Текст книги "Твердиня"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 40 страниц) [доступный отрывок для чтения: 15 страниц]

– А зараз він мене атакує, – фальцетом проспівав америка¬нець (Едді випростався, замахав «лапами» і загрозливо загудів «У-У-У-У!», втім, ні на сантиметр не підсунувшись до веснянкува¬того). – І я...

І Нейт несильно натиснув на кнопку.

Пш-с-с-с!

Те, що сталося потім, ошелешило навіть Калеба. Балончик виявив¬ся з біса справним. Замість миршавої хмарки газу, на яку всі сподіва¬лися, з отвору випорснула довга, мов спис, брудно-біла струмина. Во¬на витягнулась метрів на вісім, простреливши кімнату наскрізь, і гепнула точно в обличчя Едді. Едді, навіть не пискнувши, розплас¬тався на підлозі.

На секунду в залі встановилася тиша.

«Твою маму», – подумав Левко.

– Упс... – першим порушив мовчанку Нейт і... заливисто розре-готався.

Регіт миттю підхопили інші. Стіни зали затремтіли від розкотис¬того гоготання. Народ гудів, плескав одне.одного, корчився, тримаю– чися за животи. Сльози сміху змішувалися зі слізьми від капсаіцину – активної речовини проти ведмежого спрею, чиї краплини повільно ширилися кімнатою, осідаючи на язиках, усередині ніздрів, в’їдаючись в очі.

– Ти це бачив?! – горлав Айк на вухо Грему. Так наче хтось із присутніх у залі міг не побачити струменя.

– Fuckin’ hell! Як із брандспойта! – давлячись сміхом, гаркотів Ґрем. Шкіра навколо губ починала неприємно.чесатися.

– Повідчиняйте вікна, придурки, – бухикаючи, попросила Сатомі.

Левко обвів їх поглядом. Невже вони не помічають?

– Агов! – Українець підвівся. – Ви осліпли? Він лежить непри-томний. У залі стало тихо (якщо не брати до уваги приглушеного покашлю-вання, що зринало то тут, то там). Погляди прикипіли до Едді. Хло-пець справді не рухався і, здавалося, не дихав. – Едді? – покликала Меган.

Без відповіді.

– Ти його завалив! – спробував пожартувати Ленс, та цього ра¬зу ніхто не засміявся.

– Він нас розігрує, – несміливо припустив хтось із канадців. – Правда? – Запитання адресувалось Нейту, але веснянкуватий мов¬чав, спідлоба зиркаючи на лежачого приятеля.

Левко розштовхав американців, підійшов до непритомного і... від-сахнувся. Довелося потрусити головою, щоб переконатися, що йому не ввижається. Перед ним лежав не Едді. То був хтось інший. Риси обличчя змінилися до невпізнання: вилиці покруглішали, очі заплили, іуби повивертало, а шия стала чи не вдвічі товщою. Колір шкіри на¬був землистого відтінку. Едді змахував на потопельника, який тиждень пролежав у воді.

– Що з ним? – промовив Левко і похлинувся. В горлі запекло, а по– іііки засмикались, марно намагаючися захистити очі від пекучого болю.

Ліворуч від українця, затуляючи носа футболкою, стояв Ян.

– Він спухає, – сказав чех.

– О Боже, ні! – десь позаду скрикнула Меґан.

– Це все він! – заверещав Нейт, тицяючи на Калеба. – Я не шаю, що він підсунув мені! Я не винен!

Левко безпорадно кліпав, волога мла застилала погляд. Він дивив– оі на Едді наче крізь шматок льоду, та навіть так усвідомлював, що і .американцем коїться щось дуже недобре. Ян Фідлер зорієнтувався швидше за українця і коротко наказав:

– Лео, бігом по Сьому.

Левко перескочив через Едді і рвонув сходами нагору.

XXVII

27 липня 2012 ронц. 20:35 [UTC-5]

Хостел «Samay Wasi Youth»

У спальні було темно. Двоє чи троє бекпекерів уже полягали спати, МИ ТО втомившись після довгого дня, чи то готуючись до чотириденно– ю походу на Мачу-Пікчу.Сьома не спав. Росіянин лежав на верхньому ярусі двоповерхово¬го ліжка і, начепивши на голову налобний ліхтар «LED Lenser Н7», щось клацав на нетбуці.

– Сьомо! – Левко старався говорити тихо, Щоб не розбудити ін¬ших. – Там газовий балончик... Ведмеді...Через рідке повітря й пе¬чію в горлі у голові все плуталося.

– Лео?

