Текст книги "Дон Кіхот"

Автор книги: Мигель Де Сервантес Сааведра

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 25 страниц)

РОЗДІЛ XX

де оповідається про цікавий і дотепно вжитий спосіб звільнити нашого закоханого рицаря від тяжкої спокути, яку він сам на себе поклав

– Ось, сеньйори, історія моєї трагедії.

Сказавши це, Доротея замовкла, і її почервоніле обличчя виразно свідчило про її почуття і сором. Слухачі відчували і жаль і подив перед таким нещастям. Священик хотів уже було сказати їй кілька слів на розраду, коли всі почули крик і зрозуміли, що то кричить Санчо, не знайшовши їх на старому місці.

Всі пішли йому назустріч і, спитавши про Дон Кіхота, довідались, що Санчо знайшов його в самій сорочці, схудлого та пожовклого, і що він умирав із голоду та зітхав за своєю сеньйорою Дульсінеєю. Коли Санчо сказав, що вона наказує йому покинути гори та їхати до неї в Тобосо, Дон Кіхот відмовився, посилаючись на те, що не може з’явитися перед нею, поки не скінчить усіх подвигів, гідних її вроди, а це, на думку Санчо, загрожувало тим, що Дон Кіхот не стане не тільки імператором, яким мусив був зробитися, але й архібіскупом, і тому їм треба подбати про те, щоб витягти його звідти.

Священик заспокоїв Санчо, сказавши, що вони все ж таки за всяку ціну визволять Дон Кіхота, і розказав Доротеї й Карденіо про план, який вони склали, щоб вилікувати нашого рицаря або хоч одвезти його додому.

Доротея, гадаючи, що вона краще за цирульника удаватиме ображену дівчину, попросила доручити їй цю роль. Вона казала, що читала багато рицарських книжок, добре знає мову, якою дівчата, що шукають захисту, розмовляють із мандрівними рицарями, а головне – у неї є відповідне вбрання.

– Тоді нам лишається тільки зараз розпочати справу, – мовив священик.

Доротея, вийнявши зі свого пакунка жіноче вбрання з гарної, тонкої матерії і мантилію з дорогого зеленого полотна, а з невеликої скриньки – намисто і деякі дорогоцінності, одягла їх і відразу прибрала вигляду значної дами. Всі були зачаровані її гнучкістю, оздобами та вродою.

Але більше за всіх захопився Санчо Панса, бо за все своє життя він не бачив такого гарного створіння. На його запитання, хто така ця вродлива сеньйора і чого вона тут шукає, священик відповів:

– Ця вродлива сеньйора, друже Санчо, бере після батька в спадок величезне королівство Мікомікон. Вона шукає вашого пана, щоб благати в нього допомоги й захисту від одного злого велетня. Для цього вона приїхала з Гвінеї, бо слава про вашого пана шириться по всій землі.

– Щасливі розшуки й щаслива знахідка, – сказав на це Санчо. – А ще краще буде, коли моєму панові пощастить виправити цю кривду й помститись за цю образу, вбивши мерзотника-велетня, про якого говорить ваша милість. Та він таки й уб’є його, якщо то не мара, бо проти мари пан мій не має ніякої сили. Я, між іншим, хочу попросити вас, сеньйоре ліценціате, про одну річ. Я боюся, щоб панові моєму не заманулося стати архібіскупом; так нехай ваша милість порадить йому зараз же побратися з тією принцесою. Таким чином він не спроможеться вже стати архібіскупом, без ніяких труднощів здобуде собі імперію, і мої бажання здійсняться. Я все вже добре обміркував і думаю, що мені особисто невигідно, якщо він буде архібіскупом, бо для церкви я зовсім не придатний. Я одружений, а клопотатися про розлуку, щоб дістати якусь вигідну церковну посаду, мавши жінку та дітей, це ж нескінченна річ. Отже, треба, значить, щоб мій пан якнайскорше побрався з цією сеньйорою. Я не знаю ще її милості й тому не називаю її на ймення.

