Текст книги "Дон Кіхот"

Автор книги: Мигель Де Сервантес Сааведра

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 25 страниц)

РОЗДІЛ VIII

де продовжується пригода з Рицарем Лісу й подається розумна, нова та мила розмова, що відбулася між двома зброєносцями.

Рицарі і зброєносці, розійшовшися, почали оповідати один одному: одні – про своє життя, а другі – про своє кохання. Відійшовши трохи від панів, зброєносець Рицаря Лісу сказав Санчо:

– Важкого життя доводиться зазнавати нам, зброєносцям мандрівних рицарів, мій сеньйоре. Справді, в поті лиця свого їмо ми свій хліб.

– Можна сказати також, – додав Санчо, – що ми їмо його і в холоді нашого тіла, бо хто печеться та мерзне більше, як бідолашні зброєносці мандрівних рицарів? Та це було б ще добре, якби хоч їсти було що. За їжею не так зважаєш на всякі неприємності, а от інколи минає день і другий, а ти задовольняєш голод самим вітром, коли він дме.

– Із усім цим можна ще погодитися й терпіти все, сподіваючись на якусь винагороду, – сказав зброєносець рицаря. – Адже коли мандрівний рицар, якому служить зброєносець, не занадто великий невдаха, то через якийсь час слугу його вже нагороджено щонайменш губернаторством на острові, а то й непоганим графством.

– Я, – відповів Санчо, – сказав уже моєму панові, що задовольнюся губернаторством, а він такий благородний і великодушний, що обіцяв мені його, і навіть не раз.

– А мене, – сказав зброєносець Рицаря Лісу, – задовольнить і посада каноніка [84]84
  Канонік– католицький соборний священик.


[Закрыть], яку мій пан обіцяв уже мені за мої послуги.

– Як то так? – здивувався Санчо. – Виходить, пан вашої милості рицар із духовенства, що може винагороджувати таким способом своїх добрих зброєносців? А мій – просто собі світський; хоч, пригадую, деякі розумники, – а по-моєму, недоброзичливці, – радили йому стати архібіскупом, а він хотів бути тільки імператором. Тоді я аж тремтів зо страху, боячись, що він піде до церкви, бо не вважаю себе за гідного мати який-небудь прибуток від неї.

– А насправді ваша милість помиляється, – сказав зброєносець Рицаря Лісу. – Не всі острівні губернаторства такі вже гарні. Навіть найліпше та найкраще впорядковане губернаторство покладаєна плечі тому нещасному, кому воно судилось, великий тягар думок і силу незручностей. Куди краще було б нам, що гинемо на цій клятій службі, вернутися додому та розважатись приємнішими справами – полюванням чи рибальством. Хіба ж є в світі такий бідний зброєносець, щоб у нього не знайшлося коня та пари гончаків або вудки на розвагу?

– Мені нічого не бракує, – відповів Санчо. – Щоправда, коня у мене немає, але є осел, який коштує вдвоє більше проти шкапи мого пана. Ваша милість подумає, що я жартую, складаючи таку ціну моєму Сірому, бо осел мій – сірий. Щодо гончаків, то їх я матиму вдосталь, бо їх скільки хочеш у нашому селі, а полювати чужим коштом – річ надзвичайно приємна.

– Правду й відверто кажучи, сеньйоре зброєносцю, – мовив слуга Рицаря Лісу, – я вирішив кинути ці безглузді рицарські витівки, повернутися до себе на село й виховувати своїх дітей, яких у мене троє, і таких гарних, наче східні перлини.

– А в мене двоє, – мовив Санчо, – та таких, що їх варт було б познайомити із самим папою [85]85
  Папа– глава католицької церкви й Ватикану.


[Закрыть]; особливо дочка, яку я готую на графиню всупереч бажанню її матері.

– А скільки років цій сеньйорі, що виховується на графиню? – спитав зброєносець Рицаря Лісу.

