Текст книги "Дон Кіхот"

Автор книги: Мигель Де Сервантес Сааведра

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 25 страниц)

РОЗДІЛ IV

про те, що трапилося з нашим рицарем, коли він виїхав з корчми

Висвячений на рицаря, Дон Кіхот виїхав із корчми на світанку такий задоволений, веселий та радісний, що це задоволення мало не прискало з попруги його сідла. Він пригадав корчмареві поради про речі, які повинен мати при собі рицар, зокрема про гроші та сорочки, і вирішив повернутися додому, щоб призапастися всім потрібним та взяти зброєносця. Він гадав узяти собі зброєносцем свого сусіда – бідного хлібороба з купою дітей, але, на його думку, дуже придатного виконувати обов’язки зброєносця. Так міркуючи, він направив Росінанта до своєї садиби, і той, неначе вчувши батьківщину, побіг так охоче, що майже не торкався ногами землі. Вони проїхали небагато, коли Дон Кіхотові здалося, що з глибини гайка, праворуч, чути якісь звуки, ніби хтось жаліється.

Ледве почувши їх, він сказав:

– Цей голос, безумовно, належить якомусь бідоласі, чоловікові чи жінці, що потребують моєї допомоги та захисту.

Із цими словами він повернув Росінанта й поїхав туди, звідки, здавалося йому, линули голоси. По кількох кроках у гайку він побачив кобилу, прив’язану до дуба, а коло другого дуба прив’язаного ж таки хлопця років п’ятнадцяти; він був голий згори до поперека і голосив не без причини – його бив ременем кремезний селянин, додаючи до кожного удару догану й пораду: «Тримай язика за зубами і візьми очі в руки», а хлопець відповідав на це:

– Я не робитиму цього вдруге, сеньйоре мій, присягаюся, що не робитиму, і обіцяю надалі краще стерегти череду.

Почувши це, Дон Кіхот скрикнув розгніваним голосом:

– Нечемний рицарю, сором битися з тим, хто не може оборонятися! Сідайте на вашого коня, беріть спис [21]21
  За часів Сервантеса селяни часто були озброєні списом або мечем.


[Закрыть](у селянина теж був спис, що стояв під дубом, де прив’язано кобилу), і я доведу вам, що так, як ви робите, роблять тільки боягузи.

Побачивши над собою постать із силою зброї та зі списом, селянин уважав себе вже за мертвого і ввічливо відповів:

– Сеньйоре рицарю, цей хлопець, якого я караю, – мій наймит. Він стереже тут поблизу мою череду, з якої щодня зникає одна овечка, а коли я докоряю йому недбальством та шахрайством, він каже, що я роблю це через скупість, щоб не платити йому. Богом присягаюся і своєю душею, що він бреше.

– Бреше? Це ви при мені говорите? Підлий селюче! – крикнув Дон Кіхот. – Присягаюся сонцем, що нас осяває, мені кортить проштрикнути вас цим списом. Платіть зараз, без зайвих балачок, інакше, присягаюсь, я на цім таки місці уб’ю і знищу вас. Одв’язуйте зараз же!

Селянин похнюпився і мовчки відв’язав свого наймита, а Дон Кіхот спитав хлопця, скільки винен йому хазяїн. Той відповів, що по сім реалів за дев’ять місяців. Дон Кіхот підрахував, що весь борг становить 63 реали, і звелів селянинові негайно розрахуватись, коли він не хоче зараз же вмерти. Наляканий селянин присягався місцем, де стояв, і присягою, яку на себе взяв (хоч насправді він зовсім не присягав), що винен менше, бо із загальної суми боргу треба відняти вартість трьох пар черевиків, що він дав хлопцеві, та один реал за два кровопускання під час його хвороби.

