Текст книги "Твердиня"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 40 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]

Негнучкі гілки роздирали одежу. Левко підняв обидва передпліччя і втягнув голову, захищаючи ліктями лице (головним чином очі). За¬рості нещадно кромсали шкіру, розривали її живцем. Хлопець нама¬гався терпіти, кусаючи губи, проте надовго його не вистачило. Через секунду Лео став кричати від болю. Коли падіння припинилося, він по– | чувався так, наче його вибатожили. Цілу хвилину хлопець лежав, від¬дихуючись. 1І

– О Боже, ні! —: розпачливий крик повернув українця до реаль¬ності. – Сатомі!.. – Ґрем стояв на межі джунглів і розмазував рука¬ми. – Хей! Чому ти нічого не робиш?! Чому не допоможеш їй?!

Наступної секунди американець почав спускатися.

– Обережно... – хрипнув Левко. Для крику в легенях забракло повітря.

Ґрем не почув. Через кілька кроків він перечепився і,”зойкаючи, покотився схилом. За мить мулат простятся ницьма біля українця. За-стогнав. Левко підняв голову. На вигляд Грем постраждав більше зі нього: з кутика правого ока збігала товста цівка крові, немов у боксе» і ра при розриві шкіри (ще трохи лівіше, подумав Левко, і мулат вико») лов би на хрін очне яблуко), верхню частину правого вуха наскрізь проштрикнула колючка завтовшки як цвях, біцепси обплітало ряси# мереживо кровоточивих порізів. Незважаючи на пошкодження, амм риканець скочив на ноги. Не встояв – упав. Зрештою на колінах діс^ тався до японки і взяв її на руки.

– Баіоті, – схлипував він.– ОИ ту ОосІ, Баіогпі!

Левко скривився. Цього разу не через біль. Квиління Ґрема нагй* дувало нерозторопне варнякагіня героїв із американських мелодрам Воно дратувало.

Левко піднявся на руках. Американець тим часом відповз назад уі’Інгм па тропу і став термосити дівчину.

–Прокинься! Я благаю... Сатомі, ти чуєш мене? Несподівано Ґрем завмер і притулив вухо до губів дівчини. Щойно мулат нахилився, японка поворухнулась і застогнала.

– Вона жива! Дякувати Богу!

Сатомі кілька разів кліпнула, розплющила очі. Зажмурилася, спро-бувала затулити лице лівою рукою, потім відкинула лівицю геть. По– Ідяд поволі зробився осмисленим.

– Ґреме... – прошепотіла вона. – Лео... – Левко вже стояв на [повен зріст. – Де я?

– Ти жива. – Американець зарився носом у її волосся, не помі– Ьаючи, як кров із ран скапує на обличчя дівчини.

Запустивши руку в темні кучері, Сатомі пригорнулась до мулата. ШЛевка перекосило від злості. «Суки...» – палахнуло жаром у го¬лові. Хлопець відчув, як серце обкладає кригою, неначе його «насос» ■вштовхують до морозильної камери.

– Що сталося? Як ми тут опинилися?

–Вночі на нас...

г – Замовкни! – Левко урвав американця, смикнувши за рештки футболки. – Вона не пам’ятає, то й не варто нагадувати.

Японка справді не пам’ятала. Спогади обривались на подіях учорашнього вечора. Вона пригадувала сварку між Левком і Ґремом,

А після неї – нічого. Внаслідок перенесеного шоку утворився провал у Пам’яті – короткострокова ретроградна амнезія.

Інакше кажучи, мрзок, захищаючи себе, стер усі спогади, що передували нічному нападу і спричинили небезпечний для ментального здоров’я стрес.

– ТИ маєш рацію^*г збуджено закивав Ґрем. – Не треба.,

Але я... —апробувала пручатися Сатомі.

Яр– Нічого. – Американець іще Міцніше обійняв її і став погойдува¬ли НІ колінах, гладити по голові. – Нічого не було, сонце. Вже все га– І’й иі Ми повертаємося. Просто зараз. Сьогодні ж вирушаємо назад. —

кинув лютий погляд на Левка. – Ми ж повертаємось, Лео?

Злостиво скрививши рота, українець мовчав. Стиснуті кулаки побіліли від напруження. Можливо, він і хотів щось сказати, але в цей момент в улоговину звалився Сьома. Росіянин, як і його товариші, не ШШі’ втриматися на підступному схилі. Щоправда, Семен примудрив– |В|Ірнатись ногами вперед. Замість.того щоб, прокотившись, упасти ^Ншннки, він,з усієї сили ввігнався кінцівками в землю.

