Текст книги "Дон Кіхот"

Автор книги: Мигель Де Сервантес Сааведра

РОЗДІЛ XVIII

де оповідається про зроблені Дон Кіхотові вказівки, як зняти чари з Дульсінеї, та про інші незвичайні пригоди

Мисливці наші побачили, що до них у супроводі приємної музики під’їздить колісниця, подібна до тих, що звуться тріумфальними; запряжена вона була трьома парами сірих мулів, під білими полотняними попонами. На кожному мулі сиділа людина теж у білому вбранні покутника і з палаючим факелом у руках. Колісниця була вдвоє, а може й утроє, більша за ті, що проїхали раніше, а по боках її й спереду їхали ще десятеро в білому, як сніг, одягові, і всі із запаленими факелами – видовище, що дивувало й одночасно наганяло жах.

На колісниці на високому троні сиділа німфа; на ній було тисяча покривал зі сріблястої тканини, а незчисленні золоті пелюстки мінилися на ній та надавали всьому вбранню якщо не розкішного, то хоч блискучого вигляду. Її обличчя було вкрите тонесеньким прозорим серпанком, і крізь нього при світлі безлічі вогнів можна було бачити, яка вона вродлива та молода. Здавалося, їй було не більше як двадцять, але й не менш як сімнадцять років; поруч неї сиділа якась постать в убранні з довгим шлейфом і з чорним серпанком на голові. Коли колісниця порівнялася з герцогом і Дон Кіхотом, флейти й арфи на колісниці замовкли, і постать, відкинувши серпанок, показала своє обличчя – обличчя самої смерті, кістляве й таке бридке, аж Дон Кіхот нахмурився, Санчо перелякався і навіть герцоги відчули якийсь страх. Ця жива смерть підвелася й почала повільно й не дуже виразно проказувати такі слова:

 
Я – той Мерлін, що, як книжки казали,
Диявола собі за батька мав
(Брехня, яку і час вже ствердив),
Володар магії, монарх могутній.
В печерах хмурих і відлюдних,
Вивчаючи уважно малюнки,
Знаки та зміст фігур і цифр магічних,
Почув я голос жалісний і ніжний
Прекрасної з Тобоса Дульсінеї.
Довідавсь я – поважную сеньйору
Обернуто в простісіньку селянку;
Пожалкував її і вирішив допомогти.
О, ти, зразок для рицарів, що носять
Важкий, із криці, в діамантах панцер!
Розумний і відважний Дон Кіхоте,
Ламанчі слава й Іспаньї честь,
До тебе я кажу. Щоб незрівнянна
З Тобоса Дульсінея мала знову
Колишній образ свій, повинен Санчо,
Твій зброєносець, неодмінно дати
Три тисячі і триста батогів
Своєму рицарському тілу.
Так вирішили всі, що через них
Її обернуто в селянку, а мене
Тебе про вирок цей послали сповістити.
 

– Клянуся чим хочете, – сказав тут Санчо, – що я не дам собі не тільки що трьох тисяч батогів, а навіть і трьох, як і не вдарю себе тричі ножем. Хай йому біс, такому способові здіймати чари, а крім того, я не знаю, що спільного є між моїм тілом та чаруванням. Їй-богу, якщо сеньйор Мерлін не вигадає чогось іншого, щоб одвернути з сеньйори Дульсінеї чари, доведеться їй лягти зачарованою в труну.

– Ось візьму я тебе, дон мерзотнику, часником напахчений, – відповів на це Дон Кіхот, – прив’яжу до дерева й голому, як мати породила, дам не три тисячі триста, а шість тисяч шістсот батогів, та таких, що ти не одкрутишся від них і трьома тисячами трьомастами хитрощів. Не заперечуй мені ані слова, а то я з тебе душу витрясу!

