Текст книги "Твердиня"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 40 страниц) [доступный отрывок для чтения: 15 страниц]

Кідрук М. Твердиня.

УДК 821.161.2 ББК 84.4УКР КЗ 8

Жодну з частин цього видання

не можна копіювати або відтворювати

в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва.

Обережно, ненормативна лексика

© Маке Кідрук, 2013 © Deposit Photos.eom / Luciano Do polo, обкладинка, 2013

© Книжковим Клуб <Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2013

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2013

ISBN 978-966-14-5686-9

Електронна версія створена за виданням:

Кідрук М.

Твердиня : роман / Макс Кідрук ; передм. Г. Пагутяк. – Харків : Книжковий Клуб “Клуб Сімейного Дозвілля”, 2013. – 592с. : іл.

ISBN 978-966-14-5686-9

Вирушаючи в легку експедицію-подорож, пятеро друзів не здогадувалися, що зможуть знайти загублене місто інків. Семидесятиметрова Твердиня майже повністю напхана золотом. Та чи буде в цієї історії щасливе закінчення? Адже часом життя набагато цінніше іж золото...

УДК 821.161.2

ББК84.4УКР

Правила поведінки в мурашнику

Не варто думати, що жанр технотрилера почався в літературі з Майкла Крайтона з його розкішним «Парком Юрського періоду». Нове у 99 відсотках – це просто забуте старе. Технотрилери писав ще у XIX столітті Жуль Берн. Ного «20 тисяч льє під водою» – перше, що спадає на думку. Історії небезпечних наукових винаходів, детальні описи тих чи інших місць на планеті, обов’язкова присутність злого генія від науки, боротьба з ним і головне, що робить книгу технотри– лером – тісне поєднання реальності з фантазією. Технотрилер – це коли реальне здається фантастичним, а фантастичне – реальним. По¬дібна література не створюється, а конструюється на основі матриці. І успіх її багато в чому залежить від уміння письменника тримати на¬пругу, як у детективі.

Жуль Верн не подорожував по тих екзотичних місцях, які описував так детально. Він користувався енциклопедіями, довідниками, картами. Сучасні автори технотрилерів також можуть писати про Тибет чи пустелю Сахару, не виходячи за межі власної кімнати. їм легше не ли¬ше тому, що вони мають всю інформацію в Інтернеті, а й тому, щодо них уже робили щось подібне.

А чи було письменнику і мандрівнику Максу Кідруку так само легко виорювати першу скибу на цілині українського технотрилера, коли він написав свій роман «Бот» (2012)? Часто в нас пригодницька та фантастична література створюється людьми, що мають хист, але не можуть назвати українську мову рідною, і від цього тексти вигля¬дають штучними і вбогими. У книгах Кідрука навіть суржик виглядає природним. Його відчуття мови – одна зі складових успіху цього зо¬всім молодого чоловіка, який у той час, коли його ровесники пере¬сиджують у нічних клубах, мандрує світом. Тому образи далеких країв у нього такі живі й насичені. Є мандрівники, а є туристи. По– засмагати на Гаваях – це одне, а подорожувати автостопом по Пе¬ру чи Сирії – дещо інше. Для когось вершиною хоробрості буде ви¬йти протоптаною стежиною на Говерлу, розмахуючи пляшкою пива, а хтось усе життя покладе на те, щоб піднятись на Кайлас, куди ніхто ще не підіймався.

Експедиція п’ятьох студентів зі Стокгольма до Перу з наміром відшукати легендарне золоте місто Паїтіті чимось нагадує сумнозвісну експедицію Ігоря Дятлова 1959 року: начебто досвідчені, начебто все передбачили, однак учасникам довелось зустрітись із чимось Невідо¬мим, і все закінчилося трагічно. Є ситуації, в яких інтуїція важливіша за здоровий глузд. Преамбула до експедиції в Перу в романі Кідрука видається трохи задовгою, доки наприкінці не починаєш розуміти: на¬справді вони туди недуже хотіли. Як і в експедиції Дятлова, один учас¬ник, чех Ян, відмовився від походу, бо захворів.

