Текст книги "Твердиня"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 40 страниц) [доступный отрывок для чтения: 15 страниц]

сягтися: на краєчку скелі, просто над ним, стояв і дивився вниз сма¬глявий чоловік зі строгими рисами обличчя і короткою, зовсім не перуанською стрижкою. Кілька секунд вони не рухались, витріща¬лися один на одного, а тоді незнайомець відступив, і нетрища зі¬мкнулись над ним, ніби вода над пожбуреним в океанську глибінь каменем.

Левко замлів, наче в судини замість крові увілляли клею. Задерши голову, він стояв, поки не запекло в очах і не занила шия, але навіть після того не ризикнув відвести погляд. Він бачив джунглі, над ними – затягнуте вічною мармуровою плівкою небо, на тлі якого штовхалися нижчі й брудніші сірі хмари. Джунглі були нерухомими.

– Лео...

Ян, помітивши, що щось негаразд, підійшов до нього:

– Лео!

Ніякої реакції.

– Що там таке? – і собі задер голову. Порожньо.

І тільки коли чех скубнув Левка за руку, хлопець опустив голову.

Нічого.

То був перший раз, коли Левко подумав, що їм не варто було сю¬ди їхати.

Відтоді ця думка не полишала його ні на мить.

ХLVII

Привал у Розколині влаштували не для того, щоб відпочити, просто не було куди йти. Сьома шастав довкола купи черепів, вишукуючи не черу чи хідник, що вивів би їх із глухого кута. Безрезультатно – з трьох боків мандрівників оточували прямовисні стіни.

Левко сидів осторонь, міркуючи над тим, що бачив. Двічі він боя.г ко зводив обличчя, але нагорі не було нічого, крім затягнутих зелен¬ню бескидів. Підсвідомо хлопець намагався переконати себе, що чо ловік йому привидівся, та це не допомагало.

Українець трохи поспостерігав за товаришем, після чого опустим голову, втупившись під ноги. Несподівано помітив продовгуватий циліндричний предмет завдовжки з половину вказівного пальця, що лежав у траві біля лівої ступні. Гладенька поверхня предмету вказу вала на штучне походження. Підчепивши пальцями, Левко підням знахідку.

Під серцем кольнуло, але подиву хлопець не відчув.

Він тримав у руці гільзу від 5,45-міліметрового патрона до АК-74.

Левко покосився на товаришів, переконавшися, що за ним ніхто не підглядає, і став обережно розгортати руками траву довкола місця, де сидів. За півхвилини він знайшов п’ять гільз від куль того ж калібру, і жодна з них не лежала в землі, всі – на поверхні. Це означало, що потрапили гільзи на землю після минулого сезону дощів, іншими сло¬вами – протягом останніх дев’яти місяців.

Підійшов Семен, і Левко поспіхом сховав гільзи під себе.

– Проходу немає, – скрушно промовив росіянин.

– Не розумію... Ґуннар казав, що кам’яна дорога обходить Розко¬лину Черепів і веде навпростець до Паїтіті.

– Я думаю, вона там, – Сьома показав рукою нагору, – на пла¬то над нами.

– Зверху?

Так, продовжується.

– І?

– Поліземо і знайдемо її.

XLVIII

1 серпня 2012 року. 16:07 [UТС-5]

Мадре-де-Діос

Вони полізли, але дороги не знайшли. Натомість потрапили у найбільш густі зарості з початку подорожі. Прошиті ліанами дерева сто¬или передними суцільною багатометровою стіною. Протягом години Клоп ці просунулись не більше ніж на сотню метрів від прірви, і ця сот¬ий метрів ледь не доконала одного з них...

Абсолютно несподівано першою видихалася не Сатомі. За годину /Кі того, як ставати табором (загін продряпувався через особливо щільні хащі), Ян Фідлер закректав і опустився на коліна.

– Що з тобою? – підскочила до нього японка.

Чех глитав повітря дрібними й частими ковтками, майже не надимаю грудей. Він заклав руку за лямку наплічника, наче збираючись Мит .шімати, але завмер і не рухався, втупившись перед собою оскля¬нілим поглядом.

Допоможіть йому.

Стомі взялася стягувати з хлопця рюкзак. Ян остаточно сів, випроставши ноги

Я більше не можу... – прохрипів він. – Я далі не піду...

Здавалося, що то не Ян промовляє. Анемічні слова вилітали наче з нізвідки, настільки відсутнім був погляду хлопця.

– Ще цього не вистачало, – злизавши піт з верхньої губи, Лев¬ка подивився на чеха.

