Текст книги "Твердиня"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 40 страниц) [доступный отрывок для чтения: 15 страниц]

Українець знизав плечима:

– Важко сказати. Все було біле. Ми були налякані. Що завгодно могло привидітись.

Сьома лишився незадоволеним відповіддю:

– Тоді знай: я питав у Ґрема, що йому сказав Атаучі, мотивуючи відмову.

– І що?

– Індіанець сказав, що ми всі загинемо. Тут нібито живуть демо¬ни, що роблять дивні речі з людськими головами, і нас вони не випустять.

Вони крокували пліч-о-пліч, розсуваючи руками низькі гілки.

– Тоді й ти знай. —І Левко косував убік, уникаючи очей прияте¬ля. – «Демон» закрив носа рукою і драпонув, підібгавши хвоста, ко¬ли я пальнув по ньому з балончика.

Сьома шумно видихнув і прикусив нижню губу.

LXV

9 серпня 2012 року. 18:03 [UTC—5)

Мадре-де-Діос

«Дзвони» вдарили рівно о шостій.

Пум-м... пум-м... бан.

Бан.

Пум-м-м...

Почувши перші удари, Сьома схопився і непомітно віддалився під наметів.

У Швеції росіянин носив мобілку на шиї на спеціальній торочці, ча сом закидаючи її в нагрудну кишеню сорочки, іноді лишаючи простії теліпатись. Попри те що в Мадре-де-Діос телефон став непотрібним, Сьома й надалі тягав мобілку на шиї.

Ставши поміж дерев, куди не долітало потріскування багаття і ро і мови Ґрема, Левка й Сатомі, Семен узяв телефон, відкрив папку «Програми» і запустив додаток «Диктофон».

Пум-м... пум-м... бан. Коротка пауза. Бан. Ще коротка паузи Пум-м-м. По тому триваліша перерва, і знову... Бан... пум-м...

Бан... пум-м... пум-м. Пауза. Бан... Пум-м. Пауза. Пум-м... бан» пум-м... пум-м.

За дві хвилини він мав на мобілці цифровий запис вечірнього бум кання.

Тієї ночі Сьома майже не спав, замість симфонічних опер чи Виси цького раз за разом прокручуючи записані звуки.

LXVI

Ніч з 9-го на 10 серпня видалася спокійною.

Вранішній туман у п’ятницю був не таким густим, як минулого дня. Мандрівники змогли рушити відразу після сніданку, несвідомо стара¬ючись якнайскоріше забратись подалі від місця ночівлі.

По дорозі Левко чотири рази наштовхувався на камені, які лише З великою натяжкою можна було вважати штучними. Крім них – жодного сліду зниклої дороги. Друзі прямували на захід через неза¬йманий тропічний ліс.

О четвертій годині на індикаторі сили супутникового сигналу наві¬гатора не лишилося жодної поділки.

Точно о шостій – наче куранти – прозвучали «дзвони». Бумкан¬ня лунало в стороні і дивним чином страху не викликало. За три дні хлопці й дівчина призвичаїлись і перестали вбачати у загадкових «дзвонах» приховану небезпеку, сприймаючи їх за невід’ємний, хоч і незбагненний атрибут подорожі.^

LXVII

10 серпня 2012 року. 18:59 [ОТС—5]

Мадре-де-Діос

Левко вмощувався на ніч, витрушуючи зі спальника павуків та всяку Іншу повзучу наволоч. Семен піднявся схилом від струмка і став на МежІ табору, знишка спостерігаючи за Левковими приготуваннями.

В одній долоні хлопець стискав зубну щітку й тюбик з пастою, іншою Шумливо м’яв велетенський лист папороті.

Лео, – зрештою покликав він.

Українець обернувся. Йому вистачило одного погляду, щоб посерйознішати

Що? – самими вустами вимовив він, здогадуючися, що Сато– мі н Грому краще не чути подальшої розмови.

Треба поговорити.

Ловко запитально звів брови. Семен мовчки махнув головою в бік джерела, мовляв не тут

Друзі опустилися до потічка. Лео всівся на порослий мохом чорний камінь, зняв кеди і спустив ноги у воду. Глибина сягала десяти сантиметрів Сьома примостився на поваленому дереві навпроти. Один кі– ■іиіі отовбура торкався землі, інший, заплутавшись у ліанах, немов і(і!!|Міо і прмати, тягнувся до неба.

– Викладай, що в тебе, – наготувався слухати Левко.

Мовчки поклацавши щось на мобілці, Сьома зняв апарат із шиї

і подав українцю.

– На, послухай.

–Що там?

– Я записав бумкання.