– Це все так, – відповів Дон Кіхот, – але хай черевики та кровопускання лишаються хлопцеві за побої, які він безневинно терпів від вас. Якщо він порвав шкіру ваших черевиків, то ви подерли йому його шкіру, а коли цирульник пускав йому кров хворому, ви пустили кров здоровому. Тим-то він не винен вам нічого.

– На жаль, сеньйоре, – відповів селянин, – у мене з собою нема грошей. Хай Андрес іде зо мною додому, і я заплачу йому все до останнього реала.

– Щоб я пішов із ним? Ніколи! Хай йому біс! – сказав хлопець. – Він спустить із мене шкіру, як тільки ми залишимося з ним самі.

– Він не зробить цього, – сказав Дон Кіхот, – бо я йому наказую, і він виконає все з поваги до мене. А, крім того, він заприсягнеться рицарським орденом, до якого належить, раніше, ніж я відпущу його додому.

– Та подивіться ж, ваша милосте, сеньйоре рицарю, – сказав хлопець, – що ви кажете! Адже мій хазяїн зовсім не рицар і не належить ні до якого рицарського ордену. Це ж Хуан Альдудо, багатій із села Кінтанар.

– Це нічого не значить, – відповів Дон Кіхот, – і Альдудо можуть бути рицарями, тим більше, що всякий є син своїх вчинків.

– Воно правда, – сказав Андрес, – та яких же вчинків сином є мій хазяїн, якщо він не хоче сплачувати мені за мій піт і за мою працю?

– Я не відмовлюся, брате Андрес, – мовив селянин. – Зробіть мені приємність, ходім зо мною, і я, присягаюся всіма рицарськими орденами, що є на світі, сплачу вам, як сказав, все до останнього реала, і навіть напахченими.

– Я звільняю вас від пахощів, – сказав Дон Кіхот. – Заплатіть йому прості реали; мене задовольнить і це. Тільки дивіться, зробіть усе, як ви заприсяглися; а коли ні, я теж присягаюся, що повернуся, знайду і покараю вас, хоч ви й заховаєтесь краще від ящірки. А коли ви, щоб іще глибше відчути свій обов’язок, цікавитесь, хто наказує вам, знайте, що я відважний Дон Кіхот Ламанчський, який виправляє помилки і зловживання та карає за них.

Кажучи це, він стиснув шпорами Росінанта і за короткий час був уже далеко. Селянин стежив за ним очима і, побачивши, що він виїхав із гайка і більше не з’являється, обернувся до свого наймита і промовив:

– Ходи сюди, синку, я хочу сплатити тобі свій борг, як наказав цей виправник несправедливостей.

– Присягаюся, – сказав Андрес, – ви добре зробите, ваша милосте, коли виконаєте наказ цього доброго, хороброго і справедливого рицаря, хай живе він тисячу років! Бо він повернеться і зробить те, що сказав, якщо ви мені не заплатите.

– І я присягаюсь на цьому, – відповів селянин, – а через те, що я тебе дуже люблю, я хочу збільшити свій борг, отже, і платню тобі.

І, схопивши хлопця за руку, він прив’язав його до дуба і побив мало не до смерті.

– Тепер кличте, сеньйоре Андрес, – сказав селянин, – свого виправника несправедливостей. Побачите, чи виправить він цю, хоч гадаю, що я не довів її до кінця, бо мені, як ви й побоювалися, кортить таки спустити з вас шкіру.

Нарешті, він розв’язав хлопця і дозволив йому йти шукати доброго суддю, щоб той виконав свої обіцянки.

Андрес пішов розлютований і присягався знайти Дон Кіхота, розказати йому докладно про все, що сталося, і примусити хазяїна заплатити усемеро. Але все ж таки він пішов, обливаючись слізьми, а його хазяїн дуже радів.

Ось як виправив несправедливість відважний Дон Кіхот Ламанчський, який, надзвичайно задоволений із себе та з пригоди, гадаючи, що дуже щасливо та гідно розпочав свої рицарські подвиги, їхав тим часом додому.

