе усією силою моєї міцної руки. Докази цієї сили ти бачив уже тисячу разів.

Такій зухвалості бідного рицаря сприяла перемога над одважним біскайцем, але Санчо ставився до цього інакше і на зауваження свого пана не міг не відповісти:

– Сеньйоре, я людина мирна, лагідна та поміркована і вмію стерпіти всяку кривду й образу, бо маю жінку та дітей, яких мушу виховувати. Отже, зі свого боку, я попереджаю, що ні в якім разі не витягну меча ні проти простих людей, ні проти рицарів, і наперед прощаю всі образи, що мені чинитимуть прості й значні, бідні й заможні, дворяни й ті, що платять подушне [46]46
  Подушне– податок з душі, особи, який платили кріпаки панам.


[Закрыть], без усякого винятку для будь-якого звання чи стану.

Так промовивши, Санчо встав, випустивши тридцять охів та шістдесят зітхань і проклявши сто двадцять разів тих, хто його так піддурив. Але він не міг триматися рівно і весь час, незважаючи на всі зусилля, ходив зігнувшись, як турецький лук.

На превелику силу осідлав він свого осла, що був якийсь розгублений через завелику волю, яку мав цього дня, і підвів Росінанта, що жалівся б не менше свого хазяїна та Санчо, якби міг говорити. Нарешті, він умостив на осла Дон Кіхота, прив’язав до осла Росінанта і, взявши осла за вуздечку, поплентався туди, де, йому здавалось, лежав битий шлях.

Доля, що вела його від гарного до ще кращого, за короткий час вивела їх на дорогу, де він побачив корчму, яка, всупереч його гадкам і на бажання Дон Кіхота, повинна була бути замком. Санчо наполягав, що то корчма, а його пан казав, що це не корчма, а замок, і вони сперечалися, поки, не дійшовши згоди, добралися до воріт, куди Санчо, без дальшої перевірки, в’їхав з усім своїм загоном.

РОЗДІЛ X

про те, що трапилося з вигадливим ідальгом у корчмі, яку він прийняв за замок

Побачивши Дон Кіхота, що лежав упоперек на ослі, корчмар спитав Санчо, яке нещастя спіткало його, а Санчо відповів, що рицар упав зі скелі і через те трохи нам’яв собі ребра.

Корчмариха була зроду жаліслива і співчувала до недолі свого ближнього. Вона звеліла своїй дочці, гарненькій милій дівчині, допомагати їй лікувати їхнього постояльця. Служила в цій корчмі дівчина з Астурії, яка заходилась допомагати хазяйській доньці, і вони приготували Дон Кіхотові дуже погану постіль на горищі, де раніше, очевидно, багато років складали солому.

Постіль Дон Кіхота була на чотирьох погано виструганих дошках, покладених на два не дуже рівні високі ослони. На дошках лежав матрац із бавовняну ковдру завтовшки, повний якихось камінців. Коли б крізь дірки не було видно, що це збита вовна, то, мацаючи їх, можна було б справді подумати, що то круглячки. Поверх матраца поклали дві шкіряні простині та вовняну ковдру, в якій, якби хто захотів, можна було легко полічити всі волосинки. На це кляте ліжко поклали Дон Кіхота.

Хазяйка з дочкою зараз же заходились кругом обліплювати його пластирями, а Маріторнес (так звали служницю) світила їм. Накладаючи пластир на побите тіло нашого рицаря, хазяйка висловила думку, що такі синці бувають скорше від побоїв, ніж від падіння.

– Це не через побої, – відповів Санчо, – а через те, що на скелі було багато гострих виступів, і всі вони залишили свій слід. Але я попрошу вашу милість робити так, щоб після перев’язки у вас вистачило корпії ще на одного, бо в мене теж щось поболює поперек.

– То ви теж упали? – спитала хазяйка.

– Ні, я не впав, – сказав Санчо, – але так хвилювався, коли впав мій пан, що в мене заболіло все тіло, ніби мені всипали тисячу канчуків.

– Це легко може бути, – додала дочка, – мені самій часто трапляється уві сні падати з башти, і, прокинувшись, я почуваю себе такою розбитою та знеможеною, ніби я й справді впала.

