Текст книги "Твердиня"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 40 страниц) [доступный отрывок для чтения: 15 страниц]

ка в стіні чимось нагадувала Саксайуаман. тільки камені (якщо порів¬нювати розміри з Ґуннаром) були в кілька разів більшими. Наймен¬ший серед них був більшим за найбільший блоку стіні Саксайуамана.

Правда, якість фотографії насторожувала. Зображення було нечіт¬ким, безформним.

– Де це? – прошепотів українець.

– У джунглях Мадре-де-Діос на сході Перу. Мачу-Пікчу і Паїтіті розділяє нещасних двісті кілометрів. Штука в тому, що ці двісті кіло¬метрів устелені найбільш дикими, глухими і важкопрохідними лісами у світі. Там можна сховати Нью-Йорк, і ніхто його не знайде.

– Ви стверджуєте, що знайшли Паїтіті? – перепитав Левко.

– Знайшов не я. Я просто там... хм... побував.

– Як? Яким чином ви туди потрапили?

– Випадково... – ухилився від прямої відповіді старий.

Хлопці забирали один у одного фотокартку і не могли надивитись на грандіозну стіну. Зрештою Семен повернув фотографію Ґуннару.

– Фотка розпливчаста, – недовірливо прогудів він. – Звідки нам знати, що вона справжня? Тут на п’ять хвилин роботи для тих, хто ша¬рить у Photoshop. Які ще є докази?

Старий художник враз пожалкував, що не взяв намальовану зран-ку карту з собою. Він зітхнув:

– Писемність. Ті, хто будував Саксайуаман, на відміну від інків, па відміну від усіх інших народів Півден ної Америки, мал и письмо. Але для того, щоб побачити написане ними, вам слід спочатку повірити и Твердиню. Бо Паїтіті – єдине місце, де воно збереглося.

Сьома пожирав старого широко розкритими очима: він не вірив, але йому страшенно хотілось повірити. Левко підозріло захитав головою.

– Не вірите? – Ґуннар опустив голову. Але здаватись не збирав-ся. – Моя майстерня зовсім поряд – на Стрендвеген в Остермальмі. Якщо маєте бажання, можемо прогулятись до неї, і я покажу дещо, що переконає вас. – Старий лукавив, йому просто хотілось віддати карту.

Українець глипнув на Семена. Росіянин прискіпливо вивчав змо-рене обличчя шведа.

– Я наполягаю. – Ґуннар подивився спершу на Левка, потім на Семена! Його руки тремтіли.

Лео мовчав, безмовно віддавши ініціативу в руки товариша. В цей момент Сьома мав би подякувати художнику за розповідь і чемно роз¬прощатися з ним. За півгодини він і Левко доїхали б до хатини Бенг– пі, вляглися б спати і наступного ранку забули б про дивну зустріч у ір¬ландському пабі в західній частині Старого міста. Росіянин саме так

і збирався вчинити, проте щось заглючило на Небесах (писемність... ПИСЕМНІСТЬ!..), і Сьома, облизавши солоні губи, піддався незро-зумілому імпульсу:

– Гаразд, ходімо...

Ґуннар і Семен подались до бармена платити за випивку, Левко ві¬дійшов у туалет.

Вийшовши з вбиральні, хлопець звернув увагу на самотнього від-відувача, який сидів за столиком у темному закуті пабу. Левко відзна¬чив його з трьох причини. По-перше, чоловік нічого не пив: столик стояв порожнім, якщо не рахувати фотокамери, котру, незнайомець притримував рукою (що, певно, свідчило про готовність будь-якої ми¬ті почати фотографувати). По-друге, химерний візитер, витягнувши шию, стежив, як Ґуннар і Сьома, розрахувавшись, прямують до ви¬ходу. Двічі простеживши напрямок погляду, Левко переконався, що не помиляється: незнайомець придивлявся до старого шведа і росія¬нина. І по-третє, чоловік був таким рудим, що складалося враження, наче його голова охоплена полум’ям. Волосся середньої довжини й густа борода, яка обрамляла рот і наполовину ховала щоки, мали ядуче-іржавий відтінок.

Щось заворушилось у Левка під серцем ще до того, як він зауважив, що рудоволосий підглядає за Ґуннаром і Сьомою. Мимоволі українець зауважив, що з місця, яке займає рудий, добре видно столик, за яким вони розмовляли з художником. Хлопець затримався, намагаючись розгледіти незнайомця і підсвідомо вишукуючи інші підозрілі деталі.

Тієї миті чоловік повернув голову і штрикнув Левка поглядом.

