Текст книги "Дон Кіхот"

Автор книги: Мигель Де Сервантес Сааведра

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 25 страниц)

РОЗДІЛ XXIV

де оповідається далі про те, як поводився Санчо, бувши губернатором

Із суду Санчо повели до розкішного палацу, де в одній із зал був улаштований королівський стіл. Коли Санчо входив до їдальні, заграли кларнети, і чотири пажі піднесли воду, щоб помити руки, і він їх помив дуже поважно.

Після цього музика втихла, і Санчо сів до столу, де був тільки один прибор. Поруч Санчо став якийсь чоловік, як потім виявилося – лікар, з маленьким жезлом із китового вуса в руці. Зняли розкішний білий рушник, яким було накрито на столі фрукти й велику силу різних страв; хтось, ніби студент, проказав молитву, один паж зав’язав Санчо мережаний нагрудник, а другий, що виконував обов’язки дворецького, поставив перед ним блюдо з фруктами.

Але не встиг Санчо проковтнути перший шматок, як той чоловік, що стояв при ньому, торкнувся своїм жезлом блюда, і його зараз же забрали. Дворецький подав нову страву; Санчо зібрався покуштувати її, та перше ніж він дотягнувся до неї, жезл знову торкнувся блюда, і паж прибрав його так само швидко, як і те, що було з фруктами. Здивований Санчо, роздивляючись навкруги, спитав, чи не вважають вони його за якогось штукаря, що вміє наїстися таким способом.

– Вам, сеньйоре губернаторе, – відповів той, що із жезлом, – належить їсти тільки так, як звичайно їдять губернатори всіх інших островів. Я, сеньйоре, лікар і служу на цьому острові при особі губернаторів, щоб дбати про їхнє здоров’я більше, ніж про своє власне, щоб вивчати вночі й удень властивості їхнього організму, а вивчивши, мати змогу лікувати їх як слід, коли він заслабне. Головна моя робота в тому, щоб бути під час їхнього обіду, сніданку та вечері, дозволяти їсти те, що я вважаю за корисне, і забороняти подавати їм страви, які, на мою думку, можуть заподіяти шкоду їхньому шлункові. Отже, я звелів прибрати блюдо з фруктами, бо в них занадто багато вологи, другої страви не можна було їсти через те, що вона була занадто гаряча й гостра. Гострота збільшує спрагу, а той, хто багато п’є, витрачає й нищить вологу свого тіла, що становить основу життя.

– У такому разі, – сказав Санчо, – он ті смажені і, здається, дуже смачні куріпки не зашкодять мені аж ніяк.

– Цього сеньйор губернатор не їстиме, поки я живий, – відповів лікар.

– Чому ж так? – спитав Санчо.

– А тому, – відповів лікар, – що наш учитель Гіппократ [94]94
  Гіппократ– вчений Стародавньої Греції. Відомий у ті часи лікар.


[Закрыть], провідна зірка й світило медицини, каже, що «ненажерливість шкідлива завжди, а надто як об’їдатися куріпками».

– Якщо це так, – відповів Санчо, – то нехай сеньйор подивиться, які з тих страв, що стоять на столі, будуть мені корисніші, а які – шкідливіші, і дасть мені поїсти, не торкаючись блюда своєю паличкою. Клянуся життям губернатора, я помираю з голоду, і забороняти мені їсти – значить вкорочувати мені життя, а не продовжувати його, наперекір тому, що каже і казатиме лікар.

– Ваша милість, сеньйор губернатор має рацію, – сказав лікар. – От мені здається, що вашій милості не слід було б їсти тих кроликів із начинкою, бо шлунок погано перетравлює їх. Ви могли б іще покуштувати оцієї телятини, якби вона не була смажена, але тепер і цього не можна.

– Я гадаю, – сказав Санчо, – отам у великому блюді, що парує, повинна бути «олья подрида». А тому, що в цих стравах багато різного овочу та м’яса, то там, на мою думку, знайшлося б щось смачне й корисне для мене.