У «Твердині» сюжет зав’язано на дуже популярній темі – високі технології у стародавніх народів, які навіть не мали власної писемності й не знали колеса. У наш час технології дорожчі за золото, бо саме вони дають реальну владу. Розробка нових чи вивчення старих техно¬логій відбувається в умовах надзвичайної секретності, коли легко жертвують людським життям. Ось на таку територію й потрапляють студенти в цьому романі: українець Левко, росіянин Семен, америка¬нець Грем і японка Саторі. Опинившись у полоні, вони потрапляють усередину гігантської споруди, що обрисами нагадує мурашник, і ко¬жен, хто живе в ньому, виконує певну роботу. Студенти можуть при¬єднатись до цієї мурашиної спільноти, ні, мусять, без права повернен¬ня назад. Така вже психологія людини: якщо їй кажуть, що ведуть на роботу, вона не буде пручатись, хоча її ведуть на смерть, проте, коли їй скажуть, що ведуть на смерть, вона знаходить у собі силу боротися. Подібну ситуацію описує Кідрук. Лише українець Левко розуміє, що живими їх не випустять із цього мурашника, бо історія його країни – це також суцільний обман і фальш. Або ти служиш тій незбагненній силі, що з глибини землі керує мурашником, або ти – мертвий.

Отак цілком несподівано письменник виходить за межі жанру і підводить нас до старої як світ, але все ще усвідомленої істини: що зовні, те всередині. Людина розкривається повністю лише в екстремальних обставинах, і не завжди це приємне видовище. Читаючи роман Кідру– ка, раптом починаєш розуміти, як мало вартують гроші у світі, де тіль¬ки про них і мова.

А про Паїтіті багато є в Інтернеті, хоча ніхто його досі не знайшов, окрім Макса Кідрука.

Галина Пагутяк

Він породив сонце, і місяць, і зорі. Дихнувши на камені, створив людство, проте після першого творіння вийшли безмозкі гіганти, що розчарували Його. Тоді Він знищив їх потопом і створив нових, кращих людей з менших каменів...

Легенда про Віракочу1

1. Віракоча – творець світу в міфології більшості народів доколумбової Америки.

Віракоча створив землю, сонце, місяць і зорі, запустив час і приніс людям цивілі¬зацію.

Віракочу-творця інки зображали у вигляді бородатого чоловіка, це при тому,

Що в середині XIV століття до найближчого білого від Анд було приблизно 14000 км, а борода не росте у жодного з представників корінних народів Латинської Америки. (Тут і <)алі прим. автора, якщо не вказано інше.)

El Comercio

БРИТАНСЬКА ЕКСПЕДИЦІЯ МОВЧИТЬ1

(перекл. З ІСГ1.)

Себастьян Цезар Гарсіа, кореспондент

Понад місяць британська наукова експедиція не озивається з джунглів в регіону Мадре-де-Діос. Групу очолює відомий натураліст Пол Холбрук.

Експедиція вирушила вгору по Ріо-де-лас-П’єдрас уранці 1 1 лютого 2008 року. До останнього часу британець підтримував зв’язок із колегами, користуючись супутниковими телефонами. Починаючи з 5 червня Холбрук перестав відповідати на виклики. Із джерел, на¬ближених до організаторів подорожі, стало відомо, щодо кінця черв¬ня по СР5-маячках, вмонтованих в експедиційне обладнання, можна було простежити пересування групи, проте два тижні тому сигнали також урвалися. Відтоді про долю Холбрука нічого не відомо.

Сеньйор Холбрук вирушив у тропічний ліс по рудобородого тіті, рідкісного примата, існування якого досі не підтверджено. Старт екс-педиції був запланований на кінець 2007 року, але кілька разів пере¬носився через відмову носіїв із племені мачігуенга– (іти на північ Мадре-де-Діос. За їхніми словами, в тій місцевості живуть демони.

Місцеву владу в Пуерто-Мальдонадо не повідомляли про експедицію, і це, на думку експертів, може спровокувати скандал між офіцій¬ними представниками Перу та Британії:

Пол Холбрук – вчений-зоолог і мандрівник, автор сорока наукових праць і кількох популярних книг, серед яких

1 Стаття El Comercio за неділю, 13 липня 2008 року. “ЕІ Соmегсіо” – щоденна перуанська газета, заснована 1839 року, одна з найперших газет не лише у Перу, а й усій Латинській Америці. Також є однією з найстаріших досі існуючих іспаномовних газет світу. Щоденний наклад – 549 тисяч примірників.

2. Мачігуенга – індіанське плем’я, що проживає у джунглях Амазонії на сході Перу (територія між Андами та бразильським і болівійським кордонами). Живуть переважно з мисливства і збиральництва. Більшість неписьменні.

