Текст книги "Дон Кіхот"

Автор книги: Мигель Де Сервантес Сааведра

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 25 страниц)

РОЗДІЛ XXXII

де мова йде про пригоду, що завдала Дон Кіхотові неприємності більше, ніж усе, що трапилося з ним досі

Одного ранку Дон Кіхот, вийшовши при повній зброї (він часто казав, що зброя – то його окраса, а бій – одпочинок, і без зброї він ніде не бував) погуляти на набережній, побачив проти себе якогось рицаря, теж цілком озброєного, в білому панцері і з щитом, де був змальований ясний місяць. Наблизившись так, щоб його було чути, він голосно, звертаючись до Дон Кіхота, сказав:

– Видатний рицарю і дотепер ще не досить вихвалений Дон Кіхот Ламанчський, я – Рицар Білого Місяця, нечувані рицарські подвиги якого, мабуть, нагадують тобі про мене. Я приїхав битися з тобою і спробувати силу твоїх рук, щоб примусити тебе визнати та як на сповіді сказати, що моя дама, хоч би хто вона була, є незрівняно краща за твою Дульсінею Тобоську. Якщо ти негайно визнаєш цю правду, це визволить тебе від смерті, а мене – від неприємності заподіяти її тобі. Коли ж ти станеш до бою і я переможу тебе, я не хочу іншої нагороди, як та, що зараз скажу тобі. Ти мусиш покинути зброю, уникатимеш усяких пригод і цілий рік житимеш на самоті в своїй садибі, не торкаючись до меча, в спокійній тиші та в корисному для тебе відпочинку, і це допоможе тобі збільшити свої прибутки та врятувати свою душу. А коли ти переможеш, даю на твою волю свою голову; моя зброя й мій кінь стануть тобі за здобич, і до тебе перейде слава моїх вчинків. Обміркуй, що тобі більше до вподоби, і дай зараз відповідь, бо я вирішив сьогодні ж розв’язати цю справу.

Зухвалість Рицаря Білого Місяця й причина, чому той викликав його на поєдинок, здивували і вразили Дон Кіхота, і він спокійно і з суворою стриманістю відповів:

– Рицарю Білого Місяця, чутки про славні вчинки якого до мене ще не дійшли, я ладен заприсягтися, що ви ніколи не бачили славетної Дульсінеї. Я певен, що коли б ви її побачили, ви не зробили б такої пропозиції, бо її образ переконав би вас у тому, що не може бути вроди, яку можна було б прирівняти до її краси. Отже, я не кажу, що ви брешете, але гадаю, що ви помиляєтесь. Одночасно я приймаю виклик і всі ваші умови, не чекаючи, поки скінчиться день, як ви призначили. Я виключаю з умови тільки перехід до мене вашої рицарської слави, бо я не знаю, яка вона є. Мене задовольняє і моя власна, хоч би яка вона була.

З міста побачили Рицаря Білого Місяця і повідомили віце-короля про його розмову з Дон Кіхотом. Віце-король, гадаючи, що то якась нова пригода, яку вигадав дон Антоніо Морено чи хтось із міських дворян, зараз же поїхав з дон Антоніо та багатьма іншими на набережну. Вони приїхали туди саме тоді, як Дон Кіхот вибирав собі місце.

Побачивши, що обидва рицарі збираються кинутись один на одного, віце-король став між ними й спитав, які причини спонукують їх до такого несподіваного бою. Рицар Білого Місяця пояснив, що справа в першенстві вроди; небагатьма словами повторив те, що казав Дон Кіхотові, і додав, що обидві сторони погодилися між собою щодо умов бою. Віце-король підійшов тоді до дон Антоніо й спитав, чи не знає він рицаря та чи не новий це жарт. Дон Антоніо відповів, що не знає рицаря і не знає також, чи то справжній бій, чи тільки жарти. Така відповідь стурбувала віце-короля, і він не міг вирішити, чи дозволити цей поєдинок, але потім, подумавши, що це, мабуть, самі жарти, відійшов убік і сказав:

– Сеньйори рицарі, коли для того, щоб розв’язати справу, треба або визнати, або вмерти і сеньйор Дон Кіхот взявся битися, а сеньйор Рицар Білого Місяця не зрікається своїх вимог, то починайте.