І– Якийсь америкос застосував газовий балончик проти грізлі.

Тебе розвели, – не відводячи очей від нетбука, незворушно проказав Семен. – У Перу ведмеді не водяться.

– БЛЯХА-МУХА, ЧУВАК, Я ЗНАЮ, ЩО В ПЕРУ НЕМАЄ ВЕДМЕДІВ! – заволав українець; з дальнього правого ліжка хтось злобно забурчав з-під ковдри. – Внизу хлопчині приснули в лице з проти ведмежого балончика.

Клацання припинилось. Сьома нарешті зацікавився і відірвався від екрану:

– Що ти хочеш від мене?

Промінь налобника засліпив Левка. В очах запекло ще більше.

– Не знаю. Допоможи. Ти ж шариш...

–У проти ведмежих балончиках?

– Той чувак лежить непритомний. І, по-моєму, в( нього розпухає голова.

Семен миттю зрозумів. Зіскочив з ліжка, ледь не живцем ви¬рвав з рюкзака аптечку і, не взуваючись, почесав униз слідом за українцем.

ХХVІІІ

27 липня 2012 ронц. 20:38 [UTC-5]

Хостеп «Samaу Wasi Youth*

Американці й канадці обступили Едді, але, наче стадо овець, нічого не робили. Хтось хрипнув «Call an emergency!1» і тут-таки закашлявся. Всі, як один, закривали носи і роти: хто тканиною, хто просто руками. Незважаючи на різь і не контрольовані сльози, очі у всіх були круглі від переляку.

Вдихнувши просякнуте газом повітря* Сьома скривився:

– Що ви наробили?

1 Викличте швидку! (англ.)

Левко у відповідь пробурмотів щось нерозбірливе, а росіянин став проштовхуватися до Едді. За неповні три хвилини, протягом яких Лев– Ko фігав нагору, обличчя постраждалого набрякнуло ще дужче. Шкі¬ра ^наї’адувала брудний попелястий мармур. Семен опустився коло ■мбриканця.

– Ти знаєш, що з ним? – Українець тримався за спиною в това-риша.

Сьома мигцем втямив, що ситуація критична.

–Так. Те ж саме, що станеться зі мною, якщо я з’їм горішок за-вбільшки з горошину.^ Хлопець повернув голову до натовпу і пе¬рейшов на англійську: – Чим у нього бризнули? Він алергетик? Ктраждає на алергію?

Відхопили балончик і по руках передали Семену. Про алергію ні– ито не відповів. Не знали, а може, не відважилися. Хлопець прищурився, вчитуючись у напис на банці:

ACTIVE INGREDIENTS:

“Capsaicin and related capsacinoids….2.0%”

I – Капсаіцин1… ідіоти... – сам до себе прошепотів росіянин, тоді знову англійською: – Швидко! Його треба винести з кімнати на чис– Ті1 повітря.

вАйк І Грем взяли Едді за ноги, Ян, який стояв біля голови, підхопив шіопця за тулуб.

На рецепції їх побачив Девід Ренцо, власник хостела:

– Що сталося?

– Девіде, нам треба в лікарню, – скоромовкою проказав Сьома.

– Я викличу «швидку»!

– Ні, – гаркнув росіянин. – Можемо не встигнути. Готуйте мінівен

– О’кей! Тоді подзвоню в «San Jose»2, скажу, щоб готували ба-рокамеру. – власник «Saтау Wasi» припустив, що Едді’знепритом– ÊM Ifчерез гірську хворобу.

Вислизаючи на веранду, Сьома похапцем заперечив:

Не треба барокамери. Будь-яка найближча до нас лікарня. НайбЛижча, Девіде!

1. Капсаіцин(ваніліламід8-метил 6ноненової кислоти) – алкалоїд із палючим сма¬ком, що міститься в усіх різновидах стручкового перцю.

2. Клініка «San José» – одна з найкращих лікарень у Куско.

Девід Ренцо став гарячково гортати довідник з адресами і телефо¬нами.

На веранді було зимно. Едді поклали на холодну підлогу. Голова набрякла так сильно, що зникли риси обличчя. її роздувало зсере-дини. Повіки наплили одна на другу, повністю «проковтнувши» вії. Семен розстебнув аптечку і витягнув звідти приготовлений шприц. Зняв ковпачок з голки, випустив повітря, але тут його руку перехо-пив Айк.

– Що ти збираєшся йому колоти? Ти хто, лікар? Ти ж навіть не американець!

Росіянин спробував висмикнути руку, проте Айк міцно тримав пе-редпліччя.