Гуч-х! Хрусь! і А-а!.. Д-а!..

Сатомі зойкнула і сховала обличчя на грудях у Ґрема.

Левко крутнув головою. Щільна трава огортала ноги Семена, хо-ваючи все, що нижче колін, але, судячи по звуку, який супроводжував приземлення, а також по тому, як зсудомило обличчя хлопця, нічого хорошого там не було.

Простір згустився навколо українця. Він раптом подумав, що спить. Інакше й бути не може. Все, що сталося за останні дванадцять го¬дин, – сварка з американцем, нічний напад, поява мертвого негра, втеча Сатомі – все цемусить бути сном, довбаним кошмаром!

– А-а!.. А-а!.. А-а!.. – не переставав кричати Сьома. – Моя но¬га! О Господи, нога-а-а!

Не дихаючи, Левко відступив на два кроки, потім нахилив тулуб, що¬би поглянути на ноги товариша. Права на вигляд здавалася непошко– дженою. Зате ліва... Стопа стирчала під прямим кутом до великої гоміл¬кової кістки, при цьому ще й викривлялася набік. І то був не вивих. З першого погляду Левко зрозумів, що має справу з переломом: місце страхітливого згину було на двадцять сантиметрів вище від щиколотки.

Перелом був закритий. Нахилившися ближче, хлопець побачив ве-лику опуклість зліва в передньому гомілковому м’язі – зламана кіст¬ка могла будь-якої миті прорвати плоть.

– Ги-и-искте! рявкнув українець, підносячи кулаки до скронь.

Семен перестав кричати. Він звівся на лікті, хрипло дихав і виря-ченими очима телющився в небо.

– Допоможи йому, – пролепетала СаТомі.

–Та пішла б ти! – проричав Левко, маскуючи за грубістю пані¬ку і розпач.

– Лео... чувак... – Росіянин відкинув голову і намацав очима очі товариша. – Що робити?..

Левко присів за його спиною:

– Ти зможеш йти?

– Ні! – розпачливо рявкнув Сьома. На губах запузирилася піна. З очей витекли дві сльози. – Ти що, на хер, сліпий?! Ти не бачиш, що з моєю ногою?! А-а, Боже, як болить!..

Українець подивився вліво. Сатомі досі сиділа, згорнувшися клу-бочком, на руках у Грема. Тепер їм точно доведеться повертатися, І всю дорогу тягти на собі Семена: Можливо, і Сатомі теж. Японку, безперечно, нестиме американець... Від цієї думки хлопця перекоси ло. Зіниці хижо звузились; він несвідомо стиснув сорочку на грудях Семена. Чому Семен? Якби ногу зламав американець, вони б його за.

«Чорт, про що я думаю?!» – осмикнув сам себе Левко. Він ішвид «о іншим і шкліпав очима, стараючись не дивитись наі мулата і японку,

женучи геть зловорожий туман з голови. Туман відступив, натомість спалахнув здогад про те, що, можливо, індіанці мачігуенга мали рацію: ці ліси кишать демонами, що роблять дивні речі з людськими головами.

– Ні... Господи... ні! Тепер ми здохнемо тут... – хлипав росія¬нин. – Су-у-ука-а-а! Ми не зможемо дійти назад!

– Заспокойся. – Левко відпустив сорочку. – Ми виберемо¬ся. – На жаль, у словах не було ні впевненості, ні заспокійливої рі¬шучості. Він не знав, що робити. Що ще гірше – він не розумів, що коїться у нього в голові.

– Заспокойся?! – верескнув Грем. – Подивись на це, кретине! Ще хвилину тому ми були по коліна в лайні, а тепер вгрузли по самі-сінькі яйця і продовжуємо занурюватися, і при цьому довкола немає жодної грьобаної трісочки, за яку ми могли б ухопитися!

Левко хрипло дихав і тупився під ноги. Бісів америкос мав рацію. Вони вляпалися.

Сатомі встала і підійшла до Семена (Грем пробував затримати її, але дівчина жестом показала, що з нею все гаразд). Тримаючи доло¬то біля рота, зиркнула на ногу.

– Йому треба вправити кістку, – з акцентом промовила вона, – а потім накласти шину. Інакше кістка прорве м’язи і він спливе кров’ю ще до заходу сонця.

Лео подивився на неї так, наче бачив уперше. Звідки така витрим-ка? Мабуть, вона справді не пам’ятає жодної секунди з нічних подій. І а навіть зважаючи на амнезію дівчина поводиться так, як мав би (чи радше хотів би) поводитися він. Сором кольнув його під горло, і Лев¬ко порачкував до росіянина.