Рицар Білого Місяця ввічливо подякував віце-королю за дозвіл, так само зробив і Дон Кіхот, доручивши себе, як завжди робив перед боєм, небу та Дульсінеї, повернув Росінанта, щоб вибрати позицію, бо бачив, що Рицар Білого Місяця робить те саме.

Не чекаючи звуків сурм чи якогось іншого військового інструмента, щоб атакувати один одного, обидва одночасно повернули своїх коней. Кінь Рицаря Білого Місяця був швидший за Росінанта, і Рицар Білого Місяця, не торкаючись його списом, який він, здавалося, навмисне підніс угору, так штовхнув Дон Кіхота, коли той проїхав тільки третину своєї путі, що наш рицар із Росінантом бухнулись на землю. Рицар Білого Місяця зараз же нахилився над ним і, приставивши спис йому до забрала, сказав:

– Ви переможені, рицарю, і навіть мертві, якщо не виконаєте умов нашого бою.

Дон Кіхот, збитий і приголомшений, не підіймаючи забрала, кволо й уривчасто, мов із домовини, сказав:

– Дульсінея Тобоська – найвродливіша жінка в світі, а я – найнещасніший рицар на землі, і я не зречуся істини, хоч і не можу її боронити. Встроми в мене спис, рицарю, і візьми моє життя, бо ти відняв уже мою честь.

– Я, певне, не зроблю цього, – відповів Рицар Білого Місяця. – Хай живе непорушна врода сеньйори Дульсінеї Тобоської, а я задовольняюся тільки тим, що великий Дон Кіхот поїде у своє село на один рік або на строк, який я встановлю згідно з нашою умовою перед боєм.

Віце-король, дон Антоніо й усі присутні чули це, а також відповідь Дон Кіхота про те, що, коли від нього не вимагатимуть нічого ганебного для Дульсінеї, він виконає все, як справжній та чесний рицар.

Коли Дон Кіхот дав таку обіцянку, Рицар Білого Місяця повернув свого коня, схилив голову перед віце-королем і галопом поїхав до міста, а віце-король звелів простежити за ним і неодмінно дізнатися, хто він такий. Дон Кіхота підвели, зняли забрало й побачили, що він блідий і спітнілий. Росінант був у дуже поганому стані й не міг ходити. Засмучений і пригнічений Санчо не знав ні що казати, ні що робити. Йому здавалося, що все це сталося уві сні і було тільки чаруванням. Він бачив, що його пана переможено, і знав, що той дав обіцянку цілий рік не братися до зброї. Він гадав, що сяйво слави його рицарських вчинків увзялося хмарами назавжди, і надії, що Дон Кіхот виконає свої обіцянки, розвіялись, як дим на вітрі. Він боявся також, що Росінанта скалічено, його панові скручено всі в’язи, хоч було б немалим щастям, якби той скрутив в’язи свого божевілля.

Кінець кінцем, у паланкіні, що його звелів принести віце-король, Дон Кіхота приставили до міста. Туди ж таки повернувся й віце-король, цікавий знати, хто був Рицар Білого Місяця, що довів нашого рицаря до такого поганого стану.

