Текст книги "Дон Кіхот"

Автор книги: Мигель Де Сервантес Сааведра

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 25 страниц)

РОЗДІЛ XXII

про втішні розмови Дон Кіхота з Санчо Пансою, його зброєносцем, та про інші пригоди

– Це непогано, розказуй далі, – сказав Дон Кіхот. – Ну, ти приїхав, а що робила моя господиня? Напевне, нанизувала перлини або вишивала золотими нитками якийсь девіз для рицаря, якого вона заполонила?

– Ні, такого не було, – відповів Санчо,– бо, коли я приїхав, вона пересівала на задвірку пшеницю.

– У такому разі ти повинен знати, що кожна зернина оберталась на перлину, як тільки до неї торкалась її рука. А ти глянув, друже, яка то була пшениця – біла чи чорна?

– Жовта, – відповів Санчо.

– Але я запевняю тебе, що пересіяне її руками збіжжя, безперечно, дає білий хліб. Та далі; коли ти передав їй листа, чи поцілувала вона його, чи поклала собі на голову, чи зробила що інше, варте такого листа?

– Коли я хотів передати їй листа, вона саме пересівала чималу купку пшениці, що була в неї на решеті, і сказала мені: «покладіть, друже, листа на той он лантух, бо мені ніколи читати його, поки не пересію всього, що тут є».

– Розумна сеньйора, – похвалив Дон Кіхот, – так і слід було сказати, бо вона хотіла прочитати листа й тішитись ним на дозвіллі. Далі, Санчо. Що вона казала тобі, працюючи? Що питала про мене? І що ти їй відповідав? Кінчай, розкажи мені все і не залишай нічого на дні своєї чорнильниці.

– Вона нічого у мене не питала, – сказав Санчо. – Я сам розказав їй, як ваша милість на її честь наклали на себе покуту. Я сказав, що ви оселилися, наче дикун який, серед гір, спите на землі, не їсте хліба зі скатертини, не чешете бороди і весь час плачете та клянете свою долю.

– Оце ти погано сказав, що я кляну свою долю, – навпаки, я благословляю її і благословлятиму через усі дні мого життя за те, що мені дано щастя кохати таку високу сеньйору, як Дульсінея Тобоська.

– А й справді вона висока, – сказав Санчо, – бо вона вища від мене.

– Як це так? Хіба ти мірявся з нею?

– Мірявся, і ось як. Коли я допомагав їй покласти на осла лантух із пшеницею, ми стали дуже близько, і я міг бачити, що вона вища за мене на долоню.

– Певна річ, – сказав Дон Кіхот, – цьому високому зростові відповідають тисячі мільйонів чеснот, що прикрашають її душу. Але ти не можеш сперечатися в одному, Санчо. Коли ти підійшов до неї, хіба ти не відчув ніжного запаху пахощів і чогось такого гарного, чому я не можу добрати назви; якийсь аромат, наче в крамниці найкращого рукавичника?

– Все, що я можу сказати, – відповів Санчо, – так це те, що й справді я почув дух чогось чоловічого, мабуть, через те, що вона з важкої роботи засапалась і здорово спітніла.

– Нічого подібного, – сказав Дон Кіхот, – напевне у тебе був нежить або ти чув свій власний дух, бо я добре знаю, яким ароматом дихає ця троянда серед тернів, ця польова лілія, ця розчинена у воді амбра.

– Може бути, – відповів Санчо, – бо від мене часто-густо пахтить так само, як і від її милості Дульсінеї, але тут нема чогось дивного, бо всі чорти подібні один до одного.

– Ну, добре, а після того, як вона пересіяла пшеницю та відправила її до млина, що вона зробила, прочитавши мого листа?

