Текст книги "Твердиня"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 40 страниц) [доступный отрывок для чтения: 15 страниц]

Семен збентежився, і це зауважили всі, не лише Левко. На кілька секунд встановилася ніякова мовчанка.

– Ну так... – пробубнів Сьома.

– З нею все добре? – Лео в’ївся очима в лице приятеля.

Росіянин піджав губи і лупнув на українця:

– Ні.

– Що значить «ні»? – «Невже копію теж забрали?» Одну кар ту Левко міг загубити, але якщо зникли обидві...

– «Ні» значить, що з моєю картою не все добре.

– Що з нею?

– її нема.

– Сьома, я пам’ятаю, як давав ЇЇ тобі на при...

– Я нею підтерся, Лео.

Сатомі пирснула. Лиця Ґрема і Яна підсвітились посмішками Левко зберігав серйозну міну, не тямлячи, сміється Семен з ньоіо чи

. – Розумію, що моє питання прозвучить просто дико, але. Сьома, чувак, ти не міг би пояснити, якого хера ти підтерся власною копією карти Ґуннара Іверса?

Ян Фідлер, гойднувшись назад, розреготався.

– Ну, туалетний папір весь намок, і я подумав... – буботів Сьо¬ма. – Більше нічого не було... Просити серветки у Сатомі я посоро¬мився... Не буду ж я виривати сторінки з твоєї книги? Ну реально, чу¬вак, хіба нє? Я схопив перший-ліпший листок з наплічника і пішов у кущі. Було трохи темно... Я помітив, що то за папірчик, тільки після того, як використав його з однієї сторони. Я тільки потім перевернув і побачив, що то карта...

Ґрем, Ян і Сатомі за животи хапалися від реготу. Чех дореготався до сліз. Зате Левку було не смішно. Йому здалося, що він зараз лусне.

– А шо? – правив далі Семен. – Ну не кластиму ж я її назад со¬бі в наплічник? От я і використав папірець до кінця, тобто з іншого боку також...

– Твою мать! Твою мать!!! – Левко зопалу перейшов на росій-ську. – Ти не вигадав нічого кращого, як підтертися картою??? А лис¬точки, розтуди твою маму, ЛИСТОЧКИ!!! Ти ж у джунглях, Сьомо! Мені що, треба було зрубати дерево, щоб ти підтерся?

– Але ж то була копія твоєї карти, чорт забирай! – спробував Зііхищатися Сьома. Настала черга Левка нітитись. – Навіщо вчиня¬ти ,» цього скандал? У тебе ж є оригінал. – Помітивши, як змінилось обличчя українця, Семен вигнув брови. – Чи... – Зненацька він усві¬домив, що розмова виникла неспроста, і з місця попер у наступ. – Де оригінал, Лео? – спитав цілком серйозним тоном.

Левко осягав: якщо розкаже, що його сон – імовірно, ніякий не t on, то автоматично визнає, що за ними спостерігають, ба більше – щось шастає табором посеред ночі, а це доконає команду. Після пер¬шої доби у справжніх хащах народ на межі. Хлопець відчував, що му– ічіп. (брехати. І тоді він обережно, зважуючи кожне слово, проказав:

– Я загубив її...

секунд десять усі ошелешено мовчали.

– Як то загубив? – зронила Сатомі.

Ну отак, загубив.

– Де?

Не знаю.-

Чому ти не сказав нам про це? – поцікавився Ґрем.

Я думав, що у нас є копія.

У тебе з собою тільки одна копія?

Так, інша лишилась у Стокгольмі.

– Почекайте, – стрепенулась Сатомі. – Якщо я все правильно розумію, ми зараз заглиблюємося в надра найбільш неприступних не¬трищ на Землі у пошуках ефемерних руїн, не маючи на руках навіть карти? Куди ми йдемо, хлопці?

– То не карта, радше схема, впораємось і без неї, – заспокоїв друзів Левко. – Крім того, у нас є GPS-навігатор. – Він узяв до рук сіро-чорний пристрій. – Ми легко визначимо своє місцезнаходжен-ня, ми ж знаємо, де лежать озера, і...

Навігатор тихо «нявкнув», сповістивши про критично низький рі-вень супутникового сигналу, екран потьмянішав, а карта стала неак-тивною.

– Чува-а-ак... – розвів руками росіянин.

Доля знущалася з них.

– Чорт. – Левко сконфужено потрусив масивний «Garmin GPSmap»;, наче від того сигнал міг посилитись.

Незважаючи на те що вони перебували за двісті кілометрів від найближчих гір, щось блокувало сигнали з супутника. Крутий «Gar-min GPSmap 78s» перетворився на просто коробку, начинену елек-тронікою.

