Текст книги "Твердиня"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 40 страниц) [доступный отрывок для чтения: 15 страниц]

Тор Сандерс повільно кивнув, підтверджуючи, що доправить чеха в столицю регіону (але при цьому обличчя старого зберігало дивний вираз – думав він явно не про дорогу до Пуерто-Мальдонадо).

– Ти досі віриш, що Паїтіті існує? Що це не вигадка? – не вга вав Ґрем.

Після слова «Паїтіті» Сьома кинув швидкий погляд на Тора. Ста– I рий, роздувши ніздрі, пожирав американця очима. Сьома готовий був І битись об заклад на піврічну стипендію, що Тор знає, про що йдеться, В а також знає щось таке, що їм невідомо, але навряд чи скаже, коли його запитають. їм не слід розмовляти про такі речі перед сторонніми. І Точніше, перед тими, хто здавна живе в цих краях, бо «сторонніми» В в даному випадку був він сам і його друзі.

– А що змінилося за тиждень, янкі? По-моєму, ми виявили до– щстатньо, щоб повірити в розповіді Гуннара. Питання не втому, чи ві– В рю я в Твердиню. Особисто я переконаний, що руїни існують, також В я не маю сумнівів, що описана Іверсом дорога виведе до них. Питання в тому, чи віримо ми вчотирьох, – Яна він більше не врахову– | вав, – що ці руїни варті того, аби лізти за ними в місця, де «навкруг

нас можуть коїтись дивні речі».

– Ми маємо порадитись, – відчеканив Семен, недвозначно по– В косившись у бік Тора.

Грем невдоволено зітхнув, спідлоба зиркнув на Сатомі, гадаючи, чи стане вона на його бік, і хлопці з дівчиною повернулись до крісел у цен– В трі кімнати.

Тор дістав із шухляди ключі.

– Як завершите, я покажу вам апартаменти. – І знову затримав І погляддовше, ніж того вимагали правила гостинності. – І якщо хтось 1 із вас збирається в Пуерто-Мальдонадо, то хай поквапиться – за І чверть години я виїжджаю.

LIII

Після нетривалого обговорення рішення повернутись у Мадре-де– [ Діос і спробувати знайти південний тракт прийняли одностайно: чоти-ри голоси «за», нуль – «проти», Ян не голосував.

В основному за другу спробу агітував Семен. Хлопець підкреслив, що з дорогою вони знайомі, а значить, пройдуть її швидше, крім то-го, як зазначав Левко, у них достатньо часу, і головне – вони не настільки втомилися, щоб відступати. Проти повернення в ліс ви-словлювався Ґрем, але ніяких змістовних аргументів, окрім власно-го небажання лізти в джунглі, мулат не навів. Коли дійшло до голо-сування, американець розраховував, що Сатомі пристане на його сторону і за рахунку 2:2 йому вдасться відмовити друзів від примхли– иої ідеї шукати Паїтіті. Проте японка несподівано підняла руку, ко¬ли Сьома спитав: «Хто за те, щоб продовжити експедицію і піти назад

у ліси?-ж – і мулату нічого не лишалось, як докласти своє вимучене «за» до решти (Ґрем не хотів, щоб Сатомі подумала, що він спасу¬вав чи злякався).

Сатомі, як це часто трапляється у дівчат, не змогла б пояснити мо¬тиви свого рішення. Так, вона була дівчиною, і перспектива пертись назад у глушину, де вони ледве не втратили Яна, через якийсь лист і фотографію з незрозумілими закарлюками їй недуже імпонувала, од¬нак в останній момент щось забурувало в її голівці, і дівчина виріши¬ла піддатись химерному імпульсу. Можливо, вона досі прагнула до¬вести хлопцям, що вони недарма взяли її з собою. Можливо, вона несвідомо хотіла показати Левку, що він втратив, не захотівши зустрі¬чатися з нею (Сатомі вважала, що недостатня наполегливість при за¬лицянні пояснювалася не невпевненістю й комплексами українця, а її ефемерними недоліками, думала, що Лео просто не схотів її добива¬тися; показна байдужість Левка, особливо після того, як він почав під¬озрювати про упадання Ґрема, ранила її). Хай там як, Сатомі спершу бовкнула, а потім подумала, а коли додумалася, що втнула дурницю, міняти щось було пізно – голосування завершилося, Сьома офіцій¬но оголосив результати.

4:0 – рішення прийнято – і четверо друзів повертаються на до¬рогу, щоб увібгатися ще глибше в дикі нетрі і таки піймати легенду за хвоста, щоб розшукати руїни, чий привид після попередньої невдачі несподівано повернувся на їхній горизонт.