Сьома засопів і, впершись підборіддям у груди, злякано косився на їламану кінцівку.

– Ні, – замотав він головою. – Ні, ні, ні! Не торкайся мене! Краще здохнути.

Підсунувся Грем. У його вусі досі стирчала колючка, неначе якась дикунська сережка. З ран на обличчі юшила кров.

– Триматимеш його за плечі, – кивнув йому Левко. – Я знерухомлюю кістки тазу. – А тоді подивився на дівчину. – Зможеш?

Японка зблідла. Не прибираючи долоні від губ, кілька разів швидко кивнула.

– Не робіть цього, – зашипів росіянин. – Не смійте!

Давай, – скомандував Лео.

Американець скорився механічно, не задумуючись над тим, що робить, Поклав руки на плечі Сьоми і притулив хлопця до землі. Для

певності стиснув голову росіянина коліньми. Семен несамовито бри-кався здоровою ногою. Українець переступив через хлопця і наліг на ногу.

– Ні-і-і!

– Швидко.

Сатомі опустилась навколішки. Правою рукою натиснула на колі¬но Семена. Глибоко вдихнула, після чого безжальним ривком пере¬містила викручену частину ноги в нормальне положення.

Точніше, спробувала перемістити.

– А-а-а-а-а-а-агр-р-р!!! – Сьома нелюдськи загарчав і вигнув¬ся дугою, неначе крізь нього пустили електричний струм. Очі закоти¬лися. Він кричав так, що японка відсахнулася, перекинулася на спи¬ну і поповзом спробувала відсунутися. Левко силкувався втримати ноги товариша на місці.

Враз Семен затих – відключився. Левко послабив натиск, Ґрем відпустив плечі.

– Що з ним? Він помер? – забелькотіла дівчина.

Українець приклав вказівний палець до шиї, нащупав артерію. Сер-це билося слабко, але рівномірно.

– Знепритомнів.

– А що з ногою? – Сатомі не мала сил подивитися ще раз на кіп цівку.

– Краще.

Стопа все одно стирчала неприродно. Проте гомілка вирівнялася, а головне – зникла ота страхітлива гулька на передньому гомілково му м’язі. Кістка сховалася всередину.

– Тепер треба чимось зафіксувати, – сказав Левко.

– А раптом там внутрішня кровотеча? – кинув Ґрем.

– Не знаю...

– Ти вмієш накладати шину?

– Я не знаю, Ґреме! – люто огризнувся українець. – Я вперше в житті бачу людину з поламаною кінцівкою!

Левко відповз, затулив лице руками і замружився. Провів долоня ми вниз; спинив під щелепою, обхопивши шию.

Тепер він сидів, упер ши лікті в коліна, направивши лице до небо. Повільно розкрив повіки.

Небесний купол був чистим, але не блакитним. Він не палахкопи приязною синню. Був блідим, якимось сивим, вицвілим. Ґрем і Camомі німували.

Атмосфера пропарювалася, з озера тягнуло солодками ми випарами. «Це повітря отруєне, – подумав Левко, – а нетрі прокляті. Атаучі мав рацію: ми всі здохнемо. Ми забрели надто далеко, і демони не відпустять нас назад... А перед тим, як здохнути, збо-жеволіємо. І заради чого?! Якихось руїн – довбаної кучугури каменів з фотографії бездарного художника».

Хлопець хрипко розсміявся. Японка косо зиркнула на нього і неса-мохіть відповзла ще далі по траві.

Небо остаточно втрачало колір, розжарюючись до сліпучого біло¬го. Зненацька Левко насторожився. Над головою не було хмар, не бу¬ло навіть туманної паволоки, але він чомусь не відчував жару відсон¬ня. Хлопець телющився просто в розпашілу білість, проте в очах не пекло. Не було того приголомшливого ефекту від навали теплого сяй¬ва, котре огорнуло його, щойно він вирвався з нетрів і побачив озеро. Нін сидів у тіні.

Українець роззирнувся. Вони були на відкритій галявині, але... в той же час у тіні від чогось.

І знову – дежавю. Він був тут. Так. Чи ні?

Не може бути...

Що за чорт?!

Було щось неправильне у розташуванні тіней біля озера. Лео довго не помічав цього, оскільки після стількох днів під покровом тропіч-ного лісу

(куди світло не проникало, а якщо й пробивалось, то тільки І»«».»сіяне, не здатне породжувати тіні) мозок відвик від правильного і симетричного розподілу світла й тіней.

