Текст книги "Дон Кіхот"

Автор книги: Мигель Де Сервантес Сааведра

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 25 страниц)

РОЗДІЛ XIII

про славетну пригоду із зачарованим човном

Через два дні Дон Кіхот із Санчо дісталися річки Ебри, і бачити її Дон Кіхотові було дуже приємно. Дивлячись на її береги, на прозорість та розкіш її води і повільність її течії, він думав про тисячі речей.

Їдучи вздовж річки, рицар і зброєносець помітили маленький човен, що без весел і без інших снастей стояв у затишку, прив’язаний до дерева, яке росло на березі. Оглянувшись навкруги й нікого не побачивши, Дон Кіхот хутко зіскочив із Росінанта і звелів Санчо злізти із Сірого та добре прив’язати обох тварин до якогось дерева.

На запитання Санчо про причини такого наказу Дон Кіхот відповів:

– Той човен, Санчо, що перед нами, безперечно, не може бути чимось іншим, як тільки човном. Він кличе й запрошує мене сісти в нього і поїхати допомогти якомусь рицареві чи якійсь іншій значній особі, якій загрожує велика небезпека. Це цілком відповідає духові рицарських книжок та чарівників, які в них діють і говорять. Коли який-небудь рицар зазнає лиха й може позбутися його лише за допомогою іншого рицаря, – нехай той буде хоч за дві тисячі миль, а то й більше, – то чарівники несуть його на якійсь хмарі або посилають човна, в який він сідає, і, швидше як оком мигнути, переправляють повітрям чи морем туди, де потрібна його поміч. Із такою метою, о, Санчо, поставлено й тут цього човна, і це така сама правда, як те, що тепер день.

– Якщо це так, – відповів Санчо, – і ваша милість на кожному кроці хоче втручатися в те, що, здається, має назву безглуздя, мені лишається тільки послухатись і схилити голову згідно з прислів’ям: роби те, що наказує пан, і сідай разом із ним до столу. А втім, я хочу попередити вашу милість, що, на мою думку, човен належить не чарівникам, а якимось рибалкам, що живуть біля цієї річки, де ловляться найкращі в світі річні оселедці.

Так кажучи, Санчо прив’язував тварин і з тугою на серці доручав їх підтримці й охороні чарівників.

– Вони вже прив’язані, – мовив Санчо. – Що маємо робити тепер?

– Як що? – спитав Дон Кіхот. – Сідати в човен і перерізати мотузку, якою його прив’язано, – і він стрибнув у човен.

Санчо стрибнув слідом за ним, перерізав причал, і човен поволі відійшов од берега. Побачивши себе сажнів за два від нього, Санчо почав тремтіти, бо боявся загинути, але це хвилювало його менше, ніж ревіння осла та пручання Росінанта, що силкувався одв’язатися.

Дивлячись на них, він сказав своєму панові:

– Сірий реве, бо сумує без нас, а Росінант хоче звільнитися, щоб кинутись за нами. Лишайтеся ж із миром, любі товариші, і хай божевілля, що розлучає нас, обернеться на каяття та знову нас з’єднає.

По цій мові він почав плакати так гірко, що Дон Кіхот розсердився і сказав:

– Чого ти боїшся, полохливе створіння? Чого плачеш, немов у тебе серце з масла? Хто переслідує тебе або женеться за тобою, мишача ти душе? Чи тобі чогось бракує серед цих розкошів? Хіба ти босий і йдеш пішки Ріфейськими горами? Ні, ти сидиш на лаві, наче герцог який; спокійна течія цієї чудової річки несе тебе і незабаром винесе в широке море. Ми, мабуть, проїхали вже щонайменше сімсот чи вісімсот миль, і коли б у мене були прилади, я сказав би тобі точно, де ми. Певне, ми вже проїхали або зараз переїдемо рівноденну лінію, що проходить якраз посередині поміж обома полюсами.

– А коли ми доїдемо до цієї благоденної лінії, – спитав Санчо, – скільки нам іще лишиться їхати?

– Багато, – відповів Дон Кіхот, – бо з трьохсот шістдесяти градусів, на які, за обчисленням Птоломея, найкращого космографа, якого я знаю, поділяється водяна та земна куля, ми проїдемо тільки половину, коли досягнемо цієї лінії.

