Текст книги "Твердиня"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 40 страниц) [доступный отрывок для чтения: 15 страниц]

Перевернувшись на спину, відчуваючи, як шкіру обліплює потом і як пульсує жаром подерта щока, Ян Фідлер натиснув кнопку «При¬йняти виклик»..

Сьома очікував почути що завгодно, але тільки не те, що долинуло з трубки.

– A-а... а-а... е-ех... – стогнав чех. Семенова уява мигцем вималювала картинку: Грем, почувши від Яна Семенову ідею, з розмаху валить чехові в гарбуз, не дивлячись на різницю у віці і наукові заслуги Фідлера. – Це... е... це янкі так сприйняв мою пропозицію? – кволим го¬лосом спитав Сьома.

– Ні... а-а... хай тобі! – крякав Ян. – Я впав з велосипеда.

І «Тільки не це! Краще б уже Ґрем бив морду!»

. —Дети?!

– Метрів за триста від Ґремового будинку.

– Лео за квартал від тебе!! – прокричав Семен. – Звідки ти знаєш?

– Я суну за ним. Давай, Яне, давай, підіймайся, між вами дві хви¬лини ходу, якщо Лео побачить тебе, нашій справі кінець! – Хапнув¬ши повітря, росіянин додав: – І не випускай звідти Сатомі! Він не по¬винен її бачити!

Ян Фідлер, крекчучи й подумки поливаючи росіянина добірною чеською лайкою, став на ноги. Підняв велосипед і пошкутильгав до входу в дев’ятиповерховий будинок, у якому Ґрем знімав квартиру.

Обліплений листям чорний «Porsche Cayman» глипав на нього округлими фарами.

Залишивши велосипед біля під’їзду, чех підійшов до ліфта. На циф¬ровому індикаторі праворуч від кнопки світилася цифра 9 – ліфт сто¬яв на найвищому поверсі. Чекати, поки він спуститься вниз, було ри¬зиковано, Лео міг нагрянути кожної секунди, тому Ян, зціпивши зуби, гайнув на восьмий поверх сходами.

Коли чех зупинився перед квартирою № 31, піт юшив з нього струмками, а подряпане лице пашіло жаром.

XXII

...Поки ліфт спускався з дев’ятого поверху, Левко прокручував у го¬лові варіанти того, що говоритиме Ґрему.

«Янкі, коротше, нам треба поговорити... Ні не так... – Від напру¬ження Левко зіпрів, а вилиці набухли. – Краще отак: слухай, бадді, останнім часом ти підозріло близько трешся біля моєї дівчини... але во¬ни мені не дівчина, і «бадді» казати не треба, а то він подумає, що я йо-

і о копіюю... Треба простіше, типу... Чувак, оскільки ми взяли тебе в свою компанію і вирушаємо разом у нелегку подорож... Чорт! Знову не те...»

Ліфт опустився, стулки роз’їхалися. Хлопець заскочив до кабіни.

«Біс із ним! На ходу щось вигадаю».

Перед дверима № 31 Левко затримався, збираючись із думками, а тоді, двічі легенько постукавши, зайшов досередини, Грем, як і біль¬шість його Сусідів, дверей не зачиняв.

Ґреме, це я, Лео! –

Тиша.

Як ти, янкі?

Американець знімав двокімнатну квартиру, що складалася з неве¬ликого передпокою, що плавно переходив у кухню, і однієї великої кім¬нати, котра слугувала одночасно спальнею й залою.

Зі спальні долинули підозрілі шерехи і поспішливий шепіт.

– Ґреме? – Серце у Левка підскочило. Ось чому Семен не пус¬кав його! Ґрем зараз із Сатомі, вони просто в цей момент кохаються в ліжку, забувши зачинити двері, а він... Ноги самі несли хлопця до проходу в спальню.

Діставшись хідника, Левко по-папужому верескнув і відсахнувся.

« Розтуди мою маму, – прошепотів він, відчуваючи, як до горла підкочує нудота.

На ліжку, просто супроти українця, прикриваючи наготу однією ковдрою, пліч-о-пліч сиділи Ян і Ґрем. Ґрем був лихий, аж страшно дивитися – з очей хіба що іскри не сипалися. Він виглядав так, наче щойно дізнався, що хтось проколов усі чотири шини в його «РоГБсИе». Ян був спітнілий, наче щойно зліз Із велосипедного тренажера, а на щоці виднілися чотири паралельні червоні подряпини.

Перед л іжком валявся одяг. Яна і Ґрема.

Ви... – витиснув Левко. *– Як це? – І все. Відібрало мову.

Ґрем ковтнув слину,-облизав губи і забубонів:

– Лео... Лео... чувак... ти не... це не... не те, що ти... ти не дивись... ми... ні-ні...