– П’ятнадцять, а може, років на два більше або менше. Але вона довга, як спис, і свіжа, як квітневий ранок, а здорова, як носій.

– Ці прикмети, – зауважив зброєносець Рицаря Лісу, – придатні не лише для графині, а й для німфи зеленого лісу. Який же голос мусить бути в неї, шельми!

На ці слова Санчо відповів дещо незадоволено:

– Вона зовсім не шельма; та й мати її не була нею. І говоріть увічливіше, бо хоч ваша милість і виховувалася серед мандрівних рицарів, що всі – сама ввічливість, слова ваші здаються мені не дуже чемними.

– О, як погано ваша милість розуміється на похвалі, – відповів зброєносець Рицаря Лісу. – Хіба ж ви не знаєте, що коли який-небудь рицар ловко вдарить списом бика на арені або хтось зробить що-небудь путяще, люди кажуть: «Ач, як ловко зробив, шельмин син!» Те, що здається доганою в цім слові, насправді – похвала. Зречіться, сеньйоре, дочок і синів, які не заслуговують того, щоб їхнім батькам прикладати такі похвали.

– Та я й зрікаюся, – відповів Санчо. – Щоб знову побачити дітей, я хочу звільнитися від цієї небезпечної посади зброєносця, на яку я вступив уже вдруге, засліплений і обдурений гаманцем із стома червінцями, що одного дня я знайшов у Сьєрра-Морені. Але, коли я думаю про це, мені легко зносити всі труднощі, які я терплю через свого пришелепуватого пана, а він, я знаю, божевільніший за звичайного рицаря.

– Тому-то й кажуть, що зажерливість лантух дере, – сказав зброєносець рицаря. – Коли вже дійшло до панів, так немає в світі божевільнішого пана, ніж мій. Мій пан, бач, хоче привести до розуму одного рицаря, що з’їхав із глузду, та й собі збожеволів і починає шукати такого, що коли його й знайде, то не знаю, чи не прийдеться йому по пиці.

– А чи не закоханий часом ваш пан?

– Еге ж. В якусь Касільдею Вандалійську. Та він шкутильгає не тільки на цю ногу.

– Немає такого шляху, – відповів Санчо, – де не було б колій та вибоїв. І коли правду кажуть, що знайти товариша в нещасті однаково, що знайти полегшення, то я можу радіти, що ваша милість служить такому ж панові, як і мій.

– Дурний та відважний, – сказав зброєносець, – а ще більший шахрай, ніж дурний і відважний.

– Про мого цього сказати не можна, – відповів Санчо. – Я скажу навіть, що в ньому немає ніякого шахрайства. Душа в нього чиста, як прозорий струмок; він не вміє зробити зла нікому, а добра хоче всім. У ньому немає ніяких хитрощів; кожне дитя може опівдні переконати його, що це ніч, і за цю щирість я й люблю його, як своє серце, і ніяк не наважусь кинути, незважаючи на всі його дурощі.

– А проте, – сказав зброєносець, – коли сліпий веде сліпого, обидва можуть упасти в яму. Нам усе ж таки краще вернутися додому та стати до роботи, бо ті, що шукають пригод, не завжди натрапляють на щасливі пригоди.

Під час розмови Санчо випльовував липку слину, і зброєносець Рицаря Лісу, помітивши це, сказав йому:

– Мені здається, що від балачок наші язики прилипли до горлянки, а при сідлі в мене висять дуже добрі ліки на це.

Підвівшись, він швидко вернувся з великим бурдюком вина і з пирогом. У цьому пирозі був запечений цілий кролик такого розміру, що Санчо здалось, ніби це цілий цап, не те, що цапеня.

– Оце ви возите таке з собою, сеньйоре?

– А що ж ви думаєте? – відповів той. – Хіба ж я який-небудь зброєносець, що вартий самого хліба та води? Я вожу з собою в торбинках при сідлі запаси кращі, ніж у генерала в поході.