– Сьомо, допомогти? – Лео і Ян стояли поруч, готові втрутити¬ся і відтягти Айка.

Семен одними очима мовив «ні», після чого наблизив лице до американця і заговорив, спокійно, але швидко карбуючи кожне слово:

– У твого друга ангіоневротичний набряк1. Це як кропив’янка, тільки не на поверхні шкіри, а всередині тіла. Набряк розвинувся че¬рез алергічну реакцію на капсаіцин з газового балончика. Зазвичай підчас набряку колір обличчя не міняється, а твій друг, як бачиш, сі¬рий наче мрець. Хочеш дізнатися, чому це?

Айк послабив тиск на руку і проваленим голосом спитав:

– Чому?

– Тому що доза капсаіцину настільки велика, що набряк став роз¬виватись у гортані, як наслідок виникла блокада дихальних шляхів, Твій товариш посірів, тому що вже кілька хвилин не дихає. Врахову¬ючи той час, протягом якого ви телющились на нього, мов барани, і час, що ми марнуємо з тобою на теревені, хлопцю лишилося жити хвилини дві. Я знаю це, бо сам страждаю на алергію. Я можу склеїти ласти від одного горішка. – Айк відпустив руку і перелякано зирнуи на Едді. Сьома продовжив: – У шприці гормон епінефрин або адре¬налін, якщо тобі так зрозуміліше. Але... ти маєш рацію, я не доктор і тому не можу брати на себе відповідальність.

Американець збілів, наче його борошном обсипали:

– Це... це врятує його?

1 Ангіоневротичний набряк (ангіоедема, або набряк Квінке) – алергічна реакцій на дію різних біологічних та хімічних чинників, проявляється у збільшенні ( напуханні) обличчя, рідше – кінцівок. При стрімкому розвитку ангіоневротичиоіо ни

бряку пацієнт може померти.

– Врятує? Звісно, ні. Йому потрібен апарат штучного дихання Іііівдюжини різних гормонів внутрішньовенно. Це дасть нам шансдо– незти його до лікарні.

Пішовти на хер, Айку! – заричав Ленс.– Нехай коле! – Схо-пивши за комір, він відкинув товариша геть від Едді. – Давай!

Семен всадив голку в квадрицепс1 і вичавив увесь вміст шприца у м’яз. Через секунду Едді бухикнув (очей не відкривав) і став харча– ТИ. Повітря зі страхітливим хрипом проходило крізь набряклий рот І глотку. По звуку було чути, як важко хлопцю дихати. Відразу після того на веранду вибіг Девід, з жалем і в той же час і і нога но прихованим роздратуванням на обличчі. Воно й не дивно: икіцо в його хостелі відкине копита заїжджий американець, бізнесу кінець. – Я готовий. За кілька кварталів униз від Плаза-де-Армас є.скром– ІІІІ приватна клініка «Cusco Medical Assistance», – тараторив перу¬анець. – Це найближча. Нас чекають. – Ідемо, – глухо скомандував Семен.

Вдихи й видихи Едді нагадували передсмертне гарчання поранено– Н) бійцівського пса.

– Він задихається. – Меган заплакала. Сатомі обійняла американку, сама ледь стримуючи сльози. – Не зважайте, – сказав Сьома. – Все буде добре. Понесли. І. Хлопці схопили Едді і задріботіли вниз по провулку до мінівена

Toyota». Девід мчав першим. Заскочивши, він миттю завів машину. Оіідом за Сьомою в мікроавтобус увіпхалися Айк, Левко, Грем і Ленс.

XIX

27 липня 2012 ронц. 20:4В [UTC-5]

Авеню Ла-Лас. Куско2

Клінііка «Cusco Medical Assistance» розташувалась у глибині кварта-лу, на стрімкому боковому відгалуженні, що впиралося в авеню Ла-

1. Квадрацепс – чотириголовий м’яз на верхній (передній) частині стегна людини.

2. Куско – високогірне містечко, сформоване безладним переплетінням великої Кількості вулиць різної довжини, ширини та кривизни. Дати назву всім немож¬ливо. Запис Urb. El Ovalo Av. La Paz В-1» означає, що будинок за цією адре¬сній розташований у кварі’алі В-1 неподалік перехрестя Ель-Овало й авеню Ла– I Інс (інші квартали чи блоки в районі цього ж перехрестя позначаються А, С, D, І І і т.п.). Ель-Овало – видовжена кільцева розв’язка (в плані.мае форму ова– L лу – звідси й назва) у південній частині Куско, відома тим. що посеред неї

Пас під прямим кутом. Знайти її виявилось непросто. На карті прову¬лок був підписаний як «Urb. El Ovalo Av. La Paz В-1 », проте наділі nu знайшлося жодної таблички, що свідчила б про назву.