– Звуть її принцеса Мікомікон, – одповів священик. – Бо коли королівство її – Мікомікон, то ясно, що так само повинна зватись і вона.

– Та я не маю в цім ніякого сумніву, – сказав Санчо. – Я не раз бачив, що люди беруть собі ім’я від назви міста, де народилися, і звуться Педро де Алькала, Хуан де Убеда або Дієго де Вальядолід. Певне й у Гвінеї королеви повинні зватися ім’ям свого королівства.

– Напевне, – ствердив священик, – а щодо одруження вашого пана, то я зроблю все, що можу.

Санчо був задоволений цим не менш, ніж священик був здивований його простотою та тим, що на зброєносця так легко перейшло божевілля пана, який щиро гадав, що має стати імператором.

Тим часом Доротея сіла на мула священика, а цирульник начепив собі бороду з бичачого хвоста, і вони наказали Санчо вести їх до Дон Кіхота, попередивши, щоб він не казав рицареві, що знає священика й цирульника, бо інакше все піде марно, і Дон Кіхот не зможе стати імператором. Ні священик, ні Карденіо не захотіли їхати з ними (Карденіо – щоб не нагадувати Дон Кіхотові недавньої суперечки, а священик вважав тим часом свою присутність зайвою) і, пустивши їх уперед, самі поволі пішли за ними пішки. Священик не проминув дати Доротеї кілька вказівок, як їй поводитися, але та просила його не турбуватися цим, бо вона робитиме все, як сказано в рицарських книжках. Проїхавши три чверті милі, вони побачили між скель Дон Кіхота, вже одягненого, але ще не озброєного, і Доротея, довідавшись у Санчо, що це і є Дон Кіхот, погнала свого коня, а за нею поїхав і бородатий цирульник. Під’їхавши до Дон Кіхота, зброєносець зістрибнув із мула і прийняв у свої руки Доротею, що легко зійшла на землю і стала на коліна перед Дон Кіхотом. Наш рицар хотів підвести її; але вона, не встаючи з колін, промовила.

– Я не встану, відвалений і могутній рицарю, аж поки ваша великодушність та чемність не пообіцяє зробити мені добро, що вкриє вашу особу честю та славою і буде на користь найбезпораднішій і найзневаженішій дівчині, яку будь-коли бачило сонце. І якщо мужність вашої міцної руки відповідає вашій невмирущій славі, то ви мусите допомогти нещасній, що приїхала з таких далеких країн, притягнена вашим славетним ім’ям і шукаючи у вас ради на свою недолю.

– Я не відповім і слова, прекрасна сеньйоро, – сказав Дон Кіхот, – і не хочу нічого слухати, поки ваша врода не стане на ноги.

– А я не встану, сеньйоре, – відповіла смутна дівчина, – аж поки ви не дасте мені слова, що вволите моє благання.

– Даю вам його і пробачаю, якщо ваші бажання не шкодять моїй батьківщині та інтересам тієї, що володіє ключами від мого серця й моєї волі.

– Вони не шкодять нічому, мій добрий сеньйоре, – відповіла сумна дівчина.

У цю хвилину до Дон Кіхота підійшов Санчо і сказав йому пошепки:

– Ваша милість вільно можете обіцяти їй своє добродійство, бо мова мовиться тільки про те, щоб убити одного величезного велетня, а сама сеньйора – це висока принцеса Мікомікона, королева великого царства Мікомікон у Ефіопії.

– Хоч би хто вона була, – відповів Дон Кіхот, – я зроблю те, що становить мій обов’язок і що підказує мені сумління, згідно з моєю присягою.

І, звертаючись до дівчини, повторив:

– Нехай встає ваша велика краса, бо я вволю ваше бажання.

