Текст книги "Твердиня"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 40 страниц) [доступный отрывок для чтения: 15 страниц]

Сьома знизав плечима:

– Поховавши, як страуси, голови між ніг, біду ми не відвернемо. Хочеться вірити, що лист не знадобиться, по дорозі назад ми забере¬мо його, посміємось самі над собою і спалимо. Проте я хочу перестра¬хуватися.

– Чому ти не зазначив прізвища?

– Нам невідомо, що за суб’єкти тут вештаються, Лео. Я подумав, якщо ми реально вступимо в якесь гівно і хтось знайде цей лист, пра¬цівникам посольств вистачить імен, щоб нас ідентифікувати. Якщо ж усе буде гаразд, я не хочу, щоб хто-небудь у Мадре-де-Діос знав наші повні імена.

– Логічно. І ще: чому ти не написав про кам’яні дороги? Принай¬мні одна з них точно існує.

Сьома поклав листок перед собою, дістав іще один і почав пере¬кладати повідомлення іспанською. Відірвавшися, пояснив:

– Хто б не знайшов послання, сумніваюся, що він помчить за на¬ми в джунглі, навіть якщо повірить у те, що я написав. Це дорого і не¬безпечно. Найбільше, на що можна сподіватися, – це на те, що за мами пошлють літак, такий, як оцей, типу, на розвідку. Я вказав орі¬єнтири, які легко помітити з повітря: Голова Папуги, Лоуер-Вінкер– Лейк, Аппер-Вінкер-Лейк. Якщо розвідник залетить достатньо дале¬ко на захід, то знайде те, по що ми йдемо, і тоді, можливо, знайде нас. Дорогу вони нізащо не побачать.

Росіянин говорив так, наче точно знав, що лист віднайдуть, тобто що ним доведеться скористатися. Це не подобалося Левкові, хло¬пець іще більше насупився.

Сьома завершив переклад, згорнув обидва листки вчетверо, збоку мпписав жирними друкованими літерами «READ THIS»1, потому вклав йркуші в целофановий пакет і скотчем приклеїв до останньої шибки на праному борті літака. На запиленому темному тлі складений учетверо мипірець відразу кидався в очі... якщо стояти поряд із «Cessna».

– .Думаєш, помітять? – нахилив голову Левко, скептично роз– иішшючнся приклеєний стрічкою пакунок.

В» Той, хто тут уперше, – Семен зиркнув на протилежний крайзліт– інії смуги, де Ґрем і Сатомі витоптували місце для багаття і розпинали Мпмсїм, – навряд. Але той, хто постійно літає, помітить відразу.

t «мер знизав плечима Левко. Не вірилося. Напис «READ THIS» ижшмеи надто маленьким, його вдавалося прочитати, лише порівняв¬шії! »і і краєм крила.

1. Прочитайте це (англ.).

Росіянин сховав ручку в кишеню і накинув на плечі рюкзак.

– А тепер можна й по дрова.

LІХ

Наступного дня (а то був вівторок, 7 серпня) хлопці й дівчина виру¬шили в дорогу до світання. До обіду вони досягли кліфуГолова Папу¬ги і вивантажили спорядження на берег.

Левко дуже поспішав, поводячись так, наче від швидкості руху за¬лежало, чи знайдуть вони Паїтіті, ніби Твердиня (якщо вона існує)

з дня на день могла провалитися крізь землю.

Перед тим як заглиблюватись у ліси, українець наполіг на тому, щоб зробити привал. Виявилося, що мотор «Tohatsu» може працю¬вати в режимі генератора. Пального було більш ніж достатньо на зво¬ротну дорогу, тому хлопці’лишили двигун ввімкненим і підзарядили всі наявні акумулятори. Особливу увагу Левко приділив GPS-навігатору «Garmin GPSmap 78s», сподіваючися, що цього разу він пропрацює довше.

Зарядивши батареї, хлопці зняли «Tohatsu», закріпили його на дні поряд із каністрами, після чого замаскували човен у прибережних за¬ростях. Узявши найнеобхідніше, подалися на південь.

Прорубана три дні тому стежка встигла зарости, проте пагони й лі¬ани були свіжими, неміцними і не затримували просування. О пів на третю Лео, Сьома, Грем і Сатомі вийшли до Аппер-Вінкер-Лейк, верх¬нього озера. Шлях, на який підчас першої спроби Змарнували майже день, цього разу зайняв не більше двох годин. За годину вони дістали¬ся Лоуер-Вінкер-Лейк і, обігнувши його з півночі, вийшли на велику кам’яну дорогу. По тракту можна було рухатися швидше, але, прой¬шовши кілометр із лишком, Сьома й Лео вирішили збавити темп, щоб не прогавити бокову стежину.