– Листа, – відповів Санчо, – вона не читала, бо сказала, що не вміє ні читати, ні писати. Вона порвала його на шматочки, щоб ніхто на селі не прочитав та не взнав її секретів, і сказала, що з неї досить і того, що я переказав словами про кохання вашої милості і про надзвичайну покуту, яку ви на себе наклали. А наприкінці вона сказала, що цілує руки вашій милості та що воліла б краще бачити вас, ніж вам писати. Вона переказала, що благає вас і наказує негайно покинути ці місця, кинути ваші дурощі й зараз же їхати до Тобоса, якщо вам не завадить яка-небудь інша важливіша справа. Вона дуже хоче бачити вас і щиро сміялася, коли я сказав, що вас звуть Рицар Сумного Образу. Я питав, чи приходив до неї біскаєць; вона каже, що був, і що він – дуже добрий чолов’яга, а коли я спитав про галерників, вона сказала, що ще й досі нікого з них не бачила.

– Поки що все йде гаразд, – сказав Дон Кіхот. – А які коштовності подарувала вона тобі, прощаючись, на знак вдячності за вісті про мене, які ти приніс? Це старовинний звичай і дуже поширений між мандрівних рицарів та їхніх дам – дарувати зброєносцям, служкам і карликам якийсь щедрий дарунок за вісті, що вони привозять, та за виконане доручення.

– Це дуже може бути, і звичай цей, на мій погляд, дуже добрий. Та, мабуть, це було за стародавніх часів, бо тепер звичайно дають тільки шматок хліба та сиру, принаймні це дала мені сеньйора Дульсінея через паркан задвірка, коли я від’їздив від неї. Та й сир з усіх ознак був не сир, а бринза.

– Вона надзвичайно щедра, – відмовив Дон Кіхот. – І коли вона не дала тобі чогось золотого, то, певна річ, тільки тому, що в неї нічого не було напохваті; та, коли я побачусь із нею, ти будеш цілком задоволений.

У цю хвилину маесе Ніколас закричав, щоб вони почекали трохи, поки коні нап’ються води із струмка, який протікав тут. Дон Кіхот спинився, на превелике задоволення Санчо, який втомився вже стільки брехати й побоювався, що Дон Кіхот спіймає його на якомусь брехливому слові. Він хоч і знав, що Дульсінея була селянка з Тобоса, але за своє життя не бачив її у вічі. Карденіо тим часом перебрався в убрання, що було на Доротеї, коли вони знайшли її, і хоч воно було й не дуже гарне, а проте багато краще за його одіж. Коло струмка всі зійшли на землю і вгамували, хоч і не дуже, свій голод тією їжею, що священик узяв із корчми. Під час їхнього сніданку шляхом проходив хлопець, який, пильно придивившись до Дон Кіхота, кинувся перед ним навколішки і, обіймаючи йому ноги, ревно заплакав, приказуючи:

– Ох, мій сеньйоре. Хіба не впізнає мене ваша милість? Придивіться лишень краще, я той хлопець Андрес, що ви одв’язали від дуба, де я був прив’язаний.

Дон Кіхот упізнав хлопця і, взявши його за руку, повернувся до всіх та сказав:

– Ваші милості можуть наочно бачити, скільки важать для всього світу мандрівні рицарі, що знищують образи й несправедливості, які чинять злі та погані люди. Кілька днів тому, проїздивши гайком, я почув стогін і жалібні крики людини, яку хтось кривдить і яка потребує допомоги. З почуття обов’язку я одразу ж попрямував до місця, де, мені здавалося, кричав голос, і побачив там прив’язаного до дуба цього хлопця. Він був свідок мого оповідання і не дасть мені збрехати на жодному слові. Отже, кажу я, він був прив’язаний до дуба без сорочки, а коло нього стояв селянин, як я потім довідався – його хазяїн, і Лупцював його віжками. Коли я побачив це і спитав у селянина про причину такої жорстокої кари, він сказав мені, що б’є хлопця тому, що він його слуга і завинив перед ним більше з шахрайства, ніж із простоти. А хлопчик на це відповів: «Сеньйоре, він лупцює мене тільки за те, що я попросив у нього свою платню». Хазяїн почав і собі наводити всілякі резони та доводи, але я не слухав і не зважав на них. Нарешті, я звелів одв’язати хлопця і взяв із дядька присягу, що він забере його з собою і сплатить усе до останнього реала та ще й напахченими грішми. Хіба це все не правда, синку Андресе? Хіба ти не бачив, як владно я йому наказував і як принижено він обіцяв виконати все, що я наказував, велів і вимагав? Відповідай, не турбуйся й не бійся нічого. Розкажи, як це все сталося, щоб вони могли бачити й зрозуміти користь, яку дають світові мандрівні рицарі.