LIV

В серпня 2012 року. 16:41 [UTС-5)

Хатина Тора Сандерса

Лео і Сьома підійшли до норвежця, який пакував невелику наплічну сумку біля дверей вітальні. Почувши кроки, чоловік випростався.

Ви збираєтеся повертатись, Щ радше Ствердив, ніж спитав Тор,

промацавши очима лиця хлопців.

– Так, – підтвердив Сьома.

Ґрем, який сидів, заклавши ліву ногу на коліно, не стримався і ввіг нав сердитий погляду спину росіянина. Ян Фцуіер, тягнучи свій на¬плічник по підлозі, чалапав у напрямку Тора і хлопців.

– Не наситилися ще... – скорчив усмішку Тор Сандерс. А тоді знизав плечима і, не стишуючи голосу, додав: – Йолопи...

– Я поважаю вашу думку, Торе, але вона мені нецікава, – жор стко парирував Семен.

– Ет, байдуже, – прокректав у відповідь старий, ховаючи за за¬розумілою гримасою власне здивування. Ці двоє слов’ян виявилися першими урвиголовами на його пам’яті, котрі добровільно поверта¬лися у нетрища Мадре-де-Діос.

Розчинивши двері, Тор пропустив уперед Яна. Затримався, пова¬жався, озирнувся через плече і зрештою промовив: j – Я радив би вам, хлопці, двічі подумати перед тим, як пертися на-рад у selva negro. Але якщо ви все ж таки не передумаєте, не зава¬дило б оновити реманент.

Погляди приятелів зійшлись на купі розкислих від вогкості, подер¬тих колючками і наполовину згризених мурахами рюкзаків. Тор мав рацію: після наскоку вогненних мурах третина спорядження стала не¬придатною, шкіра на бутсах розлазилася, мов туалетний папір, а біль¬шість одягу нагадувала вогкі марлі.

і Левко і Семен напівголоса перекинулись кількома словами. Лео розкрив рота, збираючися сказати, та Сандерс випередив його:

– Я можу купити все необхідне. Тобто все, що зможу знайти в Пуерто-Мальдонадо. Завтра до обіду спорядження буде тут.

– Ми самі хотіли про це попросити, але... у нас майже не лишило¬ся готівки. Лише картки. – Левко безпорадно розвів руками.

– Нехай хтось поїде зі мною. В Пуерто є відділення «Banco de la Nncion»2. Якщо поталанить, у банкоматі може виявитися кількасот нуебо-солів.

– Я поїду, – не чекаючи, визвалась Сатомі. і – Тобі не можна самій, – повернув голову Левко.

– Я поїду з нею, – докинув американець, для підтвердження сво– I* намірів зробивши кроку напрямку дверей.

Левко застиг ні в сих ні в тих. Насумрився. Він волів би поїхати за¬мить Ґрема.

– Нехай їдуть, – втрутився Сьома, поглядом спиняючи Левка від ні-иродуманих дій. Повернувшись так, щоб його бачив лише українець,

СЬома прошепотів: – Є розмова.

Тоді вирішуйте, що маєте купити, і в дорогу, – переступивши Пиріг, доказав Тор.

Хлопці й дівчина швидко обговорили, що слід докупити: один на– м»’Г, два спальники, три пари похідного взуття, розпалювачі для вог– HIIIIU1 й деякі інші, менш важливі елементи екіпіровки.

1 Чорна сельва (ісп.).

2. Національний банк Перу.

Вийшовши на подвір’я і побачивши припнуту біля причалу, місця¬ми заляпану іржею плоскодонку, Левко спохватився.

– Домовся з човнярем, – сказав він Сатомі (на Грема намагав-ся не дивитись). Можна було попросити човен у Тора, але його плав– засіб не викликав довіри. Вчотирьох вони його потоплять на раз-два, навіть не допливши до середини річки.

– З Атаучі?

– Так. Можна й з ним.

– На коли?

– Затягувати не варто. Нехай завтра зранку піджене човен до причалу коло халупи Сандерса. Щойно повернетесь, відпливемо, добре?

Дівчина була не в захваті від того, що попливе в нетрища не ви спавшись, але заперечувати не стала.

– Гаразд, – кивнула японка. – Щось іще?

Сьома метнувся назад до хатини і повернувся із записником у ру ках. Видерши аркуш, він написав на ньому електронну адресу й пері’ дав його Сатомі:

– Це мейл моїх батьків. Напиши, що з нами все гаразд і що па ступного разу вийдемо на зв’язок десь за два тижні.

– О’кей, Семе.