– О, так, млосно сказав чех, обнявши спітнілою рукою Янові плечі. І посміхнувся.

Українець відчув у горлі прогірклий присмак блювотиння. Від по¬трясіння в голові все перемішалося, і він не знав, як далі поводитися, що казати.

(У цей час Сатомі, закутавшися рушником, давилася від сміху у ван¬ній, двері до якої були зїа спиною хлопця.)

– Вибачте, зрештою пролепетав Левко і вилетів геть із квар¬тири.

На вулиці він притулився до стіни будинку, щоб осмислити поба¬чене, і зразу помітив Семена. Росіянин стояв за кілька кроків від під’їду і перелякано витріщайся на Левка.

Сьомо, що ти тут робиш?

Я поїхав за тобою. Хотів тобі сказати... розповісти все... про них...;—• Ти знав? – Українець обхопив голову руками. Ж* Як давно? і – Та недавно. Практично вчора дізнався. – Вдивляючись в об– рийчя приятеля, Сьома силкувався розібратись, про кого, чорт заби¬рай, вони зараз говорять: про Ґрема й Сатомі чи про Грема і Я на?

Я хотів тобі сказати, але не знав як...

І Телефон, який росіянин тримав у руках, завібрував. На екрані ви¬світлилось «JAN». Сьома підніс трубку до вуха.

№– Ага, слухаю..; Так... Так, добре... Я потім наберу. – Від серця відлягло. Встигли. Він підступив до Левка і поплескав його по плечу”—Ти як, брате?

– Повірити не можу, ми знайомі більше року, а я навіть подума¬ли не міг. – Хлопець тупився невидющим поглядом у якусь точку над рухом Семена. – Вони були такі... зіпрілі; А ще у Яна – уявляєш? – FHa щоці чотири подряпини від нігтів. Це ж як треба було.». – Він за– [ тих, відчуваючи, як стиснувся стравохід, перешкоджаючи підйому на– іпі^перевареного тіста зі шлунка. – Боже, який кошмар, Сьомо.

– Поїхали додому, Лео. – І Семен повів шокованого товариша напрямку станції.

XXIII

8 квітня 2012 року. 22:45(1110+1] Tunnelbana. стокгольмське метро

.Хлопці сиділи у поїзді, який мчав по тунелю між станціями «Уазіга Бкодеп» і «Зоїла сепіхит». Окрім них у вагоні їхало троє шведських йГимейджерів з такою кількістю сережок і заклепок на обличчях, що вдавалося, наче біля їхніх голів попідривали осколкові гранати, і Левко вовтузився на кріслі, кидаючи дивні погляди на Сьому. Ро¬сіянин безпристрасно зирив у чорноту тунелю за вікном модернового шігона.

К Зрештою українець набрався духу і заговорив про те, що йому му* Уінло:

Слухай, ти думаєш, це безпечно: йти у джунглі з двома педерас¬тами?

І Сьома подавив смішок.

Ти гомофоб?

^ Та не. – Левко кумедно-насупився. Я не в цьому сенсі. Я про К чи вони!-, ну... тобто... Як вони витримуватимуть навантаження?

– А що не так? т|г підняв брову росіянин.

Українець викинув розчепірені долоні перед обличчям і знавісніло ними затрусив.

Як ти не розумієш, вони ж... вони... – Голос переріс в натуж¬ний шепіт і обірвався. Слів не знайшлося. Суть, яку намагався вира¬зити Левко, була за межею людського спілкування.

А може, вони й не педерасти.*. – обережно зронив Семен.

Його товариш миттю наїжачився.

Як це?! Чувак, я на власні очі бачив, як вони шпокали один одно¬го в задницю! – Лео скривився. – Що це таке, якщо не педерастія?

Ти справді це бачив?

Ну як... вони, звісно, були під ковдрою. Але голі! І Ян був спіт¬нілий, мокрий, як квач. А ще – ти би бачив обличчя америкоса! О-о-о, ти не уявляєш, яким сконфуженим воно було.

Семен уявляв. Уявляв краще за Левка.

– І ще знаєш що? – стишив голос українець, подаючись уперед.

– Що?

– Зник постер Бар Рафаелі зі стіни.

– Правда? – зобразив здивування Семен.

Всратись мені на місці, якщо ні!

Сьома і так знав, що правда. Він також знав, чому Грем зняв по¬стер – через Сатомі. Негоже приводити додому дівчину, коли на сті¬ні висить плакат ізраїльської топ-моделі.

Думаю, це було просто прикриття. – Лео задумливо втупився у стелю вагону, що гальмував перед пероном у «Solna centrum». – Типу, дивіться, який я плейбой, а насправді... уф!