Він доїхав до перехрестя доріг, і йому згадались мандрівні рицарі, що в такому разі спинялися та обмірковували, який вибрати шлях. От і він спинився на одну мить та, добре обмізкувавши справу, пустив поводи, здаючись на волю Росінанта, який, згідно зі своїм попереднім наміром, попрямував до стайні.

Проїхавши миль зо дві, Дон Кіхот побачив купку людей. То були, як згодом виявилося, толедські купці, що їхали по шовк до Мурсії [22]22
  Толедо, Мурсія– міста в Іспанії.


[Закрыть]. Їх було шестеро, всі під зонтиками, з ними їхало на конях четверо слуг, а троє хлопців – погоничів мулів – ішли пішки. Ледве вгледівши їх, Дон Кіхот побачив тут нову пригоду і, наслідуючи в усьому, що міг, прочитане в своїх книжках, вирішив, що йому випадає слушна нагода зробити ще одну потрібну річ. Отже, добре спершися на стремена та прибравши гордого й мужнього вигляду, він наготовив спис, притиснув до грудей щит і, ставши посеред дороги, чекав, поки під’їдуть ці мандрівні рицарі (бо він прийняв їх за рицарів). Коли вони наблизились так, що могли вже бачити й чути його, Дон Кіхот голосно і задерикувато гукнув:

– Стійте всі й визнайте, що немає в світі кращої дівчини, як імператриця Ламанчі, незрівнянна Дульсінея Тобоська!

Почувши це й побачивши таку незвичайну постать, купці спинилися й одразу ж збагнули, що мають діло з божевільним, але захотіли дізнатися, що то за визнання, якого від них жадають. Один із них, трохи жартівник і дуже дотепний, промовив:

– Сеньйоре рицарю, ми не знаємо, хто та дівчина, що за неї ви говорите. Покажіть нам її, і якщо вона справді така прекрасна, ми охоче і без ніякого примусу визнаємо те, що ви від нас хочете чути.

– Коли я покажу її вам, – проказав Дон Кіхот, – то яка ж ціна буде визнанню такої всім відомої істини? Справа в тому, що, навіть не бачивши, ви мусите повірити, визнати, ствердити, присягтися й захищати її, а інакше – ставайте на бій зо мною, чванливі недолюдки. Підходьте, за рицарськими правилами, один по одному або кидайтеся ви одразу, як це ведеться серед людей вашої породи, – я чекаю вас спокійно, певний у своїй правоті.

– Сеньйоре рицарю, – відповів купець, – в ім’я всіх принців, що стоять тут перед вами, благаю вашу милість, не обтяжуйте нашого сумління визнанням того, чого ми ніколи не бачили і про що ніколи не чули і що, найголовніше, може образити інших імператриць Алькаррії [23]23
  Алькаррія– один з округів в Іспанії (нова Кастилія).


[Закрыть]та Естрамадури [24]24
  Естрамадура– провінція на південний захід від Кастилії.


[Закрыть]. Ласкаво покажіть нам хоч який-небудь портрет цієї дами, нехай із пшеничне зерно завбільшки: з волосинки, кажуть, упізнають овечку, – і ми задовольнимося, упевнимося і тим задовольнимо й вашу милость. Я гадаю, ми вже й тепер погоджуємося з вами, і коли навіть портрет покаже, що вона на одне око крива, а з другого ока в неї тече кіновар і сірка, то ми все ж таки її хвалитимемо, щоб догодити вашій милості.

– Нічого не тече з неї, підла шельмо! – крикнув розлючений Дон Кіхот, – нічого, крім амбри й мускусу! [25]25
  Амбрай мускус– старовинні пахощі.


[Закрыть]Вона не кривоока й не горбата, а стрункіша від шпиля Гуадаррами [26]26
  Гуадаррама– гори, що відокремлюють Стару Кастилію від Нової.