Сьома несхвально зикнув на українця, а тоді разом з американцем майнув допомагати Сатомі. Через півхвилини Яна звільнили від на¬плічника і всадовили на більш-менш чистому й сухому місці.

– Ти як, друже? – Сем усівся навпроти. – Нормальок? Попий води. Все буде добре.

Чех не дивився на росіянина. Міцно зчепивши долоні, він упирав¬ся поглядом у груди Семена, але зіниці не фокусувалися, неначе про¬зирали крізь плоть. Сьома скосив погляд униз і зненацька зауважив, що Ян якось дивно стискає долоні. Він тримав їх так, ніби намагався всією правою долонею потиснути основу великого пальця лівої.

Помітивши, що Семен дивиться на його руки, чех повернув їх тиль¬ними сторонами догори. Немовби приховував щось. От тільки ховати йому не було чого, крім...

– Яне, що ти робиш? – якомога м’якше вимовляючи слова, спи-тав росіянин.

Сьома ще раз покосився на руки товариша і нараз усе зрозумів. Як би Ян не повертав долоні, одна річ лишалася незмінною: пучка вели¬кого пальця лівиці незмінно торкалася ямки на правому зап’ястку бі¬ля закінчення променевої кістки. Пучка не рухалась, наче приклеєна. Семен добре знав, що означає відсутній погляді і «приклеєний» до зап’ястка палець, оскільки його тато також страждав через проблеми з серцем: ні на секунду не розчіпляючи долонь, Ян Фідлер рахував свій пульс.

– Дай сюди. – Сьома торкнувся долоні чеха.

Ян відсмикнув руки (продовжуючи тримати долоні в замку).

– Дай мені руку, —тихо, але твердо наполіг росіянин.

Чех опустив долоні. Семен акуратно взяв його за праве зап’ястя і приставив великий палець до точки, де міряють пульс. Сила ударіи була слабкою, ледве промацувалася, але темп був скаженим. Віль-ною рукою росіянин схопив мобілку, що теліпалась на шворці на шиї, і у програмах відшукав Секундомір. Запустив відлік часу і став рахува ти, з жахом відмічаючи, що кількість порахованих скорочень серця зростає більш ніж удвічі швидше за кількість відлічених Секундоміром секунд.

: – Г’осподи. друже, що з тобою таке? – пополотнів Семен.

І в цей момент Ян Фідлер знепритомнів.

XLIX

Полилась вода, полетіли ляпаси, Сатомі кинулась допомагати Семе¬ну, Грем і Левко тримались осторонь, сконфужено спостерігаючи за ітим, ідо відбувається. Левко очікував, що мулат більше переймати¬меться станом здоров’я свого «коханця», проте американець ніяк не реагував, зберігаючи безпристрасний вираз обличчя.

Через хвилину Ян опритомнів, обвівши друзів затуманеним погля¬дом.

– Що з ним? – злякано спитав українець.

– Пульс понад сто вісімдесят ударів на хвилину, – пригніченим [голосом відказав Семен.

– Чорт. – Левко переступив з ноги на ногу. – Це через наван-таження? Він зможе йти?

– Ні, Лео, він не зможе йти далі з пульсом під двісті!

– Не гарчи на мене, чувак. Я питав не про далі. – Від найближ¬чої клініки їх відділяло півтора десятка кілометрів по джунглях і май¬же триста по Такуатіману.

– Як ти? – Сатомі притримувала руками бліде обличчя Яна.

– Недуже... – Що мовою «сердечників» означає «препаскудно», і —Таке у тебе вперше?

Чех заперечно замотав головою:

– Вибачте... я не... у мене були проблеми з серцем... але я не ду¬мав... не хотів, щоб ви...

– Чорт, ти ж знав, куди перся! – не витримав Левко.

І– Заткнись, Лео! – осадив українця Семен.

Левко обхопив руками голову і відійшов на кілька кроків назад по прорубаній просіці.

«Оце так вляпались...»

Через п’ять хвилин тахікардія вляглася, і на обличчя Яна Фідлера іюиернулися рожеві фарби. Сьома підійшов до Левка. Хлопці довго мончали, штрикаючи один одного хмурими позирками.

– Оце підстава, – зрештою видихнув росіянин.

– Ага.

– Вибач, що підвищував голос, я трохи здрейфив. – У хлопця до– I І тремтіли руки.

І ти мені пробач, – м’якше сказав українець,

і – Проїхали...

Маємо довезти його назад... – Левко чверть хвилини вагався, мерці ніж сказати останнє слово у фразі, – ...живим.

Сьома, смикнувши кадиком, голосно глитнув слину.

