Текст книги "Твердиня"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 40 страниц) [доступный отрывок для чтения: 15 страниц]

Сатомі була не проти зустрічатися з українцем. От тільки Левко че¬рез невпевненість і незрозумілі підліткові комплекси, які ще не витра¬вило життя в Європі, страшно, нелюдськи, безбожно тупив. За півто¬ра роки навчання в Департаменті промислової екології він двічі запросив Сатомі в кіно і один раз – на льодовий каток. Дівчина по-годжувалася, проте жодного разу справа не йшла далі проводжань до студентського кампусу. Приблизно через півроку, втомившися вима¬льовувати Левка у своїх фантазіях, японка почала розглядати альтер¬нативні варіанти.

ііі

11 березня 2012 рони. 09:14 [UTC+1]

Остермаkьм1. Стонгопьм. Швеція

Ґуннар Іверс піднявся на ґанок із напівпідвальної майстерні і розпра¬вив старі, але ще міцні плечі. Яскраво-синє вранішнє небо було чис¬тим, настільки прозірчастим, що здавалося відполірованим дзеркалом.

1. Остермальм – один з найпрестижніших районів шведської столиці

Таким чистим небо буває лише над Стокгольмом, звісно, у ті дні, ко¬ли місто не заливає принесеним з Балтики надокучливим дощем.

Ґуннар постояв цілу хвилину, прогріваючи зморшкувате обличчя після затхлої півтемряви підвалу, де він жив і працював протягом останніх тридцяти місяців (якщо бути точним, просто жив – старий художник давно нічого не малював; вряди-годи, не маючи сил опира-тися свербінню в пальцях і миготливим, схожим на німе кіно картин¬кам у мозку, Ґуннар брався за олівець чи пензлі і починав гарячково творити, проте на папері чи на полотнищі завжди проступали похму¬рі чорні галереї з надр Твердині і через три-чотири години після того, як картину чи малюнок було завершено, добряче «накачавшись» шот¬ландським віскі «Sir Edwards», чоловік заливав усе чорною фар¬бою, —^ чи то картаючися спогадами, чи то остерігаючися, що хтось побачить намальоване).

Порив зимного вітру із затоки примусив Гуннара зіщулитись і ми-моволі втягнути шию під захист потертого коміра пальто. Орендова¬на майстерня була розташована на вулиці Strandvägen, яка тяглась уздовж затоки, просто навпроти острова Скеппсхолмен, що затуляв вихід у протоку і далі у відкрите море, і взимку, особливо коли вітер дув із Балтійського моря, на Стрендвеґен було достобіса холодно, на¬віть зважаючи на те, що ртуть у термометрі рідко опускалася нижче від 0 °С.

Проте зима була позаду. За кілька годин (якщо не збіжаться, мов собаки, хмари) сонце прогріє Стрендвеґен, перетворивши вулицю з сирого, відкритого всім вітрам завулка на милу алею, ідеальне міс¬це для прогулянок закоханих.

Ґуннар помалу рушив на захід уздовж набережної. Старий пряму¬вав до супермаркету на Birger Jarlsgatan, неподалік метро, щоб купи¬ти яєць і овочів на сніданок. їсти він не дуже хотів, а тому вирішив, зробивши покупки, пройтись вище по Бірґер Ярлсгатан і погуляти в парку Humlegärden, поки його не заполонили матусі з візочками і тінейджери на великах.

За десять кроків від спуску до напівпідвальної майстерні Ґуннар не-сподівано закляк. Стрендвеген була чисто підметена, але на тротуарі біля бордюру він запримітив два сірувато-зелені листочки, схожі на лаврові листки, що додають у супи та інші страви. Але в тому й про-блема – помічені листочки лише скидались на лаврові, а насправді були чимось іншим, і Ґуннар здогадався про це з першого погляду.

Старий оглянув Стрендвеген попереду себе, тоді зиркнув назад, але не помітив нічого підозрілого. Злодійкувато поглипуючи з-під посивілих брів, підійшов до бордюру, схилився, спираючись рукою на колі¬но, І ПІДНЯВ листки.

Серце важко бухнуло, виплюнувши хвилю гарячої крові на обличчя.

Як він і думав, то були засушені листки коки, які жують для підтри-мання себе в тонусі корінні жителі перуанських Анд. Гуннар подивив¬ся під ноги. Вночі накрапало, однак проти місця, де він стовбенів, сі– ріла прямокутна латка сухого асфальту. До самого ранку тут стояла машина, водій якої мав з собою листя перуанської коки...