Сьома першим запримітив вивіску «CUSCO MEDICAL ASSIS TANCE», що промайнула у світлі фар зліва від авеню Ла-Пас і трохи вище по пагорбу.

– Он вона. – Росіянин смикнув Девіда за руку. – Розвертай тесь. – А тоді повернув голову назад, зазирнувши в салон: – Як Едді?

Ґрем, який сидів найближче, тільки насупився, замість того щоО відповісти. Еллі знову перестав дихати: на лице поверталась мертвої на сірість. Хай яким жахливим було хрипіння, але його відсутність ви¬явилася ще жахливішою. Адреналін більше не діяв: хлопець помирян

Щоб під’їхати до входу в клініку, Девід мусив піднятися по Ла-11;ю і розвернутись. Втямивши це, Семен вдруге схопив перуанця за руку,

– Не треба, Девіде, спиняйтеся тут. Буде швидше, якщо ми доно семо його на руках.

Власник хостела «SamayWasi Youth» загальмував і від’їхав назад, спинивши мінівен на перехресті. Вище на пагорбі, навпроти входу в клініку, в жовтуватих плямах світла від ліхтарів вимальовувало»’*! три фігури: одна висока в блідо-зеленому халаті, певно, лікар, і лиі нижчі у білих халатах – медсестри. Як і казав Девід, на них уже чо кали.

Левко сидів найближче до виходу з авто. Щойно мінівен пересип КОТИТИСЯ, хлопець розчахнув відсувні двері і визирнув, спішно перо конуючись, що дорога вільна від машин. По тому заходився тягнути Едді: спершу обережно, а згодом, відчувши, наскільки холодно піл пахвами у хлопця, і зрозумівши, що з кожною секундою шанси пові’ц нути бідолаху до життя катастрофічно зменшуються, засмикав тілі» ривками, абияк – аби тільки швидше.

Українець випростався просто посеред проїжджої частини, втри муючи Едді під пахви (ноги американця лежали на бруківці), і чекян, поки з «Тойоти» виберуться інші хлопці.

– Чуваки, швидше! – не стримався Левко. – Він... такий ХОЛОДІННІ

Мовчазні й нахмурені, постискавши губи до білого, хлопці виспім

ли на авеню. Ґрем і Ленс вхопили Едді за ноги. Айк метнувся на іу

здіймається пам’ятник Пачакутекту – одна з найвідоміших сучасних архітектурних ознак міста. З північного заходу в Ель-Овал о впирається головна магістраль Куско – авеню Сан-Мартін.

стрічну смугу спиняти кілька автомобілів, що їхали з півночі від avenida Peru у напрямку El Ovalo, даючи змогу товаришам безперешкодно пе¬ренести Едді на протилежний бік. Левко, Ґрем і Ленс потягли непри¬томного американця через авеню Ла-Пас і далі вгору по схилу до клі¬ніки. Девід із Семеном трюхикали поруч.

Левко втримував Едді попід руки, а отже, йому доводилося іадкувати. Він не бачив, куди йде, що сповільнювало просування, щте перед його очима лишалась яскраво освітлена ділянка авеню Л;і-Пас, де Девід покинув свій мінівен. Пирхаючи від натуги, Лев¬ко відзначив, що відразу за їхньою «Тойотою» стоїть іще одне ав– Ю. Він не міг не звернути на нього уваги. Здаючи назад, Девід Рен¬ію підпер під самісінький бампер раритетне чорне купе з тих часів, КОЛИ літр бензину коштував удвічі дешевше за літр «кока-коли». Го був «Dodge Challenger» 1971 року випуску (про рік випуску Левко, звісно, не знав, зате модель вгадав миттєво – той «додж» пуп однією з найкращих машин за всю історію американського ав– I on рому).

Ламати голову над тим, звідкіля на покручених вулицях перуан¬ського Куско взявся рідкісний «Dodge Challenger» практично в іде– Шіьиомуі стані, не було часу. Левко вирішив, що помізкує над цим, щойно Едді передадуть лікарям. Проте хлопець продовжував задку– |(іГИ, а тому хоч-не-хоч витріщався на видовжений автомобіль. Він Цичив, як на перехресті завулку, де стояла клініка, і авеню Ла-Пас і’ипився чоловік у короткій (до пояса) шкірянці, чорних джинсах і ру¬їн* ковбойських півчобітках з бичачої шкіри. Чоловік покрутив го-линою в різні боки і став швидко переходити вулицю, прямуючи до •/цоджа». «Власник?» – устиг подумати Левко, після чого замлів.

