Текст книги "Твердиня"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 40 страниц) [доступный отрывок для чтения: 15 страниц]

– Натер?

– Натер.

– Потім що?

– Потім пішов приймати душ. Роздягнувся, включив воду, заліз у ванну, в ліву руку взяв шланг віддушу, а правою – тою, що нати¬рав, – за звичкою... почухав «помідорку».

– Яку «помідорку»? – не втямив мулат.

Ян на той час уже все зрозумів і зігнувся від реготу, опустившись на підлогу поряд із Семеном.

1. «Фастум гель» – знеболювальний і протизапальний засіб для зовнішнього за¬стосування. Допомагає при травмах, вивихах, розтягах, радикуліті. Препарат має побічну дію – палючий жар, що майже миттєво виникає у місці втирання.

– Ліву.

Ґрем прискіпливо подивився на тазик:

– І що? – Він усе. ще не в’їжджав у тему.

Левко шумно видихнув і нахмурився. Зморщився так, що складки аж на ніс полізли.

– Чувак, ти взагалі знаєш, що таке «Фастум гель» і як він діє?

– Е... в загальних рисах. – Американець затих. І тут до нього по-чало доходити: – О, фак... – Кутики губ поповзли вгору, очі заіскри-лися – він уже ледве стримував сміх. – О, б-а-адді, ти... тією самою рукою?

– Та-а-ак.

– Чому ти не помив її?

У відповідь Левко загорлав що було сили:

– А хто миє руки перед тим, як лізти в душ, йолопе?!!

– Ха-ха-ха! – Ґрем нарешті зліпив докупи всі шматки історії: ви-рваний шланг, тазик з водою і безперервне істеричне хихотання Сьо– ми. – Ну ти даєш, Лео! Ха-ха! Що далі?

– Перших п’ять секунд не пам’ятаю, – похнюплено розказував українець. – Очуняв посеред вітальні з відірваним шлангом у руці. Ну, тобто тим шлангом, що віддушу. А внизу жарило так, що, думав,

очі полопають...

– А ви уявіть мене. – Семен дореготався до сліз. – Лежу, ніко¬го не чіпаю, а тут – тріск, двері ванної залітають на середину віталь¬ні, потім вискакує Лео, мокрий весь, і ричить: «Горю-у-у-у!» Я спо– взаюзліжка, навкарачки клигаюдо вітальні і питаю: «Що таке?» А він знову: «Горю-у-у-у!» А я такий: «Де гориш?!» А він мені: «Пішов на хер!» – і побіг назад у ванну.

Нареготавшись удосталь, Ґрем кивнув на тазик:

– І довго ти так сидиш?

– Та десь із годину. Трохи менше...

Ян протиснувся до ванної, роззирнувся:

– То що, нараду проводитимемо у ванній, чи як?

– Нє, – українець видушив із себе посмішку, – я ще тро¬хи посиджу і буду вилазити – ніби попускає. Ви поки хавку го¬туйте.

– Обмотай «помідорки» вогким рушником, – порадив чех. – Ефект той самий буде.

– Так і зроблю.

Ґрем протиснувся поруч із Яном і вислизнув у вітальню. Перетнув кімнату і підійшов до холодильника.

– 3 чого почнемо? – розчиняючи дверцята, голосно спитав аме-риканець. – У нас із минулого разу ще «Budweiser» лишився.

– «Bud», – випалив чех.

И*– «Bud», – луною повторив Сьома.

То був справжній чеський «Budweiser Budvar»1, а не, як повторю¬вав Ян, американська підробка. Минулого тижня Фідлер привіз кіль-канадцять пляшок із Чехії, вважайте, прямо з заводу. Проте Левко піддавав перевагу німцям.

– Мені «Paulaner»2!

– О’кей, баддіс, замовлення прийнято. – Грем дістав пляшки і зачинив холодильник.

Тим часом чех розпакував чипси, а росіянин взявся готувати свої фірмові сухарики, обсмажуючи кубики чорного хлібу зі шматками бе-кону та посипаючи їх спеціями. Починався один із найприємніших і од¬нозначно найлегший етап великої подорожі – планування.

ХІ

18 березня 2012 року. 16:26 [UTC+1]

Вілла Бенгтф

– Значить, на цей момент у нас лишилося три варіанти, – почав Сьома; – Ісландія, Мексика і Кенія.

