Текст книги "Твердиня"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 40 страниц) [доступный отрывок для чтения: 15 страниц]

Бо юнак був темношкірим.

22 липня 2008 рокц.

[UTC-5] Хатина Тора Сандерса

36 км на північ від Пуерто-Мальдонадо1. регіон Мадре-де-Діос. Перу

Тор Сандерс відчував, що вони припливуть. Старий норвежець міг скільки завгодно заспокоювати себе, нібито спускався в таку ранню

1 Пуерто-Мальдонадо – місто на південному сході Перу в амазонських тропічних лі¬сах за 55 км на схід від кордону з Болівією, столиця регіону Мадре-де-Діос. засно¬ване 1902 року. Розташоване нагберегах річки Ріо-Мадре-де-Діос, що є притокою Амазонки, і оточене найбільш дикими й важкопрохідними лісами на планеті.

годину до розхитаного вбогого причалу за кілька метрів від своєї ха¬тини, просто щоб набрати води, та насправді він знав, що сьогодні вранці мусить їх побачити.

Тор боявся. Чоловіка сковував благоговійний жах, а руки і спину обсипало пухирцями завбільшки з мурашині яйця (і такими ж мото¬рошно білими) від однієї короткої думки про те, що невдовзі пропли¬ве повз нього вниз по течії Ріки Каменів, Ріо-де-лас-П’єдрас, або, як називають її місцеві, Такуатіману. Скільки їх спустять сьогодні? Двох? Чотирьох? А раптом більше? Норвежець здригнувся. Бувало і таке. У 2005-му, якщо йому не зраджувала пам’ять. Тоді він встиг нараху¬вати семеро мерців.

Як подумати. Тор Сандерс багато чого віддав би, аби лежати зараз на невигадливому лежаку в спальні на другому поверсі своєї хатини, за-кутавшись улюбленою легкою ковдрою, зітканою з вовни лами (її по-дарувала індіанка з селища Ойянтайтамбо), відмежувавшись від усьо¬го світу: від Ріо-де-лас-П’єдрас, від болісних спогадів, котрим начхати на відстань і час (сорок років... сорок довбаних років!), що відділяли йо¬го віддавно вже не рідної Норвегії, і, звісно, від плота, що от-от мав ви-малюватись у тумані. Водночас Тор не міг не дивитися. Темна сторона свідомості, що поруйнувала йому все життя і яку він змії’ упокорити, лиш усамітнившись у найбільш неприступних джунглях Південної Америки, насправді прагнула видовища. Не так багато трапляється у цій глушині (якщо бути відвертим, то взагалі нічого не трапляється... рока-ми), щоб гребувати такою подією. Ті люди й так мертві, він ніяк не до-поможе їм, вони пропливуть повз хатину і повз пляж, що [$Ьтіеняє ха¬щі відводи на протилежному березі річки, незалежно від того,’стоятиме Тор на причалі чи ні. То яка, в біса, різниця? Зате побачене дасть харч для мозку (байдуже, що бридкий), виштовхне з голови інші, ще більш гіркі спогади, і не дозволить з’їхати з глузду безкінечними вечорами про¬тягом сезону дощів. Крім того, було ще дещо. Тор Сандерс не дурень (так завше казав його батько, дубасячи Тора обрубком швабри по но¬гах і спині через якусь дрібну провину, а часто і без неї). Норвежець усвідомлював: хай там хто готує пліт до спуску, він витрачає на це купу зусиль. Треба нарубати дерев, обтесати і зв’язати колоди докупи, роз¬садити «пасажирів». Це цілий ритуал, марудний і нелегкий, а тому ні¬хто не вдаватиметься до нього без вагомої причини. Мерців спускають з невною метою. їх виставляють напоказ. Покійники демонструють, за¬свідчують собою грізне попередження: НЕ ЙДІТЬ ВАМ ТУТ НЕ РАДІ ВАС СЮДИ НІХТО НЕ КЛИЧЕ. А значить, на них треба дивитися. Дивитись і показувати, що розумієш послання.

