Текст книги "Дон Кіхот"

Автор книги: Мигель Де Сервантес Сааведра

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 25 страниц)

РОЗДІЛ XXI

про речі, що стосуються до цієї пригоди й цієї пам’ятної історії

Санчо, побачивши зомлілу Долоріду, сказав:

– Присягаюся честю і пам’яттю всіх моїх предків Пансів – я ніколи не чув, не бачив, і мій пан не розказував, і навіть мені на думку не спадало, щоб могла трапитися така пригода! Тисяча чортів тобі в печінку, щоб не лаятись гірше, чарівнику й велетню Маламбруно! Не міг ти вигадати на цих грішниць іншої кари, крім борід! Хіба не краще було б одрізати їм половину носа, хоча б після цього й довелося їм гугнявити? Закладаюся, що в них немає чим і цирульникові заплатити.

– Це правда, сеньйоре, – сказала одна з дуеній, – що в нас немає грошей, щоб піти до цирульні, і через це дехто з нас придумали такий спосіб: ми беремо смолу або смоляний пластир і наліплюємо їх на обличчя, а тоді враз оддираємо і виходимо чисті та гладенькі. Правда, в Кандаї є жінки, які ходять з дому до дому, вискубують волосся, підчищають брови та роблять різні інші жіночі дрібниці, але ми, дуеньї нашої сеньйори, ніколи не допускаємо їх до себе. І якщо сеньйор Дон Кіхот не допоможе нам, ми й у труну ляжемо бородаті.

– Я видеру в країні маврів по волосинці власну бороду, – відповів Дон Кіхот, – коли не звільню вас від ваших борід.

Тим часом Долоріда прийшла до пам’яті й сказала:

– Луна вашої обіцянки, хоробрий рицарю, увійшла в мій слух під час моєї млості, і через неї я отямилась і розум мій повернувся. Отже, я знову благаю вас, славетний мандрівнику й невтомний рицарю, щоб ви здійснили свою ласкаву обіцянку.

– За мною діло не стане, – відповів Дон Кіхот. – Скажіть тільки, сеньйоро, що я зараз повинен зробити, бо я ладен слугувати вам усією душею.

– Річ у тім, – промовила Долоріда, – що звідси до королівства Кандаї суходолом щось із п’ять тисяч миль, але повітрям, навпростець – три тисячі двісті двадцять шість. Слід також зауважити, що Маламбруно сказав, що, коли доведеться мені зустрітися з нашим рицарем-рятівником, він пошле йому багато кращого коня, ніж наймані коні, і що це буде той самий дерев’яний кінь, на якому славний П’єрес повіз викрадену ним вродливу Магалону. Цим конем керують з допомогою кілка, вставленого йому в лоб, а повітрям він летить так, наче його несуть чорти. Цього коня, коли вірити стародавнім переказам, зроблено для вченого Мерліна, а той позичив його своєму приятелеві П’єресові, що здійснив на ньому далекі подорожі і викрав, як я казала, вродливу Магалону. Він посадив її на крижі коневі і, летячи повітрям, пошив у дурні всіх тих, хто дивився на нього з землі. Мерлін позичав коня лише тим, кого любив або хто краще платив за це, і після П’єреса, скільки знаємо, ніхто не сідав на нього. Маламбруно своїми штуками забрав його собі й відтоді користається ним для своїх подорожей до інших країн світу. Сьогодні він тут, завтра – у Франції, а післязавтра – в Лотосі [92]92
  Місто в Болівії (Південна Америка), відоме своїми рудниками. Багатство його ввійшло в прислів’я.


[Закрыть]. Але найвигідніший цей кінь тим, що нічого не їсть, ніколи не спить, підків не стоптує і летить повітрям без крил такою спокійною ходою, що їздець може тримати в руках повну склянку води, а не розхлюпає й краплі. Ось чому прекрасна Магалона так любила їздити ним.

– Щодо спокійної та рівної ходи, – сказав Санчо, – немає коня кращого, ніж мій Сірий. Хоч він і не літає повітрям, а землею ходить, але я не проміняв би його на найкращого інохода в світі.