Раптово вранішні кольори помарніли. Ґуннар зів’яв, серце затрі¬потіло у грудній клітці. Сонячне світло більше не тішило, натомість вгризалося в очі, а вітер, здавалося, в одну мить похолоднішав на де¬сять градусів.

Розвернувшись, старий художник повернувся до майстерні, пруд¬ко забіг усередину і зачинив двері. Після залитої ранковим сяйвом на-бережної у сутінках кімнати перед очима попливли темні кола.

– А що ти хотів? – надламаним голосом поцікавився він сам у себе.

Моментально художник постарів років на двадцять. Якщо перед виходом він виглядав молодшим за свої роки (не старший за шістде– сятку, а як усміхнений, то навіть на п’ятдесят), то зараз перетворив¬ся на ветхого старця з дряблою шиєю, олив’яними очима і тремором у кінцівках.

Він знав, що це мало статися. Після того як той бісовий ниш¬порка з «The Guardian»... як там його?.. Херлі?... Харлі?.. Хадлі Фрі – мен... ось як... після того як Хадлі Фрімен, його персональний кат, розтрубив ім’я Ґуннара Іверса на весь англомовний світ, старого ра¬ніше чи пізніше мали розшукати. Він не сумнівався, це як двічі два – чотири.

Ґуннар також знав, що після повернення з Амстердама більше не тікатиме. По-перше, він надто слабкий, він постарів і втомився. По– друге, у нього немає грошей. Щоб заховатися, а точніше – захова¬тися так, щоб тебе не вистежили, – потрібно вільно оперувати хо¬ча б п’ятизначними цифрами. Останнім часом Ґуннар Іверс, хай як старався, не міг вибитися за межі тісної (геть як його майстерня) ді¬лянки, обставленої гнітючими написами ТРИЗНАЧНІ. Старий про¬сто не мав грошенят на те, щоб покинути все, задати драла і врятува¬тися – відкупити у долі кілька додаткових років життя...

Сівши за старий дерев’яний стіл із шухлядами (замість одної ніж¬ки підкладена купа альбомів з фотокопіями картин Дем’єна Херста, Мони Хатум, Сесилії Браун, Ервіна Вурма, Роберта Гобера, Ионатана Мезе, Мауріціо Кателлана та інших сучасних художників), Гуннар обхопив голову руками.

Він просидів так хвилин тридцять, після чого витяг із шухляди аль¬бом для малювання, вирвав з нього сторінку і, схопивши перше, що втрапило під руку, – чорну кулькову ручку, – заходився малювати.

Малюнок давався тяжко. Гуннар малював смикано, ривками, роз-качуючись на стільці, гризучи кінчик ручки, часто встаючи й міряючи кроками майстерню, доки зображення не набуло завершеної форми.

Старий поклав листок перед собою і довго дивився на нього. То було перше творіння за багато місяців, розглядаючи яке Гуннар не бажав пошматувати аркуш чи вимастити намальоване чорною акри-ловою фарбою. Можливо, через те що на атласному листку був не малюнок, а карта.

Скільки йому ще залишилося? Тиждень? День? Кілька годин?

Чи вони вже впізнали його?

Він мусить комусь розповісти. Мусить встигнути!

Але кому? У нього є Лінда, з якою він не розмовляє, але втягува¬ти в цю історію дочку старий не збирався. Вона не повірить. Якщо повірить, то не зрозуміє. І навіть якщо зрозуміє, точно не попреться в Перу.

«А що, як у мене справді лише кілька годин?» – відчуваючи, як мертвіє серце, подумав Гуннар. Згорнувши листок із картою вчетве-ро, чоловік залишив його на столі. По тому поліз у найнижчу шухля-ду і витяг звідти стару картонну теку для паперів зі стертими кутами.

По обіді (так і не поснідавши) художник вдруге одягнувся, захопив із собою картонну папку і вийшов на Стрендвеген. Сонце висіло про¬сто навпроти входу в його комірчину, але цього разу він навіть не по¬глянув угору. Незатримуючися, старий швед закрокував на захід. Обі¬гнувши поромний причал, він подався до Гамла-стану, історичного центру Стокгольма. Пробравшися лабіринтом нешироких пішохідних вуличок у західну частину Старого міста, Іверс заскочив у «Wirstrdms Irish Pub», порожній у таку годину, сів за віддаленим столиком і замо¬вив ленч.