Тор вступив на причал, що видавався в річку лише на кілька кроків. Дошки жалібно скрипнули, примусивши літнього норвежця неприем¬но скулитись. Сандерс глибоко вдихнув і роззирнувся. Річку Каменів і мангрові зарослі, що заповзали у воду на його боці, застеляв нерухо¬мий туман. За молочною імлою не було видно пляжу на іншому березі (Тор іноді перепливав річку і засмагав там, недовго, наскільки витри¬мувала ніжна скандинавська шкіра, бо тільки там не було комарів). Джунглі довкола хатини стояли мертвотно тихими, так, наче здогадува¬лись, що має незабаром статися. Такими тихими, аж у вухах дзвеніло. «Знову піднявся тиск, – зміркував Тор, прислухаючись до монотонно¬го, майже нестерпного гулу у вухах. – Старію». Він зиркнув скоса на порожнє відро і подумав, що варто було б набрати води (або хоча б вда– і н, що набирає), проте не зміг примусити себе зігнутися.

У тумані над серединою річки безгучно, наче привид, промайнув птах.

Чоловік вичікувально (і в той же час із мукою) вгризався очима у вигин Ріо-де-лас-П’єдрас. Спливло п’ять хвилин, за ними ще п’ять, потім десять, а Тор стояв з відром у правій руці і телющився на північ¬ний захід. Нічого не змінювалось. Здавалося, нетрища залило не ту¬маном, а клеєм. Невже цього разу помилився? Але ж тиша... Така без¬мовність приходить рідко, раз на кільканадцять місяців, щоразу тоді, коли з півночі спускаються небіжчики.

Ще п’ять хвилин – і все так само тихо...

Тор Сандерс не вірив у привидів, духів померлих, віщі сни та ін¬шу окультно-містичну маячню. Він багато недоброго накоїв у житті і, якби вірив у пекло, вже вкоротив би собі віку або принаймні по¬клявся б. Норвежець знав, що мерці пропливуть сьогодні, але не че¬рез те, що вони йому привиділися чи загадковий голос нашептав про них уві сні. Відучора в сельві запанувала тиша: затихли цикади, шовкли птахи, щезли ледь вловні (хоча зазвичай постійно присутні) шерехи щурів і пугикання мавп, що продираються крізь гілля. Гігант¬ські річкові видри, які облаштували кубло під уривистим схилом нище за течією, також не показувалися. Джунглі принишкли, а це означало одне: десь вище по Ріо-де-лас-П’єдрас, можливо, за милю чи дві від хатини Тора Сандерса, хтось валить молоді дерева чула-чу– пл1 і робить із них пліт. Норвежець ніколи не намагався дізнатися, хто

1. Quararibea согсіаіа (південноамериканська самото або чупа-чупа) – високо пло¬доносне дерево, що росте в амазонських лісах Бразилії, Колумбії. Еквадору та Пе¬ру. Сягає в висоту 45 метрів. Плоди оранжево-жовті, їстівні.

це (татусь мав рацію: він же не дурень), але усвідомлював, що ті іс¬тоти поряд. Такуатіману страшенно звивиста; щоби пліт досягнув то¬го місця, де вона впадає в Ріо-Мадре-де-Діос, а потім доплив до при¬стані в Пуерто-Мальдонадо, його слід спускати низько за течією, а не з глибини лісів. Гнітюче передчуття не дозволяло старому заснути протягом ночі, проте це передчуття було наслідком спостережень і аж ніяк не голосом інтуїції, що линув ізсередини. Тор був певен: во¬ни прийдуть.

І мерці з’явилися...

Тор здогадався про наближення плоту, бо туман почав рухатися. Спершу це скидалося на банальне мерехтіння в очах, проте згодом з-за вигину річки (надсамою поверхнею води) посунули перші вираз¬ні клубки. Невдовзі крізь них проступив плескатий обрис, що повіль¬но плинув за течією.

Пліт.

Він наближався.

Тор Сандерс зробив крок уперед, ставши на край гіідмостя, ризи¬куючи впасти, якщо подасться тулубом вперед, і дивився, широко роз¬плющивши очі. По спині забігали мурашки, дихання прискорилось. Пліт насувався, як завше ще свіжий (колоди не встигли розбухнути від води і навіть не всюди намокли), коли зненацька норвежець помі¬тив другий силует, що безшумно виринав з-за вигину. -г

«Ого, то сьогодні їх двоє... Брати-близнюки#, – подумав Тор. На¬справді він не надто здивувався (раніше таке траплялося ), просто При¬кинув, що мертвяків цього разу буде більше. Більше ніж чотири.;

На першому плоту їх було троє. Попри густий туман Тор Сандерс роздивився, що всі небіжчики – індіанці мачігуенга. Одного з мерців розіпнули зірочкою, припнувши руки й ноги по кутах прямокутного плота. Голову бідолахи відокремили від тіла і прибили кілком через горло до живота. Понівечена голова була аж чорною від засохлої кро¬ві. Двоє інших тіл лежали з боків від розіпнутого мачігуенга. Одяг по¬шматований, замащений брудом і кров’ю; у кожного покійника не ви¬стачало лівої руки.