Хлопець підвівся. За місцем, и цім знайшов Сатомі, тяглася смуга високого очерету. Комиші за-

унали озеро і те, що було за ним. Розгрібаючи руками цупкі стебла, українець взявся продиратися до водойми. Крок, другий, третій...

Під ногами захлюпала вода. Очерет ущільнився, лихо заскрипів, не підда¬ючись, Але Левко не відступав.

Скоро вода сягнула колін, у кеди по¬ли і .»пінистий намул, а тоді... комиші скінчилися.

Левко стояв по коліна у теплій воді і, не змигуючи, зирив перед собою на протилежний берег прямовисно злітав до неба. Вертикальний

схил сягав заввишки п’ятнадцяти метрів і був рясно вкритий рослинністю. Лео посунувся ще на крок уперед, не вірячи власним очам.Щелепа відвисла.

Крізь діри у зелені пробивалися частини кам’яної сті– ЦИ. ню повторювала мури Саксайуамана: прямі лінії, закруглені кути, щільно припасовані одна до одної грані.

Все точно таке саме, за винятком одного: брили були устократ більші за й без того немалі каме-ні Саксайумана

Хлопець повів очима вгору, всюди спостерігаючи те саме: колосальні і майстерно оброблені моноліти. Це не схил пагорба. І не спад урвища, перед ним – стіна.

Нагорі стіна обривалася рівною горизонтальною крайкою. Левко не так побачив, як інтуїтивно осягнув, що це лише перший виступ. Над ним здіймається ще один, а далі – ще і ще. Українець стояв надто близько, через що не міг їх бачити, але припускав, що саме верхні щаблі муру, котрий налічує десятки метрів у висоту, заступали сонце. Те, що він сприйняв за улоговину з продовгуватим озером, на ділі виявилося ро¬вом перед височенною кам’яною твердинею. їхньою Твердинею.

Ззаду заплюскало. З очерету вийшла Сатомі.

– Що тут? – почала вона і затнулася. – Ой...

Левко проігнорував її.

Зацікавлений, до них пробрався Ґрем. Американець виткнувся з мі мишів і завмер, не насмілюючися йти далі. Всі троє стояли шоковані, викинувши з голів усе, крім руїн.

– Це те, що я думаю? – порушив мовчанку Ґрем.

Українець поворухнувся. Запустив пальці у відросле волосся і н

мкнув їх на потилиці.

– Знайшли... – тільки й пролепетав він.

На більше йому не вистачило сили.

LХХVІІ

Коли Семен отямився, хлопці сяк-так зафіксували ногу (Ґрем подерна шмаття свою сорочку – її використали замість бинтів, а Левко пошукав більш-менш рівну гілляку) і потягли його до табору.

Дорога назад зайняла більше години. Один раз на початку шліца (під час дряпання на схил) Сьома знепритомнів. Кожен рух чи нсоГм режний доторк до ноги викликав вибух несамовитого болю, від якоці спирало легені і спинялося серце. Решту часу Ґрем і Лео несли и ній« риша на плечах.

Був майже південь, коли вони повернулись у бівуак. Ста раючи« щоб Сатомі нічого не запідозрила, Левко обійшов табір по перим» тру, зазирнув під кожен кущ, проте не виявив слідів чиєїсь присуши сті. За час їхньої відсутності наплічників і намету ніхто не торкаїцИ

В першу чергу зайнялися Сьомою. Знайшли кращу палицю для фіксації кістки; Сатомі підготувала холодний компрес і дала хлопцю цього разу три знеболювальні таблетки (Семен, не глянувши, прокотиш усі). Поки японка перебинтовувала ногу, Левко вистругав костур IU4 цього вирубав довгу гілляку з V-подібним роздвоєнням на кінні Ніг обрі їли сучки, як міг відшліфував задирки, після чого перевірні» < м і>п у ми міцність. 1 Іасамкінець обмотав роздвоєння на кінці оціниш

своїх футболок, щоб Сьомі було м’якше спиратися пахвою на костур. Краї підкладки зафіксував скотчем.

Нова шина вдалася значно краще, ніж попередня, тимчасова, во¬на повністю знерухомила зламану гомілкову кістку. Нижній кінець примотаної до ноги палиці підв’язали шворкою до пояса на Семено– вих штанах. Таким чином травмована нога втримувалась у напівзігну-тому положенні. Ні Левко, ні Сатомі не знали, чи то правильно, але з напівзігнутою ногою Сьома міг сяк-так пересуватися, спираючись на костур і не черкаючи ступнею землю. Втім, навіть таке пристосуван¬ня не дозволяло росіянину дертися крізь джунглі – він міг дибуляти лише на відносно рівній і чистій від заростей території. І це означало одне: незалежно від того, що хлопці надумають, Сьома залишаєть¬ся у джунглях.