Коли перевалило за п’яту і під кронами почали згущуватися тіні, Семен запропонував припинити пошуки й вибрати місце для ночівлі, розуміючи, що у півтемряві тропічного лісу вони точно проморгають путівець.

– Може, ми вже його прогледіли, – пробурчав Ґрем.

Таке також могло бути. Той факт, що хлопці легко помітили стеж ку минулого разу, не означав, що вони так само просто виявлять її вдруге, адже тоді натрапили на неї ненароком, рухаючись із заходу па СХІД, під Розколини Черепів, а не зі сходу на захід, як зараз (та сама міі’іігик’ і її і і різних напрямків виглядає по-різному).

Українець, який чимчикував першим, спинився, розвернувся і, тримаючися за шлейки наплічника, зиркнув на Семена. Сьома, сьорбнувши води через трубочку, що тягнулася від пляшки, схова¬ної в рюкзаку, смикнув головою, мовчазно запрошуючи Левка гово¬рити. Левко зробив кілька глибоких вдихів і нарешті сказав (росій¬ською):

– Чувак, може, ну його на фіг? – У голові роїлися думки про те, що казав Семен про стежку...

(...де ти, Лео, бачив свиней півтора метра зростом?)

...а також про гільзи, запломбовані зуби і таємничого чоловіка, який, цілком можливо, саме в цей момент стежить за ними крізь при¬ціл автомата Калашникова. А тоді хлопець зненацька усвідомив, що витріщається просто на стежку. І перш ніж Сьома встиг розкрити ро¬та, рука Левка піднялась, а з губ злетіло схвильоване:

– Он вона...

Семен, Грем і Сатомі подивились у той бік, куди він показував. У пе¬реплетінні тонких стовбурів і гілок проступало втиснення, за яким чор¬ніла порожнеча. Прохід був невеликим, людина могла йти по ньому, иіегка пригнувшись і нахиливши голову. Це чимось нагадувало кори¬дор у підводному човні.

Сьома переступив з ноги на ногу:

– То як: стаємо на ніч чи йдемо подивимося, що там?

Темрява стрімко зсідалася, тіні заковтували віддалені об’єкти, але

Левко, пройшовши повз товаришів, пірнув у прохід. Почасти через те, що добре розрізняв навколишні предмети, а почасти – побоюючися іалншатись на мощеному тракті. Після того як зустрівся очима з тим, к ю стежив за ними у Розколині Черепів, Левко не мав бажання но¬чувати на дорозі чи поряд із нею. Це було все одно що розкласти на– міч посеред шестисмугової автостради.

Грем пробурмотав: «Дякую, що поцікавився нашою думкою», – нахилився і шаснув слідом за Левком. Третьою прилаштувалась Са– юмі. Сьома, востаннє зиркнувши на дорогу, що вела до Розколини 1 Іорепів, потупав за японкою. Потривожені рухом, у .повітря здійня¬лись ескадрильї москітів. Через кілька метрів хлопці й дівчина муси¬ли тинятись і оббризкуватись репелентом, та навіть після цього зна– йіініла мошва пхалася в очі, вуха, ніс і рот.

Хижина була занедбаною. Подекуди вони ставали на коліна і по¬шли, у деяких місцях доводилося застосовувати мачете. Протягом фндцяти хвилин друзі віддалилися від кам’яної дороги на кілометр – ж* набагато далі, ніж якби дерлися навпростець крізь нетрі, – і Левко

вирішив ставати табором. Через сотню метрів вони надибали віль¬ну від кущів ділянку поміж двох товстенних бавовняних дерев і ста¬ли облаштовувати нічліг. Місце було не з найкращих, та ліпшого ні¬хто не шукав – на першій стоянці після відходу від Ріо-де-дас-П’єдрас і води, і їжі було достатньо.

Сатомі діставала з рюкзаків усе необхідне, щоб розігріти вечерю. Сьома збирав дрова, а Ґрем возився з наметами. Левко, чекаючи, по¬ки Семен притягне сухих гілок, ввімкнув СРБ-навігатор (сигнал над¬звичайно слабкий) і зафіксував їхнє місцезнаходження.

Невдовзі стало геть темно.