Українець рохнув, і борлаку нього сіпнувся. Попри півтемряву, що огортала рудого, він усвідомив, що зазирає в найстрашніші очі з усіх, які доводилось бачити до цього. Баньки рудоволосого мали криваво– червоний колір. Моторошний ефект посилювався полум’яною обля¬мівкою на повіках, що підкреслювала нездорове забарвлення кришта¬ликів і створювала ілюзію кривавих підтьоків довкола очей. Розумом Лео усвідомлював, що очі цілком відповідають волоссю й бороді, що це лише витівка природи, причини у генах чоловіка, проте серцем від¬мовлявся осягати реальність того, що бачив. У півтемряві пабу очі здавалися червоно-чорними жаринами.

Відвівши погляд, хлопець закрокував уздовж барної стійки до ви¬ходу, нутром відчуваючи, як чоловік поглядом свердлить йому спину.

Рудий стежив за Левком, поки той, пропустивши Ґуннара і Сьому, не зник за дверима, потім підхопився і, сплюнувши у попільничку жмут пережованого листя коки, поквапився до виходу.

VI

16 березня 2012 року. 21:00 [UTC +1]

Бергшанра. Стокгольм

Вони стояли біля вікна його квартирки, дивлячись на затоку.

Ґрем провів пальцями по руці Сатомі, по ділянці, не прикритій су¬кенкою, просто щоб перевірити, що вони на одній частоті. Японка не здригнулась і руки не забрала. Його обличчя просяяло, наче в малю¬ка, що отримав бажаний подарунок на Новий рік.

На столі стояли щойно принесені суші, на підвіконні – два бо-кали білого сухого вина «Flagstone Noon Gun» з Південної Афри¬ки, урожай 2009 року, але ніхто з них не думав ні про вечерю, ні про вино. Обоє перебували в сп’янінні іншого типу.

У Сатомі від збудження підгинались коліна.

Опинившись за кілька сантиметрів від Ґрема, вона подалась уперед і поцілувала його, спершу ковзнувши язичком по губах хлопця, а тоді настирливо вклавши язик глибше в рота. Однією рукою вона провела у мулата за вухом, іншу опустила спереду на джинси, граючись із пряжкою... і з тим, що тверділо трохи нижче під неї.

Не перестаючи відповідати на цілунки, Ґрем погладив долонями її стегна. Гаряча кров шугонула по всіх кінцівках, коли він відчув, що дівчина в панчохах. Піднявши поділ вільної сукні, він підчепив пальцями трусики і стягнув донизу. Переступивши з ноги на ногу, Сатомі стала на пальчики і скинула їх на підлогу.

Грем опустив руку між її ніг і торкнувся розпаленілого тіла, не припиняючи цілувати. Знайшовши клітор, стиснув його пальцями, одночасно відриваючись від її губ і опускаючись із поцілунками на шию, а потім ще нижче – на груди.

Тепло від його рук розливалось усім її тілом.

Сатомі відступила на крок, щоб опертись об стіну, інакше про¬сто з’їхала б на підлогу. Ноги тремтіли, ледве тримаючи тіло. Ґрем Ііідчув це; підняв дівчину на руки (вона обхопила його ніжками) і по¬ніс у спальню. Поставивши її перед ліжком, Ґрем через голову зняв сукню, залишивши японку в самих чорних панчохах і червоному кру¬жевному брасьєрі, що ледве прикривав соски.

Після чого легенько штовхнув на матрац.

Цілуючи, Ґрем піднявся вгору по її тілу. Коли дотягнувся до ли-ця, Сатомі з жадобою впилась у його губи. Якийсь час вони грались я піками, потому Ґрем узявся пестити її груди. Його язик закружляв

навколо набухлого соска, і Сатомі, стиснувши в кулачки цупке во¬лосся американця, притишено застогнала.

Мулат ковзнув пальцями по низу живота – раз, другий, третій. Доторкнувся клітора. Сатомі зірвала з хлопця сорочку і почала води¬ти руками по спині від шиї аж до накачаних сідниць, стягуючи нижче його джинси. Коли його великий палець зачіпав винятково чуттєву точку, дівчина скрикувала і впивалась нігтями у спину американця.

На мить відсторонившись від тіла, що пашіло плотським теплом, Ґрем стягнув з себе джинси.

– Ніколи не думала, що я з тих дівчат, які готові віддатись пер¬шої ж ночі... – м’яко сказала Сатомі, насолоджуючись його м’язистим, доглянутим тілом.

Вона побачила його член і замружилась від ущипливого передчуття, що, наче бульбашки газованої води, поплило по втягнутому животу.

