Текст книги "Твердиня"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 40 страниц) [доступный отрывок для чтения: 15 страниц]

Airbus A320 | Meal

Насамкінець Левко і Семен докупили чотири квитки на літак з Лі¬ми до Куско, що потягнуло ще на триста сімнадцять доларів. р

...Розібравши спальники, хлопці домовились, що намети дістануть самії Один візьмуть Лео з Семеном, інший – Ґрем і Ян. По тому за¬мовили через Інтернет дорогий туристичний GPS-навігатор «Garmin (iPSniap 78s»1 (пристрій з доставкою обійшовся в 400 USD, по сотні доларів на брата, що для студентів стало серйозним капіталовкладен¬ням). «Garmin» дозволяв записувати двісті треків, фіксувати в пам’яті координати двох тисяч точок, мав вбудований цифровий компас і аль– іиметр, не тонув у воді і, найголовніше, – живився від літієвих АД-батарейок, а не від акумулятора, що усувало необхідність постій¬ної гіідзарядки, яку в джунглях, звісно, не зробиш.

Покінчивши з квитками, українець із росіянином взялися за деталь¬ні’ опрацювання маршруту. План був такий: після прильоту в Ліму во¬ни зразу вирушаютьу Куско, де пробудуть два-три дні, щоб аклімати– .іунатись і подивитись на Саксайуаман та інші інкські руїни, після чого автобусом добираються до містечка Пуерто-Мальдонадо, де ли¬шаються надень, щоб докупити все необхідне для походу й орендува– ін човен з провідником, який доправить їх угору по Ріо-де-лас-П’єдрас до місця, де, за словами Ґуннара Іверса, розташована скеля Голова І Ілнуги (таким чином, більшу частину шляху пропливуть на човні). Да¬лі їм залишиться діяти за інструкціями старого художника і довідатись, куди вони заведуть.

Уважно продивившись карту регіону Мадре-де-Діос, Левко штурх¬ну» ліктем Сьому:

– Чувак, я тут щойно подумав: у нас неув’язка виходить із марш¬рутом.

Семен невдоволено підняв праву брову (як це так: хтось помічає щось таке, чого не помітив він?).

– Кажи.

– До скелі Голова Папуги ми добиратимемось на моторному чов¬ні, який орендуємо в Пуерто-Мальдонадо... – Так.

А як ми повертатимемось?

– Не зрозумів. – Голова росіянина була заморочена деталями |іп.ірахунку необхідної кількості провіанту, а також тим, яку його час-

1. Garmin» – швейцарська компанія, заснована у 1989 році Ґарі Барреллом і Мін Као; займається проектуванням та випуском туристичних, морських і авіаційних навігаційних пристроїв на основі технології GPS (Globa! Positioning System).

тину доведеться тягти на собі зі Швеції, а що можна купити в Пуер-то-Мальдонадо, і він не помічав очевидних речей. От знайшли ми Паїтіті...

– Припустимо.

–: Вийшли з джунглів, причвалали назаддо кліфу, і... що тоді? Перед нами три сотні кілометрів непролазних лісів, а човен давно відплив – нас же не чекатимуть три тижні.

– Хм... – Зухвало піднята брова опустилася, хлопець став терти її пальцем.

Ага, друже. Які варіанти?

– Можна купити супутниковий телефон і викликати когось із Пуерто-Мальдонадо, коли повернемося з нетрищ.– Іще не договоривши, Семен втямив, що ідея паскудна. Ніхто не чекатиме їхнього дзвіи*| ка, зв’язок може щезнути, сяде батарея за той час, що вони будути у сельві, тощо. – Або... ми можемо домовитись на конкретну датуі щоби човняр повернувся і забрав нас.

Левко заперечно замотав головою:

– Е, ні. А якщо чувак роздумає плисти, бо, скажімо, перебере напередодні? Або г– не приведи, Господи – хтось із нас травмується чи і захворіє задовго до обговореної дати, що тоді? Кукурікати від розпа*| чу біля Голови Папуги?

– Маєш рацію. – Росіянин взявся терти обидві брови відразу. – Я щось придумаю.

ХV

6 квітня 2012 року. 06:09 [UTC+1]

Вілла Бента.

– Лео, вставай! – Сьома ввалився в кімнатудо Левка і безцеремоїн но стягнув з нього ковдру.

– Лео відвернувся до стін и і згорнувся калачиком, намаган ючись таким чином протидіяти агресивному вторгненню.

Росіянин сів на край ліжка, поставив нетбук на ноги і смикнув тоЛ вариша за ногу.

– Давай, давай, нема чого відлежуватись.