Якраз навпроти будинку норвежця річка Такуатіману петляла: над– ходячи з північного заходу, вигиналася спершу на південь, а трохи да¬лі за течією повертала на захід. Кілька секунд Тору здавалося, що ка¬ламутні води женуть пліт акурат до його причалу. Він перестав дихати, відчуваючи, як між пухирцями на шкірі відбруньковуються краплі хо¬лодного поту. Скручені мотуззям колоди повільно, але невідворотно насувалися на Сандерса, та, щойно він зібрався ступити крок назад

( щоб потім плигнути на берег і панічно дременути геть), відбійна хви¬ля спинила пліт і виштовхала назад, на середину річки.

Тор видихнув.

Другий пліт сунув повільніше, бо глибше сидів у воді. Покійників на ньому накидали абияк. Тіла скоцюрбились, переплелися, нагаду¬ючи клубок товстих неоковирних змій. Вниз за течією пливла без¬формна кучугура з людського м’яса, з котрої то тут, то там витикала¬ся нога, рука, чиясь потилиця... Витріщившися, Тор став рахувати.

«Один, два, три, чотири, п’ять... – Пліт рухався, норвежець збив¬ся. – Прокляття! Один, два, три... п’ять... сім... – Зробив паузу, по¬жираючи небіжчиків вицвілими очима. – Вісім?» Скільки ж їх там? Семеро? Восьмеро? Тіла були покалічені, на похідному одязі, наче ні зо рун к и на зміїній шкірі, проступали криваві патьоки. Найбільше познущалися з голів. У всіх, які Тор Сандерс зміг вирізнити з кучу– і урн, невідомі кати повідрізали вуха, губи й носи, викололи очі. На місці очних яблук полискували гладенькі й чорні річкові камінці. Ли– оонь, ті вставлені камені жахали найбільше. Норвежець думав, що мав би відчувати жаль до нещасних, проте чомусь ненавидить їх і бо¬їться. Чорні камені замість очей перетворювали безжально закато– нлних невинних жертв на кровожерних демонів, людиноподібних монстрів з іншого світу, які не заслуговують на співчуття. Більшість небіжчиків, як і на першому плоту, були бронзовошкі– рими чорноволосими мачігуенга. І тільки тоді, коли пліт проминув при¬чал, Тор помітив бліде обличчя, притиснуте до колод чиєюсь розбух– тю литкою. Також без носа, вух і очей. Отже, принаймні один із них білий. Тор не встиг відійти від першого потрясіння (десятеро... цього ро¬ку спустили мінімум десятеро!), коли йому в горлянку вчепилося друге. З північного заходу насувався третій пліт. Покремсане зморшками лице норвежця збіліло, а порожнє відро випало з рук. Лунко вдарившись, воно затрималось на крайній дош¬ці, гойднулося, наче роздумуючи, падати чи залишатись, а тоді шубовс¬нуло у воду. Тор відступив на крок і вперше за ранок подумав, що кра¬їно було не виходити. Краще було лежати, нехай і без сну, втупившись у стелю і нервово смикаючи закладеними одна на другу ступнями, тіль¬ки б не спускатись до води і не бачити цього пекельного параду. На третьому плоту було лише двоє тіл. Вони сиділи, повернувшись обличчям одне до одного і гю-турецьки склавши ноги. Обидва – бі¬лошкірі. Живі? – тьохнуло у норвежця під серцем.

Аби ж то. Як і в попередніх мерців, з облич було видалено губи, ву¬ха, носи і навіть повіки. На місці очей – відполіровані камені. На бі¬цепсах – незрозумілі поздовжні розрізи, що вже почали гноїтись. Од¬не з тіл, схоже, належало жінці. Сандерс не був упевнений на сто відсотків, адже обидва мерці мали короткі стрижки, а лиця були та¬кими понівеченими, що годі розрізнити стать, але на сорочці, на гру¬дях покійниці, проступали багряно-чорні плями овальної форми – так могла виглядати лише жінка, якій відрізали молочні залози.