Він покосився на неї, ладний наморщити брови, але з виразу об¬личчя побачив, що це лише гра. Дівчина не має на увазі те, що гово¬рить, вона не має наміру зупинятись, і Грем продовжив пестити її (лі¬ва рука між стегон, права – на грудях), відчуваючи, як вказівний і середній пальці долоні стають мокрими.

~– Всьому буває перший раз, – відповів він, поцілувавши вну¬трішню частину стегна Сатомі. Близько. Так близько...

Вона вигнула спину, прикусивши краєчок нижньої губи, і застог¬нала голосніше. Від рухів його пальців спирало подих. Усередині, го¬туючись вивільнитися, згущувалась енергія сотень атомних вибухів.

Грем більше не міг стримувати себе. Забравши долоню від роже¬вої перлини, лагідно розвів її ноги.

– I want to fuck you until you can’t walk anymore… – хрипко про-шепотів мулат і увійшов так глибоко, як тільки міг.

VII

16 березня 2012 рокe. 21:08 [UIC+1]

Майстерня Ґуннара

Остермапьм. Стокгольм

Стокгольмська погода у березні гірша, ніж вередлива жінка, – піс¬ля чудового сонячного дня за вікном дощило. Із затоки віяло крижа¬ною вогкістю.

Ґуннар Іверс підставив Левку й Семену по табуретці, сам сів на дерев’яний стільчик і, не запропонувавши ні кави, ні чаю, розгорнув намальовану від руки карту.

Левко іронічно всміхнувся. Поведінка художника дедалі більше на-гадувала фарс, а сам він перетворювався в очах українця на психічно хворого – не буйного, та все ж із конкретно перекошеним дахом. Сьома німував, здалеку роздивляючись альбомний аркуш, який злегка ви-блискував у світлі лампи.

– Не кажіть нічого, – схвильовано промовив Ґуннар, – спершу иислухайте, а потім вирішите, що з цим робити. – Він провів долонею по листку і ткнув пальцем у точку в нижньому правому куті: – і ось це Пуерто-Мальдонадо, єдине поселення в регіоні Мадре-де– Діос, що може слугувати відправним пунктом для експедиції...

– А хто вам сказав, що ми... – розкрив рота Левко.

‘– Я ж просив не перебивати мене, – зморщив лоба старий швед. – До Пуерто від Куско тягнеться асфальтована дорога С30– за шість-сім годин можна доїхати на рейсовому автобусі. Після Пуерто-Мальдонадо шосе С30 прямує на північ, проходить уздовж кордо¬ну, огинаючи ліси Мадре-де-Діос зі сходу, і приблизно через двісті п’ятдесят кілометрів завертає у Бразилію. Хоча шосе вам не потріб¬ні’. Через Пуерто протікає річка під назвою Ріо-Мадре-де-Діос. Вона

тече із заходу на схід, закладаючи чималий гак біля Пуерто-Мальдо¬надо. Ось тут. – Палець перемістився на вигин річки. – 3 північно¬го заходу в цей «гак» впадає одна з найбільших приток Ріо-Мадре-де– Діос – Ріо-де-лас-П’єдрас, яку місцеві кличуть Такуатіману. Якщо йти проти течії Ріо-де-лас-П’єдрас, то через сто вісімдесят кілометрів від Пуерто-Мальдонадо на правому березі (тобто зліва, якщо зважа¬ти на те, що просуваємось проти течії) натрапите на ґрунтову злітну смугу. Вона обслуговує наукову станцію Прогресо, фактично невели¬ку хатину, де ночують учені, що прилітають на стариці1 Мадре-де-Діос поспостерігати за птахами. Приблизно через двісті шістдесят кіломе¬трів від Пуерто-Мальдонадо із заходу в Ріо-де-лас-П’єдрас вливаєть¬ся безіменна притока. Точну відстань назвати не можу, та це й не важ¬ливо – Такуатіману після кожного сезону дощів міняє русло, —зате я маю глобальні координати місця, де зливаються річки. Я записав їх ось тут. – Палець перемістився навскоси по аркушу.