– Може* це сталося вперше і востаннє* ~г знизав плечима росі¬янин. – Звідки тобі знати?

Протяжне зітхання. Українець у таке ке вірив.

– Дай Боже. —‘ Левко склав руки на грудях і замислився. Довго кмітив про своє. А тоді раптом, коли поїзд метро рушив до наступної станції «Nackrosen», наче прокинувся: – Якщо що, то я з тобою в на¬меті ночую. Затямив?

Семен прикусив губу, щоб не розреготатися.

, Гаразд. За це можеш не переживати. – Витягши з кишені ку¬бик Рубика, він почав перемішувати кольори на гранях.

Куско

XXIV

25 липня 2012 року. 05:21 [UTC-5]

У повітрі над Ліною. Перц.

Літак, що виконував рейс 7268 «American Airlines» із Маямі до Ліми, знижувався, заходячи на посадку до міжнародного аеропорту Хорхе Чавеса, що в Кальяо, на одинадцять кілометрів південніше від перу– інської столиці. Вітер налітав поривами з південного сходу; широко– ■юзеляжний «Boeing 767» робив коло над океаном, щоб наблизитись до посадкової смуги з північного заходу. На сході над горами займа¬лась зоря, з іншого боку – на заході – чимала частина Тихого оке¬ану ховалась у темряві.

Лайнер порівнявся зі смугою, випустив закрилки і, здригаючись на Неспокійному вітрі, сунув до землі,

Левко прокинувся першим (під час сну вони не розщібали поясів Псзпеки, і стюардеси не будили мандрівників перед зниженням) і по¬будив товаришів.

– Ну що? – забуркотав Семен.

– ДИВИСЬ.

Хлопці й дівчина сиділи з правого боку «Boeing’a». З ілюмінаторів [відкривався вид на сонне безмежжя найбільшого світового океану. У кнімому передсвітанковому світлі його гладінь нагадувала шереха¬тий лист сталі. Вдалині над водою проблискувала трійка вогників – кИйиантажений контейнерами корабель сунув до порту Кальяо.

– Що це? – Росіянин тер очі, не розуміючи, де він.,

Тихий океан, – прошепотів Левко, вткнувшись носом в ілюмі– Нртор. – Сідаємо,

лайнер труснуло. Сьома несвідомо,торкнувся пряжки на ремені безпеки, перевіряючи, чи вона застібнута.

На кріслах попереду них Ґрем, Сатомі і Ян також прихилились до ; ілюмінаторів. Друзі заворожено спостерігали, як темна водяна поверх– II»! насувається, витісняючи з ілюмінаторів горизонт. Літак опустився IjkH’IITIIbO, щоб розрізняти пінисті буруни на хвилях.

– Який же він великий, – позіхнув українець, коли водяний об¬шир закрив більшу частину його вікна.

Сьома знизав плечима, мовляв, а що ти хотів?

Троє з них бачили цей океан уперше. І дехто – востаннє.

XXV

Рейс АА7268 прибув вчасно. Друзі поквапно залишили літак, пройшли паспортний контроль і почесали на стійку реєстрації трансферних па¬сажирів – отримувати посадочні квитанції на рейс LA2011 компанії «LAN Peru», котрий о 8:05 відлітав до Куско.

Менш ніж через півтори години, о 9:25, вони вже стояли в аеро¬порту високогірного Куско, очікуючи багаж. У зоні прильотів їх чекав Девід Ренцо, власник хостела, в якому хлопці вирішили зупинитися. Допомігши з речами, Девід розсадив друзів у мінівені «Toyota» і через п’ятнадцять хвилин привіз до крутої стежки, що тягнулась поміж глу¬хих кам’яних стін, підіймаючись до затишного двоповерхового коте¬джу, який тулився до схилу гори. То був «Samay Wasi Youth» – за-броньований ними хостел.

Першого дня Левко, Сьома, Ян і Сатомі відпочивали, не вилазячи з ліжок. Грем схотів показати, який він герой, і після обіду вибрався до центру міста. Спроба завершилась фіаско: на першому ж підйомі американець видихався, назад йому допомогли дійти двоє перуанців, що проходили повз. Така доля всіх, хто прибуває в Куско з низинної Ліми. Місто розташоване на висоті 3340 метрів над рівнем моря, пе¬репад тиску спричиняє гірську хворобу і для адаптації іноді необхідно два-три дні. Сьома й Левко, знаючи про те, як гори ставляться до но¬вачків, навмисне лишили два дні на акліматизацію перед тим, як по¬лізти на Саксайуаман і їхати далі на схід.