Приємне, профільтроване зеленню сонячне світло і дрімотний спо¬кій розімлілого на сонці лісу помалу заспокоювали нерви. Певна річ, хлопці не могли позбутися думок про труп чорношкірого і пов’язані цим таємниці, проте шокове напруження минуло, відкривши шлях д/ія інших почуттів, першим із яких сплив на поверхню голод. Тільки ілкінчивши перев’язку, Левко згадав, що з учорашнього вечора нічо¬го не їв.

– Треба підкріпитися.

Ґрем кивнув і взявся чаклувати над вогнищем. Хвилин за десять чай шиїтів] Хлопці й дівчина поснідали сухими крекерами і шматками в’яленого бекону, заїдаючи це все курагою. Потім пили чай. Сиділи мовчки. Лиш вряди-годи тишу розтинало чиєсь гучне сьорбання або Гонке, майже беззвучне зітхання. Знеболювальне почало діяти, і Се– мічі розслабився; блідість стекла з його обличчя, щоки порожевіли.

– Що сталося вночі? – перервала мовчанку Сатомі. Хлопці пе– ринодили погляд один на одного, але, схоже, ніхто не збирався відпо– НІДІІТИ. – Чому я прокинулась у кущах за кілька кілометрів від табо-ру’.. Ви так і будете мовчати?

– Ти реально нічого не пам’ятаєш? – уточнив Левко.

– Я отямилась на руках у Ґрема за хвилину до того, як Сем зва– ‘ІИВГН зі схилу.

Левко з Ґремом одночасно подивились один на другого. Наїжачились.

А вчорашній вечір?

Сатомі вмить пожалкувала, втямивши, що так необачно загнала И’Пі’ на тонкий лід. . •

Вечір? Я... ну... пам’ятаю, що трапилося... між вами. Але потім Ми лягли спати, а ви з Семом лишилися сидіти біля вогнища...

У психіатрії це явище називається синдромом уникання, коли трав-матичні спогади витравлюються зі свідомості. Реальність виявляєть¬ся настільки кошмарною, що свідомість відмовляється її сприймати. Уникання буває настільки тотальним, що в пам’яті «стирається до¬ступ» не тільки до ситуації, що спричинила психічну травму, а й до всього, що з нею пов’язане. Уникання може стосуватись і думок, і по¬дій, і людей, які певним чином пов’язані зі стресом: так, приміром, по¬терпілий відмовляється впізнавати тих, хто потрапив з ним в аварію, або ж забуває, де і коли все відбулося.

– Ми теж незабаром лягли. – Левко поспішив закрити цю тему. – А посеред ночі прокинулись через дивний шум біля табору. – Розпові¬даючи, хлопець уважно вдивлявся в лице дівчини; він хотів і одночасно не Хотів, щоб вона згадувала. – Ти злякалась і побігла в джунглі.

Сатомі скулилась від лихого передчуття. За останні дванадцять го¬дин стільки сталося. Грем посварився з Левком, Левко зненавидів їх усіх, уночі на них щось напало, а потім вони знайшли Паїтіті. Усі ці події викликали бурю суперечливих і цілковито різних за амплітудою відчуттів. Ця буря породжувала неймовірне сум’яття у думках. Дівчп на просто не знала, за що в голові зачепитися.

– Ось так: просто взяла і побігла? – Обличчя японки недовірли во витяглося. – Чому я не лишилася з вами? – Вона зазирала спін розмовникам в очі; хлопці відводили погляди. – Що такого я поб;і чила, щоб дременути серед ночі в хащі?

– Сатомі, – різко урвав її Левко. – Яка різниця, що ти там по бачила? Зараз важливо вирішити, як діяти далі.

Усі крадькома косували на забинтовану кінцівку. Сьома відтепер ставав проблемою. Величезною проблемою.

– Він має рацію, – м’якше промовив американець. – Нічні по дії вже в минулому. Нам треба придумати, як вигрібатися звідси „ Отож, що маємо?

– Ми відшукали Паїтіті, – зірвалося з язика у Левка.

– Чудово, бадді! – саркастично форкнув мулат.

– А я який радий, – додав Сьома, кивнувши на ногу. Помовчнн ши, він додав: – Йти я не зможу. – В голосі не було відчаю. Росіянин уже тоді розумів, що це кінець. їхні рішення більше не мають значення Не так через його ногу, як через тих, що стежили за ними весь цей чиї*,

– Може, змайструємо волокушу і тягнутимемо його? Нам головне дійти до човна, – висунув пропозицію Ґрем.