Санчо не дав себе вдруге просити і, пхаючи собі в рот величезні шматки, сказав:

– Справді, ваша милість, ви вірний і відданий зброєносець, швидкий і лагідний, великий та великодушний, про що доводить ця вечеря, яка коли й не з’явилася сюди чарами, то в кожному разі так здається. Це не те, що я – злиденний і нещасний, що маю з собою тільки трохи твердого сиру, яким можна пробити череп велетневі, та чотири десятки ріжків і стільки ж лісових та волоських горіхів. І все це через скупість мого пана, бо, на його думку і згідно з положенням, якого він додержується, мандрівні рицарі повинні живитися самими сухими плодами та польовою травою.

– Клянуся честю, брате, – відповів зброєносець, – мій шлунок не пристосований до реп’яхів, кислиць та гірського коріння. Нехай усе це буде для наших панів з їхніми думками та рицарськими законами. Вони можуть їсти що хочуть, а я завжди вожу скриньку з їжею і про всякий випадок іще й цей бурдюк, який я так люблю, що раз у раз обіймаю його та цілую.

По цій мові він передав Санчові бурдюк, і Санчо перекинув його, притулив до рота і з чверть години дивився на небо, а напившись, схилив голову на один бік і, глибоко зітхнувши, сказав:

– О, яке ж гарне! Скажіть мені, сеньйоре, заклинаю вас найдорожчими для вас речами у світі, це вино з Сюдад Реаль?

– От молодець! – скрикнув той. – Вино справді не з іншого міста, і вже стареньке.

– Мені воно й так відоме, і від мене ви цього не сховаєте, – відповів Санчо. – Хіба це не добре, сеньйоре зброєносцю, що в мене зроду така здібність розбирати вина?

– Тому я й кажу, – сказав зброєносець, – що ми мусимо кинути шукання пригод і, маючи дома хліб, не повинні шукати тортів, а повернімось до своїх хатин.

Обидва зброєносці стільки розмовляли й стільки пили, що тільки сон зв’язав їм язики й припинив спрагу, яку задовольнити цілком було не можна. Вони так і поснули, обнявши обидва майже спорожнений бурдюк і з недожованими шматками в роті. Тут ми їх поки що й покинемо, щоб розказати про те, що сталося між Рицарем Сумного Образу й Рицарем Лісу.

РОЗДІЛ IX

де далі оповідається про пригоду з Рицарем Лісу

Розмовляючи з Дон Кіхотом, Рицар Лісу між іншим сказав:

– Отже, сеньйоре рицарю, доля або, краще сказати, мій вибір примусили мене закохатися в незрівняну Касільдею Вандалійську. Я називаю її незрівняною тому, що ніде немає нікого, хто міг би рівнятися до неї хоч зростом тіла, хоч довершеністю вроди, хоч значністю. І ця Касільдея, про яку я вам оповідаю, за всі мої добрі думки та чесні наміри віддячила тим, що наражала мене на численні й великі небезпеки. Одного разу вона наказала мені викликати на бій славетну севільську велетку Хіральду [86]86
  Хіральда– колосальний флюгер (три метри заввишки) на башті Севільського собору.


[Закрыть], міцну та відважну, немов її зроблено з бронзи. Я прийшов, побачив, переміг. Далі вона звеліла мені зважити старовинні камені потужних гісандських биків [87]87
  Гісандськими биками називаються п’ять безформних статуй, які стоять, в селі Гісанда, коло Мадрида.


[Закрыть]– робота, яку краще було б доручити виконати вантажникам, ніж рицарям. Ще далі вона сказала, щоб я кинувся вниз, у Кабрське провалля [88]88
  Провалля коло Кордови, що дивувало сучасників Сервантеса своєю глибиною (150 метрів).