світовий бестселер «Люди й пацюки», – під час своїх мандрів відкрив і описав понад сотню раніше невідомих видів. Народився 1965 р. в м. Бангор, князівство Уельс, Велика Британія. У 1981—1989 pp. працював у Джерсій– ському зоопарку (нині Парк дикої природи ім. Даррелла), заснованому всесвітньо відомим натуралістом і письмен¬ником Джеральдом Дарреллом (1925—1995).

Відомий тим, що 1997 р. на перуанському хребті Вілка-бамба, неподалік руїн Мачу-Пікчу, спіймав невідомого науці шиншилового деревного щура (Cuscomys ashaninka) , 2004-го під час дослідження гори Удзунґва в Танзанії відкрив новий вид слонячих землерийок, згодом названий сіролицими сенгу (Rhynchocyon udzungwensis) . Також 2001-го Холбрук першим описав «геніального пристосуван¬ця» – мураху Myrmeconema neotropicum, що вміє перетво-рюватись на ягоду, у такий спосіб привертаючи увагу пта¬хів, які ковтають «ягоду», а разом із нею кілька сотень яєць.

2006-го за видатні наукові досягнення Холбрук був удо-стоєний лицарського титулу.

The Daily Telegraph

Friday, July 18, 2008 No 47,687 70p

ВІДОМИЙ НАТУРАЛІСТ безслідно зник у джунглях Перу1

Тобі Ґроуфорді Беперлі Мелоун

Британське посольство у Лімі, столиці Перу, висловлює занепокоєння долею видатного натураліста й мандрівника сера Пола Холбрука.

П’ять місяців тому сер Пол на трьох човнах вирушив із ГІуерто– Мальдонадо (адміністративного центру найбіднішого і найменш заселеного регіону Мадре-де-Діос) угору по Ріо-де-лас-П’єдрас. В експе¬диції його супроводжувала колега з Австралії біолог Котрій Мупі, перуанець-провідник, а також десять (за іншими даними – п’ятнадцять) носіїв із племені мачігуенга. Мета експедиції, підготовка до якої широ-

1.Стаття у The Daily Telegraph – за п’ятницю, 18 липня 2008 року (М> 47687).

The Daily Telegraph – щоденна ранкова консервативно орієнтована британська газета, заснована у 1855 році, середній щоденний наклад – 643 тисячі примірників

ко висвітлювалась у британських та американських ЗМІ: пошук рудо-бородого тіті – невеликого примата, чиє існування до сьогодні науко¬во не підтверджено. Низькоякісну фотографію мавпи, нібито зроблену лроворубами в лісах крайнього заходу Бразилії влітку 2002-го (на цей момент – єдине зображення рудобородого тіті), спеціалісти вважають шімком сумнівного походження. Втім, сер Пол переконаний в існуван¬ні примата і не раз заявляв, що бачив його у 2006-му в колумбійській частині тропічних лісів Амазонії. Британець також стверджував, що ці милі бородаті створіння перебувають на межі вимирання – їх популя¬ція не перевищує 250—300 особин, – тож їх потрібно рятувати.

Кетрін Муні вирушила в ліси Мадре-де-Діос, сподіваючись розшу¬кати Martialis heureka, особливий вид мурах, які, за її твердженням, дожили до наших часів із Крейдяного періоду. 2000 року в околицях містечка Манаус (Бразилія) Муні знайшла лише трьох представників цього виду – на жаль, мертвими. Завдяки незвичайному вигляду цих комах уже відносять до окремої підродини.

Експедиція була чудово устаткована.

Першими на сполох забили, як не дивно, колеги Кетрін Муні з ав-стралійського відділу Міжнародного товариства збереження природи (Conservation International), розташованого у Сіднеї – за тринадцять тисяч кілометрів від Перу. Технічні засоби дозволяли Холбруку і Му¬ні виходити на зв’язок; також за допомогою GPS-локаторів на сайті www.saveredbeardedtiti.com можна було стежити за пересуванням екс-педиції у джунглях. Зв’язок із науковцями обірвався понад місяць то¬му – 5 червня.