– Але я благаю, – сказала дівчина, – щоб ви, великодушний рицарю, поїхали зо мною дуже далеко, куди я вам скажу, і пообіцяли мені не втручатися ні в яку іншу пригоду, поки не помститеся за мене над зрадником, що проти всіх законів людських і Божих одібрав у мене королівство.

– Я ж кажу, що вволю ваше прохання, – відповів Дон Кіхот. – Від сьогодні, сеньйоро, ви можете прогнати тугу, що вас тривожить, і підживити новим огнем та силою свої підупалі надії. За допомогою моєї міцної руки до вас незабаром знову вернеться ваше королівство, і ви знову посядете трон своєї стародавньої великої держави, незважаючи на всіх лиходіїв, що хочуть стати вам на перешкоді.

Зажурена дівчина весь час хотіла поцілувати йому руку, але Дон Кіхот, бувши цілком чемним і благородним рицарем, ніяк не згоджувався на це. Нарешті, він примусив її підвестися і сам поцілував її дуже ввічливо й лагідно, а потім наказав Санчо негайно сідлати Росінанта та допомогти йому одягти всю зброю. Санчо підтягнув попругу Росінантові, зняв панцер, що, немов трофеї які, висів на дереві, і миттю одяг його на свого пана, а той, бачачи себе озброєним, сказав:

– Їдьмо звідси допомагати цій великій сеньйорі.

Цирульник усе ще стояв навколішках, силкуючись не сміятися і не загубити бороди, бо, коли б вона впала, пропав би весь їхній план. Але, почувши, що благання принцеси вволено, і бачивши, що Дон Кіхот негайно не береться виконувати свої обіцянки, цирульник підвівся із землі, подав Доротеї руку і разом із Дон Кіхотом допоміг їй сісти на мула. Зараз же зліз на Росінанта й Дон Кіхот, цирульник умостився на своїй тварині, а Санчо, знову опинившись на власних ногах, іще раз пожалів за своїм Сірим, крадіжка якого тепер найболючіше відчувалася. Але все це він терпляче зносив, бо був певен, що Дон Кіхот стоїть уже на певному шляху до імператорства, що він одружиться з цією принцесою і стане щонайменше королем Мікомікона. Його турбувало тільки, що королівство це лежить у країні негрів і що люди, яких Дон Кіхот дасть йому в васали [59]59
  Васал– підлеглий вищому панові (сюзеренові) землевласник, який платив йому податок.


[Закрыть], всі будуть негри. Але й на це він швидко добрав доброї ради й сказав сам собі:

– Що з того, що мої васали будуть негри. Я пошлю їх тоді до Іспанії, продам там і дістану готівку. За готівку я спроможуся придбати якийсь титул або посаду, а з прибутків безтурботно вікуватиму свій вік. Треба тільки не спати й мати хист і спритність, щоб одразу все зробити доладу та продати 30 або 10 тисяч васалів. Їй-богу, всім їм я знайду місце, – маленьким і великим, чи які там вони будуть, і з чорних вони обернуться на білих та на жовтих [60]60
  Тобто на золоті та срібні монети.


[Закрыть].

Ці думки заспокоювали й задовольняли його так, що йому навіть не важко було йти пішки. Карденіо й священик дивилися на все це з-за кущів і не знали, як пристати до них. Але вигадливий священик хутко добрав ради і, нашвидку зрізавши ножицями бороду Карденіо, дав йому свій сірий плащ і чорний комір, а сам лишився в камзолі й штанах. Це передягнення так змінило Карденіо, що він і сам себе не впізнав би, навіть якби глянув у дзеркало. Поки вони передягалися, інші вже випередили їх, але їм не важко було вийти на битий шлях перед ними, бо хащі та погана дорога не дозволяли вершникам їхати так швидко, як ішли піші. Вони зійшли з гір у долину, і, коли з гір з’їхав Дон Кіхот із супутниками, священик почав пильно придивлятися до рицаря, наче пригадуючи його, а потім кинувся до Дон Кіхота, витягнувши руки, і сказав:

– У щасливий час зустрів я зразок рицарства, мого доброго земляка Дон Кіхота Ламанчського, квітку й оздобу шляхетства, захист і порятунок усіх ображених, найдостойнішого з мандрівних рицарів!