11°42‘47”S 70°22‘58”W

– Піднявшись іще на тридцять кілометрів по безіменній притоці, справа від себе ви побачите скелю, схожу на голову папуги, – Parrot’s Head Cliff2. Якщо не переплутаєте притоку, то пропустити Голову Па¬пуги практично неможливо. Цей бескид позначує місце висадки. – Що більше Гуннар говорив, то сильніше хвилювався. Кілька разів він поглянув на вхідні двері майстерні, наче боявся, що крізь них хтось увірветься і не дасть йому завершити. – На півдні від місця висадки сельва ховає два невеликі озера – Аппер-Вінкер-Лейк3(так назива¬ється північне) і Лоуер-Вінкер-Лейк (південне). Аппер-Вінкер-Лейк лежить на п’ять кілометрів південніше від Голови Папуги, а Лоуер– Вінкер-Лейк – ще на три кілометри далі на південь. Коли досягнете Лоуер-Вінкер-Лейк4, на північно-західному березі знайдете покину¬ту кам’яну дорогу, яка вкрай схожа на древні тракти інків і тягнеться на захід крізь нетрі. – Попри всі зусилля старий не міг приховати три¬вогу. – Цей шлях веде до Паїтіті.

1 Стариця – відокремлена від річки ділянка (меандр), озеро, їло лежить у залише¬них річкою річищах.

2. Кліф Голова Папуги (англ.).

3. Аппер-Вінкер-Лейк (англ. Upper Winker Lake) – озеро Верхня Повіка (або Верх¬нє Око).

4. Лоуер-Вінкер-Лейк(англ. Lower Winker Lake) – озеро Нижня Повіка (або Ниж¬нє Око).

Від напруження на лобі Гуннара виступив піт. Пивний віддих зали¬шився, але алкоголь вивітрився з голови старого. Українець м’яв пальцями мочку правого вуха і міркував, на дідька божевільному ви¬гадувати настільки досконало продуману історію. Розповідаючи, ста¬рий швед жодного разу не запнувся.

– А це що таке? – спитав Сьома, показавши пальцем на мапу (але не торкнувшись).

– Це Skull’s Crevice, Розколина Черепів, один із орієнтирів. Кам’яна дорога оминає її з півдня, а від Розколини Паїтіті відділяють дна денні переходи. – Кілька великих крапель збігли по скронях. Ґун– нар узяв карту зі столу, згорнув її і тихо (майже благально) промо¬вив: – Візьміть... це вам.

Семен не поворухнувся.

Лео підняв брови:

– Для чого?

– Подумайте про мою історію на дозвіллі. Подумайте... – Гуннар намагався знайти аргументи, які могли б схилити хлопців на його бік, шіе в голову лізли самі банальності. – Подумайте, чи хочете ви справжньої пригоди.

Левко затих, намагаючися зібрати докупи все, що він почув і поба¬чив за останні дві години. Історія виходила заманливою. Аж надто за¬манливою, чорт забирай. І саме в цьому крилася проблема. Левко здо¬гадувався, що Ґуннар збрехав, говорячи, що випадково натрапив на І Іаїтіті. У той момент хлопець ще не уявляв, що таке Мадре-де-Діос, шіе без того розумів, що людина не може просто так опинитися се¬ред джунглів, щоб випадково щось там знайти. Карти, фотографії, логічність суджень, обізнаність із географією Південно-Східного Пе¬ру – все доводило, що старий цілеспрямовано шукав Паїтіті. Безсум-нівно, хтось колись зацікавив шведа, розказавши історію про Тверди¬ню, – точно так само, як він старався зацікавити їх, Левка й Семена. Та от що дивно: присвятивши пошукам, певно, не один рік, Ґуннар врешті – за його словами – натрапив на Паїтіті, славетну Тверди¬ню, котру безуспішно шукали сотні авантюристів. І ось замість того, щоб увіковічнити себе, прославитись на всю планету, він намагаєть¬ся зіпхнути цю історію випадковим зустрічним.

– У мене є питання... – озвався Левко.

– Ну?

– Якщо ви там були, якщо ви бачили Паїтіті і знаєте, де розташо¬вані руїни, чому самі не розповісте про них світові?

– Я не можу.

– Через що?

Гуннар запнувся, облизав пересохлі губи і з величезною неохотою відрізав:

– Через особисті обставини.

Левко кинув швидкий погляд на Семена і (...це ж просто карта) забрав аркуш із рук художника. Швед заплющив очі з виглядом люди¬ни, що позбавилась важезного тягаря, але за мить поривно відкрив їх.