XL

Друзі розташувалися півколом обабіч пригаслого багаття й радились.

– Нам не потрібна карта, – доводив Левко.

– Ми не можемо рухатися без навігатора, – перечив Ґрем.

– До біса навігатор, лишилось кілька кілометрів! Сьомо, скажи йому, – гарячкував українець, кидаючи багатозначні погляди на ро¬сіянина (я попереджав, що так буде, не слід було брати з собою гомосексуал іст ів!).

– Зате яких кілометрів... —^ хитав головою Ян, косячись у бік джунглів.

Левко цокав язиком і зітхав з виглядом людини, яка втомилася спе¬речатися з розумово відсталими.

Сьома мовчав, по черзі повертаючи голову на того, хто брав (чи то пак перехоплював) слово.

– Ти впевнений, що ми дійдемо до Аппер-Вінкер-Лейк без допо¬моги «Garmin’a»? – Сатомі зазирнула в очі Левку.

– Абсолютно. – Хлопець стукнув кулаком по нозі. – Бляха, ви наче в похід ніколи не ходили. Достатньо компаса.

– А що далі? Як ми вийдемо до нижнього озера? Як знайдемо І І кам’яну дорогу? – не заспокоювався американець.

– Забудьте про карту. Озера Є, вони там. – Левко витягнув ру– іку на південь. – Ми це знаємо, ми бачили їх у «Google Earth», і, щоб дістатись туди, нам не потрібен GPS-навігатор. Не шукайте проблем ■там, де їх немає. Скільки разів за минулі три дні ви зазирали в кар¬ету? – Хлопець обвів поглядом товаришів, вони помовкували. – Отож бо й воно. Бо то не карта, а ілюстрація до інструкцій, як дійти до Паїтіті.

– Але ж навігатор... Ми можемо прошляпити озеро і не дізнаємось про це. Українець скорчив презирливу міну. – Half empty bottle man1. – Це він про Ґрема. – Навігатор запра¬цює, я впевнений. Гадаю, проблема зі зв’язком тимчасова. – «Garmin GPSmap 78s» лежав перед українцем, на екрані перманентно блимав напис «

CONNECTING

ТО A

SATELLITE

...», проте з’єднання не вста-новлювалось. – Навіть якщо сьогодні-завтра зв’язок не відновиться, до Лоуер-Вінкер-Лейк якихось п’ять кілометрів!.. О, боги, не кажіть мені, що ми пролетіли пів-планети, щоб відступити за крок від мети. І «Ну, не за крок, – подумав росіянин, – але...» Він не поділяв Лев– кового ентузіазму. Магнітний компас – ненадійна штука, і в таких нетрищах вони можуть почати намотувати кола навіть на десяти ква-дратних кілометрах простору. Враховуючи, що ні в кого з них немає інсобів зв’язку з цивілізацією, такий розвиток подій, м’яко кажучи, небажаний. Водночас Сьома не хотів згущувати фарби. – Не сваріться, – втрутився він.– Не встигли відійти від Ріо– де-лас-П’єдрас, а вже кидаємось один на одного. Давайте так: виру¬шаємо на південь, щоб якнайшвидше досягти Аппер-Вінкер-Лейк І Лоуер-Вінкер-Лейк. Біля нижнього озера шукаємо початок кам’яного шляху, який описував Ґуннар. Якщо не знаходимо тракту і GPS-наві– кігор не вмикається, ми повертаємося. Згода? – Так, – сказав Левко, г – О’кей, – знизала плечима японка. – Добре, – після паузи погодився Ян Фідлер. і– Пообіцяй, що дамо задній хід, якщо біля Лоуер-Вінкер-Лейк Кінгіпіп» не ловитиме сигнал, – прискіпався Ґрем.

– Обіцяю, – стримано всміхнувся Семен.

– Тоді я в ділі.

1. Людина, дня якої келих завжди наполовину порожній (англ.).

XLI

31 липня 2012 ронц. 10:00 [UTC-5]

Мagpe-ge-Діос

Небо затягувала однорідна попеляста імла, протискаючи сонячні про-мені у вигляді розсіяного світла, але не пускаючи у верхні шари атмо-сфери парникове тепло. Мандрівники в буквальному сенсі стікали по-том. Якщо на шию чи на тулуб під пахвами всідався москіт, бідолаха ризикував втопитися.

Друзі поскидали наплічники на землю; ніхто не подивився, що під ногами чвакає. Ян, Грем, Сьома і Сатомі розстелили каремаг | і безсило повсідалися на нього. Перехід тривав лише дві години, але вони вимучились гірше від рабів на будівництві єгипетських ні рам ід.