Всі засміялись, а Долоріда вела далі:

– Цей кінь, якщо Маламбруно захоче покласти край нашій недолі, з’явиться сюди за півгодини перед північчю. Бо, сказав він, на знак того, що я справді знайшла рицаря, якого шукала, він пошле туди, де я буду, якнайшвидшого і найзручнішого коня.

– А скільки душ можуть сісти на цього коня? – спитав Санчо.

– Двоє, – відповіла Долоріда, – один у сідло, а другий на крижі; здебільшого це бувають рицар та його зброєносець, якщо немає якої-небудь викраденої дівчини.

– Хотів би я знати, сеньйоро Долорідо, – сказав Санчо, – як звуть цього коня?

– Його звуть, – відповіла Долоріда, – не так, як коня Беллерофонта, що звався Пегас; і не так, як коня Александра Великого, що звався Буцефал; і не так, як коня Лютого Орланда, що ім’я його було Бріадор; і не Баярд, як звали коня Рейнальда Монтальбанського; і не Фронтін, як звався кінь Рухера; не Боотес і не Перітос, як, переказують, звалися коні Сонця; не Орелія, на якім безталанний Родріго, останній король готів, брав участь у битві, де він утратив життя й царство.

– Закладаюся, – мовив Санчо, – що, не давши йому імені жодного з цих славетних коней, вони не назвали його й Росінантом, як коня мого пана. А це ім’я своєю відповідністю до коня перевершує всі інші.

– Ви правильно кажете, – ствердила бородата дуенья, – але ім’я йому дали дуже підходяще; його назвали Клавіленьо [93]93
  Ім’я Клавіленьо складається з двох іспанських слів – кілок (clavila) і балка (leco).


[Закрыть]Прудконогий, і ім’я це – дуже змістовне, бо він і справді зроблений із дерева, має в лобі кілок і надзвичайно швидкий на ходу. Отже, своїм ім’ям він може змагатися зі славетним Росінантом.

– Непогане ім’я, – сказав Санчо. – Але як ним керувати – віжками чи недоуздком?

– Я казала вже, – відповіла Тріфальді, – що коли їздець поверне кілок, то й кінь повертається в той бік, куди кілок повернуто.

– Я хотів би побачити його, – сказав Санчо, – але думати, що я збираюсь на нього сідати, чи то в сідло, чи то позаду, – однаково, що шукати на вербі кислиць. Я ледве всиджу на Сірому, на в’ючному, м’якому, як шовк, сідлі, а ви хочете, щоб я сів на дерев’яні крижі без жодної подушки чи підстилки. Не хочу я молотитись, щоб звільнити когось від бороди. Хай кожен голиться, як йому завгодно, а я й думки не маю й ти разом із моїм сеньйором, тим більше, гадаю, що я не потрібен для гоління цих борід так, як був потрібен, щоб зняти чари з моєї сеньйори Дульсінеї.

– Ні, потрібні, друже, – відповіла Тріфальді, – і такі потрібні, що без вас, на мою думку, ми нічого не досягнемо.

– Добридень вам, – сказав Санчо. – Яке ж діло зброєносцям до пригод їхніх панів? Вони здобудуть собі слави, а нам лишаться самі труднощі. Якби то історики писали ще: «Такий-от рицар довершив таку й таку пригоду, але за допомогою свого такого-от зброєносця, без якого кінчити її було б неможливо». Таж ні! Вони просто пишуть: «Дон Параліпоменон переміг шістьох велетнів», навітьне називаючи імені його зброєносця, що був при всьому тому, ніби його й на світі зовсім не було. Тепер, сеньйори, я знову кажу, що мій сеньйор може їхати сам, і щасти йому Боже, а я лишуся тут із сеньйорою герцогинею; і дуже можливо, що, як він повернеться, справа і з сеньйорою Дульсінеєю посунеться вже на одну третю або п’яту частину, бо я маю надавати собі тим часом стільки батогів, що на тому місці вже й волосся не ростиме.