– І ще одне. – Він звертався до Левка (українець досі тримав лис¬ток перед собою, не знаючи, куди подіти карту). – За тридцять кіломе¬трів від Пуерто-Мальдонадо на лівому березі Ріо-де-лас-П’єдрас я по¬значив місце, підписане «Хатина Тора Сандерса». Тор – це старий норвежець, який, наскільки мені відомо, живе в Мадре-де-Діос понад тридцять років. У нього кепський характер, та загалом він непогана лю¬дина. Перед тим як прямувати в джунглі, раджу вам зупинитись у Сан¬дерса. У його халупі вдосталь місця, часом Тор приймає у себе дослід-ників, що пливуть у джунглі чи спускаються з нетрів по річці. – Ґуннар зазирнув у вічі Левку. – Це важливо. – Трохи відсторонившись, він знову заговорив до обох. – Можете думати що завгодно, думати, що я психанутий старий, звихнутий на скарбах і загублених містах. – Він стишив голос; його очі гарячково світились. – Але прошу, послухайте мене: просто залиште карту. Нехай лежить, їсти вона не просить. Мож-ливо, згодом, плануючи чергову відпустку, ви згадаєте про неї. Прига¬даєте дивакуватого шведа і його неймовірні історії. А тоді, хтозна, рап¬том вам закортить замість валятись навзнак, смажачи животи на вилизаному курорті десь у Туреччині чи Еміратах, влаштувати справ¬жню пригоду і спробувати дізнатись, чи правду говорив пом’ятий жит¬тям дідуган. Тож незалежно від того, чи хочете ви відшукати Паїтіті за¬раз, чи ні, – тримайте цю карту при собі.

– Згода, – кивнув головою Левко, поклавши листок у кишеню пальто.

– Ну, нам пора, – підіймаючись, мовив Сьома. – Уже пізно.

По дорозі додому хлопці мовчали. Сьома бавився з кубиком Рубика,

Левко гриз очима нічну темряву за вікном, час від часу фокусуючись на промислових майданчиках та ангарах, що випливали з чорноти. Одна думка не йшла йому з голови. Протягом усієї розмови, навіть у ті мо¬менти, коли Гуннар Іверс збуджувався, з головою поринаючи у розпо¬відь, із очей старого не сходили розгубленість і... страх. Непомітні й роз¬пливчасті, немов відблиски неба на дні колодязя, вони, втім, ні на секунду не щезали, відтіняючи сторожкістю кожен погляд шведа. Кіль¬ка разів, зачувши різкий та несподіваний звук, Ґуннар здригався, зир-

каючи на двері, ідо вели на вулицю. В такі моменти він скидався на під¬літка посеред середньовічного замку, який чекає появи закривавленого привида, що от-от кинеться на нього з-за стіни. Іверс був міцним чолов’ягою на схилі літ. Грубуватий рихлий голос, кремезний торс, м’язисті ручища на будь-кого справляли враження. Літній художник мав би сам наганяти страху. Але ні. Чоловік сіпався і ледь не підскаку¬вав, коли різкий порив вітру хльостко бив по склу, хтось із перехожих ненароком впускав на бруківку парасолю чи надто голосно кашляв.

І тоді Левко втямив, що насправді не так важливо, чи Гуннар гово¬рить правду. Якщо відкинути непевну легенду про Паїтіті і байки про письмена, відмести намагання переписати всесвітню історію, очевид¬ним лишається одне – неясний та ірраціональний страх старого. У джунглях Перу з Гуннаром Іверсом трапилося щось таке, що напов¬нило мозок жахом. Щось химерне й темне укоренилося в макітру шве¬да і відтоді не відпускає його.

Торкнувшись пальцями складеної вчетверо і захованої в кишеню пальто карти, Левко подумав, що мав він у дупі таку перспективу: їха¬ти і дізнаватись, що то таке.

На жаль – на превеликий жаль для них обох – Семен Твардовський думав інакше.

VІІІ

17 березня 2012 РОКЦ. 01:04 [UTC+1] Вілла Бенгга

Почистивши зуби, Левко заглянув у кімнату до Сьоми:

– Ще працюватимеш?

Годинник показував п’ять на другу ночі. Семен в одних трусах і май¬ці примостився за столом перед відкритим ноутбуком. Ліжко ще не розстелене.

– Та так... Хочу дещо глянути, – не повертаючись, відповів росі¬янин.

– Як знаєш, – позіхнув Левко. – Я валю спати. Добраніч, старий!

– Добраніч, Лео, – неуважно (так і не обернувшись) буркнув Сьома.

Українець відключився через секунду після того, як розпластався на ліжку. В сусідній кімнаті ще довго горіло світло...