– Нічого сказати, – скрикнув Санчо, – хорошого свідка вибрали ви, ваша милість: він тобі й Пантелей і до того ж «косматий граф» або щось схоже на це.

Дон Кіхот попосміявся з того, як Санчо тлумачить слова та ім’я космографа Птоломея, і сказав йому:

– Знай, Санчо, що іспанці і взагалі ті, хто з Кадікса їдуть до східної Індії, за одну з ознак переходу через ту рівноденну лінію мають те, що на кораблі дохнуть усі воші і на всім судні не знайти жодної, навіть за золото її ваги. Отже, Санчо, можеш провести рукою по своїх стегнах, якщо впіймаєш – ми позбудемося нашого сумніву, а ні – значить, ми вже переїхали.

– Не вірю я цьому, – відповів Санчо, – а втім зроблю те, що наказує мені ваша милість, хоч не знаю, навіщо ці спроби, коли я на власні очі бачу, що ми не від’їхали від берега й на п’ять сажнів і не проїхали за водою й двох сажнів, бо ж Росінант та Сірий стоять на тому самому місці, де ми їх покинули, і я ручаюся, що ми сунемося повільніше, ніж мурахи.

– Зроби, Санчо, дослідження, про яке я казав, – мовив Дон Кіхот, – і не дбай ні про що інше, бо ти ж не знаєш, що таке лінії, паралелі, екліптики, сонцезвороти, рівнодення, планети, знаки зодіаку й градуси, з яких складаються земна та небесна сфери. А якби ти знав це або хоч частину цього, ти ясно бачив би, скільки ми перетнули паралелей, скільки знаків сузір’їв поминули та минаємо. Ще раз кажу тобі – помацай себе; по-моєму, ти чистіший за аркуш білого паперу.

Санчо почав на собі шукати, проводячи рукою по нозі й мацаючи під лівим коліном, нарешті підвів голову, глянув на свого пана й промовив:

– Або спроба неправильна, або ми не доїхали, куди каже ваша милість, іще багато миль.

– Ти хіба впіймав щось? – спитав Дон Кіхот.

– Навіть кілька, – відповів Санчо і, струшуючи з пальців, помив усю руку в річці, посеред якої плив човен.

Вони побачили серед річки кілька великих млинів. Помітивши їх, Дон Кіхот голосно сказав Санчо:

– Дивись, друже, перед нами відкривається місто, замок чи фортеця, де мусить бути якийсь полонений рицар чи якась королева, інфанта або нещасна принцеса, на допомогу якій мене послано.

– Де в біса місто, фортеця чи замок, сеньйоре? – сказав Санчо. – Хіба ви не бачите, що то млини, в яких мелють пшеницю?

– Мовчи, Санчо, – відповів Дон Кіхот, – вони тільки здаються млинами. Я тобі казав уже, що чарівники у всього відбирають природний і надають інший вигляд. Я не хочу сказати, що вони й дійсно міняють речі, але так здається, і це ми бачимо з прикладу Дульсінеї, єдиного пристановища моїх надій.

Тим часом човен, потрапивши в середину течії ріки, почав пливти швидше. Мельники, побачивши човен, що мусив потрапити під колеса, вийшли з довгими жердинами, щоб затримати його; обличчя у них були запорошені борошном і тому здавалися дуже гидкими. Вони голосно кричали:

– Бісові люди, куди це ви їдете? Чи ви зсунулися з глузду, чи хочете, щоб вас потрощило на шматки цими колесами?

– Не казав я тобі, Санчо, – сказав Дон Кіхот, – що ми доїхали до місця, де мені доведеться виявити всю міць моєї руки? Дивись, скільки розбійників і злодіїв вийшло мені назустріч! Дивись, скільки примар вийшло проти мене і скільки гидотних облич глузує з нас! Ну, стривайте, негідники!

І, звівшися на ноги, він почав голосно загрожувати мельникам:

– Поганці й паскуди, зараз же звільніть особу, що сидить у полоні у вашій фортеці або в’язниці, хоч високого вона чи низького походження, хоч якого стану. Я – Дон Кіхот Ламанчський, якого називають іще Рицарем Левів, і високе небо судило мені щасливо довершити цю пригоду.