– Ні, – відповів лікар. – Жодна страва на світі не шкодить так здоров’ю, як «олья подрида». Нехай її їдять попи, ректори університетів та гості на сільських весіллях, і хай вона не з’являється на столі губернаторів, що повинні мати тільки найкращі та найдобірніші страви. Я знаю, що сеньйор губернатор, щоб зберегти й поліпшити своє здоров’я, мусив би з’їсти тепер із сотню трубочок із кремом та кілька шматочків айви, бо це очищає шлунок і сприяє травленню.

Почувши таке, Санчо відхилився на спинку крісла і, пильно оглядаючи лікаря, спитав, як його звати і де він учився.

– Звуть мене, – відповів лікар, – Педро Ресіо де Агуеро, родом я із села Тіртеафуера [95]95
  Тіртеафуера– буквально значить «відправляйся на той світ».


[Закрыть], що праворуч і посередині між Каракуелем та Альмодоваром дель Кампо, а докторський ступінь здобув я в Осунському університеті.

На це Санчо, спалахнувши гнівом, одказав:

– У такому разі, доктор Ресіо де Маль-Агуеро [96]96
  Маль-Агуеро– погане віщування.


[Закрыть], родом з села Тіртеафуера, що лежить праворуч як іти з Каракуеля до Альмодовара дель Кампо, учень Осунського університету, геть звідси зараз же! Бо інакше, сонцем присягаюся, я візьму дрючок і почастую, починаючи з вас, усіх лікарів на цьому острові, або принаймні тих, що, на мій погляд, є неуки, бо лікарів учених, розумних і свідомих я берегтиму, як зіницю ока, і поважатиму їх, як божественних людей. Кажу ще раз, нехай Педро Ресіо зараз же тікає звідси, бо інакше я потрощу крісло, де сиджу, об його голову, і коли мене судитимуть, я зможу виправдатися, бо скажу, що вбив поганого лікаря, який катував громадянство. А тепер дайте мені поїсти або заберіть від мене це губернаторство, бо посада, що не годує того, хто її має, не варта й пари бобів.

Лікар, побачивши, як розлютувався губернатор, замішався й хотів тікати із зали, але тим часом на вулиці засурмив поштовий ріжок, і дворецький, виглянувши з вікна, підбіг до Санчо й сказав:

– Їде поштар від сеньйора герцога і, здається, везе якогось важливого листа.

Незабаром увійшов поштар, спітнілий і засапаний, і, витягши з-за пазухи листа, передав його губернаторові, а Санчо передав його дворецькому і звелів прочитати адресу, де стояло: «До дона Санчо Панси, губернатора острова Баратарія, в його власні руки або в руки його секретаря».

– Хто ж тут мій секретар? – запитав Санчо, коли йому прочитали адресу.

– Я, сеньйоре, бо вмію читати й писати, – відповів один із тих, що були в залі, – до того ж я біскаєць [97]97
  Біскайці відзначалися своєю чесністю.


[Закрыть].

– Із таким додатком ви могли б бути секретарем і в самого імператора, – мовив Санчо. – Розпечатайте ж пакет і подивіться, що там написано.

Новонаставлений секретар так і зробив і, прочитавши листа, сказав, що має поговорити з ним віч-на-віч. Санчо звелів усім, крім мажордома [98]98
  Мажордом– комендант будинку.


[Закрыть]та дворецького, покинути залу, і, коли всі вийшли, секретар прочитав голосно листа, де було написане таке:

Дійшло до мене, сеньйоре дон Санчо Пансо, що дехто з ворогів моїх і вашого острова готуються колись уночі напасти на острів. Конче треба пильнувати, щоб вони не захопили його несподівано. Я довідався також від гідних довіри розвідників, що до міста, де ви живете, зайшло четверо передягнених людей, щоб погубити вас, бо вони бояться вашого великого розуму. Будьте уважні, стежте за тими, хто приходить до вас балакати, і не їжте того, чим вас годують. Я подбаю про те, щоб допомогти вам, коли ви опинитесь у скрутному становищі, а ви в усьому покладайтеся на свій розум. Написано тут, 16 серпня, о четвертій годині ранку.