Українець поліз рукою під подушку і витягнув мобілку. Подивившись на час, він ледь не загарчав:

І – Сьома, ти орангутанг недоношений,’ мені вунівер на першу дня,

– Зате мені на восьму тридцять, так що роздупляйся, маю тобі дещо показати, – )

Скрипнувши зубами, Левко сів і підібгав під себе ноги.

– Показуй бігом, став терти очі.

– Дивись! – Сяючи, Сьома повернув ноутбук до українця. щНа екрані була фотографія із зображенням синього плавального матрацу «INTEX».

Ну і? почухав розкошлану голову Левко. – Це надувний маnрац.

Сьома злетгка наморщив ніс, засвідчивши, що йому не подобається формулювання.

– Не зовсім.

–Ти хочеш сказати, що це заморожена відбивна з мамонта? в– Це надувний пліт! – Росіянин аж попискував від гордощів. Чува-а-ак... – вирячився Левко, думаючи вщипнути себе, щоб уі^евнитися, що не спить. Семен не може бути таким шибанутим.

– Ця геніальна ідея спала мені на думку передсвітанком. «Геніальна?!!»

– Чувак,повторив українець* – я або ще сплю, або ти обдовбався.

– Лео, ми візьмемо їх із собою, а потім, повернувшись із походу иіжунглі, надуємо і спустимось на них до хатини Тора Сандерса чи, пощастить, до Пуерто-Мальдонадо.

Ключовою в останньому реченні була вставка «як пощастить».

У Левка очі полізли на лоба:

– Ти хочеш проплисти триста кілометрів по Ріо-де-лас-П’єдрас на НАДУВНИХ МАТРАЦАХ?!

На надувних плотах, – уперто підправив Сьома. – Нормальок, я все порахував: ця модель витримує на плаву двісті кілограмів, достатньо буде придбати дві штуки, візьмемо з собою мотузки й кіль– КП мотків будівельного скотчу, примотаємо спорядження і рюкзаки до Дротів, насамкінець виріжемо довгі тички, щоб можна було керувати,

І вперед w– до самого Пуерто-Мальдонадо! Ти сьогодні спати лягав? – покосився Левко на приятеля. .Це вороже запитання, – блимнув почервонілими очиськами Сьома.

(Українець замислився: в Гаразд, ідея непогана. Але чому не купити справжній надувний тжііт? Це ж матраци для відпочинку в басейнах!

По-перше, не в басейнах, а на морі, а по-друге.., – Росіянин поклацав по клавіатурі і показав іншу фотографію, на якій був зображе¬ний, як висловився Левко, справжній пліт. – Ось твій пліт, друже.

На екрані з’явився човен «INTEX Excursion 5 Set», розрахований на п’ять осіб.

– Солідний, – випнув підборіддя Лео.

– Ясний перець, що солідний. У похідному стані він важить два¬дцять шість із половиною кілограмів.

– Скільки?!

– Двадцять сім кілограмів. Ось. – Сьома ткнув пальцем в рядок у списку параметрів, де була зазначена загальна вага човна. – Ми, звісно, можемо його купити, він коштує навіть дешевше, ніж я думав, півтори тисячі крон, але хто тягнутиме його на собі? Ти? Ґрем? Не ду¬маю. Це, вважай, ще один зайвий рюкзак. Якщо ми візьмемо з собою двадцять шість із половиною кілограмів вівсянки, то проживемо в джун¬глях півроку. Крім того, у нас очі полопають, поки ми його надмемо.

– А скільки важить той матрац? – сконфужено поцікавився Левко.

– Пліт, а не матрац. Та мені до вподоби хід твоїх думок, Лео. – Росіянин переможно посміхнувся. – Два кілограми триста грамів – трошки більше, ніж мій нетбук. І коштує якихось сто дев’яносто дев’ять шведських крон. Хіба не пісня?

– Це буде небезпечно, – уявляючи спуск по тропічній річці, хму¬рився українець.

– Це буде весело, – поплескав його по плечу Сьома. – Все, я пі¬шов збиратися.

Х¥І

6 квітня 2012 ронц. 19:51 [UТС+1]

Спонья. Стокгольм

Українець повертався з центрального кампусу КТН додому.

Вийшовши на станції Спонья, Левко не пішов звичною дорогою. Спершу заскочив у супермаркет, де купив буханець хліба, пакет мо-лока і яблук, а вже звідти потюпав до хатини Бенгта. Таким чином, хлопець простував додому не вздовж колій рendeltag’a, а трохи ниж¬че, дворами дво– та п’ятиповерхівок, що скупчилися біля станції.