Ідіотство – спересердя Левко сплюнув. – Як можна бути таким шибанутим? Ти забув, черезякі нетрі ми дерлися? Ми не зможемо ані тягти його, ні навіть нести на руках, як фараона. Це нере¬ально!

– Що ти пропонуєш? Покинути його? Ти цього хочеш? Та взага¬лі, якби не ти, ми б тут зараз не сиділи!

– Вгамуйтеся! – замахала руками Сатомі.

Левко з шумом випустив повітря з легень і заговорив стриманіше:

– Ніхто нікого не покине. У нас один-єдиний шанс вилізти з цьо¬го лайна: ми ділимо провіант, хтось залишається з Сьомою у джун¬глях, решта двоє йдуть до Голови Папуги, спускаються вниз по річці на човні і повертаються з допомогою.

Встановилася мовчанка. Кожен аналізував почуте, розгортаючи за-пропонований план якомога далі в майбутнє. Результати аналізу за¬галом були невтішними. Не факт, що тим, хто залишиться в лісі, ви¬стачить провіанту. Не факт, що рятувальний загін відшукає місце, де їх покинули, адже наразі СР5-навігатор не працює і точні координа¬ти невідомі. Не факт, що взагалі вдасться організувати хоч якусь по¬шукову групу, адже Перу – це не Швеція чи Німеччина. Та найголов¬ніше – зважаючи на останні події, залишенців уже може не бути її живих, коли по них прийдуть... У тому плані було забагато «але» і ще більше «якщо», проте ніхто не відважився озвучити їх.

– Згода, – опустивши очі, мовив американець. – Хто залишить¬ся лСемом?

– Лишайся ти, – попросив українець.

Грем вперіщив лютий погляду Левка і поволі, наче бик, похитав і боку в бік головою.

Нова проблема. Сатомі лишитись не могла, їй буде важко доглядати за Семеном (крім того, враховуючи мізерні шанси на успіх, було нелогічно кидати у джунглях дівчину). Левко не міг лишитися, адже мни найвищі серед них шанси відшукати шлях до Ріо-де-лас-П’єдрас. Ииходило, що вирушити по допомогу мусять Левко і Сатомі. Украї– інчіїї разом із японкою. А цього Грем не міг допустити.

Навіть не думайте. Я не залишусь і Сатомі не дозволю лишитися.

–Ти впевнений, що знайдеш дорогу до човна? – спитав Левко, краєм ока зиркаючи на Семена і чекаючи, що росіянин стане на його бік.

Мулат сердито засопів. А Сьома не вимовив ні слова, відстороне¬но і ці нтерігаючи за хлопцями. Левко списав Семенову апатію на галь– мииіу дію пігулок.

Ти усвідомлюєш, що через власний егоїзм ставиш під загрозу наші життя? Якщо ти не надибаєш човен, нам усім кінець!

– Хто б казав тут про егоїзм.

Левко скреготнув зубами і скубнув росіянина:

– Сьомо, не мовчи. Скажи йому.

– Це вже не має значення... – Сьома промовляв так, наче пере-мелював у роті купу розбитого скла.

– Тобто?

– Пішли до Паїтіті.

Кількасекундна пауза.

– Що ти сказав?

Росіянин байдуже обдивився товаришів. Він не збирався їм нічого пояснювати. Вони не зрозуміють. Або зрозуміють, але запізно. Він, як завше, був на крок попереду них.

– Я хочу, щоб ми подалися до Твердині, яку знайшли сьогодні вранці.

Левко повернувся до Сатомі:

– Ти що йому за таблетки дала?

– Знеболювальне.

– Часом не те, що приймаєш у критичні дні?

Японка показала українцю середній палець.

– Ти мене геть за дурепу маєш?

Сьома зітхнув. Спробувати пояснити? Ні, надто довго. І він вирі шив підіграти:

– Нехай ідуть Грем і Сатомі. Вони впораються, Лео. Але перед тим я хочу, щоб ми всі разом перетягли намет і решту провіанту до Па їтіті. Там є відкриті галявини, є вода. Ми з Лео облаштуємо табір і че катимемо вас під стінами.

LХХVIII

12 сепня 2012 року. 12:43 [UTC-5]

Мадре-де-Діос

Сьома шкандибав, однією рукою спираючися на костур, другою три маючися за Левка. В сорока метрах попереду Грем і Сатомі розчища ли для них шлях. Вони ж тягнули на собі складений намет і більшій і, спорядження.