До входу в клініку лишалося метрів десять, високий лікар уже піускався їм назустріч, а українець закляк, наче паралізований. Зо– Ж’Ім цього не очікуючи, Ґрем і Ленс зробили ще по двійко кроків Кожен, внаслідок чого бідолаха Едді провис, торкнувшись хребтом (рніуару.

Ворушись! – зашипів Ленс на українця.

Усі троє важко дихали (підйом був типовим для провулків у Кус– Цп градусів під тридцять), а Левко не рухався. Якщо автомобіль Іще міг проігнорувати, то від чоловіка, який прямував до «До– , не здатен був відірвати погляду. Незнайомець саме дістався иіорііншого купе, витяг ключі і відімкнув тонкі елегантні дверцята. ІІ«і секунду він затримався, невдоволено поглянувши на мінівен «То-

йота», чий задній бампер застиг сантиметрів за п’ять від гострою капота «Додж Челенджера». По тому повернув голову ліворуч, встромивши погляд у юнаків, які тягли по схилу непритомного то вариша (в цей момент, незважаючи на те що перед очима повзали сріблясті іскорки, Левко перестав дихати – йому просто перетяли подих). Чоловік, не зауваживши у хлопцях нічого цікавого, опусти ся за кермо, завів купе і став вирулювати на авеню, огинаючи «То йоту».

Левку цього було достатньо. Попри потьмяніле світло вуличних лі.х тарів українець роздивився, що незнайомець мав важку шевелюру й акуратно розчесану бороду, що товстим шаром наповзала на підгор ля. Такої бороди не могло бути в жодного перуанця.

І ще він був рудим.

Таким рудим, що здавалося, начебто світло ліхтарів наливало* н червоним, огинаючи його голову.

– Чого став?! – верескнув Айк, бризкаючи слиною в обличчи Левка.

Помітивши осклянілі очі, американці і собі повернули голоті, намагаючись відшукати точку, до якої примерз погляд Левка, ллє не побачили нічого незвичайного. Нічого, що було б підозрілим для них.

– Лео, що там таке? – торсонув товариша Семен.

– Хе-е... – Левко нарешті видихнув і схаменувся, згадавши нрн Едді. – Бляха... – Через нього згаяли кілька дорогоцінних секунд. -« Я в нормі. Тягнімо далі. – І взявся з подвійно силою волокти непри томного американця.

У цей час до групи підійшов лікар. Високий, як на перуанця, в міру огрядний чоловік середнього віку. Зліва на грудях до халату була при колота табличка. Левко встиг-прочитати: «Dr. Renan Vargas».

– Коротко: що з ним трапилося? – спитав доктор. Його англін ська була хорошою, і це обнадіювало.

– Алергія, – сказав Сьома.

– Причина відома?

– Капсаіцин.

Доктор Варґас не стримався і здивовано смикнув бровами:

– З харчів? Переїв перцю?

Лікар не перепитував, що таке капсаіцин, і це цілковито заспокін їло росіянина.

– Ні. Йому пирснули в обличчя газовим балончиком. – Сем не став уточнювати, яким саме балончиком.

Едді поклали на спеціальні ноші на коліщатках. Перуанець віддав кілька коротких наказів іспанською, і медсестри швидко покотили но-силки. У проході на секунду утворилася товкучка – хлопці спробували разом протиснутись у хол рецепції. Лікарня виявилась зовсім крихіт-кою: триповерхова будівля, не набагато більша за звичайний котедж, і – Я вколов йому одну ампулу адреналіну, – кинув Сьома навздо¬гін лікарю.

– Чудово, – не обертаючись, кивнув доктор Варгас. Ще на півдорозі до ліфта медпрацівники застромили в гортань Ед– ді дихальну трубку. Хлопець нарешті почав дихати. – Це нормально? – Айк тицьнув пальцем на приятеля, котрий шикав за громіздкими стулками безшумного ліфта. – 3 ним усе бу¬ло о’кей? Вони впхали якусь хрінь йому до рота. – Все добре. – Семен видихнув, обтерши спітнілі долоні об джинси. – Ми встигли. тільки тоді росіянин зауважив дві речі. По-перше, він стояв бо¬сий. Вискакуючи зі спальні, він не натягнув кросівки і весь цей час га¬тив одних шкарпетках. А по-друге, Сьома несподівано усвідомив, що пін сам поміж американців. Левка у рецепції не було. – Девіде, ви не бачили Лео? – Росіянин торкнув за плече влас¬ника хостела. – Кого? – Мого товариша. Нижчий за мене, русявий. Щойно був тут. – Ні, – відмахнувся Девід Ренцо. У перуанця були важливіші проблеми. Він просто не хотів думати про щось інше.