Перші два плоти трохи розігнали туман, тож, коли третій порівняв¬ся з причалом. Тор роздивився чоловіка й жінку напрочуд чітко. І зро¬зумів, чому вони сидять. Голова чоловіка була закинута назад. Шия надрізана й розчахнута, чимось нагадуючи другий рот – зухвало усміх¬нений, і крізь розрив витикався кінець загостреної палиці. («Немов олівець із пеналу, – подумав Тор і тут-таки здригнувся: – Проклят¬тя! Паскудство! Про що я думаю?!») Чоловіка й жінку настромили на затиенені між колодами палі і в такому положенні пустили в недовге плавання до Пуерто-Мальдонадо.

Останній пліт беззвучно зник за поворотом річки.

«І це вже вшосте за останні десять років...» – якось відсторонено’ відзначив Тор. Так астроном проводжає комету, яку давно дослідили.

Одинадцять років тому, взимку 1997-го, вперше побачивши шАт з мерцями, Сандерс страшенно перелякався і... зробив велику помил¬ку. Норвежець приїхав у Перу сорок років тому, покинувши батьків¬щину з причин, про які він уже чотири довбані десятиліття намагався забути. На той час Республіка Перу була цілковито вільною країною. Чи не найвільнішою у світі. Ти міг прожити сорок, п’ятдесят, шістде¬сят років, зрештою – все життя, і ніхто за цей час жодного разу не попросив би тебе показати паспорт. Звісно, якщо жити по-людськи. Тор осів у невеликому містечку Трухільйо на півночі країни, сподіва¬ючись почати все спочатку, але жити по-людськи у нього не вийшло. Причини були різні: зовнішність (перуанки штабелями падали до ніг синьоокого блондина), запальний характер, хороші товариські стосун¬ки з віскі тощо. Після п’яти років у Трухільйо молодий Сандерс влип¬нув у чергову неприємну історію, що поставила його перед вибором: дістати свій паспорт і повернутись у Норвегію, де на Тора чекало до¬вічне ув’язнення, або ж тікати ще далі. Так він опинився у Пуерто– Мальдонадо, а згодом і? амазонських нетрях, де безвилазно киснув уже протягом тридцяти чотирьох років. Часом Тор підсміювався над со¬бою: він тікав, не бажаючи скніти до смерті у в’язниці, а загнав сам себе в глушину, стократ гіршу за одиночну камеру. Сидів би зараз

у НІорвегії, міг би хоч телевізор подивитися... Так ось, узимку 1997 ро¬ку совість напосіла на норвежця з особливим завзяттям. Побачивши мерців, він поплив навздогін, пригнав пліт до причалу, переконався, що серед них немає живих, і тільки після того сам приволік тіла до Пуерто-Мальдонадо. На той час навіть у такій країні, як Перу, без пас¬порта вже не можна було. Тора півтора тижні протримали у буцегар¬ні, протягли через кілька виснажливих, але безглуздих допитів, після яких він почав думати, що вбивства повісять на нього, а потім... від¬пустили. У нього не було паспорта, не було візи, не було дозволу на проживання, а йому доз вол или піти. Відчиняючи камеру, старший офі¬цер майже благально подивився на норвежця і промовив: «Не встрявай. Хай буде як є». Сандерс довго не міг збагнути, в чому річ, поки у 1998-му не наштовхнувся на новий пліт. Він помалу почав розуміти. Мерці спускаються з лісів, їх ховають, і... на тому все закінчується. Іс¬трії, звісно, лишаються, їх потай передають із уст в уста, часом вони навіть вислизають за межі країни, але без печаток і підписів свідків ці кюрії – лише міфи. З 1998-го Тор ніяк не реагував на покійників (певна річ, якщо не брати до уваги перестрах). Поки його не чіпають, і пін не чіпатиме...

Старий норвежець постояв ще трохи, зі щемом у серці вдивляючись у мряку (а що, як буде четвертий?потім розвернувся і, перебо¬рюючи ниючий біль у суглобах, почовгавдо хатини. Ввечері він напив¬ся до безтями.

Через три тижні, скуповуючись на ринку в Пуерто-Мальдонадо, Тор натрапить на старий номер «ЕІ Соmегсіо», з якого довідається, хто са¬ме пропливав повз його причал того моторошного туманного ранку.

“Daily Mail”

THURSDAY, JULY 24, 2008

www.dailymail.uk 50 с

ШОКУЮЧІ HOBИНИ

Тринадцять понівечених тіл

Учасники експедиції сера Пола Холбрука знайдені в Перу мертвими1

Джудіт Тойнбі

Вчора опівдні посол Перуанської республіки в Лондоні Хосе Луїе Біскет підтвердив інформацію проте, що загін британського природознавця се¬ра Пола Холбрука, зв’язок із яким урвався 5 червня, знайшли у Пуерто– Мальдонадо. Всі учасники, в тому числі Пол Холбрук і австралійський біолог Кетріи Муні, – мертві. Виявлено тринадцять тіл, більшість ІЗ’ЯЙіХ жахливо скалічені. Тіла знайшли на плотах, які прибило течією до1 При¬стані Пуерто-Мальдонадо 22 липня приблизно о 9:30 за місцевим часом.