Ваш друг герцог.

Санчо й присутні були вражені; звертаючись до дворецького, він сказав:

– Те, що треба тепер зробити відразу ж, це – ув’язнити лікаря Ресіо, бо це він має вбити мене, та ще й убити найвитонченішим та найгіршим способом – заморити мене голодом.

– Але й мені здається, – сказав дворецький, – що вашій милості не слід нічого їсти з цього столу, бо все це готували монахині, а прислів’я каже: за хрестом біс стоїть.

– Не заперечую цього, – відповів Санчо. – А тепер нехай мені дадуть скибку хліба та фунтів чотири винограду; в них не може бути ніякої отрути, а я ж, справді, не можу обійтися без їжі. Тим більше, коли ми мусимо бути готові до боїв, що нам загрожують, ми повинні бути міцніші, бо відвага спирається на шлунок, а не шлунок залежить від мужності. А ви, секретарю, відпишіть моєму сеньйорові герцогу й перекажіть йому, що я виконаю всі його накази.

Поцілуйте також від мого імені ручки моїй сеньйорі герцогині. До речі, ви можете поцілувати руки й моєму панові сеньйорові Дон Кіхоту Ламанчському, щоб він почував мою вдячність за його хліб. А до цього ви можете, як добрий секретар та добрий біскаєць, додати все, чого вам забажається, і все, що спаде вам на думку. А зараз приберіть зі столу та дайте мені їсти, і я тоді дам доброї прочуханки всім шпигунам, розбійникам та чарівникам, що наважаться напасти на мене або на мій острів.

РОЗДІЛ XXV

про те, що трапилося із Санчо Пансою, коли він обходив свій острів

Тим часом зайшла ніч, і губернатор забажав обійти острів. Санчо взяв із собою дворецького, секретаря, мажордома й писаря, на якого було покладено обов’язок, нащадкам на користь, занотувати всі вчинки губернатора, і стільки вартових та судових писарів, що з них можна було скласти чималий загін. Санчо зі своїм жезлом ішов посередині, оточений усім цим людом, і на нього варто було подивитися. Пройшовшись кількома вулицями містечка, вони почули брязкіт ножів і, поспішаючи до того місця, натрапили на двох чоловіків, що, побачивши представників правосуддя, кинули битися. Один з них гукнув:

– Сюди, ім’ям Бога й короля! Чи можна ж, щоб у цій країні грабували й нападали на людей серед міста!

– Заспокойтеся, чоловіче добрий, – сказав Санчо, – і розкажіть мені, яка причина цієї сварки, бо я тутешній губернатор.

– Я поясню вам усе найкоротше, сеньйоре губернаторе, – відповів другий, його супротивник. – Ваша милість мусите знати, що цей добродій виграв тільки що в картярському домі, – ось він навпроти нас – більше як тисячу реалів і хтозна-яким способом. Я був там, коли грали, і кілька разів, у непевних випадках, розв’язував справу йому на користь, не так, звісно, як підказувало мені сумління. Він устав з-за столу із своїм виграшем, і коли я сподівався дістати від нього хоч ескудо на подяку, як звичайно дають таким значним людям, як я, що буваємо присутні при грі, підтримуємо несправедливості й допомагаємо уникати суперечок, він поклав гроші в кишеню та й пішов геть з дому. Я пішов слідом за ним і дуже ввічливо й чемно попросив у нього хоч би вісім реалів. Ви мусите знати, що я людина порядна і не маю ні посади ні прибутків, бо мої батьки не лишили мені грошей і мене нічого не навчили. А цей шахрай не згоджувався дати мені більше як чотири реали; отже, ви, ваша милосте, сеньйоре губернаторе, самі бачите, що це людина без стиду й без сорому. Але, честю клянуся, якби ваша милість не підійшла, він виблював би весь свій виграш.