Кажучи так, він видобув меч і почав вимахувати ним на мельників, які хоч і чули, але нічого не зрозуміли з цих дурниць і тримали напоготові свої жердини, бо човен доплив уже до самого виру під колесами. Мельники, спинивши жердинами човен, не могли вдержати його, і він перекинувся, а Дон Кіхот і Санчо опинились у воді. Хоч Дон Кіхот і вмів плавати, як гусак, але важкий панцер і зброя тягли його вниз, і коли б мельники не кинулися у воду й не витягли його разом із Санчо, то для обох них була б тут Троя [89]89
  Загинули б, як мешканці Трої, старогрецької колонії, що її загибель описано в «Іліаді» Гомера.


[Закрыть].

Коли їх витягли, прийшли рибалки, власники човна. Побачивши, що його потрощено на тріски, вони почали вимагати, щоб Дон Кіхот сплатив їм збитки. Той цілком спокійно, наче з ним нічого й не трапилось, сказав рибалкам і мельникам, що охоче заплатить за човен, але з тією тільки умовою, що вони неодмінно звільнять особу чи осіб, полонених у цьому замкові.

– Про яких це ти осіб і про який замок говориш, дурню? – спитав один із мельників. – Чи не думаєш ти забрати тих, що привозять молоти пшеницю на млини?

– Годі! – сказав сам собі Дон Кіхот. – Умовляти цю наволоч зробити добре діло – це однаково, що проповідувати в пустині. В цій пригоді, мабуть, діють два ворожі могутні чарівники і заважають намірам один одного. Один надіслав мені човен, другий перекинув його зо мною. Увесь цей світ – збіговище протилежних сил, і я не можу нічого вдіяти.

А потім він сказав уголос, дивлячись на млини:

– Хоч би хто ви були, друзі, що сидите в цій в’язниці, пробачте, що я не можу, собі й вам на лихо, звільнити вас. Якомусь іншому рицареві судилося довершити цю пригоду.

По цій мові він погодився з рибалками і заплатив їм за човен п’ятдесят реалів, які Санчо видав дуже неохоче, сказавши:

– Ще двічі так поїдемо – і весь наш капітал загуде.

Мельники й рибалки, здивовано роздивляючись на ці дві постаті, такі неподібні до звичайних людей, ніяк не могли зрозуміти, до чого стосуються слова та запитання Дон Кіхота. Нарешті, вважаючи їх за божевільних, повернулися: мельники – до млинів, а рибалки – до своїх халуп. Дон Кіхот і Санчо повернулися до своїх тварин, і отак скінчилася їхня пригода з човном.

РОЗДІЛ XIV

про те що трапилося між Дон Кіхотом і прекрасною мисливицею

Досить засмучені й у поганому настрої підійшли до своїх тварин рицар зі зброєносцем, а особливо Санчо. Його брало за душу, коли в нього брали гроші, і, віддаючи їх, він немов оддавав свої очі. Не кажучи й слова, посідали вони верхи й од’їхали від славетної річки: Дон Кіхот – заглиблений у думки про своє кохання, а Санчо – про своє звеличення. Тепер, здавалося йому, був він дуже далеко від нього, бо, дарма що дурний, він, проте, добре розумів, що вчинки його пана всі, або більшість їх, були безглузді, і він чекав лише нагоди, щоб, не заходячи в остаточні розрахунки й не прощаючись, покинути його та податись додому. Але доля повернула все зовсім інакше, ніж він гадав. Сталося так, що другого дня на світанку, виїжджаючи з лісу, Дон Кіхот побачив луг і в кінці його багато люду, а наблизившись, зрозумів, що то мисливці з соколами. Ще під’їхавши, він помітив серед них великої вроди даму на надзвичайно білім коні в зеленій збруї і на срібнім сідлі. Сеньйора теж була в зеленім убранні, такім розкішнім і багатім, що здавалася втіленою розкішшю. В лівій руці вона тримала сокола, і з цього Дон Кіхот зрозумів, що вона значна сеньйора і веде в полюванні перед, як воно й насправді було. Отож він сказав Санчо:

– Поїдь, синку Санчо, і скажи цій дамі на коні із соколом, що Рицар Левів цілує їй руки і просить у її ясновельможності дозволу поцілувати їх і насправді та служити їй, скільки буде його сили та її волі. І дивись мені, Санчо, говори як слід та не оправляй доручення своїми приказками.