РОЗДІЛ XXXIII

де подаються відомості про те, хто був Рицар Білого Місяця

Дон Антоніо поїхав слідом за Рицарем Білого Місяця, за яким бігла вже й навіть переслідувала юрба хлопців. Коли він увійшов в один із заїздів у місті, дон Антоніо вступив і собі за ним, бажаючи познайомитись. Рицаря зустрів зброєносець, щоб допомогти йому зняти зброю; вони ввійшли в кімнату на нижньому поверсі, а слідом за ними й дон Антоніо, якого брала нетерплячка довідатись, хто він такий. Бачивши, що цей дворянин його не покидає, Рицар Білого Місяця сказав:

– Я добре знаю, сеньйоре, чого ви прийшли. Ви хочете довідатися, хто я такий. Мені нема чого ховатися, і, поки зброєносець зніматиме з мене зброю, я розкажу вам чисто все. Знайте, сеньйоре, що мене звуть бакалавр Самсон Карраско. Я з того самого села, що й Дон Кіхот. Всі, хто його знає, і я в тому числі, дуже шкодують Дон Кіхота за його божевілля й чудноти. Бувши певний, що вилікувати його може тільки спокій та життя в своїй садибі, я вжив таких хитрощів, щоб примусити його вернутись додому.

Три місяці тому я вирушив, прибравши ім’я Рицаря Лісу, щоб викликати його на бій і перемогти, не пошкодивши йому нічого. Попереду ми мусили умовитись, що переможений віддасть себе на ласку переможця. Моя вимога була у мене готова заздалегідь (бо я вже бачив себе переможцем) і полягала в тім, щоб він вернувся додому й не виїжджав звідти щонайменше один рік. Я гадав, що він, мабуть, одужає за цей час.

Але доля вирішила інакше. Не я, а він переміг мене, скинувши з сідла, і, виходить, я не міг здійснити своїх думок. Він поїхав далі, а я вернувся додому побитий, набравшися сорому і забившись, падаючи. Проте це не зменшило в мені бажання шукати його та перемогти, що ви й бачили сьогодні. Річ певна, що, додержуючи ретельно правил мандрівного рицарства, він додержуватиме й свого слова. Ось, сеньйоре, як воно було, і більше мені нема про що оповідати. Благаю вас не викривати мене й не казати Дон Кіхотові, хто я такий. Тоді здійсняться мої добрі наміри, а до нього, коли він позбудеться своїх рицарських дурощів, повернеться розум, а він у нього був колись, та ще й добрий.

Дон Кіхот пролежав шість днів смутний, зажурений, задуманий і в дуже поганому настрої, весь час перебираючи в думках подробиці нещасної своєї поразки. Санчо розважав його і, між іншим, сказав:

– Підведіть вашу голову, ваша милосте, та будьте веселі й подякуйте небу, що, впавши на землю, ви не зламали якого-небудь ребра. Ви ж знаєте, що де дають, там і беруть, і не завжди є шинка там, де вбито гачки для неї. Отже, вертаймо додому і киньмо блукати по світах, шукаючи пригод по країнах і місцях, нам невідомих. Якщо добре придивитись, то я найбільше втратив від того, що становище вашої милості тепер так погіршало. Я, що разом з губернією покинув усі надії бути знов губернатором, не втрачав усе-таки надії стати графом. А тепер, коли ваша милість кидає свої рицарські справи і не може вже зробитися королем, розвіялися, як дим, і мої сподівання.

– Мовчи, Санчо, ти ж знаєш, що моя покута й відлюдність триватиме не більше як рік. А потім я знову вернуся до своєї почесної праці, і мені не бракуватиме ні королівства для себе, ні графства, щоб подарувати його тобі.

РОЗДІЛ XXXIV

де говориться про те, що бачитиме той, хто його читатиме, і чутиме той, кому його читатимуть

Через кілька днів Дон Кіхот із Санчо поїхали з Барселони. Дон Кіхот неозброєний і в домашній одежі, а Санчо пішки, бо Сірий був навантажений зброєю.