Жорстокі каліцтва, що їх, за попередніми даними, завдали дослід¬никам іще при житті, шокували не лише Британію, а й весь цивілізо¬ваний світ. Серу Полу зловмисники відрізали статевий член, повіки, вуха, ніс, губи, соски на грудях, викололи очі і вирвали нігті. Крім то¬го, Холбруку вибили практично всі зуби, на місце яких вставили шмат¬ки прозорого кварцу. Обличчя Кетріи Муні сплюндрували таким са¬мим чином; на додачу жінці відрізали груди. Обидва науковці сиділи на палях.

Інші знайдені тіла належать індіанцям місцевого племені мачігуен– га, котрі працювали носіям’и підчас переходів по джунглях; вони та¬кож понівечені. У багатьох не вистачає кінцівок.

1. Стаття у – Daily Маіl за четвер, 24 липня 2008 року. Daily Мail – британська що¬денна газета-таблоїд, заснована 1896 року і розрахована па представників так звано¬го нижчого” середнього класу, друга за загальним накладом ( після <– The Sun – ) га-зета Великої Британії, але перша в історії країни, чин денний наклад перевищив мільйон копій. Щоденний наклад Daily Mail '– у середньому 1 991 275 примірників.

Ввечері в редакцію «Daily Mail» телефонував невідомий, який спо¬вістив, що це не перша експедиція у верхів’я Рїо-де-лас-П’єдрас, яка завершується трагічно. Раніше у сельву вирушали безіменні шукачі пригод, полюючи на руїни й золото інків, тож їхня загибель проходи¬ла непоміченою. Цього разу ім’я Холбрука надало справі розголосу. 5а словами аноніма, протягом останніх десяти років мінімум шість ра– іів у Пуерто-Мальдонадо припливали плоти, навантажені мерцями.

Наразі ця інформація перевіряється.

Прем’єр-міністр Гордон Браун висловив співчуття сім’ям науков¬ців і пообіцяв, що докладе всіх зусиль, щоб відшукати тих, хто скоїв варварське вбивство, і притягти їх до відповідальності. Водночас Бра¬ун жорстко розкритикував Перу, прямо звинувативши уряд країни у бездіяльності. «Про те, що у них [у експедиції Холбрука – Д. Т. проблеми, було відомо ще півтора місяці тому. І що за цей час зроби¬ли перуанці? Нічого! Рятувальники пальцем об палець не вдарили, щоб з’ясувати місцезнаходження сера Пола і його людей. Навіть за¬раз, після виявлення трупів, місцева влада не вжила жодного заходу для того, щоб по гарячих слідах перехопити злочинців», – сказав прем’єр-міністр.

Втім, існує інша думка. Високопоставлений чиновник із міністер¬ства закордонних справ Британії, який побажав лишитися неназваним, заявив у розмові з журналістом «Daily Mail», що британські на¬падки на Перу мають на меті одне: приховати власне безсилля. «Сер Пол поринув у найбільш важкодоетупні ліси на планеті. Він перебу– вав за сотні кілометрів від найближчого житла, схований під непро¬никним покровом тропічного лісу. Можна як завгодно довго винува¬тити перуанців, але річ у тім, що ми – не боги. Ми забуваємо, що навіть найсучасніша техніка має чіткі обмеження. Щоб урятувати лю¬тей, недостатньо вислати за ними гелікоптер. їх потрібно спершу зна¬йти, а для цього знадобляться шість, вісім, може, навіть дюжина гвип– гокрилих машин. Де їх взяти? У Пуерто-Мальдонадо немає жодної. Та навіть якби були, сер ГІол забрів надто далеко. Вертольоти мають певний радіус дії. їм довелося б заправлятись у Пуерто-Мальдонадо, летіти до ймовірного місця перебування експедиції, кружляти там і миттю повертатись, інакше вони зваляться посеред сельви без паль¬ного. Ви мусите розуміти, на планеті існують місця, такі як Еверест, Південний полюс чи Мадре-де-Діос, попершись куди ви не повинні чекати на рятувальний гелікоптер... Навіть якби біля Ліми стояв увесь військово-морський флот її величності, навряд чи ми могли б щось вді¬яти», – стверджує чиновник.