Вранці Яну покращало достатньо, щоб він міг іти без допомоги. Хлопці поділили між собою його покладу, спустилися з плато в Розколину і неспішно вирушили назад.

L

2 серпня 2012 року. 10:11 [UТС—5

Мадре-де-Діос

Почався дощ. Джунглі наповнилися пришерхлим лопотінням крапель по листю; звук, який фанати фентезі, певно, сприйняли б за оплески ельфів.

– Привал, – скомандував Семен.

Ніхто не заперечував. Група тепер зупинялась щогодини, даючи Яну відпочити.

Чех виглядав цілком здоровим, хоча, почуваючись винним, ні з ким не розмовляв. Він розумів, що, оскільки вони загубили дорогу, втрати ли дві третини спорядження і половину харчів, їм у будь-якому разі до-велося б відступити, та попри це мучився від кислого почуття провини.

Злива посилилась. Менш ніж за хвилину друзі промокли до тріски.

Левко сів на наплічник, відпив води і, закручуючи пляшку, неспо¬дівано побачив хід, що відгалужувався від кам’яної дороги і вів на пів¬день. У суцільній товщі заростей праворуч від тракту (якщо стояти спиною до Розколини Черепів) виднілася стежка. Втоптана трава, об¬ламане гілляччя (що формувало виразний коридор висотою півтор.і метри) свідчили про те, що доріжкою користуються.

– Сьома, – покликав Левко.

Семен неохоче підійшов і сів поряд.

– Он – показав пальцем українець. – Бачиш?

Росіянин байдуже огледів стежку.

– Стежина. І що?

– Що це може бути?

Сьома довго придивляся до проходу в масі джунглів.

– Мабуть, звіряча стежка.

– Ти думаєш?

– Дикі кабани чи щось таке.

На тому розмова обірвалась, але перед тим, як рушити далі, Сьо ма пропустив друзі в уперед, асам, ставши на початок стежки, іазир ііун у нетрища. Ретельно обдивившись траву і зламані гілки, хлопець пітон наздоганяти приятелів...

Через три з половиною дні, 5 серпня 2012 року, два надувні плоти торкнулися берега обабіч причалу навпроти хатини Тора Сандерса. Сьома не помилився: матраци витримали.

Ґрем першим вискочив на пісок і, похитуючись від знемоги й недо-сипання, витягнув матраци на пологий берег. Левко з Семеном по-скидали речі на пісок і відтягли їх від води.

1 Американець подивився на двоповерхову, оточену заростями хати¬ну і пробуркотів:

– Якщо у нього є душ і гаряча вода, я поставлю йому в Швеції пам’ятник.

Послання Ґуннвра

LI

5 серпня 2012 року. 15:44 [UTC—5]

Хатина Тора Сандерса

Двері рипнули, з приміщення війнуло солодкавим запахом цвілі. Лев¬ко протиснувся першим і ширше розкрив вхід, пропускаючи всереди¬ну інших.

Вони опинилися у квадратній вітальні, що нагадувала залу невели¬кого ресторанчи ка. Більшість простору займали довгі столи з незграб¬но обструганих дощок, оточені плетеними стільчиками. З боків під сті¬нами стояли лави, накриті барвистими перуанськими ковдрами, а біля дальньої стіни розташувався чи то кухонний стіл, чи то імпровізована барна стійка. За столом – дві шафи, що висвічували пустими, але чйстими полицями. Під стелею на грубому дроті висіла електрична лампочка. Попри запустіння і дух мертвечини, яким просякнув кожен куток, відчувалося, що в хатині хтось живе. Столами і кріслами корис¬тувалися – на них не було ні пилу, ні павутиння.

– Агов! Є хтось живий? – крикнув Ґрем англійською.

Віконце було одне, рясно заліплене зеленню, тому в залі царював

півморок. Левко пошукав вимикач біля дверей. Безрезультатно.

– Hay algjuien aqur? l.yr повторив Семен іспанською.

Тиша.

Ян Фідлер, відсунувши одне з крісел, скинув наплічник і присів. Си¬діння рипнуло під його вагою.

– Можемо продовжити спуск по річці і спробувати досягнути Пу– ерто-Мальдонадо до темряви, – запропонувала Сатомі.

Місцина не здавалась аж такою похмурою, разом з тим відсутність жильців і відносний порядок у вітальні наштовхували на думки про привидів, що ночами виходять із лісів і засідають у цій кімнаті.

Спробувати, звісно, можемо, – згодився Левко, зі® та я сум¬ніваюсь, щодо заходу сонця ми догребемо до Пуерто. Більше схиля-

1 Є тут хто? (ісп.)