За чверть години багаття шипіло на підстилці з вогкого листя, і в казанку закипав чай. Хлопці й дівчина мовчки сиділи довкола вог¬ню. Сьома присипав дрова свіжою зеленню, щоб пустити дим і розі¬гнати комарів. Дим пішов, але москіти вирішили не здаватися. Го¬стре дзижчання виїдало мізки. Під листям копошилися сотні інших комах. Якоїсь миті японка зойкнула, струсивши з руки десятисанти– метрову стоніжку.

І знову встановилася мовчанка.

Від репеленту всі відкриті частини тіла стали липкими, наче їх об¬мастили солідолом. Шкіра на обличчі свербіла від ядучої протимос– кітної речовини. Усім – і Левку, й Семену, і Ґрему, і Сатомі – було бридко, вогко й гірко від міркувань про те, що вони тут роблять. їсти не хотілося. Втома схиляла до сну, та від усвідомлення, що доведеть¬ся сунутися в спальники з липкими як чортзна-що руками й лицями, тягнучи за собою, неначе весільну фату, сірий шлейф мошкари, ста¬вало геть кепсько.

Четверо друзів, як це часто буває, думали, що гірше вже бути не може, поки не почули бумкання. Звуки надійшли із заходу. Розмірені й важкі, вони прилинули з темряви, крижаною дрожжю пробравши кістки і залоскотавши нерви.

Пум-м... пум-м... бан. Коротка пауза. Бан. Ще коротка пауза. Пум-м-м. Потім перерва, і знову: Бан... пум-м... Пауза. Бан... пум-м... пум-м. Пауза. Бан... пум-м. Пауза. Пум-м... бан... пум-м... пум-м.

Вода закипіла й, розхвилювавшися, стала виплескуватись; вогонь зашипів і заметався, оживлюючи корчі й дерева, що охоплювали та¬бір, але ніхто не простягнув руку, щоб зняти казанок.

– Що це? – притискаючи коліна до тіла, прошепотіла Сатомі. – Це ті «дивні речі», про які попереджав Ґуннар?

(...іноді вам здаватиметься, що чуєте голоси...)

Хлопці мовчали, втиснувши голови й несвідомо повернувши лиця |На захід. Загадкові сигнали не припинялися. Пум-м... ум-м.). бан-н. Бан-н. Пум-м-м.

. Бан... пум-м. і Бан... пум-м... ум-м. і Бан... пум-м.

Пум-м... бан... пум-м... ум-м.

– Схоже на церковні дзвони, – намагаючися не видавати стра-ху, прохрипів Семен.

Було нелегко визначити природу звуків. Вони не були схожі ні на f>iii барабанів, ні на тужливий стугін примітивних духових інструмен¬ти (на’кшталт гуцульських трембіт). Сьома віднайшов найкращу ііналогію– церковні дзвони, хоча як для дзвонів звук видавався над¬ій податливим і шовковистим. Та й звідки дзвонам узятися в Мадре– дг-Діос?

– Може, якась тварина? – припустив Ґрем, коли звуки влягли– гн так само раптово, як і почались.

– Та ні, – заперечив українець.

Бумкання, безсумнівно, мало штучне походження. Інтенсивність лиуків не опадала і не наростала. Вони увірвались у пітьму, не розши– |іі<ііочись, відразу, наче хтось увімкнув «Play» на величезному програ– іиічі, а через три хвилини обірвались, наче на магнітофоні натиснули fc Slop».

Дикуни? – спитала Сатомі, обводячи поглядом хлопців і запи¬туючи себе, чи це їм не примарилось.

Мабуть, яке-небудь плем’я, – нехотя погодився Левко, всоте з того часу, як зійшов з кам’яної кладки, згадуючи обличчя, яке бачив над Розколиною.

– Але ж вони далеко? Далеко, правда? – пробелькотіла дівчина. Хлопець, щоб заспокоїти японку (й заразом самого себе...) кивнув. Бумкання справді долинало звіддалік. Проблема полягала в тому, ній прокочувалось воно на заході, якраз у тій стороні, куди Левко і К° Ширилися прямувати.

LX

8 серпня четвірка мандрівників наполегливо пробивалася на південь. Нинліонаїїня, що раніше шпигало лише Семена і Левка, відучора

перекинулось на Грема і Сатомі. Друзі йшли, не розмовляючи, лама¬ючи голови над імовірним джерелом вечірніх «дзвонів». Стежку вони загубили (може, це й на краще, думав Левко), але, пам’ятаючи на¬станови з листа Ґуннара, не звертали з південного напрямку, сподіва¬ючись рано чи пізно вийти на меншу дорогу.

Щогодини робили п’ятихвилинний привал, підчас якого Левко за¬пускав навігатор і переконувався, що вони не кружляють по сельві.