І тільки Левко стояв на ногах, наприндивши губи і переможно по-зираючи поперед себе. Перед хлопцем, витягнувшись із північного сходу на південний захід, розкинулось овальне озеро – Аппер-Вінкер– Лейк. Вони добрели до нього без проблем (якщо не брати до уваги м’язів, що починали тремтіти від однієї думки про рух – ще до того, І як мозок слав команду на скорочення).

– Бачите? – Хлопець переможно зиркнув на товаришів. – Про стіше простого.

– Ага, – прохрипів Ян, відпиваючи води з пляшки. Відзадушлп ! вої спеки його шкіра зблідла, а очі, навпаки, стали червоними.

Озеро простягалося метрів на чотириста і, судячи з кольору воли, І було неглибоким. Низькі береги вкривала трава, де-не-де розбавлю на невисокими деревами. Високі з якихось причин біля води не росли, Можливо, воду перенасичували солі й мінерали, що їх відлякували, І

Українець став спиною до приятелів, затуливши собою «Garmin і ввімкнув пристрій.

CONNECTING ТО A SATELLITE... Усе працювало, але зв’язку не було.

– Пропоную на честь нашої маленької перемоги, – вперши ру ки в боки, Левко ступив до змучених тіл, що сиділи плече до плеча І Ці карематі, – відкрити коробку печеньок, яку ми тягли аж від Ліми, І і відсвяткувати.

– Є-є-є-є-є! – заплескала в долоні Сатомі.

Ґрем і Сьома теж не протестували. Харчі були рівномірно розпилі 1 лоні між хлопцями, і Ґрем, який пам’ятав, що впаковував корооку| з шоколадним печивом, придбаним в аеропорту Ліми під час переел і

ки, потягнувся до свого рюкзака. Через хвилину, переривши полови¬ну наплічника, мулат підняв сконфужений писок: і – Його нема...І– Де воно? Хтось украв? – щиро здивувалась японка (Левко пе– ресіпнувся).

Ян зітхнув і сказав: к– Не бийте, це я його з’їв.

– Бадді, ти зжер усе печиво? Нахабна слов’янська морда! Коли? І – Вчора вночі. Я думав, у нас є ще. Я ж не знав, що це остання ко¬робка.

– Безсовісний, – надула губки дівчина. – Пробачте, я їсти хотів... – їсти хотів? – розійшовся американець. – Чого ж ти вівсянку Ні* гриз? Чого поліз по бісквіти, скотино? Я ніс їх на горбу від самого Мальдонадо! – Янкі, не наїжджай, це ж просто шоколадне печиво. – Ти уявляєш, чого варта одна печенюшка в такій дупі, де ми зараз? І* – Ну чого ти хочеш від мене? Хочеш, після повернення куплю ТО¬ЛІ квиток на Бібера?

Сатомі розреготалась.

– Пішов ти! – Ґрем почервонів. – Пішов до свинячої матері! І Левко махнув рукою і потюпав до замуленого берега озера. Про– /ігршись крізь високу (до пояса) траву, присів навпочіпки і зачерпнув йоду рукою. Вода була тепла й масна, по ній шмигали якісь комахи. Під озера тхнуло прілою цвіллю.

Незабаром до українця приєднався Семен. За їхніми спинами Ґрем іСнтомі шпетили Яна за безпардонне нищення колективних запасів. Про що думаєш? – спитав Сьома.

Ловко дивився на південний берег озера.

– Через півгодини рушаємо. Маємо завидна дійти до Лоуер– Иінкор-Лейк... А ти?

Росіянин смикнув плечима: к Та ні про що...

Насправді він думав, що печиво – це тільки початок.

XLII

На той час, коли вони приплелись до Лоуер-Вінкер-Лейк, усі п’ятеро Ні рисувались, як поламані роботи або як люди, яким років десять тому потрощили кості і всі кістки зрослись неправильно.

Нижнє озеро також витягувалось на чотириста метрів, але здава¬лося більшим за верхнє, бо було круглішим. На південному заході за озером відкривалась вільна від нетрищ галявина, в усіх інших місцях тропічний ліс підступав майже до берега.

Було ще рано, до сутінків лишалося три з половиною години, але Левко не ризикнув пропонувати друзям іти далі, справедливо побою ючись, що його заб’ють до втрати пульсу. Нічого не вигадуючи, про¬сто втому місці, де вийшли до нижнього озера, мандрівники стали об* лаштовувати табір. Сатомі розклала свою лялечку «Unna», Грем і Я и напнули «Quechua», а Сьома з Левком порались над речами, збаг¬нувши, що доведеться викинути половину з того, що несуть, інакше вони не дійдуть до Паїтіті.

Левко перевірив GPS-навігатор (зв’язку, як і раніше, не було) і, незважаючи на втому, мовив до Семена:

– Я хочу її пошукати.