Піднісши телефон до вуха, Левко ввімкнув запис. До звукового файлу «поналипало» чимало завад: жебоніння нетрів, подмухи вітру (котрі на записі перетворились на скрипляче шипіння), віддалене пу¬гикання мавп, – проте загалом таємниче бумкання було добре чути. «-Пум-м... ум-м... бан. Пауза. Бан. Пауза. Пум-м-м...» – і так далі. Левко пильно вслухався, але не відзначував нічого підозрілого. Нічо¬го такого, на що б він не звернув уваги раніше. Він не міг знати, що помиляється, силкуючись розчути щось-поза поєднанням звуків, за¬мість того щоб вникати в суть їх послідовностіЦ

Запис закінчився.

– Ну? – Лео нічого не розібрав.

– Це не простий набір звуків, – упівголоса повідомив Семен.

– Я вже здогадався.

Як?– У голосі Сьоми проступив щирий подив з домішками розчарування.

– Інакше ти б мене сюди не кликав.

– Хе-хе. Правильно. Щовечора повторюється те саме. П’ять ра* зів. Та сама послідовність.

Семен затих на кілька секунд, давши товаришу час переварити по¬чуте. Левко цокнув спересердя язиком. Як він раніше не докумекаю’ Це ж так просто! Послідовність. Зиркнув на росіянина – із захоп¬ленням, але в той же час із заздрістю. Вже, мабуть, всоте він почу вався цілковитим бевзем поруч із Семеном. Може, в цьому й полягаї геніальність: помічати речі, що лежать на поверхні, але при цьому ли¬шаються невидимими для більшості?

– Код?

– Ага, – майнув зарослою головою Сьома. – Помізкувавши, я вирішив відобразити послідовність на папері, так би мовити, пред ставити ЇЇ графічно. Глянь, що вийшло.

Росіянин розгорнув передЛевком смужку паперу:

–Довгі й низькі звуки я позначив рисками, короткі й високі – крам ками. Невеликі паузи відповідають малим пробілам, довші – великим

– Це ж азбука Морзе... – вражено прошепотів українець.

– Не квапся з висновками, друже. Ще не факт. Далеко не кожен код, сформований з коротких і довгих символів, є азбукою Морзе.

– Але ж ти мусиш її знати! – не стримавшись, Левко схопив това¬риша за плече. – Ти ж займався цією... як її... криптологією? Ні... Крип¬тографією! Ти мусиш знати азбуку Морзе і можеш усе перевірити!

– Маєш рацію. Колись я вивчав морзянку, але це було давно... Ро¬зумієш, код Морзе безнадійно застарів. Він ніде не використовується. Я недуже ним захоплювався, а тому... не пам’ятаю й половини літер.

Левко похнюпився. – Не кисни, Лео, – правив далі Семен. – Дещо я все-таки при¬гадую. Семюел Морзе створював шифр так, щоб найпростіші коди – іі, що складаються з одного-двох знаків, – відповідали найчастіше иживаним буквам. Це щоб зменшити загальну кількість символів, які передаються по радіо. Зрозуміло, що саме найкоротші коди найлегше шпам’ятати, саме вони найдовше тримаються в голові. Приміром, и точно знаю, що Е позначається однією крапкою, Т – однією рис¬кою. Ще я пам’ятаю коддля букви А – вона найперша, її просто не¬можливо витравити з пам’яті – це крапка і тире. – Хлопець провів Мильцем по смужці. – А тепер дивись: у нас є і одиночна крапка, і оди¬ничне тире, і комбінація крапки й тире.

Росіянин дістав із кишені завчасно припасену гелеву ручку, стягнув іугілми ковпачок і акуратно вималював під кодами відповідні їм букви.

– —. . – .– .– .– —.– e t a a

– А решта? – Левко завертівся з нетерплячки. Зрештою зліз із Йймсня і випростався навпроти Семена. Струмок, муркочучи, огинав ЙіМо босі ноги.

– Ось тут починається найцікавіше. – Сьома звично смакував Ииіужністю власного інтелекту. – В цьому шифрі є дві літери, чиї коди симетричні один відносно другого. Це перша буква у першому сло¬ні і друга у другому, та, що між літерами А. Дивись, – хлопець показав пальцем, – «тире-тире-крапка», а тут – «крапка-тире-тире». I tiMiiiii?

бачу. І що з того?

У Семенових очах затеплився лихоманковий полиск.

Скажу так: нам з тобою пощастило. У таблиці, за якою я вчив англійську морзянку, букви з відповідними кодами розташовувалися двома стовпчиками. У першому йшли літери з А по Р включно.

а в другому – з Q по Z. Чисто випадково при такому поділі дві букви з симетричними кодами – «крапка-тире-тире» і «тире-тире-крап ка» – опинились на одному рядку, одна напроти другої, розумієш? Саме через це вони відкарбувалисьу пам’яті.