– Чому ти не переконав його? Це самогубство! – хекаючи й об ливаючись потом, бурчав українець. – Він уночі підтертися не може, бо не здатен знайти дірку в своїй задниці, а ти хочеш, щоб він вибрлн ся з лісу і відшукав човен!

Це вже не має значення.

– Не розумію.

– ТИ справді хочеш почути відповідь на своє запитання?

Левко помалу здогадувався, до чого хилить його товариш.

– Чувак, ти лякаєш мене.

– Лякаю? Попустись, Лео. Зараз не мене треба боятися... не мене...

LХХІХ

12 серпня 2012 року. 13:02 [UТС-5]

Мадре-де-Діос

Що ближчими ставали руїни, то більша нетерплячка охоплювала хлопців. Мимоволі вони пришвидшували крок, і тільки стогони Семе-на примушували збавляти темп.

Коли ліс розступився і вони вдруге в житті побачили побачили Твердиню, їх охопила справжня гарячка. Цього разу загін вийшов до руїн із північного боку, де хащі були не такими щільними, і цитадель було чудово видно. Як і припускав Левко, Паїтіті складалося з бага– ГЬОХ рівнів. Він нарахував сім. Перший, найвищий, сягав у висоту від п’ятнадцяти до двадцяти метрів (де-не-де зі стіни першої площадки иипирали п’ятикутні виступи з суцільних каменів; у верхній частині во¬ші мали вузькі вертикальні прорізи, схожі на бійниці для велетнів). Решта були по десять метрів, і тільки найвищий, сьомий, щабель зді-ймався на три чи чотири метри. Наскільки міг судити Левко, рівні и плані не були еквідистантними, тобто кожен наступний не повторю¬єш у точності периметр попереднього. Подекуди пристінки верхньої платформи відступали від кромки нижньої, утворюючи акуратні тера-си полігональної форми. На двох таких терасах зяяли чималі отвори нходів, що вели вглиб Твердині.

По-собачому висолопивши язики, хлопці витріщались на грандіоз-ну споруду.

– Фу-у-ух... Повірити не можу, – ошелешено пробелькотів Грем.

Навіть Семен забув про ниючий біль у нозі. В його допитливій ма– кіірі невгомонними зміями завертілися тисячі запитань. Звідки в пе– Іринжно рівнинному тропічному лісі, від якого до найближчих гір дві ЙНІНІ кілометрів, узялись монолітні гранітні блоки, що важили понад ІНІ ячу тонн? Як їх транспортували? Якими інструментами обробля¬ли 1 Яким чином витягали на найвищі рівні? Хто це робив? Для чого?

Ошелешувала не так висота, як об’єм споруди. Розмірами вона від¬чуто переважала і піраміду Хеопса у ЄГИПТІ, І піраміду Сонця вТео– Уіунмші.

– Неймовірно. – Американець посміхнувся, по-дитячому тиця¬ючи пальцем на руїни. – Саксайуаман порівняно з оцим – усе одно що вігвам на тлі Вілліс-тауер1.

– Ви думаете, це Паїтіті? – склавши долоні і притуливши їх до губ, спитав Левко.

– А ти сумніваєшся? – покосився на нього Сьома.

– Сьомо, глянь: он ті брили в зовнішньому мурі, вони більші за моноліти Баальбеку2.

З півночі на певній відстані від основної твердині тягнулась лінія мегалітів, формуючи зовнішню огорожу. Стіни основної споруди де– не-де затягувала зелень, через що було важко оцінити на око габари¬ти каменів: незрозуміло, де закінчувався один і де починався другий. Зате зовнішній мур був чистим. Брили в ньому мали форму паралеле¬піпедів з основою 7×7 метрів і довжиною метрів тридцять. Вони чіп¬ко дотикалися основами, але місцями у блоках були висічені проходи, через що рядок мегалітів нагадував абияк складені Г-подібні фігурки з тетрісу.

– Ага.

– Скільки в них?

Семен прикинув: основа – приблизно 50 м2, довжина – ЗО м, оі же, об’єм – 1500 кубів. При густині граніту 2,5…2,7 тонни на кубіч ний метр це дасть...

– Орієнтовно чотири тисячі тонн. Кожен.

Левко присвиснув:

– Здуріти...

– Хтось дуже постарався, тягнучи їх сюди.