«Я повинен комусь розповісти...» – думав він, жуючи машиналь-но, не відчуваючи смаку страви і раз за разом позираючи на папку, по¬кладену неподалік.

Попри малолюдність Гамла-стану в обідню пору, Гуннар не помі-тив, що по дорозі від майстерні за ним ішов чоловік у чорній шкі-рянці до пояса і низько насунутому на очі бейсі, з-під якого виліза-ли пасма рудого, наче іржа, волосся. Підборіддя й вилиці чоловіка

вкривала густа борода кольору міді. Коли художник пірнув у примі-щення «Wirstroms Irish Pub», рудий спинився за рогом. Заклавши за щоку два кокаїнові листки, він став жувати і довго не зводив об-ведених червоними дужками витрішкуватих очей зі входу до забігай¬лівки.

ІV

16 березня 2012 рокц. 19:02 [UTC +1]

«Wifslfoms Irish Рub»

Гампа-стан. Стокгольм

Хлопці нарешті зібралися, щоб визначитись, куди поїдуть влітку. Втім, до обговорень справа так і не дійшла.

Був п’ятничний вечір – «Wirstroms» забитий по вінця, – і офіці-антки в національних шведських костюмах не встигали розносити за¬мовлення. Пиво лилося рікою, в сусідній залі надривалось тріо музи¬кантів (волинка, мандоліна, ударні), заповнюючи бар примітивними, але надзвичайно бравурними ірландськими мелодіями. Ян із Сьомою занурились у суперечку про проблеми моделювання низькочастотних флуктуацій і гемодинамічну реакцію під час функціональної магнітно– резонансної томографії, Грем сьорбав пиво, неуважно ковзаючи очи¬ма по бару і час від часу мрійливо посміхаючись, а Левко, чекаючи, поки чех і росіянин вгомоняться, забрав у американця iPad і поліз уМережу, переглядаючи фотографії місць, куди можна податися: Те– отіуакан і Паленке у Мексиціслони, леви, носороги й інша живність у саванах Кенії; ісландські фіорди...

У Яна Фідлера задзвенів мобільний.

– Алло, – підняв трубку чех.

– Племіннику, я настійливо рекомендую тобі повернутись додо¬му, – пролунало в динаміку.

Ян жив з рідним дядьком, Ніколасом Фідлером, колишнім дипло¬матом, який дев’ять років пропрацював помічником чеського посла у Швеції і після виходу на пенсію залишився жити у Стокгольмі. Ні– колас виділив племіннику вутлу комірчину в гіівпідвальному поверсі свого будинку, північніше від станції «Ропстен», на північному сході міста. Стосунки між дядьком і небожем не вирізнялися теплотою, хо-

1 Теотіуакан – древ и t покинуте місто, розташоване за п’ятдесят кілометрів на пів¬нічний схід від Мехіко. Паленке – руїин великого майяпського міста на північно¬му сході мексиканського штату Чіаиас, політичний і культурний центра майя у III – VIII століттях, столиця Баакульсі.кого царства.

ча Ян тим особливо не переймався – йому вистачало того, що Ніко– лас Фідлер не бере з нього грошей за кімнату.

– Дядьку Ніколасе, я щойно вибрався до міста і... – чех пробігся очима по друзях, хитро підморгнув, – ...і зараз трохи зайнятий.

– Добре, Яне, не буду тобі заважати, – легко згодився дядько (що було на нього не схоже),– просто хочу, щоб ти знав: у підвалі прорвало стічну трубу, і ще одна пара рук мені зараз не зашкодила б.

– Що? – Іскорки згасли в очах аспіранта.

– Що чув, племіннику: тріснула труба, по якій гівно відводиться з будинку.

– І... а... а як моя комірчина?

Голос ніби й не помінявся, але відчувалося, що дядька Ніколаса аж викручує від прихованого злорадства:

– Якщо я скажу, що лайно з каналізації вже майже прилипло до стелі твоєї кімнати, то це не буде перебільшенням.

– Чорт, – простогнав Ян. – Зараз буду.

Він поклав трубку і подивився на друзів.

– Мушу бігти, у мене в підвалі прорвало каналізацію, і... – Чех стиснув кулаки від безсилої люті. – Найближчими днями мене не че-кайте.

– Давай, – махнув рукою Левко. – Ми потім пришлемо тобі стенограму розмови.

– Якщо буде сильно смердіти, приїжджай ночувати до нас, —за-пропонував Сьома.