Виїжджаючи з Барселони, Дон Кіхот обернувся, щоб глянути на місто, де він зазнав поразки, і сказав:

– Тут моя Троя. Недоля моя, а не полохливість, згубила тут славу, якої я набув колись. Тут став я іграшкою в руках фортуни, тут затьмарилися мої славні діла, тут упало й моє щастя, щоб ніколи вже не підвестися. Коли я був хоробрий і відважний мандрівний рицар, я виявляв своє рицарство своїми подвигами, а тепер я виявлятиму свою силу тим, що виконуватиму свої обіцянки. Отже, їдьмо далі, друже Санчо, перебудьмо в нашому селі рік іспиту; на самоті ми набудемо нових сил і знову повернемося до військових вправ, яких я ніколи не забуду.

– Сеньйоре, – відповів Санчо, – не така вже приємна річ іти пішки, щоб вона могла спокусити чи спонукати мене відбувати далекі подорожі. Почепімо цю зброю на якесь дерево, я сяду на спину Сірому, підійму свої ноги з землі, і тоді ми будемо подорожувати куди схоче та забажає ваша милість. А думати, ніби пішки я можу йти довгий час – значить, думати неправильно.

– Ти добре сказав, Санчо, – схвалив Дон Кіхот. – Почепімо мою зброю, немов трофей, на дерево, а під нею або біля неї виріжемо на корі напис, що був на Рольдановій зброї:

 
...Хай її не торкається,
Хто з Рольданом стати на бій
Не може й не наважається.
 

– Все це, на мою думку, просто перли, – мовив Санчо, – і якби не був потрібний нам до кінця дороги Росінант, я почепив би і його.

– Але я не хочу чіпляти ні його, ні зброї, – вів далі Дон Кіхот, – щоб не сказали, що я погано дякую за вірну службу.

– Чудово сказали, ваша милосте, – відповів Санчо, – бо, на думку людей розумних, провину осла не можна складати на в’ючне сідло. А що в цім випадку завинила ваша милість, то й карайте самого себе і не посилайтесь ні на кволість Росінантову, ні на мої ніжні ноги і не вимагайте, щоб вони йшли більше, ніж треба.

За такими розмовами минув цей день та ще чотири, і ніщо не ставало їм на перешкоді.

РОЗДІЛ XXXV

про те, як Дон Кіхот вирішив стати пастухом і хотів жити на вільнім повітрі, поки мине обіцяний ним рік, і про інші справді цікаві та гарні пригоди

Якщо багато думок непокоїли Дон Кіхота перед тим, як його скинуто з сідла, то ще більше їх непокоїли його після падіння.

– Слухай, Санчо, – мовив Дон Кіхот, звертаючись до вірного зброєносця, – ти не бичуєш і не караєш свого тіла (хай його вовки з’їдять!) та вважаєш за краще зберегти це тіло для черви, ніж зняти чари з бідної сеньйори Дульсінеї.

– Сеньйоре, – відповів Санчо, – правду сказати, я зовсім не розумію, як це я, лупцюючи себе, можу здіймати чари. Це однаково, що сказати: «коли у вас болить голова, помажте собі коліно». Принаймні я можу заприсягтись, що ні в одній історії про мандрівних рицарів, хоч скільки їх читала ваша милість, не сказано, що можна зняти чари бичуванням. Але будь-що-будь, а я надаю собі батогів, коли мені буде охота й вільний час.

Так розмовляючи, вони доїхали до того місця, де їх потолочили бики, і Дон Кіхот, пізнавши його, сказав Санчо:

– Ось лука, де ми спіткали гарненьких пастушок та бравих пастухів, що хотіли поновити й наслідувати пастушу Аркадію. Це – нова й розумна думка, і, наслідуючи її, я хотів би, Санчо, щоб ми обернулися на чабанів, принаймні на той час, що я мушу провести на самоті. Я куплю кілька овечок і все, що чабанам треба; я зватимуся пастухом Кіхотісом, а ти – пастухом Пансіно. Ми блукатимемо горами, лісами, ланами, співаючи тут, зітхаючи там, і питимемо кришталеву воду з криниць, чи з прозорих струмків, чи з повноводих річок. Дуби щедро даватимуть нам свої солодкі плоди, верби даватимуть нам холодок, а троянди – свої пахощі. Просторі левади будуть нам килимами, гаптованими тисячею квіток, ми дихатимемо прозорим і чистим повітрям, а вночі нам світитиме місяць і зорітимуть зірки. Пісні даватимуть насолоду, сльози – радощі; Аполлон буде постачати нам вірші, Амур – вигадки, і ми вславимося не тільки тепер, але й на майбутні часи.

– Такий побут мені дуже подобається, – сказав Санчо. – А особливо через те, що, як побачить нас бакалавр Самсон Карраско та цирульник Ніколас, вони теж захочуть до нас пристати і зробитися чабанами. Аби тільки це й священикові на думку не спало.

– Добре сказав ти, Санчо, – відповів Дон Кіхот. – Тоді бакалавра Самсона Карраска, якщо він зробиться чабаном (а так воно, безперечно, й буде), можна буде звати Самсоніно або пастух Карраскон, а цирульника Ніколаса – пастух Нікуласо. Не знаю, яке ім’я придумати для священика, мабуть, уже таке, що відповідатиме його посаді – назвемо його пастухом Куріамбро [103]103
  Ім’я Куріамброскладене зі слова «кура» – священик і закінчення «амбро».


[Закрыть]. А як ми житимемо, Санчо, друже! І що вже тієї музики ми наслухаємося! Чиримії, саморанські гачти, бубни, рабелі! [104]104
  Різні музичні інструменти.


[Закрыть]А що, як серед цієї різноманітної музики залунають ще звуки альбогів [105]105
  Альбоги– мідні тарілки.


[Закрыть]? Тож тоді матимемо майже всі пастуші інструменти, зібрані докупи.

Через те, що вже заходила ніч, вони збочили зі шляху і пізно та бідно повечеряли, всупереч бажанням Санчо, який знову згадав злидні мандрівного рицарства в горах та в лісах, що їх іноді заступають розкоші по замках і в таких домах, як у дон Дієго де Міранда або у дон Антоніо Морено. А втім, він згадав, що ні день, ні ніч не можуть тривати завжди, і провів цю ніч сплячи, а пан його – пильнуючи.

РОЗДІЛ XXXVI

про щетинувату пригоду, що трапилася з Дон Кіхотом

Ніч була досить темна. Місяць хоч і був на небі, та не в такім місці, де його можна було бачити, бо сеньйора Діана [106]106
  Діана– богиня лісів, ловів і місяця.


[Закрыть]іноді йде гуляти до антиподів [107]107
  Антиподи– ті, що під нами. Люди, що мешкають із другого боку земної кулі.


[Закрыть], залишаючи в темряві гори й долини. Виконуючи приписи природи, Дон Кіхот заснув першим сном, не знаючи другого, цілком відмінно від Санчо, що ніколи не засипав удруге, бо його перший сон тривав од вечора й до ранку, що свідчило про його добре здоров’я та невелику кількість турбот. А Дон Кіхота так посіли турботи, що він розбудив Санчо й сказав йому:

– Дивує мене, Санчо, байдужість твоєї вдачі. Мабуть, ти зроблений з мармуру чи з бронзи, де нема ніякого руху й жодного почуття. Я пильную, коли ти спиш; плачу, коли ти співаєш; зомліваю з голоду, коли ти ледащієш та важнієш од об’їдання. Дивись, яка ясна ця ніч та в якій відлюдній місцевості ми перебуваємо. Це ж запрошує нас перемагати наш сон пильнуванням. Заклинаю тебе життям твоїм, підведися, одійди трохи набік і з доброї волі дай собі відважно триста чи чотириста батогів у рахунок тих, які здіймуть чари з Дульсінеї. Я прошу й благаю тебе про це, не бажаючи битися з тобою, як тоді, рукопаш, бо руки в тебе, я знаю, важкенькі. По тому, як ти відбатожиш себе, решту ночі ми проведемо – я, оспівуючи мою розлуку, а ти свою вірність – і таким способом розпочнемо пастуші вправи, яким будемо віддаватися в нашому селі.