– Що за букви?

– G та W. Але, – Сьома застережно підняв вказівний палець, – я не можу згадати, яка з них «тире-тире-крапка», а яка «крапка-ти ре-тире».

–Так підстав! – ледь не загорлав Лео. – І подивися, що вийде!

Росіянин зміряв друзяку співчутливим поглядом (так ми зазвичай дивимося на значно молодших братів чи сестер, коли ті втнуть якусь несусвітню дурницю), безмовно запитуючи: невже ти міг подумати, що я ще не зробив цього?

– Вже підставив. Для початку припустив, що «крапка-тире-тире» – це «джі», а «тире-тире-крапка» – це «дабі».

– Замість до писати букви хлопець зобразив їх умовно, не знімаючи ковпачка. Перше слово буде «wet».

–. . – .– .– .– —.– e t a a

– Мокрий.

– Сам знаю. Не перебивай. А от друге – «aga». – Сьома шморгнув носом. – Я не native speaker1, але знаю мову достатньо, щоб стверджувати, що в англійській немає слова з чотирьох букв, яко по чиналося б на «aga». Коротше – глухий кут.

Тоді я поміняв (G та W місцями. – Хлопець знову зняв ковпачок і цього разу впевнено домалював літери.

–. . – .– .– .– —.– g e t a w a

–А остання? – ледве ворухнув губами українець.

– «Тире-крапка-тире-тире». Її я не пригадую, Лео, але..

– Але...

Я майже певен. В азбуці Морзе достатньо букв, що кодуюся чотирма символами. Це В, С, L, Р... здається, Q… якісь інші. Це не важливо.

Я добре пам’ятаю ці літери, оскільки саме з ними мучиш И найбільше, намагаючися запам’ятати відповідні комбінації.

Коди, певна річ, забув – за стільки часу все перемішалося. Зате я точно при

1.Людина, що знає певну мову від народження.

гадую, що останні три букви англійського алфавіту – X, У і Z. – кодуються чотирма графічними знаками кожна.

Ще задовго до того, як Семен сягнув середини свого пояснення,

Левко збагнув, якою є остання літера.

– у? – Так, мені здається, що «тире-крапка-тире-тире» – це Y. Сем дописав останню букву на листку і передав його другові. –. . – .– .– .– —.– g e t a w a y Небо швидко меркнуло. Темрява скапувала з дерев і осідала поміж

– Get away1, – похмуро озвучив Левко, а тоді скептично гмикнув: – Ти впевнений, що розписав усе правильно? Маю на увазі послідовність звуків, проміжки між ними...

– Лео, я сумнівався, поки вираховував тривалість інтервалів. Але сумніви розвіялися, щойно взявся за розшифровку. Це не може бути

збігом. За всі літери, окрім Y, я ручаюся.

Українець м’яв руками смужку:

– І що ти про це думаєш?

Сьома кумедно вигнув ліву брову:

Принаймні – хто б то не був – вони розмовляють англійською.

Левко кисло посміхнувся. Трохи позаздрив бравурному настрою товариша, оскільки у самого жижки трусилися.

Якщо серйозно, схоже на те, що нам уже третій день намагаються втовкмачити: нам тут не раді. – Семен помовчав, після чого

озвався: – А ти що скажеш?

Левко відвернув обличчя, зробив незрозумілий порух губами (чи то скривився, чи то випнув щелепу) і проказав:

Я думаю, Сьомо, ми вже близько...

Твердиня

LXVIII

11 серпня 2012 року. 18:01 [UTC-5)

Мадре-де-Діос

Левко підсів до Сатомі. Дівчина ворухнулася, посуваючись убік, аш очей не підвела.

Передними шкварчало багаття, пережовуючи в’ялими язиками жм кі гілки. Українець зачерпнув пригоршню мокрого листя і кинув у вогонь. Полум’я ображено засичало, але, підігріте знизу палаючШ брикетом твердого розпалювача, не загасло. Листя, чадячи сірим іщ мом, чорніло; Лео закашлявся, Сатомі теж бухикнула, проте від ба^И тя не відсунулась. Навпаки щУ обнявши коліна руками, дівчина юрм лася до вогню. У джунглях, обираючи між уїдливим димом і хмарами® більш уїдливої мошви, перевагу зазвичай віддають першому.

– Привіт, – дурнувато бовкнув хлопець. – Ти як?

Нормально, – дисонуючи з відповіддю, Сатомі знизала плеЦ^Н

– Втомилася?

А ти хіба ні?

Левко кинув швидкий погляд за спину, переконавшися, Грем відпочиває у наметі, а Сьома ввіткнув у вуха навушники, і підсунувся ближче.