– Дякую! – Потиснувши всім руки, Ян заспішив до виходу.

Росіянин і українець повернулись до розмови про літню мандрівку,

зосередившись на двох варіантах: Мексика і Кенія. Левко схилявся до Мексики, Сьомі насправді не імпонувала ні перша, ні друга країна. Засівши над планшетом, вони стали шукати, що можна побачити і чим зайнятись у цих країнах, голосно коментуючи все, що надибували. Ґрем майже не брав участі в обговоренні, тим самим замріяним по-глядом роздивляючись відвідувачів «Wirstroms Irish Pub»*

На столі коротко завібрував чийсь телефон. Семен скосив очі, по-бачив, що Ґрему прийшло повідомлення від відправника Satomi. Лев¬ко в цей час занурився у вивчення руїн майянського міста Яшчілан1, розташованих у джунглях на межі між Мексикою і Гватемалою, ато¬му нічого не помітив. Не чекаючи, поки Левко підніме голову йтюба-

1. Яшчілан (юкатекське Yaxchilan – зелені камені) – місто цивілізації майя вджунглях на півдні Мексики.

чить, що Сатомі пише Ґрему, Сьома штовхнув смартфон американця подалі від центру стола. Мулат схопив його і, побачивши, від кого при¬йшла смс, засяяв. Загальмовану відчуженість, із якою він секунду назад стежив за подіями в барі, наче вітром здуло. Стиснувши смарт-фон у руці, американець підвівся і рушив до виходу.

Семен скосив око на Левка. Українець, нічого не підозрюючи, ві-дірвався від iPad:

– Куди це він?

– По телефону поговорити.

– А... Дивись, – Левко крутнув планшет до росіянина, – це Яш– чілан. Майянський центр на річці Усумансінта, у справжніх джунглях.

Цe не задрипана Чичен-Іца1, де фотку слід вважати вдалою, якщо на ній менше півсотні задниць і голів. На Яшчілан водять тури посім-де-сять чоловік, туди треба на човні добиратися...

Сьома позирав на товариша і не чув його. Він думав про те, чи му-сить розповісти, що у америкоса і японки завертівся роман. Як друг, мусив би давно. Але, передбачаючи реакцію Левка, хлопець стриму-вав себе. Лео майже напевно розсердиться на Грема і зачаїть образу на нього, Семена, оскільки він не сказав про Сатомі раніше. В цьому випадку про великі мандри можна забути. А забувати не хотілося, оскільки за півроку вони роз’їдуться хто куди і не факт, що коли-не-будь побачаться.

Ґрем повернувся швидко.

– Лео, Семе, вибачайте, мені треба їхати.

– Куди? – не бажаючи розставатись із iPad, скорчив невдоволе– ну міну українець.

– Маю справи.

– Які справи у п’ятницю ввечері? – звів брови Левко.

– То довга історія, вам буде нецікаво. – Грем підморгнув това-ришам.

Семен похитав головою, дивлячись кудись під стіл.

Забравши планшет, американець (сяючи, наче щойно відлитий срібний долар) вийшов з бару.

– От і поговорили, – насупився Левко. – Як з ними можна про щось домовлятись? Ми навітьу бар організовано вибратись не може-мо, що вже казати про Мексику чи Кенію.

Сьома мовчки цмулив пиво з бокалу.

1 Чичен-Іца – політичний і культурний центр майя на півночі півострова Юкатан (Мексика). Одні з найвідоміших і найбільш упізнаваних майяпеькпх руїн у світі.

V

18 березня 2012 рокц. 19:50 [ІІТС +1]

«Wifslroms Irish Pud»

Гампа-стан. Стонгопьм

Гуннар Іверс.

Представившися, старий всівся на стілець напроти Хлопців, поклав перед собою папку для паперів і поставив келих. Він провів у «Wir– stroms» півдня і до вечора встиг пристойно набратися (що було необ-хідно, інакше старий не зміг би почати розмову).

Левко і Семен здивовано гіерезирнулися.

– Лео, – першим відреагував українець, сторожко обдивляючись чоловіка.

– Симеон, – після паузи відповів росіянин. – Ми знайомі?

– Уже так. – Швед усміхнувся, стараючися придушувати істин¬ні почуття. Вдавалось погано.

Дивлячись на нього, Левко усвідомив, що посмішка роблена. Коли він зазирав в обличчя Ґуннара, склада¬лося враження, наче розглядав глибоку чорну яму, замасковану нару¬баним гіллям. – Чув, ви радилися про те, куди поїхати влітку.