– Знайшли оправника! – відповів Санчо. – І це таке ви кажете мені, що не вперше вже в своїм житті їде як посол до вельможних високородних сеньйор!

– Крім посилання до сеньйори Дульсінеї, я не знаю інших випадків, коли ти був послом, принаймні з мого доручення, – зауважив Дон Кіхот.

– Це правда, – мовив Санчо, – але акуратного платника не турбує його застава, і в господі, де всього досить, не баряться з вечерею. Я хочу сказати, що мені нема чого говорити або попереджати мене, бо я до всього готовий і всього потроху доходжу.

– Я вірю цьому, Санчо, – відповів Дон Кіхот. – Час тобі добрий!

Санчо поїхав на всю ходу свого Сірого і, під’їхавши до вродливої мисливиці, зліз із осла, став перед нею навколішки і сказав:

– Прекрасна сеньйоро, отой рицар, що ви бачите, це мій пан, наймення Рицар Левів, а я – його зброєносець; дома ж зовуть мене Санчо Панса. Цей Рицар Левів, що звався давніше Рицарем Сумного Образу, послав мене сказати вашій ясновельможності, що він просить вас погодитись і благословити його здійснити його бажання, яке, каже він, і я гадаю, полягає лише в тім, щоб служити вашій незмірній пишноті і вроді, і з цього вам буде користь, а йому – величезна втіха та милість.

– Безумовно, добрий зброєносцю, – відповіла дама, – ви виконали доручення вашого пана за всіма правилами, що їх вимагають такі послання. Встаньте з землі, бо не личить зброєносцеві великого Рицаря Сумного Образу – про нього ми вже багато чули – стояти навколішках. Підведіться, друже, і скажіть вашому сеньйорові, що я і мій чоловік, герцог, із великою радістю вітатимемо його в нашому заміському будинку тут неподалік.

Санчо встав, вражений як вродою ласкавої сеньйори, так і її вихованістю та чемністю, а найбільше тим, що вона знала про його пана Рицаря Сумного Образу і не назвала його Рицарем Левів, певне, тільки тому, що той недавно прибрав це ім’я.

Герцогиня спитала його:

– Скажіть, брате зброєносцю, цей сеньйор ваш – не той, про якого надруковано історію під назвою «Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» і який обрав дамою своєї душі якусь Дульсінею Тобоську?

– Той самий, сеньйоро, – ствердив Санчо. – А його зброєносець, який бере або повинен брати участь у тій історії і якого звуть Санчо Панса, – це я.

– Я дуже рада, – мовила герцогиня. – Їдьте, брате Пансо, і перекажіть вашому панові, що він буде бажаним гостем у моїм маєтку і що більшої приємності ніщо не може мені справити.

Санчо, дуже задоволений із такої милої відповіді, повернувся до свого пана і своїми селянськими словами переказав йому все, що говорила вродлива сеньйора. Дон Кіхот по-молодецькому вмостився на сідлі, уперся в стремена, поправив на голові шолом і, стиснувши шпорами Росінанта, ніби переможець який, поїхав цілувати руку герцогині, що покликала до себе чоловіка й оповідала йому про зустріч із нашим рицарем.

Герцог та його дружина читали вже першу частину історії Дон Кіхота, знали про його витівки і дуже охоче й нетерпляче жадали познайомитися з ним. Вони вирішили погоджуватися з усім, що він казатиме, поводитися з ним, як із мандрівним рицарем, і весь час, що він пробуде в них, додержувати церемоній, про які вони дізналися з рицарських книжок, що їх вони обоє залюбки читали.

Тим часом під’їхав Дон Кіхот і, піднявши забрало, лагодився злазити з коня. Бачивши це, Санчо хотів піддержати йому стремено, але, на лихо, злазячи з осла, заплутався ногою в мотузці свого сідла і повиснув на ній, ударившись обличчям і грудьми об землю. Дон Кіхот, звикши, щоб йому тримали стремено, і гадаючи, що Санчо вже біля нього, усім тулубом наполіг уперед і потяг за собою сідло з Росінанта, а воно, певне, було погано стягнуте попругою. І сідло, і рицар упали на землю; це дуже збентежило Дон Кіхота, і він почав крізь зуби клясти Санчо, який усе ще не міг звільнитися з мотузки.