І, кажучи так, обіймав ліве коліно Дон Кіхота, а той, дивуючись з усього цього, уважно придивлявся до священика і, кінець кінцем, пізнав його. Після цього, ще більше здивувавшись, він хотів злізти з коня, але священик не дав йому. Тоді Дон Кіхот сказав:

– Дайте мені злізти, сеньйоре ліценціате, бо не личить, щоб така поважна особа йшла пішки, а я їхав на коні.

– На це я ніяк не можу пристати, – відповів священик. – Лишайтесь на сідлі, ваша величносте, бо верхи ви чините такі великі діла й подвиги, яких за наших часів ніде ще не чувано, а мені, недостойному священикові, дозвольте сісти на мула ззаду котрогось із сеньйорів, якщо це їм не заважатиме, і мені буде здаватися, що я рицар і їду на коні Пегасі [61]61
  Пегас– міфічний крилатий кінь.


[Закрыть]або на зебрі славетного мавра Мусарака, що й досі спочиває зачарований у великім горбу Сулема поблизу великого Комплута.

– Правда ваша, сеньйоре ліценціате, – сказав Дон Кіхот, – і я знаю, що моя сеньйора принцеса, з любові до мене, накаже своєму зброєносцеві дати вам сідло, а самому сісти ззаду, якщо витримає мул.

– Думаю, що витримає, – відповіла принцеса, – я знаю, що моєму зброєносцеві не треба навіть наказувати, бо він людина дуже ввічлива й чемна і не дозволить духовній особі йти пішки, тимчасом як вона може їхати верхи.

– Так воно і є, – сказав цирульник і, злізши з сідла, запросив сісти в нього священика, що не дав себе довго просити.

Цю мить мул двічі так вихонув задом, що переляканий цирульник покотився, не дбаючи вже за свою бороду, що впала на землю, і, прикривши обличчя обома руками, почав скаржитись, що йому вибито всі зуби. Дон Кіхот, побачивши, що борода без щелеп і без крові лежить окремо від цирульника, сказав:

– Це велике диво! Йому збило й зірвало з обличчя бороду так, ніби її хто зголив.

Священик, щоб уникнути небезпеки, якою загрожувала його намірам борода, що відкрила цирульникове обличчя, швидко схопив її і, побігши до маесе Ніколаса, притиснув його голову до своїх грудей і причепив бороду. При цьому він увесь час бурмотів якісь слова, які, за його поясненням, були заклинанням, щоб приростити бороду. Причепивши бороду на своє місце, священик одійшов, і зброєносець знов устав такий бородатий і здоровий, як і раніше. Дон Кіхота це надзвичайно зацікавило, і він почав просити священика навчити і його цього заклинання, бо воно, на його думку, мабуть, має силу робити більше, ніж тільки прирощувати бороди, адже, мовляв, якщо зірвано бороду, значить, пошкоджено та поранено м’ясо, а коли це заклинання вигоює рани, воно, значить, може лікувати не тільки бороди.

– Це так, – відповів священик і пообіцяв при першій нагоді навчити його цього заклинання.

Потім усі погодилися, що спочатку поїде на мулі священик, а інші будуть по черзі зміняти його, доки дійдуть до корчми, до якої було, мабуть, миль зо дві. Верхи їхали Дон Кіхот, принцеса й священик, а Карденіо, цирульник і Санчо Панса йшли пішки. Сівши на коня, Дон Кіхот сказав дівчині:

– А тепер, ваша величносте, ведіть нас, куди вам завгодно.

Перш ніж вона відповіла, до розмови встряв священик:

– До якого королівства збираєтеся ви нас вести, ваша величносте? Чи не до Мікомікона часом? Та так воно й мусить бути або я нічого не розумію на королівствах.