– Річ у тім, сеньйоро, – сказав Санчо, – що зовсім не уві сні, а тоді, коли я не спав і пильнував краще, ніж зараз, у мене з’явилося мало не стільки ж синців, які в сеньйора Дон Кіхота.

– Як звуть цього пана? – спитала астурійка Маріторнес.

– Дон Кіхот Ламанчський, – відповів Санчо. – Він мандрівний рицар, один із найкращих та наймогутніших, що досі були в світі.

– А що таке мандрівний рицар? – спитала дівчина.

– Чи ви зараз тільки народилися, що не знаєте цього? Це така штука, яку то б’ють, то вона стає імператором. Сьогодні – це найнещасніше і найзлиденніше створіння в світі, а завтра в нього можуть бути в запасі три корони для свого зброєносця.

– Чому ж тоді, слугуючи такому доброму панові, – сказала хазяйка, – ви, наскільки я бачу, не придбали досі якогось графства?

– Зарано ще, – відповів Санчо. – Немає й місяця, як ми шукаємо пригод, і нам не трапилося ще нічого відповідного. А іноді буває, що шукаєш одне, а знаходиш щось інше. В кожному разі, якщо мій рицар, Дон Кіхот, одужає від своїх ран чи побоїв, а мене не покалічать зовсім, то я не залишу своїх надій на кращий титул в Іспанії.

Прислухаючись уважно до цих розмов, Дон Кіхот підвівся, сів, як міг, на своєму ліжку, взяв хазяйку за руку і сказав:

– Повірте, прекрасна сеньйоро, ви можете вважати себе за щасливу, давши пристановище в своєму замку такій людині, як я, що не вихваляє себе самого тільки тому, що хвальба принижує людину; але мій зброєносець розкаже, хто я такий. Зазначу тільки, що спогади про ваші послуги залишаться в моїй пам’яті, поки я живий, і коли б небеса не забажали віддати мою любов очам невдячної красуні, ім’я якої я сам собі промовляю, то очі цієї вродливої дівчини стали б володарями моєї волі.

Хазяйка, дочка її та добра Маріторнес здивовано слухали мандрівного рицаря, так мало розуміючи його слова, неначе він говорив по-грецькому, і здогадувалися тільки, що це були вислови вдячності та ввічливості. Вони не звикли до такої мови, і Дон Кіхот здавався їм якоюсь незвичайною людиною. У свою чергу подякувавши йому по-простому, вони вийшли з горища, залишивши астурійку Маріторнес лікувати Санчо, якому це було потрібне не менш, ніж його панові. Вночі Дон Кіхот прокинувся і тим самим тоном, яким звертався до свого зброєносця напередодні, лежачи розпластаний у долині, де їх побили дрючками, почав кликати його, кажучи:

– Санчо, друже, ти спиш? Ти спиш, друже Санчо?

– Як у біса можу я спати, – відповів Санчо, повний смутку та досади, – коли в мене всі кістки болять.

– Не турбуйся, друже, – заспокоїв його Дон Кіхот, – я зараз же приготую чудодійний бальзам, який вилікує нас в одну мить. Встань, друже Санчо, якщо можеш, і попроси в коменданта цієї фортеці трохи оцту, вина, солі та розмарину для цілющого бальзаму. Я дуже потребую його тепер, бо в мене витекло багато крові з ран.

Санчо, якому боліли всі кістки, через силу встав, навпомацки пішов до корчмаря і сказав йому:

– Сеньйоре! Зробіть ласку й добре діло: дайте нам трохи оцту, розмарину, солі та вина. Це потрібно для одного з найкращих у світі мандрівних рицарів, який лежить там на ліжку, тяжко поранений.

Корчмар дав усе, і Санчо поліз на горище до Дон Кіхота, який, схопивши руками голову, скаржився на біль од ран.

Дон Кіхот узяв принесене, перемішав усе і варив, аж поки бальзам, на його думку, був готовий. Потім він попросив дати йому яку-небудь посудину, щоб вилити ліки, і, через відсутність придатної, задовольнився бляшанкою на олію, яку корчмар дав йому задурно.

Коли все було зроблено, Дон Кіхот схотів спробувати на собі самому діяння цього чудесного, як він гадав, бальзаму, і для цього випив ту частину ліків, що не вмістилася в бляшанку, а її було не менш як півлітра. Ледве встиг він випити, як почав блювати, та так, що в шлунку в нього нічогісінько не лишилось. Після мук блювання він облився потом і попросив, щоб його одягли й залишили самого; так і зробили.