[Закрыть]– нечувана й жахлива небезпека! – і подав їй точні відомості, що робиться в тих темних глибинах. Нарешті, вона звеліла мені об’їхати всі провінції Іспанії і примусити всіх мандрівних рицарів, що подорожують по ній, визнати, що вона найкраща з усіх красунь на світі, а я – найвідважніший та найзакоханіший рицар. Вволяючи її бажання, я об’їхав більшу частину Іспанії і переміг багатьох рицарів, що насмілювались заперечувати мені. Але найбільше я пишаюся з перемоги над славетним рицарем Дон Кіхотом Ламанчським, якого після поєдинку я присилував визнати, що моя Касільдея вродливіша за його Дульсінею. А через це я вважаю себе переможцем над усіма рицарями в світі, бо всіх їх раніше переміг отой Дон Кіхот, і тепер, виходить, його слава перейшла до мене. Бо чим поважніший був переможений, тим більше величають переможця, і всі незліченні подвиги зазначеного Дон Кіхота вважають уже за зроблені мною.

Дон Кіхот здивовано слухав рицаря, тисячу разів хотів сказати йому, що він бреше, і тисячу разів мав це слово на самісінькому кінчику язика, але втримувався щосили, бажаючи примусити його самого признатися, що він каже неправду, і наприкінці спокійно сказав:

– Щодо ваших перемог над усіма мандрівними рицарями Іспанії й навіть цілого світу – я нічого не кажу, але я не певен, що ви перемогли Дон Кіхота Ламанчського. Може, це був хтось подібний до нього, хоч і таких небагато.

– Як же так? – відповів Рицар Лісу. – Клянуся небом, що я бився з Дон Кіхотом, переміг і змусив його здатися на мою ласку. Це людина, висока на зріст, сухорлява на обличчі, з довгим, схудлим тілом, із сивиною в волоссі, з орлиним, трохи карлючкуватим носом, і з довжелезними чорними вусами, що звисають униз. Він б’ється під ім’ям Рицаря Сумного Образу; зброєносець у нього – селянин, якого звуть Санчо Панса; їздить він на всім відомому коні – Росінанті; кінець кінцем, він має за володарку своїх бажань якусь Дульсінею Тобоську, яку колись звали Альдонса Лоренсо, так само, як моя дама зветься Касільдея Вандалійська, а справжнє ім’я її Касільда, і родом вона з Андалузії. Якщо всіх цих доказів не досить, щоб повірити моїм словам, ось мій меч, який примусить повірити і неймовірного.

– Заспокойтеся, сеньйоре рицарю, – сказав Дон Кіхот, – послухайте, що я вам скажу. Вам слід знати, що Дон Кіхот, про якого ви говорите, мій найкращий приятель, такий приятель, що я сам за нього стану. Його ознаки, як ви мені їх описали, вірні й точні, і це схиляє мене до думки, що ви й справді перемогли його самого. З другого боку, я бачу на власні очі й відчуваю оцими руками неможливість того, щоб той рицар був він. Хіба що який-небудь чарівник, а найбільше один, що завжди його переслідує, обернувся на Дон Кіхота й дозволив перемогти себе, щоб позбавити його слави, яку той здобув у всьому світі своїми видатними подвигами. На доказ моїх слів я хотів би розказати вам, як ці злісні чарівники не більше як два дні тому обернули прекрасну Дульсінею Тобоську на селянку. Так само обернули вони когось і на Дон Кіхота. А якщо вам цього мало, щоб повірити в правдивість моїх слів, то ось сам Дон Кіхот, що битиметься за неї зі зброєю в руках верхи чи на ногах і всяким, яким хочете способом.

По цій мові він підвівся з землі і, поклавши руку на меч, чекав, що робитиме рицар, який не менш спокійно відповів:

– Той рицар, сеньйоре Дон Кіхот, що вже переміг вашого оборотня, може надіятись, що переможе й справжнього Дон Кіхота. Але не личить рицарям вчиняти військові подвиги в темряві ночі, ніби яким розбійникам або грабіжникам. Почекаймо дня, щоб сонце дивилося на наші вчинки, і умовмося, що переможений здасться на волю переможця і виконає все, що той вимагатиме від нього, якщо ці вимоги не порушуватимуть рицарської гідності.

