Текст книги "Твердиня"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 40 страниц) [доступный отрывок для чтения: 15 страниц]

Левко ще раз знизав плечима, мовляв, то все гори.

– Принести чаю?

Хлопець кивнув і безсило завалився на диван. Японка пішла на ре¬цепцію, де націдила з термосу вже трохи остиглого чаю з коки, повер¬нулась до Левка, поставила чашку на стіл і попрямувала в іншу час¬тину зали, де приєдналась до Меґан і компанії. Українець навіть не подякував. Не мав сил.

Потягнувшися за чаєм, Левко намацав пальцями розірвану упа-ковку від «ведмежого» газового балончика. Взяв її до рук. На картон¬ці, під прозорим пластиком, писалося:

Тридцять футів. Дев’ять з лишком метрів. У Едл.і не було шансів. Аби ж то хтось прочитав це до того, як застосовувати в приміщенні...

Левко трьома великими ковтками випив півчашки. Настоянка з ко¬ки діяла практично миттєво. Вже через п’ять хвилин хлопець відчув себе краще, на щоки повернувся рум’янець.

Вмощуючися зручніше, він несподівано натрапив рукою на продо¬вгуватий холодний предмет. Левко миттєво здогадався, що черкнув долонею противедмежий балончик. Спрей наполовину ввіпхався у щі¬лину між горизонтальною та вертикальною секціями дивана. Схоже, після інциденту Нейт закинув балончик на канапу і про нього просто іабули. Замість того щоб відсмикнути руку, хлопець, навпаки, міцні¬ше стиснув знахідку.

Левко витягнув голову, зиркнувши понад столом на зарюмсану американку та її колег по нещастю. Вони сиділи у півтемряві і незвер– тнли на нього уваги. Масивний стіл цілковито закривав його руку і ту¬луб, приховуючи те, що Лео надумав зробити.

Хлопець виколупав спрей зі щілини, хутко підтягнув до себе і пе¬реклав у праву руку. Ще раз звів голову, переконавшися, що ніхто ні¬чию не помітив. По тому заховав балончик у складках кофти.

Весь час перед очима стояло бородате обличчя рудого, коли він спиняєть¬ся, перш ніж сісти у «Додж» і дивиться вгору по схилу на те, як Едді тягнуть до клініки.)

Кількома ковтками прикінчивши чай, Левко став на рівні і попря¬мував до сходів на другий поверх. Серце витанцьовувало так само, як тоді, коли він побачив рудого, але ніхто його не гукнув.

Діставшися спільної спальні, хлопець прослизнув усередину і не¬чутно причинив за собою двері. Ян Фідлер лежав на спині на нижньо¬му ярусі одного з двоповерхових ліжок і завзято схропував. Досі тримаючи противедмежий спрей у складках кофти, Лео опустився на¬впочіпки біля свого наплічника (чех хропів просто за спиною) і роз¬крив рюкзак. Він майже витяг балончик, але наткнувся поглядом на паруочисьок, які недобре зблискували у темряві: через ліжко від Лев¬ка, також на нижньому ярусі, лежав бекпекер із Південної Кореї. Бі¬долаха не міг заснути через добросовісне Янове хропіння і бозна– скільки часу длубав чеха поглядом, подумки напускаючи на хропуна всі, які знав, корейські прокляття. У Яна, мабуть, був імунітет: час від часу він зменшував амплітуду, але ні на мить не затихав.

«Вибачай, приятелю, – опускаючи очі, подумав Левко, – не по-добаються гуртові спальні в хостелі, плати вчетверо більше і шуруй спати у готель».

Хлопець також усвідомив, що не може ризикувати, ховаючи поцу¬плений балончик на очах іншого постояльця. Якщо кореєць запримі¬тить спрей, у Левка будуть проблеми. Кілька секунд українець без¬цільно рився у речах, поки не вигадав, що робити. Витягнувши пакет із зубною щіткою та пастою, він підвівся і пішов до душової кімнати, двері до якої були на лівій від входу в спальню стіні. Зачинився всере¬дині, відкрутив кран над умивальником і нашвидку почистив зуби, пир¬хаючи, спльовуючи і навмисно голосно тручи щіткою по яснах. По то¬му він витягнув спрей «FRONTIERSMAN», заштовхав його в пакет разом із гігієнічними причандалами і переконався, що ведмежа мор¬да не проступає крізь целофан. Повернувшись у спальню, Левко за¬пхав пакет на самісіньке дно наплічника.