Сьома ще раз роззирнувся і переконався: українець зник.

XXX

27 липня 2012 року), 20:53 [UТС-5]

Куско

Левко не тямив себе. Десь у надрах свідомості крутилась думка, що у нього параноя і, навіть якщо це не так, він все одно чинить непра-вильно, проте спинитися хлопець не міг. Він біг, задираючи ноги, до Місця, де востаннє бачив рудого. Спускатись до авеню Ла-Пас було дп ко: гравітація допомагала – тільки встигай переставляти ноги і ди– ІМИ’ІІ, щоб не шугнути зі схилу головою вперед.

ДІставшись місця перетину провулку з авеню, хлопець перебіг на інший бік і зиркнув угору. «Додж» зник. А чого він очікував? Проте

параноїдальний вогонь у голові не дозволив Левку встояти на місці. У трьох різних місцях – у пабі на Гамла-стані, біля будинку Бенгта і ось зараз у центрі Куско – він зустрічав того самого рудоволо*, сого незнайомця. Це не може бути збігом! Левко боявся, він понять тя не мав, що буде робити, якщо наздожене чоловіка, але цей самий, страх ультимативно гнав його вперед. Українець помчав нагору nd авеню Ла-Пас.

Утім, уже після кількох десятків кроків хлопець розкаювався че– рез необачне рішення побігти. Не минуло сорок вісім годин після трансатлантичного перельоту з двома пересадками, потім інший лі¬так закинув Левка з нульової відмітки (Ліма) на висоту 3340 метрів над рівнем моря. Боженька, коли нас створював, не відав, що ми придумаємо літаки, а тому не запроектував організм на такі наван¬таження. Зміна часового поясу, перепади висоти, лазіння по горах не могли минути безслідно, і серцевий ритм почав «провалюватись».. Серце Левка дубасило зі скаженою швидкістю, а потім раптово за¬вмирало на секунду чи дві. Після паузи настало потужне компенса¬торне .«бух!» (Левко відчував, як ударна хвиля поширюється орга¬нізмом), після якого серце бралось калатати з іще більшою силою, Перебої повторились іще три рази, і Лео спинився, висолопивши язика і приклавши долоню до грудей. Якби поруч стояв Семен і Леи– ко описав йому симптоми, то дізнався б, що збій у ритмі і компен¬саторний викид крові, який його супроводжує, називаються екстра-систолією1, вони трапляються під час сну навіть у здорових людей і в принципі не є небезпечними. Екстрасистолія – не діагноз, це симптом, що свідчить про граничну перевтому або про серйозніші проблеми з серцем. Проте Сьоми поряд не було, і Левко переля¬кався до всирачки.

«Щоб ти згорів, подумав хлопець про рудого, – разом зі своїм сра ним “Доджем”».

І тієї ж миті він почув гуркотіння двигуна – якийсь автомобіль їхав назустріч. Гуркотіння було особливе, слабосильні двигуни пікапів, на яких їздять жителі Куско, так не звучать. До Левка наближався по¬тужний мотор на багато сотень кінських сил.

Упершись правою долонею в коліно, ліву досі тримаючи на грудях, хлопець скинув голову і побачив, як із темряви наприкінці авеню вихопився лискучий приплюснутий «Додж – Чел е н дже р ». Спершу Лев¬ку вдалося, що рудоволосий пришвидшується, щоб розчавити його, |серце заметушилось у грудях, як перелякана пташка. Після двох но¬вих «провалів», що вдарили один за одним, українцю стало млосно, И)а|рба збігла з обличчя. Він ледь не осів на тротуар. Та вже за мить ІІео зрозумів: прискорення є закономірним явищем, адже авто пря– ііує вниз по схилу; рудий не збирається звертати на зустрічну смугу |з|катувати його в бруківку.

»Через секунду вони порівнялись, чоловік за кермом спортивного купе обернув голову і зустрівся поглядом з Левком.

Це він, я не помилився», – хвилею пронеслось у хлопчачій го-лові

Рудий прижмурився, роздивляючись переляканого хлопця, який, ррИмаючися за серце, дивився на нього з протилежного боку авеню, після чого відвернувся і зосередився на дорозі. Він не здивувався, не Кіохмурнів, узагалі ніяк не відреагував.

Може, не впізнав мене?»