– Я залишаю генератор увімкненим, – озвався Тор Сандерс. Заряджайте камери і що там іще у вас із техніки. Душ за будинком, ту алету кущах. Якщо маєте продукти, можете скористатися плитою кухня на першому поверсі, відразу за вітальнею.

Прощаючись, Ян простягнув Левку руку:

– Бувай, друже, і... не ображайся, що зіпсував вам усе...

– Це ти мені пробач. – Українець почувався дивно, адже, яким не Ян, вони ніколи не зазирнули б до хатини Сандерса і не дізналися П про послання Ґуннара.

– Все добре.

– Ти зразу в Ліму чи зависнеш у Куско?

Чех невесело всміхнувся:

– Одному сумно. Шурую напряму в Ліму і спробую поміняти ким ток, щоб вилетіти якнайшвидше. Якщо не вдасться, куплю на НЙГІ ближчий рейс.

– Зрозуміло. Тоді гарної дороги. Не хворій!

– Дякую! А тобі... – Очі Фідлера потьмяніли. – Бажаю розшу кати цю гниду.

Левко сяйнув короткою, мов виблиск сонячного зайчика, усмішке їм і

Підійшов Семен, хлопці по черзі обнялись. Тор Сандерс завів дви¬гун старезного «Jeep Cherokee», сигналізуючи, що час рушати.

– Давайте сфоткаємося, – запропонував Ґрем, – усі разом. Зні– шете нас. Торе?

Не глушачи мотор, Сандерс вийшов із машини і зашкарублими пальцями взяв камеру з рук японки. Хлопці й дівчина стали пліч-о– Інліч і обнялись. Зліва Сьома, за ним – Ґрем, обоє посміхаються. |В центрі – Сатомі, зосереджено тупиться у вічко фотоапарата. Заді– Івчиною стоїть Ян, не сфокусований, майже розгублений, думками він Ьалеко за межами сельви, він бачить себе в чистій сухій кімнаті з кон¬диціонером над головою і головне – в кліматичній зоні, в якій від спе¬ки піт не ллється з усіх бісових пор твого тіла, так, наче ти підгузок,

І який не міняли цілий день. Справа прилаштувався Левко. Українець хмуриться, думаючи про те, що мав би зреагувати першим і поїхати І японкою замість Ґрема. Тор Сандерс зробив два знімки і віддав «№коп» Семену.

LV

Поставивши всі телефони, навігатор та акумулятор від «Nicona» за¬ряджатися, Левко засів за ноутбук Семена і спостерігав, як копіюють¬ся на жорсткий диск зроблені за останній тиждень знімки. Процес ішов повільно: чи то БО-картка у Сатомі була старою, чи то Семенів нет– йук ледве дихав від спеки.

і Обкрутившись рушником, Сьома зайшов до вітальні. Щойно з душу.

– Як вода? – не піднімаючи голови, спитав українець.

– Чудова! Там чорна бочка з північного боку будинку, за день нагріло добряче. Хоча за такої погоди я був би не проти крижаного душу.

То лізь у річку, Пф-ф. Думаєш, там набагато холодніше?

Росіянин підтягнув плетене крісло і всівся біля Левка,

Ну як фотки?

Українець знизав плечима:

Ще не переглядав, копіюється поки.

Добре. – Семен зітхнув і, дивлячись убік, притишено спитав Ти реально хочеш туди пертись?

Левко скинув голову, але не зміг відшукати очі товариша: Семен відвернув лице, наче розмовляв із кимось іншим. «І це питає людина,

котра півгодини тому вмовляла Ґрема й Сатомі, доводячи, що вони скусають лікті від жалю, якщо не скористаються шансом і не виру¬шать на пошуки Твердині?» Хлопець замислився. Згадав обличчя над Розколиною, сон, після якого щезла карта, знайдені гільзи. Зрештою коротко, але невпевнено відповів:

– Хочу.

– Ти завагався, – зауважив Сьома.

– Який ви спостережливий, Шерлоку!.. А ти не вагаєшся?

– Пам’ятаєш ту стежку, правда? – різко, наче спортивний болід, змінив тему Семен.

Левко не відповідав і не кивав (росіянин усе одно не бачив – йо¬го очі досі блукали по дальній стіні), та й питання було риторичним – за мить Сьома продовжив:

– Як гадаєш, чия вона?

Відчуваючи, що запитання не таке просте, як здається, українець обережно відповів:

– Ну, ти ж казав, що її, певно, проклали дикі свині.