За вікном швидко сіріло. Почався тихий дощ, безшумно цяткуючи шибки сріблястими краплями. Ґрем, Ян і Сьома розсілися на Г-подіб– иому дивані, що тиснувся до перил сходового прольоту. Левко розта-шувався на старезній табуретці з протилежного боку стола. Оскільки кормова частина українця, наче у борця сумо, досі була замотана мо-крими рушниками, на диван хлопця не пустили. Скраю столу висила¬ся така ж ветха, як і табурет, настільна лампа з абажуром (єдине ішімкнене джерело світла у вітальні), в центрі стояли два ноутбуки і лежала ціла купа роздрукованих карт, фотографій і статей. Біля кожного хлопця тулилися тарілки з закусками, а також пляшки з пи-ном. У кімнаті панував затишний півморок і смачно пахло сухою де-ревиною.

1. Budweiser» торгова марка пива, право па володіння якою вже більше півсто-ліття оспорюють чеська державна пивоварна компанія «Budejovicky Budvar» та американський концерн «Anheuser-Busch». Пиво під назвою «Budweiser» випус¬калося в Чехії щонайменше з 1531 року.

2. «Paulaner» німецька пивоварна компанія, заснована у XVII столітті в Мюнхе¬ні, один із організаторів Октоберфесту.

– Так, три, – підтакнув Ян. – Я за Ісландію. – Глибоко в душі чех не вважав себе справжнім бекпекером. Матрацником він не був, але кайфу від ночівлі в копійчаних хостелах не ловив.

– Що в тій Ісландії? – підняв руки Ґрем. – Я хочу до Кенії, там дика природа, там круто...

– ...і там скажено дорого, —доказав Ян, закидаючи в рот апетит-ний сухарик. – Я дивився по сайтах: одна машина може обійтись у сотню баксів на день. І хостели недешеві.

– Пф-ф... – фукнув мулат, для якого гроші ніколи не були про-блемою.

До вчорашнього дня Левко хотів поїхати в Мексику, особливо на півострів Юкатан – помандрувати по містах, що лишилися від майя, проте зараз мовчав, очікуючи, що скаже Сьома.

– Почекайте. – Семен поставив ліву долоню перед Ґремом, а праву перед Яном. – Я хочу запропонувати четвертий варіант. – Росіянин дістав намальовану Ґуннаром карту, розгорнув її на столі і переповів американцю й чеху подробиці позавчорашньої розмови зі старим художником.

Коли Сьома закінчив, хлопці по черзі взяли мапу до рук і роздиви-лись її.

– Ти гадаєш, це Паїтіті існує? – Мулат із недовірою покосився на Семена.

– Я знаю не більше, ніж ти, Ґреме, – ухильно відповів росіянин. Дістав з файлу, що лежав на столі, три аркуші А4 і роздав друзям. – Тут я стисло виклав достовірні, перевірені факти, що стосуються Па-їтіті. Ознайомтесь.

Левко здивовано глипнув на товариша. Він знав, що Семен ниш-порив по Інтернету в пошуках інформації, але подумати не міг, що все настільки серйозно. Сьома поводився, наче директор ЦРУ на супер– секретному засіданні вЛенглі, штат Вірджинія1. Від цього тягнуло на сміх (особливо зважаючи на смішно викривлену голову), але водно¬час – якимось дивним чином – Семенова статечність налаштовува¬ла хлопців на серйозний лад.

Ґрем, Ян і Левко присунулися ближче до лампи і стали читати:

Паїтіті (Раіі: іііі, РауЬіЬі, РаіріЬе, Раукікіп) – загуб-лене (за іншою версією – міфічне) місто у сельві за Ан-дами, ймовірно розташоване на південному сході Перу

1 У Ленглі (неподалік Вашингтона) розташована штаб-квартира ЦРУ

(в лісах Мадре-де-Діос) , на півночі Болівії або ж на південному заході Бразилії. Існування чогось під назвою ІІаїтіті не викликає сумнівів, однак до сьогоднішнього дня через неприступність регіону жодних руїн не зна¬йшли. Деякі експедиції зникли безвісти. Водночас Паї– тіті не ототожнене, з будь-якими іншими відомими руїна¬ми у Південній Америці.

Н іспанських архівних документах часів конкісти Паїті– ті прирівнюється до Ельдорадо через те, що місто було иібито наповнене золотом, навіть будинки й дороги були ’»роблені з дорогоцінного металу. Згідно з легендою, са¬ме в цій твердині інки тримали незчисленні багатства, що не дають спокою дослідникам та авантюристам декіль¬ка століть.