– Все, що каже ваша милість, – свята правда, – відповів хлопець, – тільки справа кінчилась якраз навпаки, а не так, як ви собі уявляєте.

– Як навпаки? – перепитав Дон Кіхот. – Хіба хазяїн не заплатив тобі зараз же?

– Він не тільки не заплатив, а як тільки ваша милість виїхали з гаю, і ми лишилися самі, він прив’язав мене до того дуба та вибив мене так, що я залишився оббілований. І за кожним ударом він приказував такі дотепи та примовки на адресу вашої милості, що я сміявся б, якби мені не було так боляче. І справді, він так налатав мені боки, що я і досі лікувався; і в цьому винувата ваша милість.

Якби ви їхали своєю дорогою, не приїздили б туди, де вас не кликано, та не втручалися б не в своє діло, мій хазяїн задовольнився б десятком або двома ударів, а потім одв’язав би мене й заплатив, скільки слід. Але тому, що ваша милість вилаяли його без ніякої причини, та й добре налаяли, то він розпалився гнівом і, не маючи змоги помститися над вами, вилив на мене всю хмару свого обурення, так що я, здається, ніколи вже не буду людиною.

– Моя помилка полягала в тім, – сказав Дон Кіхот, що я поїхав, не чекаючи, поки він тобі заплатить. Бо мусив же я був знати з довгого досвіду, що підлі люди не додержують свого слова, коли бачать, що це їм невигідно. Але пам’ятаєш, Андресе, я заприсягся знайти його навіть у череві кита, якщо він тобі не заплатить?

– Це правда, – відповів Андрес, – але користі з цього не було ніякої.

– Зараз побачиш, чи є з цього користь, – сказав Дон Кіхот.

І, сказавши це, він швидко підвівся з землі і наказав Санчо гнуздати Росінанта, що пасся на лузі. Коли Доротея спитала, що він хоче робити, Дон Кіхот відповів, що хоче шукати селянина, покарати його за такий підлий вчинок і примусити заплатити Андресові все до останнього мараведиса. На це Доротея сказала, що, згідно зі своєю обіцянкою, він не має права втручатися в будь-які пригоди, поки не кінчить її справи, і порадила йому вгамувати свій гнів, доки він повернеться з її королівства.

– Правда, – сказав Дон Кіхот, – і Андресові доведеться потерпіти, поки я повернуся, як ви кажете, сеньйоро. Але я знову присягаюся й обіцяю не кидати справи, поки не помщуся над твоїм хазяїном і не примушу його заплатити.

– Не вірю я оцим присягам, – сказав Андрес. – І, замість усіх помст у світі, хотів би краще мати які-небудь гроші, щоб дістатися Севільї. Дайте мені попоїсти тут і трохи їжі з собою та лишайтеся з Богом, ваша милість і всі мандрівні рицарі, та мандруйте собі так, як я через вас оце мандрую.

Санчо витяг зі своїх запасів шматок хліба та сиру і дав їх хлопцеві, кажучи:

– Бери, брате Андресе, бо кожен з нас співчуває твоєму лихові.

– Як же ви йому співчуваєте? – спитав Андрес.

– Цими шматками хліба й сиру, – відповів Санчо. – Бо тобі слід знати, що ми, зброєносці мандрівних рицарів, зазнаємо і великого голоду, і нещасливих пригод, і багато іншого лиха, про які краще розповідати, ніж зазнавати їх.

Андрес узяв свій хліб та сир і, бачачи, що ніхто не дає нічого більше, похнюпився й пішов, як кажуть, своєю дорогою, але, рушаючи, сказав Дон Кіхотові:

– Благаю вас, сеньйоре рицарю, якщо другого разу ви побачите, що мене рубають на шматки, не підходьте й не допомагайте мені. Залишіть краще мене з моєю недолею. Хоч би яка велика вона була, мені буде ще гірше, коли ви надумаєтесь допомагати мені. І будьте прокляті ви і всі мандрівні рицарі, що коли-небудь народилися на світі!