Зазвичай Левко йшов по Бромстенсвеґен, минав перехрестя, про-ходив під естакадою, після якої направо від головної дороги відгалужу¬валась невелика, але охайно заасфальтована під’їзна вулиця – Спо– нья-чірквеґ(. Приблизно посередині в неї впиралася Стінсбакен, радше стежка, ніж вулиця, на якій і стояв котедж старо¬го архітектора. Вертаючи від супермаркету, хлопець вийшов на Спонья-чірквеґ південніше від Бенгтової вілли. Тож йому довелося піді– йматися – пройти невеликий відтинок Спонья-чірквеґ, куди він |нініше ніколи не заглядав.

Ця частина Спонья-чірквег не відрізнялась від тієї, що впирала– шо у Бромстенсвеґен на сотню метрів північніше. Такий самий ідеально рівний асфальт і щільні зарості, що напирають з боків, цілко– ініго ховаючи довколишні вілли. Через врунисті кущі іноді здається, що йдеш серед лісу, а не в густонаселеному передмісті Стокгольма. Підіймаючись, Левко наскочив на автомобіль, <<Вольво СбО» срібля¬стого кольору з кузовом типу універсал. Дуже стара модель. Маши¬ни приткнулася зліва на дорозі, ледь не в’їхавши в чагарник. Фари Погашені, двигун мовчить.

Лео придивився. Дивно бачити авто на Сгіонья-чірквеґ, де немає ні хвірток, ні входів до помешкань. Низький «Вольво» скидався на розплас-таного леопарда, що причаївся у кущах, вистежуючи здобич. Проходя¬чи повз, Лео нахилив голову і роздивився невиразний обрис на лівому передньому сидінні – за кермом автомобіля хтось сидів. Тієї ж секун¬ди незрозуміла каламуть протяла наскрізь тіло українця. Серцю стало тісно під ребрами, а з-під лопаток на руки потекли струмини холоду. Щось було негаразд. Щось у тому силуеті не просто насторожило, а на ¬лякало хлопця. Він зосередився, але так і не зміг ухопити, що саме.

Діставшися Стінсбакен, вкритої гравієм ґрунтівки, що тяглася до вілли архітектора, Левко пересилив бажання озирнутися. Швидко пройшов до котеджу, відчинив ключем вхідні двері, ввімкнув світло у вітальні. Бенгта вдома не було: замість туфель на тумбі для взуття красувалися домашні капці. Похапцем скинувши кеди* хлопець забіг на другий поверх. Лампу вмикати не став. Зайшов у свою кімнату й обережно підібрався до вікна.

Раніше Левко не звертав уваги на те, що з вікна його кімнати видно Спонья-чірквеґ. У садку довкола вілли була прогалина, крізь неї й про-зирала незначна частина вулиці; Зачаївшися за занавіскою, хлопець прикипів поглядом до просвітку між здичавілими яблунями і цілком очі¬кувано побачив сріблястий «Вольво». Жодного сумніву: машина навмис¬но зупинилась у тому місці, звідки видно хатину Бенгта. Якщо бути точ¬ним – у єдиному місці; звідки видно вікно Левкової кімнати.

Хвилювання посилилося. Що це – простий збіг? Навіть коли так, що той чоловік робить на малолюдній алеї? Чекає Бенгта? Дурниці.

Левко спробував прйгадати обрис за кермом. Що його так занепо¬коїло? Він же не міг розрізнити обличчя в півтемряві. Там було щось інше. Якась риса, що відразу кинулася в очі. Проте візуалізувати, від¬творити її в пам’яті хлопець не міг, хай як намагався.

Забравшися з кімнати, Лео затупотів сходами на перший поверх, Зазирнув на кухню. Пакет зі сміттям був повний. Чудово. Вряди-годи чи Левко, чи Семен допомагали Бенгту по господарству. Старий ар¬хітектор не вимагав цього, але, оскільки орендна плата за кімнати й так була низькою, а вони втрьох спільно користувалися однією кухнею, хлопці вважали за потрібне хоча б іноді виносити сміття або ж надра¬ювати кухню. Якщо не забували, звісно (а таке траплялося частіше, ніж їм хотілося).

Перед тим як іти на вулицю, Левко метнувся нагору і ввімкнув світ¬ло у своїй кімнаті. Нехай горить. Затим сйотивЬя вниз, схопив пакет, у»’громив ноги в кеди і пошурував надвір. Контейнери для сміття містилися на Спонья-чірквег, якраз на перетині зі Стінсбакен. Тричі на Іиждень спеціальна вантажівка приїжджала і вичищала їх. Підкрада– [Ючись до алеї, хлопець тримався в тіні Дерев і дістався сміттєвих ба¬ків непоміченим, принаймні він сподівався на це. Мовчазна «УоІУф» тідпирала кущі за десять метрів від нього.. Левко присів навпочіпки і, ^когось дідька не випускаючи з рук пакета, визирнув з-за контейне¬рів. Він з усіх сил напружував зір, аж у лобі занило, але не зміг про– Йитись поглядом у салон легковика. Небо ще не зовсім посіріло, і на іСпонья-чірквеґ зберігалась непогана видимість, однак у лобовому склі машини відбивалися придорожні кущі й гілляччя, зводячи нанівець усі |спроби зазирнути досередини.