[Закрыть]; і ви заплатите за своє блюзнірство над великою красою, якою відзначається моя володарка.

Із цими словами він кинувся на них зі списом такий роздратований і лютий, що якби не посковзнувся і не впав серед дороги Росінант, то хоробрий купець зазнав би лиха. Росінант упав, а його хазяїн, одлетівши далеко від нього, ніяк не міг підвестися – так заважали йому спис, щит, шпори, шолом та важкий панцер. Але, борсаючись, щоб підвестися, він, не вгаваючи, гукав:

– Не тікайте, підлі боягузи! Підождіть! Не через свою вину я впав, а через коня.

Один із погоничів мулів – певно, лихий на вдачу – не міг утриматись, щоб не відповісти бідоласі, перелічивши йому ребра. Він підійшов до Дон Кіхота, взяв його спис, поламав його на чотири шматки і побив їх на Дон Кіхотові, не вважаючи на вмовляння своїх хазяїв.

Утомившись, погонич перестав бити бідолашного рицаря, і купці продовжували свій шлях далі.

Побачивши, що його залишили, Дон Кіхот намагався встати, але, побитий, не міг навіть підвестися. Проте, наш рицар почував себе щасливим, вважаючи, що саме такі пригоди трапляються з мандрівними рицарями і що в усьому винен виключно його кінь.

РОЗДІЛ V

де оповідається далі про лихі пригоди нашого рицаря

У такому стані знайшов Дон Кіхота один селянин, його сусід на селі, що віз до млина молоти пшеницю. Побачивши на землі людину, селянин підійшов і спитав, хто він і чого так жалісно стогне. Дон Кіхот, звичайно, визнав його за героя з рицарських романів і почав розповідати про свою недолю так, як писалося в історії про маркіза Мантуанського й Балдуїна [27]27
  Герої рицарських романів. Те ж саме й нижче. Роман «Діана» Монтемайора – вже не рицарський, а так званий «пастуший» роман середини XVI ст. (Основні дійові особи не рицарі, а прикрашені, ідеалізовані пастухи).


[Закрыть]. Селянин здивувався, почувши цю нісенітницю, і, піднявши потрощене на друзки під час бою забрало, витер рицареві запорошене обличчя і, зараз же впізнавши його, сказав:

– Сеньйоре Кіхадо (так звався він при здоровому розумі, коли був мирним ідальго, а не мандрівним рицарем), хто призвів до цього вашу милість?

Але Дон Кіхот відповідав на всі запитання історіями з роману. Тоді добряга скинув з нього панцер і, переконавшись, що на тілі в нього не було ні ран, ні крові, підняв його з землі і насилу посадив на свого осла, гадаючи, що на ослі їхати спокійніше. Він позбирав також усю зброю і навіть уламки списа, поклав їх на Росінанта і, взявши коня за поводи, а осла за оброть, попростував до села, обмірковуючи безладні речі, що їх казав Дон Кіхот.

Не менше задуманий їхав і Дон Кіхот; сильно побитий та пошарпаний, він ледве тримався на ослі і час від часу посилав до неба такі зітхання, що селянин знову спитав, що в нього болить. А Дон Кіхот пригадував різні оповідання, відповідні до його пригод, і, забувши вже Балдуїна, згадав про мавра Абіндарраеса, що його полонив капітан Антекерської фортеці Родріго де Нарваес і повіз із собою до Антекери. Отже, коли селянин спитав його, він відповів те, що казав полонений Абенсерахе Родрігові де Нарваесу в «Історії Діани» Хорхе де Монтемайора, яку йому доводилось читати, дуже влучно пристосовуючи його слова до свого становища.

Почувши таку купу нісенітниць і зрозумівши, що його сусід з’їхав із глузду, селянин прискорив ходу, щоб мерщій дістатися додому та збутися Дон Кіхота з його балаканиною.