– Не знаю. Не так, щоб дуже.

Дівчина не стала підтримувати розмову. їй кортіло спитати, го їм ще тинятися цим смарагдовим пеклом, але вона змовчала знаючи, що наперед знає відповідь. Українець не відступиться, ікжнЯ паси не дійдуть до кінця. (Насправді Сатомі помилялася; Лсо^Н подумував про те, щоб повернути назад, але через гордість Мі^Н озвучувати це першим.)

Хлопець присунувся ще на кілька сантиметрів і пошепки прошептав

– Сатомі, знаєш, я... ем... ну... давно хотів з тобою погоноворити

Він спробував надати голосу еротичної хрипоти, натомість прозвучало так, наче благав шпаргалку на екзамені.

– Кажи. – Сатомі незворушно дивилася на вогонь.

У ній не було байдужості, радше підкреслена апатія. Левко знітив¬ся іприкусив язика. Після хвилинної паузи він демонстративно відсунувся й озвався знову:

–Як буде японською вогнище? – штрикнув пальцем у вогонь.

–‘Ти маєш на увазі багаття чи конкретно вогонь?

В —Багаття.

–Можна говорити takibi, але це означає швидше «вогнище у буде , тобто камін, як «багаття »’воно не вживається.

И– «Тоді як краще?

Whr Kyanpufaia.

– Кі-ян-пух... Ні... Ю-ян-па-хуря?

Японка посміхнулась і нарешті повернула голову. В мерехтливому світлі вогнища ямки на її щоках стали запаморочливо рельєфними.

Лфіка кинуло В дрож від одного погляду на них. Йому страшенно захотіл ося її поцілувати.

Та ні! Kyanpufäia.

Кіампіфайя.

Ось так правильно! – Посмішка поширшала. – До речі, ти маєш знати це слово. Воно запозичене з американської– від Camping fite‘1

Українець вирячив очі, а тоді, подумки прокрутивши слово, і собі засміявся

Не може бути!—Комизливе kyanpufaia виявилося вимовленим на японський манер англійським словосполученням «cämping

Так. Я не обманюю!

Справді? Дивина. Ніколи не думав, ‘що Японці щось запозичили в американців.

Ми багато чого запозичуємо. – Сатомі на мить замислилась виправилася – Ми багато вчимося.

,Зрозуміло. -Лео задер голову. – А як по-вашому буде... небо? f Itoshi. г Хінні.

Ага.

А як... як будуть зорі?

Небо над табором було гнітюче-чорним. Де-не-де Левко ще розрізняв віттявисоких дерев, проте понад ним, хай як напружувався бачив лише розжирілу масу пітьми; крізь неї з космосу не пробивалося (та й не могло пробитися) жодного промїнчИка. Ані сліду від зір.

Хмари були грубими й товстими ,? такими, що навіть із гармати не про¬стрелити.

– Sora.

– Сора, – повторив він. – Майже як українською – зорі.

Сатомі затихла. Левко не знав, як далі вести розмову, за що заче¬питися, як повернути діалогу потрібне русло. Його ледь не тіпало від власної незграбності. Раптово він усвідомив, що мимоволі повторює неоковирні дії головного персонажа стрічки «Той, що пройшов крізь вогонь» – пластмасового фільму, в якому за неперервною чергою режисерських ляпів було важко не те що насолодитися, а навіть про¬стежити за сценарієм. Режисер Іллєнко двічі за фільм втягував свого героя у лінгвістичні дискусії штибу «а переклади мені*.» з героїнями: спершу із закоханою в героя росіянкою, а згодом, у Канаді, з так само^ закоханою індіанкою. На думку Михайла Іллєнка, така «любовна» бс-1 сіда мала неминуче закінчитися, надзвичайним, приголомшливим сек-і сом. Левко розумів, що в житті воно трохи інакше, через це нітився ще більше, а проте... продовжував дурнувату гру в слова.

– А «зоряне небо»?

Якщо, Сатомі й набридла забава, вона тактовно цього не показувала^

– Hoshizora.

– Хошісора, – папугою повторив українець.

– Чудово, Лео. Майже без акценту. – Звично по-японському ч без жодного виразу на лиці прокоментувала дівчина.

Нарешті хлопець наважився і, відчуваючи, як холонуть руки, иия дихнув:

Як буде «я тебе люблю»?

Японка змінилась на обличчі. Ворухнула бровами і кокетливо зирнула на хлопця.