Якби у Левка спитали, навіщо він це зробив, він би не знав, що від¬повісти. Так, він піддався незрозумілому імпульсу і взяв балончик. Він порушив найголовнішу заповідь неписаного кодексу поведінки бекпе– керів: присвоїв річ, яка належала іншому бекпекеру. Простіше кажу¬чи, вкрав. Проте докорів совісті Левко не відчував. У глибині душі він знав, що, беручи до уваги вечірню пригоду, Калеб буде тільки ради її позбутись балончика. Навряд чи канадець здійме галас, виявивши

пропажу. Крім того, Лео вважав, що канукам настільки сильний за¬сіб самозахисту, образно кажучи, до задниці. Ще жодного разу з ча¬сів зародження туризму в Перу гірська пума не нападала на бекпеке– рів на Дорозі інків. Канадці йтимуть відомим шляхом, під проводом хороших гідів, в оточенні інших груп. Спрей їм не потрібен. Зате йо¬му, Левку, та його друзям противедмежий балончик може ще ой як стати у пригоді.

Та й зрештою, як казав старий Джордж Карлін1: «If police didn’t see it, I didn’t do it»2.

XXXII

28 пипня 2012 ронц. 00:16 [UTC-5]

Хостеп «Samay Hasi Youth»

«Samay Wasi» спав. Світло горіло лише в одному вікні.

Левко з Семеном сиділи на ґанку хостела, потягуючи пиво «Cus– і|ііепа». Було холодно, проте із зали досі не вивітрився запах газу, тож хлопці вирішили за краще мерзнути.

Приятелі довго сиділи мовчки, потім Сьома озвався:

– Якби він помер, я б скасував експедицію.

Левко подумав, що то був би не найгірший варіант. Не смерть Ед¬ді, ні. А скасування експедиції.

– Поганий знак?

– Типу того. – Росіянин приставив горлечко до губ, перехилив пляшку (центральна частина якої відтворювала кам’яну інкську клад¬ку) і сьорбнув.

– Що кажуть лікарі?

– Сьогодні під наглядом, завтра зранку випишуть. – Помітивши, ик брови українця здивовано полізли вгору, Семен пояснив: – Набряк Квінке – це не хвороба, це криза. Якщо кризу подолали, паці– I ні встає і йде. – Ясно... – Куди ти зник... ну, коли ми притягли Едді в клініку?

– А... – Левко махнув пляшкою у повітрі, показуючи, що нема мри що говорити. – Здалося, що побачив знайомого

– Тут? У Перу?

– Ага.

– І що?

Українець завагався, міркуючи, чи не розповісти про свої підозри. Не відважився:

– Помилився.

– О’кей. – Сьома здвигнув плечима, одночасно опустивши кути¬ки губ. Він усе одно не розумів, чому Левко не повернувся в «Cusco Medical Assistance» після того, як усвідомив, що обізнався. – До¬пив?

– Так. – Левко одним махом вихилив рештки «Cusquena».

– Пішли. Завтра рано вставати...

ХХХIII

Рано-вранці 28-го п’ятеро мандрівників сіли на автобус до Пуерто– Мальдонадо, куди успішно прибули в розпал дня, провівши сім з по¬ловиною годин у дорозі. Останні двісті кілометрів вони мали приєм¬ність спостерігати південну крайку лісів Мадре-де-Діос, уздовж якої звивалося шосе СЗО. Подекуди, коли сріблястий триосний автобус ви¬їжджав на пагорб, який здіймався над сельвою, вони могли спостері¬гати безмежний килим тропічної зелені, що тягнувся до горизонту. Ніхто не озвучив думки вголос, але всім п’ятьом від такого видовища ставало не по собі.

Підшукавши нічліжку на одну ніч, вони розділилися. Грем, Ян і Са– томі подалися на ринок докуповувати необхідне для подорожі споря¬дження (продукти, чотири мачете, похідне взуття тощо), а Левко з Се¬меном заспішили на пристань шукати човняра, який знає сельву і який погодився б відвезти їх до скелі, яку Гуннар Іверс позначив як Головл Папуги, чи хоча б достатньо далеко, щоб переконатися, що кліфу в формі папужої голови не існує і вся історія про Паїтіті – вигадка.

Сьома і Лео пішли по хатах уздовж причалу.