– Сеньйоре, – відповів Санчо, – я не монах, щоб прокидатися від сну та батожити себе. Не думаю я також, щоб після страшного болю від батожіння легко було перейти до умлівання над музикою. Дайте мені спати, ваша милосте, і не чіпляйтесь до мене з бичуванням, бо інакше я заприсягнуся, що не торкнуся волосинки не лише на моїм тілі, а й на моїм плащі.

– О, загрубіла душе! О, немилосердний зброєносцю! О, марно витрачений хліб та неоцінені милості, які я тобі робив і хотів ще зробити! Завдяки мені ти був губернатором і маєш підстави сподіватися стати графом або дістати який інший відповідний титул; і це все здійснилося б не пізніше як через рік, бо...

– Я цього не розумію, – мовив Санчо. – Розумію тільки, що коли сплю, я не маю ні страху, ні надій, ні праці, ні слави. І добре зробив той, хто винайшов сон: плащ, який укриває всі думки людські; страву, що позбавляє голоду, воду, що вгамовує спрагу; вогонь, що зогріває моря; холод, що зменшує спеку, і нарешті – загальновживану монету, за яку можна все купити; терези й гирі, що рівняють чабана з королем, простака з розумним. Єдине погане в сні – це, я чув, те, що він подібний до смерті, і між мерцем та тим, хто спить, різниця дуже невелика.

– Я ніколи не чув, Санчо, щоб ти говорив так вишукано, як сьогодні, – сказав Дон Кіхот, – і звідси бачу, яка правдива та приказка, що ти любиш наводити: не з тим, з ким народився, а з тим, з ким пасешся.

Під цей час вони почули глухий шум і страшенний гамір, що ширився по всіх околишніх долинах. Дон Кіхот звівся на ноги й ухопився за меч, а Санчо заховався під Сірого, загородившися з обох боків зброєю та в’ючним сідлом, і тремтів так само, як радів Дон Кіхот. Гамір щохвилини збільшувався й наближався до обох наполоханих людей, або принайні до одного, бо відвага другого нам уже відома.

Річ у тім, що тими шляхами й на той час кілька чоловік гнали на ярмарок понад шістсот свиней, що своїм вереском та хрюканням оглушили Дон Кіхота з Санчо, які не могли зрозуміти, що воно таке. Череда, розтягнувшись на великий простір, наблизилась і, хрюкаючи, не виявляючи поваги ні до Дон Кіхота, ні до Санчо, перебігла по них, зруйнувала Санчо траншеї й перекинула не лише Дон Кіхота, а й Росінанта. Череда, хрюкання, швидкість, з якою пробігли нечисті тварини, утворили на землі мішанину з сідла, зброї, Сірого, Росінанта, Санчо й Дон Кіхота.

Санчо через силу підвівся й попросив у свого пана меч, кажучи, що хоче вбити з півдесятка цих сеньйор – негречних свиней, бо тепер він уже знав, хто вони такі. Але Дон Кіхот одповів йому:

– Кинь їх, друже! Ця ганьба – кара за мої гріхи. Небо справедливо карає переможеного мандрівного рицаря тим, що його жеруть шакали, жалять оси й толочать свині.

– То це, певне, теж кара небесна, – мовив Санчо, – що зброєносців переможених рицарів кусають мухи, їдять воші й катує голод. Якби ми – зброєносці – були сини рицарів, яким служимо, або близькі їхні родичі, то воно, може, було б і нічого, що за їхню провину нас карають аж до четвертого коліна. Але що ж спільного у Пансів з Кіхотами?