І коли Левко зібрався підвестися й викинути пакету контейнер, до [нього прилинув дивний звук. Наче щось шкрябнуло об асфальт. Хло¬пець висунув макітру далі і... скам’янів. Лише за кілька кроків від ньо– Го|встромивши руки в кишені легкої вітрівки, переминався з ноги на Йогу водій « Volvo». Чоловік підступив до правого узбіччя і роздивляв¬ся освітлене вікно. (Мабуть, побачивши світло, він вирішив, що його Недобачать із освітленої кімнати, і не став ховатися.) На ньому були ннжкі (зовсім не літні) армійські черевики. Човгаючи об дорожнє по¬криття, вони й видавали той звук, що насторожив хлопця.

Спершу Левко не відчув нічого. Цікавість і збудження розбовтали ^Страх, що кислотою пропалював живіт. Просто став спостерігати. Че¬рез мить, вдивившись уважніше, українець збагнув, що наполохало його, коли вперше ковзнув поглядом по обрису водія. Руде волосся. Жовтогаряча шевелюра, яку було помітно навіть у сутінках. Левко ки– Иуи пакет зі сміттям на землю і щодуху дременув назад до вілли.

Він упізнав чоловіка. На дорозі біля старенького «Volvo S60» стояв той самий рудий з криваво-чорними очима, що стежив за Ґуннаром Іверсом у «Wirstroms Irish Pub».

ХVІІ

7 квітня 2012 ронц. 19:39 [UTC +1] Вілла Бенгта

Левко взяв до рук мобільний, що вже півхвилини прокручував примітивну мелодію дзвінка. Телефонував Ян Фідлер.

– Здоров, Яне! – приклав трубку до вуха.

Привіт! Щойно говорив із Ґремом. Хоче» щоб ми зібралися завтра, треба обговорити дещо. ,

– Що саме?

– Каже, це стосується подорожі в Мадре-де-Діос.

– Хм... – здивувався Левко. – Не уточнював?

– Ні. Але казав, що це сюрприз. Зустрічаємось у кафетерії бібліо¬теки підчас обідньої перерви.

– О дванадцятій?

– Так. Передай Сьомі.

– Обов’язково,

– Це все. Бувай!

– Добраніч.

XVII

8 квітня 2012 рокц. 12:17 [UTC +1] Бібліотека Королівського технологічного інституті! Стокгольм

«Сюрприз» прийшов на зустріч із американцем. За одним столом з Семеном, Гремом, Яном і Левком у просторій залі університетської бібліотеки, безтурботно попиваючи каву, сиділа Сатомі.

– Я їду з вами, – повторила японка з незмінною, трохи знущаль¬ною посмішкою.

– Сатомі, вислухай мене, – пробував напоумити її українець, – ти поняття не маєш, у що встряєш. Це не поїздка на зірковий курорт, де можна дефілювати на шпильках, і навіть не вояж Європою з на-плічником. Ми вирушаємо у джунглі, перед якими нерідко відступали більш підготовлені експедиції.

– Я в чудовій формі і ходила в походи, Не.лякай мене, Лео, А ще в мене модний фотоапарат!

– На дідька ти їй розповів? – Левко штрикнув поглядом Грема.

Мулат знизав плечима:

– Ніхто не казав, що інформація про подорож конфіденційна. Ми ділилися думками, хто як збирається провести літо, і я виклав ідею по¬їхати пошукати загублене місто в сельві. – Американець говорив та¬ким тоном, наче збирався в Диснейленд. І це доконало Левка.

– Йолопи, ви не шурупаєте, куди ми йдемо і що на нас чекає! Ва¬женні наплічники, стовідсоткова вологість, міріади москітів, нетри¬ща, крізь які треба буде рубатись, наче крізь стіну, купа всіляких га¬дів і павуків... павуки! – повторив він, побачивши, як здригнулась, почувши останнє,слово, дівчина. – Повсюди великі, тлусті, воло¬хаті павучища! І головне – потрапивши в нетрі, ми стаємо жахли¬во залежними один від одного. Якщо ми погодимося взяти Сатомі

з собою, ми хоч-не-хоч переберемо на себе відповідальність за неї, бо, якщо в тропічному лісі з нею щось трапиться, ми всі будемо зму¬шені повернути назад. Сама вона не піде, і лишити її, як ви розуміє¬те, ми не зможемо.

– Ти згущуєш фарби, бадді, – пхекнув Грем.