Мачігуенга зустрічали їх непривітно (на відміну від більшості інших міст у Перу, де білий турист є основним джерелом доходів місцевого населення і, відповідно, радо вітається, економіка глухого містечка Пуерто-Мальдонадо мало залежить від приїжджих, рідко коли хтосі. шукає човен і провідника, щоб піднятися так високо по Такуатіману, що відчутно позначається на сервісі), вислуховуючи пояснення росі¬янина з відвертою нехіттю. Правда, апатію наче вітром здувало, що-

йно розмова доходила до конкретики й українець показував ксерокопію Гуннарової карти. Очі індіанців дико розширювалися, секунду вони витріщались на мапу, потім на хлопців, а тоді мовчки розверта– I лись і йшли геть. Один з човнярів, який не вшився після першого

погляду на копію, виявився неписьменним. Коли Семен пояснив, І що їх п’ятеро і вони вирушають на пошуки Паїтіті, човняр повівся, і як і його колеги: подивився на хлопців, як на божевільних, і дезерти– I рував від гріха подалі, бурмочучи щось на мішанині іспанської, кечуа І і nomatsigenga, одному з діалектів мови мачігуенга.

– Я зрозумів, – сказав Сьома, провівши індіанця очима, – це 1 через Паїтіті. їх криє від однієї назви. – Думаєш?

– Упевнений. Сховай копію карти і дістань одну з роздруківок і Googie Maps.

Левко послухався, і наступна розмова вийшла змістовнішою.

– Добрий день, сеньйоре! – привітався Семен іспанською. Невисокий босоногий мачігуенга з круглим лицем і без двох пере-дніх зубів відповів ледь помітним кивком.

– Ми шукаємо човен, щоб піднятись угору по Такуатіману. Індіанець зміряв хлопця поглядом і сплюнув на пісок, не розтуля-ючи рота, крізь дірку в зубах, просто задерши верхню губу:

– Куди?

Левко розкрив роздруківку. Зображення роздрукували на чорно-тілому принтері, тому навіть для людей, що звикли користуватися (ioogle Maps, там було важко щось розібрати. Ліси Мадре-де-Діос ншлядали великою чорною плямою, і,– Сюди, – ткнув пальцем Сьома. ї – Що це?

– Карта.

Човняр розгублено почухав голову.

– А вам далеко? – з підозрою спитав він. і,*– У нас є координати. І неправді у хлопців були лише координати місця, де слід звернути І праву притоку, але Семен прикинув, що індіанець із Пуерто-Маль– ФИШДО навряд чи має уявлення про глобальну супутникову навігацію, І їм’ прогадав: чоловік із колоритною діркою під верхньою губою, хму– ІІНЧІІСЬ, відвів очі.

Як далеко? – повторив він запитання.

Триста кілометрів.

– По Такуатіману?

– І одній з приток.

– Це далеко. Це за Прогресо. Туди ніхто не плаває.

– Чому? – здивувався Сьома.

– Бо небезпечно.

– Ми гарно заплатимо.

– Скільки?

Семен усвідомлював, що це неправильно, але, враховуючи, що на той момент попит на ринку річкових перевезень у Пуерто-Мальдона– до катастрофічно переважав пропозицію, назвав максимальну ціну, на яку вони розраховували:

– Чотириста нуебо-солів, – немислима сума як для Східного Перу.

Чоловік замислився, але згодом заперечно замотав головою.

– Лише один день, – переконував росіянин, – просто відвезе¬те нас, і все.

– Тільки відвезти?

– Так.

Індіанець вагався. Було видно, що йому страшенно хочеться заро¬бити чотири сотні.

– Це далеко... – задумливо повторив він і несподівано сказав фра¬зу, що сконфузила Семена: – Не хочеться повертатись у темряві...

– Чотириста нуебо-солів, аміґо, – напирав хлопець.

– Добре, – погодився мачігуенга, – приходьте завтра о шос-тій. – Він простягнув хлопцям руку: – Я Атаучі.

«Атаучі Беззубий», – миттю нарік його Левко.

– Лео.

– Симеон.

– Ходімо, покажу човен.

Magpe-gе-gioc. Перше наближення

XXXIV

29 липня 2012 року. 16:49 [UTC-5]

Річка Такуатіамаку

266 км угору за течією від Пуерто-Мальдонадо

Сьома відмахнувся і знов заговорив іспанською до човняра:

– Я не розумію, Атаучі...

– Туди не можна, – різко відповів індіанець, блиснувши дірою між зубами.

– Чому?

– Не можна, і все. Або виходите тут, або пливемо назад. Росіянин, який сидів на високому кріслі зліва від Атаучі, повернув¬ся до Ґрема, Левка і Яна, котрі розмістились на задній лаві.

– Він відмовляється везти нас далі.

– Чому? – скинув брови українець.

– Не говорить. Каже, туди просто не можна.