У деяких колоніальних хроніках Паїтіті – це топонім, що позначає східний кордон імперії інків. В окремих випад¬ках йдеться про країну в амазонській сельві, на яку на¬трапили інки під час однієї зі східних експедицій. Ле¬генди стверджують, що після конкісти частина інків мігрувала до Паїтіті, а їхні нащадки жили в сельві про¬тягом усього XVII, а можливо, й XVIII століття далеко під європейців з їхньою жадобою та кровожерністю. Про¬тягом цього періоду в історичних документах трапляють– Ся посилання на Паїтіті як на живу, заселену країну. У XIX столітті вони раптово зникають.

Дочекавшись, поки приятелі попіднімають голови від листків, Сьома продовжив:

– Я виокремив цю інформацію, щоб ви зрозуміли: все, що я гово-ритиму далі, – лише легенди, непідтверджені документально розпо– іііді та припущення. Хай якими реальними здаватимуться мої історії, ІНІ мусите пам’ятати: єдине, що відомо достеменно, зібране на ось цьо¬му листку. – Росіянин постукав вказівним пальцем по роздруківці. – І Іродовжувати?

Він обвів Левка, Грема і Яна поглядом. Перша реакція обнадіюва-ла. Відвертого несприйняття не було. Ґрем і Ян зацікавилися. Трохи довше Семен затримав очі на Левкові, міркуючи, що саме українця слід переконати першою чергою. У Сьоми все чудово на папері, він прораховує все до дрібниць, але в критичних ситуаціях, які часом тра¬плялися підчас поїздок Європою (коли геніальний план, який так гарно

виглядав на папірці, роздрукованому вдома,‘в реальних умовах рап-том переставав працювати), керування перебирає Левко. Сьома розумів, що без українця нічого не вийде; якщо він схилить на свій бік Левка, з рештою вони впораються швидко.

– Так, – коротко відказав Ґрем.

– Почну з історії, котра на перший погляд не пов’язана з Паїтіті. Ви чули про викуп Атауальпи?

Хлопці синхронно замотали головами.

– У 1531 році іспанський авантюрист Франциско Пісарро із дво-мастами добірними головорізами вирушив завойовувати Перу. На той час імперія інків досягла найбільшого розквіту. Її населення, за різни-ми оцінками, коливалося від десяти до дванадцяти мільйонів чоловік, з яких двісті тисяч служили у війську. 16 листопада 1532 року, після року виснажливих сутичок на побережжі та в горах, Пісарро спочат¬ку запросив на переговори, а потім підступно захопив у полон інксько¬го імператора Атауальпу. Знаючи жагу іспанців до золота, правитель перуанців запропонував конкістадорам викуп в обмін на свою свобо-ду. Діставши вуглинку з вогнища, він випростався на повен зріст, про-вів горизонтальну риску на стіні так високо, як тільки зміг дотягнути-ся, і сказав: «Якщо звільните, я заповню кімнату золотом аж до цієї межі». Кімната мала площу тридцять п’ять квадратних метрів. Пісар¬ро спочатку не повірив, що інки зможуть дістати стільки золота, але схитрував, гарантувавши полоненому свободу, якщо той виконає обі-цянку. Атауальпа розіслав в усі кінці імперії гінців з наказом нести зо-лото. Звідусіль до Кахамарки1 потяглися каравани індіанців, наванта-жених жовтим металом. Вони прибували і прибували, заповнюючи темницю Атауальпи золотими виробами. Скептицизм Пісарро посту-пився цікавості, а згодом здивуванню, якому не було меж. На той час жодна людина на Землі, навіть королі, не бачили стільки золота від-разу. Чиста вага металу перевищила шість тисяч кілограмів. Викуп Атауальпи став найбільшим воєнним трофеєм за всю історію людства.

– Що сталося з Атауальпою? – поцікавився Ґрем.

– Франциско Пісарро (цілком у дусі тих часів) не дотримав сло¬ва. Одержавши викуп, іспанці влаштували імператору суд. Атауальпі навішали цілу купу звинувачень у змові проти іспанської корони, єре¬сі та всяких інших капостях і засудили до смерті. Його примусили пу-блічно прийняти християнство, після чого задушили. Викуп Атауаль¬пи призвів до того, що сотні авантюристів кинулись до Перу в пошуках

1. Кахамарка – місто на північному заході Перу.

золота (не може бути такого, що Пісарро вивіз усе!), але... нічого не знайшли. Деякі індіанці під тортурами розповідали про місто в сельві на схід від Анд, куди пішла інкська знать, забравши з собою всі скарби. І – Паїтіті? – встряв Левко.

– Можливо. – Сьома знизав плечима. – А тепер ближче до справи. Ось ліси Мадре-де-Діос, про які говорив Ґуннар.

і Хлопець розгорнув запущену програму «Google Maps» і повернув ноутбук до друзів.