Додж» розмірено котився до ЕльЮвало. Левко, стараючись не [думати про примхливе серце, помчав слідом за ним. Хлопець досягнув Ьерехрестя на кілька секунд пізніше за той момент, коли рудий повер– иув направо, проте машини вже не побачив.

На розі біля туристичного офісу (з крикливою вивіскою «Turismo [Мег») підтоптаний індіанець із порепаним лицем порався коло ятки, Ь яко|протягом дня продавав солодкі боби та інші легкі закуски. Зби– І|)(івся додому. Гарячково жестикулюючи, українець підскочив до тор– ІГОВЦЯ.

Буенос ночес! Е-е...тут... блін, як же йому пояснити? – Левко ! ШІШкрібав з мозку розпорошене знання іспанської. – Coche… el coche ; nugro… a donde? A donde va?1 .

(індіанець на диво швидко зрозумів. Він кивнув (Левко тільки зараз туважив, що ліве око старого затягнуте катарактою), показав витяг– I нутою ру.кою на захід, після чого завернув долоню праворуч.

– Проїхав розв’язку, а тоді повернув направо... – пробурмотів

Левко і додав, уже віддаляючись: – Ґраціас!

Підстаркуватий індіанець усміхнувся і підняв на прощання ліву долоню

Левко думав, що серце або репне саме, або через його скажене гупання луснуть очі. Коли він, лишивши за собою,підперту променями

1. Машина...чорна машина... куди? Куди йдеш? (ісп.)

ліхтарів лячну статую Пачакутека1, домчав до авеню Сан-Мартін, пе¬ред очима танцювали тисячі сріблястих паличок. Широке, розділене центральною алеєю авеню тягнулось на північний захід, за кілька со¬тень метрів переходило в авеню Ель-Сол і далі, злегка повернувши, забігало на Плаза-де-Армас. На щастя, цієї пори авеню Сан-Мартін було практично порожнє. Хекаючи, Левко вгризався очима в темря¬ву, що клубочилась між будинками, які підступали справа до дороги, і зрештою нагледів за півтори сотні метрів попереду обтічний силует із акуратними горизонтальними смужками червоних габаритних фар по боках. То міг бути тільки «Челенджер». Автомобіль неквапно пі¬діймався у напрямку Ель-Сол.

Гупнула нова екстрасистолія. За нею – ще одна. Левко пере-став їх рахувати і рвонув за автомобілем. Незважаючи на відсутність пішоходів і майже повну відсутність інших авто, «додж» просував¬ся з черепашачою швидкістю 25 км/год, неначе дражнячи хлопця. Правда, і Левко не міг бігти на повну силу. Коли хлопець досягнув кінця Сан-Мартін (навпроти була автостанція Куско), спортивне ку¬пе піднялось по авеню Ель-Сол і зникло, затесавшися серед інших автомобілів.

До сріблястих іскор додалися темні кола, Левко заледве розрізняв, куди ступає, але не покидав погоню. Пробігши повз автостанцію, хло¬пець нарешті загальмував. Він харчав, наче поранений тюлень. Сер¬це жило власним життям. Здавалося, воно колотиться не в грудях, а десь поза спиною, стріпуючись, наче викинута на берег риба. Укра¬їнець провів передпліччям перед очима, але пульсуючі кола і срібні палички, які, немов жуки, повзали по очних яблуках, не зникли. Йо¬го нудило.

На мить він застиг у нерішучості. Справа стояв готель «Villa Urubamba». За ним йшЛо розгалуження: перед вигином ліворуч від Ель-Сол відділялась менша вулиця, Туллумайо(здається, так вона на¬зивалась, через мерехтіння в очах Левко не міг путньо прочитати на¬пис на табличці). Куди завернув рудоволосий: ліворуч, на Ель-Сол, чи праворуч, на Туллумайо? Достоту українець не знав, але чомусь по-

1 Пачакутек Юпанкі – дев’ятий правитель імперії інків, що царював у 1438– 1471 рр. Під час його правління невелике королівство з центром у Куско розрослося до величезної імперії, що змогла конкурувати, а зрештою і підкорити Цивілізацію Чиму. Гіача* кутек започаткував еру завоювань, котра через три покоління поширить доміну¬вання інків з долини Куско практично на весь захід Південної Америки. Ня ціональний герой Перу.

думав, що праворуч. Щось підказувало, щОрудий’не наближатиметь¬ся до людного центру містечка.