Семен витягнув губи і підняв внутрішні краї брів надпереніссям. Він завжди робив таке обличчя, збираючись виголосити очевидні речі, які він не виголошував бозна-скільки часу, щоб остаточно переконатися, що ніхто до них самотужки не додумався і, відповідно, всі навкруг повні ідіоти. Сьома нахилився, зазирнув просто в очі Левку і проказав:

– А де ти, Лео, бачив свиней півтора метра зростом?

Несподівано до Левка дійшло, що він справді ідіот.

– Ти хочеш сказати...

– У джунглях немає тварин, які робили б такі проходи. Це алої h но. Безглуздо. Таку стежку треба постійно підтримувати. – Мок|і(і після душу голова повернулась у попереднє положення. – Вона ми же бути потрібного тільки для нас – прямоходячих приматів.

– Гм... – відреагував Левко.

– От і я кажу – гм.

Копіювання фотографій завершилось.

– Перекинь собі на флешку, – порадив Семен, показавши п;і.пь цем на нетбук. – Хай буде. А то раптом мій апарат у воду шубоиоіЦ чи щось таке.

Зауваження мало сенс. Сатомі звільнить картку, щоб вмісти і и ній ві знімки, тож, поки вони мають доступ до електроенергії, слід СКОІІІІ ювати фотографії на якомога більше носіїв.

Українець підвівся, пройшов кілька кроків до кучугури рюкимн, які, полінувавшись, вони вирішили не заносити на другий поверх

усе одно завтра зранку зносити назад), і витяг зі спеціальної кишеньки ірозсувну флешку «Kingston» у формі запальнички. Покопавшись, хлопець дістав з бокової кишені ще дещо і повернувся за стіл.

Вставив флешку в USB-порт на нетбуці і, дочекавшись відкриття »спеціального вікна, перетягнув у нього папку з фотографіями. Пере– Ізапис на «Kingston» відбувався чи не втричі швидше, ніж копіюван¬ня з SD-картки, що стояла в фотоапараті. І тільки після того Левко виклав на стіл поруч із нетбуком п’ять ав¬томатних гільз. – Що це? – звів брову Семен.

– Гільзи відАК-74.

– І?

– Я знайшов їх у траві обабіч кам’яної кладки неподалік Розколи¬ни Черепів. – Про побачену людину українець вирішив поки що амовчати. – Там були ще. Багато,

– А, – якось розчаровано видав Сьома, взяв одну з гільз і покру¬тив її, короткозоро щурячись. – Що думаєш? – по-змовницьки притишивши голос, мовив Ловко.

Росіянин потішно нахмурився: в – Ти зіпсував мій сюрприз.

– Який іще сюрприз?

– 3 біса великий сюрприз, Лео. Сьома нахилився, підтягнув до крісла наплічник і витяг із кишені шинковий мішечок, у якому зазвичай возив окуляри. Тільки зараз у НЬОму були не окуляри. Розтягнувши шворку, він висипав на стіл зо тім десятки людських зубів.

– Що за? – Від несподіванки Левко схопився руками за бильця І НІЛ рину в від друга. Очі покруглішали. – Бляха-муха, Сьома, це те, щи и думаю?– Ага, – апатично підтвердив Семен, так, наче щойно розсипав Ці іуби, а фішки для гри в нарди.

Розтуди твою маму, ти забрав з собою зуби з Розколини Черепів?!!!

– Як бачиш, не всі, але – так, це зуби зі Skull’s Crevice.

Там були лише кутні. Жодного різця чи переднього зуба.

Ти ненормальний! Це тебе в Сибіру навчили? їх в Омську замість перлів носять, так?

Це не сувеніри, Лео. Візьми їх і роздивись.

Пішов на хер, чувак! Ти хворий !

– Я сказав: візьми їх, – наполіг Сьома.

Пересиливши відразу, Левко згріб кілька зубів на долоню і... оте¬терів.

– Ну що, побачив? – зронив росіянин.

– Пломби... – прошепотів Левко. – Чорт забирай, тут усюди пломби.

– Насмілюсь зауважити, Лео, сучасні пломби. – Росіянин за¬брав лише запломбовані зуби.

– І що це означає, чувак? – Задерев’янілий язик насилу про¬штовхував слова крізь губи. «Чи означає це, що засідки в Розколині робили не лише ті, хто населяв Паїтіті, а й ті, хто його... населяє? »

– Я не знаю, Лео... – Сьома відкинувся на спинку крісла і виста¬вив худі ноги. – Не знаю... – Насичена вогкістю атмосфера відмов¬лялася сушити шкіру – краплини вологи досі блищали на його гру¬дях і руках.