Ґрем з Яном довго роздивлялися супутникове зображення (Левко сидів збоку, і йому незручно було нахилятися). Зрештою американець сконфужено пробурмотів:

– Ти відключив відображення доріг та об’єктів?

‘ – Ні, – заперечив Сьома.

– Тоді що це? – Мулат тицьнув пальцем на екран.

І– – Мадре-де-Діос.

Зазвичай на екран у «Google Maps» виводиться купа інтерактив¬ної інформації (погода, дороги, тривимірні будівлі, фотографії, додані користувачами і позначені на карті тощо), яка відчутно оживляє кар-тинку. На екрані перед хлопцями розпростерлося суцільне зелене тло, помережане звивистими річками. Ніяких доріг, позначок, будівель чи фотографій. У правому нижньому куті було якесь поселення, певно, І Іуерто-Мальдонадо, справа пролягала жовта лінія, що позначала кордон між Перу та Бразилією; і все – більше нічого.

Джунглі Мадре-де-Діос – супутниковий знімок із «Google Earth»

– Ґуннар мав рацію: тут можна сховати Нью-Йорк, і дідька лисо¬го його знайдуть... – поправивши рушник, зауважив Левко.

– Та де там Нью-Йорк*1– гаряче заперечив Ґрем. За бажан¬ня в цих нетрях можна поховати Швейцарію.

– Назва мені подобається: Мати-Божа хмикнув Ян.

– Ага, -7 посміхнувся Сьома, потішно потрусивши перекривле¬ною головою. – По-моєму, це слова, якими зустрічали нетрища всі, хто бачив їх уперше.

;—Напевно, у наш час ці ліси назвали б Розтуди-Мою-Маму або Всратись-Я-На-Таке-Не-Підписувався, промовив українець.

‘ –Ти хочеш, щоб ми полізли сюди? – вражено спитав Ґрем.

Сьома, потираючи середнім і вказівним пальцями праву брову, за¬дивився на ноутбук і не відповів. Озвавшись, він заговорив про інше:

– Протягом учорашнього дня я сто разів запитував себе, чи Існує Паїтіті і чи правда все те, що розказав Ґуннар Іверс, – Хлопець узяв¬ся За мишку і став пересувати зображення у вікні «Google Maps»->– Я проаналізував карту, після чого «піднявся» проти течії по Ріо-де– лас-ІТєдрас... І ось що виявив.

; Семен спинив прокрутку і «наблизив» землю. По центру, під од¬ним із вигинів річки, проступила рівна, однозначно рукотворна смуга вільної від лісу землі.

– Злітна смуга в джунглях! – Левко не вірив власним очам.

– Маєш рацію, Лео, – стримано прокоментував росіянин. – Причому я натрапив на неї саме там, де вказав старий художник. Грем, Ян і Левко мовчали, витріщаючись на знімок.

К– Це ще не все, – вів далі Сьома. – Я ввів координати, які дав Гуннар, і опинився у місці, де в Ріо-де-лас-П’єдрас впадає велика при– (І’ока. Просунувшись на захід, я побачив ось це. – Ще до того, як пе– Вестав говорити, хлопець перемістив зображення.

Хрускання чипсів і сухарів затихло. На екрані, на тлі однорідної маси джунглів, то з такої висоти нагадувала ворсистий килим, просту¬пили два невеликі озера: одне на півночі, друге на півдні, майже на лінії з першим, чий обрис повторював водойми, намальовані Ґунна– ром на карті.

– Не може бути! – Левко витягував шию так, що ледь не впав І лави. – Озера! – Хлопець перевів погляд на Семена, несподівана щугадка кинула його в жар. – Паїтіті... ти знайшов його? Чувак, ти зміг відшукати загублене місто через супутник?!

і– Ні. – Росіянин, спираючись ліктем на стіл, далі натирав бро– ну.! Вільною рукою він вернув карту до початкового положення. – Якість фотознімків у західній частині Мадре-де-Діос надзвичайно Низька. Там нічого немає, і супутник не проводив деталізовану зйом¬ку, Крім того, – Сьома обвів пальцем ліву частину екрану, —ця ді¬лянка цілковито затягнута хмарами, наче її навмисно знімали у хмарні

дні, щоб заховати щось; є місця, де важко роздивитись русла річок, не те що об’єкти в джунглях. Я не можу побачити Паїтіті, і я не знаю, чи існують руїни насправді. Зате я знаю, що принаймні частково Гуннар Іверс казав правду: злітна смуга біля Прогресо, Аппер-Вінкер-Лейк і Лоуер-Вінкер-Лейк існують.