Ліс на південь від великого тракту був не таким густим, як на під¬ходах до Розколини, але й легким для просування його назвати не мож¬на було. За годину мандрівники проходили кілометр, якщо щастило – півтора, але при цьому страшенно виснажувались.

У другій половині дня хлопці змінили напрям руху з південного на південь-південь-захід, побоюючися, що, втративши прорубану стеж¬ку, можуть пропустити початок другої кам’яниці.

Українець повсякчас озирався, несвідомо очікуючи появи переслі¬дувачів (дикунів?., перуанців?., привидів?..). Сьома прискіпливо, але так, щоб не насторожити Ґрема й Сатомі, видивлявся сліди люд ської присутності, проте безрезультатно. Прогонисті дерева (чиї кро ни ховали сонце), епіфіти, вогкий мох, тисячі видів папороті, мавпи, великі жуки – тропічний ліс виглядав таким, як завжди.

Під час однієї з передишок Левко натрапив на струмок, біля яко го хлопці поповнили запаси води. Сатомі нарешті з насолодою вми лась чимось чистішим за суміш власного поту і протимоскітної ріди ни, щоправда, лише для того, щоб за хвилину знову обляпати себе репелентом.

За чверть до четвертої група наштовхнулась на південний тракт чи то пак на те, що від нього лишилося. Грем, який після обіду мар ширував на чолі загону (з єдиної причини – похизуватися перед С.і томі), спіткнувся об схований підлистям валун і полетів сторчака, леді* не розбивши голову об інший камінь, що причаївся за метр від пер шого. Підводячись, американець розгріб шар зіпрілої листви і натр.і пив на брилу неправильної форми з пласкою верхньою частиною. Ми же, він не звернув би на неї уваги, якби поряд у землі не лежали мій одна. У тих місцях, де камені дотикались, контури цілковито збігали ся. Вони були як два великі шматки тривимірної головоломки і могли мати лише штучне походження.

– Не вбився, янкі? – підсміюючись, ляпнув Левко. – Це тої не Мілленіум-парк1 у Чикаго.

1 Один із трьох найвідоміших парків Чикаго.

– Подивіться, – спираючись на витягнуті руки, промовив мулат.

Сьома визирнув з-за спини Ґрема. – Що там? – спитав українець.

– Камені. – Семен опустився на коліна і взявся гарячково роз-грібати листя.

Очі Левка заблищали, коли він побачив брили.

– Оброблені. Але чому лише два?

Одночасно з Семеном вони подивилися спершу на схід, потім – нц захід. Це справді між деревами вгадується просіка чи їм лише Мається? І на сході, й на заході стіною стояли зарослі, а проте во¬ни були іншими, не такими, через які вони йшли. Придивившись, Левко зрозумів відмінність: ліворуч і праворуч від того місця, де пе¬речепився Ґрем, росли лише кущі і трави, там не було дерев зі стов¬бурами, які не можна було б охопити однією долонею. Щось не Да¬нило їм рости. Привал, – скомандував Сьома, скидаючи наплічник. Його очі ііндали, як і у Левка. – Ти давай туди. – Кинувши погляд на україн¬ки, показав на захід. Лео кивнув. – Я піду на схід. Левко не встиг віддалитися й на десяток кроків, як уже гукав: Сюди! Бігом до мене! Я знайшов її!

Ломлячись крізь високу траву, як слони на водопій, Семен, Грем

Сатомі прибігли на заклик. Левко сидів навпочіпки, водячи руками Ми ігмлі. Біля його колін починалась кам’яна кладка, сформована з не¬цінних, але добре припасованих каменів площею не більше залів ква¬кші них метра, зі старанно вирівняною верхньою кромкою. Брил бу¬ли іии а го, складене з них полотно стікало на захід, де-не-де цілковито мінкночи під землею.

Яка ж вона стара, – оглядаючи дорогу, відзначив Семен.

У тих місцях, де тракт не засипало Землею, окремих брил не вистало з дірок, наче з клумб на тротуарах, витикалися деревця.

Прикинь, ми майже прогавилй її, – схвильовано сказав Левко.

Південна кам’яниця справді виглядала значно давнішою за північ¬ний факт, подекуди вона була цілковито зруйнована (напрямок позначали кілька розкиданих на значних віддалях самотніх брил). Ман– Д|іІі»ннк.ім пощастило, що Ґрем спіткнувся, інакше вони могли пройти |МІн< рм прощену ділянку, не зауваживши тракт і продовживши за– ■КЬноиаіись у джунглі.