У четвер 26 липня друзі нарешті спромоглися вибратись на обіду піцерію і погуляти центром Куско. Ввечері вони почувались достатньо добре, щоб наступного ранку податись на Саксайуа¬ман та інші руїни, що кільцем оточують колишню столицю імперії інків.

Руїни були по сусідству з «Samay Wasi Youth», відразу за північ¬ною околицею Куско. Попри ілюзорну близькість дістатися до Сакса– йуамана виявилось непросто. Споруда розташувалась на висоті 3701 метр, майже на чотириста метрів вище за центр Куско, і попри те, що на карті фортеця за малим не впирається в місто, підйом до неї виявився нелегким і тривалим.

Гірська хвороба, до якої мандрівники встигли трохи адаптуватися, біля Саксайуамана підступила з новою силою. Низький тиск, розрідже¬не повітря викручували їх на всі лади. Погана прохідність гірських сте¬жок підливала масла у вогонь, висмоктуючи останні сили. Що п’ять хви¬лин хлопці і дівчина спинялися і присідали обабіч широких, подзьобаних часом сходів, що нескінченним полотном здіймалися до таємничих му¬рів. Кожен рух, найменший, найнікчемніший порух рукою, віддавався гарматним пострілом у скронях. Ноги наливалися свинцем, серце трі¬потіло, ганяючи по жилах позбавлену кисню кров. Хоча Саксайуаман був вартий того. Наблизившись упритул, Сьома з Левком роздивлялись височенний мур, Семен водив по ньому руками, не вірячи власним очам: грандіозна кам’яна стіна збудована так, що між окремими брилами не можна просунути листок паперу. Все – як описував Гуннар...

27 липня друзі пройшли пішки майже двадцять кілометрів, підняв¬шися з 3360 до 3765 метрів над рівнем моря, відвідавши, крім Сакса– .йуамана, ще три «інкські» фортеці, частину з яких Левко і Семен ба¬чили на фотографіях Гуннара Іверса: К’єнко (центр поклоніння богам родючості), Пука Пукара (військовий пост, який одночасно правив за склад провіанту) і Тамбомачай (купальні для інкської знаті).

Вони поверталися назад до Куско вже у темряві.

XXVI

27 липня 201В ронц. 19:48 [UТС-5] Хостел «Samay Wasi Youth»

– АйкМітчелл, – простягнув долоню високий двадцятирічний хлоп¬чина з гострим підборіддям і відстовбурченими вухами.

– Грем Келлі. – Мулат потиснув руку. – Ти звідки?

– Броктон1, Массачусетс.

– Чикаго, – випереджаючи запитання, повідомив Грем.

; – Круто, – кивнув Айк.

У загальній залі було галасливо, і це не дозволяло розслабитись.

І Ііч видалась холодною, кусюче крижане повітря погнало народ з від¬критої тераси до кімнат відпочинку на першому поверсі хостела.

Левко, підібгавши ноги, тонув у зручному кріслі, проте почувався некомфортно. По-перше, він ущент вимотався. Тривале лазіння по руїнах, розріджена атмосфера, передозування інформацією вицідили

1 Броктон – місто у штаті Массачусетс на північному сході США, 94 тис. жителів (2010). Є батьківщиною відомого боксера важковаговика Рокі Марчіано.

всі сили. Не було снаги підняти чашку з чаєм. А по-друге... Перед Лев– ковим кріслом стояв продовгуватий стіл, що займав майже половину І зали; його обліпили вихідці з Північної Америки: канадці й американ¬ці. Які всі, вони пили чай з листя коки, ділилися враженнями, голос¬но сміялися. Серед них були Ґрем і Сатомі. Ґрем – зрозуміло, він американець, цебто «свій», а Сатомі була милою, вічно усміхненою І японкою, яку радо зустрічали в будь-якій компанії.

Левко сидів відособлено.

– Це моя дівчина, Меґан. – Айк представив Ґрему худюще плос– І когруде дівчисько із задерикуватими чорними очима, а потім по черзі показав на хлопців, що сиділи далі вздовж стола: – А це мої друзяки І Ленс та Едді. – На вигляд нікому з них не було більше двадцяти.

– Здоров, чуваки! – підняв руку мулат.

Хлопці відповіли на вітання і повитягали голови, всім своїм вигля¬дом показуючи, що чекають, коли їх новий знайомий представить су– І путницю.

– Це моя подруга Сатомі. Зі мною ще Лео. – Ґрем недбало тиць– І нув рукою за спину; потім розвернувся, намацав поглядом Яна у суміж¬ній залі і нерозбірливо доказав: – Ян і... і Сем, який уже хропе нагорі.

– Привіт, Сатомі! – гуртом привітались Ленс та Едді. Українця і чеха не удостоїли й поглядом.

– Привіт, хлопці! – з потішним акцентом відповіла японка.