Професор Норман Хенке, який до останнього стежив за просуванням експедиції з координаційного центру в Сіднеї, пояснив «The Daily Telegraph», чому не здійняв тривогу раніше: «У цьому немає нічого дивного. Зв’язок часто зникає. Пол і Кетрін опинилися в агресивно¬му середовищі, де немає можливості купити нові акумулятори або за¬нести передавач у майстерню з ремонту радіоапаратури. Можливо, закінчився заряд батарей, можливо, підчас переправи намокли аку¬мулятори, а може, щось скоїлося з передавачем. Усе могло статися. Проте GPS-маяки працювали, експедиція рухалась, а отже, я знав, що з ними все гаразд».

Так тривало до 27 червня, коли GPS-локатори припинили надсилати сигнали на супутник. Коментує професор Хенке: «А ось це зди¬вувало мене, оскільки я знав, що маячків чотири, вони споживають дуже мало енергії і кожен із них обладнаний вбудованою батарейкою, якої вистачить мінімум на вісімнадцять місяців роботи. Мені важко уявити, що мало статися, щоб вони вийшли з ладу одночасно. Я поче¬кав п’ять днів і зв’язався з британським послом у Перу. Гадаю, це бу¬ло правильно».

Крайнє зафіксоване положення експедиції має координати Ю’50‘52″ гід. ні. 70°54‘26″ зх. д.

5 червня, під час останнього сеансу зв’язку, сер Пол повідомив Нормана Хенке, що натрапив на руїни, схожі на інкські сільськогос¬подарські тераси в Андах, хоч і більші за розмірами, і вирішив відхи¬литися від курсу, щоб дослідити їх. Дані супутника це підтверджують: 6—7 червня група прямувала на захід. Після цього експедиція повер¬нула на північний схід і дотримувалась раніше визначеного маршруту.

Перуанська влада затримує початок пошукової місії, пояснюючи це тим, що не мають доказів того, що група Холбрука вскочила в халепу. Співробітник МЗС Перу в приватній розмові з представником «The Daily Telegraph» зазначив, що Холбрук подався надто далеко, пошуки коштуватимуть сотні тисяч доларів – ніхто на таке не піде, більше то¬го, сер Пол не повідомляв офіційну владу про експедицію, не отриму¬вав дозволу, а тому, строго кажучи, Перу не зобов’язане його рятувати.

Американський фотограф Гаррі Паллістер, напарник сера Пола під час поїздки в Танзанію у 2003—2004 роках, зберігає оптимізм. За йо¬го словами, сер Пол об’їхав півсвіту, забираючись у найбільш непри¬ступні закутки, і є надзвичайно досвідченим мандрівником, що знає, як ухилятися від небезпек, а також уміє виявляти витримку в критич¬них ситуаціях. Малоймовірно, щоб людина з таким досвідом втратила контроль над експедицією.

«Так, Мадре-де-Діос – це справжня дугіа на тілі планети. Але не варто здіймати істерію і передчасно ховати Пола, – каже містер Пал¬лістер. – Цей хитрий лис не пропаде. Знаю його давно, і часом мені здається, що 1 Іол народився у джунглях і сам перегризав собі пупови¬ну. Не здивуюсь, якщо за кілька тижнів він приповзе до Пуерто-Маль– донадо, голодний і охлялий, з двома видами тропічної лихоманки за па¬зухою, що валитимуть його з ніг двічі на день, і ще одним, третім видом, до сьогодні невідомим медицині, але разом із тим щасливий і усміхне¬ний, і головне – з цілим караваном саморобних кліток за спиною, за¬повнених звірятами, яких іще не бачило людство. Він пішов за рудо¬бородим тіті – і він його дістане. У цьому весь Холбрук».

На запитання, що він думає про згадані в останньому повідом¬ленні руїни, Гаррі Паллістер відповів: «Важко сказати... Пол не ці¬кавився руїнами древніх цивілізацій. Наскільки мені відомо. Котрій Муні теж. Мені не віриться, що Пол міг відхилитися відобраного маршруту заради мертвих каменюк. Хіба то натрапив на дещо справді цікаве».

22 липня 2008 ронц. 13:38 [UTC1 +2] Дубенсьний військовий навчальний полігон 17км на схід від містечна Дубно. Рівненська область. Україна

Левко м’яв губами квітку конюшини, чекаючи своєї черги. Поряд на траві витягнувся Джонік, темноволосий хлопчина з карамельними очима й інтелігентним виразом обличчя – командир 521 -го навчаль¬ного взводу. Нижче від них примостилися ще четверо курсантів – найкращі стрільці 521-го (гіпотетично найкращі, оскільки ніхто з них раніше не брав до рук справжнього АК-742, їх стрілецький до¬свід обмежувався рогатками і – в кращому випадку – підхмеленою пальбою з пневматичних гвинтівок по гномиках у тирі).