– Такі умови більше ніж задовольняють мене, – сказав Дон Кіхот.

Після цього вони пішли до своїх зброєносців і знайшли їх у тому самому становищі, як ті й поснули. Розбудивши їх, вони наказали їм держати напоготові коней, щоб, тільки-но почне світати, стати до бою. Це розпорядження дуже вразило Санчо, який, довідавшись від зброєносця рицаря про подвиги його пана, побоювався за безпечність Дон Кіхота, але, не сказавши й слова, разом із другим зброєносцем пішов шукати коней та осла. Дорогою зброєносець Рицаря Лісу сказав Санчо:

– Вам треба знати, брате, що, за звичаями Андалузії, свідки поєдинку не стоять, згорнувши руки. Це я хочу попередити вас, що нам теж доведеться битися та трощити один одного.

– Такий звичай, сеньйоре зброєносцю, – відповів Санчо,– може, й існує серед забіяк та шибеників, але ні в якім разі не серед зброєносців мандрівних рицарів. А якщо справді є закон і спеціальне розпорядження, що зброєносці повинні битися одночасно зі своїми панами, то я не хочу коритись йому. Краще я заплачу пеню, яку звичайно накладають на таких миролюбних зброєносців. Пеня, я певен, буде не більша, як два фунти воску, і це обійдеться мені дешевше за корпію на мою голову, яку я й зараз уже бачу переполовиненою. Крім того, я не можу битися ще й тому, що у мене немає меча і ніколи я не носив його.

– На це є рада, – сказав зброєносець, – у мене є дві полотняні торби однакового розміру, ви візьмете одну, я – другу, і ми будемо битися торбами.

– На це я погоджусь, – відповів Санчо, – бо в такій бійці ми, мабуть, більше пороху один з одного виб’ємо, ніж покалічимось.

– Ні, цього не буде, – відповів зброєносець, – бо в торби ми покладемо з півдесятка чималих плоских камінців однакової ваги і битимемось, не завдаючи великої шкоди один одному.

– Ач, що вигадав! – скрикнув Санчо. – Знайте, мій сеньйоре, що я не буду битися, хоч би ви поклали в торби шовкові кокони. Нехай б’ються наші пани досхочу, а ми будемо пити та Бога хвалити. Час і сам подбає про те, щоб одібрати в нас життя, і нам нема чого шукати способів увірвати його завчасно, коли воно й само достигне та впаде.

– А проте ми мусимо битися хоч із півгодини, – відповів зброєносець.

– Це вже ні! – сказав Санчо. – Я не такий мугир і не такий невдячний, щоб, ні сіло, ні впало, сваритися з людиною, з якою пив та їв і проти якої не маю ні злоби, ані гніву. Якого біса битися з доброго дива?

– На це я знаю ліки, – відповів зброєносець. – Перед бійкою я підійду до вашої милості і дам вам три чи чотири ляпаси в пику, від яких ви покотитесь на землю, а це неодмінно викличе у вас гнів, хоч би він спав у вас міцніш за бабака.

– На такі штуки я теж не гірші знаю ліки, – сказав Санчо. – Я візьму дрючок і перше, ніж ваша милість підійде, щоб розбудити мій гнів, я дрючком так присплю ваш гнів, що він не прокинеться ніколи. Не така я людина, щоб дозволити торкатися руками до свого обличчя. Нехай кожен сам дбає про свої справи. Отже, я повідомляю вашу милість, сеньйоре зброєносцю, що ви будете відповідати за всі шкоди та збитки, до яких може спричинитися наша сварка.

– Добре, – відповів зброєносець. – Нехай ось розвидниться, а там побачимо.