Левко сидів відразу за ними, водив пальцем по прохололій чашці І

і скреготів зубами. Хлопцю кортіло підсісти, вклинитись у компанію (це виглядало б нормально у молодіжному хостелі), але він почав І комплексувати: через зовнішній вигляд, через інше почуття гумору, через слов’янський акцент і т. д. і т. п.

У сусідній кімнаті, що була продовженням загальної зали, було трохи вільніше. Кілька бекпекерів дивилися другосортний бойовик початку дев’яностих, вибравши фільм з колекції старих УНБ-відеокасет, доступ– ниху хостелі; якась дівчина, обіпершись на диван, напівлежала на підло¬зі і з навушниками у вухах читала «Мізері» Стівена Кінга (потерте видан¬ня у м’якій палітурці); неподалік двоє дівчат (також на підлозі) грали у настільну гру, яку дістали з шафи на рецепції; а з іншого боку кімнати, попід сходами, що піднімались на другий поверх, троє хлопців приклеїли¬ся до комп’ютерів з архаїчними коробкоподібними моніторами. Один з цих трьох.– Ян Фідлер – писав листи додому. Сьоми не було. Поскаржив¬шись на втому, він піднявся до спільної спальні і, мабуть, спав.

– Чим займаєшся? – поцікавився ҐремуАйка.

Левко несамохіть слухав розмову.

Айк кілька разів знизав плечима. – Та нічим. Звалив з дому, подорожую. Мій старий після школи мадумав запроторити мене до MIT1, навіть за перший курс заплатив, але воно мені... – Хлопець витиснув криву усмішку і розвів руками. – Знаєш, мені той диплом треба, як друга дірка в задниці. То я й подав¬ся світами. Вже півроку дома не був. – Ти не схотів до MIT? – Грем здивувався. Для багатьох ровес-ників Айка

MIT

був недосяжною мрією.

– Предки мають власну фармацевтичну компанію. Зараз справи недуже, особливо через тиск з боку «Пфайзера»2, але старий все од¬но впирається, не хоче продавати. Для нього то справа всього життя, шариш? – Айк сьорбнув чаю. – Але я думаю, що то лиш питання часу. Старому вже довелося продати їм кілька патентів, і’ – Патентів на що?

– На ліки. «Bextra». Чув таке?

– Це популярне знеболювальне. Словом, «Пфайзер» так чи інак-ше дотисне старого, і він продасть компанію. Грошей має вистачити до кінця життя. На біса мені вчитися?

– Розумію... – протягнув Грем. – А зараз із бабками як?

– Надсилають. – Айк самовдоволено хмикнув. – Куди вони ді-нуться? Це ж предки.

Левко заскреготів зубами сильніше.

– Щастить тобі, – зморщив лоба мулат.

– А в тебе що?

– Схожа історія. Батько працював у консалтинговій фірмі, коли шільнявся, отримав пакет акцій як бонус. Це, звісно, не власна ком¬панія, але на життя вистачає.

– Геморою менше, – вставив ремарку Айк.

– Стопудово. Коротше, мене запроторили в Королівський техно¬логічний інституту Швеції.

– А, чув про такий. То ти живеш у Стокгольмі?

1 MIT (читається «ем-ай-ті», англ. Massachusetts Institute of Technology) – Mac– еачусетський технологічний інститут, приватний університет і дослідницький центр, розташований у Кембріджі ( штат Массачусетс, США), один із найвідоміших і най¬більш престижних навчальних закладів світу. 77 випускників MIT є лауреатами Но¬белівської премії, це рекордний показник. Рік навчання в MIT коштує 57 тисяч до¬ларів, включаючи проживання.

2.Pfizer» – одна з найбільших фармацевтичних компаній світу зі штаб-квартирою в І Іью-Иорку. Мас ліцензією на випуск багатьох популярних препаратів, зокре¬ма «Ліпітор» (для зниження холестерину в крові) та «Віагра».

Ні.

– Живу. Правда, на другому курсі я кинув університет.

– I? – очікувально вигнув брову Айк.

Тепер уже Грем розвів руками.

– І грошей мені більше не дають, – зітхнув.

– За що ж ти живеш? – здивувалася Меган.

– Викладаю англійську.

Дівчина хіхікнула:

– Добре бути американцем.

– А шведки як? Класні? – нібито ховаючись від Меґан, підморг¬нув Айк.

– Я все чую! – Вона вліпила хлопцю потиличника.

Айк втиснув шию і засміявся.

– Божественні! – прицмокнув Ґрем (Едді та Ленс затикали). – Але японки кращі. – Мулат покосився на Сатомі.

Сатомі зашарілася.

– Де Нейт? – нараз стрепенувся Ленс, окинувши поглядом залу.