Росіянин збагнув, що йдеться про кам’яну дорогу.

– Ризикнеш піти сам?

– Не переймайся. Я нікого не прошу йти за мною. Просто відчу ваю, що вона поряд.

Семена цілковито вимучила, просто знищила кількагодинна рубки крізь сельву, йому було байдуже.

– Роби, що хочеш, Лео, – махнув він рукою.

– О’кей. До вечері повернуся.

Захопивши пляшку води і мачете, українець став на ноги. М’язи гу діли, наче високовольтні лінії, але запалу в крові було більше, і він рі шуче подався в напрямку джунглів.

– Ти куди? – змученим голосом окликнула Сатомі.

Хлопець розвернувся і дещо придумав.

– Можна взяти фотоапарат?

Дівчина здивувалась, але відповіла ствердно:

– Бери.

І простягнула маленький рюкзак з «Nikon’oM».

ХLІІІ

31 ЛИПНЯ 2012 ро, 18:05 [UTC – 5]

Magpe-ge Дюі

Левко вповзав у табір навкарачки. Він уперше в житті осягнув, ши фраза «валитися з ніг від утоми», може бути не метафоричною. Перед табором хлопець намагався встати і йти – хай не як людина, хоча о

як пітекантроп, – але сила тяжіння згинала і ставила його рачки. Хло¬пець приповз до вогнища на колінах.

Ян і Сьома кинулись до Левка, допомогли стати на ноги і підтягну¬ли до наметів. Грем нашвидкуруч спорудив ложе зі спальників, куди иклали хлопця.

Насамперед він присмоктався до пляшки з водою, випивши за раз мпйже півлітра.

– Пригальмуй, – сказав Сьома, – у нас закінчується вода, н озерну, дивлячись на те, що в ній бовтається, ми не питимемо.

Потому Левко змолов тарілку каші, закушуючи її смужками беко-ну. Коли він наївся, американець сів поруч, поклавши хлопцю на ко¬ліна СРБ-навігатор. – Зв’язку нема, – сказав і затих, спостерігаючи за реакцією українця. Левко мовчав, віддихуючись після трапези. Хвилини через дві він підтягнув до себе фотокамеру, ввімкнув її в режимі перегляду фото– ір.іфій і хрипко промовив: – Як вам таке, чуваки? Його очі шалено ятрилися.

Па картці пам’яті було лише два знімки – того самогомісця – ” Один зі спалахом, другий без. Під аркою, утвореною переплетінням буро-зелених крон, розгортався широкий кам’яний тракт, сформова¬ний з чорних брил неправильної форми. Він був нерівним, більш не– ЙІИНЙМ, ніж автентична довоєнна бруківка в Україні, та все ж – то ШЛИ дорога, жодного сумніву. Акуратна мозаїка каменів тягнулась ІАШіпну й завертала, зникаючи вджунглях. Хай якою густою була рос– міпшість довкола, дорога була збудована так добротно, що не зарос– <ін протягом віків. Дерева, кущі і трава випирали з боків, немов при¬мни,ноні каменями, тягнулись угору і змикались на висоті півтора-два ||Три над кладкою, формуючи подобу тунелю.

– Неймовірно... – прикривши рот долонею, прошепотіла Сатомі.

– Вона існує, – прохрипів Левко, очі палали, як дві жарини. – Гуннар не брехав.

Сьома, який за ті дві години, поки Левко тинявся, шукаючи поча¬ти мощеного тракту, непогано відпочив, висунув пропозицію пере– ни пі габір до початку кам’яниці, на що Левко відповів заразливим Цкшінням. На той час споночіло, і ніхто не виявив особливого бажан– ЙИ перетягувати намети й спорядження вглиб лісу.

А марма. Оскільки місце для табору вони вибрали паскудне.

Гірше просто не буває.

ХLIV

1 серпня Є012 РОНЦ. 00:19 [UTС – 5]

Мадре-де-Діос

Левку сниться, що він крокує галереєю в надрах велетенських руїн. Ліворуч і праворуч тягнуться ряди пощерблених часом гра А нітних колон. Зі стелі звисають ліани і рваний мох. По долівці в’ються химерні візерунки. Він намагається знайти вихід із га¬лереї, щоб окинути оком, осягнути, як виглядає споруда (піраА міда?.. фортеця?., укріплений храм?..), але бачить лише ходи що розбігаються в різні боки.

Невдовзі хлопець потрапляє в кімнату з вогнем. Він довго ди» виться на язики полум’я і думає, що вони дивні (якийсь час не розуміючи чому), а потім усвідомлює, що витріщається на лоа гонь, але не чує запаху диму. Левко заворожений. Вогненні щу> паЛьці повзуть кімнатою, підбираючись до хлопця, і він розу-1 міє, що серед руїн починається справжня пожежа...