Поспавши понад три години, він прокинувся бадьорий та свіжий, почував себе цілком здоровим і вирішив, що справді зобов’язаний цим ф’єрабраському бальзамові і що, такі ліки мавши, можна й надалі без ніякого страху братися до всіх пригод, битв та змагань, хоч які небезпечні вони будуть.

Санчо Панса, що теж вважав за диво одужання свого пана, попросив дати йому решту бальзаму, якого лишилося ще чимало. За згодою Дон Кіхота він узяв обіруч бляшанку і з усією вірою та великою вправністю вилив собі в горлянку трохи менше бальзаму, ніж його пан. Мабуть, шлунок бідного Санчо був не такий тендітний, як шлунок Дон Кіхота, бо раніше, ніж він почав блювати, у нього була нудота, а потім піт. Він стільки разів падав непритомний, що йому здавалося, ніби настала вже його остання година, і він почав клясти і бальзам, і негідника, від якого дістав його. Дон Кіхот, побачивши це, сказав:

– Мабуть, Санчо, таке лихо трапилося з тобою тому, що тебе ще не висвячено на рицаря, бо, пригадується мені, ця рідина корисна тільки рицарям.

– А коли ви знали, – відповів Санчо, – лишенько мені та всій моїй родині! – навіщо ж ваша милість дали мені покуштувати її?

У цю хвилину напій почав робити своє діло, і бідолашний зброєносець почав так швидко опорожнятися, що очеретяна рогожка, на якій він качався, та ковдра, якою вкривався, стали зовсім негодящими. Він спітнів так дуже, і в нього були такі корчі, що не тільки він, а й усі думали, що він конає. Ці бурхливі й небезпечні напади тривали мало не дві години, і після них Санчо, на відміну від свого пана, почував себе таким розбитим та кволим, що не міг триматися на ногах.

А Дон Кіхот, як сказано, пожвавішав, вважав себе здоровим і хотів негайно виїздити та шукати пригод. Бо йому здавалося, що той час, коли він лишається тут, є втрата для світу й для всіх тих, кому потрібні його ласка та підтримка, а найбільше підбадьорювала його віра в цілющий бальзам, силу якого він спробував на собі. Виконуючи своє бажання, він осідлав Росінанта, загнуздав осла свого зброєносця, допоміг Санчо одягтися й злізти на осла, а потім сів сам на коня і, під’їхавши до рогу садиби, узяв собі за спис гостру ломаку, що стояла там.

Під’їхавши разом із Санчо до дверей корчми, Дон Кіхот гукнув хазяїна і сказав йому поважно й урочисто:

– Багато великих послуг зробили ви мені в своєму замку, сеньйоре коменданте, і я буду вдячний та зобов’язаний вам за них усе моє життя. Якщо я можу віддячити вам, помстившися за вас кому-небудь, хто насмілився вчинити вам якусь образу, знайте, що мій фах саме в тім, щоб допомагати кому тільки можна, мститися за тих, кого скривджено, та карати за віроломство. Пошукайте в своїй пам’яті, і якщо пригадаєте щось подібне та схочете звіритися на мене, то я обіцяю рицарським орденом, до якого належу, задовольнити кожне ваше прохання.

Корчмар теж поважно відповів:

– Сеньйоре рицарю, мені зовсім не треба, щоб ваша милість мстилася за образи, що мені вчинено, бо я й сам умію мститися, коли мені треба. Тепер же мені треба лише, щоб ваша милість заплатила мені за ночівлю в моїй корчмі, за солому та ячмінь для двох ваших тварин, а також за вечерю і за постелі.

– Так це, значить, корчма? – сказав Дон Кіхот.

– І дуже пристойна, – відповів корчмар.

– Так я, виходить, помилився, – сказав Дон Кіхот, – щиро гадаючи, що це замок, і непоганий замок. Проте, якщо це корчма, а не замок, я все ж таки не можу ламати звичаїв мандрівних рицарів, які (я знаю це напевне і досі не читав іншого) ніколи не платять ні за ночівлю, ні за інше, чим доводиться їм користуватися по корчмах. Привітний прийом належить їм з права й за законом, як подяка за великий тягар, що несуть вони, шукаючи пригод уночі й удень, узимку й влітку, пішки й верхи, голодні й спраглі, в спеку та в холод, підпадаючи під усяку небесну немилість та денну небезпеку.