– Що ви на це скажете? – спитав Санчо.

Другий відповів, що його супротивник про все каже вірно і що справді він не хоче давати йому більше як чотири реали, бо він давав уже йому стільки багато разів. На його думку, ті, хто дістає стільки з милості, повинні бути ввічливі і брати те, що їм дають, з веселим обличчям та не заходити в суперечки, коли не знають напевне, чи той, хто виграв, є справді шахрай і чи виграв гроші нечесно. А за доказ того, що він особисто цілком порядна людина, а не шахрай, може бути те, що він не захотів нічого йому дати, бо тільки справжні шахраї дають гроші таким здирникам.

– Це правда, – сказав дворецький. – А тепер, ваша милосте, сеньйоре губернаторе, проголосіть вирок, що нам діяти із цими людьми.

– Що нам діяти з ними? – повторив Санчо. – Ви, той, хто виграв чесно чи нечесно, так чи так, дайте зараз же цьому розбишаці сто реалів, а крім того вивертайте з кишені ще тридцять реалів на бідних в’язнів. А ви, що не маєте ні посади, ні прибутків та вештаєтесь по цім острові, беріть швидше сто реалів і завтра ж удень покиньте острів на десять років. А коли ви вернетесь сюди до строку, вам доведеться закінчувати його на тому світі, бо я почеплю вас на шибеницю або це зробить кат з мого наказу, і нехай ніхто не заперечує мені в цьому, бо інакше він відчує мою руку.

Один витяг гроші, другий узяв їх, і коли вони пішли, перший – додому, а другий – геть з острова, Санчо сказав:

– Тепер я або влади збудуся, або позачиняю всі картярські доми, бо, на мою думку, вони дуже шкодять населенню.

– Але саме цього ваша милість не зможе зачинити, – сказав один із писарів, – бо його утримує одна важнюща особа, яка втрачає щороку без усякого порівняння більше, ніж бере з картярських столів. Ваша милість можете довести свою владу на інших – нижчого розряду – кублах, бо вони шкідливіші і в них більше всяких зловживань, а в домах вельможних сеньйорів шулери не наважуються стругати свої фіґлі. А через те, що порок картярства поширився скрізь, то нехай уже краще грають у вельмож, а не в якого-небудь маленького урядовця, куди бідолаху заманюють серед ночі, а потім з живого деруть шкуру.

РОЗДІЛ XXVI

про бурхливий кінець губернаторствування Санчо Панси

Сьомої ночі свого керування Санчо лежав у ліжку, ситий не хлібом чи вином, а вироками, думками, присудами та розпорядженнями, які він видавав, і сон, наперекір голодові, починав уже склепляти йому очі. Раптом він почув такий галас і дзвони, наче весь острів розвалювався. Санчо підвівся на ліжку й почав пильно прислухатися, силкуючись добрати, яка могла бути причина такого страшенного гармидеру. Але до дзвонів та гуркання приєдналися звуки незліченних сурм і барабанів, і Санчо не тільки не довідався про причину їх, але ще більше перелякався. Вставши, він усунув ноги в туфлі, бо підлога була вогка, без ранкового чи якогось там іншого вбрання підійшов до дверей; крізь них він побачив, що коридором іде більше як двадцять чоловік з запаленими факелами та оголеними мечами й гукають:

– До зброї, до зброї, сеньйоре губернаторе, до зброї! На острів напали численні вороги, і ми загинемо, якщо ваш розум і відвага не врятують нас.

Коли вони з таким галасом та ґвалтом наблизилися до Санчо, що стояв здивований і схвильований усім цим, один із них сказав:

– Озброюйтесь швидше, ваша вельможносте, якщо не хочете загинути самі й призвести до загибелі цілий острів.

– Навіщо я озброюватимусь? – відповів Санчо. – Хіба ж я що-небудь розумію у військових справах, хіба можу чим допомогти? Такі речі краще доручити моєму панові Дон Кіхоту. Він одразу всіх подолає й дасть усьому лад. А я, горе мені грішному, нічого не розумію в такому божевіллі.