– Ні, так не можна, – сказав Мерлін, що чув їхню розмову. – Добрий Санчо повинен бити себе з власної волі, а не з примусу, і коли захоче, бо певного терміну не встановлено. Але йому дозволяється зменшити вдвоє число батогів, якщо він дозволить, щоб його хто інший бив, хоч би у того була й важкенька рука.

– Ні чужа, ні своя власна, ні важка, та й ніяка взагалі рука не торкнеться до мене, – відказав Санчо.

Ледве кінчив Санчо ці слова, як срібляста німфа, що сиділа поруч Мерліна, звелася на ноги, скинула тонкий серпанок з обличчя, що здалося всім надзвичайно вродливим, і вільно, як чоловік, і не дуже жіночим голосом сказала, звертаючись до Санчо Панси:

– О, безталанний зброєносцю, людино з серцем із коркового дерева і з камінними тельбухами. Якби тобі, негіднику, наказали кинутися сторч головою з високої башти; якби тебе, вороже роду людського, просили з’їсти дванадцять жаб, двадцять ящірок, тридцять гадюк; якби тебе переконували забити твою жінку та дітей гострим разючим ятаганом, – то не дивно було б, коли б ти злякався й відступив. А здіймати галас з приводу трьох тисяч трьохсот батогів, тимчасом як кожен школяр, хоч який кволенький, дістає стільки ж щомісяця! Це дивує, обурює й жахає всіх, хто має жалісливу душу й чує твої слова чи почує їх згодом. Втуп, о, нікчемна й груба тварино, втуп, кажу, свої очі переляканого пугача в зіниці моїх очей, подібних досяйливих зірок. Дивись, як струмки сліз із них роблять борозни, рівчаки й стежки по чудових ланах моїх щік. Пожалій мене, облудне й лихе страховище, бо мої квітучі літа – мені ж бо тільки дев’ятнадцять і не минуло двадцяти років – марніють і гинуть під корою цієї звичайної селянки. Я з’явилася сюди тільки з великої ласки, що зробив мені присутній тут сеньйор Мерлін. Він гадав, що тебе зворушить моя врода, бо сльози засмученої красуні зі скелі роблять бавовну, а з тигрів – овець. Бий, бий своє гладке тіло, бундючна тварино, смиряй свій дух, що спонукає тебе тільки їсти та їсти, і поверни ніжність моїй шкірі, лагідність моїй удачі і вроду моєму обличчю. А якщо ти не хочеш слухатись і скоритись для мене, то зроби це для бідного рицаря, що стоїть біля тебе, для свого пана.

Я бачу вже, як його душа дійшла йому до горла і сидить на порозі рота пальців на десять од губ, чекаючи твоєї доброзичливої або суворої відповіді, щоб або вернутися назад до шлунку, або вистрибнути з рота.

Дон Кіхот, почувши таке, помацав себе за горло і сказав, звертаючись до герцога:

– Їй-богу, сеньйоре, Дульсінея каже правду, і я почуваю, як душа стоїть мені впоперек горла, ніби куля.

– Що ви скажете на це, Санчо? – спитала герцогиня.

– Те, що й казав, сеньйоро, – від батогів я викриваюся.

– Відрікаюся, маєш сказати, Санчо, – виправив його герцог.

– Дайте мені спокій, ваша ясновельможносте, – відповів Санчо. – Мені не до тонкощів чи там зайвої літери. Мене так непокоять удари батогом, які має дати мені хтось чи я сам, що я просто не знаю, що роблю і що кажу. Але хотів би я довідатись у моєї господині сеньйори Дульсінеї, де це вона навчилася так просити? З’являється й просить, щоб я оббілував себе, а взиває мене бундючною твариною і ще багато лайливих слів додає. Чи не з бронзи часом моє тіло? Хіба ж то моя справа – одвертати від неї чари? Хіба вона принесла мені кошик із білизною, сорочками, хустками або шкарпетками, хоч я й не ношу шкарпеток, – щоб ублагати мене? Ні, вона принесла самі лайки, хоч і добре знає поширену тут приказку, що навантажений золотом осел легко видирається на гору; і що подарунки ламають скелі; і Бога проси, а молотом стукай; і що одне «бери» краще, ніж два «я дам».