– Круто... – Мутні очі Ґрема підсвітилися зсередини, наче хтось у його мозку взявся запускати феєрверки.

– Атому, чуваки, – Семен склав долоні на столі перед собою, – я не відкидаю ваші варіанти, але хочу винести на голосування власну пропозицію: чи не хотіли б ви вирушити в Мадре-де-Діос і спробува¬ти знайти Паїтіті? – Він підняв палець, застерігаючи їх від швидкої відповіді. – Знаю, це обійдеться дорожче, ніж політ до Ісландії чи на¬віть мандрівка Кенією. Знаю, така подорож буде значно важчою. Можливо, ми нічого не відкриємо і повернемося з порожніми руками. Зате ми отримаємо справжню пригоду, ми напишемо історію, подібної І до якої не буде ні в кого, котру ми довго згадуватимемо і з насолодою , переповідатимемо друзям холодними вітряними ночами ще багато ро¬ків після її завершення... Отож, хто за те, щоб організувати експеди¬цію в джунглі на сході Перу?

Мовчанка тривала не більше ніж півсекунди. Про Мексику, Кенію чи Ісландію ніхто не думав.

– За!

– Я за!

– Я теж.

Сьома посміхнувся і тут-таки скривився через блискавку, що про¬стрелила крізь шию. На очах росіянина виступили сльози, та все ж він бадьоро (з дещицею недоречного пафосу) продекламував:

– Отже, джентльмени, ми летимо в Перу!

...Ввечері Левко лежав на ліжку у своїй кімнаті, практично торка-ючись носом стіни, і згадував слова Ґуннара Іверса, оживлював у пам’яті його загадкову фотографію. Історія про Паїтіті баламути¬ла, розбурхувала уяву. Щоправда, вона не вразила Левка по-справж-ньому – не більше, ніж, скажімо, свіжий анекдот може вразити до-свідченого коміка.

Поки що не вразила.

У той же час якесь непоясненне – химерне й незрозуміле – від-чуття неспокою тихо скніло у нього за грудиною. Хлопець не розумів, звідкіля воно взялося. Тоді він ще не знав, що саме слово Паїтіті, невловимий привид древнього міста (котрого, можливо, ніколи й не існувало на Землі), ставав прокляттям для тисяч і тисяч людей, чимало з яких мали твердішу руку та хоробріше серце. Він не знав, він на¬віть не здогадувався, скільки сотень відчайдухів проказували слово Паїтіті з люттю, огидою і з бездонним, мов Маріанська западина, відчаєм – проказували як найстрашніший прокльон – за кілька хви¬лин до смерті. Левко не розумів власного сум’яття, адже поки що не усвідомлював, що перебувае за крок від того, щоб Паїтіті стало і йо¬го прокляттям.

Прокляття Пвїтіті

XII

18 березня 2012 ронц. 23:34 [ÜTC+1]

Остермапьм. Стокгольм

Зайшовши до майстерні, Гуннар відчув, що в кімнаті хтось є. Він здо¬гадався по запаху: серед звичних ароматів акрилових фарб, полотнищ, деревини для рам і старих меблів пробивався легкий чужорідний аро¬мат. Ні, не парфуми, запах був надто слабким. Радше гель для душу чи піна для гоління.

У голові старого крутнулась думка про втечу, але він відкинув її. Ку¬ди тікати? Навіть якби він був на двадцять років молодшим і в живо¬ті не хлюпав вміст двох пивних кухлів, у нього все одно не було б шан¬сів. Якщо хтось із них наважився прокрастися до нього в дім, значить, йому кінець. Вони його не відпустять.

Час настав.

«Сумно...» – подумав Гуннар Іверс і переступив поріг.

Ввімкнувши світло, він завмер, тримаючися спиною до решти май¬стерні. Стараючись не робити різких рухів (тим самим виторговуючи кілька додаткових секунд життя), старий почав повертатися. Розвер¬нувшись впівоберта, зміг окинути поглядом майстерню.

– Ти?.– Можливо, в голосі й було здивування, але його цілком заглушив страх. Іверс раптом усвідомив, що помиратиме довго, та ще й у таких немилосердних муках, що відхід до пекла здаватиметься йо¬му визволенням.