юсь до думки, що перед настанням темряви ми будемо знайомитися з кайманами десь посередині шляху між цим фешенебельним котеджем і селищем, оскільки наші плоти розлізуться до дідькової матері, в*– Він має рацію, – сказав росіянин, опускаючи свої манатки на іерев’яну долівку. – Плоти геть кепські. Здуваються через годину. ІИи не допливемо. Треба відпочити^а завтра подивимося, що можна ІЬобити.

Ян поглянув на Семена й Левкасі Вдячно кивнув.

– Цікаво, де Тор Сандерс? – уголос міркував Левко. – Може, він уже склеїв ласти?– Хто тут хоче моєї смерті? – Голос долинув настільки несподі¬вано, що всі п’ятеро скрикнули, Грем і Сьома інстинктивно відскочили до виходу, а Ян хапнув повітря з таким звуком, наче вдавився персиковою кісточкою. Від однієї з шаф біля дальньої стіни відколовся силует дебелого чолові ка з геть білою чуприною. Він ступив крок уперед, поклавши ліву Вуку на стіл, праву тримаючи під столом. Між Передпліччям і стегном Витикався приклад мисливської рушниці.

«Він стояв там увесь час, а ми його не бачили», – відзначив Левко. В– Ти о’кей, брате? – спитав Семен, тремтячою рукою торкнув¬шись Янового плеча::

Той кивнув, хоча колір обличчя свідчив про протилежне-;

– Хто такі? – долинуло від силуету

Ми мандрівникиз...зі Швеції,відповів українець,вирішив¬шій, що зараз не час підкреслювати, хто якої національності.

Заразом він роздивлявся чоловіка. Вище середнього зросту з овальним нордичним обличчям, що досі н е з в и кл о до тропічного сонця, довгим, але не занедбаним волоссям, яке при більш прнскіпЛиво– іМУ огляді виявилося сивим, і колючими світлими очима, котрі, мов дві [люмінесцентні цятки, світились у мороці вітальні. Левко гнав геті» гіро– | н<»вате питання про те, що могло загнатй симпатичного здоров’яка V гвку глушину. Загнати навіки, що ви тут мандруєте?

Ви ж чули, —спокійно провадив Левко,;– ми вертаємось до Пуерто-Мальдонадо після походу в джунглі.’ Хлопець очікував запитання про те, куди конкретно вони ходили, Иф помилився. ЛЮмінесцентні цяткИ покругліщ&ли і стали виразні¬шими – чоловік вирячив очі й перепитав:

То ви повертаєтесь із лісів?

Так, – підтвердив Левко.

– А скільки вас було, коли ви йшли в ліси?

– П’ятеро, а що?

– П’ятеро пішло, п’ятеро повернулось? –У голосі чулася недо¬віра.

– Саме так.

Чоловік ковзнув непривітним поглядом по ватазі, спершу затриму¬ючись на кожному з хлопців. На кінець його погляд дістався Сатомі, і старий трохи потеплішав.

– Ви – містер Сандерс? – ніяково посміхнувшись, спитала японка.

– Тор Сандерс, до ваших послуг. – Він відставив рушницю до стіни.

Хлопці безгучно видихнули.

– Ми хотіли б переночувати у вас, – озвався українець.

– Вам пощастило, ще хвилин двадцять – і ви б мене не застали.

– Чого?

– Сьогодні неділя, я їду в Пуерто дивитись футбол і осушити кіль* ка кухлів пива. Хай хтось із вас дасть паспорт, я занотую дані, достат¬ньо одного.

В Куско перемовини в хостелах вів Сьома, оскільки лише він знай іспанську, а тому зазвичай саме Семен давав паспорт. Цього разу Лев¬ко вирішив дати свій документ. Хлопець підступив до стола і, порившись’ у натільній сумці, що висіла на поясі, витягнув закордонний паспорт,

– Ось, будь ласка. Скільки берете за ніч?

– П’ятнадцять баксів з людини.

Забагато як для Перу, та ще й для такої відлюдної глибинки, вирі*] шив Левко. Разом із тим, беручи до уваги, що конкурентів у Тора бу*1 ло аж нуль, ціна виглядала людською.

Тор дістав із шухляди замотаний у целофан зошит для запису пан жильців (який, судячи з того, як злиплися аркуші, востаннє відкри* і вали щонайменше кілька років тому), а іншою рукою розгорнум паспорт. В українських закордонних паспортах ім’я та прізвище пиа шуться спочатку українською, а потім у тому ж рядку через слеш (ко¬су риску) англійською:

ЛЕВКО БАРТОШ/LEVKO BARTOSH

‘ Ае... Аебк;.. Аебко? – з трудом проскрипів Сандерс.