/ ось вогонь дістає його. Левко витягує руку (безглуздий жест), | щоб захиститися, і відчуває, як дивний вогонь без диму і запаху обпалює спочатку пальці, потім долоню і врешті передпліччю,

Жар наростає. Левко хоче втекти, але не може зрушитиі з місця.

Він чує крики.

«Пожежа! Горить! Усе палає!»

Повертає голову і бачить Сатомі. З японкою на перший п(Ш гляд усе добре, але крики повторюються, і Левко усвідомлюся що вони вилітають із рота дівчини.

«Рятуйте Я горю!»

На його очах по тілу Сатомі розповзається полум’я, що /щ*І ніше лишалось невидимим, так, наче своїми вигуками дівчпнШ матеріалізувала вогонь.

«Вогонь! Я ГОРЮ! ДОПОМОЖІТЬ!!!» – заходиться вереском і японка.

Між тим жар, що охоплює руку, стає нестерпним. ЛенкЩ відвертається від укритої вогнем Сатомі й озирає кімнати 1 (в першу секунду не помічаючи заграви, та згодом вогонь з ядЯ ллється). За мить він сам кричить від болю (шкіра пузириіпьщ ся, лопається...) і...

...прокидається’ ‘

– Пожежа! Я горю!

Хлопець заснув під відкритим нёбом, його так і лишили, накривши згори чиїмось спальником, замість перетягнути в намет. Левко повер¬ив голову на голос, але не побачив нічого, крім нафтової пітьми. Зір Іе було, небо затягували розкатані в один великий ‘млинець хмари. В Я вся палаю! Допоможіть мені!

Кричала японка.

– Сатомі? – окликнув Левко, гадаючи, чи це не продовжен– I НЯ сну.

– Лео, допоможи!

– Що з тобою?

Українець скочив на задерев’янілі ноги і вмить зрозумів, що не за– I Шадить Сатомі, адже сам горить. Права рука, якою він уві сні закри¬вався від вогню, палала.

– А-а-ар-р, чорт! – заричав він, струшуючи передпліччям, і тіль¬ні тоді збагнув, що не бачить полум’я. Левко відчував, як вогонь об– I Шалює шкіру, пробираючись углиб руки, як здуваються пухирці по всій І довжині від кисті до ліктя, але Самого вогню не бачив. Рука була тем– | іою, як і все довкола. – Що за...

– ЛЕО!!!

Галас розбудив Сьому. Левко почув, як роз’їжджається блискавка І ми Вході до намету, після чого зсередини висковзнув промінь світла. Кемен присвічував собі ліхтарем.

– Чого кричите? Що сталося, Сатомі?

– Мої ноги! Я вся горю!!!

росіянин освітив голі ноги японки, на яких не було ані жаринки. В – Я не розумію...

– Сьома, вона говорить правду. Я відчуваю те ж саме, у мене «па– Мпє» Передпліччя.

Семен перекинув промінь на Левка, і українець жахнувся. Рука виглядала так, наче її обпалили вогнеметом: м’язи роздулися, шкіра почервоніла і вкрилася пухирями.“ Чувак, що ЦЕ?

К Сьома підійшов ближче й одночасно з Левком помітив комах. По Передпліччю повзали бурі п’ятиміліметрові істоти з товстими задніми ^В^и,’,ами– Росіянин опустив промінь під ноги, освітивши видовище, »Ід якого волосся стало сторчака. Земля пульсувала від крихітних ті– Щ9іш – весь табір заполонили кусючі комахи.

МУРАХИ! – мов ошпарений заволав Семен, впізнавши напад¬ників, – Що?

– Вогненні мурахи! Ґреме, Яне, вставайте! Fire ants’! ТІКАЄМО!

Зрозумівши, в чому проблема, Сатомі стала збивати мурах з міг,

Левко струсив комах з руки, але вони полізли на литки.

– Ці падлюки геть скусали мене.

– Вони не кусають, а жалять, Лео! До озера, мерщій!

– Аякже табір? – вирячився Левко.

– Якщо ми лягли ночувати на шляху колонії, то НЕМА ВЖЕ 1II ЯКОГО ТАБОРУ!

Ян і Ґрем, вскочивши у самісіньку гущу мурашиного війська, мив цем зорієнтувалися, що й до чого, і за мить четверо хлопців і дівчині мчали берегом до Лоуер-Вінкер-Лейк.

Забігши у теплу воду, вони поприсідали, лишивши на поверхні ли| ше очі й носи. Отак і сиділи в цілковитій темряві.

– Довго вони будуть безчинствувати? –спитав Лео.