– Мабуть, пішов у місто, – кинув Едді. – Як завжди по пійло.

– О-о-ох, – простогнала Сатомі, – як він може пити на такій висоті?

Меґан з Айком перезирнулися.

– Ну, ми третій день у Куско, – зауважив хлопець. – Адаптува¬лись.

– І ти не знаєш Нейта, – прищурившись, доказала чорноока аме¬риканка. – Він, якщо не увіллє в себе чогось, що горить, робиться скаженим.

–1 Він завжди скажений, – пробасив з-за ЇЇ спини Ленс.

Решта відповіли одностайним реготом.

Левку шалено хотілося спати, але він не йшов, похнюплено спосте¬рігаючи, як Ґрем і Сатомі розважаються, влившись у нову компанію.

Впадало в очі, що, незважаючи на тісноту, люди за столом розділи¬лись на два гурти. До першого входили Айк і його приятелі – вісімна¬дцяти-двадцяти річ ні янґстери1, ще вчора шмаркаті тинейджери, для багатьох з яких подорож у Перу стала першим вильотом за межі Спо¬лучених Штатів. Другий складався з більш зрілих хлопців та дівчат ві¬ком від двадцяти восьми до тридцяти двох років. Ззовні значні відмін¬ності не проступали, і перші й другі були підтягнутими, засмаглими, хлопці – з відпущеними бородами. Розбіжності пробивались у де¬талях: старша група мала дорожчі, хоч і не найновіші смартфони

1 Янгстери (англ. youngsters) – молодь.

(«iPhone 4S», «SamsungGalaxy S II»), дорогі фотоапарати, планшет¬ці комп’ютери; молодші користувалися дешевими і більш популярними серед молоді телефонами, з їх кишень стирчали звичайні «мильниці», щпланшетів не було взагалі. Різнився також одяг. Молодші шукали компроміс між зручністю і стилем. Одяг мав хай трохи, та все ж підкрес¬лювати належність до тієї чи іншої субкультури. Старшим же було на¬чхати, як вони виглядають. Вони в Андах, у Перу, а значить, вдяганка мусить відповідати двом головним вимогам: зручна – раз, тепла —два. Псе решта не має значення.

Пірсингу й татуювань на відкритих частинах тіла вистачало і в тих,

І в тих.

– А це хто? – Ґрем стрельнув поглядом в інший кут стола.

– Що? – не розчув Айк. – Вони з вами? Айк заперечно похитав головою і зневажливо цвіркнув, прикрив¬шись долонею:

– Кануки1.

– А-а. – Грем багатозначно посміхнувся. – Туристична група. Завтра вирушають по Дорозі Інків до Мачу– I Іікчу2. Раптово канадці засміялися і заляскали долонями по столу. Кану– кіи було більше; вони здійняли такий галас, що американці надалі не могли перемовлятись, не підвищуючи голосу. Левко витягнув шию, силкуючись розгледіти причину пожвавлення. [ Канадці схилились довкола сумирного щокатого здорованя двоме– фового зросту, який товстими пальцями відривав прозорий пластик під картонки, видобуваючи з упаковки спрей-балончик розміром тро¬хи менший за лак для волосся. Балончик був білого кольору з чорним ковпачком дивної форми.

– Калебе, я думав, ти глузував! – гигочучи, говорив невисокий кучерявий хлопчина.

– Ха-ха! Він крейзі! – сміялася смагляволиця тілиста чорнявка, циіцадок мігрантів з Індії.

1. Кануки (англ. canucks) – сленгова назва канадців, що закріпилась за нацією з се¬редини XIX ст., на кшталт «янкі» для американців чи «ківі» для новозеландців. І Іоходжешія слова невідоме.

2. Дорога Інків до Мачу-Пікчу – збудована інками мережа кам’яних доріг в Андах, що веде до Мачу-Пікчу. Вздовж розташову¬ються поселення, тунелі, сільськогосподарські тераси та інші інкські руїни. Нині Популярний маршрут для піших походів (загалом триває 4—5днів).

– Ви ще мені подякуєте, – незворушно гудів здоров’як.

Попри значні габарити, хлоп не виглядав загрозливо. Обличчя –

кругле, плечі – вузькі, руки – без жодного рельєфного м’язу. Він був за кількасот гамбургерів від того, щоб стати забрезклим вайлом.

– Що там? Що то таке? – Не всі з гурту розуміли, над чим поті¬шаються їх приятелі.

– Ось. – Калеб нарешті вийняв балончик з пластику, виставик його на всезагальний огляд і серйозно продекламував: – Газовий ба¬лончик проти ведмедів.

– Га-га-га-га-га! – розреготалась уся зала.