Нагадаємо, сер Пол Холбрук півроку тому вирушив у джунглі Мадре– де-Діос па південному сході Перу на пошуки рудобородого тіті, рідкіс¬ного і донині офіційно не відкритого представника приматів, якого...

The Guardian

хто вои«?

Четверо з тринадцяти знайдених тіл не належали до експедиції Холбрука1 Хадлі Фрімен (Hadley Freeman) спеціально для «The Guardian»

Свіжі подробиці резонансного «повернення» групи Холбрука заганя¬ють слідчих у глухий кут. Чергове відкриття додало таємничості заплу¬таній історії.

Учора стало відомо, що принаймні четверо з тринадцяти тіл, які ран¬ком 22 липня 2008 року прибило течією до пристані селища Пуерто– Мальдонадо, не належали до експедиції Холбрука. Про це на прес– конференції повідомив аташе британського посольства в Лімі Кліффорд. Страттон. Серед незнайомців двоє білих, один представник негроїдної– * раси й один азіат (найімовірніше китаєць). Відомо, що в групі Холбру– ‘ ка на момент відплиття з Пуерто-Мальдонадо було лише двоє білих; ав-стралійський ентомолог Кетрін Муні і сам сер Пол (чиї тіла наразі пе-ребувають у міському морзі й будуть відправлені рідним найраніще за два тижні), – решта учасників були представниками місцевих індіан¬ців мачіїуенга (їх точна кількість донині не встановлена, та вже зараз зрозуміло, що частина мачігуенга досі лишається в джунглях).

Цілком випадково того ж дня пощастило ідентифікувати одного зі сто-ронніх. Ним виявився італійський мандрівник Лука Молінарі, який зник безвісти влітку 2002-го в джунглях штату Акре на крайньому заході Бра-зилії, майже за півтисячі кілометрів від останнього встановленого місця перебування групи Холбрука2. Сеньйор Молінарі не мав наукового сту¬пеня, був радше авантюристом, який нишпорив уздовж Ріо-Пурусу по¬шуках легендарного загубленого міста інків Паїтіті (що часом ототожню¬ється з Ельдорадо). Судячи зі стану небіжчика, Молінарі був у доброму здоров’ї протягом п’яти років після того, як його перестали шукати.

1 Стаття у – The Guardian – и вівторок, 29 липня 2008-го. – The Guardian; – бри-танська національна суспільно-політична щоденна галета, одна з найвнливовіших у країні, заснована 1821 року, щоденний наклад – 204222 примірники. Бразильський штат Акре межуе з перуанським регіоном Мадре-де-Діос.

Імена інших трьох незнайомців встановлюються.

Ще одна цікава деталь. Серед документі в, які виявили на плотах ра– «>м із небіжчиками (здебільшого карти, описи кількох нових видів, а та¬кож закордонні паспорти Холбрука і Муні), опинилось водійське по¬свідчення на ім’я Ґуннар Іверс. Нам вдалося зв’язатись і поговорити І власником документа. Ґуннар Іверс – маловідомий шведський худож¬ник. Йому 67, останні кілька років він проживає в Амстердамі. Ґуннар був вражений, коли почув, іцо його водійське посвідчення припливло з джунглів разом із трупом сера Пола (о, так, звісно, він чув про експе¬дицію). За його словами, він ніколи не був у Мадре-де-Діос і навіть не наближався до Пуерто-Мальдонадо, а посвідчення загубив у 2003-му підчас візиту в Перу (відвідував лише лінії Наски та Мачу-Пікчу). Ста¬рші швед не уявляє, яким чином його водійське посвідчення потрапило на пліт до сера Пола чи до тих людей, які цей пліт спускали.

Кліффорд Страттон впевнений, що найближчими днями у розслі¬дуванні трагічної загибелі сера Пола Холбрука відбудеться відчутне зрушення. Слідчі наразі розіслали фотографії трьох неідентифікова– них тіл міністерствам закордонних справ відповідних держав, тісно співпрацюють із Інтерполом, а також намагаються вийти на контакт І кимось із тих, хто у 2002-му йшов по слідах Луки Молінарі.

USA Today

FRIDAY, MAY 8, 2009 $1.00

СМЕРТЬ Холбрука: новi загадки.

«Британця не було в тих місцях, із яких надходили сигнали GPS-датчиків», – каже американський орнітолог1

Ричард Хаммет

Недавні відкриття спричинили нову хвилю дискусій навколо загибелі одного з найвідоміших зоологів сучасності, сера І Іола Холбрука, яко¬го по-звірячому закатували в Перу в липні 2008 року.