Герцог звелів мисливцям допомогти і рицареві, і зброєносцеві, і Дон Кіхот, забившись падаючи, підвівся і хотів схилити коліна перед герцогом і його дружиною. Але той ні в якому разі не погоджувався на це і, зійшовши сам із коня, обняв Дон Кіхота й сказав:

– Мене сум бере, сеньйоре Рицарю Сумного Образу, що, тільки ви вступили в мої володіння, з вами скоїлася неприємність, яку ми зараз бачили, але недбайливість зброєносців часто спричиняється й до гірших випадків.

– Ту прикрість, що мене спіткала, відважний принце, – відповів Дон Кіхот, – не можна вважати за неприємність, хоч би я впав аж на самий спід у безодню, бо, вийшовши звідти, я маю честь бачити вас. Мій зброєносець краще вміє язиком ляпати, ніж підтягати попругу та сідло, щоб воно міцніше трималося. Але хоч що зо мною станеться, – чи лежу я, чи стою, чи на ногах, чи верхи, – я завжди до послуг сеньйори герцогині, вельми поважної дружини вашої, господині вроди і всесвітньої принцеси ввічливості.

– Обережно, мій сеньйоре Дон Кіхот Ламанчський, – сказав герцог, – маючи в серці сеньйору Дульсінею Тобоську, не слід вихваляти інших красунь.

Санчо тим часом визволився зі своїх пут, опинився вже тут і перше, ніж пан встиг будь-що відповісти, сказав:

– Не можна заперечувати і треба ствердити, що сеньйора Дульсінея Тобоська дуже вродлива, але заєць здіймається там, де його найменше чекають, і я чував, ніби так звана природа подібна до гончара, що робить посуд із глини; а хто одну гарну посудину може зробити, той робить і дві, і три, і цілу сотню. Кажу це до того, що моя сеньйора герцогиня, справді, ні в чому не поступиться моїй господині Дульсінеї Тобоській.

– Уявіть собі, ваша ясновельможносте, – сказав Дон Кіхот, звертаючись до герцогині, – жоден мандрівний рицар у світі не мав такого штукаря-зброєносця, як мій базікало; і ви самі це побачите, якщо захочете, щоб я прослужив вам хоч кілька днів.

– Мені дуже подобається, що Санчо такий штукар, – відповіла герцогиня, – бо це свідчить про його розум. Жарти й веселощі, як добре знає ваша милість, несполучні з дурним розумом, а якщо добрий Санчо любить жарти та дотеп, я стверджую, що він і розумний.

– І базікало, – додав Дон Кіхот.

– Тим краще, – відповів герцог, – бо небагатьма словами не можна сказати багато смішного. Щоб нам не гаяти часу, ми просимо вас поїхати з нами до нашого замку, великий Рицарю Сумного Образу ...

– Рицар Левів, хотіли сказати ваша ясновельможність, – виправив Санчо. – Бо Сумного Образу вже нема. Образ буде лев’ячий.

– Отже, я прошу сеньйора Рицаря Левів до мого замку, – повторив герцог. – Там вас вітатимуть, як належить вітати таку значну особу, а герцогиня і я, звичайно, так приймаємо всіх мандрівних рицарів, що приїздять туди.

Тим часом Санчо поправив сідло та добре підтягнув попругу на Росінантові, і всі попрямували до замку. Герцогиня звеліла Санчо бути біля неї, бо його слівця дуже її потішали.

РОЗДІЛ XV

що розповідає про багато видатних речей

Санчо їхав страшенно веселий, гадаючи, що заприятелював із герцогинею, бо він дуже любив добре пожити й хапав за чуб кожну нагоду поживитися, хоч яка та хоч коли вона йому випадала. Перед тим, як вони прибули до замку, герцог випередив їх і дав усім слугам наказ, як поводитися з Дон Кіхотом. Отже, коли він та герцогиня під’їздили до замку, назустріч їм вийшли служники в довгих, аж до землі, вбраннях із тонкого червоного атласу і, підхопивши на руки Дон Кіхота, сказали:

– Нехай ваша милість допоможе злізти нашій пані герцогині.