Кириличні літери завжди бентежать іноземців. Тор наморщив ло*| ба. З ім’ям він сяк-так упорався, сприйнявши кириличну «Л» за ан«|

мінську «А», але літера «Б» на початку прізвища зовсім сконфузила його. Не забираючи документ із руки норвежця, Левко прикрив паль– іем частину рядка, надруковану кирилицею.

– Читайте звідси.

– Я б і сам розібрався, – форкнув Сандерс, зауваживши слеш. Ввін розкрив зжовклий від часу журнал реєстрацій. Левко помітив, шо заповнені лише три сторінки. Останній запис датувався 3 березня ■D09 року.

Старий повернувся до паспорта, вчитався у прізвище, а тоді знена– цька викрикнув:

– Лео Бартош? – і рвучко скинув голову.

Левко розгубився, не знайшовши що відповісти. Вилинялі очі ста¬рого апожи рал и його. Тор Сандерс глипав на українця з благоговійним агіціиенінням, наче перед ним постав Джон Траволта чи – хай йому Грець! -Й^ Джонні Депп власною персоною.

– Срань Господня, ти – Лео Бартош? – повторив запитання старий.

Ледь почервонівши, Левко кивнув:

– Yep1… А що?

– Подумати не міг, що зустріну тебе, – з непідробним здивуванням прошепотів Тор. – Я навіть не вірив, що ти існуєш.

– Я... е-е... Хіба ми... Звідки ви мене знаєте?

Старий відновив самовладання, прибравши подив з лиця. Очиська хитро зблиснули.

Ге-ге, – реготнув він, насолоджуючися справленим вражен¬ням. – Я не знаю тебе.

Тоді чому ви так зреагували? Чому ви думали, що маєте зустрі¬ли мене? Семен, Ґрем і Сатомі позамовкали, дослухаючись до розмови. Ян відсторонено зирив убік. Тор Сандерс витримав паузу, наче вагаюсичь чи говорити далі, чи ні, а тоді проказав; У мене для тебе лист.

LII

Лист? Лист?! – Сьома і Ґрем уже стояли пручч, визираючи з-за спи¬нни українця.

1. Так (англ.. сленг.).

– Так, – витиснув губами посмішку Сандерс.

– Від кого?!

Замість відповіді Тор поліз рукою в шухляду і витяг звідти стандарт¬ний ОНЬ’івський пластиковий пакет для кореспонденції. Пакет був пом’ятий як чортзна-що і розірваний.

– Це прийшло кілька місяців тому. – Норвежець витрусив зсере¬дини продовгуватий блакитний конверт. – Конверт і записка. У запис¬ці відправник просив передати конверт у руки Лео Бартошу або... – Тор зиркнув на підпис у кутку блакитного пакета, – ...Симеопу Твардовському. Коли б вони не з’явилися.

Хлопці мовчали й не рухалися, мову ступорі. Старий прискіпливії поглянув на Грема, перевів погляд на Семена. Прикинувши, що прі– звище’Твардовський навряд чи пасуватиме мулату, тицьнув на Сьому і промовив:

– Ти, мабуть, Симеон.

– Семен, – півголосом поправив росіянин. – Ну, тобто так.,, Симеон.

– Покажи паспорт.

Хлопець слухняно витяг документ із нагрудної кишені й показам першу сторінку Тору.

– Си-ме-он, – по складах прочитав Сандерс, після чого підсумуй до хлопців конверт і упаковку: – Забирайте, це ваше. – Зауважив ши вагання, додав: – Я відкрив лише зовнішній пакет, самого лис І;І не чіпав.

Сьома потягнувся за ОНЬ’івським пакетом. Левко взяв до рук бла¬китний конверт. Він справді був нерозпечатаний. На лицьовій сторо¬ні у верхньому лівому куті був підпис дрібними літерами:

to Leo BARTOSH or Simeon TVARDOVSKY till called forx

Крім цих слів, нічого.

– Це від Ґуннара, – сказав Семен, вчитавшись в адресу відправ ника.

Тор стрепенувся:

– То це той шведський щур, що розповідав, ніби він художник, на правив вас сюди?

– Визнаєте Ґуннара? – прижмурив око росіянин.

1 До запиту (англ.).

– Були часи, він зазирав у наші краї, – розпливчасто відповів Тор Сандерс.

– Але цей лист... – Українець провів пучками пальців по блакит¬ному конверту.