Та одразу збагнула, що їй треба відповідати, і сказала:

– Так, мій сеньйоре, я прямую до Мікомікона.

– А коли так, – сказав священик, – нам доведеться проїхати моїм селом, а звідти ваша милість поверне на Карфаген, де при нагоді можна знайти який-небудь корабель. Тоді, за ходовим вітром і при годині, ви трохи швидше, ніж за дев’ять років, доїдете до великого озера Меона ... я хотів сказати – Меотідес... а звідти до вашого королівства це ж не далі, як сто днів путі з невеликим гаком.

– Ваша милість, сеньйоре мій, помиляється, – сказала вона, – бо нема ще й двох років, як я виїхала звідти, і погода весь час була несприятлива, а я, проте, прибула вже сюди й бачу того, кого так жадала бачити – сеньйора Дон Кіхота Ламанчського, про якого я зразу ж почула, як тільки висіла в Іспанії, і це змусило мене шукати цього рицаря, щоб оддати себе його великодушності й здати свою законну справу на його мужні непереможні руки.

– Годі, прошу! Припиніть ваше хваління, – перебив її Дон Кіхот, – бо я ворог будь-яких лестощів, і дарма, що ваші слова не лестощі, вони все ж ображають мої невинні вуха. Одне можу сказати, сеньйоро моя, – є в мене мужність чи ні, а з тою, яку маю, я ладний служити вам до мого загину. Тепер же, облишивши це на який час, я хочу, щоб сеньйор ліценціат сказав мені, що привело його сюди, такого самотнього, без слуг і з таким невеличким багажем, що мені аж дивно.

– На це я можу відповісти вам коротко, – відмовив священик. – Знайте ж, ваша милосте, сеньйоре Дон Кіхот, що я й маесе Ніколас, наш друг і наш цирульник, поїхали до Севільї одержати гроші, що їх переслав мені один мій родич, який багато років жив у Індії. Сума була не мала – шістдесят тисяч песо [62]62
  Песо– у Південній і Центральній Америці (XVI– XVII ст.) через нестачу грошей використовували злитки дорогоцінних металів певної ваги («песо» іспанською означає «вага»). Песо дорівнювало унції срібла або восьми срібним реалам.


[Закрыть], та ще й правдивої ваги, тобто ще стільки ж. Коли ми вчора проїздили тут, на нас напало четверо розбійників і забрали в нас усе до нитки, навіть бороду – так що цирульникові довелося примайструвати собі штучну, – а цього хлопця, – він показав на Карденіо, – залишили в тім, у чім мати породила. Але найцікавіше те, що, як усі тут кажуть, розбійники, які напали на нас, – галерники, звільнені, незважаючи на опір конвойних та комісара, якимось сміливцем. Цей визвольник, напевне, божевільний або такий самий негідник, як і вони, або людина без душі й без сумління. Він же пустив Вовка серед овець, лисицю серед курей чи муху на мед. Він, я думаю, хотів познущатися з правосуддя й пішов проти свого короля та природного господаря, бо повстав проти його наказів. Він, я думаю, хотів переполошити Святеє братство, яке відпочиває вже багато років. Одне слово, він хотів зробити так, щоб занапастити свою душу й не дати ніякої вигоди своєму тілу.

Санчо розказав уже священикові й цирульникові про пригоду з галерниками, якою так пишався його пан, і священик не пошкодував фарб для кожного слова, щоб побачити, як поставиться до цього Дон Кіхот. А той од кожного слова мінявся на виду, але не зважився сказати, що був визвольником тих добрих людей.

РОЗДІЛ XXI

що оповідає про кмітливість вродливої Доротеї і про інші дуже приємні та втішні речі

Не встиг священик іще скінчити своїх слів, як Санчо сказав:

– Але, сеньйоре ліценціате, це ж мій пан зробив це все. А я ж заздалегідь попереджав його й казав, щоб він добре обміркував, що робить.