Дон Кіхот хотів допомогти, але після довгого якнайчемнішого змагання герцогиня перемогла й сказала:

– Я дозволю здійняти себе з сідла тільки герцогові, бо негідна завдавати такому великому рицареві такої важкої праці.

Нарешті, з’явився герцог, і, коли він здійняв її з сідла, всі ввійшли у просторий внутрішній двір, де їх зустріли дві гарні дівчини. Вони одразу накинули на плечі Дон Кіхотові довгу мантію з найтоншої червоної матерії, а після цього на всіх ґанках замку з’явилась сила слуг та служниць, що голосно гукали:

– Будьте дорогим гостем, цвіте й оздобо мандрівного рицарства!

І всі, чи більшість із них, оббризкували Дон Кіхота та герцогське подружжя запашною водою з маленьких флаконів. Це дуже здивувало нашого героя, бо він уперше почув себе справжнім мандрівним рицарем і побачив, що до нього ставляться так, як, згідно з його книгами, ставилися до рицарів за минулих часів. Санчо, забувши про свого осла, наче пришився до герцогині; ввійшовши слідом за нею в замок, відчув докори сумління, що покинув осла, і, звернувшись до поважної дуеньї, що разом з іншими зустрічала герцогиню, пошепки сказав:

– Сеньйоро Гонзалес, чи як там звуть вашу милість...

– Мене звуть донья Родрігес де Гріхальба, – відповіла та. – Чого вам треба, брате?

– Я хотів би, щоб ваша милість зробила мені послугу й вийшла за ворота замку, де вона побачить мого сірого осла. Дуже прошу, скажіть, щоб його відвели до стайні, або відведіть самі, бо він трохи лякливий і не може сам лишатися.

– Не дуже ж пощастило нам, – відповіла дуенья, – коли й пан такий розумний, як слуга. Ідіть собі, брате, на всі чотири вітри, а разом із вами й той, хто вас привів. Майте на увазі, що ми, дуеньї в цьому домі, не звикли до такої роботи.

– Але ж, – одказав Санчо, – я чув, як мій пан, – а то великий знавець цих історій, – розказував, що коли Лансарот приїхав до Британії, про нього дбали значні дами і його коня доглядали дуеньї, а щодо мене, то я не поміняв би свого осла на шкапу сеньйора Лансарота.

– Слухайте, брате, – відповіла дуенья, – якщо ви – блазень, то залиште свої жарти для тих, кому вони до вподоби і хто платить вам за це, бо від мене ви тільки дулю дістанете.

– Добре, якщо вона буде хоч стигла, – сказав Санчо, – бо їй, безперечно, стільки років, скільки й вашій милості.

– Ах ти, розбійнику! – скрикнула дуенья. – Стара я чи ні, про це я складатиму звіт Богові, а не вам, негіднику, напханий часником.

Сказала вона це так голосно, що герцогиня, почувши їхні розмови і побачивши, що дуенья страшенно роздратувалася, підійшла до неї і спитала, з ким вона свариться.

– А ось із цим чолов’ягою, – відповіла дуенья, – він дуже просить мене, щоб я завела до стайні його осла, і каже, що так робили вже десь і що якісь дами служили якомусь Лансаротові, а їхні дуеньї доглядали його коня, а крім того, ще й старою мене назвав.

– Я мала б це за найтяжчу образу, – сказала герцогиня і, удавшися до Санча, промовила: – Майте на увазі, друже Санчо, що донья Родрігес іще дуже молода.

– Хай будуть поганими ті літа, що мені судилося ще прожити, – відповів Санчо, – як я хотів образити її. Я сказав це лише тому, що дуже люблю мого осла і думаю, що не зможу доручити його особі жалісливішій, ніж сеньйора донья Родрігес.

Дон Кіхот, що чув усе це, сказав йому:

– Чи до речі такі розмови тут, Санчо?

– Сеньйоре, – відповів Санчо, – кожен говорить про те, що йому потрібно, хоч де він є. Я згадав тут про осла, тому й говорив тут про нього, а якби мені спало про нього на думку в стайні, я говорив би в стайні.

– Санчо має рацію, – промовив герцог, – і нема за що його винуватити. Сірому дадуть їсти скільки він схоче, і Санчо нехай заспокоїться, бо його осла доглядатимуть, як його самого.