Заклавши руки за голову, Джонік апатично роздивлявся хмарки. Левко підібгав коліна до грудей, обхопив їх руками і спостерігав, як шес¬теро їхніх товаришів (передостання шістка з 521 -го) підтюпцем набли¬жаються до вогневого рубежу. Дотримуючись інструкцій, курсанти біг¬ли не навпростець, а строго по розмічених прапорцями хідниках (на полігоні інакше не можна). За мить хлопці вишикувались гіередлінією вогню. Двоє широкоплечих лейтенантів, рясно сиплячи грубою лайкою, викрикували останні настанови. До Джоніка і Левка долітали лиш урив¬ки фраз. «Перевірити запобіжник... вставити ріжок... затвор на... зняти... спочатку, бля, чергою... вийняти ріжок на х... пересмикнути затвор... контрольний постріл... доповісти про завершення стрільби!»

Віддалік за стрільбами спостерігали кілька офіцерів військової час¬тини А2363 3, котрій належав полігон, а також полковники з військо¬вої кафедри Водного університету4.

– Ну що там? – не підіймаючи макітри з трави, спитав Джонік.

1 Coordinated Universal Time (UTC) – синхронізований світовий час. Загальноприй¬нята точка відліку локального часу в часових поясах. За опорний UTC взято місце¬вий час на довготі Гринвіча чи Лондона (нульовий часовий пояс). UTC +2 означає, що поясний час на 2 години випереджає поясний час у Британії. 11е так давно син¬хронізований час називався Greenwich Mean Time (середній час за Гринвічем) і по¬значався GMT.

2 АК-74 – автомат Калапіникова калібру 5,45 мм, розроблений у 1970 році М.Т.Калаїнниковим і прийнятий на озброєння армією СРСРу 1974 році. Є моди¬фікацією автомата АКМ.

3 Дубенська військова частина А2363 дислокується у м. Дубію на вул. Космонавтів. 2.

4 Національний університет водного господарства і природокористування (в народі – Водник або Водний) – найбільший (11 тисяч студентів) технічний університет у м. Рівне. Заснований у 1915 році в Києві і лише у 1959-му перенесений до Рівного.

– Лягають, – сказав Левко. Норматив по стрільбі здавали ле¬жачи.

Лейтенант проревів команду. Хлопці попадали на розстелене ряд¬но і стали готуватися до стрільби. Нараз Левко угледів, як якийсь не¬зграба з 2-го відділення, встромляючи ріжок з патронами в АК-74, відвів ствол убік, ледь не на голову свого сусіда. Тієї ж миті лейтенант, плюючись і бурхаючи, немов вулкан, накинувся на хлопця і зацідив ногою під ребра. Далі посипались добірні матюки. Курсант зіщулив¬ся і покірно направив автомат у поле.

– Як з цепу зірвався, – прокоментував епізод Бодя Макаренко, один із тих чотирьох, що сиділи нижче.

– А ти б не зірвався? – став на захист лейтенанта Джонік. – Ці¬лий день марудитися зі шмаркачами, яким уперше за час навчання на кафедрі дали автомат у руки. У половини від збудження слина тече й ерекція така, що хоч дрова рубай, а в очах картинки з «DOOM III» чи «Half Life 2». Так і жди, хтось ошаліє і почне палити вусе, що рухаєть¬ся. – Джонік скрушно зітхнув, подумавши про непросту командирську долю. – Вони ж за нас відповідають. Я «шакалам»1 не заздрю...

Насправді Джоніка звали Геною. Звідки взялося «поганяло» Джонік, не знав навіть сам володар прізвиська. Його сім’я десять років жи¬ла у Сполучених Штатах, де тато працював будівельником. Це аж ні¬як не пояснювало походження клички, оскільки в Америці Джоніка називали по-нормальному – Геннадій (звісно, якщо той дикий про¬нонс «Джіннаді-І» можна вважати нормальним). У 2003-му в Гени¬ного тата щось не пішло і він повернувся до рідного Рівного. Гена, який левову частку свідомого життя провів у Штатах, на диво легко змирився з українськими провінційними реаліями: швидко знайшов собі друзів і включився у навчання. Хоча від американських звичок не відмовився: Джонік обожнював американські молодіжні комедії (ди¬витися тільки в оригіналі!), американський футбол (за півроку підса¬див на нього половину двора) і комп’ютери «Apple» (у 2004-му вони були зовсім непопулярні в Україні). Мабуть, через Штати його й на-рекли Джон і ком, хтозна.