А ось і сеньйор, мій пан, що, замість того, щоб сказати мені щось приємне і зробити мене м’яким, наче вовна чи бавовна, обіцяє прив’язати мене голого до дерева та подвоїти число батогів. Крім того, ці сеньйори мусять пам’ятати, що вони просять бичуватися не тільки зброєносця, а й губернатора. Нехай вони повчаться просити й благати та поводитись чемно, бо люди не завжди бувають у гарному настрої. Я он ніяк не заспокоюсь, що в мене подерлося зелене вбрання, а вони причепилися, щоб я лупцював себе.

– Але, друже Санчо, – сказав герцог, – ви, мабуть, не здобудете губернаторства, якщо не будете м’якший за стиглу фігу. Чи добре буде, коли я пошлю до остров’ян немилосердного губернатора, якого не зворушують ні сльози зажурених панночок, ні прохання розважливих, могутніх і одвічних чарівників та вчених? Одне слово, Санчо, або ви дасте самі собі батогів чи їх дасть вам хто інший, або не будете губернатором.

– Сеньйоре, – відповів Санчо, – чи не дали б ви мені два дні поміркувати? Це було б мені зручніше.

– Ні в якім разі, – сказав Мерлін, – на цьому місці і негайно питання треба розв’язати. Або Дульсінея вернеться до Монтесіноської печери й до свого попереднього стану селянки, або її одвезуть на Єлисейські поля, де вона чекатиме, поки всі удари батогом будуть зроблені.

– Ну, Санчо, – сказала герцогиня, – віддячте сеньйорові Дон Кіхоту за хліб, що ви в нього їли; йому ми всі повинні служити й дякувати за його добрі наміри та рицарські вчинки.

Санчо не відповів просто на ці слова, а спитав у Мерліна:

– Скажіть мені, ваша милосте, сеньйоре Мерлін: той бісів поштар привіз моєму панові від сеньйора Монтесіноса звістку й наказав чекати його тут, поки він приїде та з’ясує, як вичарувати сеньйору Дульсінею Тобоську; а ми й досі не бачили ще ні Монтесіноса, ні будь-кого подібного до нього.

– Діавол, друже Санчо, – відповів Мерлін, – неук і величезний шахрай. Я послав його шукати вашого пана від свого імені, а не від імені Монтесіноса, що сидить у своїй печері й чекає, чи, краще сказати, сподівається, що з нього теж знімуть чари. Якщо він вам що-небудь винен або ви маєте про щось із ним побалакати, я пришлю його до вас. Тим часом згоджуйтесь на батоги і, повірте мені на слово, це дасть користь не тільки вашій душі, але й вашому тілу. Душі – через те, що ви зробите добре діло, а щодо тіла, то, я знаю, ви повнокровний і спустити трохи крові вам не пошкодить.

– Багато лікарів є на світі, – відповів Санчо. – Дійшло до того, що й чарівники вже стають лікарями. Ну, якщо всі мені це кажуть, – хоч я сам іншої думки, – я ладен дати собі три тисячі батогів із такою умовою, що я можу бити себе коли й скільки захочу. Ніхто не має права встановлювати час або день, а я й собі силкуватимуся виплатитися з боргу якнайшвидше, щоб дати світові змогу тішитися вродою сеньйори Дульсінеї Тобоської, а вона ж, здається, справді гарненька, всупереч тому, що я гадав раніше. Слід також умовитися, що я не повинен бити себе в кров, і такі удари, що тільки мух ганяють, теж треба зараховувати. Отже, коли я помилюся в лічбі ударів, сеньйор Мерлін, знаючи все, мусить подбати про правильний рахунок і сказати мені, скільки ще не вистачає чи скільки лишку.