На кріслі-качалці в центрі кімнати сидів рудий, тримаючи в ру¬ках чорну гелеву ручку «Tizo». Він був одягнутий у нейлоновий спортивний костюм (блискавка на куртці застібнута до шиї), спор-тивне взуття ховалось під світло-синіми целофановими бахілами, натягнутими на штани й обмотаними скотчем. На руках були тілес¬ні гумові рукавички, а голову вкривала гумова, схожа на плаваль¬ну шапочка, під яку рудий старанно заправив пасма свого вогне¬нно-червоного волосся. Густа борода була намащена таким товстим шаром гелю, що полискувала у світлі ламп. Він виглядав до неможливого потішним, немов актор якогось придуркуватого ситкому про інопланетян, але Ґуннар не сміявся, розуміючи, що цей маскарад влаштований з єдиною метою – не залишити слідів. Рудий виря-дився наче клоун, щоби бути певним, що на підлогу Ґуннарової май¬стерні не впаде жодної волосини, жодного шматка шкіри чи кра– илини поту з його тіла.

– Як поживаєш, Ґуннаре? – Рудоволосий промовляв з окресле¬ним шотландським акцентом, ледь кривлячи при цьому губи.

Старий художник продовжував стовбичити впівоберта біля вими-кача, витріщаючись на небажаного гостя. І мовчав.

– Холодно у вас туту березні. – Рудий крутив між пальцями ге– Ж’ву ручку. – Я досі не можу втямити, чому ти перебрався в такий клімат. Хіба це не шкодить твоєму старечому тілу?.. Чити передсмер– ііо захотів дихнути рідним повітрям?

Ґуннар нарешті віднайшов сили, щоб повернутись обличчям до чо¬ловіка, який вб’є його в найближчі кілька хвилин. й – Можна я... – почав був художник, але затнувся. Хотів вибла– інги хвилину часу, щоб подзвонити дочці в Бостон. Він не розмовляв і Ліндою понад два роки, а вона, схоже, тим геть не переймалась – нони втратили контакт дуже давно, ще коли Лінді було сімнадцять. За /іиа останні роки їй жодного разу не закортіло зателефонувати, її на¬ши. не цікавило, чи живий він, а тому дзвінок від нього... за хвилину до смерті... просто щоб попрощатись... виглядатиме щонайменше дивно. 1 однаковим успіхом Ґуннар може подзвонити оператору саіі-центру ТеІе2»1 чи порозмовляти з випадковим перехожим на вулиці. Най¬більше, чого він доб’ється, – це налякає її. Хоча головна причина по¬лягала в іншому – художник замовк, бо знав, що рудий не дозволить. |і – Ти комусь розповів? – спитав рудий.

– Ні, – опустивши голову, відповів Ґуннар.

– Я знайшов у тебе фотокартку. – Чоловік кивнув у бік порож-ньої банки з-під фарби, всередині якої згорнулись почорнілі рештки шаленої фотографії. —Хтось її бачив?

– Ніхто. – «А навіть якщо й бачив, що з того?»

Рудий зітхнув. Він не вірив старому, але розумів, що перевірити ін¬формацію ніяк не може. Так само як не здатен нічого змінити. Лиша¬лись останнє запитання.

1.ТеІе2» – шведська телекомунікаційна компанія, то надає послуги дротового та мобільного (зв’язку, кабельного телебачення, Інтернету тощо по всій Європі. Заснована наприкінці 1970-х років.

– Вчора у тебе були студенти... – Почервонілі очі примерзли до обличчя старого.

Гуннар без поспіху звів голову.

– Вони заходили подивитись на картини, більше нічого.

Червоний колір очей згустився до багряного, повіки завмерли, по

рухаючись.

– Тим краще для них. Ти ж знаєш, вони пожалкують, якщо їм щосі, відомо.

– Я нічого не розповідав. – Художник з усіх сил старався гово-рити твердо. – Вони ще надто юні.

Рудий зняв ковпачок з ручки, і навіть із відстані трьох метрів Гун– нар Іверс побачив, що заряду з пастою немає. На кінчику замість го-строго пера чорнів триміліметровий отвір.

Рудий випростав руку, спрямувавши ручку на старого.

– Джейсон просив передати вітання, – посміхаючися, сказав чо¬ловік.

Щось сухо клацнуло, і Гуннар відчув, як п’ятисантиметрова сталь¬на голка ввігналась у шию. Зазвичай червоноокий витрачав на роз¬праву більше часу, подеколи катуючи жертв по вісім, десять, двана¬дцять годин (а то й цілу добу, якщо у бідолах витримувало здоров’я), але сьогодні він не міг собі такого дозволити. Художник жив у самі¬сінькому центрі Стокгольма, і один достатньо гучний зойк міг підняти на ноги поліцію в цілому Остермальмі. Тікати по вузьких хаотичних вуличках буде зна-а-ачно важче, ніж якби Гуннар жив на околиці.

– Що... – Гуннар поводив рукою по шиї, але голка ввійшла їм всю довжину.