Левко покосився на росіянина. Як довго цей дідуган підслуховує їх? Сьома відповів наляканим позирком: «Псих!»

– О, ні! Не подумайте нічого такого, – замотав сивою головою Ґуннар Іверс. – Я не підслуховував вас, просто випадково почув ва¬шу розмову. Я сидів за отим столиком. – Швед показав за спини хлопців. – Якщо вважаєте, що я набридаю, кажіть одразу, і я піду. Та передтим хотів би розповісти вам хорошу історію і висловити по¬раду стосовно того, куди можна поїхати, щоб знайти справжню при¬году.

– Кажіть, – безпристрасно кліпнув Семен.

– Ви були в Перу?

– Ні, – одночасно сказали хлопці.

– О-о, це щось неймовірне! Фантастична країна! |– Очі старого загорілися, він обвів язиком порепані від холоду губи і смачно виплю-нув: – It will blow out to hell your fucking minds!

Українець посміхнувся. І він, і його однолітки не гребували матю-ками, проте хлопець розумів, що їхня лайка зазвичай не несе експре-сивного чи смислового навантаження. Це лише брудні, майже завжди недоречні сполучники для слів. Лихослів’я ж в устах тих, кому за Шіст-десят, звучало солідно й переконливо. Левку сподобалося, як Ґуннар проказав оте «blow out to hell your fucking minds?».

– Там страх як багато усіляких цікавих речей, – твердив швед. – Ось, наприклад, Саксайуаман.

Порившись у папці, старий витяг фотокартку – практично нову, чудової якості – і поклав перед хлопцями. Левко забрав знімок. На глянцевому фотопапері виступали руїни колосальної споруди, скла-деної з мегалітичних кам’яних блоків. Три рівні заломистих стін сту-пенями здіймались один над одним. Вражало, наскільки щільно – просто з диявольською точністю – припасовані між собою брили. Між ними не було цементу. Між ними, здавалось, ножа не проткнути.

– Це Саксайуаман, – іще раз повторив Ґуннар Іверс. – Гадаю, ви нічого не чули про нього, хоча зараз це не має значення... Це руїни цитаделі в Андах, неподалік Куско, нині простого перуанського міс– гечка, а в давнину – столиці імперії інків. – Старий, плямкаючи, приемоктався до келиха. – Подивіться на брили. Вони різні: як за розміром – від порівняно невеликих до грандіозних багатотонних блоків, так і за формою – трапляються як пласкі, так і вигнуті грані. У той же час між валунами не знайдеться ані просвіту, ані шпарки, ку¬ди б пролізла мураха. Вони настільки тісно підігнані, що нагадують шматочки пазла. Вражає? Але ще більше вражає те, що у нашої ци-вілізації немає засобів, які могли б створити подібне. Жоден сучасний інструмент не здатен обробити камінь аж так досконало.

Лео роздивлявся полігональну кладку Саксайуамана:

– Та ну...

– Це правда! Жоден із відомих методів обробки каміння не дозво-ляє відшліфувати брили так, щоб їхні грані ідеально пасували одна до одної! Припустімо, можна витратити купу часу і наглянсувати два окремі блоки так, що між ними не буде мікронного зазору. Але десять, сотню, тисячу каменів? А цілу стіну? – Художнику запалі ляснув до¬лонею по столу, ледь не перекинувши келих. – Мине мільйон років, перш ніж вдасться створити щось подібне.

Українець переводив погляд із фотографії на Ґуннара і назад.

– Але Саксайуаман усе-таки збудовано...

– Правильно. – Швед загадково посміхнувся. Цього разу по¬смішка вийшла кращою. – У мене є ше кілька знімків. – Ґуннар Іверс видобув інші фотографії, на всіх були руїни Саксайуамана, від¬зняті з різних ракурсів. – Дивіться уважно. Окремі кам’яні блоки ва¬жать шістдесят тонн і сягають розмірів будинку. Але навіть вони об¬роблені так майстерно, наче це пластилін, а не граніт. Хочу, щоб ви усвідомили, наскільки технологічно досконалим є Саксайуаман. На¬віть якщо судити мірками постіндустріальної епохи.

Левко вглядався у фотографії, по черзі передаючи їх Семену. Гуннар вів далі:

– А тепер гляньте сюди. – На столі з’явилося ще кілька світ¬лин. – Це славнозвісне Мачу-Пікчу... – Лео впізнав найвідоміші інкські руїни. – Помічаєте різницю?