– Йолоп ти! – зауважив Дон Кіхот. – А якщо кому здаються неправильними мої вчинки, – нехай дарує мені це священний сан сеньйора ліценціата і його шановна особа, – той, значить, мало розуміється на рицарських справах і бреше. Це я доведу йому моїм мечем.

По цих словах він зручніше вмостився в стременах і насунув шишак на лоб, бо голярський таз, який він вважав за шолом Мамбріна, висів на передній луці сідла й потребував ремонту після поганого поводження з ним галерників. Доротея, дуже кмітлива й дотепна, знавши вже про божевілля Дон Кіхота та зрозумівши, що, крім Санчо, всі глузують із нього, не захотіла й собі відстати від інших, і, побачивши, як він сердився, сказала:

– Не забувайте, сеньйоре рицарю, дану мені обіцянку не розпочинати ніяких інших пригод, хоч які невідкладні вони будуть. Заспокойтесь же, ваша милосте; якби сеньйор ліценціат знав, яка непереможна рука звільнила тих галерників, він тричі б зашив собі рота і тричі прикусив би собі язика, перше ніж вимовити слова, що викликають гнів вашої милості.

– Присягаюся, що це правда, – ствердив священик. – Та я б собі краще відірвав вуса.

– Я замовкну, моя сеньйоро, – відповів Дон Кіхот, – притамую справедливий гнів, що здіймається у мене в грудях, і їхатиму тихий та спокійний, поки виконаю дану вам обіцянку. А на подяку за такий мій добрий намір я уклінно прошу вас розповісти мені, – якщо це вам не тяжко, – чого ви журитесь і хто вони та скільки тих осіб, на які має впасти, щоб удовольнити вас, моя помста.

– Охоче зроблю це, – згодилася Доротея, – якщо вам не надокучить слухати.

– Не надокучить, моя сеньйоро, – відповів Дон Кіхот.

А Доротея сказала на це:

– То слухайте ж мене уважно, ваші милості.

Не встигла вона вимовити це, як до неї підійшли Карденіо та цирульник, цікаві знати, яку історію вигадає розумна Доротея. Так само зробив і Санчо. А вона, сівши зручніше в сідлі, відкашлялась і приємним голосом почала так:

– Насамперед, я хочу, щоб ваші милості, сеньйори мої, знали, що звуть мене...

Тут вона трохи спинилася, забувши ім’я, яке дав їй священик, а той, зрозумівши причину її мовчанки, прийшов їй на допомогу й сказав:

– Не дивно, сеньйоро моя, що ваша величність хвилюється і вам важко оповідати про свої лихі пригоди, які часто відбирають пам’ять у тих, із ким трапляються, і ті часто забувають навіть своє ім’я. Забула й ваша величність, що її звуть принцеса Мікомікона, законна спадкоємниця великого королівства Мікошкон. Після цього нагадування вашій величності легко поновити у своїй пригнобленій пам’яті все те, що вона захотіла б розказати нам.