– Ти приволік його з Канади? – знову кучерявий.

– В Андах немає ведмедів, Калебе, – гримнув через стіл Айк Міт– челл.

– Зате є пуми, – ображено прогундосив здоровань.

Противедмежий спрей пішов по руках. Дорослі чоловіки поводи¬лись, мов діти: лякали один одного, імітуючи пирскання, принюхува¬лись до ковпачка, – проте сміх поволі затихав, і збудження вляга¬лось. Інцидент так би й завершився, якби цієї миті у кімнату не ввалився «скажений» Нейт.

– Ола, амігос! Комо естас? – У правій руці він стискав коричне¬вий паперовий пакет. Судячи з форми, всередині була літрова пляш ка. Мабуть, віскі. Або щось інше, що горить.

– Друзяко! – в один голос викрикнули Едді з Ленсом. – Ми вже зачекались!

Нейт був яскравим блондином із закаляним веснянками гостроно¬сим писком. Очі мав кольору зацукрованого меду, колючі й зверхні. Левку він не сподобався з першого погляду.

– Щось роздобув? – спитав Айк.

– Тс-с... – Нейт приклав пальця до губ, а потім тихо додав: – А то! – І під столом передав пляшку Айку. В «Samay Wasi» заборо¬нялося приносити і розпивати щось «важче» за пиво.

– Айку, любий, тільки не треба, як учора, – невдоволено мурк¬нула Меґан.

– А що було вчора? – зобразив дурника американець. Узяв па¬кет, поставивши його на стілець собі між ноги. З обгортки виткнулось горлечко, і Левко по пляшці впізнав віскі «Jameson».

На лихо, саме в цю мить противедмежий спрей опинився біля вес¬нянкуватого Нейта.

– Що за штука? – Хлопець потягнувся за балончиком.

– Газовий балончик проти ведмедів, – повідомив Едді.

– You’ve got to be kiddin’ me!1

– Я тобі серйозно кажу, – замахав Едді. j Побачивши зображення ведмедя, Нейт смикнув бровами. Наступ¬ної секунди в його очах заграв шалапутний полиск.

– Чий це? – Веснянкуватий підняв балончик, стискаючи його, наче гранату, що от-от вибухне.

– Мій, – потупившися, сказав Калеб. – Будь обережний, не сплутай зранку з дезодорантом.

Дружній вибух реготу.

– А давайте залишимо його в туалеті замість освіжувача, – під¬хопила нову хвилю Меґан.

– Ха-ха-ха! – Ото комусь буде сюрприз! – хтось із канадців.

– А тебе ведмежа морда не насторожує? – Нейт труснув балон– ЧИ ком

– Тоді требазамалювати етикетку, – Меґан.

– Я тобі завтра підсуну замість лаку для волосся.

Меґан показала Нейтуязик:

– Я не користуюсь лаком для волосся у подорожах, телепню. Несподівано до розмови підключився один з товаришів Калеба. По¬крутивши в руках рештки упаковки, він надибав цінник:

– Калебе, ти заплатив за цей лайномет тридцять п’ять баксів? Бо– чші тебе розірвало, друже!

– А що? – буркнув Калеб. Йому не сподобалось, як усе повер¬нулося. Зрештою, він не зробив нічого ганебного – надмірна обереж¬

1 Ви мене розводите! (амер.)

ність ніколи нікому не заважала. Проте вдіяти нічого не міг. Не його ви – на, ідо галаслива компанія завжди знаходить об’єкт для групового висміювання. В іншій ситуації ніхто не звернув би уваги на його ба¬лончик.

– Міг би тиждень не прати шкарпетки, а потім кидатись ними у ведмедя – ефект був би той самий! – набирав обертів Нейт. – Ще й на пральному порошку зекономив би.

– Через тиждень вони вертатимуться назад бумерангом, Нейте, – пробасив Ленс.

Новий, ще більший спалах реготу. Едді з Айком не могли заспоко¬їтися цілу хвилину. Грем реготав з усіма.

– Маєш рацію. – Веснянкуватий кумедно зімітував голос Кале¬ба: – Тоді без цієї бризкалки точно не обійтися.

Пропорційно з жалем до Калеба росла Левкова ненависть до Не– йта. Нейт був з тих, про кого ірландці говорять: «Деякі люди живі ли¬ше тому, що пристрелити їх протизаконно». І щойно українець про це подумав, як почув Сатомі. Схилившись до Грема, дівчина проказала:

– Він такий милий. О, так! Звісно! Десь у Габоні серед орангутангів Нейт був би пер¬шим хлопцем на селі.

– Давайте його випробуємо! – несподівано викрикнув веснян¬куватий, по-бойовому махнувши балончиком над головою.