– А проте, добрий Санчо, – сказала герцогиня, – вам доведеться поїхати з вашим паном, коли буде потреба й коли вас проситимуть гідні люди. Не лишатися ж із бородами цим сеньйорам через вашу полохливість, тож буде сором!

– Ще раз добридень вам! – мовив Санчо. – Якби цю милість треба було робити для яких-небудь самотніх дівчат або для дітвори із сирітського дому, то можна ще завдати собі деякого клопоту, але клопотатися для того, щоб зняти бороди дуеньям, – біс його матері!

– Досить про це, – сказав Дон Кіхот. – Я сподіваюся, сеньйоро Тріфальді й усі інші, що небо гляне на ваше лихо прихильним оком, і Санчо зробить те, що я йому накажу; нехай лише з’явиться Клавіленьо, і я побачуся з Маламбруно. Ніяка бритва не поголить вас так добре, як я зрубаю з пліч голову Маламбруно, бо Бог терпить лихих людей, та не назавжди.

РОЗДІЛ XXII

про появу Клавіленьо й кінець цієї довгої пригоди

Тим часом зайшла ніч, і разом із нею наближався час, коли мав з’явитися славний кінь Клавіленьо, запізнення якого починало вже турбувати Дон Кіхота. Йому здавалося, що Маламбруно не посилає коня або страхаючись поєдинку, або тому, що він не той рицар, якому призначено цю пригоду. Аж ось у сад увійшло четверо дикунів, усі вкриті зеленим плющем і з величезним дерев’яним конем на плечах. Коли вони поставили коня на землю, один із дикунів сказав:

– Нехай сяде на цю штуку рицар, у якого вистачить на це відваги.

– Тоді я не сяду на нього, – сказав Санчо, – у мене й відваги не вистачить і, крім того, я не рицар.

– А на крижі, – далі мовив дикун, – повинен сісти зброєносець, якщо рицар його має. І нехай він покладається на славного Маламбруно, бо, крім його меча, рицареві нічого не загрожуватиме. Щоб знятися в повітря й добутися до Маламбруно, що чекає їх, слід повернути кілок, що на шиї у коня, а щоб їм через височінь не запаморочило голову, вони повинні зав’язати собі очі і так їхати, аж доки заірже кінь, і це визначить кінець їхньої подорожі.

Сказавши це, вони покинули Клавіленьо і, зграбно ступаючи, вийшли з саду тією самою дорогою, що й увійшли. Долоріда, коли побачила коня, мало не плачучи, сказала Дон Кіхотові:

– Хоробрий рицарю, Маламбруно додержав слова; кінь тут; наші бороди ростуть; і кожна з нас кожною волосинкою свого волосся благає тебе поголити й постригти нас, бо тепер лишається тільки, щоб ти зі своїм зброєносцем сів на коня й щасливо розпочав свою подорож.

– Я зроблю це, сеньйоро графине Тріфальді, від щирого серця і з великою охотою, не дбаючи навіть про подушку для сідла і про шпори, щоб не гаяти часу, бо так я хочу бачити вас, сеньйоро, і всіх цих дуеній чистими, без бороди.

– А я, – сказав Санчо, – не зроблю цього ні з великою, ні з малою охотою і ні в якому разі. Коли ж це гоління неодмінно вимагає, щоб я зліз на коня, то моєму панові доведеться шукати собі іншого зброєносця для супроводу, а цим сеньйорам – іншого способу поголити свої обличчя. Я – не чаклун, щоб літати повітрям, і що скажуть мої остров’яни, коли довідаються, що їхній губернатор їде в прогулянку разом із вітром? До того ж, звідси до Кандаї три тисячі миль із гаком, і якщо кінь запізниться або велетень розлютується, ми повернемось не раніше як через шість років, а за такий час ні один острів у світі мене не впізнає. Я хочу сказати, що мені добре у цім домі, де зо мною так ласкаво поводяться і від господаря якого я сподіваюся великої милості зробити з мене губернатора.