– Ні, янкі, я не згущую фарби. Я намагаюсь розбавити думками вітер у тебе в макітрі. Якщо ми візьмемо з собою дівчину, ми не дійде¬мо до Паїтіті.

– Це дискримінація, – награно надула губки японка. – Я подам на тебе в суд! – і розсміялася. Попри всі спроби, ніхто не хотів сприй¬мати всерйоз Левкові аргументи.

– Та що з вами, народ... – Українець безсило сплеснув долонями.

– Голосуємо, – відпивши кави, сказав Семен.

; – Я – проти, – різко висловився Левко.

Японка скривилась і показала хлопцю язика, хоча злості в ній не відчувалося. Вона випромінювала впевненість.

– За! – ляснув по столу Ґрем, штовхнувши під столом ніжку Сатомі.

– І я – за! – приєднався Ян.

Спопеляючи чеха поглядом, Левко покрутив пальцем біля скроні.

Семен, зваживши все, заговорив:

– Я, мабуть, буду проти. Це все ж таки джунглі. – Насправді Сьома думав зовсім не про небезпеки тропічного лісу, а про те, що звести разом в одній мандрівці Левка, Ґрема і Сатомі рівнозначно са¬могубству. Це все одно що притягти з собою в Мадре-де-Діос кілька баночок нітрогліцерину і по дорозі витанцьовувати самбу, використо¬вуючи їх замість бубнів.

– Двоє проти двох, – засяяла Сатомі, – а оскільки, джентльме-ни, я претендую на місце у вашій команді, значить, мій голос також повинен враховуватись, нехай і не нарівні з вашими, але хоча б на по¬ловину чи на чверть, гадаю, це буде справедливо. І я голосую сама за себе! Отже, два з четвертиною проти двох, і я їду з вами в Перу.

Ґрем з Яном розсміялись.

Левко повернувся до Сьоми і заговорив російською:

– От уперта коза!

Семен поправив окуляри і зосереджено кивнув.

– Агов! Так нечесно! – обурилась японка. – Ану переходьте на англійську! Що ти сказав? – накинулась на Левка. – Що ви заду-мали?

– Це помилка... – опустивши підборіддя, проказав українець.

– То ви берете мене? – Вона штовхнула Левка кулачком.

– Так, ми згодні, – підсумував Семен. – Ти повинна найближ-чим часом докупити квиток, сама підшукати намет і наплічник, скину¬тись на туристичний СРБ-навігатор і хавку (але то вже перед доро¬гою) ... Спальник у нас для тебе є.

– Ура-а-а! – застрибала Сатомі, по черзі поцілувавши кожного

з хлопців. – Дякую! От побачите, зі мною не буде проблем.

Сьома і Лео посиділи ще трохи, почекали, поки друзі розійдуться, і тільки тоді встали з-за столу. Вийшовши на широкий ганок бібліоте¬ки, вони, не змовляючись, перезирнулися.

– Що думаєш? – буркнув Левко.

– Це все через той грьобаний п’ятий спальник, – сказав росія-нин. – Нормально так зекономили...

Без дурні: Лео думав так само.

ХІХ 8 квітня 2012 ронц, 20:20 [UTC+1]

Hisfa Galleria», район Шиста. Стокгольм

Левко нетерпляче совав телефоном біля вуха, слухаючи довгі гудки і неуважно водячи очима по вітринах найбільшого у Стокгольмі тор¬говельного центру. Поряд, устромивши руки в кишені, крокував Сьо¬ма. Гудки линули хвилину, після чого мобілка писнула і на екрані ви¬світилось «Абонент Graham Kelly не відповідає». Ґрем третій раз поспіль не відповідав на дзвінок.

– Дивно... – сам до себе прошепотів українець, позираючи на го¬динник.

– Ти чого йому так надзвонюєш? Щось термінове?

Залишивши за спиною зал із фаст-фуд-ресторанчиками, від яких

апетитно повіювало турецькими, тайськими та індійськими спеціями, Левко, не дивлячись на товариша, спитав:

– Що у них із Ґремом?

– Тобто? – придуркувато уточнив Сьома, хоча обоє знали, про що питання.

– Що між Ґремом і Сатомі?

– Ну-у, не знаю. – Семену не хотілося брехати, а думку про те, що напівправда – це та сама брехня, він старанно заштовхував на за¬двірки свідомості.