Левко окинув човняра презирливим поглядом.

– То скажи йому, що ми не віддамо другу половину платні.

Сьома переклав, Атаучі ображено плямкнув губами, після чого за«

вів мотор і... став розвертати човен за течіею.

Хлопці попідстрибували.

– Ей!

– Агов!

– Ти що робиш?

– Стій. – Росіянин схопив індіанця з руку. – Почекай. – Мо тор заглух. – Що ти хочеш?

– Ти не казав, що ви пливете далеко, ти не казав, що треба звер¬тати з Такуатіману, ти обманув мене – у протоки ніхто не плаває! І Іі коли.

– Ми докладемо зверху двісті песо, – запропонував Семен.

Він би ніколи не зробив такої пропозиції, не порадившися з това

ришами, якби знав, що Атаучі вимагає надбавки. Але хлопець бачим по очах індіанця, що той думає не про гроші, він боїться.

Атаучі завагався і невдовзі промовив:

– Ні.

Голос був достатньо тихим, щоб росіянин продовжував:

– Триста песо зверху, сімсот за всю поїздку.

Цього разу – довша пауза, але в кінці та ж відповідь:

– Ні.

Сьома знову обернувся до хлопців, заговорив англійською:

– Я хочу запропонувати йому чотириста песо.

– Понад ті, що ми вже заплатили? – розкрив рота Ян.

– Так.

Ти здурів! – обурився Левко.

Інакше він не погодиться.

Річна Танцатіманц 2GG нм цгорц за течією від Пуерто-Мапьдонадо v

Це вона. – Левко обома руками стискав «Garmin GPSniap», дивлячись на притоку, що відгалужувалась ліворуч. – Координати Збігаються.

– Атаучі, – окликнув човняра Семен, – туди! – 1 показав ішльцем на поворот. Замість спрямувати синій гумовий «

BRIG

Falcon 570» у притоку, мачігуенга спинив двигун і подивився на росіянина з дивним вира– юм. На обличчі проступала суміш переляку й образи. – Я туди не поїду, – прогугнявив він іспанською. Сьома отетерів. – Ми ж домовились. Ми заплатили тобі, Атаучі! – Далі не поїду, – мотав головою індіанець. – Що він каже? – Сатомі обернулась.

Вона сиділа в носовій частині човна перед рульовою тумбою, і за Дгсятьі годин дороги її почало нудити від монотонного полотна ман¬грових заростей, що лише зрідка поступались піщаним пляжам, •“’дине, що запам’яталось на тлі зелено-бурого переплетіння точ-них стовбурів і листя, – це двоповерхова халупа Тора Сандерса, Котру загін проминув, не зупиняючись, о пів на восьму ранку. Ма-лахітові зарості рясно обліпили хатину, здавалося, її готовою вту-лили в непробивну масу джунглів. Колись давно зелень, схоже, під-чищали: то тут, то там проступали сліди сокири й садових ножиць, Проте нині подвір’я виглядало занедбаним. Левко пропонував спи¬ши ись і зазирнути, хоча б переконатися, що норвежець іще живе у хижі, але Сьома наполіг на тому, щоб прямувати до скелі Голова Папуги, не гаючи часу. Проти течії «Falcon 570» розвивав швид¬кість 20—25 км/год, і росіянин небезпідставно сподівався діста¬ти. місця висадки ще до смерку. Часу зупинятись біля житла То¬ра не було.

– Скажи йому, що ми не мільйонери. – Українець безпардонно ііцьиув пальцем на Атаучі. – Скажи цьому здирнику, цьому чорно¬пикому сучому сину, що...

– Не в тому суть, Лео. Він не вимагає, він боїться їхати до Голо¬ви Папуги.

– Зрештою, це не так і багато – вісімдесят песо з чоловіка, – порахував Ян. – Нічого собі небагато, – фиркнув українець, – майже тридцять баксів! Левко, Ґрем і Ян швидко обговорили пропозицію Сьоми і нехотя Погодились. – Вісімсот песо, – коротко промовив Семен. Двісті шістдесят до¬ларів за один день. Хлопець тупо руйнував економіку регіону, такого одноразового вливання готівки за банальне перевезення вантажів І людей вгору по річці тут не знали з часу появи іспанців. Атаучі подивився на Сьому промовистим поглядом «за що ти зі мною так?», узявся за кермо і повернув моторку проти течії. Через хвилину вони вже мчали по протоці на захід.