Дон Кіхот хотів підвестися, щоб покарати його, але хлопець дременув так швидко, що ніхто не наважився доганяти його. Оповідання Андресове збентежило нашого рицаря, а решта мусили стримуватись, щоб не засміятися й не дратувати його ще більше.

РОЗДІЛ XXIII

де оповідається про те, що трапилося в корчмі з усією компанією Дон Кіхота

Добре попоївши, вони осідлали своїх тварин і без вартих згадки пригод приїхали на другий день в корчму, що так лякала та жахала Санчо Пансу. Але цього разу він, хоч і намагався втекти, не міг її уникнути. Корчмар, корчмариха, корчмарівна й Маріторнес, побачивши Дон Кіхота й Санчо, вийшли й привітали їх дуже радісно. Дон Кіхот, поважно й прихильно відповівши на їхні привітання, попросив, щоб йому дали краще, ніж той раз, ліжко. Хазяйка сказала, що дасть ліжко, як на принца, аби їй заплатили більше, ніж той раз, і коли Дон Кіхот пообіцяв, вони впорядили йому порядну постіль на тому самому горищі, і рицар, втомлений і збентежений, зараз же ліг спати.

Тим часом священик наказав приготувати їм поїсти, і корчмар, сподіваючись на кращу плату, постарався й зготував цілком пристойний обід. А Дон Кіхот усе спав, і вони вирішили не будити його, бо сон був йому корисніший за їжу. За обідом у присутності корчмаря, корчмарихи, корчмарівни, Маріторнес і всіх подорожніх ішла мова про незвичайне божевілля Дон Кіхота і про те, як його знайдено.

У цей час корчмар, що стояв коло дверей, сказав:

– Ось їде добряча компанія, і якщо вони завітають сюди, буде чого радіти.

– Що воно за люди? – спитав Карденіо.

– Чотири чоловіки їдуть верхи зі списами та щитами, всі в чорних масках, із ними якась жінка в білому, теж у масці, і два хлопці пішки.

– А вони близько? – зацікавився священик.

– Так близько, що вже й у двір в’їздять, – відповів корчмар.

Почувши це, Доротея закрила собі обличчя серпанком, а Карденіо ввійшов у кімнату до Дон Кіхота; не встигли вони цього зробити, як ті, про кого казав корчмар, в’їхали у двір. Четверо вершників, ставні й поважні на вигляд, зійшли з коней і підійшли до жінки, щоб допомогти їй зійти з сідла, а один із них, взявши її на руки, посадив на стілець, що стояв коло дверей кімнати, куди увійшов Карденіо.

За весь цей час ніхто з них не зняв маски й не сказав і слова. Тільки жінка, сідаючи на стілець, глибоко зітхнула й опустила руки, як хвора або дуже втомлена людина. Хлопці, що йшли пішки, взяли коней і одвели їх до стайні. Бачивши все це, священик, якому дуже хотілося взнати, що воно за мовчазні люди, теж пішов до стайні і спитав про це одного з хлопців.

– Їй-право, сеньйоре, – відповів той, – я й сам не скажу, хто вони такі. Знаю тільки, що вони, мабуть, великі пани, а надто той, що здійняв із коня сеньйору. Я думаю так, бо всі ставляться до нього з повагою і роблять тільки те, що він наказує.

– А хто така сеньйора? – спитав священик.

– А цього я й зовсім не знаю, – відповів хлопець, – бо за всю дорогу не бачив навіть її обличчя. Чув тільки не раз, як вона зітхала й стогнала, немов віддавала душу Богові. І нема нічого дивного, що ми знаємо про них так мало, бо мій товариш і я зустріли їх тільки два дні тому, і вони попросили нас піти з ними до Андалузії, обіцяючи добре за це заплатити.

– А ви не чули, як вони звуть одне одного?

– Ні, бо всі вони так мовчать, що аж дивно. Чути тільки зітхання та схлипування бідної сеньйори, що зворушують нас до сліз, і ми певні, що вони везуть її силоміць. Як на її вбрання, то вона або монахиня, або, певніш, збирається до монастиря, і тим-то вона, мабуть, і сумна така, що постригається не з власної волі.