Левко зненацька усвідомив, що вони самі у ветхому двоповерхово му котеджі посеред здичілих джунглів, за тридцять кілометрів від ня її ‘ ближчого житла, без жодного транспортного засобу, який міг би їх ;ю цього житла доставити. А ще він подумав, що коли Сьома надумає по-вторити своє найперше запитання, те, з якого почалася розмова, – чи справді він хоче знов попертись у Мадре-де-Діос? – відповіли цього разу буде іншою.

Проте Сьома нічого не сказав.

LVI

6 серпня 2012 року. 08:57 UTC-5)

Хатина Тора Сандерса

Хлопці одночасно почули наближення моторки і вибігли на причал (Левко з зубною щіткою за щокою і рушником, що після джунглів нагадував ганчірку для підлоги, на плечі, а Сьома взагалі невмиваний) Проржавіла плоскодонка стояла на місці – розкотисте гудіння нал ходило з півдня. Якийсь човен (судячи з сили звуку, на максимальнії! швидкості) плив до хатини Тора.

Погода була кепською: накрапав дощ, розмазані хмари затягували небо, правда, спека не дошкуляла.

Невдовзі моторка випірнула з-за вигину річки, і хлопці від злину вання пороззявляли роти (українець ледь не впустив щітку в річку) Вони очікували побачити що завгодно, але тільки не Ґрема й Сатомі на темно-синьому надувному човні із закріпленими вздовж бортів мг

італо-пластиковими веслами і підвісним мотором. Сатомі сиділа на.пе¬редній лавці І махала друзям руками, Грем тримав праву руку на руч– іці керування підвісним двигуном і вів човен до дерев’яної пристані.

Коли моторка підпливла достатньо близько, щоб її можна було чу– : ти, Сатомі гукнула:

– Чого стоїте, лежебоки? Тягніть на причал манатки, через три [хвилини вирушаємо! – І голосно розсміялась. За хвилину тупий ніс надувного човна м’яко ткнувся в одну з опор ’причалу. – Що це таке? – синхронно спитали Лео і Сьома. Японка аж сяяла: – Це надувний човен «

BRIG

ВЗ10» із підвісним мотором «Tohatsu». І Грем також щасливо всміхався. – Де ви його взяли? – Левко вражено водив очима по плавучо¬му засобу. Моторка була в непоганому стані, особливо зважаючи на те, в якій глушині її роздобули. – Човен практично новий.

– Та-а-ак! – задоволено проворкотала Сатомі, а тоді, задерши носик, випалила: – Я його купила.

– Купила? – вирячився Сьома. —.На дідька? – спохмурнів Левко. – Атаучі відмовився везти нас.

– Навідріз, – підтакнув американець, і Левко з Семеном перезирнулись.

– Довелося на ходу вигадувати інші варіанти. Ми знайшли іншо– Го човняра з оцим. – Дівчина провела долонею по тугому прогумо– и.июму боку. – Але бідолаха, коли дізнався, що треба підніматися ви¬щі* від Проґресо, повівся, як Атаучі: ледь не знепритомнів і дав задній ЛІД. Ми з Ґремом старались, як могли, згвинтили ціну до небес, але мпчігуенга відмовлявся. Тоді я запропонувала продати човен разом Я мотором і двома каністрами. Поторгувавшись, індіанець погодив– і’и – Японка вкотре показала зубки. – У мене не було вибору. – А очі так і промовляли: «А ви ще сумнівалися, чи брати мене. Що б ви |й|шз робили, розумники?» і Лео і Сьома виглядали сконфуженими.

– Скільки тобі обійшлося... – Сьома оглянув човен, зауваживши ии шсмальцьовані каністри, вкладені під другою лавою, новий намет, І’ІІІІЛЬНИКИ і кілька пакунків із покупками, – ...оце все щастя?

Ну, новий човен коштує тисячу двісті баксів, я дивилась в Інтернеті додайте ще десь п’ятсот на підвісний мотор і сто на каністри

– Дівчина витримала паузу і доказала: – А я взяла все за тисячу! – Вона дзвінко засміялася. – Вигребли всю готівку в «Banco de la Nacion».

Левко присвиснув. Поміж них існувала домовленість: усі неособисті витрати діляться порівну. Оскільки їх тепер стало четверо, кожному до¬ведеться викласти двісті п’ятдесят доларів за останнє придбання (це що не беручи до уваги грошей за взуття, спальники та інше споряджен¬ня), що катастрофічно перекошує бюджет поїздки. Особливо для Левка. У нього цих зайвих двох з половиною сотень просто не було.

– Це було... е... трохи необдумано, – потупившися, сказан українець.