Наприкінці своєї промови Дон Кіхот сказав:

– Знайте, ваша милосте, сеньйоре дон Родріго де Нарваес, що прекрасна Харіфа, про яку я згадував, тепер стала Дульсінеєю Тобоською. Заради неї я робив, роблю й робитиму найславетніші рицарські подвиги, які тільки були, є і будуть у цілому світі.

На це селянин відповів:

– Але дивіться, сеньйоре, о, лишенько мені, я зовсім не Родріго де Нарваес і не маркіз Мантуанський, а Педро Алонсо – ваш сусід; а ваша милість – шановний ідальго сеньйор Кіхада, а не Бальдовінос чи Абіндарраес.

– Я знаю, хто я такий, – сказав Дон Кіхот, – і знаю, що можу бути не тільки тим, про кого я казав, а й усіма дванадцятьма перами [28]28
  Дванадцять перів (себто вельмож) і двадцять тисяч французів оточують графа Роланда, коли на нього нападають сарацини. Все це описано в «Пісні про Роланда», – феодальній французькій поемі XI ст.


[Закрыть]Франції чи навіть дев’ятьма світовими героями, бо мої подвиги переважають їхні, і всіх укупі й кожного зокрема.

Отак розмовляючи, вони смерком допленталися до села, але селянин хотів в’їхати туди, коли буде зовсім темно, щоб ніхто не побачив ідальго таким побитим і на такій поганій верховій тварині.

Аж ось час видався йому слушним, і вони під’їхали до дому Дон Кіхота саме тоді, коли там сиділи священик із цирульником – великі його приятелі – і розмовляли з ключницею. Ключниця була сумна й казала:

– Що за нещастя трапилося з моїм паном? Як гадаєте ви, сеньйоре ліценціате Педро Перес? (Так звався священик). Вже шість днів немає ні його, ні коня, ні щита, ні списа, ні зброї. Лишенько мені! Я думаю, – це така ж правда, як і те, що я народилася, щоб умерти, – що його спантеличили оті кляті рицарські книжки, які він увесь час читав. Пригадую собі, він часто казав, що хоче стати мандрівним рицарем і піти в світи, шукаючи пригод. Хай усі чорти заберуть книжки, що згубили найкращий у цілій Ламанчі розум!

Небога казала те саме й додавала ще:

– Знаєте, сеньйоре Ніколас, мій дядько часто читав ці жахні книжки по два дні й дві ночі підряд, а після цього кидав книжку, хапався за меч і починав рубати стіни. А як утомиться, то каже, що вбив чотирьох велетнів із башту завбільшки і що піт, який із нього тече, – то кров із ран, які він дістав під час бою. А потім він випивав кухоль холодної води, знову ставав здоровий і спокійний і казав, що ця вода – дорогоцінний напій, який йому приносить учений, великий чарівник Ескіфе [29]29
  Міфічний чарівник із рицарських романів.


[Закрыть], його приятель. Та в усьому я сама винна, бо я ж мусила повідомити вас про божевілля дядька, щоб ви вилікували його раніше, ніж усе це сталося, та попалили всі ті нечисті книжки.

– Я те саме кажу, – промовив священик, – і на доказ цього не пізніше як завтра ми віддамо ці книжки під суд. Там їх засудять спалити, щоб вони ще кого не довели до такого, як мого бідного приятеля.

Дон Кіхот із селянином чули ці розмови, і селянин, остаточно переконавшись, що його сусід хворий, голосно сказав:

– Одчиніть, будь ласка, сеньйорові Бальдовіносові, пораненому маркізові Мантуанському та сеньйорові маврові Абіндарраесу, що його полонив одважний Родріго де Нарваес, капітан Антекери.

На ці слова всі вибігли з хати і, впізнавши хто дядька, хто свого пана, хто приятеля, підбігли його обняти. Але Дон Кіхот, що ніяк не міг злізти з осла, сказав:

– Чекайте ви! Мене тяжко поранено через мого коня. Покладіть мене на ліжко і покличте якнайшвидше вчену Урганду. Хай вона огляне та вигоїть мої рани.