XXXV

29 ЛИПНЯ 2012 року. 17:01 [UTC-5]

Мадре-де-Діос

Ви сумнівались?! – Левко гасав по пляжу мов очманілий. —

Я ж вам казав, що старий говорить правду! Ну скажіть чесно: ви ж не вірили Друзі стояли посередині неширокої смуги піску, оточеної заростя¬ми кущів, а на протилежному березі височіла семиметрова скеля, що нагадувала папугу, який нахилився над водою і зиркає на схід. Перший із орієнтирів, вказаних Гуннаром, виявився на місці. 1 це добряче іАіЩІювало. їх огортав терпкий запах віковічного пралісу, шерхіт лік ТИ й ліан. З гілок довколишніх дерев глипали і сердито клацали іпі.ііОими велетенські папуги, під ногами шмигали ящірки. З хащів до– #|Н під и підозрілий хрускіт гілля, сюрчання цикаді гул ненаситної ко¬ми рн І. Десь там, у глибині нетрищ, ховались ягуари, анаконди і річко-

каймани. Десь там у каламутних струмках плавали електричні вугрі,що генеруютьзаряд, який може запросто вбити людину, а ще піраньї здатні кілька секунд обгризуть людину до кісток...

Не верещи так, – притамовував українця Грем, хоча видно бу– ян ціп ммерикаиець також радіє, – ще невідомо, що нас чекає далі

– Але це означає, що Іверс був тут!

Сатомі, ставши на коліно, фотографувала скелю. Знімки не вихо– І дили, бо доводилося знімати проти сонця, що світило з північного за-ходу.

– Знаєте, що дивно? – сказав Семен, проводжаючи поглядом І «Falcon 570», який на повній швидкості, здіймаючи високу хвилю, і мчав геть. Атаучі, втиснувши голову, схилився над кермом. Індіанець не озирався і витискав із мотора все, наче за ним гналися демони.

– Ну? – покосився на росіянина Ян Фідлер.

– Він не спитав, як ми повертатимемось. – Хлопець за звичкою торкнувся пальцями брови. – Якби він думав, що ми вернемось іі j джунглів, то поцікавився б, як попливемо назад по Ріо-де-лас-П’єдрас,! або принаймні сказав, що не збирається вдруге підніматись за течіею і і забирати нас...

– І ми тоді відповіли б, що у нас є надувні матраци, – в тихій заду’І мі вимовив Левко. «Бісів Сьома... зіпсував кайф від такого моменту..,*!

– Надувні плоти, – поправив Сьома, досі дивлячись туди, до І зник човен. – Та не суть. Він не спитав.

– Ай, – махнув рукою українець, – чувак, ти надто заморочу«! єшся.

Друзі мовчали, оточені горою спорядження і рюкзаками, що на ші-| гляд важили кілька тонн кожен, слухаючи, як віддаляється дирчаїши моторки.

Семен знизав плечима і підняв голову, задивившись на захмарене І небо, що от-от мало розродитися дощем. Мабуть, він справді надміру І фокусується на дрібницях. Чого боятися? З будь-якою природною ІІ;І 1 пастю можна справитися. Природа жорстока, але ніколи не пі/уш І Найбільша небезпека надходить від людей. І в цьому сенсі глухі ліги заспокоювали: людей, на щастя, у Мадре-де-Діос не було.

– Треба ставити намети, а то намокнемо, – опустив погляд |>и<| сіянин.

XXXVI

Напинали намети вже піддощем. Злива зірвалася так раптово, нсмш че нагорі репнула клейонка, що втримувала тонни води серед хмар

Ян і Ґрем розклали своє «шатро» найшвидше. У них був намоН «2 SECONDS AIR II» відомого бренду «Quechua», який вони при І дбали за сотню євро в мережевому магазині «Décathlon». За паспор 1 том цей намет має розкладатися протягом двох секунд, після чого і’нігіі ■

достатньо лише закріпити. Хлопці витратили дві хвилини і були щас-ливі, коли забралися досередини.

Сатомі розгортала надлегкий одномісний намет «Unna» відомої шведської компанії «Hilleberg», який вона придбала на сайті www. hilleberg.se за тиждень до вильоту. Важив він лише два кілограми сто грамів, зате був дуже «практичного» в джунглях рожевого кольору. Навіть крізь зливу москіти бачили його за кілометр.

Сьома і Левко ставили придбаний українцем у Києві безіменний намет із поліестру. Мороки вистачало.

Побачивши фірмовий знак «Hilleberg» на тенті японки і прикинув-ши, скільки таке чудо може коштувати, Левко поцікавився:

– Це «Хіллеберг»? – Так. – Скільки?