А герцог відповів на це:

– Санчо, друже, острів, що його я вам обіцяв, не зрушиться з місця й не втече. Він так глибоко вкоренився в самі безодні землі, що витягти або викоренити його не спроможуться й за три ривки. Ви знаєте, що ні однієї посади не можна здобути без якогось хабара або більшої чи меншої підмазки. Отже, перше ніж дати губернаторство, я хочу, щоб ви поїхали з вашим сеньйором Дон Кіхотом і допомогли йому довершити цю незабутню пригоду. А повернувшись, ви знайдете ваш острів на своєму місці, і остров’яни завжди будуть раді мати вас губернатором. Моя воля не зміниться, повірте цьому, сеньйоре Санчо, щоб не образити мого бажання служити вам.

– Досить, сеньйоре, – сказав Санчо, – я бідний зброєносець, і мої плечі не витримають стількох ґречностей. Нехай мій пан сідає, а мені хай зав’язують очі.

Дон Кіхот сів на Клавіленьо й помацав кілок, що легко повертався. Неохоче і поволі видерся на коня Санчо і, влаштовуючись якнайзручніше на його крижах, знайшов їх дещо твердими і, в усякім разі, не м’якими. Тоді він попросив герцогиню підмостити йому яку-небудь подушку, бо крижі цього коня скидаються більше на мармурові, ніж на дерев’яні.

Тріфальді зауважила на це, що Клавіленьо не терпить ні збруї, ні будь-яких прикрас, і що Санчо може сісти по-жіночому, тоді йому буде не так твердо. Санчо так і зробив.

Вони зав’язали собі очі, і Дон Кіхот, уважаючи, що все гаразд, намацав кілок. Тільки пальці його торкнулися кілка, дуеньї й усі присутні вголос сказали:

– Щасти тобі Боже, славетний рицарю, і тобі, хоробрий зброєносцю! Вже, вже ви летите повітрям, краючи його, наче стріла, і починаєте захоплювати та вражати тих, що дивляться на вас із землі. Тримайся цупко, Санчо, бо ти вже хитаєшся. Дивись, не впади; бо падіння твоє буде гіршим від падіння сміливого юнака, що захотів керувати колісницею свого батька-Сонця.

Санчо почув ці голоси, притулився ближче до свого пана і, обхопивши його обома руками, сказав:

– Як же це вони кажуть, що ми вже високо злетіли, а їхні голоси чути тут, і, мені здається, вони говорять зовсім поруч нас?

– Не зважай на це, Санчо, – відповів Дон Кіхот. – Такі речі та літання ідуть не звичайним шляхом, і ти на тисячу миль можеш бачити й чути все, що захочеш. Тільки не чіпляйся за мене так, а то ти мене скинеш. Не знаю справді, чого ти турбуєшся та лякаєшся, бо мені за все життя не доводилося їхати на коні з такою рівною ходою. Мені здається навіть, що ми стоїмо на місці. Віджени, друже, страх; все йде гаразд, і вітер дме нам із корми.

– Це правда, – відповів Санчо, – бо з цього боку на мене віє такий свіжий вітер, наче роздмухують тисячу ковальських міхів.

І справді, пригоду було так досконало вигадано, що герцог, герцогиня й дворецький не забули нічого й приготували кілька великих міхів. Дон Кіхот також відчув рух повітря і сказав:

– Нема сумніву, Санчо, ми досягли вже другого повітряного кола, де народжуються гради й сніги. Грім, блискавки й сонячне проміння зароджуються в третьому колі. Якщо ми їхатимемо так швидко, ми незабаром досягнемо країни вогню, і я не знаю, як регулювати цей кілок, щоб нам не полетіти туди, де й згоріти можна.

Тим часом слуги герцога запалили клоччя, прив’язане до довгих дрючків, і почали гнати гарячий дух їм в обличчя. Санчо, відчувши жар, сказав:

– Нехай мене вб’ють, якщо ми вже не в’їхали в коло вогню чи десь недалеко від нього, бо у мене вже обгоріло півбороди. Я скину пов’язку, сеньйоре, і роздивлюся, де ми.