Закинувши голову, рудий гигикнув:

– Це шпилька з кількома міліграмами отрути острівного ботроп– са1, змії, яка водиться винятково на острові Кеймада-Гранде, що в Ат¬лантичному океані, неподалік Бразилії. Одна з найотруйніших гадюк у світі. На острові немає поживи, крім птахів, тому, щоб вижити, ост¬рівний ботропс навчився вбивати швидко, смерть від укусу настає ско¬ріше, ніж поранена жертва встигає відлетіти. В результаті еволюції у цього унікального виду змій сформувалася найбільш швидкодійиа отрута серед усіх, відомих на планеті, через що я підозрюю, що кінця цієї фрази ти вже можеш не чути...

Так і було. Занімівши, Гуннар Іверс повалився ницьма на підлогу, Через десять секунду старого зупинилося серце.

1. Bothrops insularis

Ховаючи ручку із замаскованим усередині пусковим механізмом для голок за пазуху, рудий підвівся й озирнув небіжчика. Переступивши мерця, підійшов до вимикача і завмер.

Якого біса? Хоча б у цьому він собі не відмовлятиме.

: Так і не вимкнувши світла, рудий схилився над тілом, легко пере– иорнув його і поволік до центру майстерні. Натягнув гумову рукави¬цю на правій долоні на рукав кофти і примотав її скотчем. Потомудіс– ган з бокової кишені складного ножа і вправним рухом розпоров живіт І уннара. Засунувши руку в черевну порожнину, розштовхуючи нутро¬щі, він заглиблювався, поки не дістав пальцями ще тепле серце. Кров шливала підлогу, розповзаючись безформною плямою. Обхопивши ішіімілий орган, рудий потягнув його на себе. Спершу вени та артерії Не пускали, втримуючи розм’якле серце на місці, але згодом чоловіку іиіалося вирвати його і видобути на поверхню.

Вдруге обдивившись мертвого старого, рудий виколов осклянілі очі ! иидряпав кілька позначок на опалих грудях. При цьому він милував¬ші роботою, неначе скульптор, що виковує статую вродливої жінки.

Серце він поклав у пакет і забрав з собою. Ніякого зашифровано– ю послання в тому не було; символи, вирізані ножем на грудях, теж нічого не значили. Рудий розважався, тішачись від думки про те, як ламатимуть голову над його безглуздою витівкою шведські поліцей– « І.КІ. Підсвідомо він підбадьорював себе, що чинить так через необ¬хідність, посилаючи послання студентам, які відвідували Ґуннара в пе¬реддень смерті. Сюжет про таке вбивство покажуть по телебаченню, про нього, певна річ, напишуть у газетах, і рудий небезпідставно спо– ДІїиївся, що після влаштованого ним спектаклю шмаркачі, якщо вони щось знають про Паїтіті, різко захочуть забути те, що почули від Ґун– нира Іверса. Якби Джейсон спитав у нього, на дідька він розпанахав художника, видер серце і вимазав кров’ю півмайстерні, рудий так би н окязав: щоб налякати. Та це була лиш відмовка. Насправді чоловік

отримував задоволення від того, що робив.

Передтим як вийти на вулицю, рудий сфотографував тіло Ґуннара на мобільний. Тоді зняв рукавиці і стягнув гумову шапочку. Хутко пере– иіуінпи дорогу, він сів у припарковане неподалік «Уоіуо» і поїхав геть...

І ніхто з хлопців, кому адресувалось «послання», не бачив новин. Нони були молодими безклопітними студентами, і стокгольмські кри¬мінальні новини цікавили їх найменше. Ян Фідлер, який прожив у Швеції найдовше, щоранку передивлявся шведські новиннї сайти, ІІ’ІІ наштовхнувшись на замітку про дикунське вбивство на Остер– мнлі.мі, ніяк не пов’язав його з розповіддю про загублене місто Паїтіті, яку почув відЛевка й Семена; Четверо друзів продовжували готува-j ти подорож, не підозрюючи, ідо людину, яка дала їм карту, відправили j на той світ.

ХІІІ

2квітня 2012 ронц. 14:22 [UTC +1]

«Hisfa Galleria»район Шиста. Стонгопьм

Левко тупцяв посереддругого поверху супермаркету «ІК.ЕА» біля ме– j талевого кошика, заваленого легкими спальниками в нейлонових мі– і шечках з білими мотузяними затяжками, і телефонував Семену. Про¬лунало клацання, просигналізувавши про встановлення зв’язку.

– Старий, здоров! Говорити можеш?

– Валяй, – відгукнувся росіянин.

– Я зараз в «ІКЕА», знайшов спальники.

– І?