– Не знаю, – булькнув Сьома.

– Народ, а крокодилів тут немае? – полився крізь пітьму стур| бованйй голос Грема.

– Які крокодили в такій ковбані? Ти б іще про акул спитав, ч прогудів Левко, але, подумавши, для певності уточнив у Семена: Н Правда, Сьомо? ‘

Сьома витримав багатозначну паузу (міркуючи, чи не заверещав і не почати бовтатись, вдаючи, що за ногу вхопив кайман), але вигв дав дещо краще.

~ – Ясне діло, що каймани тут не водяться. Вони не живуть у закря тих водоймищах, та й їжі в озері небагацько для підтримання хоч якої їсь популяції... – Знову пауза. – Зате тут є сомик кандиру. – І <на мовк.

Минуло півхвилини, Ґрем заворушився:

– Семе... чувак... а що таке «сомик кандиру»?

– Рибка.

– Рибка?

– Ага. Маленька така рибка, не більше віддвох сантиметрів у де вжину...

З боку Ґрема надійшло полегшене зітхання. Двохсантиметрова рц| ба – це не страшно. Сьома правив далі:

– ...яка на запах аміаку з сечі забирається в сечовий міхур...

! Куди???

1 Вогняні, або червоні, мурахи – група мурах, які, окрім міцних щелеп, мають у нижній частині отруйне жало. Дія отрути схожа на опік від полум’я (Звідси й назва).

– ...в пісюн, Ґреме, і присмоктується до його стінки. Через день сомик клеїть ласти, благополучно забувши відсмоктатися, І починає нигти. Діло закінчується операцією, яка...

– Та пішли ви всі в сраку! – заверещав Грем, вискакуючи з во Іди. – Ви вже дістали з вашими нетрищами, кайманами, мурахами

Сомиками-розтуди-їх-маму-смоктунцями.

Ян, Сьома і Левко від душі розреготалися.

XLV

Наслідки нічного набігу були приголомшливими.

Уранці нового дня четверо хлопців і дівчина, мокрі, голодні й невиспані, тинялись по спустошеному табору, не вірячи власним очам. Та– Вбір виглядав так, наче його всю ніч дерли на шматки хворі на сказ со– ■баки. Намети здулись, опавши на землю рваними ганчірками. Два

новенькі спальники з «ІКЕА» (ті, якими кутався Левко) перетвори– I лись на лахміття, подібне до решток повітряних кульок, що луснули К від надмірного тиску. Вогняні монстри погризли три з чотирьох каре– I матів, І тепер поверхня, яка ще вчора була гладенькою, нагадувала К Макет марсіанського рельєфу. Всі харчі (рівно як і все, що пахло ■Харчами), не запаковані в металеві банки чи герметичні упаковки, му– ■рахи з’їли або забрали з собою. Зрозуміло, добираючись до їжі, вони ■розгризли наплічники. Дивом уціліли рюкзаки Левка, Яна і сумка з ре– ■чами Сатомі. Наплічник Сьоми також виглядав непошкодженим, але К Щойно росіянин узяв його за лямки, дно прорвалось і все, що було все– ■редині, висипалось на землю.

Ноги Сатомі розпухли і страшенно свербіли. Праве передпліччя В Левка роздулось і стало схожим на перекачану руку армреслера.

– Жесть, —^ прокоментував Левко, дивлячись на купу Семенових вечей.

– Ага, – підтакнув Ян, перебираючи продукти. – У нас більше І немає м’яса. Взагалі.

– ^ сухофруктів теж, – додав Сьома, ногою розгорнувши вміст І Лишеного рюкзака.

Зате вівсянка на місці, – продовжував інвентаризацію чех. г – Хоч щось...

Хотіли зменшити вагу наплічників?і– насміхався мулат. – Ось і набудь ласка.

Аде моя «Unna»? – Сатомі сконфужено водила очима по міс– I цю стоянки.

Левко пройшовся поглядом по табору. Яскраво-рожевий надлег¬кий одномісний тент компанії «Hilleberg» безслідно щез.

– Вони зжерли «Unna». – Дівчина шоковано кліпала. – Ви тільки вдумайтесь – ці потвори ум’яли намет за шістсот євро!

– І я впевнений, навіть не подавились, – гигикнув Левко.

– Не смішно! – огризнулась японка.

– Добре, хоч печиво їм не дісталось, – косячись на Яна Фідлер;і, зіронізував Грем.

– Де я тепер спатиму?

– Візьмеш наш. – Українець спаковував свою «китсяку» за дві¬сті сорок дві гривні. На наметі не було навіть дірочки: чи то через ці¬ну, чи то через токсичність матеріалу мурахи погребували ним. – Він цілісінький, наче щойно з магазину. Ми з Семом спатимемо під від¬критим небом. Намети все одно від москітів не захищають.