А ще з Америки у Джоніка лишився американський акцент. Хлопець вільно говорив українською, проте навіть після трьох років навчання у «воднику» і після року командування навчальним взводом на військо¬вії! кафедрі не призвичаївся по-українськи твердо вимовляти літеру «р». Весь час викручував її на американський манер: ковтав, з’їдав, зм’як-

1. Напівзневажливе прізвисько молодих лейтенантів у армії. – Прим. ред.

шував. Через те дзвінка команда «Рівняйсь!» на шикуваннях у дні занять на військовій кафедрі звучала уДжоніка з легким американ¬ським відтінком. «Взвод, гівняйсь!» – кричав Гена. І весь його відда¬ний 521-й взвод інженерно-технічних військ дружно «гівиявся», тлум¬лячи істеричне іржання.

Зате Джонік поняття не мав про російський суржик, і це у певний спосіб вивищувало його над однолітками. Навіть над Левком, який вважався поліщуком у десятому поколінні і російською говорив з та¬ким акцептом, що не сміялися хіба що собаки.

– Скільки вони мають завалити? – поцікавився Джонік.

Левко (заступник Джон і ка у 521 -му) зиркнув на листок, на якому фіксував результати стрільби інших взводів з військової кафедри. Взводи були сформовані з представників різних факультетів, через що між ними точилася запекла боротьба з метою визначити, хто кращий у навчанні, фізичній та стройовій підготовці і (певна річ!) у стрільбі.

1 Іайзапекліше мірялися силами механіки (521 -й взвод зі студентів ме-ханічного факультету) й економісти (121-й взвод факультету еконо¬міки). У 121-му двадцять дев’ять курсантів, сьогодні всі присутні, во¬ни «поклали» двадцять одну мішень, підраховував Левко. Коефіцієнт влучання 0,72…0,73. У 521-му двадцять сім курсантів, троє відсутні, загалом стрілятимуть лише двадцять чотири. Дві найслабші шістки вже відстрілялися, збивши вісім мішеней. Для того щоб гарантовано виграти, двом останнім групам доведеться «погасити» десять цілей.

– Хоча б п’ять, щоб нам почуватися спокійно, – повідомив Левко.

Переконавшися, що всі інструкції виконані, лейтенанти дали до¬звіл відкрити вогонь. Заскрекотали постріли. Дві мішені лягли миттє¬во. За мить з’їхала на землю ще одна. А тоді в один момент скрекіт ви¬чах. Цок! Клак! Лише поодинокі постріли. Курсанти вистрілювали останні патрони.

– Скільки там, Лео?

– Три.

– Ну... – Джонік ривком сів. – Як же так?

Три. Лише три мішені. Левко прикусив губу. Тепер, навіть якщо їх¬ня шістка зіб’є всі цілі, вони все одно програють неформальне змаган¬ня 121-му. Такої ганьби з «механіками» не траплялося протягом останніх чотирьох років. Левко кинув погляд на пагорб, на якому сто¬яв гурт офіцерів. Незважаючи на чималу відстань, замкомвзводу міг заприсягтися, що полковникЖебрицький, куратор 521 -го взводу, ди¬виться 15 їх бік і журно хитає головою. Користуючись армійською тер¬мінологією, 521 -й щойно капітально обісрався.

З вогневого руоежу одна за одною долинали доповіді про завершен¬ня стрільби.

– Каліки, – презирливо просичав Джонік. – Хіба ні, Лео?

Левко мовчав.

Курсанти продовжували лежати на лінії вогню. Вставати заборо¬нялося, поки останній з шістки не закінчить стрільбу і не доповість, показавши пустий патронник. Раптом хруснув іще один постріл. Джо¬нік з Левком витягнули голови. Крайня права мішень гойднулась і... поповзла вниз.

– Фу-у-у... – всі хором.

До хлопців донісся зраділий і надміру схвильований рапорт: «Кур¬сант Гера стрільбу завершив».

– Герич! Маладєц! – ляснув по коліну Макаренко.

– Не поспішайте радіти. Нам тепер доведеться класти всі, – вда¬вано безпристрасно прокоментував Левко.

– Ага, – кивнув Джонік і додав: – Пора, чуваки. Встаємо, ши¬куємось.