Тепер влаштуємося зручніше та доспимо ту невеличку частину, що лишається від ночі. А там почне світати, і все піде на краще.

– Спасибі, Санчо, – відповів Дон Кіхот, – бо ти народився, щоб спати, а я – щоб пильнувати. Під той час, що лишається до ранку, я дам волю моїм думкам і висловлю їх чудовими віршами, які я вночі, без твого відома, склав у своїй голові.

– По-моєму, – мовив Санчо, – думки, що породжують вірші, – маловажні. Віршуйте ж, ваша милосте, скільки хочете, а я спатиму, скільки зможу.

І, звившися на землі клубком, він заснув міцним сном.

Настав день, і сонце промінням своїм торкнулося очей Санчо. Той прокинувся, полежав трохи, глянув на розгром, що його вчинили свині в його запасах, і вилаяв череду та ще декого. Нарешті, обоє рушили далі в розпочату подорож.

РОЗДІЛ XXXVII

про те, що трапилося з Дон Кіхотом та його Зброєносцем Санчо, коли вони їхали додому

Переможений і гнаний долею їхав Дон Кіхот додому, засмучений тим, що Санчо не бичує себе і тим самим не знімає чар з Дульсінеї.

– Санчо, друже, – звернувся до нього Дон Кіхот, – щиро кажу, що дам тобі все, що належить, коли б ти зажадав платні за ті батоги, які здіймуть чари з Дульсінеї. Скажи, Санчо, скільки ти хочеш, і швидше починай батожити себе, а гроші візьмеш готівкою й своєю власною рукою, бо моя скарбниця в тебе.

Почувши таку пропозицію, Санчо витріщив очі, наставив вуха і, давши згоду в душі, сказав своєму панові:

– Тепер я ладен виконати бажання вашої милості, бо воно й мені корисне, а любов до дружини й дітей робить з мене жаднюгу. Скажіть, ваша милосте, скільки ви дасте мені за кожен удар, що я собі зроблю?

– Якби заплатити тобі, Санчо, відповідно до величності та якості цих ліків, то на це не вистачило б усіх скарбів Венеції та золотого піску в Потосі. Виходь з розрахунку моїх грошей, що у тебе, і признач сам ціну за кожен удар.

– Цих ударів, – відповів Санчо, – три тисячі триста з гаком. З них я дав уже собі п’ять, а решта лишається за мною. Зарахуймо в гак ці п’ять ударів і будьмо говорити за три тисячі триста. Кладучи за один удар по квартильйо, – а менш я не візьму, хоч би весь світ цього хотів, – маємо три тисячі триста квартильйо; три тисячі становлять одну тисячу п’ятсот півреалів, тобто сімсот п’ятдесят реалів, а триста квартильйо становлять сто п’ятдесят півреалів, чи сімдесят п’ять реалів. Додавши їх до семисот п’ятдесяти реалів, матимемо вісімсот двадцять п’ять реалів. Я й візьму їх із тих грошей вашої милості, що у мене, і вернуся додому вдоволений і багатий, хоч і вибитий.

– О, люб’язний Санчо, – скрикнув Дон Кіхот, – а які вдячні ми будемо тобі з Дульсінеєю! Коли вона стане тією самою, що раніш (а інакше й бути не може), її лихо стане щастям, а моя поразка – величезним тріумфом. Але слухай, Санчо, коли ти почнеш свою покуту? Якщо ти поквапишся, я дам тобі ще сто реалів.

– Коли? – спитав Санчо. – Цієї ночі неодмінно. Нехай ваша милість подбає про те, щоб ми були на вільному повітрі, а я вже пошматую своє тіло.