Знайдений шлях підняв настрій і розвіяв невеселі думки. Запекло ^іімнірюючн, що було б, якби вони проминули кам’яницю, і наскільки далеко зайшли б, мандрівники швидко просувались на захід. Час

від часу дорога «провалювалась», іноді цілих п’ятдесят метрів від неї не було й сліду. Доводилося ходити зигзагами, поволі просуваючись уперед, поки хтось не натрапляв на «обірваний» край тракту, і загін продовжував простувати прямо.

Протягом години хлопці й дівчина просунулись на два кілометри, після чого дорога зникла. Вони петляли, вишукуючи продовження, Левко не вимикав GPS, слідкуючи, щоб не відхилятись від західного напрямку, але камені щезли. Перед ними простягався незайманим тропічний ліс.

– Гуннар писав, що друга дорога сягає глибше в нетрі, – нагада¬ла Сатомі.

– Мабуть, так і є, – підтакнув українець, – але сьогодні мм про це не дізнаємося. – Простір під кронами насочувався тем-рявою.

– Стаємо табором? – СьомшрЬззирнувся, шукаючи місце для ІІ;І метів.

– Давай, – згодився Левко.

За півгодини (попри те що над верхніми ярусами тільки починався вечір) у нижній частині нетрищ настала ніч. Друзі цього не бачили, а,по зорі поволі затягувала плівка з хмар.

Наминаючи сушене м’ясо і запиваючи його чаєм, вони гомониш, згадуючи насичений подіями день. У казанку доварювалась вівсян ка, більшу частину якої залишать на сніданок. Сатомі демонструва¬ла хлопцям відзняті протягом дня фотографії: Грем, що стоїть рачки над двома першими каменями, Левко з кумедно випнутою щелепою нишпорить по кущах у пошуках зниклої дороги, Сьома пере в потім ку посірілу від поту, бруду й репеленту хусточку. Настрій у всіх бук піднесений: Левко, тихо мліючи, разів п’ять ловив погляди Сатомі (відмовляючись помічати, що Ґрем разів двадцять торкався до неї й один раз непомітно вщипнув за те місце, за яке так приємно ску¬бати дівчат), думаючи проте, щоб відважитися і нарешті розповіси! їй про свої почуття, Сьома взявся розказувати непристойні анекдо ти, від яких іноді червонів навіть Левко, – прагматична натура рп сіянина досягла найвищого ступеня розслаблення й одухотворенос¬ті. Друзі веселились, беззлобно кепкували один з одного, аж доки „

...поки не зазвучали дзвони-

Пум-м... ум-м... бан-н.

Бан-н.

Пум -м-м.

Бан... пум-м... ум-м.

Бан... пум-м.

Пум-м... бан... пум-м... ум-м.

Цього разу бумкало ближче. Точно по їхньому курсу.

LXI

Мине час, та ніхто з них чотирьох так і не усвідомить, що після 8 серпня, коли вони знайшли південний тракт, коли вечір був таким прекрас¬ним, з прийнятною їжею і практично без москітів, вони більше не смі– ились.

і майже не бачили сонця.

LXII

9 серпня 2012 року. 07:37 [UТС—5]

Мадре-де-Діос

Усе почалося з туману.

0 7:37 Левко розплющив очі і ще цілу хвилину думав, що спить. Нін нічого не бачив. Нічого.

Точніше, не так. Не нічого. Довкола розстелилась молочно-сіра ізотропна порожнеча.

І ще – було важко дихати, наче в горло запхали мокру ганчірку.

! Місце, яке вчора обрали для нічлігу, дивом оминали основні удар¬ні дивізії москітів, через що хлопець ліг біля вогнища, для перестра– кшіки вимастивши частини тіла, не прикриті спальником, протимос– ЦІ1ІІ0Ю рідиною. Не вилазячи зі спальника, українець викрутив голову н шркнуву напрямі, де стояли намети (де вчора ввечері стояли на– НІ’ІШ/, подумки виправився він), і не побачив нічого, крім однорідної ИмГі,никлої сірості. Щось подібне відчуває метелик шовкопряда, про– ин’пночись у герметично запакованій лялечці.

Левко перевернувся на спину, підняв руку і... не побачив руки.

«Сплю»; – вирішив хлопець. Інакше ніяк.

А годі він опустив руку і суттєво здивувався, побачивши долоню за пять сантиметрів від носа. Не очікуючи, що рука так раптово матеріалізується з білості, Левко «не справився з керуванням» і заїхав вка– нінінм пальцем просто в праве око.

Під несподіванки він тихо зойкнув:

– Ой око масльозилось.