– Чи ж не казала я? – вигукнула ключниця. – Серце підказало мені, на яку ногу шкутильгає мій пан. Заходьте в добрий час, ваша милосте, ми й без вашої Ургади [30]30
  Гра слів. Ключниця перекрутила ім’я «Урганда» й каже «ургада», що має значення – моторна жінка.


[Закрыть]знаємо, чим вас полікувати. Хай прокляті будуть, кажу, нині й навіки рицарські книжки, що довели до цього вашу милість!

Дон Кіхота поклали на ліжко, оглянули його і не знайшли ніяких ран, а він казав, що впав із Росінанта під час бою з десятьма найбільшими та найвідважнішими в світі велетнями.

– Та, та, та! – сказав священик. – Вже й велетні завелися. Присягаюся, що попалю їх завтра ще до вечора.

Дон Кіхота закидали безліччю запитань, але він нічого не відповідав і просив тільки дати йому поїсти та поспати, бо цього, мовляв, він найбільш потребує. Так і зробили, а священик після цього почав розпитувати селянина, вимагаючи подробиць про те, як він знайшов Дон Кіхота.

Той розповів йому все, не обминаючи й нісенітниць, що їх увесь час верз Дон Кіхот.

Це іще більше переконало священика, що треба додержати свого слова, і другого ж ранку він прийшов до Дон Кіхота разом зі своїм приятелем, цирульником Ніколасом.

РОЗДІЛ VI

про другий виїзд славетного рицаря Дон Кіхота Ламанчського

Дон Кіхот іще спав. Священик попросив небогу дати йому ключі від помешкання, де були книги – причина всього зла, і та зробила це дуже охоче. Всі вони ввійшли туди і знайшли там більше як сто великих томів у дуже добрих оправах.

Священик наказав цирульникові подавати йому книжки одну по одній, щоб, розглядаючи їх, вибрати ті, що не заслуговують огненної кари.

– Ні, – мовила небога, – не можна милувати жодної, бо всі вони винуваті. Треба через вікно поскидати їх на купу на подвір’ї та всі спалити або зробити з них багаття на задвірку, щоб тут не чадило.

Те саме казала й ключниця, – так їм обом хотілося знищити ці ні в чому не повинні книжки. Та священик не згоджувався на це і хотів спершу прочитати хоч їхні назви.

Поки вони були в бібліотеці, Дон Кіхот почав гукати:

– Сюди, сюди, славне рицарство! Тут треба показати міць ваших славних рук, бо царедворці перемагають у турнірі.

Коли прийшли до Дон Кіхота, він уже встав із ліжка і, вигукуючи якісь безглузді слова, рубав і колов мечем направо й наліво так завзято, неначе й не спав ніколи. Його схопили і знову силоміць поклали на ліжко; тоді він трохи вгамувався і звернувся до священика:

– Безперечно, сеньйоре архібіскуп Турпін [31]31
  Дійова особа з вищезгаданої «Пісні про Роланда».


[Закрыть], сором нам, що звемо себе дванадцятьма перами, залишати бій і відмовлятися від перемоги на користь двірських рицарів після того, як ми, мандрівні рицарі, перші три дні здобували всі нагороди.

– Заспокойтеся, куме, – сказав священик, – можливо, доля зміниться, і, програвши вчора, ми зможемо виграти завтра. Тим часом подбайте краще про своє здоров’я, бо ви, якщо навіть і не поранені, потребуєте відпочинку.

– Я не поранений, – відповів Дон Кіхот, – тільки, безперечно, побитий і розбитий. Цей негідник – дон Рольдан [32]32
  Селянська форма імені Роланд.