– Про лишок нема чого й казати, – відповів Мерлін, – бо тільки-но дасте собі останнього батога, зараз же і раптом із сеньйори Дульсінеї зійдуть чари, і вона з’явиться до вас, щоб подякувати й нагородити вас за добре діло. Отже, не турбуйтеся ні про лишок, ні про нестачу.

– Тоді, – сказав Санчо, – я ладен узяти на себе цю покуту на зазначених умовах.

Не встиг Санчо закінчити свої слова, як знову заграли кларнети й гримнули незліченні постріли з рушниць. Дон Кіхот кинувся на шию Санчо, обсипаючи його тисячами поцілунків у лоб і в щоки, а герцог, герцогиня й усі, хто при цьому був, виявляли превелике задоволення. Колісниця рушила, і вродлива Дульсінея, проїжджаючи, схилила голову перед герцогами, а Санчові віддала низенький реверанс.

Тим часом заходив веселий радісний ранок. Польові квітки випростались і порозкривали свої маківки, кришталева волога струмків дзюрчала по білих і сірих гальках та несла свою данину до річок, що її чекали. Весела земля, чисте небо, прозоре повітря – кожне нарізно і все разом свідчило про те, що наступний день буде ясний і світлий. Герцоги, задоволені полюванням і тим, що їхні наміри так щасливо і вдало виконано, вирушили продовжити свої жарти, бо вони завдавали їм більшої втіхи, ніж звичайна дійсність.

РОЗДІЛ XIX

де оповідається про надзвичайну й неуявленну пригоду дуеньї Долоріди, по-інакшому графині Тріфальді

У герцога був дворецький, людина дуже дотепна й великий жартівник. Це він удавав Мерліна, слав вірші, доручив одному з пажів роль Дульсінеї та влаштував усі подробиці пригоди, яку оце наведено. Він же вигадав, з доручення своїх панів, ще й іншу витівку, таку цікаву, яку тільки можна уявити.

Одного дня по обіді, після того, як прибрали зі столу й усі вже довго розважалися цікавими розмовами з Санчо, залунали сумні звуки флейти і глухі, неприємні удари в барабан. Всі, здавалося, були вражені цією невиразною войовничою і смутною музикою, а особливо Дон Кіхот, що схвилювався і не міг сидіти на своєму місці.

Та й треба сказати, музика справді була надзвичайно журна та жаліслива. Тим часом, як усі сиділи здивовані й збентежені, в сад увійшло два чоловіки в траурних убраннях із довгими шлейфами. Вони били у великі барабани, теж укриті чорним; поруч них ішов флейтист у такій самій чорній одежі, а за ними трьома виступала велетенська на зріст людина, не стільки одягнена, скільки загорнена в чорну мантію з надзвичайно довгим шлейфом. Мантію оперізувала широка, теж чорна перев’язь, і на ній висів величезний ятаган [91]91
  Ятаган– кривий турецький кинджал.


[Закрыть]у чорних ножнах із чорним різьбленням. Обличчя велетня було вкрите прозорим чорним серпанком, крізь який була видна дуже довга, біла, як сніг, борода. Він ішов дуже поважно й спокійно у такт барабана. Його великий зріст, його постава, його чорнота і його почет могли здивувати й здивували всіх, що, не знавши, хто він такий, дивилися на нього. Урочисто й поволі підійшов він до герцога, що разом з усіма, стоячи, чекав його, і став на коліна. Та герцог рішуче відмовився говорити з ним, поки він не встане. Тоді велетенська мара звелася на ноги, скинула серпанок з обличчя, при чому показала страшну довжелезну, величезну й патлату бороду, якої ніде ще досі не бачило людське око, і широкі та могутні груди, з яких вирвався силенний та гучний голос; втупивши очі в герцога, старий сказав:

– Великий і могутній сеньйоре, мене звуть Тріфальдін, а також Біла Борода. Я зброєносець графині Тріфальді, а називають її ще й дуенья Долоріда. Вона доручила мені з’явитися до вашої ясновельможності і спитати, чи не буде ваша ласка дати їй дозвіл і змогу ввійти сюди та розказати про своє найновіше й найдивніше нещастя, яке тільки може уявити собі найпохмуріша думка в світі. Але насамперед вона хоче знати, чи є у вашому замку славетний і ніколи не переможений рицар Дон Кіхот Ламанчський. Вона, шукаючи його, прийшла до ваших володінь пішки й нічого не ївши аж із самого королівства Кандаї, а це ж могло статися або якимось дивом, або якимись чарами. Вона спинилася біля воріт цієї фортеці і чекає тільки вашого ласкавого дозволу, щоб увійти. Я скінчив.

Сказавши це, він одкашлявся, провів обома руками зверху донизу по своїй бороді і стояв спокійно, ждучи відповіді герцога, а вона була така:

– Багато днів уже, добрий зброєносцю Тріфальдін Біла Бородо, як повідомили нас про біду, що спіткала сеньйору графиню Тріфальді, яку чарівники примусили зватися дуеньєю Долорідою. Ви можете переказати їй, дивоглядний зброєносцю, хай вона ввійде, і що тут є й відважний рицар Дон Кіхот Ламанчський, а від його великодушної вдачі вона може з певністю сподіватися всякої підтримки та допомоги.

Почувши таке, Тріфальдін знову схилив коліна і подав знак флейтистові й барабанщикам почати свою музику, в супроводі якої такою самою ходою, як увійшов, він і вийшов із саду, залишивши всіх здивованими його виглядом та поводженням.

РОЗДІЛ XX

де розказується те, що оповідала про свою недолю дуенья Долоріда

Слідом за музикантами в траурі до саду почали входити одна по одній дванадцять дуеній, що стали двома рядами. На дуеньях були широкі чернечі вбрання, а на головах – білий серпанок, такий довгий, що з-під нього видко було тільки край чорного вбрання.

Позаду йшла графиня Тріфальді, спираючись на руку свого зброєносця Тріфальдіна – Біла Борода. На ній було плаття з найтоншої гарної байки, що спадало шлейфом з трьома кінцями, а їх несли три пажі, також у траурному вбранні, розташовані у формі гарної математичної фігури з трьома гострими кутами, що їх становили три кінці шлейфа. Через це всі, хто бачив шлейф, здогадувалися, чому зветься вона графиня Тріфальді, тобто графиня з трьома спідницями.

Дванадцять дуеній, як і їхня сеньйора, ішли врочистою ходою; обличчя їх укриті були чорними серпанками, тільки не прозорими, як у графині, а такими густими, що крізь них ніщо не світилося.

Як тільки з’явився весь загін дуеній, герцог, герцогиня, Дон Кіхот і всі, хто дивився на цей похід, звелися на ноги, а Долоріда, пройшовши між двома рядами дуеній, підійшла до них, стала навколішки і промовила голосом, де було більше хрипоти, ніж приємності:

– Будьте ласкаві, ваші ясновельможності, і не будьте занадто ввічливі до вашого слуги, я хотіла сказати – служниці, бо від туги я не зможу як слід відповісти на вашу ґречність. Незвичайне й ніде не чуване лихо відібрало в мене не знати куди розум, мабуть, дуже далеко, бо що більше я його шукаю, то менше знаходжу.

– Той нерозумний буде, сеньйоро графине, – відповів герцог, – хто з вашої зовнішності не побачить ваших гідностей, які, коли й не зазирати глибше, заслуговують на вершки чемності й на цвіт найвишуканіших церемоній.