Сатомі вискочила на причал.

– По-перше, дозволь спитати, чи ти бачиш інший вихід із ситуа¬ції? Не думаю. – Дівчина пальцями стерла рештки зубної пасти з нижньої губи українця. – А по-друге, не переймайся, Лео. Це мій вам подарунок.

– Так не можна, – забуркотів Семен. – Це великі гроші.

– Вони все одно не мої, а батькові. – Вона нахмурилась і вгіср ла руки в боки. – Та що з вами таке? Ви хочете до Паїтіті чи ні?

Левко з Семеном вдруге перезирнулися. Хороше запитання.

Не чекаючи відповіді, Сатомі правила далі:

– Щоб ви не терзалися, зробимо так: після повернення продамо човен, якщо він стане дешевше, різницю розділимо порівну, сумніші юся, що там вийде більше тридцяти баксів на людину. Згода?

– А якщо не продамо? – блиснув очима Левко.

Японка відмахнулась:

– Значить, затопимо під Пуерто-Мальдонадо в пам’ять про нашу велику подорож.

Вона по черзі обняла Сьому й Левка, поцілувала обох у щоки і ді ловито закрокувала до хатини. Українець вставив до рота підсохлу .іуп ну щітку, пожував ворсинки, насторожено глипнув на Сьому і попри мував слідом за дівчиною – збиратися.

– А де Тор? – спитав Семен у Ґрема.

– Має приїхати в обід. Він допоміг нам учора скупитися, порско мендував непогану нічліжку, а потім напився до чортиків у барі. 1 ро ші за вас двох ми йому залишили, можеш не перейматися.

– Добре, дякую.

– Допомогти з речами?

– Не треба. Будь у човні, ми самі впораємося. – Росіянин put вернувся, але, ступивши два кроки, обернувся назад і спитав: – А пін конкретно сказав Атаучі?

Американець зморщив лоба, пригадуючи:

– Насамперед він злякався, і то дуже сильно, наче побачив мер¬ців. Руки тремтіли так, що втримати нічого не міг. Він реально не міг повірити, що ми повернулися. Коли я сказав, що ми вирішили вдруге полізти в нетрі і нам потрібні його послуги, Атаучі замотав головою і сказав: «Не піду».

– І все?

– Не все... Потім він зробив отак, – Грем постукав пальцем по скроні, – сказавши, що ті місця, куди ми йдемо, кишать демонами, які роблять дивні речі з людськими головами. І вдруге вони нас не ви¬пустять.

Мвдре-де-Діос. Друге наближення

LVII

6 серпня 2012 року. 15:51 [UTC-5]

Річка Такутіамаку

176 км вгору за течією від Пуерто-Мальдонадо

– Що шукаєш? – надриваючи горлянку, поцікавився Лео.

Останні півгодини Сьома щось прискіпливо видивлявся на право¬му березі Ріо-де-лас-П’єдрас, час від часу звіряючись то з GPS– навігатором, то з припасеною ще у Стокгольмі і до цього часу геть рол лізлою картою.

Росіянин відповів, але Левко не розібрав ні слова. Після семи з лишком годин поряд із «Tohatsu», який працював майже безперерп но, вони всі нівроку так оглухли.

Левко і Сьома сиділи на носі човна, Грем кермував, а Сатомі, ро* зіславши на пласкому днищі спальник, вклала голову на задню лану й куняла.

– Шукаєш де заночувати? – Українець підсунувся ближче, щоЛ краще чути Семена. – Ще рано.

Сьома зиркнув на товариша.

– Хочеш до смеркання дістатись Голови? – Хлопці підрізали важковимовне Parrot’s Head. Cliff до «Голова Папуги» чи вже зовсім короткої версії – «Голова».

Українець, опустивши долоню в потік води за бортом, смикнув шю чима.

– Не вийде, – заперечив Сьома, – у темряві проскочимо при току.

Двоциліндровий «Tohatsu» працював надійно, але його потужно сті (п’ятнадцять кінських сил) вистачало, щоб розігнати човен маком мум до 20 км/год. При такій швидкості вони в кращому разі допливу п. до Голови о першій ночі (і це за умови, що їм на голову впадуть при лади нічного бачення).

– Та все одно рано, – подивився на годинник Левко.

Притримуючись рукою за нагрітий на сонці гумовий борт (дощ ущух іще до полудня), Семен перебрався на корму.

– Давай я покерую, – запропонував Гремові.

Перші три години американець кайфував від руління «BRIG’OM». За останню годину він тричі замислювався над тим, чи не виштовхати мотор за борт. Шум кислотою роз’їв вуха, вібрація, передаючися че¬рез руку на плече, розтрусила нутрощі. Мулат із радістю погодився на пропозицію Семена.