[Закрыть]– змолотив мене дубовим дрюком, бо він заздрить, що тільки я можу мірятися з ним відвагою. Але не буду я Рейнальд Монтальбанський, коли, вставши з цього ліжка, не поквитаюся з ним, незважаючи на всі його чари. А тепер нехай дадуть мені поїсти – бо я знаю, що цього мені найбільше треба.

Так вони й зробили: принесли йому поїсти, після чого Дон Кіхот заснув, а всі дивувалися з його божевілля.

Цієї ж таки ночі ключниця спалила всі книжки, що були в хаті та на дворі.

Одним із заходів, якого вжили священик і цирульник проти хвороби свого приятеля, було те, що вони замурували приміщення бібліотеки так, аби він не зміг знайти його, коли одужає (можливо, разом із причиною зникнуть і наслідки), а йому вирішили сказати, що й книги, і помешкання забрав якийсь чарівник. Цей план було проведено в життя дуже швидко.

За два дні по цьому Дон Кіхот устав з ліжка і передусім пішов подивитися на свої книжки. Не знайшовши приміщення бібліотеки, він почав никати по дому, мацаючи стіну, де раніше були двері, і мовчки оглядаючись навкруги. Нарешті, через деякий час він спитав у ключниці, що поралася в хаті: де бібліотека з його книжками? Ключниця, навчена, як відповідати, сказала:

– Якої бібліотеки чи ще чогось шукає ваша милість? Немає тут ні бібліотеки, ні книжок, бо все забрав отой самий дідько.

– То був не дідько, – виправила небога, – а чарівник. Він з’явився в нічній хмарі, за день по вашому від’їзді, зліз зі змія, на якому їхав верхи, та зайшов до бібліотеки. Не знаю, що він там робив, тільки незабаром вилетів крізь дах, залишивши повні кімнати диму. Коли ми насмілились подивитися, що він наробив, ми не знайшли ні книжок, ані бібліотеки, тільки добре пам’ятаємо, що, вилітаючи, цей поганий дід кричав, що напакостив у цьому будинку, бо ворогує проти власника бібліотеки та книжок, і що про наслідки його помсти ми швидко дізнаємось. Ще він сказав, що його звуть учений Муньятон.

– Мабуть, Фрестон? – спитав Дон Кіхот.

– Не знаю, – відповіла небога, – Фрестон чи Фрітон, пам’ятаю тільки, що ім’я кінчалося на «тон».

– Так воно і є, – сказав Дон Кіхот. – Це є вчений чарівник, мій запеклий ворог. Він має зуб на мене, бо довідався, що мені судилося зійтися на поєдинку й перемогти одного рицаря, якого він охороняє, а допомогти не в силі. – Та хто ж сумнівається в цім? – сказала небога. – Але хто примушує вас втручатися в ці суперечки, сеньйоре дядю? Хіба не краще було б сидіти спокійно дома й не шукати по світах якогось незвичайного добра? Часто доводиться тим, хто йде вівці стригти, самим вертатись без волосся.

– О, небого, як же ти помиляєшся в своїх розрахунках! – відповів Дон Кіхот. – Перше ніж мене острижуть, я сам геть висмичу бороду всім, хто торкнеться кінчика хоч однієї моєї волосинки.

Побачивши, що він починає кипіти гнівом, небога й ключниця не сперечалися з ним далі, і два тижні після цього він просидів спокійно, не виявляючи наміру повторювати свої божевільні вчинки.

У цей час він багато розмовляв зі своїми приятелями – священиком і цирульником – і казав, що для світу тепер найпотрібніші саме мандрівні рицарі і що в ньому це рицарство тепер і відроджується. Іноді священик сперечався з ним, інколи погоджувався, бо без таких хитрощів його переконати було не можна.