І, взявши її за руки, посадив на стілець поруч герцогині, що й собі привітала її дуже люб’язно. Дон Кіхот мовчав, Санчо помирав від бажання побачити обличчя Тріфальді або котроїсь із її численних дуеній, але то було неможливо, поки вони не відкрили б їх із власної волі й своєю охотою. Всі мовчали, чекаючи, хто перший заговорить, і дуенья Долоріда, нарешті, сказала:

– Я певна, наймогутніший сеньйоре, найвродливіша сеньйоро, і ви, присутні тут, найбільшого розуму люди, що моє горе знайде у ваших славних грудях великодушне й чуле співчуття. Туга моя така велика, що може розм’якшити мармур, розтопити діаманти й запалити крицю найжорстокіших сердець у світі. Але раніше, ніж торкнеться вашого слуху, чи краще – ваших слухів, оповідання про моє горе, я б хотіла знати, чи є серед вас найбездоганніший рицар Дон Кіхот Найламанчіший та його над усіма зброєносцями зброєносець Панса.

– Панса, – сказав Санчо перше, ніж будь-хто встиг відповісти, – тут. Найприсутніший також і самісінький Найдонкіхотіший. Отже, Найдолорідніша дуеньє, вам найвільніше говорити те, що вам найзавгодніше, а ми всі найладніші й найпоготовніші бути вам найпокірливішими слугами.

– Якщо вашому горю, засмучена сеньйоро, – відповів Дон Кіхот, підвівшися і звертаючись до Долоріди, – можуть стати в пригоді хоробрість чи міць якогось мандрівного рицаря, то тут до ваших послуг мої послуги, хоч які вони, може, будуть малі. Я – Дон Кіхот Ламанчський, і фах мій у тому, щоб допомагати всім, хто цього потребує. А якщо це так, а воно так і є, то вам нема чого запобігати чиєїсь ласки чи шукати слів для вступу, а треба розказати про своє горе, а ваші слухачі хоч, може, і не допоможуть, але до певної міри мусять вам співчувати.

Почувши таке, дуенья Долоріда підвелася, припала до ніг Дон Кіхота і, намагаючись обняти їх, сказала:

– Я припадаю до цих ніг і до цих п’ят, непереможний рицарю, бо це – стовпи й колони мандрівного рицарства. Я хочу цілувати ці ноги, бо від них залежить полегшити мою недолю. О, славний мандрівнику, чиї правдиві подвиги залишають позаду й затьмарюють казкові подвиги різних Амадісів, Еспландіанів та Бельянісів.

А тоді, облишивши Дон Кіхота і звертаючись до Санчо, сказала:

– О ти, найвідданіший з усіх зброєносців, що будь-коли служили мандрівному рицареві, чия добрість сягає далі, ніж борода Тріфальдіна, мого дорожнього товариша! Ти правдиво можеш пишатися тим, що, слугуючи Дон Кіхотові, ти ніби слугуєш усій юрбі рицарів, що будь-коли мали зброю. Благаю тебе твоєю найвідданішою добрістю – будь мені посередником у твого пана, щоб він допоміг мені, найнещаснішій і найпригніченішій графині.

– Чи буде моя добрість, сеньйоро моя, така довга, як борода вашого зброєносця, – це мені байдуже, – відповів Санчо, – бо й без цих ваших підлещувань і скигління я проситиму свого пана, щоб він вам допоміг та захищав вас скрізь, де це буде потрібно. Нехай ваша милість вивантажує своє лихо і розкаже нам про нього, а ми вже будемо орудувати, бо ми всі розуміємо один одного.

Герцог і герцогиня аж заходилися з реготу, бо вони знали суть цієї історії і вихваляли поміж себе дотепність та спритність Тріфальді, що сіла знову на стілець і сказала:

– У славному королівстві, що між великим Трапобаном і Південним морем, королювала донья Магунсія, вдова короля Арчип’єля, її чоловіка й сеньйора. У цього подружжя була дочка – інфанта Антономасія, спадкоємиця королівства, що росла й виховувалася під моїм доглядом і проводом, бо я з давніх-давен найголовніша дуенья її матері. Дні минали по днях, інфанта Антономасія дійшла чотирнадцяти років і стала така вродлива, що кращої не могла створити природа. Скажу тепер, що й розум мала вона немалий. Розумна була не менше, як вродлива, і лишається й досі найбільшою красунею в світі.