« Він не сказав “нічого”», – розривною кулею торохнуло по мозку Левка

–Сьома, – голос українця набув вимогливої хрипоти, – не вихляй і не жмакай мені мізки, я тебе, падлюку, наскрізь бачу. Ти ж говорив мені по «Скайпу», що між ними щось є. Ну, принаймні почав говорити. – Я лиш хотів сказати, що вона й америкос стали більше спілкуватись, і якщо ти й далі будеш тупити, то... – Сьома прикусив язика. Розмова не мала сенсу: Лео вже прогавив усе, що можна. Росіянин був певен, що Грем переспав з дівчиною, можливо, не раз, і через це волів

поміняти тему, водночас усвідомлюючи, що це неможливо: Левко не відстане. Брехати Сьомі геть не хотілося, та він відчував, що мусить приховувати правду: якщо Левко довідається про роман мулата і японки,

їхня мандрівка накриється. А цього Сьома бажав найменше. – Так, Сьомо, ти маєш рацію. – За іронією долі українець поставився всерйоз до слів росіянина якраз тоді, коли той цього найменше

котів. Левко вчетверте став набирати Ґрема, але, почувши кілька довгих гудків, перервав виклик. – Я маю поговорити з ним. Мушу все вияснитй перед подорожжю. Не можна вирушати в таку глушину, не

розібравшись у наших стосунках із Сатомі. Правда? – Хлопець зиркнув на приятеля. – Поїду до нього на квартиру і поговорю віч-на-віч.

Семен був готовий підписатися під кожним Левковим словом, але тільки не зараз. Не цієї миті. Холодний вогник недоброго передчуття спалахнув у мозку: неділя, вечір, Ґрем не відповідає. Можливо, саме в цей час вони з Сатомі кохаються в ліжку, і якщо Левко... «А-а, чорт!»

– Просто зараз?

– Так. Чого відкладати? – Левко завернув до одного з виходів із Kista Galleria», що вів до станції метро «Шиста».

Росіянин замотав головою і, не вигадавши нічого кращого, буркнув:

– Лео, не варто. – Чому не варто? – обернувся українець.

– Не варто, і все!

Левко прискіпливо подивився на товариша:

Сьомо, ти якийсь дивний.

– Я не дивний. Все нормально. Просто... е-е... нетреба йти до Ґрегма зараз. Сьогодні неділя, вже пізно. Давай ви завтра поговорите. —передчуття переросло в упевненість.

Левко дістав із задньої кишені джинсів мобілку і зиркнув на годинник,

– Чувак, зараз тільки пів на дев’яту. Яке пізно?

– Може, його немає вдома.

– Та ну. Сидить, певно, перед компом, а телефон на вібро валяється в іншій кімнаті.

Грем може бути в барі чи...

– Я почекаю його. – Левко пришвидшив ходу. Семен відчув, що втрачає контроль. – Чувак, я не засну, якщо сьогодні ж не розставлю крапки над «і». – Побачивши, що Сьома йде за ним до метро, украї¬нець посміхнувся: – Тобі не обов’язково їхати зі мною, бити мордуя не збираюся.

«Це ти зараз так кажеш, – подумки зауважив росіянин. – А черім годину бажатимеш кокнути Ґрема, наче куклукскланівець».

– Я... – Сьома спробував вигадати яку-небудь правдоподібну при¬чину, щоб поїхати в центр міста, але в останню мить вирішив, що це ли¬ше насторожить Левка, і надумав діяти інакше. —Добре. Тобі видніше.

– Тоді бувай. – Українець змахнув рукою.

– Удачі, старий. – 3 кислою міною Сьома поплескав Левка по спині.

Лео, не озираючись, зник за скляними розсувними дверима, запус¬тивши в тераріумну сухість торговельно-розважального центру трохи квітневої вогкості.

Переконавшися, що товариш віддалився, Семен вихопив мобілку і га рячково набрав номер Сатомі. Пішли довгі гудки. П’ять... десять... двад¬цять секунд... півхвилини. Дзвінок припинився сам по собі – дівчина по відгукнулася. Хлопець почекав і натиснув кнопку виклику вдруге; цього разу... абонент виявився недосяжним. Уже знаючи, що почує, хлопець знайшов у списку викликів номер Грема Келлі і подзвонив йому. Плас кий жіночий голос відповів так, які попереднього разу: абонент тимчасо¬во поза зоною досяжності. І Ґрем, і Сатомі вимкнули телефони.

Останні сумніви щодо того, де зараз японка, розвіялися.

«Стопудово, гицаєзамерикосом», – заскрипів зубами росіянин, ро– зуміючи, що через п’ятдесят хвилин (саме стільки їхати в метро від «Шиє • та» до станції «Бергшамра», біля якої жив Ґрем) перуанська авантюри завершиться, так і не розпочавшись. Хлопець не мав нічого проти любо¬щів Ґрема й Сатомі, просто він дуже хотів поїхати в Мадре-де-Діос і знав, що без Левка мандрівка не відбудеться. Крім того, він уже збрехав свої – му другові і не хотів,-щоб ця брехня виявилась марною.