– П’ятсот дев’яносто дев’ять евро, – не думаючи, відповіла ді– цчина.

– Ти знущаєшся?! – Левко ледь не всівся гепою на мокрий пі¬сок. – Ми за переліт не набагато більше заплатили!

– А ваша скільки? – Сатомі зиркнула на безформну лискучу ган-чірку, якій Семен намагався надати конічної форми.

Левко заплатив за намет двісті сорок дві гривні.

–Тридцять баксів...

Тепер уже японка ледве встояла на ногах, в – І що це за бренд?

– Бренд? – вигнув брови українець. Гигикнув: – Бренд назива¬ні і.ся «китайський». – Як-як? – Левко промовив слово «китайський» українською, і Сатомі незрозуміла. – Ки-тся-ки?

І– Так, правильно – «китсяки», найпопулярніший бренд в Україні.

Спохватившись, Лео покинув Семена і став допомагати дівчині, крпдіжомз зиркаючи, як звабливо проступають груди під мокрою фут– ОіУїкою. Спочатку «Unna» впала (хлопець і дівчина розреготались: нони й так промокли до тріски, їм було все одно), але за другим разом рожеве шведське чудо гордо напнулось посеред табору. Сатомі пода– |іуішіа хлопцю чарівну посмішку і полізла всередину...

ХХХVІІ

Перший день у джунглях (ЗО липня 2012 року) видався жахливим. Мандрівники рушили пізно, оскільки проспали, а потім довго пакували речі.

У другій половині дня двічі налітала така злива, що потоки води в буквальному сенсі припинали до землі. Дощовики порвалися протя-гом десяти хвилин, взуття промокло і стало муляти, мокрий одяг лип-нув до тіла і тягнув до землі. За шість годин вдалося пройти трохи біль¬ше від трьох кілометрів.

Ввечері хлопці й дівчина почувались настільки втомленими, що на¬віть не готували їсти. Повечеряли беконом і крекерами, сяк-так на-пнули намети і повалилися спати. Москіти не дошкуляли, тому «Лев¬ко, підстеливши каремат і закутавшись у спальник, ліг під відкритим небом. Провівши вчорашню ніч «під одним дахом» із Семеном, він геть не виспався. Лігши, українець увімкнув «Garmin GPSmap» і за¬ніс у пам’ять координати першої стоянки. То було останнє, що він за пам’ятав перед тим, як відключитись.

ХХХ

VIII

31 липня 2012 ронц. 02:S3 [UTC -5| Magpe-ge-діос

Пітьма була цупкою й вогкою. Просякнуті чорнотою нетрища стялись, ущільнились під навалою темряви, але не затихали ні на мить. Десь хруснула гілляка, в іншому місці щось зашурхотіло килимом з підгіш лого опалого листя, востаннє пискнув гризун у пазурах нічного птахгі, Зрідка тишу порушували різкіші звуки: рипіння дерева під вагою во ликого хижака або відчайдушний, але недовгий передсмертний лемічп тапіра чи коати1. Ближче... Далі... Іноді над головою. Пітьма робили реальність пласкою, розчиняла об’єм. І тільки нічні звуки, хоч і мою рошні, повертали відчуття простору. Хащі не мовчали. Вони дихали боязкими, ледве чутними схлипами, немов беззахисна жінка, ув’язненії в темній кімнаті з маніяком.

Левку знадобилося трохи часу, щоб збагнути, що він прокинути і лежить із відкритими очима. Хлопець раз чи два лінькувато клііінук і переконався: великої різниці нема. Так чи так – сама чорнота. Ато ді замислився. Зазвичай він спить добре. Прокидається рідко, та й ю через настирний поклик сечового міхура або ущипливий свербіж у .іа лежалих кінцівках. Зараз у туалет не хотілося; ані в руках, ані в мої не відчувалося свинцевої важкості застояної крові. Його розбудили щось інше. Що?.. Левко прислухався..

1. Коата – широконоса мавпа з родини чіпкохвостих. Інша назва – павукоподібна мавпа.

Нічні джунглі – не вельми комфортне місце навіть для людей зісталевими нервами. Форкання, шелест, шкряботіння, що линули звідусіль, могли навіяти що завгодно. Через хвилину, начебто не виявив– » ши нічого підозрілого, хлопець почав засинати.