«По ходу, не сплю...» – Гілочки, що продавлювали каремат і встром¬лялись у спину, підтверджували, що останнє припущення було ближ¬чим до істини.

Левко підніс долоню до носа і почав повільно віддаляти її, спо стерігаючи, як пальці розчиняються у білому просторі. На від¬стані тридцяти сантиметрів від очей він бачив лише край перед¬пліччя.

«Туман», – нарешті дійшло до українця.

Хоча слово «туман» не зовсім точно описувало погодні умови того ранку. То був не туман, то було тотальне вибілення.

Збоку, де стояли (де мали би стояти) намети, захрустіло Хтось обережно крокував у напрямку багаття. Левко повернув го* лову й завмер, дослухаючись. Як і раніше, він нічого не бачив. Хло* пець помітив ногу за півсекунди до того, як вона надавила йому ми живіт.

– А-а’ррр! – загарчав він.

– Ай! – То була Сатомі. – Лео, це ти?

– Ні, це колода, що вночі відпала віддерева і зараз не хоче, щоЛ ти на неї ставала.

– Вибач. – Дівчина забрала ногу і присіла коло Левка. – Ін щось бачиш?

–* Було б дивно, якби я бачив зараз більше за тебе, не?

– Це такий туман?

– Це не туман, – долинув звідкілясь голос Семена, – це повний триндець.

Сатомі пирхнула, але Левко відчув, як у грудях підіймається тегідй хвиля паніки. Він раптом уявив, що трапиться, якщо ця поволока ми сітиме тиждень... два тижні... чи місяць. У них скінчаться припаси, і ІІ|МІ цьому вони не віддаляться від табору далі ніж на сотню кроків. Пмиї нувши слину, хлопець подавив хвилю в зародку.

– Де ми? – 3 намету виборсався Грем.

– Там, де були вчора ввечері, – голосно відповів Левко. Його голос зрикошетив від заростей і повернувся абсолютно невпізнаним відлунням.

– Це ти, Лео? – Відчувалося, що мулат насторожився.

– Так.

– А що з голосом?

– 1 Іе все туман.

Сьома навпомацки (ледь не навкарачки) пробирався до згаслого вогнища

Прив’язуйте себе до наметних кілків, коли йдете в туалет, – бубонів росіянин, – бо я щойно ледь не заблукав. Якби не крик Са¬томі, я буже шурував у протилежному від табору напрямі.

Це могло би бути смішно, якби не було правдою.

– Ми зможемо йти в таку погоду? – спитала японка.

– Навряд, – Левко вибрався на землю і навпомацки скручував спальник.

– Розпаліть вогнище, – порадив Семен. Голос надходив уже з ін¬шого боку табору.

– Чувак, ти куди знову забрів? – повернув голову українець.

– Твою маму... – вилаявся Сьома і поповз назад.

– Що будемо робити? – поцікавився Ґрем, попередньо ледь не моваливши Сатомі.

– Можна зіграти в квача, – саркастично промовив Левко. – Бу¬де весело.

LXIII

Вимушена бездіяльність гнітила. Друзі розсілися коло багаття, чека¬ючи, поки сонце підніметься достатньо високо, щоб пропарити сельву її розчинити туман. Спливла година, а видимість не покращувалась. Погнані з ночі хмари до ранку тільки згустилися, захищаючи насиче¬ну пологою атмосферу біля землі від пекучих променів. Джунглі зали¬ли імлою, немов цементом, молочний серпанок скував усе навкруг, їм,ііавшм рослинність в однорідну масу і притлумивши звуки. Здава¬лися, навіть час зупинився.

Погонь догорав. Ніхто не збирався підкидати галузок. Користі від полум’я не було ніякої – світло розчинялось у краплинках вологи, пін іависли у повітрі, а сивий дим лише погіршував видимість.

Why1?.. – чийсь шепіт донісся до українця зліва.

– Що чому? – перепитав Левко.

ІІауза.

Що ти сказав? – Голос Семена доходив з протилежного боку ннніїнгаслого вогню (їх розділяло не більше двох метрів, та хлопці не НмЧНЛИ один одного), просто навпроти.

Хтось із вас спитав «чому?», от я й уточнюю: що чому? Я мовчав, – мовив росіянин.

» Я теж нічого не говорив. – Голос Ґрема напливав справа.

– Сатомі?

– Я тут. – Японка сиділа між Сьомою і Гремом. – Я нічого по казала.

Левко і так знав, що то не вона, голос був чоловічий, просто хотім розібратися з тим, хто де сидить. Він усвідомив, що хлопці й дівчина розташувались навпроти, тоді як питання надійшло... зліва.