Сьома присів біля «Tohatsu», швидко освоївся з керуванням (у всіх моделях навісних моторів «Tohatsu» лише три передачі: вперед, ней¬траль і реверс) і зменшив газ, одночасно спрямовуючи човен ліво¬руч – до правого берега річки.

«BR1G» помалу сунув уздовж стіни з тропічної рослинності – де¬рев, кущів, повзучих рослин, – що нависала над каламутною водою. Коли траплялися чистини, Сьома спиняв мотор і, притримуючи ручку коліном, продивлявся їх у бінокль. Левко остаточно впевнився, що йо¬го приятель щось вишукує.

О 16:05, востаннє звірившись із навігатором, росіянин повів «BRIG» навпростець до берега.

– Що там? – Левко ненавидів моменти, коли Семен обкутував власні дії сакральною таємничістю, напускав на себе поважнючого ви¬гляду і нікому нічого не пояснював – поки не настане час. Але не спи¬тати не міг.

– Стаємо на ночівлю, – незворушно розтовкмачив Семен.

– То ти на сонці перегрівся чи від шуму в очах потемніло? – по¬цікавився Лео.

– Знайдемо місце, розіб’ємо табір і відпочинемо, – наче й не чув товариша.

– Чувак, ти оглух? Ми тринькаємо час. – Сонце не пройшло й по¬ловини шляху від зеніту до горизонту на заході. – Ми спокійно відмо¬таємо ще півсотні кілометрів, перед тим як ти перестанеш розрізняти, де кода, а де земля, і, я впевнений, знайдемо місце, краще за це.

Перед носом моторного човна росло хаотичне переплетіння гілок І роелин-паразитів, що тільки на вигляд здавалися тонкими і кволи¬ми, а насправді без мачете їх було не розірвати.

Сьома міг пояснити причини свого рішення, але вирішив зіграти нечесно:

Давайте проголосуємо. Хто за те, щоб знайти чистину, поїсти і полежати?

Дві руки в центральній частині човна метнулися вгору. Левко припнув зубами. Сьома переможно посміхнувся:

Навіть якщо я утримаюсь, ми стаємо на нічліг, брате.

Вони заштовхали «BRIG» у мангрові зарості і прив’язали його там. По тому, орудуючи мачете, стали розчищати дорогу до берега.

Коли після десяти хвилин махання здоровенними ножами під нога¬ми все ще хлюпала вода, Ґрем спинився, витер піт рукою і сказав:

– Можна відкликати свій голос?

Семен не зреагував. Смішно вимахуючи ножем, він уперто врубу¬вався у прибережні зарості.

– Семе, я з тобою розмовляю, – підвищив голос мулат. – На біса ми сюди полізли? По дорозі було повно місць, де можна прича¬лити до берега.

Раптово Сьома зник, наче провалився підводу.

– Се’ем? – насторожено покликав американець.

– Він упав? – визирнула з-за Ґремового плеча Сатомі.

– Сплеску не було, – промовив Левко, витріщаючись туди, до щойно стояв Семен. – Його наче... джунглі наче проковтнули його... Сьо-о-ома!

У кущах заворушилось, і крізь гілля долинув спокійний голос:

– Ідіть сюди, плаксії.

Відхиляючи руками незрізані гілки, Левко, Ґрем і Сатомі заспіши¬ли до того місця, де востаннє бачили росіянина.

Першим крізь зарості пробрався Левко і несподівано усвідомив, що нетрі скінчилися, він стоїть на початку довжелезної просіки, обабіч якої здіймаються високі дерева. Росіянин тупцяв поряд, витираючи хусточ¬кою (сраний інтелігент, механічно зауважив Лео) обличчя.

– Ух ти, – лаконічно виразив здивування українець. – Що це?

– Ти не здогадуєшся?

На початок просіки видерся Ґрем, за ним – Сатомі.

– Злітна смуга? – тихим від невпевненості голосом припустив Левко.

Збивала з пантелику висока, майже по пояс трава, що встеляла розч и ще ну діл я н ку.

– Тобі пора на шоу «Розумник», – підколов Ґрем, роззираю¬чись. – Он літак.

Піддеревами, в іншому кінці посадкової смуги, вткнувщись носом у зарості, стояла біла «Cessna» з червоними смугами на боках і по¬фарбованими у червоне кінчиками крил та рулів висоти.

Семен не відповів, прискіпливо вивчаючи вільну від рослинності смуіу.