– Японці не кажуть «я тебе люблю». Слово «тебе» у нас майже не використовується. Ми говоримо просто «люблю» – aishteimasiA

Багаття відбивалось у її чорних очах. Вона була гарною, запам® рочливо гарною, хоча в той момент смолянисті зіниці практично иіці вались із чорнотою лісу, що оточував табір. Завдяки цьому Сатомі с киї далася на героїню фільму жахів, у яку вселився злий дух. Не нилщ романтично, та Левку було байдуже. Зараз або ніколи!

Він прохрипів

– Айштеймас... – і наліг на дівчину.

Його порух вийшов смиканим і майже хамським,.він,.більше нагадував лобову атаку, а не обійми. Сатомі різко подалась назад. Розпалений Левко, вирішивши не здаватися, викотив очіт висолопив язика і посунувся слідом, аж поки не притисся губами до губ японки:

Втім... язик наштовхнувся на непробивний мур із міцно стулених зубів. Форкаючи, дівчина сховала підборіддя. Затим відпихнула українця

І з розмаху врізала по писку долонею. Водночас з гучним «лясь!» із боку намету долинуло:

– Хей! Мазефакер! Ти що там робиш?! – Грем стояв на ногах.

–Ану відлипни від моєї дівчини!

Від ляпасу Левко ледь не заточився у вогонь. Йому почулося?

– Що значить «відлипни»?’ Що... що значить «твоєї дівчини»?!!

СатомІ розгублено кліпала. Ґрем безшумно ковзнув у темряві і затулив її, нависнувши над українцем. Семен нічого не чув, із заплющеними очима слухаючи музику.

– Тільки спробуй ще раз до неї наблизитися!

Левко випростався і розвів руки, демонструючи, що не мав на думці нічого лихого. Шкіра на вилиці палала, витискаючи з правого ока пекучі

шьози. Проте гірше за щоку паленіло серце. Дівчина... То йому почулося чи ні? Спитати він боявся. У шлунку, мов чорнило, розтікалося

Недобре передчуття.

– Охолонь, друже.

–Вони стояли ніс до носа з Ґремом. Левку це не сподобалося. Він відступив. – Ти сказився?

– Ти більше не торкнешся її, бадді.

– Це не Тобі вирішувати.

– Заткнись! Вона моя дівчина. 1

І І знову: girlfriend. Тепер уже без сумнівів. Виходить, перший раз теж не почулося.

Яка, в біса, дівчина? – вигинаючи брови, пирхнув Левко. —

Ти ж довбаний педик!

Ґрем кинувся вперед і грубо схопив Левка за футболку. Правий кулак підняв до щоки, наготувавшися до удару.

Ще раз назвеш мене геєм, я тебе поб’ю!

Ґреме, будь ласка... не треба, – одним порухом вуст попросила Сатомі. Ощирившися, Левко відірвав від себе руку американця. Ґрем не розтиснув кулак, і футболка затріщала.

Та ти Українець за малим не гарчав від люті. Безперечно, він був слабшим за мулата, але недумав про це, готовий будь-якої миті кинутись у бійку,

Я спав з нею; бадді!

Що?

Ґреме, ні, – застогнала японка.

Левко хитнувся. Кістки ніг ніби розтанули, а в тілі раптово утвори¬лася порожнеча. Здавалося, внутрішні органи зникли, розчинилися самі у собі, хлопець почувався як мертвий жук, усі нутрощі якого ви¬їли мурахи.

–’Цього не може бути... ти ж...

.– Я тебе зараз точно відлупцюю!

Та ішов ти!

–Сам пішов! Ми з Сатомі зустрічаємося.

Хлопець відступив ще на крок. Він не боявся, просто підсвідомої віддалявся від вогню, приховуючи власну розгубленість.

. Сьома..:-»– Левко не повірив.

Спершу Семен не відреагував на поклик, зав’язнувши у хвилях клеї сичної музики.

.– Сьомо, твою мать!!: – загорлав російською Лео.

Росіянин відкинув навушники і звівся на лікті. Зрозумів усе з пері шого погляду.

–: Скажи мені чесно. – Левко тицьнув пальцем на Грема. – Він голубий?

– Чувак..;.

– Сьомо! І

Лео, все непросто...

Левко відмахнувся, повернув обличчя до Сатомі і перейшов на ан глійську: -;І.

Це правда?

Лео, я тобі не казала;,. – Дівчина стояла за спиною Грема, на половину затуливши обличчя долонями, -Я не думала, що це нажі ливо для тебе, я... – І затихла.

– Бляха, але ж я на власні очі .бачив! Він був з Яном Фідлерія у ліжку! Голий! Обоє голі!

Ґрем поблажливо посміхнувся.

Того вечора у мене справді був секс. Тільки не з Яном, а з Сатомі. – Через відверто знущальний тон Семену нестримно захотів зацідити Грему в писок.