– Це ваш не захищав, – бідкалась дівчина, – а моя «Unna».

– Ну й де тепер твоя «Unna»? – скалячись, обірвав її Левко.

Тим часом американець витягнув з-під намету свої похідні кросів¬ки, точніше підошви від своїх похідних кросівок, і його жартівливіш настрій вгас. Ненаситні санітари лісу зжерли всю шкіру, лишивши тільки підметки і металеві кільця, крізь які проходили шнурівки. С;і мих шнурівок не було – їх теж зжували.

Напад вогняних мурах заполонив думки мандрівників, і ніхто білі, ше не звертав уваги на те, що «Garmin GPSmap» уперто відмовля еться ловити супутниковий сигнал.

...Того дня знову вийшли пізно. По-перше, довелося наново готув;і ти кашу, оскільки залишене звечора їдло мурахи «підмели». По-друге, потрібно було дати лад запасам, визначивши, на скільки часу їх виста чить, і перепакувати речі. Сатомі відтепер несла тільки намети (Левко ву «китсяку» і Ґремовий «Quechua», добряче згризений, та все ж при датний для користування) і вцілілі спальники. Хлопці розподілили продукти між трьома рюкзаками й однією сумкою (лишилася переваж но вівсянка, при економному використанні її вистачить на десять дні в); пляшки з водою обв’язали мотузками, щоб нести, перекинувши через плечі та шию, – місця для них не було. Сьома поділився парою кедів із Ґремом. Кросівки муляли, але нічого ліпшого не було.

Прогілентавшися залишеним з учора проходом, яким повертався з розвідки Левко, п’ятеро мандрівників дісталися початку кам’яного тракту. Довго тупцяли, не насмілюючися ступити на перші камені, бо ячися, що дорога розчиниться в повітрі, немов пустельне марево, на стільки нереальною вона здавалася серед джунглів.

Хто її будував? Коли? І навіщо?

– Це від інків? – Грем стомлено покосився на Сьому.

– Схоже на те. – Тракт справді нагадував інкські дороги, та по¬мри це в голосі Семена не чулося певності.

Сатомі дістала фотоапарат і зробила кілька знімків.

Незважаючи на виснаження, серця хлопців і дівчини радісно кала¬тали. Дороги просто так не будують. Дорога завжди кудись веде.

Левко, підтягнувши перемотаний скотчем наплічник і поправивши іЧОтири пляшки, що теліпалися на шиї (по дві з кожного боку) і стра¬шенно заважали просуванню, вступив на кам’яницю.

...Йшли повільно. Ґрем мучився із замалими кедами, Сатомі потер¬пала від мурашиної отрути, що в’їлася в ноги, Левко і Ян насилу втри¬мували речі в потріпаних наплічниках, що розлазилися на очах. Бруд¬ні й невиспані, вони нагадували зграйку бомжів, що повертаються ;і нальоту на міське сміттєзвалище.

Спочатку кам’яний тракт прямував на північ-північ-захід, і тільки через три кілометри завернув на захід. Незабаром справа від дороги стали з’являтися нагромадження гранітних брил, що поступово зрос– іалисьу суцільну стіну. Кам’яниця звивалась, повторюючи контур не– ішсокого плато, що простягалося з півночі.

Переборюючи біль у ногах, Левко крокував попереду і думав ви-нятково про те, що їх чекає. Сьома крокував за ним, майже не дивля¬чись під ноги, безперестану крутячи в голові одне питання: чому?

Виявлення дороги в джунглях на схід від регіону Куско, колиски ци– нілізації інків, є відкриттям світового масштабу. Дуже мало мандрів¬ників, дослідників чи істориків можуть похвалитись такими досягнен¬нями, тим більше на початку XXI століття, в еру «Google Earth» І супутникових навігаторів. Той, хто повідає світовій науці про ка¬м’яний тракт у джунглях Перу, миттєво стане знаменитістю і зможе спочивати на лаврах до кінця своїх днів.

Отож чому ?

Чому Ґуннар Іверс нікому не розповів про дорогу?

Чому послав сюди їх?..

XLVI

1 серпня 801S рокц. 14:26 [UTC—5] Magpe-дe-діoc

Лев ко загальмував так різко, що Сатомі налетіла на нього, ледь не збивши з ніг

– Ой. – Японка визирнула з-за плеча і тієї ж миті позадкувала. Вона б побігла геть, якби Ґрем із Семеном не перетяли їй шлях.

Вони згуртувалися посеред кам’яного тракту і втупилися поперед себе (Сатомі обома руками схопилася за передпліччя мулата), нама¬гаючись осмислити побачене.