Заморожені майже до нуля Кельвінів мурашки висипали на спішу й передпліччя.

– Ви мене розводите? – натужно процідив Левко.

– Що трапилось, Лео? Що ти почув? – Семен нахилився, і йоін лице на якийсь час вималювалось над пригаслим вогнищем.

Українець мо

(...іноді вам здаватиметься, що чуєте голоси...)

Нетрища приглушено шумували, але в їхньому шепоті не було мі чого загрозливого.

Приверзлося?

Е, ні. Левко пересунувся праворуч, де між наметами й багатям лежали наплічники. Навпомацки відшукав свій рюкзак, блисканнч но висипав на каремат усе, що в ньому було, і дістав з самого /ін| противедмежий балончик «Frontiersman». Стиснув його у пранії руці.

– Ви точно нічого не чули? – Мурахи повзали під шкірою ЛгиЦІ вже по всьому тілу. Навіть у пальцях ніг і під нігтями.

– А що ми мали чути? Ти ж не...

За табором голосно хруснула гілка. Сьома недоговорив. Українець розвернув голову в напрямі, з якого надійшов хрускіт. Дві хвилини Левко не чув нічого, крім власного дихання і скапування волоці КІ лйсті високо в кронах. Він думав, як з біса моторошно сидіти отак, МІІІ сліпець, коли від молочної білості починає мерехтіти в очах, і КО/КІШ секунди чекати, що з найближчих кущів на тебе кинеться щось iillfl й лихе, а ти не встигнеш не те що зреагувати, а навіть роздиші і ич. я пуття те, що вискочило з туману.

Спливло ще три хвилини. З іншого боку вогнища щось заворушилося.

– Хто це? – кинув у білу безмовність українець, а уява домалювала картини того, як невідомий науці хижак, безшумно рощн вившись із його друзями, ласує їхніми теплими нутрощами.

– Я, – обізвалась Сатомі.

– Ти куди? – Левко почув стурбований голос американки

– Хочу відлучитися.

– Куди? – наполягав Ґрем.

– Уте місце, куди Сьома радив виходити, прив’язуючись до наме¬ту, – невдоволено буркнула японка.

Сатомі чула хрускіт гілки, проте не надала йому значення. Гілки тріскали й раніше, і нічого страшного не відбувалося. Крім того, їй справді припекло в туалет.

– Не відходь далеко, – заклопотано попрохав українець.

Якби не туман, хлопці побачили б, як дівчина червоніє від сорому і обурення.

– Годі вам! Випроваджуєте, наче у відкритий космос.

; Сатомі взяла Семенів світлодіодний ліхтар «Outwell Vektor» і по¬гупала в кущі. Хлопці чули, як шелестить трава під її ногами і поскри¬пують, відхиляючись, гілки.

За десять кроків японка спинилася, шелест стих. Обернулася – тбору не було видно. Втім, вона досі була близько. Постоявши се¬кунду й освітивши клубки туману, що ніби наповзали один на одного, Дівчина пішла далі. Сатомі не могла дозволити, щоб хлопці чули, як ЙМіа дзюрить. Просто не могла.

Шарудіння і поскрипування, відновившися, стали віддалятися від іиґюру. Почувши їх, Левко гукнув;

– Сатомі, не відходь дале...

І в цей момент японка пронизливо заверещала:

А-а-а-а-а-а!!! Допоможіть! Тут хтось є! А-а-а!!!

Українець не усвідомив, як скочив на ноги. Попереду тріщало галуззя Ґрем і Сьома рвонули навпростець до Сатомі, чиї крики стихли Поступившись гучним схлипуванням. Сам він вирішив не перти на– НПолом і подався праворуч, обходячи місце, де стояла дівчина. Якщо В|Міі пн бачить, значить, і його не бачать теж.

Американець із росіянином добігли до Сатомі.

Що з тобою?

Хто тут?

Я бачила... бачила... когось, – затинаючись, говорила японка– ось там... просто попереду.

Кого?

Левко чув, як тремтить голос Семена, але зберігав спокій. Українець радше напружений, ніж нажаханий. їх хочуть налякати. Якби їх хотіли повбивати, то давно перерізали б горлянки. Стараючись ступати обережно; хлопець заглиблювався в ліс.

– Не знаю Сьома... там хтось стояв... у тумані...

Хто ут?! – оглушливо скрикнув Ґрем. – Що вам треба?

«Правильно, покричи, янкі, – скрушно похитав головою украї¬нець, – покажи їм, де твоя макітра».

У відповідь – ні звуку.