– Ох, яка ж витриманість у вас, сеньйоре губернаторе! – сказав другий. – Озброюйтесь, ходіть на майдан, будьте нашим вождем і полководцем, бо ви – наш губернатор і мусите вести нас.

– Ну, тоді озброюйте мене, і хай нам щастить! – сказав Санчо.

Миттю було принесено два великі дерев’яні щити й одягнено їх на Санчо поверх сорочки, не давши йому навіть надіти ще що-небудь. Один щит припасували спереду, а другий – іззаду, просунувши між ними його руки, зв’язали щити мотузкою і так замурували його між дошками, що він стояв наче веретено і не міг зігнути коліна або хоч крок ступити. В руки йому дали спис, і він на нього спирався, щоб не впасти. Опорядивши так Санчо, вони наказали йому рушати, іти попереду і підбадьорювати їх, бо, мовляв, коли він указуватиме їм путь, мов та зірка чи ліхтар, тоді все буде гаразд.

– Як же я буду йти, нещасний я, – відповів Санчо, – коли я не можу зігнути коліна через ці дошки, що наче пришиті до мене? Все, що вам лишається зробити, це підняти мене та покласти чи притулити десь до воріт фортеці, і я захищатиму їх цим списом або своїм тілом.

– Ідіть, сеньйоре губернаторе, – сказав іще інший. – Мабуть, переляк вам більше заважає, ніж дошки. Годі вже! Будьте бадьоріший, бо вже пізно; ворожі сили більшають, голоси їхні стають гучнішими і небезпека ближчає.

Після таких доказів та вмовляння бідний губернатор спробував зрушитись, але так гепнувся об землю, аж подумав, що розбився на тріски. Він лежав немов черепаха, замкнена та прикрита в своїй шкаралупі, або як перекинений догори дном човен на піску. А жартівники, хоч і бачили, як він упав, не пожаліли його й на крихту. Навпаки, загасивши факели, вони почали ще голосніше кричати та скликати до зброї і толочили бідного Санчо, раз у раз б’ючи мечами по щитах. Якби він не скорчився й не втяг голову під щит, довелося б скуштувати лиха бідному губернаторові, що, здавлений з усіх боків, упрівав та обливався потом і всім серцем покладався на Бога, щоб урятуватися від такої небезпеки. Одні спотикалися на нього, другі падали, а хтось навіть простояв на ньому довгенько й подавав звідти команду, наче з сторожової башти, вигукуючи:

– Наші, сюди! З цього боку ворог нападає дуже завзято. Стережіть ті ворота! Зачиніть ці ворота! Кидайте драбини для штурму! Давайте сюди гранати, смолу та дьоготь у казанах! Загороджуйте вулиці сінниками!

А побитий Санчо лежав, терпів усе та промовляв до себе:

– О, хоч би вони швидше забрали цей острів! Тоді я або помер би вже, або позбувся цих мук.

Небо зважило на його благання, і коли він найменше цього сподівався, почув голоси, що кричали:

– Перемога, перемога, ворог тікає! Ей, сеньйоре губернаторе, вставайте, ваша милосте, і радійте з перемоги та діліть здобич, яку здобула у ворогів ваша непереможна рука.

– Підведіть мене, – сумно й знесилено сказав Санчо, а коли йому допомогли встати, він, опинившись на ногах, додав:

– Бодай би ви прибили його цвяхом до мого лоба, того ворога, що я переміг! Не хочу я ділити ворожої здобичі, а прошу й благаю якого-небудь друга, якщо він є у мене, щоб дав мені ковтнути вина, бо все висохло у мене всередині, та витріть мені піт, бо я плаваю в ньому, як у воді.