Тим часом по деревах розпочали своє щебетання тисячі різноманітних пташок. Веселими співами вітали вони новий світанок, що виходив із дверей та ґанків на сході, показуючи красу свого обличчя. Світанок струшував зі свого волосся безліч плинних перлин, у чудовій вогкості яких купалися рослини і, здавалося, теж розкидали навкруги дощ дрібного білого бісеру. З верби сочилася солодка манна, струмки всміхалися, гаї раділи, джерельця дзюрчали, і луки покращали, коли з’явився світанок.

Ледве денне світло дозволило відрізняти речі, перше, що впало в очі Санчо, був ніс зброєносця Рицаря Лісу, такий довгий, що тінь від нього покривала майже все тіло його власника. Цей ніс справді був величезний, із горбком посередині, густо вкритий бородавками, синій, як баклажан. Він спускався на два пальці нижче від рота, і його розмір, бородавки, колір та горбок так поганили обличчя зброєносця, що у Санчо, коли він побачив його, почали тремтіти руки й ноги, наче у хворої дитини. Він погодився б краще дістати двісті ляпасів, ніж стати до бою з такою потворою. Дон Кіхот розглядав свого супротивника, але на тому був шолом із забралом, і обличчя його не можна було побачити. Видно було тільки, що це людина міцна й не дуже висока. Поверх панцера на ньому був камзол із матерії, зробленої ніби з чистого золота, весь обсипаний маленькими, у формі місяця, ясними дзеркалами, і це надавало йому надзвичайно блискучого та пишного вигляду. Над шоломом у нього майоріло чимало зелених, жовтих та білих пер, а спис, що стояв біля дерева, був дуже довгий і важкий, зі стальним наконечником, завбільшки з долоню.

Дон Кіхот, коли побачив і зважив усе це, вирішив, що рицар має бути дуже міцний, але такий висновок не перелякав його, як перелякав би Санчо Пансу. Навпаки, прибравши зухвалого вигляду, він сказав Рицареві Лісу:

– Якщо жадоба до бою не зменшила нашої люб’язності, сеньйоре рицарю, прошу вас заради неї підняти трохи забрало й дозволити мені побачити, чи відповідає мужній вигляд вашого обличчя вашому відважному характерові.

– Чи ви мене переможете, чи самі будете переможені, – сказав той, – в кожному разі матимете забагато часу, щоб побачити мене. А тепер я не задовольню вашого прохання, щоб не образити прекрасну Касільдею Вандалійську, бо я гаятиму час, підіймаючи забрало, замість того, щоб примусити вас визнати мої вимоги, про які ви вже знаєте.

– Тоді, – відповів Дон Кіхот, – поки ми сідатимемо на коней, ви зможете сказати, чи той я Дон Кіхот, якого ви за вашими словами, перемогли?

– На це я дам відповідь, що ви подібні до рицаря, якого я переміг, як подібні одне до одного два яйця. Але коли ви кажете, що його переслідують чарівники, я не зважусь твердити, чи той ви Дон Кіхот, чи ні.

– Цього мені досить, щоб упевнитись, що ви помилились, – сказав Дон Кіхот. – А тепер, щоб упевнити й вас, нехай ведуть наших коней, і тоді, перш ніж ви встигли б підняти забрало, я з допомогою Бога, моєї руки та моєї володарки побачу ваше обличчя, а ви побачите, що я не той переможений Дон Кіхот, за якого ви мене вважаєте.

На цьому вони припинили свої розмови, сіли на коней і роз’їхались, щоб потім зручніше кинутись один на одного. Та не встиг Дон Кіхот од’їхати й двадцяти кроків, коли почув, що Рицар Лісу гукає його. Коли вони обидва спинилися, рицар сказав:

– Майте ж на увазі, сеньйоре рицарю, що, згідно з умовами нашого поєдинку переможений повинен цілком здатися на волю переможця, як ми вже говорили.

– Знаю, – відповів Дон Кіхот. – Але з тим застереженням, що вимоги, які поставить переможець, не суперечитимуть рицарським звичаям.