Попередня група, поскладавши автомати, звільнила рубіж. Шість курсантів на чолі з комвзводу Геною, так само підтюпцем, поспішили до озлоблених лейтенантів.

– Перші три – чергою по своїй цілі, – на бігу нагадував друзям Левко (курсантам видавали лише по шістьпатронів). – Решта три – одиночними по тих мішенях, які ще не лягли. Зрозуміло?

– Все пам’ятаємо, замкомвзводе. Не дрейф, – надійшло з-за спини.

Добігли до лінії вогню. Джонік відрапортував лейтенантам про го-товність групи. їм роздали ріжки (у кожному було «запаковано» по шість золотавих патронів калібру 5,45 мм). прогорлали стандартні ін¬струкції, наказали лягати. Джонік упав скраю зліва, зразу за ним на рядно приземлився Левко, далі розмістились інші.

Перевіривши положення запобіжника, Левко вставив обойму в кріпильний отвір АК-74. Пересмикнув затвор. Кинувши короткий погляд наліво, зауважив, що у Джоніка щось негаразд. «Америка¬нець» злісно шарпав ручку затвора, той уперто не піддавався. Ме¬ханізм заклинило.

– Товаришу лейтенант... – Гена поклав автомат біля себе й обер¬нувся до офіцера, впираючись рукою і трохи піднявши тулуб над рядном.

– Лежати!!! Б...дь, мудак, якого хера ти встаєш?! – Лейтенант припечатав Джоніка важким військовим черевиком до землі. – Я ска¬зав: лежати, єбла-а-ан!!!

Від удару по спині Джонік харкнув слиною, наче йому влупили в со¬нячне сплетіння. Левко скривився.

Комвзводу витягнув руки, показуючи, ідо не збирається торкатися АК-74, і прохрипів:

– Т-товаришу лейтенант... хе... дозвольте звернутися.

– Б...дь, дозволяю!

– У мене, здасться, автомат заклинило.

Не знімаючи ноги з Джоніка, лейтенант нахилився і підняв авто¬мат. Посмикав затвор – той справді не працював. Потому вийняв рі¬жок, переставив його в інший автомат і подав зброю Гені.

Решта налаштувались до стрільби без проблем.

– Вогонь, салабони!

Левко переставив перемикач режиму в положення АВ1 і затримав дихання. Притулив шоку до прикладу АК-74, навів мушку на ціль. Да¬леко в полі стримів вирізаний із листової сталі контур людини (дідько, яким же він маленьким виглядає звідціля!). Хлопець уперся носаками черевиків у землю і гладко смикнув спусковий гачок.

Та-да-да! Три кулі вилетіли вмить. Левко не встиг навіть кліпнути. Віддача вийшла слабкою, принаймні слабшою, ніж він очікував.

Та-да-да-да! Цього разу зліва. Джонік перестарався і смикнув ку¬рок занадто сильно, випустивши більше половини боєзапасу – чоти¬ри чи п’ять куль.

Левко звів голову над прикладом. Ного мішень хилилася додолу. Крайня ліва стояла на місці. Джонік промазав! Правда, після такого штурхана по хребту нічого дивного. Щойно замкомвзводу зібрався ше¬потом підбадьорити свого товариша, Джонік ще раз пальнув. Бах! Бах!

І цього разу знов поквапився. Не націлившись як слід. Гена послав останні кулі повз ціль.

«Мазило! – подумкн залютував Левко. – Програємо ж на хрін!»

– Fuck! Лео, допоможи, – благально зашепотів Джонік. – Я об– лажався.

Перед тим як перекинутись на крайню мішень, Левко покосився праворуч. З чотирьох височіла незбитою тільки одна. У хлопців іще нібито лишались патрони, значить, покладуть. Мусять покласти. То– (і він повернувся ліворуч і сконцентрувався на мішені Джоніка.

– Я беру, —• сказав голосно. – Ліву я беру!

І Іісля першого влучання цілитися було спокійніше. Левко намацав великим пальцем перемикач і переставив його на поділку вниз – на

1. Режим вогню АК-74 довгими чергами (автомат).

ОД1. Сумістив верхню точку прицільної мушки з грудьми сталевого манекена, вдруге затамував подих і...