У цю красуню, яку мій незграбний язик не може гідно вихвалити, закохувалось безліч принців, із наших місць і чужоземних, і серед них насмілився звести очі до її небесної вроди один звичайний царедворець, що надіявся тільки на свою молодість та завзяття, на силу своїх високих прикмет і здібностей, на свою дотепність і долю. Вашим ясновельможностям треба знати (якщо це не надокучить вам), що він грав на гітарі так, що вона промовляла, був поет і гарний танцюрист, умів робити клітки для пташок і цим уже міг би заробити собі на життя в разі потреби. Всіх цих чеснот і здібностей досить, щоб розвалити гору, а не те що підкорити серце тендітної дівчини.

Та всі його якості, здібності й дотепності важили б дуже мало, чи й зовсім нічого не були б варті, щоб здобути фортецю моєї дівчинки, якби цей злочинець насамперед не спромігся підбити мене й опанувати мою волю так, що я показала себе поганим комендантом і сама віддала йому ключі від фортеці, яку боронила.

Ми вирішили, що дон Клавіхо, – так звали рицаря, – мав попросити вікарія одружити його з Антономасією.

Після багатьох запитань і відповідей, бачивши, що інфанта стоїть на своєму, священик розв’язав справу на користь дона Клавіхо й перевінчав його з Антономасією. Це так уразило королеву, донью Магунсію, матір інфанти Антономасії, що через три дні ми її поховали.

Не встигли ми ще й могили її засипати землею і сказати останнє прощай, як на дерев’яному коні з’явився велетень Маламбруно, двоюрідний брат Магунсії, людина не тільки жорстока, а ще й чарівник.

Користуючись своїм знанням, він, щоб помститись за смерть своєї сестри й покарати зухвалість дона Клавіхо та легковажність Антономасії, зачарував їх на тій-таки могилі. Її він обернув на бронзову мавпу, а його – на страшного крокодила, невідомо з якого металу, і між ними поставив металевий стовп з написом сирійською мовою; цей напис перекладено на мову кандайців, а тепер і на іспанську. В написі стоїть: «Ці відважні коханці не набудуть свого колишнього образу, аж поки не стане зо мною до бою славетний рицар із Ламанчі, бо тільки йому під силу ця ніколи нечувана пригода». Він витяг із ножен широкий, величезний ятаган, ухопив мене за волосся і замірився, ніби хотів відрубати мені голову. Я остовпіла, та потім опам’яталась і голосом, що тремтів від хвилювання, наговорила йому такого, що він вирішив одкласти й не виконувати свого суворого присуду.

Він звелів привести до себе всіх двірських дуеній, оцих, що тут тепер, і почав докоряти їм та соромити за вчинок, якого я була причиною, і наприкінці сказав, що не хоче вбивати нас, але зробить таке, що спричиниться до нашої громадської смерті. Коли він закінчив говорити, ми всі відчули, що на наших обличчях розширяються пори і кожну з них наче голкою коле; ми доторкнулись до обличчя і виявили те, що ви зараз побачите.

Тут Долоріда та інші дуеньї підняли серпанки, які були на них, і показали свої обличчя, порослі бородами, у кого рижою, у кого чорною або сивою, що здивувало герцога з герцогинею й уразило Дон Кіхота із Санчо Пансою, а Тріфальді казала далі:

– Отак покарав нас підлий зрадник Маламбруно, вкривши ніжну білість наших облич цією щетиною. Краще хай поодрубував би він нам голови, ніж споганив нам обличчя оцим густим волоссям. Адже, коли поміркувати добре, сеньйори мої, куди може піти дуенья з бородою? Які батьки жалітимуть її? Хто допоможе їй? О, дуеньї, товаришки мої! Нещасної хвилини ми з’явились на світ. І сказавши це, вона впала, ніби непритомна.