– Я тут не при ділах, – посміхнувся норвежець. – Вам краще знати, звідкіля старий швед довідався, що ви завітаєте до моєї нічліжки.

– Подивись на дату відправлення, – нахилився до пакета Ґрем.

– 17 березня, – прочитав Левко. – На другий день після нашої розмови...

за добу до смерті, хоча ніхто з хлопців цього не знав...) Семен задумливо покивав, після чого боязко покосився на блакит¬ний конверту руках Левка:

– Відкривай, друже.

– Ні, давай краще ти. – Лео тицьнув конверт Семену, так, наче той був охоплений полум’ям. Він відчував незрозуміле хвилювання, дивлячись на лист. Чуття підказувало йому, що з посланням щось не¬гаразд, хоча, певна річ, хлопець не здогадувався, що тримає в руках лист із потойбіччя. До хлопців приєдналися Сатомі і Ян Фідлер. Росіянин розкрив кон¬верт і витягнув два складені втричі аркуші паперу й фотографію. На одному був написаний від руки текст, на другому – карта. – Карта? – гмикнув Ян. – Нова карта. – Сьома зробив наголос на слові «нова». – Дивно, – відзначила Сатомі. – Вам не здається це дуже дивним? – Хочеш сказати, художник передбачав, що Сем підітреться останньою копією? – пожартував Ґрем, але ніхто не засміявся. – Вона інша... – Левко не міг сказати, що саме не так з малюн-ком (порівнювати не було з чим, а пам’ять – вельми ненадійний по¬радник, коли йдеться про точні зображення), але інтуїтивно вловлю– нав, що ця версія карти відрізняється від попередньої.

– А що на знімку? – витягнула шию японка.

Коли Сьома розкривав конверт, фотографія впала на стіл і лежа-ла лицьовою стороною додолу. Українець згріб пальцями фотокартку і перевернув її.

– Глянь, – тут-таки штовхнув ліктем росіянина.

– Письмена! – ледь не підскочив Семен.

Фотографія на відміну від знімка, який Ґуннар Іверс показував хлопцям у Швеції, була чудової якості. На ній проступав фрагмент іемно-сірої гранітної стіни, заповненої щільними рядами невідомих

символів. Знаки були стрункими й рівними, немов витиснені велетен¬ським пресом.

Ґрем і Сатомі схилились над фотокарткою.

– Ти знаєш, що це? – Мулата здивувала реакція Сьоми.

– Ці символи не схожі на жодні з бачених мною. – Росіянин сти¬шив голос до півшепоту, але не зміг позбавитися схвильованого трем¬тіння. – Якщо Ґуннар мав рацію, то в руїнах, які ми намагалися від¬шукати, є зразки писемності якогось древнього народу. – Сьома обвів поглядом товаришів. Його очі металися. – Єдиної писемності на всю Південну Америку!

Американець спочатку нічого не відповів, забрав фотографію, по¬крутив у руках, підніс до очей:

– Ніби справжня...

Семен повернувся до листа.

– Хто буде читати? – спитав він, розгортаючи списаний аркуш.

– У мене акцент, – замахав руками Лео.

Не було у нього ніякого акценту. Вже давно не було. Втім, україи цю страшенно не хотілося зачитувати вголос послання Ґуннара, хло пець немов відчував, що вимовлятиме слова людини, котра вже кілі, ка місяців спочиває у землі.

– Читай уже, – сказав Ґрем, штовхнувши Сьому ліктем.

Сьома поправив окуляри і, досі під враженням побаченого на фо¬тографії (Ґуннар знав, що слати, щоб зацікавити хлопців), затягнук анемічним голосом:

– Лео... Симеоне... Я вас вітаю... Якщо ви читаєте цього листа...

– Бляха, перестань! – форкнув американець. – Ти гугнявиш, наче диктор у передачі про паранормальні явища. Попустися трохи, Семе. Швидше за все, у листі банальне напутнє привітання. – Він вирвав аркуш із рук росіянина: – Дай сюди!

І став читати яскравішим голосом, більш підхожим до того настрою, з яким писався лист:

Лео! Симеоне! ,

Я вас вітаю! Якщо ви читаєте цього листа, значить, ви ргаки відважилися. Значить, ви послухали старого маляра, плюнули на все і погналися за справжньою пригодою. Це добре. Принаймні цс точно краще, ніж гаяти час серед затоптаних туристами ар хеологічних сайтів на Юкйтані чи в Єгипті.

Мені трохи дивно писати листа. Справжнього, не електрон ного листа, де не можна повернутися на рядок вище й од

ним натиском відредагувати написане. Хех. За останні роки навіть я, старий шкарбун, відвик від ручки і паперу. Проте я мушу...