– Це мене не обходить, – відповів корчмар, – заплатіть що слід, і покиньмо балачки про рицарство. Мені треба тільки, щоб я міг платити оренду за свою корчму.

– Ви – нерозумний і негостинний корчмар, – сказав Дон Кіхот, стиснув шпорами Росінанта і, вимахуючи ломакою, ніким не затримуваний, виїхав із корчми, не дивлячись навіть, чи їде за ним його зброєносець.

Корчмар побачив, що гість поїхав, не заплативши, і вирішив справити гроші з Санчо Паней. Але той сказав, що коли не схотів платити його пан, то він не платитиме й поготів, бо, як зброєносець мандрівного рицаря і на підставі тих самих міркувань та правил, не може сплачувати будь-що ні по заїздах, ні по корчмах.

Корчмар дуже розгнівався і погрозив, що примусить платити, та ще й способом, який тому не дуже сподобається. Санчо відповів, що, за правилами рицарства, до якого належить його пан, він нічого не заплатить, хоч би це коштувало йому життя. Він, мовляв, не хоче, щоб через нього ламалися добрі стародавні звичаї мандрівних рицарів або щоб на нього нарікали за порушення такого справедливого закону зброєносці тих рицарів, що з’являться на світі після нього.

Недоля бідолашного Санчо захотіла, щоб на цей час у корчмі були чотири чесальники вовни з Сеговії, троє голкарів з Кордови та два пройдисвіти з Севільї, люди веселі, вигадливі та лихі жартівники. Неначе спонукані однією і тією ж думкою, підійшли вони до Санчо, зняли його з осла, внесли в повітку, а тоді один із них побіг до корчмаря по ковдру, на яку вони Санчо й поклали.

Але повітка здалася їм дуже низькою для їхньої роботи, і вони вирішили вийти на задвірок, де дахом було саме небо. Там вони почали підкидати його з ковдри угору.

Бідний Санчо зняв такий галас, що його почув і Дон Кіхот, який спочатку прийняв це репетування за якусь нову пригоду, а розібравши, що то голосить його зброєносець, повернув коня й галопом поскакав до корчми. Знайшовши ворота зачиненими, він поїхав кругом, шукаючи в’їзду, але, не доїхавши до задвірка, побачив, у яку погану гру грають із його зброєносцем. А той то злітав, то падав у повітрі так втішно та швидко, що коли б Дон Кіхот не був такий лютий, йому важко було б утриматись від сміху. Він пробував злізти з коня на паркан, але, бувши розбитий та кволий, не спромігся навіть підвестися і задовольнився тим, що, сидячи в сідлі, почав висловлювати на адресу нападників Санчо такі образи та лайки, що й описати їх не можна.

Але вони не кидали ні своїх жартів, ані своєї роботи, і Санчо безперестанку літав, аж поки вони потомились і покинули його. Потім вони привели осла, посадили на нього Санчо і загорнули в плащ, а жаліслива Маріторнес, побачивши його такого стомленого, визнала за потрібне дати йому кухоль свіжої води. Санчо взяв цей кухоль і підніс його до рота, але спинився, почувши гучний голос свого пана:

– Сину мій, не пий води; не пий її, Санчо, вона вб’є тебе. Дивись, ось у мене цілющий бальзам, після двох крапель якого ти, безперечно, одужаєш.

На ці слова Санчо глянув на Дон Кіхота і сказав іще голосніше:

– Чи не забула часом ваша милість, що я не рицар? Або чи не хоче вона, щоб я зблював і решту кишок, які лишилися ще в мене після останньої ночі? Бережіть цю рідину для себе і для всіх чортів, а мені дайте спокій.

Сказавши це, він тієї ж миті почав пити, але, побачивши з першого ковтка, що то була вода, не схотів пити далі й попросив Маріторнес принести йому вина. Та не тільки охоче задовольнила його бажання, а ще й заплатила за вино власними грішми.

Випивши, Санчо вдарив у боки свого осла і виїхав із корчми у навстіж відчинені для нього ворота, дуже задоволений, що нічого не заплатив і що настояв на своєму, хоч і коштом свого звичайного поручителя—власних боків. Щоправда, у корчмаря лишились у заставу його торбинки, але схвильований Санчо навіть не помітив того.