Швидко перебираючи пальцями, Сьома подзвонив Яну. Чех відгук¬нувся миттєво.

– Привіт, професоре, – бадьоро випорснуло з динаміка.

– Ти знаєш, де Сатомі? – без розшаркувань почав Семен.

– Ні. – Янів голос зазвучав здивовано. – Чому ти подумав, що я...

– А Ґрем? – обірвав його росіянин. – Знаєш, де зараз амери канець?

Пауза.

– Ну-у, не знаю... – Чех відповів точно так само, як Сьома кілька хвилин тому.

Семен миттєво розкусив Фідлера.

– Щось мені підказує, мій слов’янський брате, що ти пудриш мені мізки.

– Чувак, що за наїзди? Ти дзвониш мені в кінці дня і, не вітаючись, берешся закидати питаннями, наче я довідкове бюро чи ясновидець,

потім ображаєшся. Подзвони янкі і сам спитай у нього.

– Він не відповідає.

І .– Вибач, але я не його секретар, і – Ти більше спілкуєшся з Ґремом і мусиш знати, де він.

Ян зітхнув (Семен пожалкував, що не бачить його обличчя) і спокій¬но проказав:

– Я поняття не маю, де Ґрем і чим він зараз займається, г Сьома пішов ва-банк.

– Лео просто зараз їде до Ґрема виясняти стосунки. Знаючи без¬пардонність українця, я майже впевнений, що він увірветься до квар¬тири, не стукаючи. – Росіянин зробив паузу, даючи час чеху перева¬рити інформацію. – А тому, Яне, я питаю ще раз: ти справді не знаєш, де Ґрем? – О-о-о-от, блін, – протягнув чех. – Ну ви даєте... Коли він ви¬їхав?

– Перед тим як я тобі подзвонив, Лео поскакав на метро «Шиста». і – Значить, сорок... п’ятдесят хвилин.

– Десь так.

– Що я тобі скажу, Сьома... – Ян штучно кахикнув. – Гадаю, Лео прискаче до Ґрема якраз вчасно, щоб потримати свічку в кульмінацій¬ний момент.

– То Сатомі таки в американця?! І – Ага.– Fucking hell… – лайнувся Сьома.

– Чому ти цим переймаєшся? – здивувався чех. і – Я мав би розповісти Левку про янкі та японку, але не ризикнув, не зробив цього, і через те почуваюся трохи винним. Та головне – як¬що Лео довідається про цих голуб’ят, то оскаженіє, наговорить дурниць, Іще більших дурниць наробить, наша компанія розпадеться, і – ніхто по іде в Перу. Отакі справи, Яне.

– Весело...

– 1 тому ключове питання нашої розмови: ти хочеш поїхати в Пе¬ру шукати Паїтіті?

– Таке питаєш, чувак! Звісно, хочу!

– Тоді ти маєш попередити америкоса. – Від Ропстена, де живе Янів дядько, рукою подати до Берґшамри, прикинув Семен. У найгір¬шому випадку чех може рвонути бігом і все одно примчить швидше за українця. – Підривай свою гепу і вперед – рятуй нашу поїздку.

– Тільки я не вдома, старий. Я біля Сканстула1.

– От, бляха, невезуха. – Сьома почав лаятися, що зазвичай тра-плялося з ним рідко. Він відновив у пам’яті карту стокгольмського ме¬тро, вираховуючи, скільки станцій від метро «Сканстул» до «Берґ¬шамри». Менше, ніж від станції «Шиста», але не набагато, крім того, на Т-Централен Яну доведеться пересідати із зеленої на червону гіл¬ку, через що (враховуючи чималий інтервал, із яким курсують потяги у вечірні години) чех може «впасти» на той самий «червоний» поїзд, що й Левко. Це не підходить, але... іншого варіанту наразі немає. – Як далеко ти від метро?

– П’ять хвилин ходу, – швидко відказав чех. – Та це не має зна¬чення, я на колесах.

– Ти на велику?

– Ага.

– О! Скільки знадобиться часу, щоб дістатися будинку на Берґ– шамрі?

Секунд п’ять чех обмірковував маршрут.

– Хвилин тридцять, якщо крутитиму педалі як Армстронґ.

– Тоді крути їх, Яне. Крути їх як два Армстронги, щоб очі на лоба повилазили.

– Стривай, а що мені сказати Грему? Типу, чувак, не трахай Са-томі, бо сюди їде Лео? Навіть якщо все буде о’кей на дорозі, я приїду за лічені хвилини до появи українця.

– їдь! – крикнув у трубку Семен. – За півгодини я щось приду-маю. – І припинив розмову.