– Все може бути, – відповів священик і вернувся до Доротеї. А та, почувши зітхання замаскованої жінки, зворушилась природним почуттям жалю, підійшла до неї і спитала:

– Що з вами, сеньйоро? Якщо вам може стати в пригоді жіночий досвід, щоб полегшити горе, скажіть, а я від щирого серця пропоную вам свої послуги.

Але жінка плакала й мовчала, хоч скільки зверталася до неї Доротея, аж поки підійшов до них вершник, якого, як казав хлопець, усі слухалися, і сказав Доротеї:

– Не турбуйтеся, сеньйоро, і не пропонуйте нічого цій жінці, бо вона ніколи не буває вдячна за те, що для неї роблять, і не силкуйтесь добути від неї відповідь, якщо не хочете почути якусь брехню.

– Я ніколи не казала неправди, – сказала жінка, що досі мовчала. – Якраз через свою правдивість я й опинилась у такому нещасному стані. Вас я першого беру за свідка, бо моя правдивість і зробила вас зрадником і брехуном.

Карденіо, що був од жінки тільки через двері до кімнати Дон Кіхота, ясно й виразно почув ці слова й гукнув:

– Що це я чув? Що це за голос торкнувся мого слуху?

На ці слова жінка здивовано повернула голову і, не бачачи того, хто їх сказав, встала й хотіла ввійти в кімнату, але вершник затримав її і не дав ступити й кроку. З похапливості та замішання фата, що вкривала їй обличчя, впала й відкрила незрівняну вроду й напрочуд гарне лице, правда, трохи бліде та втомлене, а очі перебігали по всіх так швидко, немов вона збожеволіла.

Така поведінка викликала велике співчуття до неї у Доротеї й у всіх, хто дивився на жінку. Вершник схопив її за плечі і посадив знову на стілець, але не міг тим часом придержати свою маску, і вона впала на підлогу. Доротея, що обіймала жінку, підвела очі, впізнала свого чоловіка дона Фернандо, а як тільки впізнала його, застогнала розпачливо і жалібно і непритомна впала навзнак. Коли б біля неї не було цирульника, що підхопив її на руки, вона гримнулася б на підлогу.

Коли священик підбіг до неї і підняв серпанок, щоб побризкати їй водою обличчя, дон Фернандо впізнав її і немов скам’янів. Проте він тримав у своїх руках Люсінду, бо це була Люсінда, що впізнала зітхання Карденіо, як і той упізнав її голос.

Почувши, як крикнула Доротея, і гадаючи, що це був крик Люсінди, Карденіо хоробро вийшов із кімнати Дон Кіхота і перше, що побачив, був дон Фернандо, який увесь час тримав Люсінду. Фернандо побачив і одразу впізнав Карденіо, і всі вони стояли німі й збентежені, не зовсім розуміючи те, що сталося. Всі мовчали й перезиралися: Доротея дивилася на дона Фернандо, дон Фернандо на Карденіо, Карденіо на Люсінду, Люсінда на Карденіо. Люсінда перша урвала мовчанку і звернулась до дона Фернандо з такою мовою:

– Облиште мене, сеньйоре Фернандо, хоч би з поваги до самого себе, якщо не з якого іншого почуття. Дайте дотягнутись до стіни плющеві, що в’ється по ній. Спиратись на неї не могли завадити мені ні ваші намагання, ні ваші загрози, ні ваші обіцянки, ні ваші подарунки. Дивіться, якими надзвичайними та несподіваними шляхами зійшлася я знову зі своїм нареченим; а ви ж знаєте з власного досвіду, який так дорого вам коштував, що тільки смерть може стерти його з моєї пам’яті. Нехай же це викриття оберне ваше кохання на гнів, а жадання – на досаду (бо на інші почуття ви не здатні) і заберіть у мене життя; віддаючи його перед моїм любим дружиною, я вважатиму, що віддала його не дурно. Мабуть, смерть моя переконає його, що я додержала вірності йому до сконання.