РОЗДІЛ XI

де оповідається про розмову Санчо Панси з Дон Кіхотом та про інші, варті уваги, пригоди

Санчо під’їхав до свого пана такий заморений та знесилений, що не міг навіть правити ослом, і Дон Кіхот, побачивши його в такому стані, сказав:

– Тепер я переконався, добрий Санчо, що цей замок, чи то корчма, безперечно, зачарований. Бо чим іншим, як не примарами, можуть бути люди, які так жорстоко гралися з тобою? І це підтверджується тим, що, коли я дивився через паркан на сумну трагедію, яку ти відбував, я не тільки не спромігся перелізти на той бік паркана, але навіть не мав сили злізти з Росінанта через якісь чари. Але присягаюся своїм званням, що коли б мені пощастило перелізти або злізти з коня, я помстився б за тебе так, що ці паскудні розбишаки довіку пам’ятали б про свої вихватки. І тут я свідомо порушив би рицарські закони, що, як я тобі багато разів казав, не дозволяють рицареві підносити руку на того, хто сам не рицар, за винятком випадків найпильнішої потреби, а саме коли захищаєш життя або свою власну особу.

– Я помстився б і сам, – відповів Санчо Панса, – не зважаючи на те, висвячено мене на рицаря чи ні, але не мав змоги. Проте я певний, що ті, хто грався зо мною, не були ні примарами, ні зачарованими істотами, як це каже ваша милість. Навпаки, то були точнісінько такі, як і ми, люди з м’яса та кісток, бо я чув, що, підкидаючи мене, вони звали один одного – того Педро Мартінес, того Теноріо Гернандес, корчмаря ж звуть Хуан Паломеко. Отже, сеньйоре, те, що ви не могли перелізти через паркан і злізти з коня, пояснюється чимось іншим, а не чарами. Через усе це я остаточно зрозумій, що пригоди, яких ми шукаємо, приведуть нас, кінець кінцем, до такої біди, що ми не розберемо, де у нас права, а де ліва нога. І як на мій дурний розум, то найкраще та найзручніше було б нам повернутись додому, поки ще не скінчились жнива, стати до господарства й кинути оці блукання по світах від однієї небезпеки до ще гіршої другої.

– Як мало розумієшся ти на рицарських справах, Санчо, – сказав Дон Кіхот. – Мовчи та май терпіння; прийде ще день, коли ти на власні очі побачиш, яка почесна наша праця. Хіба ж, скажи, є в світі більша приємність чи більше задоволення, ніж те, що його дає перемога в битві або тріумф над ворогом? Немає жодного, то певна річ.

– Так воно, мабуть, і є, хоч я цього й не знаю, – відповів Санчо. – Знаю тільки, що відколи ми стали мандрівними рицарями, ми не перемогли ще в жодній битві, не рахуючи бою з біскайцем. Та й з нього ваша милість вийшли без половини вуха і без половини щита, а потім тільки того й було, що нас били то кілками, то кулаками. Я не згадую вже про те, як підкидали мене на ковдрі зачаровані люди, яким я не мав навіть змоги помститися, щоб відчути насолоду перемоги над ворогом, як каже ваша милість.

– Це боляче й мені, та ти мусиш терпіти, Санчо, – сказав Дон Кіхот. – Але відтепер я силкуватимусь здобути меч, зроблений так уміло, що, маючи його в руках, нема чого боятися якихось чар. А може статися, доля подарує мені меч, що належав Амадісові тоді, як його звали «Рицар Огненного Меча». То був найкращий меч, що його мав будь-коли рицар, бо був гострий, як бритва, і проти нього не міг устояти ніякий панцер, хоч який міцний або зачарований.

– Моя доля така, – сказав Санчо, – що коли вашій милості й пощастить знайти такий меч, він стане в пригоді, як і бальзам, тільки рицарям, а зброєносцеві лишаться самі неприємності.

– Не бійся цього, Санчо, – відповів Дон Кіхот, – небо пошле й тобі кращу долю.