– Не роби цього, – відповів Дон Кіхот, – і згадай правдиве оповідання про ліценціата Торальву, якого дияволи несли повітрям, верхи на палиці, зі зав’язаними очима. За дванадцять годин він прибув до Риму і спустився на Торре де Нона. А на ранок він знову був у Мадриді, де розповів про все, що бачив. Він сказав також, що, бувши в повітрі, з намови диявола розплющив очі й помітив себе так близько від місяця, що міг схопити його рукою, на землю ж він не дивився, бо боявся знепритомніти. Отже, не слід розв’язувати очей і нам, Санчо. Мабуть, ми поволі високо підносимось, щоб потім одразу ж спуститися в королівство Кандая, як робить сокіл або кречет, кидаючись на чаплю тим швидше, чим вище він знявся. Хоч нам і здається, ніби нема й півгодини, як ми виїхали з саду, повір мені, ми, мабуть, проїхали вже довгу путь.

Герцог, герцогиня й усі, що були в саду, чули розмови обох сміливців, дуже втішалися ними, і, щоб покласти край цій незвичайній пригоді, яку так влучно влаштували, піднесли клоччя до хвоста Клавіленьо і підпалили його. Кінь, що весь був напханий петардами й ракетами, з надзвичайним гуркотом вибухнув і злетів у повітря, а напівобгорілі Дон Кіхот і Санчо впали на землю.

Тим часом із саду зник увесь бородатий загін дуеній, Тріфальді та інші, а герцоги і їхні гості лежали на землі, немов непритомні. Дон Кіхот і Санчо підвелися, почуваючи себе не зовсім добре, і, оглядаючись навкруги, дивувалися, що опинилися в тому самому саду, з якого почали свою подорож. Їх дуже вразила така сила людей, що лежали на землі, і це враження ще збільшилося, коли вони побачили в кінці саду спис, устромлений у землю, а на ньому на двох зелених шнурках висів аркуш білого пергаменту, де великими золотими літерами було написано:

«Славетний рицар Дон Кіхот Ламанчський розпочав, закінчив і довершив пригоду з графинею Тріфальді, інакше дуеньєю Долорідою, та її товариством. Маламбруно заявляє, що він цілком задоволений, обличчя дуеній тепер уже чисті й рівні, а Клавіхо й Антономасія повернуті на тих, що й були. Коли зброєносець виконає свою покуту, біла горлиця теж звільниться від переслідувань хижих круків і опиниться в руках свого коханого голуба, бо такий наказ ученого Мерліна, проводиря всіх чарівників».

Дон Кіхот, прочитавши пергамент, зрозумів, що мова йде про зняття чар із Дульсінеї. Він підійшов до герцога й герцогині, що й досі ще не прийшли до пам’яті, узяв за руку герцога й сказав йому:

– Сміливіше, сміливіше, мій сеньйоре: все це дурниці, і пригоду закінчено без ніякої шкоди та клопоту, як це видно з напису, що висить на тому списі.

РОЗДІЛ XXIII

про губернаторування Санчо на острові

Герцоги були такі задоволені веселим і втішним закінченням пригоди з Долорідою, що вирішили й далі жартувати з людиною, яка так щиро вірила в жарти. Отже, розказавши свій план і давши слугам та васалам вказівки, як поводитися з Санчо, коли він з’явиться на острів як губернатор, другого дня після польоту на Клавіленьо герцог сказав Санчо, щоб той їхав на острів, де жителі чекають його, як дощу в травні.

Санчо виїхав у супроводі сили людей, одягнений в судову одіж; поверх неї був іще дуже широкий плат із темно-рудого камлоту, а на голові – шапочка з тієї самої матерії. Їхав він на мулі, в сідлі з короткими стременами, а позаду з наказу герцога ішов Сірий під в’ючним сідлом і в шовковій блискучій збруї. Санчо раз у раз повертав голову і дивився на свого осла, товариства якого він не проміняв би й на німецького імператора. Прощаючись із герцогом та герцогинею, він поцілував їм руки і, хлипаючи, дістав благословення від свого пана, який благословляв його зі слізьми.