1. Стаття в – USA Today» за п’ятницю, 8 травня 2009 року. USA Today* – загаль-нонаціональна американська щоденна газета, заснована 15 вересня 1982 року. З 2003-го змагається з The Wall Street Journal* за звання найбільш тиражованого видання США. Середній щоденний наклад USA Today> – 1817446 при¬мірників.

2008-го, якщо вірити супутнику, Холбрук різко повернув, і саме після цього моменту сліди наче вивітрюються. Я пролетів увесь маршрут від повороту до кінцевої точки і не побачив нічого, що свідчило б про перебування людини. Локатори, може, й були там, але Холбрук – ні. Я стверджую, що після 7 червня британця не було втих місцях, із яких надходили сигнали GPS-датчиків».

За альтернативним коментарем ми звернулися до керівника об’єд¬наної слідчої групи Робіпа Левайна, 48 років. Левайн відреагував до¬волі різко: «Повна маячня. Наскільки мені відомо, щоб триматись v повітрі, «Cessna» мае рухатися зі швидкістю щонайменше 160 км/год. Як можна шукати щось у тропічному лісі, коли мчиш над ним у літа¬ку? Ярдлі нічого не бачив, бо не міг нічого бачити. Це все одно що на¬магатися витягнути голку з копиці сіна, гасаючи довкола неї на спор¬тивному автомобілі».

Зауваження, що Ярдлі все ж спостеріг рештки табірних багать, Ро-бін Левайн відмовився коментувати.

Ані британці, ані перуанці досі не спромоглись організувати пошу¬кові загони, котрі пішли б по слідах загиблої експедиції. Охочих немає.

Дороги що ми обираємо

і

13 березня 2012.18:25 [UÏC+2] Піцерія «Санта-Марія» Рівне. Україна

Незважаючи на будень, простора зала на другому поверсі «Санта-Марії» була вщерть заповненою. Левко приткнувся біля дальньої від схо¬пи стіни і похмуро зиркав на відвідувачів. Навпроти молоде сімейство (.зштовхувало у тлустого п’ятирічного малюка салат із. крабових па¬личок. Малюк мимоволі орудував щелепами, час від часу спиняючись і блимаючи навкруги. Немовби шукав, до чого прискіпатися і заката– I и гарненьку істерику. Зліва (найімовірніше) вершилося перше поба¬чення: худющий студент ( певно, першокурсник) сидів навпроти циба¬тої, коротко підстриженої дівулі. Збоку на столі спочивала непоказна троянда. Студент нервував, невпопад вистукуючи ногою по підлозі. Решта клієнтів виглядали звичайними трудягами, що прийшли на пи¬во після завершення робочого дня.

Атмосфера тиснула на Левка: повітря наскрізь просякло запахом пивних відрижок і неприємним, збудженим гамором.

Потягуючи пляшкове «Stella Artois», хлопець поволі заводився. Він ненавидів чекати. Він видудлив уже дві треті келиха, але який кайф утому, щоб сидіти самотою й цмолити на голодний шлунок теплувате пиво, не маючи змоги замовити піцу? Точніше, замовити він міг, але мусив дочекатися Джоніка. Хлопці не бачились майже два роки, з ча¬су випуску з «водника». І ось тепер, коли нарешті знайшли можли¬вість викроїти день для зустрічі, колишній командир 521-го взводу спізнювався на цілих двадцять п’ять хвилин.

Збігло ще трохи часу. Голод заквилив у шлунку. Левко струснув кистю, вивільнивши з-під манжета сріблястий «Tommy Hilfiger»1, придбанні”! перед минулим Різдвом у duty-iree-магазіші на поромі

1. Tommy Hilfiger>– – американська компанія, що виробляє одяг, взуття, парфу¬ми, годинники та різноманітні шкіряні вироби. Заснована у 1985 році дизайнером з Нью-Йорка Томасом Хілфіджером.

«Viking Line»1 між Стокгольмом і Гельсіпкі. Глянув на синій цифер¬блат. Пів на сьому. Нехай Гена йде у дупу! Не сидіти ж отак увесь ве¬чір голодному! Він вирішив замовити улюблену «Капрічозу» з убив¬чими червоними перчиками, від якої очі вивалюються з орбіт, а кишки аж куріють(чи навпаки, очі димлять, а кишки випадають – у кого як), і в тієї ж секунди побачив Джоніка. Командир 521 -го підіймався схо¬дами.