Розмовляючи так зі своїм зброєносцем, Дон Кіхот побачив на шляху, де вони їхали, велику куряву і, повернувшись до Санчо, сказав:

– Настане день, Санчо, коли ми побачимо щастя, яке досі зберігала для мене моя доля. Цього дня, кажу, я мушу довести, як і завжди, міць своєї руки і вчинити подвиги, що лишаться вписані в книгах слави на всі майбутні століття. Бачиш оту куряву, Санчо? Її збило величезне військо, яке складається з різних незліченних народів, що рушають сюди.

– У такому разі тут мусить бути два війська,– відповів Санчо,– бо з протилежного боку здіймається така сама курява.

Повернувшись і побачивши, що Санчо каже правду, Дон Кіхот надзвичайно зрадів, бо гадав, мабуть, що обидва війська атакуватимуть одне одного якраз на цій просторій рівнині. Голова його весь час була повна вигадок про різні битви, чари, пригоди, незвичайності, кохання та виклики, про які оповідається в рицарських книжках, і всі думки його, розмови і вчинки були скеровані на такі речі. А справді куряву цю зняли дві великі отари овець та баранів, що наближалися з обох країв шляху, але через пилюку не можна було розгледіти їх, поки вони не підійшли ближче. Дон Кіхот рішуче твердив, що це військо, і Санчо, нарешті, повірив йому і спитав, що їм треба робити.

– Як що? – відповів Дон Кіхот. – Боронити скривджених, допомагати у всьому тим, кому це буде потрібно. Тобі слід знати також, Санчо, що тим військом, яке йде проти нас, командує славетний імператор Аліфанфарон, володар великого острова Трапобанд. Друге військо, що позаду нас, належить його ворогові, королю Гарамантів, Пентаполінові Закачані Рукава.

– А завіщо так не люблять один одного ці пани?– спитав Санчо.

– Тому, – відповів Дон Кіхот, – що цей Аліфанфарон закоханий у дочку Пентаполіна, дуже вродливу й приємну дівчину. А батько не хоче видавати її заміж за язичеського короля, аж поки той не зречеться свого брехливого пророка Магомета та не прийме нашої віри.

– Присягаюся своєю бородою, – сказав Санчо, – він має рацію, той Пентаполін, і я хочу допомогти йому, чим зможу.

– У такому разі ти можеш виконати свій обов’язок, Санчо, – відповів Дон Кіхот, – бо для того, щоб брати участь у таких баталіях, можна й не бути рицарем.

– Я добре це розумію, – сказав знову Санчо, – але куди ж подінемо ми цього осла, щоб знайти його після битви? Мені здається,що ставати на бій, сидячи на ослі, не годиться.

– Це правда, – промовив Дон Кіхот, – але ти можеш покинути його на його власну волю. Не багато важить, загубиться він чи ні, бо після бою ми, як переможці, матимемо до своїх послуг стільки коней, що навіть Росінанта, може, доведеться змінити на іншого коня. Але слухай уважно й дивись: я хочу показати тобі головних рицарів, що в цьому війську. А щоб ти їх краще бачив і запримітив, станьмо на цей горбок, звідки обидва війська видно виразніше.

Вони так і зробили – з’їхали на горбок, з якого добре видно було отари, які Дон Кіхот вважав би за військо, хоч би курява і не сліпила йому очей. Отже, бачачи те, чого не можна було бачити, Дон Кіхот голосно почав:

– Отой рицар у золотавім панцері, що на щиті його зображено лева з короною на голові, який лежить коло ніг дівчини, це – відважний Лауркалько, володар Пуенте де Плата. А той у панцері з золотими квітами і зі щитом, де на блакитнім полі намальовано три срібні корони, це – грізний Мікоколембо, великий герцог кіросійський. Велетень праворуч од нього – Брандабарбаран із Боліче, господар трьох Аравій. Він укритий гадючою шкірою і має замість щита двері, які, переказують, були в числі інших у храмі, що його зруйнував Самсон [47]47
  Легендарний герой Старого Завіту.


[Закрыть], коли смертю своєю помстився ворогові. А тепер подивись у той бік і побачиш попереду другого війська й на чолі його завжди переможного й ніколи не переможеного Тімонеля де Каркахона, володаря Нової Біскаї. На зброї його чотири поля – блакитне, зелене, біле та жовте, а на щиті – золотий кіт на лев’яче-жовтім полі з написом «Міу», що становить початок імені його дами, як кажуть, незрівнянної Міуліни, доньки герцога Альфенікена Альгарбського. Той, що давить і вгинає стегна свого потужного альфана [48]48
  Порода коней.