Сьома невиразно проказав:

– Ну, камені трохи менші.

– І все?

– Має бути щось іще?

Схилившись надзнімком Мачу-Пікчу, Левко обдивлявся стіни сту-пінчастих святилищ.

– Дивіться уважніше, – перейшов на шепіт Гуннар. – Невже ви не помічаєте, що це зовсім інша стіна?

Брили, з яких складені мури Саксайуамана, не схожі між собою, однак усі вони мають полігональну форму в перетині. їхні грані гла-денькі, наче після обробляння на верстаті. У той же час камені, з яких збудовано храми й тераси на Мачу-Пікчу, виглядали... звичайним ка-мінням. Звісно, їх теж обробляли, обтесували, але обруби лишались нерівними, граней, як таких, не було. Не знайшлося жодного каменя, який би «ліпився» впритул до сусіднього в кладці, як це було на знім¬ках Саксайуамана. Стіна Мачу-Пікчу – і це було цілком очевидно – нагадувала недбало накидану купу каміння.

– В принципі, так, – сказав Левко.

– Це різні технології, – пояснив старий. – Ті, хто зводив Сакса-йуаман, якимось немислимим способом обробляли колосальні брили, після чого складали з них стіну, наче з кубиків конструктора «Lego». Будівники Мачу-Пікчу не мали такої можливості. Вони тулили камені докупи, не маючи цементу, замазували їх глиною чи землею, а нерідко лишали просто так – утрамбовуватись під власною вагою.

– Дивно, у світі знають переважно Мачу-Пікчу і майже ніхто не чув про Саксайуаман, – зауважив Семен.

– Це типово для сучасного суспільства, де цінується зовнішній про-яв і ніхто не хоче докопуватися до суті, копирсаючись у деталях. Мачу– Пікчу стало відомим не через велич храмів і культових споруд, а завдяки розташуванню й величній красі довколишніх Анд. Гляньте на антураж, подивіться на гори навколо – ось що зробило Мачу-Пікчу відомим! Якби місто було розташоване у долині посеред миршавих ланів, а не на гребені важкодоступного кряжу, не нависало надчотиристаметровими прірвами, оточене гостроконечними бескидами, рівних яким іще пошу-кати, про нього у світі знали б не більше, ніж про Саксайуаман, на Ма-

чу-Пікчу не було б і десятої частки тих відвідувачів, які пруться туди ни-ні. – Старий перевів подих. – Зіграло роль ще й те, що до початку двадцятого століття Мачу-Пікчу лишалося цілковито невідомим для ци-вілізованого світу. За чотири століття ні конкістадори, ні їхні нащадки не натрапили на стародавню твердиню. Добрих двісті років після падін¬ня імперії інки спокійнісінько жили і хазяйнували у фортеці посеред хмар. До початку минулого століття ніхто не здогадувався, що в Андах на висоті дві з половиною тисячі метрів ховається ціле місто.

; – Справді? – І Семен, і Левко не помітили, як зацікавились і втягнулись у розмову.

– Ага. Історія виявлення Мачу-Пікчу зробила чималий внесоку йо¬го популярність. Руїни у 1911 -му відшукав Хайрем Бінгхем, професор Єльського університету. Він відшукав їх цілком випадково. Цю роман-тичну побрехеньку переповідають нині на кожному кроці в Куско, проте ніхто чомусь не розказує, що Хайрем Бінгхем насправді шукав не Ма-чу-Пікчу. – Старий перемінився на лиці, та яма, яка уявилась Левку підчас першої посмішки Ґуннара, раптово проступила чіткіше. – Аме-риканець організував експедицію, головною метою якої були пошуки Па– їтіті, золотого міста. Йому просто пощастило надибати індіанця, котрий вивів його до Мачу-Пікчу, взявши за це лише два долари.

Левко несподівано осягнув, що їхня бесіда – тільки довжелезний вступ до чогось більш важливого і таємничого.

– Ну що, вам цікаво?

– Цікаво... – мовив українець, не маючи змоги розплутати клу¬бок суперечливих почуттів, що перекочувався у грудях.