Було два нюанси, що змусили їх зупинитись. По-перше, дорога обривалась. Останні кілька сотень метрів кам’яні глиби піднялися зліва від шляху, в результаті чого мандрівники опинилися поміж стін неглибокої ущелини (бескиди здіймались над головами на висоту від восьми до десяти метрів). Дорога петляла по дну розколини (стіни поступово звужувались), точно повторюючи її вигини. І тепер перед хлопцями й дівчиною виник глухий кут – обидві кам’яні стіни зі* мкнулись, перегородивши ущелину.

А по-друге, вони заклякли, бо місце сходження бічних бескидів па висоту чотирьох з половиною метрів було завалене людськими чере пами.

– Мда... – сказав Левко.

– Skull’s Crevice, – як зачарований промовив Ґрем.

– Я... я не знав, що тут... черепи, – Сьома часто дихав, – стілі. ки черепів...

Ніхто з них уявити не міг, що Розколина Черепів насправді ви явиться... розколиною черепів.

Кучугура кісток починалась за двадцять кроків від занімілих мап дрівників і під кутом 45° підіймалась до середини стіни ущелини. Міс цями її присипало землею, з боків вилазила трава.

– Скільки їх там? —| спитала Сатомі.

– Важко сказати. – Росіянин провів пальцями по брові, і то Оуи єдиний рух на всю групу. – Не менше ніж кілька сотень. – Вималю вавши в уяві об’єм, який займатимуть десяток голів, хлопець зроіу мів, що помилився. Тисячі. Десятки тисяч.

– Як думаєш, звідки? – озвався Ґрем.

Сьома задер голову, обдивившись край прямовисної стіни, що фор мувала глухий кут.

– Можливо, на плато відбувалися жертвоприношення, а сюди скидали жертв.

– Як у ацтеків, – докинула японка, отямившись від шоку.

Я читала про те, що у них часом вбивали тисячі людей на втіху бої ам

– Ага.

Левко першим переборов заніміння і рушив до кучугури. Нахилни шись, узяв один з черепів до рук.

– Не чіпай! – зашипіла на нього дівчина.

і – Чого? – Шок поволі минав, вони розуміли, що перед ними зви¬чайні кістки, та ще й дуже-дуже древні. —Був би нівроку сувенір. – Черепу в його руках не вистачало половини зубів, але загалом він ви¬глядав непогано.-Як на череп, звісно.

– Цікаво почути, що б ти лопотів митнику в аеропорту Ліми, по¬яснюючи, звідки взяв костомаху, – оскалився американець.

– А це що? – справа від Левка Сьома помітив присипаний зем¬лею шкіряний мішок.

‘у Хлопці оточили Знахідку.

– Відкривай, – сказав українець Семену. «Ти відшукав, ти в ньо¬му йдлубайся».

Росіянин став навколішки і потягнув лантух на себе. Роз’їдена во¬логою шкіра миттю порвалася, і між пальців Семена посипались... людські зуби.

– Фу-у! – Сатомі закрила рота долонею.

– Бридота. – Левко теж скривився.

Перед ними лежав чималий (літрів на двадцять) мішок, ущерть за¬повнений зубами.

– Тут точно здійснювали жертвоприношення. – Українець по¬клав кілька зубів на долоню і став роздивлятися.

– Боже, як ти можеш? – відсахнулась дівчина. – Лео, Семене, ци якісь збоченці!

Левко відступив, роззираючись. Кістки відійшли на другий план.

І Liкавило інше: де дорога? Він прочісував очима прямовисні стіни, але ті бачив жодного місця, куди могла б завернути кам’яниця.

Зненацька хлопець відчув незрозумілий дискомфорт. Неприємне поколювання огорнуло руки, зацебеніло з пліч на лопатки і далі на по– порек. Воно не було пов’язане з купою черепів – то лише кістки, ста¬рі і етрухнявілі. Збуджену сверблячку викликало інше. Просто... йому шилося, наче щось з’явилося поряд.

Нони не самі – хтось іще є в ущелині.

Лео тримався трохи позаду товаришів. Бачив їх усіх одразу. Ян,

Сатомі, Ґрем і Семен завмерли, не ризикуючи наближатися до по¬рі н’лого травою нагромадження кістяків. Хлопець поводив головою їм,піно і направо. Зі щілин у скелях на нього перло кущисте гілляч– •і*і. рясно завішане лахміттям ліан, підперте стовбурами бамбуку. А годі, підкоряючися незвіданому внутрішньому поштовху, Лев¬ки тіп голову, обнишпорив очима краї розколини і... нагледів над ПІГИІІО людину. То не був обман зору, хлопець готовий був запри-