Із такими цікавими для всіх, крім Дон Кіхота, розмовами вони пішли сходами й увели нашого рицаря до зали, оздобленої розкішною золотою й парчевою тканиною. Шестеро дівчат, попереджені герцогом, як поводитися з ним і що казати, зняли з Дон Кіхота зброю і стали йому за пажів.

Коли з нашого рицаря скинули панцер, він лишився в штанах і в замшевому жилеті, сухий, довгий і витягнутий; щоки його цілувалися одна з одною зсередини, і він являв собою таку дивовижну постать, що дівчата, якби не стримувались, то померли б від реготу. Знявши з Дон Кіхота зброю, вони попросили дозволу передягти йому сорочку, але на це Дон Кіхот нізащо не згодився, кажучи, що соромливість так само властива мандрівним рицарям, як і мужність. Він просив передати сорочку Санчо й зачинився з ним в окремій кімнаті.

Переодягшись, Дон Кіхот оперезався мечем, накинув на плечі багряну мантію, на голову надів атласну шапочку, що дали йому дівчата, і в цьому вбранні вийшов у залу. Там його зустріли дівчата з посудом для миття рук і вимили їх йому з багатьма церемоніями. Потім з’явилося дванадцятеро пажів із дворецьким на чолі, щоб запросити Дон Кіхота до столу, де вже його чекали герцог із герцогинею.

Оточивши його з усіх боків, вони врочисто й пишно повели його до їдальні. Герцог і його дружина зустріли Дон Кіхота коло дверей у супроводі священика. Вони сказали один одному тисячу приємностей і наприкінці, оточивши нашого рицаря, повели його до столу. Герцог просив Дон Кіхота сісти на почесне місце, і, хоч як він одмовлявся, герцогова впертість перемогла. Священик сів навпроти Дон Кіхота, господарі – по обидва боки його.

Герцогиня спитала у Дон Кіхота, які він має новини про Дульсінею та чи не надсилав він їй останніми днями в подарунок яких-небудь велетнів або злодіїв, бо він же мусив багато їх перемогти.

– Сеньйоро, – відповів на це Дон Кіхот, – мої нещастя мають початок, але ніколи не скінчаться. Я перемагав велетнів і надсилав їй розбійників та злодіїв, але де знайти Дульсінею, коли її зачаровано й обернуто на найогиднішу селянку, яку тільки можна уявити?

– Не знаю, – сказав Санчо, – мені вона видається найкращим створінням у світі. В усякому разі, своєю легкістю та стрибками вона не поступиться акробатові. Справді, сеньйоро герцогине, вона стрибає із землі на осла, наче кішка.

– А ви бачили її зачаровану, Санчо? – спитав герцог.

– Чи бачив я? Вона така сама зачарована, як і мій батько.

Священик, почувши розмови про велетнів, розбійників та чари, зрозумів, що це має бути Дон Кіхот Ламанчський, якого історію часто читав герцог. Він не раз докоряв герцогові за таке читання, вважаючи за божевілля читати про всілякі безглузді пригоди, а тепер, певний своєї правоти, звернувся до герцога і з серцем сказав:

– Вашій ясновельможності доведеться відповідати перед Богом за вчинки цього добродія. Цей Дон Кіхот, або дон Психот, чи як там його звуть, на мою думку, зовсім не такий дурний, як бажає цього ваша ясновельможність, даючи йому змогу божеволіти та робити химери.

І, звертаючись до Дон Кіхота, мовив далі:

– А вам, глечикова душа ваша, хто вкинув у голову, ніби ви мандрівний рицар та перемагаєте велетнів і берете в полон злочинців? Ідіть собі, поки живий та цілий, кажу вам; вертайтесь додому, виховуйте своїх дітей, якщо ви їх маєте, доглядайте свою садибу і покиньте блукати по світу, ковтаючи вітер та даючи привід глузувати з себе всім, хто вас знає й не знає. Де це ви бачили мандрівних рицарів? Де ж ті велетні в Іспанії чи злодії в Ламанчі, чи якісь зачаровані Дульсінеї і вся та сила нісенітниць, що про вас оповідають?

Дон Кіхот уважно слухав слова поважного мужа і, коли той скінчив, звівся на ноги, почервонівши з гніву, і, не звертаючи уваги на герцога та його дружину, сказав...

Але його відповідь варта окремого розділу.