– Тоді йдемо далі. – Очі шведа збуджено поблискували. – Бінг¬хем відразу второпав, що спіймав облизня. Врешті-решт він таки про-славився, навіть написав дві чи три книги про свої експедиції, але ра– 30м з тим чудово розумів, що з точки зору технології будівництва (найдене ним Мачу-Пікчу – не більш ніж бліда тінь Саксайуамана її багатьох інших руїн у Перу. – Старий вкотре поліз до папки.– У мене є чимало інших знімків. Тут і Ойянтайтамбо, і Пізак, і К’єнко, і 1 Іука-Пукара, і Тамбомачай1.

Ґуннар, наче картяр, розклав на столі нові фотографії. Ці були ста-рішими і виглядали потріпаними. Старий розсортував світлини на дві групи. У першій – зліва від Левка– фото Саксайуамана та інших і вердинь із бездоганними стінами, складеними з мегалітичних блоків.

1. Ойянтайтамбо. Пізак, Кєнко, Пука-Пукара, Тамбомачай – назви фортець, ру¬їни яких збереглися в Перу. Розташовані в Андах, у провінції Куско.

Праворуч опинилися знімки Мачу-Пікчу та інших фортець, чиї стіни скидались на безладне нагромадження каміння.

– Розумієте, про що я? – Швед прижмурив одне око.

Різниця у стилі будівництва була очевидною.

– Розумію, – трохи сконфужено проказав Сьома. – Але що це значить?

– Почекай, скоро побачиш. Це не все. Споруди, що ви бачите в ку¬пі зі знімком Мачу-Пікчу, насправді зводилися пізніше за гігантів на кшталт Саксайуамана. Точної різниці ніхто не скаже, але можна з пев-ністю стверджувати, що спочатку в Андах з’явилися Саксайуаман, Пі– зак та Ойянтайтамбо, а вже потім – їх менш досконалі... – Гуннар зро¬бив паузу, – копії.

– Як це? – Левко забув про недопите пиво. – Древні розучи¬лись будувати? Тупо втратили свої знання?

– Нічого вони не втратили, – похитав головою Гуннар.

– Як тоді пояснити, що та сама цивілізація будує настільки Техно¬логічно різні споруди? Невже трапилося щось таке, через що інки швидко деградували?

– Егей!:—обірвав його старий. – А хто говорить про ту саму ци-вілізацію? Хто говорить про інків?

– Не второпав...

– Ти робиш ту ж помилку, що й сучасні історики. Хіба я хоч сло-вом обмовився про те, що Саксайуаман і подібні твердині будували інки?

В – Е-е-е... Ні.

– Правильно. Я просто не міг цього сказати. Бо Саксайуаман, Ойянтайтамбо, Пізак і багато інших мегалітичних фортець будували не інки. Все, що створили інки, – це кучугури дрібного щебеню на кшталт Мачу-Пікчу чи Пука-Пукари.

Українець не стримався і посміхнувся, без зневаги чи розчаруван¬ня, але промовисто скептично. Надто категорично, а через це якось по-дитячому наївно прозвучало останнє твердження. Проте Гуннар лишався серйозним і якимось... наче переляканим.

– Розумієш, у чому вся штука, – вів далі він, наче й не зауважив-ши скепсису, – за останні сто років про історію Південної Америки до того моменту, коли туди припхався Пісарро, написано тисячі, може, де¬сятки тисяч статей і монографій. Починаючи з 2000 року до нашої ери цей континент населяло кільканадцять напрочуд розвинених цивіліза¬цій, які в дечому переважали шумерів, китайців і навіть єгиптян. Куль¬тура Моче, культура Чи му; таємнича цивілізація Наски, імперія людей

Уарі, зрештою аймару та інки1 – всі вони в певні періоди досягали ви-сокого розвитку. Та є одна проблема. Жодна з перерахованих цивіліза¬цій не мала писемності. Ніхто не заніс до Південної Америки концепт письма, а самі вони за три тисячі років так і не додумалися, що абстракт¬ні думки можна фіксувати. Це означає, що цивілізації, які я назвав, не ЛИШИЛИ по собі жодної книги, документа чи напису... Спільнота науков¬ців намагається створити ілюзію, наче нам про них усе відомо: якщо не строго хронологічно, то принаймні у загальних рисах. Та це брехня. А правда втому, що на початку шістнадцятого століття, коли до Півден¬ної Америки вдерлись іспанці, на материку існувала одна держава – Імперія інків, найбільша в тогочасному світі. Вона розкинулась на пів– континенту, займаючи землі сучасного Еквадору, Перу, Болівії, Чилі І частково Аргентини. Усе, що створювалося культурами Моче, Чиму,

І Іаски чи Уарі, належало інкам-завойовникам. І що виходить? Усі по¬дії з історії доколумбової Південної Америки, про які ми знаємо, – це Історії, розказані конкістадорами. Конкістадори, своєю чергою, брали ні історії від інків (більше просто не було від кого, адже саме інки ви-явились останніми, кого іспанці застали на Новій Землі). Як ти дума– і пі, Лео, свідчення інків можна вважати правдивими?