– Цілком правильно, – відповіла дівчина, – і я сподіваюсь, що далі мене не треба буде виправляти, і я зі своєю правдивою історією щасливо дістануся тихого порту. Мій батько – король, що звався Тінакріо Вчений, добре розумівся на мистецтві магії й завдяки своїм знанням довідався, що мати моя – королева Харамія – повинна вмерти перша, а невдовзі по тому має померти й він, і я лишуся круглою сиротою. Але, казав він, це турбує його ще не так, як цілком певні відомості про одного надзвичайного велетня, володаря суміжного з нами острова, на ймення Пандафіландо Лютоокий (бо всі знають, що хоч очі в нього звичайні і на своїм місці, але він завжди дивиться вбік, немов косоокий, і робить це з лихим намислом, бажаючи налякати та настрахати тих, на кого дивиться). Отже, батько мій дізнався, що цей велетень, довідавшись про моє сирітство, з великим військом нападе та обляже мої володіння й забере їх усі, не лишивши мені навіть маленького сільця на притулок; але цій руїні й цьому нещастю я можу запобігти, коли вийду за нього заміж. Проте, скільки знав батько, я ніколи не згоджусь на такий нерівний шлюб; і він мав рацію, бо мені й на думку ніколи не спадало одружитися з ним чи з іншим велетнем, хоч яким великим та могутнім. Батько казав також, щоб, коли він помре і Пандафіландо рушить на моє королівство, я стереглася опиратися йому, бо це значило б занапастити себе. Коли ж я хочу, запобігти смерті й цілковитому знищенню мого майна і майна моїх вірних васалів, то мушу з доброї волі залишити йому королівство, бо захищатися проти сили цього велетня – неможливо. Далі батько казав, щоб я з невеликим почтом зараз же їхала до Іспанії, де мушу знайти ліки від моїх нещасть в особі одного мандрівного рицаря, слава якого пошириться на той час по всьому цьому королівству, і який зветься, не пам’ятаю, Дон Асот чи Дон Хігот.

– Мабуть, Дон Кіхот, сеньйоро, – сказав Санчо, – чи інакше – Рицар Сумного Образу.

– Цілком правильно, – ствердила Доротея. – Він казав також, що цей рицар мусить бути високий на зріст, худорлявий на обличчі і що з правого боку під лівим плечем, чи десь-інде, у нього мусить бути родинка, вкрита волоссям, схожим на кабанячу шерсть.

Почувши це, Дон Кіхот сказав своєму зброєносцеві:

– Ходи сюди, сину мій Санчо, та допоможи мені роздягтися, я хочу побачити, чи не я, бува, той рицар, за якого пророкував учений король.

– А навіщо ваша милість хоче роздягатися? – спитала Доротея.

– Щоб побачити, чи є в мене родинка, про яку казав ваш батько.

– Нема чого й роздягатися, – сказав Санчо, – бо я знаю, що у вашої милості є такий знак на спині, і це свідчить про вашу могутність.

– Годі, годі, – сказала Доротея, – бо серед приятелів не слід бути дріб’язковим, і небагато важить, на спині ця родинка чи на плечі. Головне, щоб була якась родинка, а де – це пусте, бо всі вони – те саме тіло. Видима річ, мій добрий батько не помилився, і я знайшла сеньйора Дон Кіхота, бо прикмети вашого обличчя такі, як казав батько, а ваша добра слава лунає не по самій лише Іспанії, а й по всій Ламанчі. Вже висівши з корабля в Осуні, я стільки чула про ваші подвиги, що серце одразу ж сказало мені, що це й є той, кого я шукаю.

– Як могла ваша милість висісти з корабля в Осуні, коли в Осуні нема морського порту? – спитав Дон Кіхот.

Але перше, ніж Доротея відповіла, до розмови встряв священик і сказав:

– Сеньйора принцеса хотіла, мабуть, сказати, що, висівши в Малазі, вона вперше почула про вас в Осуні.

– Це я й хотіла сказати, – ствердила Доротея.

– Тоді все зрозуміло, і нехай ваша величність каже далі, – мовив священик.

– Нема вже чого й казати. Хіба про те, що мені, нарешті, пощастило знайти сеньйора Дон Кіхота, і тепер я вже вважаю себе королевою всього мого царства, бо завдяки своїй люб’язності та великодушності він обіцяв піти за мною, куди я його поведу, тобто до Пандафіланда Лютоокого, щоб убити його й повернути мені те, що той беззаконно відібрав. І все так і буде, бо так провіщав мій добрий батько Тінакріо Вчений. Він залишив свої пророцтва, писані халдейськими чи грецькими літерами, яких я не вмію читати, і там сказано, що коли цей рицар, відрубавши голову велетневі, захоче одружитися зо мною, то я повинна без ніяких суперечок згодитися на це й віддати йому разом зі своєю особою і володіння над моїм королівством.