Тим часом Доротея опритомніла і зі слів Люсінди зрозуміла, хто вона така. Та бачачи, що дон Фернандо не випускає її зі своїх рук і не відповідає на її доводи, Доротея через силу встала, підійшла до дона Фернандо і, схилившись перед ним навколішки, сказала, вмиваючись гіркими та чарівними сльозами:

– Якщо проміння примерклого сонця, яке ти тримаєш у своїх обіймах, не засліпило ще тобі очей, то ти побачив уже, що перед тобою стоїть нещасна Доротея, яку тільки ти можеш зробити щасливою. Я – та скромна селянка, яку ти зі своєї ласки або заради своєї втіхи захотів піднести на таку височінь, що назвав її своєю. Скажу, нарешті, сеньйоре: хочеш ти чи ні, а я – твоя дружина. Про це свідчать твої власні слова, що не можуть і не повинні бути неправдиві. Про це свідчить твій підпис.

Ці й інші слова засмучена Доротея казала так зворушливо і з такими сльозами, що плакали навіть супутники дона Фернандо. Дон Фернандо слухав її мовчки, поки вона скінчила й заридала так жалісно, що хіба бронзове серце не розчулилося б, бачивши її горе. Люсінда дивилася на неї, зворушена її нещастям і здивована її розумом та красою. Вона хотіла підійти до Доротеї, заспокоїти її хоч трохи, але руки дона Фернандо цупко тримали й не пускали Люсінду. Нарешті й він, зніяковілий та вражений, пильно й довго подивившися на Доротею, розтулив руки, пустив Люсінду і промовив:

– Ти перемогла, прекрасна Доротеє. Ти перемогла, бо ніхто не наважиться заперечувати правду, яку ти кажеш.

Майже непритомна Люсінда впала б, коли дон Фернандо пустив її. Але Карденіо, який стояв позаду дона Фернандо, щоб той не бачив його, одкинувши страх і не боячись нічого, підхопив її на руки й сказав:

– Якщо милосердне небо бажає дати тобі перепочити, вірна, незрадна, прекрасна дружино моя, то ніде, думаю, не будеш ти в такій безпеці, як на руках, що тримають тебе тепер і тримали за тих часів, коли доля дозволяла мені взивати тебе моєю.

Почувши це, Люсінда глянула на Карденіо, якого вона впізнала вже з голосу, і, переконавшись у тім зором, ледве не зомліла. Зневажаючи правила звичайності, вона оповила йому руками шию, наблизила своє обличчя до його й відповіла:

– Так, сеньйоре мій, так. Ви – єдиний господар вашої раби, хоч як опиратиметься цьому ворожа мені доля, загрожуючи моєму життю, що все у вашій волі.

Це була дивна картина для дона Фернандо і для решти присутніх, що дивувалися з такої ніколи не баченої пригоди. Доротеї здавалося, ніби дон Фернандо пополотнів і хоче помститися Карденіо, бо вона бачила, як руки його схопилися за шпагу. Тоді вона з неймовірною швидкістю кинулася до його ніг, обхопила їх так, що він не міг поворухнутись, і цілуючи йому коліна та не перестаючи плакати, сказала:

– Що хочеш зробити ти, єдина моя надіє, такої незвичайної хвилини? Коло ніг твоїх – твоя дружина, а та, кого ти хотів би мати за дружину, – в обіймах свого чоловіка.

Поки Доротея говорила це, Карденіо, пригортаючи до себе Люсінду, не зводив очей із дона Фернандо, готовий при першім же загрозливім його поруху захищатися й кинутись на кожного, хто нападе на нього, нехай би це коштувало йому життя. Та на той час підбігли приятелі дона Фернандо, священик із цирульником, які були присутні при цій сцені, і навіть добрячий Санчо Панса. Вони оточили дона Фернандо й почали благати його зглянутись на сльози Доротеї. Якщо, казали вони, все, що говорила Доротея – правда (а в цім ніхто з них не мав сумніву), то дон Фернандо не може зрадити її справедливі надії.

Дон Фернандо піддався й скорився справедливим доводам. Він нахилився, підняв Доротею і сказав:

– Встаньте, моя сеньйоро.