і Занурившись у перехідний стан, де розмиваються межі між реаль– f ністю і сном, Левко побачив майстерню Ґуннара Іверса. Цілі стоси за– пилюжених, переважно бездарних картин, пензлі, вимазані фарбами ганчірки, трухляві мольберти. У свідомості воскрес момент, коли ста-рий художник уперше підсунув йому карту зі шляхом до Паїтіті. Хло-пець пригадав, що попервах ледь не розсміявся, але згодом узяв папі¬рець до рук. По тому він узявся розпитувати Ґуннара про Перу, про руїни, про шлях до Твердині, але у теперішньому сновидінні (чи то в на¬півсвідомому маренні) Левко відштовхнув листок назад, тим самим від¬городжуючись від Паїтіті, інкських таємниць і поїздки до Мадре-де-Діос.

А далі покривало хмар над нетрями потоншало, а тоді нечутно по-рпалося, відразу в кількох місцях. Крізь прогалини з розпливчастими краями на землю ринуло місячне світло. Надломлюючись об гілки, на– I икаючись на колючки, воно стікало ліанами вниз, заповнюючи галя– ну, на якій отаборилися хлопці і їхня подруга. Левко з подивом вия– Иіиі, що його очі досі розплющені. Тепер крізь напівопущені повіки він р<> ірізняв стіну заростей, що оточили табір. На кілька секунд дві кар– Тнмки наче наїхали одна на одну: хлопець зиркав на посріблені міся– іи’М джунглі крізь стокгольмську майстерню Ґуннара. Із загрозливо– ю, вкутаного чорним туманом муру, немов вузлуваті лапи лісових іикручів, стирчали гілки. Вони прохромлювали Ґуннара наскрізь, за¬ли ні,/пі йому в груди, черево. Старий намагався щось говорити, про– иі Лео його більше не чув, а наступної миті швед побляк і щез. Слі¬пім ш ним розтанула художня студія.

Несподівано біля підніжжя нетрищ щось заворушилося. Пливкий » и,мус і відділився від суцільної стіни дерев, випростався і почав руха¬ми н Левковауява вималювала монстра з нашпигованим іклами ро– ШІМ І шматками відвислої плоті на лиці. Хлопець ледь не закричав, бо ніичпіку постать посунула просто на нього. На щастя, желейна І н тії’ 11», яка сковує нас у снах, не дала розкрити рота, а через секун– *у Лічиш зметикнув, що при млявому освітленні зір просто не здатен (Ииріїїінги деталі. Наступної миті примара звернула наліво, набли– Ціиііші’і, до зваленого в купу спорядження і наплічників.

Це сон?

Левко затамував подих, учепившись долонями в підкладку спальникаі. Серце клацало часто й дрібно, як механізм ручного годинник

Чорна фігура пересувалась безгрйш, пливла у повітрі, часом прова¬люючись у тінь, часом проступаючи чіткіше. Коли проява,підібралася ближче, хлопець вгадав у ній людину– невисокий чоловік із прямим тулубом і короткими руками. Або щось дуже подібне на чоловіка.

«Я сплю чи це насправді? Чорт забирай, я сплю?!»

Левка від кучугури спорядження відділяло заледве три метри. Си¬лует схилився, потім опустився навпочіпки й обережно, стараючись не шарудіти, став нишпорити в наплічниках. Лежачи на боці, зовсім поряд із рюкзаками, хлопець з-під приспущених повік бачив, як хтось чи щось, що вийшло з джунглів, порпається у їхніх речах.

«Це несправжнє. Не наяву. Це просто сон!»

Тихе вовтузіння з наплічниками тривало хвилин п’ять. Що він там шукає? Хто він? У якийсь момент Левку знову захотілося закричати, але він боявся поворухнутись і тим самим видати себе. Боявся пере-! свідчитися, що таєйничий гість йому не верзеться,

Левко так і не відкрив на повну очі. Він просто не захотів. Що більше він намагався, то реальнішою видавалася ситуація. І це лякало до чор¬тиків. Простіше переконати свідомість, що все це не по-справжньому, все це уві сні, аніж здійняти тривогу і зійтися віч-на-віч із тим, хто вкляк¬нув біля рюкзаків. Людський мозок – великий майстер ігнорувати все, з чим не хоче боротися.

Склепивши повіки, хлопець із головою зарився у спальний мішок, Через хвилину він відключився, поринув Ні У повноцінний сон...

...Потривожений шурхотом, силует завмер. Повернув голову. По¬дивився на спальник. У щільній темряві обличчя годі було роздивите¬ся. Не розбереш навіть, чи є воно, те обличчя. Почекавшій якийсь часу незнайомець підвівся і позадкував до лісу. Небавом він зникнув там] звідкіля прийшов.