Тримаючися за стіни будинків, що підступали до проїжджої час¬тини, Левко став підніматись по ТулЛумайо. Машини він більше не бачив. Дійшовши до місця, де Туллумайо перетинає Вулиця Гар– сільясо де ла Веги, хлопець остаточно переконався, що втратив

слід.

Він прислухався. Туллумайо відносно недалеко від центру, но су¬сідству розташувалися два вокзали і залізнична станція Vanchaq, та Загалом це безмовна вулиця. Попри не зовсім пізній час тут не бу¬ло ні перуанців, ні мандрівників-бекпекерів. Лише кілька німотних машин з погаслими фарами. Було тихо, темно і холодно.

І Левко просунувся ще на сотню кроків на північ по Туллумайо, і пе– Іред ним відкрилось немислиме переплетіння менших вуличок... у кож¬ану з яких міг протиснутися спортивний «Додж Челенджер».

Це усе марно. Рудому вдалося вшитися.

Хлопець безсило опустився на бруківку й обіперся спиною на бу¬дівлю, в фундаменті якої проступали рештки інкської кладки. Він про¬видів хвилин двадцять, перш ніж минуло тремтіння в руках, більш– менш заспокоїлося серце і пройшла нудота.

Поблукавши завулками ще з хвилин десяті, (гонитва загнала його в незнайому частину Куско), Левко вийшов до Плаза-де-Армас, звід¬ки, вирішивши не повертатись до клініки, вже знайомою дорогою по¬плівся до хостела. Він був настільки виснажений, що навіть перестав міркувати про неймовірне спіткання з рудим.

За півсотні кроків від’«Samay Wasi Youth» органїзм не витри¬мав і збунтувався проти фізичних мордувань, що одне за одним на-лягли на нього протягом останньої доби. Українець упав на коліна І став блювати у стічну ринву, що звивалась уздовж мощеної ка¬м’яної дороги.

XXXI

27 липня 2012 рокі]. 22:04 [UTC-5]

Хостеп«Samay Wasi Youth»

Левко доповз до веранди. Крекчучи, звівся на ноги, бридливо втерся ПІЦ блювотиння і, переборюючи запаморочення, зайшов до хостелу.

На першому поверсі царювала півтемрява. Здавалося, нікого; не було і Це було дивно, оскільки хостел мав працювати цілодобово. Ан-

тикварний, подібний на опеньок торшер за стелажем з УНБ-відеока– сетами і відблиски ввімкнених моніторів з-під сходів – оце йусе, що освітлювало головну залу.

Українець навпомацки пробирався до сходів, коли в глибині за¬ли щось заворушилося. За мить із крісел посхоплювались кілька силуетів.

– Лео? – вигукнув один з них.

Левко спершу шарахнувся (нерви були натягнуті до дзенькоту) і тільки тоді впізнав Сатомі. Біля японки стояли Меґан і кілька канад¬ців (Калеб серед них). Нейта– головного винуватця – не було.

– Так, це я.

Хтось клацнув перемикачем – увімкнулось горішнє світло. Хло¬пець затулив обличчя рукою.

В нерівному світлі Левкове лице набуло блідо-зеленого, як моло¬дий кабачок, відтінку.

– Як Едді? – виступила наперед Меґан.

Лео. не відповів. Він ледве стояв на ногах і потребував часу, щоб переварити запитання. Американка помилково сприйняла мовчання і пригнічений зовнішній вигляд за ознаку того, що Едді благополучно врізав дуба, і захникала.

– Він помер? —Дівчина затулила долонями рота. – Боже... Ед¬ді помер?

– Що з хлопцем? – прогудів Калеб. – Не мовчи, кажи як є.

– Де інші? – докинув хтось із-за спини здоров’яка.

– Він... – Левко відчував у роті гіркий присмак перевареної їжі, через що говорити не хотілося. Вони його дратували. Всі. Навіть Са¬томі. – Ми завезли Едді у клініку.

– То він помер? – хлипала Меган.

– Я не знаю, – знизав плечима хлопець.

– Але ти...

– Ми завезли його в лікарню, – повторив він таким тоном, наче казав: «Відчепіться від мене».

– Але чому ти...

– Просто повернувся.

Меґан швидко вгамувалася і, спохмурнівши, повернулась у крісло, їй стало соромно через мимовільний виплеск емоцій. Кілька разів во¬на штрикала Левка хмурими позирками, не розуміючи, як можна бу¬ло покинути клініку, не випитавши хоч якої-небудь інформації про стан Едді. Через секунду американці й канадці залишили хлопця і відійшли, невдоволено шепочучись між собою.

– Ти геть блідий, – без особливого співчуття в голосі промови¬ла Сатомі.