– За хвилину до того, як ти приперся, до ми не заскочив спітнілий від бігу чех і переконав зробити те, що ти бачив залізти І під одну ковдру, яг г Американець зверхньо випнув підборіддя. Це все твої друзяки придумали.

– Що придумали? р

– Не говорити тобі. Нарозповідати-про мене й Сатомі. Не хотіли тобе травмувати.

Але чому?!

– Боялися, що розсваримося і поїздці кінець. Думали, без тебе нікуди не виберемося.

Краще б і не вибиралися.., – розпачливо вставила Сатомі.

– Ян заштовхав Сатомі у ванну і вскочив у ліжко якраз перед тим, Як ти ввалився. Я був проти, але змирився – та й то лише через те, що попросила Сатомі.

Лео позадкував глибше в тінь, гамуючи зрадливе тремтіння нижньої губи. Внутрішня порожнеча розширилася.

– Ти знав про це? – ледве ворушачи губами, спитав він.: Семен, похнюпившись, мовчав.

– Сьомо, відповідай... – зовсім тихо.

–Так, – іще тихше мовив росіянин.

– Як ти міг? Увесь цей час... – Левко боявся говорити, відчува– Вючи, що за кожним наступним словом може розридатися. Хапнувши Вговітря, він усе ж вичавив: – Я вірив тобі.

Семен знову змовчав, низько схиливши голову.

Постоявши кілька секунд, Левко рвонув уперед. Розкидав ногами Вогнище, розтоптав головешки і кинувся геть із табору. Страшенно В хотілося втекти, забігти кудись далеко, де він не чув би і не бачив сво– 1 їх товаришів. Чи то пак тих, кого вважав товаришами. Проте Левко І був у пастці. Всюди, куди б не поткнувся, його піджидали наїжачені НМллям і липким листям джунглі.

Через кілька метрів хлопець ускочив у сельву. ГіллЯччя боляче захльостало по ногах, тулубу, обличчю. Пітьма була нестерпною, ще чорнішою за ту, що розрослась у його грудях, і Левко злякався. Бігти

перехотілося. Власне, бігти не було куди. Ще кілька невпевнених кроків, і хлопець спинився.

У той же час повернутись він не міг. Вибравши місце, де гілки не штрикали під боки, Левко опустився на землю, Ґрем, Сатомі і Семен лишились у темному таборі. У теплому повітрі дотлівали рештки розкиданого вогнища.

LXIX

Зібравши розкидані дрова, Сьома старанно роздмухував багаття.

Ти вважаєш, розказувати не треба було? – Грем стояв у хлопця за спиною. Японка тулилась до американця, зрідка кидаючи неспокійні погляди в той бік, де зник Левко. їй було некомфортно, Семен припинив дмухати, повернув голову,

Не знаю.

– А ти? – Ґрем ткнувся кінчиком носа в щоку дівчини.

Сатомі стенула тендітними плечима:

– Все одно він колись дізнався б. Ми мали йому сказати...

– Але не тут, —: буркнув Сьома.

– Він залицявся до Сатомі, – наїжачився мулат.

– Греме, не починай. Ти міг розрулити все інакше.

Під конусом з гілок умить виразно прорізалось полум’я. Сьома хек¬нув і примружився: теплом обпекло очі. Вогонь прудко розростався, радіючи, що вибрався на волю.

– Ти вважаєш, було б краще, якби я просто стояв і дивився?.. Се¬ме, не мовчи.

– Міг би викласти все делікатніше. Ти був грубий, як селюк.

– А, – махнув рукою Ґрем, – начхати.

«Мудак», – подумав росіянин із невластивою для себе жовчю.

Японка й американець, не розчіпляючи обіймів, присіли на каре– мат коло вогню. Семен відсунувся. Хвилин десять усі троє мовчали, спостерігаючи, як гарячі язики витанцьовують на чорних гілках.

– Хочу додому, – шморгнула носом Сатомі.

Ґрем поцілував її волосся, а. тоді прискіпливо подивився на росін нина:

– Що скажеш? Валимо?

Сьома підклав у багаття кілька галузок. Вони були сирими. Вогомі. засіпався, зашипів. Росіянин навмисно не відповідав, тягнучи час, щоб подратувати мулата. І так було зрозуміло.

– Враховуючи те, що тільки-но сталося, – взявся доводит Ґрем, – невже ти будеш наполягати на...

Семен не дослухав його:

– Зранку вирушаємо назад.

Вибору не було. Продовжувати експедицію в такому настрої боя глуздо і небезпечно.

Сатомі не втримала полегшеного зітхання, і знову запала мовчан ка. Багаття догризало головешки. Ґрем заколисував японку. Дівчини придрімувала. Сьома, не кліпаючи, телюшився на вогонь. Коли їм« коли росіянин скидав голову і водив нею навкруги, промацуючи очн ма морок. Немовби чекав на щось, що мало з’явитися з джунглів. І Іо> тім заспокоювався і знову втуплювався у багаття.