Години збігали, а ліжко Семена лишалось неторкнутим. Хлопець по¬ринув у Мережу, з прискіпливістю професійного нишпорки визбирую¬чи крупинки правдивої інформації про Паїтіті. Він почав із Вікіпедії,

але тільки для того, щоб зачепитися за первинні посилання і знайти прізвища тих, хто досліджував і писав про древню твердиню (як май¬бутній науковець Сьома зневажав Вікіпедію, але в той же час не гребу¬вав користатися нею як відправною точкою для розшуків більш досто¬вірної інформації). Таким чином він натрапив на «Паїтіті, ЕльДорадо й Амазонки» – книгу історика Роберто Левілльєра, записки дослідни¬ка Енріке Урбано, який шукав Паїтіті у 1970-х, нотатки священика з Ла– реса1 – отця Хуана Карлоса Полентіні, недавні дослідження росіянки Вєри Тюленевої, і навіть уривки з колоніальних хронік, що містили свід¬чення конкістадорів (зокрема священика Діего Феліпе де Алькайя). Знання іспанської пришвидшувало пошуки.

О шостій ранку, коли Левко почав крутитись, помалу виповзаючи з трясовини сну, Сьома сидів перед комп’ютером, за ніч не склепив-ши очей. На екрані висіло вікно браузера Google Chrome з півсотнею відкритих вкладок зі статтями про викуп Атауальпи, уривками іспан-ських документів з розповідями конкістадорів, google-мапи джунглів Мадре-де-Діос і прилеглих областей Болівії та Бразилії, опис звича¬їв мачігуенга, дані про експедиції Персі Фосетта, Боба Ніколса, Лар– са Хафскйольда й інших мандрівників, які, подавшись на пошуки за¬губленого міста, не повернулися...

IX

17 Березня 2012 ронц. 07:59 [UТС+1]

Віппа Бенгта

Звісившись зі сходів, Сьома перехопив Левка, коли той взувався:

– Лео, прийом!

– Кажи бігом, бо я вже йду. – У столиці Швеції як метро, так і міські електропоїзди курсують із фантастичною пунктуальністю (по них можна годинники звіряти), що дозволяє з точністю до хвилин роз¬рахувати час, потрібний для переміщення до потрібного пункту. Втім, у такої неймовірної точності існує зворотна сторона. Левко знав: як¬що пропустить репсІеН^2, який вирушає зі станції «Спонья» о 8:11, то не потрапить вчасно на лекцію в головний кампус КТН.

– Збирай на завтра пацанів! – гукнув згори Семен.

– О’кей. Адля чого?

1 Ларес – муніципалітет Пуерто-Ріко, острівної території у складі СШA. Заснова¬ний 26 квітня 1827 року.

2. Pendeltag (читається «пендель’тог») – міська електричка у Стокгольмі, що спо¬лучає центр міста з передмістями й аеропортом Арланда.

– Поговоримо про Паїтіті.

Левко випростався, лишивши шнурівку незав’язаною. По спині иробігли мурашки, і:– Що ти сказав?

– Що чув, Лео. Треба нарешті розібратися з літньою мандрівкою. Українець задер голову, зазирнувши у сходовий проліт.

– Ти хочеш... – Він не договорив.

– Так, саме те, що ти подумав. Якщо Ян і Ґрем будуть не проти, я... я хот’ів би туди поїхати.

X

18 Березня 2012 ронц. 15:18 [UТС+1]

Віппа Бенгто

– Лео! Ле-е-о! – гукав Ґрем, грюкаючи удвері. – Семе! Се-е-м! – Тиша. – Де ви, чорт забирай?

За ним стояв Ян. Він не стукав і не кричав, тримаючи в руках і стис-каючи під пахвами різнобарвні пакети з чипсами «OLW»1 і сирними кульками «Estrella»2. Горішків не брали, бо Семен з дитинства страж¬дав на алергію на горіхи. Шматок горіха завбільшки з яблучне зерня міг роздути його макітру до розмірів шкільного глобуса і навіть (без належного медичного втручання) призвести до коми і смерті. Щось подібне двічі траплялося з Семеном у Франції, після чого він припи¬шім дивитись у бік лісових горіхів та арахісу і став завше випитувати, де б не обідав, чи немає у стравах подрібнених горішків.

Грюк! Грюк! Грюк!

– Позасинали чи що?!

Погода справді була сонною»: небо затягнуло сірою тванню, до¬щу ніби й не було, але повітря аж чвакало від вологи. З дерев у садку постійно капало.

Зрештою глибоко з нутрощів будинку долинув тихий голос Сьоми: , – Йду... Не ламайте вхідні двері, варвари.

Минуло ще півхвилини, перш ніж двері вілли розчахнулися.

– Чого так довго? Де Лео? – забурчав Ґрем, але тут-таки забив на те, про що питав, і вирячився від здивування: – Семе, що з тобою?