Отже, Санчо з усім своїм почтом прибув до одного з найкращих містечок, що належали герцогові й де було близько тисячі мешканців. Звалося воно, як йому сказали, острів Баратарія. Коли вони під’їхали до міста, назустріч їм вийшла вся міська рада, дзвонили дзвони, і людність радісно вітала його.

Після цього йому з багатьма церемоніями передали ключі містечка й проголосили незмінним губернатором острова Баратарії. Убрання, борода, округлість і невеличкий зріст нового губернатора вразили не тільки всіх тих, що не знали, як сталася ця справа, а й тих, що знали про неї, а таких було чимало. Санчо посадили в судове крісло, і дворецький герцога сказав:

– На цьому острові, сеньйоре губернаторе, є стародавній звичай: той, хто бере його під владу, повинен відповісти на одне запитання – воно заплутане і розв’язати його важко. З відповіді з’ясовується розум нового губернатора, і народ знає тоді, радіти чи сумувати з приводу його приїзду.

Поки дворецький казав це, Санчо роздивлявся на маленькі й великі літери, написані на стіні проти його крісла. Не вміючи читати, він спитав, що то були за малюнки.

– Сеньйоре, – сказали йому, – тут написано й відзначено день, коли ваша світлість прийняли цей острів у володіння, і напис каже таке: сьогодні, такого-от числа, місяця й року, узяв під владу цей острів сеньйор дон Санчо Панса, нехай володіє він ним багато років.

– А кого називають тут дон Санчо Панса? – спитав Санчо.

– Вашу милість, – відповів дворецький, – бо на наш острів не ступав інший Панса, крім того, що сидить на цьому кріслі.

– Тоді затямте собі, друже, що у мене немає титулу «дон» і його не мав ніхто з мого роду. Мене звуть просто Санчо Панса; Санчо звали мого батька й діда, і всі вони були Панси без ніяких донів. Здається, на цьому острові більше донів, як каміння. Та годі; може, якщо мені доведеться бути тут губернатором понад чотири дні, я повиполюю цих донів, що через свою численність повинні обридати, як москіти. Давайте сюди ваше запитання, сеньйоре дворецький, і я відповім на нього як можу краще, не вважаючи на те, сумуватиме чи не сумуватиме народ.

Під цей час у залу ввійшло два чоловіки, один у селянському вбранні, а другий – одягнений, як кравець, і в руках у нього були ножиці. Кравець сказав:

– Сеньйоре губернаторе, я й цей селянин прийшли до вас у такій справі: вчора цей добрий чоловік прийшов до мене в майстерню – бо я, з дозволу присутніх, із кравців кравець – і, давши шмат сукна, спитав, чи можна зробити з нього шапку. Я обміряв сукно і сказав, що можна. Він, певне, гадав, що я хочу вкрасти лишок сукна, і попросив мене подивитися краще й сказати, чи не вийде з нього двох шапок. Я вгадав його думки і відповів, що вийде; він, їдучи все далі в своїх клятих підозріннях, прикладав нові й нові шапки, а я казав «так», і отак ми дійшли аж до п’ятьох шапок. Сьогодні він якраз прийшов по них, я даю їх йому, а він не хоче платити гроші за роботу та ще вимагає, щоб я віддав йому його сукно або заплатив за нього.

– Чи так це все, брате? – запитав Санчо.

Так, сеньйоре, – відповів селянин. – Але нехай він покаже вашій милості ті п’ять шапок, що він зробив.

– Залюбки, – сказав кравець, негайно засунув руку під плащ і витяг з-під нього п’ять шапок, надіті на п’ять пальців його руки.

– Ось п’ять шапок, що їх замовив цей добрий чоловік, і, присягаюся Богом та моїм сумлінням, у мене не лишилося й клаптика сукна. Нехай подивляться ремісничні інспектори.