Так просиділи ще з півгодини. Левка до кісток обгризали москіт, але він уперто не вилазив із кущів.

Зрештою Семен підвівся:

іду поговорю з ним.

– О’кей, – байдуже муркнув американець.

Перед тим як рушити у бік, де засів українець, Сьома вкотре роз– зирнувся і напружено прислухався. Нетрища були моторошно мов-чазними. З темряви не долітало нічого: ніяких шерехів чи перегуку¬вання мавп. Не чути галасу птахів. Жодного звуку. І це гнітило.

Семен увімкнув підсвічування на годиннику і стривожено зирнув на циферблат. 21:20. По тому витягнув з рюкзака світлодіодний ліхтар «Outwell Vektor» і, присвічуючи під ноги, подався шукати Левка.

LXX

– Прибери світло! – несподівано рявкнув українець.

Семен знав, що Левко десь поряд, проте здригнувся, непристойно іучно клацнувши зубами: Лео сидів на землі, скорцюбившись у фор¬мі ембріона. Він закривався рукою від світла і хмурився, роздратова¬ний тим, що його потурбували. Через тривале перебування у темряві зіниці не встигли звузитися, і очі були моторошно багнистими, яку де¬мона. Хлопець змахував на монстра, що все своє життя провів у під¬земеллі й оце щойно виповз на поверхню.

– Ти ще довго тут сидітимеш? – Сьома відставив ліхтар убік, спрямувавши промінь угору.

– Залиш мене.

– Не дурій. Вони вже лягають. Ходімо назад до вогнища, поки тебе не зжерли комарі.

– Не хочу. – Нехай жеруть?

– Нехай жеруть.

Семен зітхнув і присів навпочіпки коло товариша. Він передбачав, що розмова буде важкою і, швидше за все, марною. Але не почати її їм? міг. Не заради себе – заради них усіх.

– Вибач мене.

Йди на хер.

Чувак...

– Я сказав: залиш мене!

– Лео, мені дуже шкода, що все так склалося. Мені прикро, що м я не сказав тобі раніше. Страшно навіть думати про те, що ти... що ми ! більше не будемо друзями. Але... – Росіянин неспокійно озирнувся:

у скупих відблисках багаття Грем і Сатомі вкладалися спати в наметах – Зараз є одна річ, думати про яку ще страшніше.

У лісі було тихо, мов у покинутій шахті.

– Та невже, Бруте?

– Ображайся скільки хочеш. – Семен проковтнув закид. – Вза-галі не розмовляй зі мною аж до повернення у Швецію, я тебе зрозу¬мію – заслужив. Але зараз хочу попросити дещо.

Відмахуючись від комах, українець звів очі. Приваблені яскравим сріблястим світлом, над ними металися комарі, жуки й нічні метели¬ки. Деякі вдарялися в голови й шиї, сповзали хлопцям під футболки. Окремі могли й до рота залетіти. Бридота.

– І що це?

Відпльовуючися, Семен відставив ліхтар подалі. Комах від того не поменшало.

– Нам краще відступити. Завтра зранку ми мусимо вирушити назад.

Левко опустив голову і нічого не відповів.

«Тільки не це, навіть не думай, – подумки заклинав Семен. – Не роби цього, Лео».

Все марно.

– Завтра зранку ми розділяємося, – рівним, якудиктора, голосом промовив Левко. – Ви вирушаєте назад. Я продовжую пошуки Паїтіті.

«Чорт!» – якраз те, чого Семен боявся.

– Лео, змирися! Треба якомога швидше вшиватися звідси. Аван тюра скінчилась. Усе – баста! Завтра підіймаємось, пакуємо манат¬ки, чешемо до Ріо-де-лас-П’єдрас і звідти, не озираючись, униз до Пу ерто-Мальдонадо. Будь ласка, послухай мене!

– Не заговорюй мені зуби.

– Я не заговорюю. Нам слід повертатися. Негайно!

Семен промовляв настільки жорстко і розважливо, що Левко ші якийсь час викинув із голови Ґрема і Сатомі. Сьома не говорив би таким тоном, якби не мав підстав, і не наполягав би так запекло, якщо тільки.,,

– Чому?

Метелик завтовшки з великий палець ударився об верхню губу, кілька менших жуків зрикошетили від щоки – росіянин не зверііуи уваги.

– Сьогодні перша ніч, коли не чути дзвонів.

Через мильну оперу, що заварилась між ним, японкою й америклн цем, Лео не помічав нічого, і лише тепер усвідомив: звичного бум кап ня цього вечора не пролунало.