– Те, що ви зараз говорите, виглядає логічно, – обережно мовив Левко, – але...

I уннар Іверс далі сипав порівняннями:

– Уяви ситуацію: ти вселяєшся у квартиру; в якій до цього хтось жив. Що ти робиш першою чергою? Правильно – починаєш ремонт. Переклеюєш шпалери, перефарбовуєш стіни, міняєш меблі. Історія доколумбової Південної Америки – це ті ж самі шпалери, наклеєні останніми цивілізаціями, які населяли континент, у цьому випадку – Інками. – Чоловік перервався і залпом допив пиво. – Ви ніколи не шдумувалися, що вся сучасна історія – це історія цивілізацій-пере– можців? Ті, хто програв, зійшов з арени, поринули у забуття, навіть мкщобули більш «просунуті»у порівнянні з агресорами. Завойовник, який підминав під себе якийсь народ, державу чи цивілізацію, нама– і її вся применшити їхні заслуги, але найчастіше – присвоював їх собі.

1. Моче, або прото-Чиму – доколумбова культура в Південній Америці, що існувала з I по VIII століття на узбережжі Перу, центр – у районі міста Трухільйо. Чиму —високорозвинута культура в Південній Америці, що існувала приблизно з 1250 до

1470 року на узбережжі півночі Перу, столиця – піщане місто Чан-Чан. Наека —доколумбова цивілізація, що існувала на півдні Перу (плато Наека) в 11 ст. до н.е. —

VI ст. н.е. Уарі —’індійська культура доінкського періоду, що існувала у IX—V ст. до н.е. у Центральних Андах і на південному узбережжі Перу. Аймару (аймара ) – Індійський народ в Андах, що живе у високогірних областях у районі озера Тітікака.

Я розумію вашу недовіру, але повторюю ще раз, – у голосі з’явилися нетерплячі нотки, – Саксайуаман, Пізакта Ойянтайтамбо будували не інки. Сини Сонця, відверто кажучи, були хріновими будівничими. Усе, що вони вміли робити, – це воювати.

Сьома демонстративно відсунув фотографії в бік Гуннара і різко спитав:

– А ви хто?

Старий сконфузився, але відповів без заминки:

– Я художник. Я пишу картини.

Семенове запитання збило темп розмови, та через хвилину Левко повернувся до того, що казав швед:

– Гуннаре, думайте, що хочете, але ваші докази непевні. Це лише припущення.

– Це не припущення.

– Це припущення, – стояв на своєму хлопець. – Минули сотні років, нині немає нікого й нічого, що могло б довести правоту або ж хибність ваших суджень. Я певен, можна знайти інше пояснення тех-нологічного провалу в розвитку інків. Гадаю, на сьогодні не існує жод¬ного об’єктивного доказу на користь того, що руїни в Андах належать різним цивілізаціям.

Ґуннар увесь напружився:

– Власне, я підходжу до того, заради чого почав цю розмову, адже йдеться насправді не про Саксайуаман і не про Мачу-Пікчу... Такий доказ існує, Лео. І він не один.

Левко стулив рота.

– Що за доказ? – поцікавився Семен.

– Паїтіті.

– Тобто? Міфічні руїни?

– Не міфічні. Це рештки велетенської Твердині в сельві за Анда¬ми, саме існування якої доводить, що половина з фортець, які нібито належали інками, насправді будувались значно древнішим і більш роз¬винутим народом. Як Мачу-Пікчу – ніщо порівняно із залишками Саксайуамана, так і Саксайуаман видається іграшковим будиночком на тлі Паїтіті.

– Звідки ви знаєте? – не втримався Левко.

– Я був на Паїтіті.

Ґуннар дістав з папки останнє фото, найстаріше серед інших; Єди¬ний знімок, на якому був сам Іверс. Швед стояв, уперши руки в боки, на березі витягнутого озера, а позаду нього здіймалась до неба, ледь не затуляючи сонце, багаторівнева стіна велетенської Твердині. Клад-