Ти навмисно йшов сюди, правда? – спитав Левко.

– Гадаєш, тут є люди? – Українець кивком показав на одномоторний літак за кілька сотень метрів від них.

– Не думаю. Той літак покинутий і, мабуть, давно не літає.

– Тодїщо ми тут робимо?

– Тут бувають люди, – скоса зиркнувши на Грема і Сатомі, Сьо¬ма різко перейшов на російську: – Если вдруг мои запломбированные

. в навороченной парижской клинике зубы окажутся среди тех,

I что мы нашли в Расщелине Черепов, я не хочу, чтобы это сошло им с рук, тем, кто завалил Расщелину черепами. Если вдруг со мной... с нами что-то произойдет, я не хочу, чтобы это прои¬зошло напрасно. Понимаешь? – Семен помарширував уперед, роз¬совуючи траву руками. – Поставите намети, о’кей? – попросив японку й американця, повернувшися до англійської. – А ми з Лео на¬збираємо дров на багаття.

LVIII

Літак, як і казав Сьома, виявився старим. Можливо, він ще міг літа¬ти, але те, що його довго не піднімали в повітря, не викликало сумні¬вів: колеса вгрузли в землю, рулі висоти й елерони кволо обвисали, колись давно сніжно-білий фюзеляж посірів від дощів, заклепки на листах «підтікали» іржею.

Левко обійшов «СЄЗБП’У», обдивившись із усіх боків, поки Сьома, скинувши рюкзак і присівши навпочіпки, дописував послання.

Закінчивши, росіянин простягнув товаришу листок.

– На, читай.

Українець став спиною до сонця і поринув у текст, виведений аку¬ратними, ледь не друкованими буквами.

Сьогодні понеділок, 6 серпня 2012 року, і ми вирушаємо вглиблі– сіи Мадре-де-Діос на пошуки загубленого міста Паїтіті.

Пас четверо, ми маємо карту і вичерпні інструкції, як діста¬тися Твердині, що нібито захована в джунглях на захід від Та– кцшпіману.

Не так важливо, хто ми є, звідки прийшли і де взяли карту, що веде нас крізь сельву. Важливо інше: існує ймовірність, що пиши експедиція з причин, які від нас не залежать, може не по– пі’рнутися з Мадре-де-Діос.

Літак, яким ми плануємо покинути Перу, відлітає з аеропор¬ти Ліми 24 серпня 2012 року. Це означає, що найпізніше 18 серпня

2012-го лш пропливатимемо повз цю злітну смугу, вертаючись до Пуерто-Мальдонадо, і – якщо все буде гаразд – заберемо записку.

А тому:

а) якщо ви читаете це послання і 18 серпня 2012-го не на¬стало, будь ласка, покладіть записку в пакет, переконайтеся, що він герметично закритий, і лишіть там, де знайшли;

б) якщо ви натрапили на це послання після 18 серпня 2012-го, значить, з нами скоїлося лихо і ми не повернулися, відтак ми люб’язно просимо вас повідомити посольства Франції, США, Японії та України про зникнення їх громадян у тропічному лісі.

Усвідомлюючи безмежжя просторів, які займають ліси Мад– ре-де-Діос, ми лишаємо вказівки, де нас шукати:

від цього місця ми продовжуємо шлях на північний захід і піднімаємося по Ріо-де-лас-П’єдрас (Такуатіману) до точки з координатами 11 °42‘47”пд. ш. 70°22Ъ8”зх. д., де завертаємо у праву (наскільки нам відомо, безіменну) притоку; просуваємось угору за течією приблизно на ЗО км до своє¬рідної скелі, що має форму голови папуги, біля неї залишаємо чо¬вен і вирушаємо крізь джунглі на південь; південніше від бескиду Голова Папуги розташовуються два малі озера, відповідно на відстані 5 та 8 км від місця висадки, ми плануємо досягти нижнього (південного) озера, там завер¬нути і далі рухатись виключно на захід, сподіваючися дістатисі> мети нашої експедиції протягом двох-трьох денних переходів.

Наперед вдячні за допомогу, якщо вона, звісно, знадобиться.

Сімеон Б.

Левко Б.

Ґрем К.

Сатомі Х.

06/08/12′

Хмурячись, Левко віддав аркуш Семену.

– Ну що, як тобі? Бачу, незадоволений.

Послання було кострубатим, надміру офіційним і водночас наді о кіношним, якимось сурогатним. Хоча не це турбувало українця.

– Ти справді думаєш, що це потрібно? – Він почувався як люди на, що потрималася за хрест над власною могилою. – Ми наче як са мі накликаємо біду.