...Не вистрілив. За мить до того, як натиснути на спусковий гачок, у голові спливла химерна думка: «А що, якби замість мішені сто¬яла людина?» Левко заплющився, уявляючи, що в кущах за сотню метрів від лінії вогню вишикувались не ряд кострубатих обрисів, а... живі солдати. Мозок вималював їх напрочуд вправно. Хлопець здриг¬нувся, розплющив очі і... замлів. У чагарнику на місці мішені справді стояла людина. Не солдат. Молодий хлопець у цивільному одязі: сіра сорочка із закачаними рукавами, темно-сині джинси. Юнак поглядав кудись убік, в абсолютно інший бік від вогневого рубежу, схоже, не підозрюючи, що через секунду може попрощатися з життям...

Самонавіювання вийшло настільки вдалим, що Левку довелося кілька разів труснути головою, аби отямитися. «Що за дурня, чу¬вак? – вилаяв сам себе. – Нема там нікого». Він зосередився на ці¬лі і натиснув курок. Коротке «клак!» – і мішень почала опускатися до землі. Хлопець зиркнув направо. Мішені зникли. Жодної не було. Вони «погасили» всі цілі.

Бінго! Перемога!!!

Левко з насолодою відправив дві останні кулі у небо над кущами, відщепив обойму, зробив контрольний постріл, переконавшися, що у стволі не залишилось патрона, поставив автомат на запобіжник і від¬тягнув затвор, гордо повідомивши:

– Курсант Бартош стрільбу завершив!

Один із лейтенантів пройшовся вздовж курсантів, перевіряючи па-тронники, і тільки тоді дав команду підійматись. Зводячись на ноги, Лео непомітно загріб долонею кілька гільз, що рясно вкривали рядно.

Просто так, на згадку.

Хлопці вишикувались у колону по одному. Левко обтрусив спину Джоніку: ♦

– Ти як? Ребра цілі?

– Цілі, – пробурчав Джонік, угвинчуючи обурений погляду не¬нависного офіцера. – Як з цепу зірвався... Хіба ні, Лео?

На загальному шикуванні перед посадкою в автобуси, проходячи повз деморалізовану ватагу «економістів», Левко вибрав момент, ко¬ли в їх бік не дивились полковники, і тицьнув 121 -му середнього паль¬ця. Ловіть гостинець, салаги! З любов’ю від «механіків»! П’ятий рік поспіль взвод механічного факультету кращий у стрільбі. Кращий

1.Режим вогню АК-74 одиничними пострілами.

у всьому!.. Йому відповіли понурими позирками. Хтось, заховавшися за спинами товаришів, форкнув:

– Пішов ти! – але на тому все закінчилося.

Зрештою броунівський рух курсантів припинився і взводи вишику¬вались. Крижини хмар потовщали і стали наповзати одна на одну. Сон¬не майже не показувалось. Лиш де-не-де, неначе ополонки, синіли шматки чистого неба. Вітерець зробився зовсім не липневим.

Разом з іншими Левко стояв у строю, краєм вуха дослухався до не-оковирної напутньої промови начальника військової кафедри і пригаду¬вав найяскравіші епізоди стрільбищ. Раз за разом смакував перемогу над «економістами». Якби він не поцілив у мішень Джоніка, вони про¬грали б. Хлопець уже встиг порахувати на телефоні: сімнадцять цілей чають коефіцієнт 0,708, що менше, ніжу 121-го. Вісімнадцята «по¬гашена» мішень воднораз вивела його взвод уперед – 18/24 = 0,75. ІІого вісімнадцята.

Втім, був один спогад, який він старався оминати. Той дивний момент, що передував вирішальному пострілу. Левко гнав його геть, заштовху¬вав углиб свідомості, але ніяк не міг спекатися. Та сама нав’язлива дум¬ка постій но лишалась на видноті. Причеплива, наче реп’ях, вона п’явкою пристала до мозку і дзижчала притишеним тлом за рештою приємних спо¬минів. Що було б, якби на місці мішені стояла жива істота? Чи ви¬стачило б у нього мужності вистрелити? Чи зміг би він так само холоднокровно пустити кулю в людину?

Хоча навіть не це було головним. Якоїсь миті Левко навдивовижу чітко збагнув, що те химерне навіювання – це не продукт його під¬свідомості. Морочливі міркування могли бути хворобливим вихлопом із перенапруженого у критичний момент мозку, але не той хлопець, не гой незрозумілий обрис, що виринув на місці мішені. Він прийшов івідкілясь ззовні. У цьому Левко не мав ані найменшого сумніву.