– Звичайно, – сказав Рицар Лісу.

У цю хвилину в очі Дон Кіхотові впав надзвичайний ніс зброєносця, який здивував його не менш, ніж Санчо, і наш рицар вирішив, що то якась потвора або людина нової, небувалої ще в світі породи. Санчо, побачивши, що його пан від’їжджає, щоб краще розігнатися, не схотів лишатися на самоті. Він гадав, що коли той зброєносець ударить своїм носом хоч раз по його носу, бійка одразу ж буде закінчена, і він упаде на землю, якщо не від удару, то з переляку. Із цими думками він учепився за стремінний ремінь Росінанта й побіг за ним, а коли йому здалося, що Дон Кіхотові вже слід повертати, сказав:

– Благаю вашу милість, мій сеньйоре, перше ніж ви станете битися, підсадіть мене на це коркове дерево, звідки я краще, ніж на землі, бачитиму славний поєдинок між вами і тим рицарем.

– Я думаю, Санчо, – відповів Дон Кіхот, – ти просто хочеш видертися вище і, почуваючи себе в безпеці, дивитись на нашу битву, наче з помосту на бій биків.

– Правду сказати, – відповів Санчо, – мене дивує й лякає носяка того зброєносця, і я не зважусь лишатися поруч нього.

– Носяка такий, – ствердив Дон Кіхот, – що не будь я той, хто я є, він перелякав би й мене. Ну, йди, я допоможу тобі злізти, куди ти хочеш.

Поки Дон Кіхот розмовляв із Санчо і підсаджував його, Рицар Лісу од’їхав так далеко, як йому здалося потрібним. Гадаючи, що Дон Кіхот зробив те саме, він не став чекати ні звуків сурми, ні інших знаків попередження, повернув свого, не швидшого за Росінанта, коня, і на всю його ходу, тобто дуже повільно, поскакав назустріч ворогові. Побачивши, що Дон Кіхот заклопотався допомогою Санчо, рицар на півдорозі спинив свого коня, чим той був надзвичайно вдоволений, бо не мав уже сили рухатись.

Дон Кіхотові здалося, що його супротивник летить на крилах, і, встромивши шпори в схудлі боки Росінанта, він примусив його бігти цей єдиний раз нібито галопом, тоді як досі Росінант інакше як звичайною риссю не бігав. Із такою нечуваною ще швидкістю він підскакав до Рицаря Лісу, який хоч і загнав шпори в боки свого коня, проте не міг зрушити його й на палець із того місця, де він спинився. В таких сприятливих умовах Дон Кіхот напав на свого ворога і, не звернувши уваги на його скрутне становище, без ніяких перешкод і нічим не ризикуючи, кинувся на нього так шалено, що той, всупереч власній волі, перелетів через сідло і опинився на землі, де й лежав нерухомо, наче мертвий. Санчо, побачивши, що він упав, зліз із коркового дерева і що було духу підбіг до свого пана. Дон Кіхот тим часом зліз із Росінанта, підійшов до Рицаря Лісу і розв’язав йому шолом, щоб побачити, чи не помер він, та дати йому дихнути свіжим повітрям, якщо той іще живий. Зробивши це, він побачив обличчя бакалавра Самсона Карраско і голосно скрикнув:

– Біжи сюди, Санчо, і подивись на те, чому ти не повіриш, навіть побачивши. Дивись, що може зробити магія, чарівники та ворожбити.

Санчо підбіг і, впізнавши бакалавра, почав безупинно хреститись, а потім, побачивши, що скинутий рицар не подає ніяких ознак життя, сказав Дон Кіхотові:

– Я такої думки, мій сеньйоре, що ваші й милості в кожному разі варто встромити меч у рот тому, хто вдає із себе бакалавра Самсона Карраско. Мабуть, у його особі ви вб’єте котрогось із ваших ворогів-чарівників.