Зайшла ніч, якої Дон Кіхот ждав, як закоханий, що не може примирити час та свої бажання. Опинившися серед розкішних дерев, трохи подалі від шляху, вони розсідлали Росінанта й розвантажили Сірого, а потім розташувалися на зеленому лужку та повечеряли запасами Санчо. Повечерявши, Санчо зробив з вуздечки Росінанта та з оброті Сірого цупкий та гнучкий батіг і відійшов кроків на двадцять до купки букових дерев. Дон Кіхот, побачивши, як бадьоро й рішуче він іде, сказав:

– Дивись, друже, не побийся на гамуз! Роби перерву між батогами. І не дуже поспішай. Я хочу сказати, не бий себе так завзято, щоб не позбавити себе життя раніше, ніж ти дійдеш бажаного числа. А щоб ти не помилився, я стоятиму осторонь та рахуватиму удари. Нехай же тобі небо сприяє, як і варт того твій добрий намір.

– Справний платник не турбується за заставу, – відповів Санчо. – Я батожитиму себе так, щоб тільки заподіяти біль, а не вбити себе, в чому і полягає суть цього дива.

Він одразу роздягся до поперека, вхопив вуздечку й оброть та почав батожити себе, а Дон Кіхот – рахувати. Давши собі шість чи вісім батогів, Санчо подумав, що жарт таки важкий, а ціна за нього дуже мала, а тому він спинився й сказав своєму панові, що помилився, бо кожен удар треба сплачувати не чвертю, а півреалом.

– Бий далі, Санчо друже, і не занепадай духом, – сказав йому Дон Кіхот, – я подвоюю ціну.

– Тоді, – відповів Санчо, – помагай Боже, і нехай сипляться удари!

Але шахрай перестав бити себе по плечах і почав батожити дерево, зітхаючи час від часу так, ніби з кожним зітханням у нього виходила душа. Лагідний Дон Кіхот, боячись, що Санчо заподіє собі смерть і через таку нерозважливість не зможе здійснити його бажання, сказав:

– Припини на цьому справу, друже. Ліки здаються мені дуже жорстокими, і краще не заживати їх відразу багато. Ти, якщо я не помилився, дав собі вже більше як тисячу ударів, досить поки. Кажуть, що осла можна навантажувати, та не переобтяжувати.

– Ні, ні, сеньйоре, – відповів Санчо, – про мене не казатимуть: гроші дістав, а діла катма. Одійдіть трохи, ваша милосте, і дозвольте мені дати собі ще тисячу ударів. Тоді ми за два рази кінчимо всю справу, і в нас ще й лишок буде.

– Коли ти в такому гарному настрої, – сказав Дон Кіхот, – то роби собі, а я відійду.

Санчо знову взявся до своєї праці так завзято, що незабаром зняв кору з багатьох дерев – так дуже він гатив. Наприкінці, щосили шмагнувши по букові, він гукнув:

– Тут помре Самсон і всі, хто з ним!

Дон Кіхот, почувши його жалісний голос і силу надзвичайного удару, підбіг до Санчо, вхопив той батіг з вуздечки та оброті і сказав Санчо:

– Доля не дозволить, Санчо друже, щоб заради моєї втіхи ти стратив своє життя, потрібне тобі для підтримки дружини й дітей. Нехай Дульсінея трохи потерпить, а я чекатиму, поки ти наберешся нових сил і кінчиш цю справу всім на радість.

– У час добрий, і хай буде так, коли цього бажає ваша милість, – відповів Санчо. – Киньте мені тепер на плечі свій плащ, бо я спітнів і не хочу застудитися, як то буває з новими покутниками.

Дон Кіхот так і зробив і, лишившись у самому камзолі, накрив Санчо, що заснув і спав, поки його розбудило сонце. Вранці рушили в дальшу путь і кінчили її того ж таки дня в одному селі за три милі звідти. Спинилися вони в заїзді, що його Дон Кіхот не прийняв уже за замок з глибоким ровом, баштами, ґратами та підйомними мостами, бо після того, як його перемогли, він до всього ставився розсудливіше.