Сьома тинявся по «Kista Galleria», забрів у спортивний бутік, але думки витали далеко від того місця, де він перебуває. Через десяті» хвилин він усвідомив, що вчинив нерозумно: якщо їхати не на метро, то «Kista Galleria» ближче до Берґшмари, ніж Сканстул. Йому слід було їхати самому! Хлопець вибіг із торговельного центру і помчав до стоянки таксі. Не пожалкувавши трьохсот крон, вирішив їхати в Берґ– шамру наввипередки Янові.

1 Сканстул – станція метро, а також район довкола неї в південній частині Сток гольма.

іУ цей час Левко викотився з поїзда метро на найнижчому рівні стан¬ції Т-Централен1 і піднявся на рівень вище, чекаючи потяга, що пря¬мував до «Mörby centrum», кінцевої станції на одній з «червоних» гі¬лок метрополітену.

XX

Сьома подзвонив Янові з таксі:

– Ідеш?

У динаміку чулося натужне дихання чеха, яке зрідка затирав шум машин.

– їду.

– Де ти?

– Проминув Стадіон2. Кажи бігом, що хочеш.

– Я придумав, що треба зробити, коли приїдеш до Грема. – Во¬дій автомобіля, неначе знущаючись, їхав немислимо повільно, насо-лоджуючись кожним вивертом дороги.

–Ну?

– Якщо часу, щоб усе пояснити, буде мало, тобто якщо Лео бук– иально дихатиме тобі в спину... – І Семен коротко виклав суть задумки. Тонко вискнули велосипедні гальма.

– Ти здурів! – обурливо закричав Ян Фідлер. – Я не згоден! Це (Оочення!

– Яне, треба, – стисло аргументував росіянин.

– Йди геть, Сьомо, я на таке не підписувався! – Коли потік по– иітря, що огинав тіло підчас їзди, припинився, на лобі, шиї, спині й ру¬ках чеха рясно висипали краплі поту.

– Чувак, ніхто не дізнається, все лишиться між нами, і колись ми ґіудемо сміятися, згадуючи цю витівку. Для нас головне, щоб Лео до инльоту в Перу не здогадався про шури-мури між Ґремом і Сатомі.

– До вильоту ще чотири місяці! – не вгавав Ян. – І весь цей час усі думатимуть, що я...

L – Ну хто всі? Хто всі, Яне? – Сьома заметляв руками так, що во– ЛІі’і став підозріло коситись на нього. – Думатиме один Лео, решта Оудуть в курсі справи, в ,– А раптом Левко комусь розкаже?

1. Centralen – центральний транспортний вузол Стокгольма, в якому сходяться псі гілки метро (триповерхове підземелля), лінії pendeltäg’iB, автобусні маршру¬ти і міжміські потяги.

2. Метро «Стадіон» знаходиться за три станції від «Бергшамра».

– Не розкаже, Яне, я про це подбаю! Я їду в Бергшамру на таксі, перестріну Лео по дорозі назад і поговорю з ним. Не дрейф.

– Я не знаю, чувак, це якось... дивно.

– Так ти хочеш поїхати в Перу чи ні?

– Хочу, але...

– То не гай часу. Що більше ти стоїш і мнешся, то більша ймовір¬ність, що доведеться застосовувати мій план.

– Добре, – неохоче згодився чех і закрутив педалі.

Сьома нахилився до водія машини:

– Шановний, якби я хотів помилуватися краєвидами вечірнього Стокгольма, то поїхав би на громадському транспорті...

ХХІ

8 квітня 2012 ронц. 21:30 [UTC+1]

Станція метро «Берґшамра»

Коли Левко вийшов зі станції на вулицю, заднє колесо Янового вело¬сипеда зникло за рогом найближчого будинку, а чорний «Mercedes Е class» з жовтими шашками таксі на даху і Семеном на задньому си¬дінні підкотив до станції з іншого боку. Сьома помітив українця і ве¬лів водію спинитися. Шофер, збагнувши, що вони когось вистежують, сильно занервував.

Почекавши, поки Левко віддалиться, Семен розрахувався і вийшов з машини.

В цей момент усе йшло за планом. Ян випереджав українця на ці¬лих чотири хвилини і мав достатньо часу, щоб переконати Ґрема й ви¬вести Сатомі без використання скаженої ідеї росіянина. Якби Сьома просто тюпав назирці за Левком, усе згідно з планом і скінчилося б. Але Сьомі було недостатньо просто спостерігати, він хотів контро¬лювати ситуацію, а тому, дивлячись, як віддаляється українець, діс¬тав мобілку і подзвонив Янові. Ян, подумавши, що Лео його випере¬див і поспішати нікуди не треба, потягнувся за телефоном, на миті, втратив концентрацію, наїхав на бордюр і загримів з велосипеда, ка¬пітально проїхавшись писком по асфальту.