– Ти правду кажеш, хоч одного ворога здихаємось, – відповів Дон Кіхот.

Поки він добував меча, щоб здійснити пораду Санчо, до них підбіг зброєносець рицаря, вже без свого страшного носа, і почав голосити:

– Що ви робите, сеньйоре Дон Кіхот? То ж коло ваших ніг лежить бакалавр Самсон Карраско, приятель вашої милості, а я – його зброєносець.

– А ніс? – спитав Санчо, побачивши його без колишнього бридкого носа.

– У мене в кишені, – відповів той і, засунувши руку в праву кишеню, витяг звідти свій описаний уже штучний ніс.

Придивляючись до зброєносця пильніше, Санчо, нарешті, здивовано й голосно скрикнув:

– Мати Божа, та це ж Томе Сесьяль, мій сусід і кум.

– А хто ж інший! – відповів позбавлений носа зброєносець. – Я і є Томе Сесьяль, куме й приятелю Санчо. Зараз розкажу вам про всі хитрощі й вигадки, через які я опинився тут, а ви й собі просіть та благайте вашого пана, щоб він не торкався, не поводився погано, не поранив і не губив Рицаря Лісу, що зараз лежить коло його ніг. Будьте цілком певні, що це – відважний, але нерозважливий бакалавр Самсон Карраско, наш земляк.

Тим часом Рицар Лісу прийшов до пам’яті, і Дон Кіхот, побачивши це, приставив йому до обличчя вістря меча й сказав:

– Смерть вам, рицарю, якщо ви не визнаєте, що незрівнянна Дульсінея Тобоська переважає вродою вашу Касільдею Вандалійську. Крім того, ви мусите пообіцяти, якщо лишитесь живий після такого падіння, що поїдете до Тобоса, з’явитесь перед нею від мого імені і здастесь на її волю. Якщо вона звільнить вас і не залишить у себе, ви мусите вернутися і знайти мене. Це буде не важко, бо сліди моїх подвигів покажуть вам місце мого перебування, і ви розкажете мені, як відбулося ваше побачення. Така умова, згідно з договором, що ми склали перед битвою, не порушуватиме звичаїв мандрівного рицарства.

– Визнаю, – сказав Рицар Лісу, – що розірваний і брудний черевик сеньйори Дульсінеї Тобоської кращий за нечесану, хоч і чисту бороду Касільдеї. Обіцяю піти й повернутися від неї, а також надати вам особисте та докладне повідомлення про те, що ви просите.

– Ви повинні визнати й повірити, – додав Дон Кіхот, – що рицар, якого ви перемогли, не був і не міг бути Дон Кіхотом Ламанчським, а був кимось іншим. Я й сам визнаю і вірю, що ви, хоч і вдаєте із себе бакалавра Самсона Карраско, насправді – не він, і тільки здаєтеся мені ним. Це мої вороги надали вам його вигляду, щоб я стримав свій гнів і без гніву використав славу моєї перемоги...

– Все це я знаю, гадаю і почуваю, як вірите, гадаєте і почуваєте ви, – відповів рицар. – А тепер дозвольте мені підвестися, якщо удар від падіння не заважатиме цьому, бо я в досить поганому стані.

Дон Кіхот і Томе Сесьяль допомогли рицареві встати, а Санчо, не зводячи з останнього очей, весь час розпитував зброєносця, і його відповіді яскраво свідчили, що зброєносець таки справді Томе Сесьяль, як він і казав. Про те, острах, що викликали у Санча слова Дон Кіхота про обернення Рицаря Лісу на бакалавра Карраско, не дозволяв йому вірити тому, що він бачив на власні очі; і пан, і слуга так і лишилися зі своєю помилкою. Рицар Лісу і його зброєносець, пригнічені нещастям, похмуро розлучилися з Дон Кіхотом та Санчо і поїхали шукати місця, де б можна було перев’язати ребра та покласти до них припарки, а Санчо зі своїм паном поїхали далі до Сарагоси.