XXXIX

31 »2012 року, 07:32 [UТС—5]

Мадре-де-Діоі

Левко заспав. Його розбудило брязкання ложок і шипіння сирих дрої під чайником. Вилізши зі спальника, хлопець довго не згадував іічнш кошмар, І тільки кинувши погляд на гору спорядження, пригадав сио* видіння. Обди ви вій ись рюкзаки, частково складені намети, спальний ки, він пішов чистити зуби.

– Повернувшись, Левко відважився спитати:

– Нічого дивного вночі не помітили?

– Ти про що? – звела очі Сатомі.

Мені здалося, хтось лазив по табору.

– Ти серйозно? – спитав Ян.

Сьома перестав шнурувати кросівок і завмер, дослухаючися, що Українець скаже далі.

– Не знаю, може, приснилося, – невиразно пробубнів Левко.

Я вставав відлити о пів на четверту ранку, ФЬ випростався Семен. – Мабуть, то був ти, – кисло всміхнувся Левко. Його підмивало Іспитати, чи Сьома наближався до наплічників, чи присідав і нишпорив [у них, але язик не повернувся. Так іноді легше. Хоч і неправильно.

– А ти злякався?

– Ледь не перефарбував штани в коричневе. Ніхто не відреагував на жарт, мабуть, через тон, яким він був про¬казаний. Сатомі розливала окріп по чашках. Левко пройшовся по табору, не ізамислюючись над тим, що робить, аж поки не усвідомив, що стоїть |на тому місці, до якого наблизився Силует у його сні. Хлопець оПус– Ітився навпочіпки і подумки зазначив, що його рюкзак лежить згори. Левко глипнув на товаришів. Ніхто не звертав на нього уваги. Він [розкрив наплічник і обстежив його нутрощі. Запасна пара взуття, »Зв’язані вузлами шкарпетки, чисті футболки, одні шорти, білизна, за¬рядний пристрій для телефону, пригодницький роман Вілбура Сміта рКрик диявола», засоби гігієни (в окремому відділенні), навігатор, рротиведмежйй балончик, сокирка. Трохи безладно,та у пацанів так [завжди. «Тобто у нормальних пацанів, – подумав Левко. – Не у та¬ких, як Ян чи Ґрем».

Головне, що все на місці.

Левко збирався відкласти наплічник, коли спинився, згадавши де– вщо. У задній частині рюкзака розташовувалась кишеня для паперів, где він зберігав обидва паспорти (закордонний та український), недо– Іторканний запас грошей, дебетну картку

VISA

банку «Nordea», а та– ікож різноманітні документи, пов’язаніз подорожжю (роздруківки з !н– Ітернету, карти, бронювання хостелу в Куско). Левко розстебнув і блискавку і засунув руку у відділ для паперів. Перебрав вміст руками, 1 НО надто приглядаючись. Ніби все гаразд, хоча...

Стоп!

Чогось йе вистачало.

Хлопець витягнув футболки, книгу і згорток із білизною, щоби кра¬ше бачити кишеню. Паспорти, роздруківка, виписка з адресою й телефоном посольства України 1 все на місці, крім... льодяна брила

сповзла по стравоходу й бухнулась у шлунок... не було характерного глянсуватого альбомного аркуша, вкрай важливого аркуша, з якого почалася ця авантюра.

Не було карти.

«Чорт забирай, зникла мапа Гуннара!»

Непокоїла не так відсутність листка (карта не вирізнялась точні¬стю і не була критично важливою), як усвідомлення того, що вночі хтось реально виходив із джунглів, рився у їхніх рюкзаках і поцупив малюнок, по якому вони намагаються знайти Паїтіті.

Дідько, цього не може бути! У такій глушині не може бути людей.

«Можливо, я віддав карту комусь, наприклад Сьомі, і просто не пам’ятаю?»

У Семена зберігалася ксерокопія, зроблена у Швеції, тож йому не було сенсу забирати оригінал у Левка, проте українець мусив спитати.

– Сьомо, ти не... – Голови піднялись на українця, і він затнувся. Щось підказувало: не слід розповідати про зникнення карти, особли¬во про те, як вона зникла, поки він в усьому не розбереться. Левко на ходу переформулював запитання: – У тебе є копія карти, правда?

– Якої карти? – туманно перепитав росіянин.

Левко нашорошився. У них не картографічна експедиція, щоб Сьо¬мі не розумів, про яку мапу йдеться.

– Карти, яку накреслив Ґуннар. Здається, я віддав тобі копію в Пуерто-Мальдонадо, коли ми домовилися з Атаучі за човен.