– Як тобі здається, друже Санчо? – спитав Дон Кіхот. – Чуєш, що діється? Хіба ж я не казав тобі? Дивись,ми вже маємо королівство під свою владу і королеву за дружину.

– І я присягаюся, що це так, – відповів Санчо. – Дурень буде той, хто не одружиться з нею, як тільки переріже горлянку сеньйорові Пандафіландові. Та й добренна ж у нас королева!

І з цими словами він двічі підскочив, надзвичайно задоволений, а потім підбіг до мула Доротеї і, спинивши його, став навколішки, благаючи, щоб вона дозволила поцілувати її руки на знак того, що він вважає її за свою господиню й королеву. Хто не засміявся б, побачивши божевілля пана й щирість слуги?

Доротея дала йому свої руки й обіцяла зробити його великим паном, як тільки небо поверне їй королівство.

Саме тоді на дорозі замаячила постать вершника, що сидів на ослі. Коли він під’їхав ближче, їм здалося спочатку, що то циган, але Санчо, який втупив в осла свої очі й душу, тільки-но побачив цього чоловіка, одразу ж упізнав Хінеса де Пасамонте, і, схопившись за нитку, тобто за цигана, розмотав і клубок, тобто здогадався, що осел був його Сірий. Пасамонте, щоб його не впізнали та щоб швидше продати осла, передягся циганом, бо циганською мовою та й багатьма іншими він володів, як рідною. Санчо, як тільки побачив і впізнав його, так і закричав на весь голос:

– А, злодію Хінесійо, віддай те, що взяв у мене, верни моє життя, мою втіху, мого осла, моє щастя, тікай, злодію, і швидше віддай те, що тобі не належить.

Але не треба було стількох слів і лайки, бо Хінес після першого ж слова скочив на землю та взявся тікати і незабаром зник з очей. Санчо підійшов до свого Сірого і, обіймаючи його, казав:

– Як же тобі жилося, мій любий, щастя моїх очей, мій товаришу?

І при цьому цілував та милував його, наче це була людина.

Всі вітали Санчо, що знайшов Сірого, а найбільше Дон Кіхот, який сказав, що, незважаючи на те, що осла знайдено, він не відмовляється від свого векселя на трьох ослят. Санчо подякував йому.

Дон Кіхот провадив далі свою розмову з Санчо і казав:

– Забудьмо, друже Санчо, всі наші суперечки, а тепер скажи мені цілком спокійно, де, як і коли бачив ти Дульсінею? Що робила вона? Яке обличчя було в неї, коли вона читала мого листа? Хто тобі його переписав? Розкажи мені все, що, на твою думку, треба розказати, щоб мене задовольнити, нічого не додаючи і нічого не скорочуючи.

– Сеньйоре, – відповів Санчо, – правду сказати, листа ніхто не переписував, бо його й не було в мене.

– Це правда, бо записну книжку я знайшов у себе через два дні після твого від’їзду і дуже турбувався: я не знав, що ти зробиш, коли побачиш, що в тебе немає листа, і гадав, що ти вернешся по нього.

– Я й зробив би так, – відповів Санчо, – якби не вивчив його напам’ять, коли ваша милість читали мені його. Я переказав його якомусь ризничому, а той переписав його слово в слово та ще казав при цьому, що за все своє життя ніколи не читав і не чув таких добрячих листів.

– А ти тепер пам’ятаєш його?

– Ні, сеньйоре, бо коли ризничий переписав листа, мені вже не треба було його пам’ятати, і я забув його. Пригадую тільки щось таке про «підвладну», себто «можновладну» сеньйору, про «ваш до смерті Рицар Сумного Образу» наприкінці, а в середину я вкинув понад триста «моїх душ, мого життя та моїх очей».