[Закрыть], у сніжно-білому панцері і з білим, чистим щитом, це рицар-новак, француз за походженням, П’єр Папен на ймення, володар баронства Утрикського. А той, у блакитному панцері, що коле залізними шпорами боки он тій прудкій, смугастій зебрі, то могутній герцог Нербія Еспартафілардо дель Боске; на щиті в нього, замість девізу, пучок спаржі з написом кастильською мовою: стеж за моєю долею.

Назвавши отак багатьох рицарів обох армій, яких він бачив у своїй уяві, описавши зброю, кольори, девізи та інші їхні прикмети, що підказувало йому його ніколи не бачене божевілля, він, не спиняючись, провадив далі:

– Те військо, що йде на нас, складається з людей різних націй – тут такі, що п’ють ніжну воду славетного Ксанта; горяни, що толочать масильські поля; такі, що переточують найдрібніший та щирозолотий пісок щасливої Аравії; люди, що раюють на розкішних прохолодних берегах прозорого Термодонта; такі, що багатьма найрізноманітнішими способами знекровлюють золотоносний Пактол; нумідійці, на обіцянки яких не можна покладатись; перси, славні своїми луками та стрілами; парфяни та мідяни, що б’ються, тікаючи; кочовики-араби; скіфи, такі ж жорстокі, як і біляві; ефіопи з проколеними губами й інші народи, обличчя яких я бачу й пізнаю, але не можу згадати, як вони звуться. У другій армії ідуть ті, що п’ють кришталеві струмені Бетіса з оливковими деревами по берегах; ті, що відсвіжають та вмивають обличчя рідиною завжди багатого на золото Таха; ті, що користаються поживною водою Хенілі; ті, що ходять по тартезійських долинах із розкішними пасовищами; ті, що безтурботно живуть на Єлісейських полях Хереса; заможні ламанчці з вінками зі стиглого колосся на голові; вояки, закуті в залізо, нащадки стародавніх готів; ті, що купаються в Пісуердзі, уславленій повільністю своєї течії; ті, що пасуть свої отари на обширних лугах покрученої Гвадіани, знаменитої своїми зникливими водами; ті, що тремтять від холоду в лісистих Піренеях і на білих верхогір’ях височенних Апеннін. Одне слово, всі народи, яким дає притулок і яких годує Європа.

Скільки провінцій він згадав, скільки назвав націй, із дивовижною швидкістю додаючи властиві кожній із них прикмети! І все то були відомості, взяті з його брехливих книжок.

Санчо Панса пильно й мовчки прислухався до його слів і раз у раз крутив головою, приглядаючись, чи не побачить котрогось із тих рицарів чи велетнів, що називав його пан. Не побачивши нікого, він сказав кінець кінцем:

– Хай їм чорт, сеньйоре, бо ніхто ж із них не з’являється – ні людина, ні велетень, ні рицар; принаймні я їх не бачу. Чи не зачаровані вони, часом?

– Як можеш ти таке казати? – відповів Дон Кіхот. – Хіба ж ти не чуєш іржання коней, звуків фанфар та бою барабанів?

– Я нічого не чую, окрім бекання овець та баранів, – сказав Санчо.

Та воно так і було, бо отари вже досить наблизилися.

– Страх охопив тебе, Санчо, – відповів Дон Кіхот, – і не дає тобі ні чути, ні бачити нічого в справжньому вигляді, бо один із наслідків переляку є плутанина чуттів. А через це речі здаються нам не такими, якими вони є справді. І коли ти так лякаєшся, то стань осторонь. Мене самого буде досить, щоб дати перемогу тій стороні, якій допомагатиму.

Кажучи так, він ударив шпорами Росінанта, обпер спис на стремено і блискавкою з’їхав із горбка, а Санчо тим часом репетував і гукав йому навздогін:

– Верніться, ваша милосте, сеньйоре Дон Кіхоте! Їй-богу, ви нападаєте на баранів та овець! Верніться, лишенько ж моєму батькові, що породив мене на світ! Яке божевілля! Дивіться ж, там немає ні велетнів, ні рицарів, ані котів, ані щитів із девізами чи без них, ні блакитних, ані чортових шоломів. Що ж це він там робить, лихо мені грішному!