А Дон Кіхот тим часом намовляв свого сусіда, придуркуватого, але статечного селянина. Він стільки казав йому, так переконував і стільки обіцяв, що сердешний селюк погодився поїхати з ним і служити йому зброєносцем. Між іншими доводами Дон Кіхот казав, що коли той поїде з ним своєю охотою, а він, Дон Кіхот, як це може трапитись, випадково здобуде який-небудь острів, то Санчо Пансу (так звали селянина) він призначить його губернатором.

Ця й багато інших таких обіцянок довели до того, що Санчо вирішив покинути жінку з дітьми й погодився стати зброєносцем свого сусіда.

Далі Дон Кіхот почав збирати гроші, те продаючи, те заставляючи, на всьому багато втрачаючи, і нарешті зібрав чималу суму. Він роздобув також круглий щит, позичивши його у приятеля, полагодив, як міг краще, поламаний шолом і повідомив свого зброєносця про день і годину, коли має намір вирушити в дорогу, щоб той і собі подбав про все найпотрібніше, а найбільше, – щоб узяв із собою торбинки.

Санчо обіцяв не забути їх і сказав, що хоче взяти ще й свого дуже доброго осла, бо не може довго ходити пішки. Щодо осла, то Дон Кіхотові довелося трохи поміркувати. Він пригадував, чи бували у рицарів зброєносці на ослах, і, нічого не згадавши, дав дозвіл, сподіваючись подарувати Пансі поважнішу тварину, як тільки відбере її після бою у якогось рицаря.

За порадою корчмаря він узяв також сорочок та інших речей, і, коли все було готове, вони однієї ночі виїхали з села.

Санчо Панса не попрощався ні з дружиною, ні з дітьми, Дон Кіхот – ні з ключницею, ні з небогою; ніхто їх не побачив, і на ранок вони були вже так далеко, що їх не знайшли б, якби хто й шукав. Санчо Панса зі своїми торбами та бурдюком сидів на ослі, мов патріарх, бажаючи вже зараз бути губернатором, як обіцяв його пан.

Дон Кіхот випадково повернув на той самий шлях, яким він їхав уперше, – до Монтьєльського поля – тільки їхати тепер було йому легше, бо час був ранній, і сонце ще не дуже припікало.

Дорогою Санчо Панса сказав своєму панові:

– Дивіться, ваша милосте, сеньйоре мандрівний рицарю, не забувайте про острів, що ви мені обіцяли. Хоч який великий він буде, я зумію ним управляти.

– Тобі слід знати, друже Санчо Панса, – відповів Дон Кіхот, – що старовинні мандрівні рицарі звичайно призначали своїх зброєносців губернаторами завойованих островів чи королівств. Я не тільки йтиму за цим гідним звичаєм, але гадаю навіть більше зробити. Іноді, а то й завжди, ті рицарі дожидали, поки зброєносці постаріють у них на службі. Отоді тільки давали вони їм звання графа чи хоч маркіза якої-небудь долини або меншої чи більшої провінції. Отже, коли ти і я будемо живі, дуже можливо, що за шість днів я таки здобуду царство, яке панує ще над кількома, отож одне з них і придасться, щоб там настановити тебе королем. Не дивуйся з цього, бо з мандрівним рицарем трапляються такі ніде ще не бачені й не чувані речі, і я, мабуть, зроблю для тебе ще й більше, ніж обіцяв.

– Виходить, – сказав Санчо Панса, – якщо я якимось дивом стану королем, моя дружина Хуана Гутьєррес стане щонайменше королевою, а мої діти – інфантами? [33]33
  Дітьми короля, принцами.


[Закрыть]

– А хто ж не певен у цьому? – відповів Дон Кіхот.

– Я не певен, – відповів Санчо. – Якби небо послало цілий дощ із королівських корон, то ні одна з них, я думаю, не прийдеться на голову Хуани Гутьєррес. Знайте, ваша милосте, що королевою вона не варта й двох маракедисів [34]34
  Дрібна іспанська монета.


[Закрыть], графинею – ще сяк-так.