Всі присутні засміялися з великого числа шапок і незвичайної справи, а Санчо, подумавши, сказав:

– Мені здається, що нема чого гаяти часу на цю справу, слід тільки звернутися до здорового глузду, і ось мій вирок: кравець не дістане платні за роботу, селянин не одержить свого сукна, шапки віддати на користь в’язням – і все.

Вирок викликав сміх, але наказ губернатора був виконаний. Потім перед ним з’явилися діди, один з яких держав у руці очеретину, немов ціпок. Той, що був без ціпка, сказав:

– Сеньйоре, кілька днів тому, щоб прислужитися та й зробити добре діло, я позичив цьому доброму чоловікові десять ескудо золотом з тією умовою, щоб він повернув їх мені, як тільки я йому скажу. Минуло багато часу, я не вимагав грошей, щоб не призвести його до ще гірших злиднів. Та мені здалося, що він не думає платити свій борг, і тоді я кілька разів нагадав йому про це. А він не тільки не повертає грошей, а навіть заперечує, що взагалі будь-коли брав їх у мене, а якщо й брав, то давно вже віддав. У мене немає свідків ні на те, що я позичив йому гроші, ні на те, що він повернув їх, бо він їх не повертав. Я хотів би, щоб ваша милість примусили його заприсягтися, і якщо він заприсягнеться на тому, що повернув гроші, я дарую йому борг і перед Богом і перед людьми.

– Що ви скажете на це, діду з ціпком? – спитав Санчо.

– Я визнаю, що брав у нього гроші, – відповів той. – Але нехай ваша милість схилить жезл, і, якщо він вимагає від мене присяги, я ладен заприсягтися на вашому жезлі, що справді віддав йому гроші.

Губернатор схилив жезл, старий віддав свій ціпок другому дідові, щоб той подержав його під час присяги, і присягнувся, схрестивши на жезлі руки, що з рук в руки віддав ті десять ескудо, які позичав і які позичальник вимагає тепер знову.

Тоді великий губернатор спитав кредитора, що може він сказати на слова свого супротивника. Старий сказав, що винуватець, безперечно, каже правду, бо він вважає його за порядну людину, і що він сам, певне, забув, коли та як повернено йому гроші, і що надалі він більше їх не вимагатиме.

Винуватець узяв свій ціпок і, похнюпившись, вийшов із зали. Санчо бачив, як він вийшов, не сказавши ні слова, звернув увагу на лагідність позивача, схилив голову на груди, приклав вказівний палець правої руки до брів і до носа й, поміркувавши якийсь час, підвів голову і звелів покликати до себе діда з ціпком, що вже пішов. Коли старого привели, Санчо подивився на нього й сказав:

– Дайте ваш ціпок, чоловіче добрий: він мені потрібний.

– Із великою охотою, сеньйоре, ось він, – відповів старий і дав ціпок.

Санчо взяв його і, передавши другому дідові, сказав:

– Ідіть собі з Богом, бо вам уже сплачено борг.

– Мені? – спитав той. – Та хіба ця очеретина коштує десять ескудо золотом?

– Коштує, – сказав губернатор, – а як ні, то я найдурніший губернатор у світі, і ви зараз побачите, чи досить у мене розуму, щоб керувати цілим королівством.

І він звелів тут же перед усіма розломити ціпок. Ціпок розламали і всередині знайшли десять ескудо золотом. Всі були здивовані й уважали свого губернатора за нового Соломона. На запитання, як саме довідався він, що в очеретині заховано десять ескудо, Санчо відповів, що коли він побачив, як винуватець перед присягою передав свого ціпка позивачеві, а заприсягнувшись, зараз же взяв його, то йому спало на думку, що гроші були в ціпку.

Нарешті, обидва діди – і хитрий, і той, кому сплатили – пішли геть; присутні ж дивувалися, а той, хто записував слова, вчинки й найменші рухи Санчо, не міг вирішити – вважати та розцінювати його як дурня чи як розумного.