Можливо, цей лист читає тільки один із вас. Байдуже. Я все і одно звертатимусь до вас обох, як тоді, у майстерні на Остер– мальмі весною 2012-го. Ви ж пам ‘ятаєте? Можливо, вам уже під шістдесят. Цебто ви надумали пода¬тися в Перу, коли нічого цікавішого в житті не лишилося. 1 це а біса погано, оскільки шлях попереду непростий. Але навіть якщо ви два старигані, у яких від ложки гострого соусу чилі на ранок випадає пряма кишка (як-от у мене сьогодні вранці – пардон) і які підриваються по двадцять разів за ніч, щоб ви– пісяти кілька крапель рідкого скла, я все одно закликаю вас не підступати. Якщо ви пришкандибали до Сандерса самі, зна¬чить, зможете піти й далі. Ні, ви мусите піти далі. Ви муси¬те знайти Паїтіті... Точніше, переконатися в його існуванні. По відшукали Твердиню задовго до вас.

Безперечно, вас цікавить, із якою метою я вислав листа на ттередження. Мушу дещо уточнити по карті, яку дав вам Стокгольмі, перед тим як ви заглибитесь у сельву...

Ну не йо... – вилаявся Левко. – Він би ще після повернення нам їді сказав.

– Не перебивай, – втрутився Сьома. – Ґуннар не при ділах, ста¬рші наголошував, що ми повинні зупинитись у Тора перед тим, як іти Н метрі, самі винні, що не послухали, ш*– Але для чого було тицяти нам неправильну карту?

Семен відмахнувся і кивнув Ґрему:

– Читай.

Перед тим як ви заглибитесь у сельву. Кам ’яний тракт, що тяг– ШНіїчся від Лоуер-Вінкер-Лейк, обходить Розколину Черепів і ні– Оіііц веде до Паїтіті, насправді є тупиковим. Дорога впирається

в розколину й обривається. Далі за Розколиною – найбільш не– И/юхідні хащі з тих, що мені довелось бачити в житті. Порівня¬но .і ними решта території Мадре-де-Діос нагадує Кунгстрад– іч/чіі’н’. Колись давно ті, хто населяв Твердиню, влаштовували и тим у глухому куті засідки для ворогів. Ви можете зазирнути

1. Штучно насаджений прогулянковий парку центральній частині Стокгольма.

туди (це займе день), але я радив би утриматись – тільки згаєте час. Крім укритих цвіллю і сточених червами черепів, там нічого немає...

(«Та що ви кажете», – промайнуло в голові Левка.)

До Паїтіті веде інша дорога, що починається просто посеред джунглів, і проходить південніше від шляху на Розколину Че¬репів. Якийсь час дороги йдуть паралельно, але друга сягас глибше в нетрі. Вона обривається в сельві за десять кіломе¬трів від Паїтіті. До місця, де починається південна кам’яниця, веде непомітна стежка. Стежина відгалужується від північ¬ного шляху приблизно на його середині. Вам доведеться пому¬читись, поки знайдете її, бо майже напевно вона заросли й стала геть непомітною. Якщо ж не вдасться відшукати, звертайте на південь неподалік Розколини і рубайтесь на впростець крізь сельву, поки не наштовхнетесь на південнії дорогу. Так вийде довше, але промахнутись не зможете.

Після того як південна кам’яниця обірветься, йдіть стро¬го на захід —джунглі там не дуже густі, – і протягом дня ви дійдете до руїн. Для наочності надсилаю оновлені/ версію карти, а також фотографію, котра підкріпить ва ше бажання податись на пошуки, якщо раптом воно підупч ло після того, як ви вперше побачили ліси довкола Пуерто Мальдонадо.

Ще дещо...

По дорозі навкруг вас можуть коїтись дивні речі. Іноді вам здаватиметься, що чуєте голоси. Ви будете бачити те, чого насправді немає. Такі вже особливості тих земель: у тій час тині Мадре-де-Діос нерідко трапляються тумани, настільки щільні, що викривляють не тільки візуальні образи, а й звуки, котрих у тропічному лісі завжди достатньо. Нічого не бійтс ся – просто не звертайте уваги, хай що діятиметься довко ла. Запам ‘ятайте: всі речі мають пояснення. Хай що вам вчи жатиметься, осмислюйте побачене раціонально. Ніяких думи, демонів і привидів. Ніякої містики.