Коли його обтерли, дали вина і розв’язали щити, Санчо сів на ліжко й зомлів із переляку та втоми. Побачивши це, жартівники почали жалкувати, що довели його до цього, але, коли Санчо став приходити до пам’яті, трохи заспокоїлися. На запитання Санчо, котра година, вони відповіли, що вже світає, і Санчо, не кажучи й слова, почав одягатися. Всі мовчки дивилися на нього й сподівалися, що він пояснить, куди так поспішає. Кінець кінцем, він одягнувся й поволі, бо, побитий, не міг швидко рухатись, пішов до стайні, а за ним слідом пішли й усі, що там були. Підійшовши до Сірого, він обняв, поцілував його в лоб і не без сліз на очах сказав:

– Іди сюди, друже й товаришу усієї праці моєї і бідувань! Коли ми були вдвох з тобою, я думав тільки про те, як подбати про твою збрую та їжу для твого маленького тіла. І щасливі були мої години, дні та роки. А відколи я покинув тебе і піднісся на башту честолюбства та гордощів, мою душу опанували тисячі злиднів, тисячі лих і чотири тисячі прикростей.

Промовляючи так, він сідлав сам осла, а всі стояли мовчки. Осідлавши Сірого, Санчо на превелику силу зліз на нього і, звертаючись до секретаря, мажордома, дворецького, лікаря Педро Ресіо та багатьох інших, що були тут, сказав:

– Розступіться, сеньйори, і дайте мені вернутися до моєї колишньої волі. Дозвольте мені поїхати, бо я їду ліпити на себе пластирі. Мені здається, що цієї ночі вороги, що товклися по мені, поламали всі мої ребра.

– Не робіть цього, ваша милосте, сеньйоре губернаторе, – сказав лікар, – я дам вам напій проти забитого місця, і ви швидко знову повернете свою колишню міць та здоров’я. А щодо страв, то я обіцяю вашій милості зм’якшитися і дозволити вам їсти скільки й чого ви забажаєте.

– Пізно, – відповів Санчо, – і тепер мені так хочеться лишатись тут, як стати турком. Так двічі не жартують. Клянуся Богом, я не залишуся тут губернатором і не візьму іншої губернії, хоч би мені подали її на блюді, так само, як не полечу в небо без крил. Я з роду, де всі уперті, і коли з них хто скаже: «лишка», то лишка і мусить бути наперекір усьому світові, хоч би насправді був «чіт». Хай лишаються в цій стайні мурашині крила, які піднесли мене в повітря, щоб мене подзьобали там ластівки та інші птахи, а ми давайте знову ходити по землі упевненою ходою, і якщо ноги мої не можна буде прикрасити черевиками з вишитої кордовської шкіри, то мені не бракуватиме мотузяних личаків. А тепер пустіть мене, бо вже пізно.

– Сеньйоре губернаторе, – сказав на це дворецький, – ми з великою охотою відпустимо вас, хоч нам і дуже шкода втратити такого губернатора, бо його розум примушує нас бажати, щоб він залишився. Але ви вже знаєте, що кожен губернатор перед тим, як поїхати з того місця, де він губернаторствував, повинен скласти звіт про свою діяльність. Складіть його за ті десять днів, що ви були тут губернатором, і рушайте собі з Богом.

– Ніхто не може цього в мене вимагати, – відповів Санчо, – крім мого сеньйора герцога, що призначив мене сюди. Я їду до нього і тільки йому дам звіт про свою діяльність. Тим більше, коли хто вирушає такий роздягнений, як я, то не треба вже інших доказів, що він був не губернатор, а справжній ангел.

– Їй-богу, – сказав доктор Ресіо, – великий Санчо має рацію і, на мою думку, ми його відпустимо, бо герцог буде дуже радий побачитися з ним.

Всі погодились і відпустили Санчо, запропонувавши супроводити його і дати йому все, що може бути приємним для нього і корисним під час подорожі.

Санчо сказав, що йому треба тільки трохи ячменю для Сірого й півкружала сиру та півпаляниці йому самому, бо путь недовга і більші або кращі припаси йому не потрібні. Його обіймали всі, і він зі слізьми обіймав усіх присутніх, здивованих його розумом і таким розважливим та непохитним вирішенням.