Найперше, то впадало в око: з часу їхньої останньої зустрічі Гена конкретно набрав вагу. Погладшав кілограмів на п’ятнадцять, не мен¬ше. З жилавого чорнявого хлопаки (зовні схожого на американця) Джонік перетворився на огузкуватого дядька. Лице покруглішало, під очима з’явилися драглисті припухлості. Він змінився до невпізнання.

Вступивши у залу. Гена роззирнувся і побачив Левка.

– О, Бартош! – вигукнув він, проштовхуючись між столами. – Вибачай, старий, затримався. Ну, ти ж розумієш, – діти...

У Левка зачесався язик спитати: «На ’кий хер ти настругав їх стіль¬ки?» Розважливий Джонік несподівано для всіх одружився перед по¬чатком п’ятого курсу. Переддипломним захистом у нього народився первісток. Хлопчик. За рік з’явилася ще одна дитина – цього разу дівчинка.

Але Левко приборкав бажання. Часи, коли вони могли ставити один одному запитання такого штибу і не ображатись, канули в Лету!

– Та розумію. – Левко підвівся назустріч. – Міг хоча б дзеньк¬нути, що затримуєшся.

Вони замовили салати та піцу і... замовчали. Несподівано після більш як року розлуки старі друзі не знали, про що говорити.

– Ти схуд... – зрештою проморив Джонік.

Левко знизав плечима:

– Байдуже. – Обдивився колишнього командира і вирішив, що не коментуватиме його фігуру. А тоді раптом схаменувся: якого біса? Це ж Джонік, його ліпший друг! – А ти – жирний кабан!

Джонік реготнув.

– Таке життя, чувак. У тебе ще все попереду.

Левко поліз у кишеню і витягнув звідти синій квадратний магнітик на холодильник.

– Це тобі, брате Джонні. – На магніті вирізнялась абревіатура КТН, оточена дугами з білих дубових листків і увінчана короною. Вни-

1. Viking Line> – фінська поромна компанія, чиї круїзні лайнери курсують між Фін¬ляндією, Олаидськимн островами, Швецією та Естонією. Заснована 1959 року.

знизу під літерами КТН, ішов незрозумілий для Джоніка напис «Vetenskap och konst»1.

– Дякую! Це з твого університету?

– Так, – гордо проказав Левко. – Це герб Королівського тех-нологічного інституту2.

Отримавши диплом у «воднику», Лео подав документи на грант шведського інституту3, через три місяці отримав його і вирушив на на– вчання до Стокгольма, столиці Швеції, в Королівський технологічний інститут. Хлопець уже другий рік навчався на магістратурі в Департа¬менті промислової екології {Department of Industrial Ecology) серед студентів із усього світу, яких зібрали в рамках програми ПЕР – International Industrial Ecology Program4. Власне, навчання добіга¬ло кінця. Влітку Левко мав захищати диплом.

– Круто, – прогудів Гена, обертаючи в руках подарунок.

Було помітно, як хлопець на коротку мить «просів» чи то від нос¬тальгії, чи то від легких заздрощів. В очах зажевріли вогники жалю: то мало бути його життя. Його, а не Левка. Джонік уявляв, що таке навчання за кордоном: інтернаціональне студмістечко, нові друзі з усіх закутків планети, недільні вечірки, відомі професори і зна-а-ачно біль¬ші перспективи в майбутньому. З його головою, математичними здіб¬ностями і знанням мови Джонік більше підходив для магістратури в ЄС. Та доля розсудила інакше. У якомусь місці кілька років тому він повернув в іншому напрямі, обравши іншу дорогу.

– Яку тебе справи взагалі? – спитав Левко. – Бізнес пре чи так собі?

Через рік після випуску з університету Гена організував власну фір¬му, що займалася продажем і встановленням металопластикових две¬рей та вікон. За сім місяців йому вдалось непогано розкрутитися.

1. Наука і мистецтво (швед.).

2. Королівський технологічний інститут (швед. Кип^Іі^а Текніяка Іід^коіип, ско-рочено КТН) – провідний європейський університет(14500 студентів), розташо¬ваний у місті Стокгольм, Швеція. Заснований 1827 року. Перший політехнічний університету Швеції і на сьогодні найбільший у Скандинавії вищий навчальний заклад технічного спрямування. Головний кампус КТН розташований па вул. Вал– галлавеген (УаІИаІІах’а^еп), неподалік центру Стокгольма. «Наука і мистецтво» – девіз університету.