– Тобі приверзлося, – трохи сердито проказав росіянин.

У тумані попереду нікого не було.

– Але я бачила...

– Там нема нікого. Пішли до табору, – обрубав Семен.

Левко почув, як тихо зашаруділо гілля за кілька метрів від нього.

– А де Леб? – спохватився Ґрем.

– Лео, ти в таборі? – гукнув росіянин.

Українець вирішив не відповідати. М’яко пригинаючи ступнями траву, він посувався до місця, де Сатомі засікла невідомий силует.

– Лео, що за жарти? – Мулат намагався говорити строго, але голос розколювався від перестраху.

Пригнувшись, Левко дивився під ноги, щоб ненароком не наступи ти на суху галузку й не накоїти шуму. Піднявши очі, він помітив, що туман трохи розійшовся, оголивши просіку, оточену двома рядами схо жих на бамбук рослин. У кінці просіки, за десять метрів від Левк;і, хтось стояв. Серце похлинулося скаженим клекотом. Сірий силує і проступав крізь туман, наче накритий білим рядном мрець на столі у моргу. Стояв і не рухався.

Українець не бачив обличчя, воно було сірим, пливким, як і віч і, обрис, але, судячи з положення голови, очі були спрямовані просто ми нього.

Хлопець відчув, як унизу живота зціпило м’язи, а в кишках ш нуртувало. Сміливість вивітрилась, і він ледь не закричав, як Оі томі хвилину тому. Пальці похололи, а на долонях виступив холод ний піт. Саме завдяки останньому Левко згадав, що тримає денні в правій руці.

Мізинцем лівої руки переконавшися, що направляє балончик пус ковим отвором від себе, хлопець витягнув руку, прицілився і натиску! на ковпачок. «Frontiersman» спрацював, видавши агресивне «пшс-с-с* і біла струмина, практично злившися з туманом, полетіла до загадко вого силуету.

Обрис незнайомця, який секунду тому виглядав лячним і заї ром ливим, враз втратив усю моторошність, захистившись типово лип ським жестом: він підняв передпліччя, затулив ним рот і ніс і відеіуі пив у туман.

«Принаймні ти людина», – відзначив Левко. Руки тряслися, а,# усвідомлення того, що силует матеріальний, що він – хай як це банально звучить – із нашого світу, перекинуло місток над прірвою па¬ніки, яка розверзласьу хлопця під ногами.

– Лео? – ліворуч пискнув Сьома. – Це ти?

– Я.

– Що це за запах? – Росіянин вловив суху вато-ядучий присмак отруйного газу.

Українець не відповів і пішов назад до табору.

Біля вогнища Сьома нахилився до Левка і проказав на вухо: г – Чомусь мені здається, що ти не хочеш, щоб я питав, звідки в те¬бе газовий балончик Калеба. – Він не бачив, як приятель ховав «Frontiersman» назад у рюкзак, але впізнав запах і, поміркувавши, склав усі частини історії докупи.

? – Не зараз, Сьомо. Нам треба йти.– Яким чином?

‘—Я ввімкну GPS-навігатор.’Просуватимемось, як літак у хма-рі, – по приладах. Буде важко, але ми мусимо забиратися звідси, г – «Garmin» ще ловить?

L Так, Ми зможемо йти.

«Ага, – подумав Семен, – поки хтось не наштрикнеться на гіл¬ку, залишивши на ній своє око». Проте вголос не перечив.

LХІV

Перед полуднем туман відступив, але хмари залишились, утримуючи Під покровом тропічного лісу депресивну півтемряву.

Коли повітря очистилось достатньо, щоб продовжувати похід без ііііиігатора, Левко відімкнув його і спробував відшукати кам’яний фнкт. Але не знайшов нічого. Дорога зникла, наче й не було її. Хло– I |ЄIII> відхилявся щораз далі то на південь, то на північ від маршруту, н і «по безрезультатно. Мощений шлях наче крізь землю провалився.

І Іорадившись, хлопці вирішили не повертатись до місця останньої шиитки, натомість продовжувати йти на захід. Довелося знову вмикати GPS-навігатор. До вечора на індикаторі сигналу супутника зали¬шились одна поділка.

Опів на шосту, коли стали табором, Семен вилучив момент, коли it!НІН були самі, і спитав Левка:

Ти щось бачив у тумані? – Питання гризло його весь день. Він І Не покладався на свідчення Сатомі, дівчина надто швидко заспокої– У)Ж ь, повіривши, що їй примарилось, а Левку був схильний вірити. – І 1н гк цс просто так застосував ведмежий балончик?