– Легкі, в нейлонових мішечках, дешево коштують.

– Температура? – поцікавився Сьома.

Левко зиркнув на етикетку.

– Мінімальна, на яку розраховані, +7°С.

– Бери. Це саме те, що треба. Сумніваюсь, що в сельві темпера¬тура падатиме нижче від +20°С.

– Я б і так узяв, але дзвоню не через те. Тут акція: один спальник коштує сто двадцять крон2, а п’ять штук віддають за п’ятсот.

ші Тобто п’ятий спальник дають за двадцять крон, мигцем по¬рахував Сьома.

– Істинно! Купляти п’ять?

– Звісно! Чого ти вагаєшся?

Єдине, через що Левко не любив капіталізм* – це різноманітні промоакції та знижки, що примушують людей купувати абсолютно не¬потрібні їм речі.

– Та думаю: нас же четверо...

Менше думай, Лео, – рубонув Сьома. – Де ти ще купиш спальник за два евро?

– Але ж він нам не потрібен... – кволо опирався українець.

:– Бери!

1. « Kista Galleria » – торгово – розізажа л ьн и й комплексу районі Шиета, що цкиючас різноманітні супермаркети, брендові магазини, кінотеатр, ресторани тощо. Най¬більший у Стокгольмі.

2. Шведська крона (SEK) – валюта Швеції з 1873 року І до цього часу.

Хлопець зачепив пальцями п’ять мотузок, що стягували горлови¬ни Чорних мішечків, висмикнув їх і потюпав до каси.

Всю дорогу додому Левко думав про те, на хріна їм здався п’ятий спальник

ХІV

У Четвер, 5 квітня, після трьох днів прискіпливих вишукувань, друзі Купили квитки.

Дешевих з однією, пересадкою не виявилось. Довелося викопувати А кращі варіанти серед перельотів з двома пересадками. Найдешевшим Інцвився маршрут, запропонований «American Airlines» спільно з «British Mrtoays» і «LAN Peru»: Стокгольм—Лондон–Маямі—Ліма. Назад у ,«|оротному порядку: Ліма—Маямі—Лондон—Стокгольм. Коштува– ;ц»цс Задоволення тисячу двісті Шістдесят американських доларів.

Виліт запланували на 24 липня (відправлення з аеропорту Арланда і о 7:35, прибуття в кінцевий пункт – Ліму – о 5:40 ранку наступ¬ного дня, 25 липня). Весь переліт, враховуючи час на пересадки, за¬йме трохи більше ніж двадцять дев’ять годин.

mieJul/24^SÖ12г«%~ ^Departure 2 stops Total travel time: 29h 5m

STOCKHOLM LONDON 2h 40m 1

ARN 7:35am LHR9:15am– 867 mi

American Airimes 6525 Operated by British Airways

[Airbus A319 | Meal

l .tyover: 3h 0m

LONDON MIAMI 9h 35m

I.HR 12:15pm MIA 4:50pm 4,430 mi

American Airlines 39

Boeing 777 1 Lunch | Snack

[Layover: 8h 10m

MIAMI LIMA 5h 40 m

Ml A’î :00am + 1 day LIM 5:40am + 1 day 2,626 mi

Departs on Wed Arrives on Wed Jul/25/2012 | Jul/25/2012

American Airlines 7268 Operated by/LANPERU

Boeing 767-300 | Dinner | Breakfast x

Порахувавши необхідний для походу час і наявні фінанси, Сьома з Лев¬ком вирішили, що назад полетять 24 серпня. На те, щоб спробувати зна¬йти Паїтіті, у них буде рівно місяць. З Ліми вирушатимуть о 9:10, а при¬буватимуть до Арланди о 13:45 наступного дня, 25 серпня. Загальна тривалість перельоту – двадцять одна година тридцять п’ять хвилин.

Fri Aug/24/2012 – Return 2 stops Total travel time: 21 h 35m

LIMA MIAMI 5h 45m

LIM 9:10am MIA 3:55pm 2,626 mi

American Airlines 7267 Operated by/LANPERU

Boeing 767-300 1 Breakfast x | Lunch

Layover: 2h 35m

MIAMI LONDON 8h 40m .

MIA 6:30pm LHR 8:10am + 1 day 4,430 mi

Arrives on Sat Aug/25/2012

American Airlines 56

Boeing 777 | Dinner | Breakfast x

Layover: 2h 5m

LONDON STOCKHOLM 2h 30m :

LHR 10:15am + 1 day ARN 1:45pm + 1 day 867 mi

Arrives on Sat Aug/25/2012

American Airlines 6718 Operated by British Airways