– Е...

їх не було сьогодні.

І що? – Левко занепокоївся. – Що це означає?

По моєму, ми перейшли Рубікон, – похмуро доказав росіянин

LXXI

Удвох вони повернулись до вичахлого вогнища.. Сьома підкинув кіль-ка останніх гілок і роздув вогонь. Довкола панувала нереальна тиша.

Грем перевальцем підійшов до хлопців:

– Що вирішили?

– Сатомі, сівши на коліна, визирала з намету і дослухалася.

Росіянин покосився на Левка. Українець узяв до рук галузку і по-ворушив нею дрова.

– Я залишаюсь. Ви – робіть, що хочете.

З уст Семена зірвалось сердите «ц!». .«Клятий упертюх! Пиндюч-ний баран!» Проте насправді росіянин не надто здивувався. Він сам був такий, а тому здогадувався, що зламати Левкову гординю буде не¬просто.

Зате американець ніяк не очікував такого повороту:

– Що?!

– Зранку ми розділимо припаси. Я заберу четверту частину. – Хлопець обвів очима табір. – Також візьму компас, «Outwell Vektor», сокирку, дещо з аптечки. Намет лишайте собі, мені вистачить одного опальника.

– Ти здурів, – промимрив мулат.

– Лео, ти не можеш, – зойкнула Сатомі.

– Я чув, про що ви говорили. І не прошу нікого йти за мною. Ми ж дорослі– розділяємося. —Левко говорив короткими речення¬ми, цідячи слова крізь стулені зуби. З губ не сходила награна саркас¬тична усмішка.

Ти ідіот! —змахнув руками Грем. – Кому ти ставиш ультиматум, йолопе? Що ти намагаєшся довести? h – Я нікому нічого не доводжу.

– І що ти будеш робити?

– Шукатиму Паїтіті. Твердиня десь поряд. – Левко сам не йняв віри тому, що казав. На той момент він із більшою ймовірністю повірив би в існування вампірів у Мадре-де-Діос, ніж у реальність Паїті– п Гн й залишатися, відверто кажучи, не хотілося – він боявся не– і|»нін, Чого йому хотілося, то це примусити Грема і (особливо) Сатомі »і’|иіітися. Картати себе. Хай відчують себе винними. Нехай блага¬ти и> його передумати.

Ти не можеш лишитися, – заперечив Ґрем– – У нас тільки один човен То й що?

– Як ти повернешся? Ми заберемо його.

– Збудую пліт і тягтиму вздовж берега.

– Будь ласка, Лео. – Японка таки почала упрошувати. – По¬їхали назад разом.

– Слухай, бадді. – Американець посерйознішав. – Припиняй це. Я без жартів. Ти ж можеш загинути... Лео, хай там що між нами сталося, я хочу сказати, що досі вважаю тебе другом і...

Левко показав Ґрему середній палець:

– А оце все, що я хочу сказати тобі.

Мулат стулив рота і відвернувся. Якийсь час вагався, ніби готую– чися знов заговорити, але так нічого й не вимовив і пішов до намету. Сатомі щось жалісно зашепотіла, не пускаючи хлопця в намет. Той зашипів у відповідь, відтіснив дівчину і поліз усередину.

До намету підійшов Семен. Опустився навпочіпки і, не зазираючи, відчеканив:

– Я лишаюся з ним.

– Що ти сказав? – висунувся американець.

– Я піду разом із Лео.

Мулат грубо вилаявся. Ще один.

Куди ви, в дідька, підете?

– Шукати Паїтіті.

– Ви сказилися! Ти нічого кращого не міг придумати?

– Він не передумае, я знаю Лео. У нього горДиня заввишки з Бурдж-Халіфа у Дубаї.

– Але це не причина лишатися з ним у цій немислимій гущавині!

– Це я винен. Потрібно було розповісти йому все ще до початку поїздки. Можливо, ми б не поїхали, але точно уникнули б цієї ситуа ції. Я не можу покинути його напризволяще.

Зненацька Грем відчув лоскотання в животі. До такого він виявим ся геть неготовим. Левко з Семеном були беззаперечними лідерами в усьому, що стосувалось вибору маршруту й організації експедиції. Но¬ни приймали рішення і відповідали за них. Залишитись наодинці озня чало взяти на себе всю відповідальність. Грем сумнівався, що зможе самотужки вивести Сатомі з лісу. А що, як вони заблукають? Або чон на не виявиться на місці? Або... Та яка, в біса, різниця: чого тільки ні’ може трапитись у цьому смарагдовому пеклі?! Мулату, більше ніж Лей ку, не хотілося лишатися сам-на-сам із джунглями.