_____________________

1. Оld London Wasa– шведська компанія, що виробляє легкі закуски. З 2005 ро¬ку належить норвезькому концерну Orkla

2.Estrella– шведська компанія, що спеціалізується на виробництві закусок(чіпси, арахіс, сирні палички та кільця тощо).

Пригадуєте фото-прикол з Мережі, на якому зображено двоє со-венят: одне нормальне, інше – з потішно підігнутою лапою і якогось дідька вивернутою на 90° головою, а під ними підпис: «Я і мій брат– дебіл»? Так ось. Сьома був точно як той брат-дебіл. Голова хилилась під немислимим кутом – праве вухо практично торкалося плеча, а шия, здавалося, дзвеніла від напруги.

– Нічого серйозного, – відмахнувся росіянин.

Ґрем простягнув долоні і спробував поставити голову Семена на місце.

– Ай, ай! – закричав той. – Не чіпай! Болить!

Американець відвів руки:

– Добре, не буду. Але що в тебе з макітрою, бадді?

– Нерв у шиї защемило.

– Знову спав під навстіж розчиненим вікном? – Ян Фідлер, не ви¬пускаючи пакети, стягав кросівки і дивився на Сьому поблажливим батьківським поглядом: «Я ж тобі казав». Семен був фанатичним адеп¬том здорового способу життя. Не курив, знав міру з алкоголем, не їв на¬півфабрикатів тощо. Але іноді перегинав палицю. Це, зокрема, вияв¬лялось у тому, що хлопець спав при відчинених вікнах, укриваючись одним простирадлом. Навіть коли надворі було дуже холодно. Іноді (як– от сьогодні) такі «процедури» закінчувалися неприємностями – ший¬но-плечовим радикулітом.

– Та я завжди так сплю, ти ж знаєш, це не через те, це я крутнув¬ся різко, – бурмотав росіянин.

– Ну-ну. Розкажи мені. Помив учора макітру і вклався нею до ві-кна? – гнув своє Ян.

– Ага, – зітхнувши, здався Сьома.

Чех пирхнув:

– Нlupak1! Тепер днів зо три ходитимеш як підстрелений.

__________________________________

1′ НІирак (чех.) – дурень, ідіот.

. – Та нормальок! – посміхнувся Семен. – Уже майже не ще¬мить. Тільки вставати з ліжка важко – залежишся, а потім тільки по-ворухнешся, і клята шия вистрілює блискавками аж до прямої киш-ки... Я через це й не відчиняв так довго. Ледве сповз із лежака.

– А де Лео? Чо’ він не спустився? – зобразив обурення Ґрем.

– Він у ванній сидить, – посміхаючися, сказав росіянин.

Щось у тій посмішці насторожило мулата:

– Якого лисого він там робить о третій дня?

– Помідорки вимочує. – Було видно, що лише завдяки титанічним зусиллям Сьома вдержує істеричний регіт за міцно стуленими зубами.

– Які ще помідорки?

Семен з ляском затулив рота долонею. Через перекошену голову могло здатися, наче росіянин сам собі хоче зламати карк. Утім, ніщо не допомагало: сміх фонтанував уривчастим пирханням через ніс.

Трохи опанувавши себе, хлопець промовив:

– Янкі, ану крикни... спитай у нього: як твої яйця?

– Що? – смикнув бровами американець.

– Що чув.

Ян вирішив не чекати, поки Ґрем розкумекає, що й до чого. Задер голову в проліт над сходами і заволав на всю віллу;

– Leo… Leo! How’re your balls, man?!1

У відповідь із другого поверху долинуло розпачливо-істеричне ве¬рещання:

– Fuck you! FUCK YOU ALL!!!2 – Голос Левка змінився до не– шіізнання.

– Чувак, ну тобі хоч полегшало? – задерши макітру, і собі глу¬зував Сьома.

– Fuck aw-a-a-a-a-a-a-ayü!

Семен зареготав, зігнувшись навпіл. Його губи спершу розтяглись у посмішці, але вже за мить викривилися від болю – простуджений нерв давався взнаки. Розбурханий лайкою, до вітальні ввійшов Бенгт. Що найдивніше, архітектор зовсім не сердився через те, що у його до¬мі безсоромно лаються, – він також давився сміхом.

– Здрастуйте... – привітався Ян, сором’язливо втягнувши голо¬ву поміж пліч. Чех не знав, що старий удома.

– Привіт, хлопці! – ледве здержуючи пирскання, помахав рукою ІІОИРТ,

1. Лео... Лео! Як твої яйця, чувак?! (англ.)

2. Пішли ви! ТА ПІШЛИ ВИ ВСІ!!! (англ.)