Мабуть, вас також цікавить, чому я з самого початку т1 розказав про другу дорогу і чому сам не рвусь до Мадре-<)с Діос. Я занадто старий, а на все інше... є причини... багато всіляких причин... Повірте, я не мав на думці ошукувати чи

збивати вас з пантелику. Все, чого я хотів, – це бути пев¬ним, що карта і – найголовніше – моя історія не потра¬пить до поганих рук.

На цьому все.

Бережіть себеІ

І нехай удача буде з вами до кінця.

Щиро ваш Ґуннар Іверс 17 березня 2012 Стокгольм

Левко з Семеном перезирнулись.

– Оце так пояснив, – скептично відзначив Ян. – «Ви мусите І знайти Паїтіті...», «на на все інше є причини...», бла-бла-бла. Ти ма– I ла рацію, дідок стрьомний.

– Ти теж вважаєш, що швед їздить нам по вухах? – Ґрем відклав І аркуш.

– Ще й як, – підтакнув чех.

Українець і росіянин продовжували витріщатись один на одного, паче грали в гру «Хто кого передивиться».

– А я так не вважаю, – повільно промовив Левко.

– І чому це? – Ян саркастично скривив рота.

– Тому що Розколина Черепів, Голова Папуги, Аппер-Вінкер– I .Лейк, Лоуер-Вінкер-Лейк і мощена дорога існують, причому саме

у тих місцях, про які писав Гуннар. Швед не брехав, і я не бачу при– I чин, чому йому брехати зараз.

– Не забудь про фотку. – Грем торкнувся фотографії.

Левко мав рацію...

– Думаєш, це вона? – смикнув бровою Сьома, так і не відвівши Очей від лиця Лео.

Українець мигцем збагнув, про що йдеться.

– Я впевнений, – рубонув він.

– Ви про що? —• нашорошився Ян.

– Стежка, про яку сказано в листі, існує, – пояснив Семен. – Ми її бачили.

– Чому я вперше про неї чую? – з відтінком обурення прискіпав¬ся американець.

Бо ми не думали, що це важливо. – Сховавши очі, Сьома злукавив– Я гадав, то звіряча стежка.

Друзі примовкли. Розмова велась англійською, і Тор усе розумів. Норвежець слухав хлопців зі значно більшою цікавістю, ніж Належало б

відлюднику, уважно вивчав їхні лиця, проте ні Левко, ні Ян, ні Ґрем цього не помічали.

– Що значить «ніякої містики»? – вклинилась у розмову Сато– мі, пробігши очима послання Ґуннара.

Хлопці всі разом втупили погляди в дівчину.

– Мабуть, південна дорога тягнеться реально далеко в сельву, проходить неймовірно дрімучі нетрі. Підчас походу люди виснажують¬ся, от їм і ввижаються дурниці, – спробував пояснити росіянин.

«Як, наприклад, той чувак, що стежив за нами зі стіни Розколини Черепів, – подумав Левко. – Е, ні, Сьома, я не був виснажений...»

– Дурниці зараз говориш ти, Семене, – палко заперечила дівчи-на, тіпнувши перед носом росіянина розгорнутим листом. – «Іноді здаватиметься, що чуєте голоси... будете бачити те, чого насправді не¬має» – такі речі так просто не пишуть! У тих нетрищах щось є, і... – Японка зробила паузу, оббігши поглядом хлопців: – Невже ви не ро¬зумієте? Ґуннар не застерігає, він лиш натякає, при цьому не кажучи всієї правди, бо боїться нас налякати.

– Це не має значення, – м’яко обірвав її Грем. – Ми все одно повертаємось.

– Якого числа у нас зворотній літак? – задумливо пом’явши не-голене підборіддя, спитав Левко.

Сьома при цьому здригнувся: бульбашки ущипливої радості по-пливли під шкірою по спині. Левко читав його думки.

– Ні-ні-ні-ні-ні, – насупився мулат. – Ти що це задумав, бадді?

– 24 серпня, – не слухаючи американця, відповів Сьома.

– День у Лімі, день на дорогу до Куско, три дні на спуск назад по Ріо-де-лас-П’єдрас, – перераховував українець, загинаючи палі, ці. – У нас є час до 18—19 серпня. Два тижні від сьогодні. Можемо спробувати, якщо завтра зранку рвонемо назаддо Голови Папуги.

– А як же Ян? – пручався Ґрем.

– Поїде в Пуерто-Мальдонадо без нас, – висунув пропозицію українець. – Ти ж не проти? – Чех знизав плечима. – Гадаю, Тор із радістю його підкине. – Левко глипнув на норвежця. – Він може1 поїхати просто зараз і ввечері вже спати у нормальному ліжку.