Приблизно посередині між другим і третім рівнями в’юнка повзу ча рослинність, що ховала нижню частину мурів, закінчувалась. Ви ще йшли голі стіни – за винятком невеликих гаїв, які росли в місцях, де кромка нижнього рівня відступала на значну віддаль від стіни верх нього, таким чином формуючи тераси.Лише в одному місці Сьома пі

1 Willis Tower – хмарочос (108 поверхів, 442 метри)у Чикаго, штат Ілліноййс, ним вища будівля США. На момент спорудження у. 1973-му Вілліс-тауер була найвищою будівлею світу й утримувала це звання протягом майже 25 років, до 1 998 і п,

2. Баальбек – древне місто в Лівані за 80 км на північний схід від Бейрута на шичн ті 1130м над рівнем моря. Славиться колосальними монолітними блоками (800-1000 т), що стоять у його основі (для порівняння ш найбільший блок у нірпмі її Хеопса важить «лише» 80 т). До сьогодні точаться суперечки стосовно похо.ммн ня міста і того, хто міг збудувати настільки монументальну споруду. Залипни їм t певияспеним спосіб, який древні будівничі могли пересувати й ставити одна на (їй ну настільки великі брили.

примітив самотнє дерево, що, здавалося, витикалося з прямовисної стіни просто над хлопцями. Він звернув увагу саме на це дерево, по-перше, тому що воно росло вище за інші, а по-друге, через великі жов-

ті квітки, що рясно обсипали крону.

Семен придивився. Дерево здавалося знайомим. «Невже бруґманс і я ? » – зауважив він.

...Хлопці сяяли. Попри всі незгоди чоловіки лишаються чоловіками. їх розпирало від гордості. Несподівано виявилося, що їхні жертви мають сенс. Паїтіті існує! Голодні, обдерті й виснажені, з однією зла-

маною ногою, вони таки знайшли Твердиню. Вони зробили те, що не вдавалося десяткам інших експедицій... Ніхто з них не думав у той мо-

мент, що побачити Паїтіті – це навіть не півсправи; головне після

цього – повернутись назад і розповісти про знахідку.

– Спирайся на мене. – Ґрем підставив Семену плече. – А ти притримуй з другого боку. Українець обхопив росіянина зліва, той підігнув ноги, і вдвох із аме-

риканцем вони понесли хлопця вниз. Сатомі кинула спорядження в лісі і заспішила слідом.

Через хвилину друзі спинились біля проходу в одному з блоків зовнішнього муру. У вирубаний отвір без зусиль могли пройти два слони, плече до плеча. Левко відпустив Сьому і з роззявленим ротом підступив до моноліту.

– Господи, це... це ж Паїтіті. Не вірю власним очам... Загублене

місто інків хоча... – Хлопець розсміявся. – Які, в біса, інки? Ґуннар

мав рацію, таке не могли збудувати інки. Ви розумієте, що це означає? – Левко притулив долоні до чорного каменю. Не обертаючись,

Він звертався до товаришів. —Ми зробимо переворот в історії. Тут

справді хтось був задовго до інків. Не просто хтось. Цивілізація! І подивіться... – Він захлинувся, слів не вистачало, щоб виразити захват. – Це розриває мій мозок.

Уявляєте? Сьомо, ти можеш такеуя-

им ги? Ми – не вінець творіння. Зусіма нашими літаками, айфонами,

сімпсонами і ядерною зброєю. За тисячі й тисячі років до нас на планеті жила значно більш просунута цивілізація...

Лео, – тихо покликав Семен.

Українець не реагував, ошелешено водячи руками по гладенькій поверхні мегаліта:

Чуваки, ми станемо знаменитими...

Лео! – гукнув Ґрем.

Нуль реакції. Левко стояв до них спиною, дощенту поглинутий руїнами.

І тільки коли Сатомі істерично прокричала: «Лео!!!» – хлопець обернувся.

І усвідомив, що зазирає точнісінько в дульний отвір АКМ1, модер-нізованого автомата Калашникова. Характерна скошена цівка легень-ко тремтіла за сантиметр від його носа – до того близько, що він влов¬лював легкий запах зброярського мастила і різкіший дух порохових газів. З-понад мушки витріщалось перуанське обличчя: кругле, сма¬гляве, з випуклими вилицями і високими дугами брів.

Сюрпри-и-из!

Левко не став зачіплятись очима з агресором і покосився вправо. Відразу троє чоловіків тримали під прицілом Грема Келлі, повстром -лявши дула автоматів йому поміж лопаток. Ще один за шию притри-мував Сатомі. Зважаючи на забинтовану ногу, в Сьому ніхто не цілив ся, хоча біля росіянина також стояли двоє перуанців.