– Та що тут у вас сталося? – озвався Ґрем, переводячи погляд з Бенгта на Сьому і назад. – Семе?

– Га-га-га! – більше не стримувався хазяїн вілли.

– Не питай, – застогнав Семен, сповзаючи по стіні на підлогу.

В обох – і у старого, і в росіянина – виступили сльози від сміху.

– Вмерти можна... – Витираючи кулаком вологу з очей, Бенгт почовгав до кухні.

Сьома звівся на рівні:

– Ходімо. Зараз самі побачите.

Хлопці піднялись у вітальню на другому поверсі. Ян звільнився від сирних паличок і чипсів, розклавши пакети на столі. Ґрем відразу по¬прямував до ванної кімнати. Наблизився, машинально простягнув ру¬ку, щоб узятися за ручку, і лиш тоді помітив, що дверей немає. Точні¬ше, вони є, але не там, де належить бути. Двері ванної кімнати стояли обіперті об стіну біля проходу. Завіси – грубо вирвані. В місцях від¬риву повідлітали шматки тиньку. Далі – ще цікавіше. Американець вступив до ванни і побачив Левка.

– Що це за херня?

Українець сидів на підлозі, засунувши гепу в наповнений водою пластиковий тазик. Зліва біля ніг стояла чашка з чаєм. Хлопець леда¬

чо бовтав у ньому ложечкою. У правій руці тримав розкритою книгу Валерія Гуляєва «Забуті міста майя». Читав. Або робив вигляд, що читає. На Левку була лише футболка, підтягнута під пахви – щоб не замочитися.

– Що ти робиш? – іще раз спитав мулат.

– Нічого, – пробурчав Левко. – Я виламав двері ванної... – Він кивнув на вирвані живцем шарніри, потім опустив руку у ванну і витяг¬нув звідти гофрований рукав віддушу. – І ще відірвав шланг віддушу...

Кілька секунд Ґрем мовчав. Він тільки зараз помітив, що метале-вий шланг з насадкою більше не кріпиться до крана. А тоді спитав:

– Хей, бадді... а для чого ти це зробив?

– Чувак, ти що – дебіл? Ти думаєш, я це навмисне?

– Ні... звісно, ні. Я просто поцікавився. Не кожного дня бачиш лю¬дину, яка вирвала живцем шланг віддушу. А чому ти... е... засунув ду– пу в тазик?

– По-перше, я засунув не дупу, а... – Левко опустив погляд і за¬мовк, розсерджено випнувши губу: – У Сема спитай. – Затим від-клав шланг, сьорбнув чаю і демонстративно встромив носа в книжку.

– Семе? – Американець обернувся. Він промовляв приємно, тя-гуче, типово так по-американському: Се’ем.

Але Семен не міг відповісти. Він повзав по підлозі, навперемінки корчачись від сміху та охкаючи від спалахів болю в шиї і плечі. Левко сердито відкинув книжку і заторочив:

– Ти ж знаєш, що цей лохуряка любить валятись уночі під розкри¬тими вікнами.

– Ага.

– Я казав йому, попереджав коня педального: зачиняй вікно або хо¬ча б прикривай його, а то скрутить так, що навіть перднути не зможеш без того, щоб не втратити свідомість! Словом, прокидаюся зранку і чую, як хтось квилить у сусідній кімнаті. Не те щоб волає, а так Щі попискує про допомогу. Заходжу і бачу: лежить цей олень, чудо природи, клешні в різні боки, ногами гойдає, як той жуку Кафки, і пихтить, аж слина з ро¬та пре. Скрутило його – злізти з ліжка не може. Що робити? Підняв, до¬поміг дійти до туалету, стояв там, по-братськи підставляючи плече, поки він пісяв, потім дотягнув назад, навіть сніданок йому зготував.

– До чого тут тазик? І чого ти голий?

– Не перебивай мене! – цвіркнув Левко. – Вважайте, що мене .чгубила жертовність і любов до ближнього. – Останні слова прозву¬чали пафосно і не пасували до картинки, яку бачили перед собою Грем і;і Яном. Гості посміхнулися. – Коротше, виявилось, що в Сема є «Фас– тум гель»1. Видно, не вперше так скручує. Він попросив мене розтерти йому шию, бо зі зрозумілих причин сам себе натерти не міг. Не діста¬вав. І я...

Цієї миті Сьома зареготав як ненормальний. Лео спалахнув.

– Щоб ти здох, скотина! – прокричав він, витягуючи голову в на¬прямку вітальні, але ні на сантиметр не висуваючись із тазика, і тут же погамував себе: – І я погодився.