– Не треба! – сполохано підхопився Калеб. – Віддай мені.

– Не дрейф, канадцю, я не буду випускати все – лишу й тобі на разок пальнути по клишоногих.

– Ги-ги! – Інші кануки, замість підтримати співвітчизника, при¬єдналися до глуму.

– Це може бути н-небезпечно. – Калеб почав заїкатися. – Д-дай сюди.

Нейт відсмикнув руку.

– Це задля твоєї ж безпеки, Кайле. Ти маєш бути впевнений, що антиведмежий спрей спрацює, коли потрібно.

– Я К-калеб, а не К-кайл. – Здоровань почервонів від злості... і від сорому. Він був не готовий до надмірної уваги з боку сторонніх.

– От уяви, – веснянкуватий пропустив зауваження, – швендя-єш ти по Мачу-Пікчу, а тут просто з прірви випурхує розтуди-його– маму цілий грізлі і репетує на тебе, а ти такий —. хопа! – чувак, йди гуляй, у мене bear spray, і дістаєш свою прискавку. – 3 Нейта міг ви¬йти чудовий стенд-ап-комік: народ, пирхаючи, сповзав під стола.– Направляєш її на ведмедя, і тут – клац! клац! – а воно не стріляє.

І що тоді, друже? – Американець скорчив скорботну міну. – Гівно– баласту штанцях буде найменшою твоєю проблемою на той момент. І. Сміх, сміх, сміх. Тільки Калеб, мов гора, мовчки стримів з іншого Соку стола. Нейт глумливо правив далі:

– А так я.все перевірю, так би мовити, переконаюся, що балон¬чик справний. Натисну один разок, і все – зразу поверну твою смер¬тоносну зброю. Не парся! Левко напружився – Нейт зняв запобіжну смужку зі спускового механізму. Невже не жартує? Схоже, не він один захвилювався: кіль¬ки дівчат налякано запищали, інстинктивно позатулявши роти й но¬сики. Вони не усвідомлювали, що такою реакцією тільки розпалюють неснянкуватого американця.

Широко посміхаючись, Нейт запхав балончик за пояс джинсів і від¬ступив від столу. Вся зала нервово спостерігала за ним.

– Едді, ану зроби нам грізлі, – змахнув рукою американець, і – Едді, не треба, – промовив хтось. «Зупиніть його! —загорлав Левко (правда, лише подумки). – Він же напідпитку». Едді, сміючись, прийняв виклик. Виліз з-за столу і перейшов у про– іилежний куток кімнати, тримаючись на безпечній віддалі від Нейта. Між хлопцями пролягло сім метрів: Нейт стояв у проході, що вів до ргцепцп, Едді спинився коло сходів, затуливши хлопців, що сиділи за комп’ютерами.

Калеб зробив останню спробу:

– Юначе, я наполягаю: віддай мій балончик.

Оте «юначе» тільки насмішило інших. Веснянкуватий різко повер¬нувся, виставивши ліву руку вперед, а праву, неначе стрілець із епо¬хи Дикого Заходу, поклавши на запхнутий за пояс балончик:

– Стій на місці, а то зараз будеш замість грізлі!

І знову регіт. Прикусивши губу, канадець відступив; кілька чоло– мік, що сиділи поряд нього, похапцем перемістились на інший бік сто¬ли – подалі від зони обстрілу.

Наступної миті Едді перебрав увагу на себе, взявшись показувати ін’дмедя. Махаючи руками і розхитуючись на напівзігнутих ногах, хло– ІН’ЦЬ смішно, по-дитячому заричав:

Е– В-У-А-А! В-У-У-А-А-А-Р! А-Г-Р-Р-Р!

, – Oh my gosh, – награно зойкнув Нейт, – подивіться, який t ірашний грізлі.

Глядачі вкотре розсміялися. Навіть Левко не стримав усмішки. Американець вихопив із-за пояса балончик і витягнув руку в напрямку «грізлі» (після цього Едді й балончикусе ще розділяло шістьз лиш-ком метрів) ...

Насправді веснянкуватий не мав на думці нічого лихого. Він про¬сто хотів жартівливо продемонструвати, що ведмежий спрей є абсурд¬ним і абсолютно нешкідливим засобом, який у реальних умовах ніза¬що не зупинить ведмедя (хіба що ви вже зійшлися з ним врукопашну). Дійсно, що може вдіяти спрей-балончик завбільшки з долоню проти великого й могутнього грізлі? Нейт сподівався, що пшикне газом не далі як на півметра від себе, після чого вони всі покашляють і посмі-ються з дурнуватого винаходу, чиє основне призначення – витягува¬ти грошву з кишень полохливих відвідувачів національних парків. Так він собі думав. Власне, так думали всі.